Рена Марутян: «Пригадайте хрестоматійний приклад із «розіп’ятим хлопчиком». Якщо ви думаєте, що фейк не спрацював – ви помиляєтеся»
Сьогодні світ потопає в інформаційному вирі. Новина вже давно живе менше 10 хвилин. За статистикою, 96 % людей читають лише заголовки, не заглиблюючись у суть питання та не аналізуючи інформації. Частина медіа та політтехнологів активно цим користуються і маніпулюють свідомістю громадян та суспільною думкою. Як за таких умов убезпечити себе від маніпуляцій? Навчитися розрізняти правду та фейки? Про це і не тільки розповідає доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою Національної академії державного управління при Президентові України, кандидатка історичних наук Рена Рубенівна Марутян.
– У яких стосунках зараз суспільство та інформація?
– Наведу лише кілька цікавих фактів за результатами досліджень учених Університету Сан-Дієго та Університету Південної Каліфорнії:
- за одну годину в соціальних мережах ми побачимо стільки людей, скільки не зустріли б за все життя, якби жили 100 років тому;
- сучасна людина споживає 34 ГБ медійного контенту на день;
- щодня кожен із нас отримує таку кількість інформації, яку вміщують 174 друкованих видання;
- за тиждень ми отримуємо стільки інформації, скільки людина середньовіччя отримувала за все життя.
– Разючі цифри…
– Це – результат розвитку інформаційної цивілізації. Ми всі живемо, як кажуть класики постмодерної філософії, в інформаційному суспільстві. Тут головне не лякатися й не загубитися.
Коли ми виходимо на вулицю, там є автомобілі, які є джерелом небезпеки. Для того, щоб убезпечити себе, своє життя, треба знати правила дорожнього руху і правила водіння.
Так само і в інформаційному світі. Якщо ви заходите в соціальні мережі, вмикаєте інтернет чи переглядаєте новини в газетах, то повинні знати, що і тут є свої правила поведінки.
Засади медіаграмотності, правила фактчекінгу (перевірки інформації) та інші. Якщо ви будете знати ці правила та володіти відповідними навичками, ви зможете активізувати власне критичне мислення та вміння аналізувати інформацію. Тоді нічого загрозливого з вами в інформаційному світі не станеться.
– Зараз багато розмов про маніпуляції в інформаційному полі. Наскільки це загрозливе явище?
– Не варто лякатися, коли чуєте цей термін. Я не знаю, чи ви здивуєтеся, але кожна людина впродовж усього життя постійно є об’єктом маніпулювання. Ми весь час маніпулюємо одне одним: батьки – дітьми і навпаки, подруга – подругою, керівник – підлеглими і навпаки. Тобто маніпулювання – це складовий компонент соціальних комунікацій і міжособистісних комунікацій. Це – норма! Людина так влаштована. Небезпека маніпулювання в тому, що це – вплив прихований.
– Маніпулювання в медіа – це ж не зовсім норма журналістських стандартів?
Потрібно розрізняти інформування та маніпулювання, тобто прихований вплив. Завжди. Тому що у маніпулятивного впливу є замовник, а значить, і мета.
Хочу зазначити, що кінцева мета будь-якого маніпулювання – це зміна поведінки об’єкта. Побутує думка, що маніпулюють для того, щоб ви змінили точку зору, але це не так. Зміна вашої точки зору, вплив на свідомість, на маси – це завжди лише проміжний етап. Кінцевою метою будь-якого маніпулювання є зміна поведінки або навпаки – бездіяльність об’єкта маніпулятивного впливу.
–Тобто інформування – це просто оприлюднення інформації, а маніпулювання спонукає нас до якихось конкретних дій?
– Саме так. Маніпуляція – це інформація з прихованими смисловими закладками, які змінюють вашу поведінку стосовно об’єкта/явища, який вам рекламують чи пропагують.
– Якими основними маніпулятивними технологіями сьогодні користуються медіа?
– Насправді їх дуже багато. Є різні інструменти, і пропаганда – це теж елемент маніпулювання.
Але і пропаганда буває різна. Наприклад, якщо ми ведемо мову про пропаганду здорового способу життя, то це, безумовно, позитивна історія. Так само, як і пропаганда патріотизму є частиною інформаційної політики. В Україні навіть є Стратегія національно-патріотичного виховання, підписана Президентом у 2019 році.
Тобто не завжди пропаганда – це погано.
Але зовсім інша справа, коли йдеться про фейки, які також є інструментом маніпулювання. Фейки в перекладі з англійської – брехня, неправдива інформація, і використовують їх, щоб приховати істинну інформацію або викривити її в інтересах замовника.
Нейролінгвальне програмування (НЛП) визначає три основні механізми маніпулювання. Це технології узагальнення, викривлення і виключення. Наприклад, коли береться якась одна визначна риса і поширюється на весь об’єкт, це і є узагальнення. Як теза про те, що у Союзі всі жили добре, усе було справедливо і не було нерівності. Це узагальнення.
