Статті

Близькосхідна військово-політична мапа 2024 року, як ніколи, багата на різноманітні події. Після трагедії 7 жовтня 2023-го Ізраїль вистояв і у цього року упевнено розбирається не тільки з ХАМАСом у Секторі Газа, а й з "Хезболлою" на північних кордонах, тобто у південному Лівані. Світ став свідком перших масованих ракетно-дронових атак за межами України — так Іран намагався помститися Ізраїлю за розгром його проксі-сил. Свій внесок до загального хаосу зробили і єменські хусити, які створили проблеми одному з головних логістичних шляхів світової економіки, через Баб-ель-мандебську протоку до Суецького каналу. І от нарешті під кінець року спалахнуло у Сирії.Причому спалахнуло так, як, здається, не очікував ніхто, включно із самими організаторами наступу — опозиційною сирійською групою "Тахрір аль-Шам" чи тим, хто за нею стоїть (про це поговоримо нижче). Бо ж наступ на Алеппо — фактичну другу столицю Сирії, головне місто на півночі країни — розпочався 29 листопада, а уже до кінця наступного дня Алеппо було взяте повстанцями.На цьому наступ "Тахрір аль-Шам" не припинився, ба більше — його темпи тільки збільшилися. За кілька днів повстанці не просто дійшли до ключового міста Хама у центральній частині країни, а і взяли його — точніше, маневром оточення витіснили проурядові війська з міста. А надвечір 5 грудня з’явилася інформація про те, що опозиційні війська уже наближаються до міста Хомс — фактично перерізаючи останню магістраль, яка пов’язує столицю Сирії Дамаск, де і перебуває тамтешній диктатор Башар Асад з узбережжям Середземного моря. Тобто — не просто з портами, а із базами російського контингенту, на зброї якого Асад і втримався 2015 року, захопивши, зокрема, і Алеппо.Туреччина, Ізраїль чи США?В цей момент, коли швидкий наступ "Тахрір аль-Шам" продовжується, варто поговорити про той аспект, який поки залишається не до кінця зрозумілим — і тому викликає чимало різних версій, аж до конспірології. Хто ж стоїть за цим наступом антиасадівських повстанців?У Ірану, наприклад, одразу з’явилася традиційна версія -- Ізраїль. По-перше, тому, що у всіх бідах режиму аятол винні сіоністи (а в тому, що удар по Асаду це удар і по Хаменеї — сумнівів немає). Але є і конкретні моменти. Наприклад, відмова Ізраїлю від допомоги сирійській владі — це практично доведений факт, — хоча, якщо говорити цинічно, Єрусалиму навіть вигідніший нинішній слабкий сирійський недодиктатор, ніж нова влада, яка може бути напряму пов’язана із, скажімо, недругами Ізраїля. Сюди ж можна згадати й розгром "Хезболли", яка так чи інакше була партнером Асада в регіоні, а тепер не може нічим допомогти президенту Сирії, бо сама переживає, м’яко кажучи, не дуже веселі часи.В Ізраїлі натомість побутує турецька версія, яка має навіть більше право на життя. Бо ж і територія, з якої стартували повстанці, перебувала під негласним контролем Анкари. І ставлення Реджепа Ердогана до Башара Асада, м’яко кажучи, не надто позитивне. Зокрема, через те, що головним ворогом Туреччини в регіоні є Іран, який підтримує сирійський режим. Ну, і релігійні моменти не можна відкидати — клан Асадів є представником алавітської меншості, яка підім’яла під себе сунітську більшість. Турки також є сунітами, а внутрішньомусульманська боротьба це досить звичне явище.Є ще версія щодо того, що за наступом стоїть не тільки Туреччина, а й Сполучені Штати. Американці в Сирії контролюють інший невеличкий район з поміркованою і менш релігійною опозицією, але, на думку деяких експертів, могли долучитися і до цього наступу, аби послабити Асада — і або скинути його зовсім, або зменшити його вплив на події в Сирії до мінімуму.Словом, у Башара Асада у цій історії дуже багато ворогів. І це ми не згадали про, мабуть, головних — власне сирійське населення, яке з радістю зустрічає визволителів (а ті демонстративно і показово заявляють, що війська "Тахрір аль-Шам" не будуть чіпати християнські населені пункти, діючи зовсім інакше, ніж це робити проурядові війська), а також велику курдську меншину, яка контролює свою частину сирійської території й бажає більшого принаймні в іракському форматі, де автономія Іракський Курдистан фактично є незалежним державним утворенням. А хто ж залишився на боці диктатора?Реакція Росії — що вона має означатиЗвісно, це Іран і Росія. Але Іран не може допомогти Асаду — у нього банально немає можливостей для перекидання військ, бо не існує сирійсько-іранського кордону. А пройти Ірак (навіть оминувши курдську його частину) — це уже повномасштабна війна, до якої Тегеран, схоже, не готовий і навряд чи буде готовий, зокрема у короткостроковій перспективі. (А довго- і навіть середньострокової перспективи в Асада уже може і не бути.) Тож залишається Росія.Але Кремль у цій ситуації поводиться, м’яко кажучи, беззубо. Якщо Асад дійсно літав до Москви, як про це писали численні ЗМІ, і повернувся ні з чим — це підтверджує один промовистий факт. Зокрема, появу на вулицях Алеппо аміра "Тахрір аль-Шам" Абу Мухаммада аль-Джулані. Річ у тім, що Алеппо у свій час російська авіація просто закидала бомбами. Тож, маючи сирійська армія підтримку ВКС РФ у повітрі — аль-Джулані, звісно ж, не ризикнув з’явитися на публіці й наразитися на швидку і неминучу смерть. Лідери "Хезболли", наприклад, ховалися у глибоких підземеллях, але ізраїльські бомби знайшли їх і там. А оскільки лідер повстанців ходить вулицями величезного міста — він упевнений у своїй безпеці.А це своєю чергою означає, що російських літаків у сирійському повітряному просторі немає. Чому? По-перше, наступ "Тахрір аль-Шам" і для них, очевидно, став несподіванкою. Таку версію виключати не варто. Врешті-решт, Ізраїль із його спецслужбами "проспав" наступ ХАМАСу, а росіяни уже показали свою незграбність на війні в Україні. А по-друге — нічим