Коли ми беремо одну з частин цілого і замовчуємо все інше – це виключення. Наприклад, стереотип, що всі німці – педанти. Ми даємо характеристику нації, усьому народу, хоча серед його представників є абсолютно різні люди.
Є ще викривлення. Це коли вам кажуть тезу А, яка ніби обов’язково підтверджує тезу В, але це насправді не так. Наприклад, за радянських часів було гасло «піонєр – всєм ребятам прімер». Тобто якщо ти піонер чи комуніст, то ти – взірець поведінки. Але ж насправді це не було так! Приклад із життя: коли в Росії проходить акція «бєссмєртний полк», поруч несуть портрети Сталіна, Миколи ІІ, терористів Гіві, Мотороли й інших покидьків і це видається так, нібито це все герої.
Тобто завдяки таким інструментам створюється ілюзія єдиновірної інтерпретації подій, коли у свідомості людей об’єднуються взаємовиключні поняття. Так працюють технології.
– Чому ці маніпуляції спрацьовують? Чому так легко керувати свідомістю громадян?
– Тому що так працює психіка людини, і ці закономірності її функціонування досліджені в межах багатьох наук (психології, психолінгвістики тощо). Чому негативні новини більше популярні, ніж позитивні? Тому що так працює мозок: інформація, яка емоційно пов’язана зі страхом, більш важлива для людини, ніж, скажімо, інформація, пов’язана з розвагами.
У піраміді Маслоу на першому рівні – забезпечення життєвих потреб, а наступний рівень – безпека. Саме тому фейки набагато легше входять і поширюються в інформаційному просторі, ніж їх спростування. Їх завжди дешевше створити, ніж спростувати. Тому що спростування – це довгий процес.
Наприклад, була фотографія, де нібито ЗСУ розбомбили в Донецьку житловий будинок. На фото бачимо будинок, що палає, і нібито це – Донецьк. Але чи дійсно є такий будинок, чи він у Донецьку, коли і за яких обставин він загорівся – цього ніхто зі споживачів інформації перевіряти не буде, окрім хіба що експертів. І коли інформація буде спростована – що це не в Донецьку, не зараз, і взагалі, будинок зайнявся від лісової пожежі на іншому кінці світу – ця інформація для споживача вже буде абсолютно не важлива.
– Тим більше, коли такі фейки поширюють телеканали…
– Тут дуже важливо розуміти, які телеканали ти дивишся, кому вони належать, який контент просувають.
Якщо це соціальні мережі – варто перевірити, хто поширює інформацію, що за група, які в неї пріоритети, завдання і таке інше. Якщо це джерело не викликає довіри – краще ним не послуговуватися.
Ще одна проблема фейків у тому, що, крім того що потрібен час на їх спростування, то ще й це спростування відбувається переважно на спеціалізованих сайтах. Тобто звичайна людина, яка прочитала фейк, навряд чи побачить спростування взагалі.
До речі, всім раджу у Фейсбуці підписатися на сторінку спільноти «StopFake». Там журналісти публікують спростування багатьох резонансних фейків. Прикро, що пересічна людина зазвичай не буде шукати спростування.
Пригадайте вже хрестоматійний приклад із «розіп’ятим хлопчиком». Так, тоді дуже оперативно спрацювали журналісти, коли вони поїхали до Слов’янська, розібралися, зняли і показали сюжет. Але якщо ви думаєте, що фейк не спрацював – ви помиляєтеся. Це спеціальна інформаційна операція Росії досягла своєї мети. На той момент вона відіграла свою роль. Фейковий сюжет створив негативний імідж українського військового, і наших хлопців украй вороже сприймали у звільнений містах та населених пунктах. Саме тому, що був створений образ українського військового як дітовбивці. Тобто на той момент він спрацював.
– Тобто фейк на війні – це не просто брехня, а спланована спеціальна інформаційна операція?
– Так, дуже часто це може бути кілька фейків, які мають одну спільну мету і завдання. У більшості випадків ви навіть не встигатимете спростовувати попередній фейк, як уже з’являтиметься новий. До того ж, коли ви в соціальній мережі починаєте спростовувати фейк, зазвичай даєте на нього посилання і в такий спосіб продовжуєте його поширювати. Тому що навіть серед ваших підписників чи друзів буде людина, яка піде за посиланням і повірить фейку, а не вашому спростуванню.
– То в таких випадках краще взагалі не спростовувати? Не чіпати…?
– Якщо ви працюєте із соцмережами, спростовуйте, але не давайте посилання. Ті, кому це потрібно або цікаво, знайдуть цей фейк. Якщо ви маєте на меті довести істинність своєї позиції, то озвучуйте свої аргументи і спростовуйте фейк без посилання на нього.
– Соціальні мережі – досить благодатне середовище для поширення фейків. Чому люди обирають собі тих лідерів думок, які не є експертами в певній галузі, але користувачі їх читають і продовжують їм довіряти?
– Це – результат загального стану освіти в країні та здатності критично мислити.
Нещодавно було опубліковано результати соціологічного дослідження, згідно з яким 66% населення країни вірить в те, що Covid-19 є штучним вірусом. Тобто, вірять в теорію змови. Це є свідченням того, що люди не хочуть сприймати складну інформацію. Що робить «диванний експерт»? Він розмовляє з людиною її мовою і говорить те, що людина прагне почути. Навіть якщо це неправда. Споживач інформації не хоче лізти в наукові висновки, читати думку медиків-вірусологів, думати, робити фактчекінг – для цього потрібно мати бажання і навички, вмикати раціональне, критичне мислення. Значно легше зайти на сторінку відомого блогера, послухати і погодитися з його висновками. Що більше це медійно розкручена особа, то більше у неї рейтинг довіри. Це – особливість сучасного інформаційного суспільства, оскільки в ньому звичайна людина також стала медійною.
Раніше для того щоб донести інформацію, потрібно було писати книжки, вчитися, знаходити аргументи. А зараз будь-хто може продукувати якийсь контент, який важко перевірити, і заробляти на цьому дивіденди. Тому і виник феномен блогерства.
– Інфодемія – ви згадували про цей інформаційний термін. Що це таке?
– Інфодемія – це новий феномен, який з’явився в лютому 2020 року. Його автор – генеральний директор ВООЗ Тедрос Гебреісус, який зауважив, що з початком пандемії Covid-19 виникла інформаційна істерія – інфодемія. Це коли досить багато маніпулятивної інформації про пандемію, і ця недостовірна інформація здатна нанести шкоду більшу, ніж сама пандемія.
Знову ж таки, ми повертаємося до емоцій: в умовах кризи з’являється невизначеність, страх, невпевненість і тому люди легко сприймають на віру прості дефініції, навіть якщо вони брехливі та недостовірні.
Ми не жили в часи епідемій, люди не знають, як їм поводитися. У якийсь момент розпочинається паніка. Держава не встигає побудувати ефективної стратегічної комунікації, офіційні органи влади не дають виваженої інформації або запізнюються з нею. Все це породжує інформаційні пустоти, які заповнюються чутками і плітками, з’являються диванні «вірусологи».
Люди мають розуміти, у чому відмінність ЗМІ від месенджерів. WhatsApp, Viber – це месенджери, а не ЗМІ, і, наприклад, батьківські чати в цих месенджерах, як правило, поширюють суб’єктивну і неперевірену інформацію.
– Чим іще загрозлива інфодемія?
– Коли в суспільстві народжується страх і виникає паніка, люди починають шукати винного, формувати образ ворога. Тобто завжди з’являється той, хто винен. Це може бути, приміром, етнічна група або верства населення. Стигматизація – є такий термін – це негативне виділення суспільством індивіда або соціальної групи за якоюсь ознакою: пригадайте протести у Нових Санжарах на початку пандемії.
– Цю енергію потім потрібно кудись спрямувати…
– Саме так.
Якщо ви запитаєте в мене, чи можна боротися і як боротися з інфодемією, я відповім що так, можна і потрібно. Але, на жаль, це дуже важко зробити, якщо в індивіда відсутнє системне критичне мислення.
– А як відрізнити де фейк, а де правда? Як захиститися від інфодемії?
– По-перше, користуватися виключно офіційними джерелами. По-друге, спиратися на думку спеціалістів, а не просто медійно розкручених осіб. По-третє, перевіряти інформацію і намагатися знайти її першоджерело. По-четверте, читати книги та формувати сталу систему цінностей. Читання розвиває усі функції мозку. Цей досвід легко допоможе сформувати критичне мислення.
Якщо ви вмієте відрізняти правду від фейку – популяризуйте свій досвід. Розмовляйте з друзями, батьками, людьми похилого віку.
– Чи можна розвинути критичне мислення?
Це – тривалий процес. Перш за все, це розвиток вашого раціонального мислення. Є два типи мислення: швидке та повільне. Швидке – це миттєва реакція, коли ви щось почули чи побачили. Критичне мислення завжди повільне, тому що потребує часу для того, щоб провести фактчекінг, розібратися, знайти першоджерело.
Починати потрібно із системи освіти. У нас в освітніх програмах потрібен предмет «Медіаграмотність». У Західній Європі такий предмет є, він має назву «Інформаційна гігієна», практично це те ж саме. Потрібно починати зі школи для того, щоб пояснювати дітям правила поведінки в інформаційному просторі. Діти не захищені в Інтернеті. Їхня психіка не має протиотрути від фейків. І вони звикли довіряти дорослим.
– У планах держави є ці зміни?
Так. Мені відомо, що проходять навчання вчителів із питань медіаграмотності. Але це тимчасове рішення. Це складне питання, яким повинні опікуватися фахівці. Доцільно в педагогічних вишах, наприклад у Національному педуніверситеті імені Драгоманова, в Університеті імені Шевченка та інших уводити нову спеціалізацію з медіаграмотності. Саме для того, щоб ми готували фахівців-професіоналів.
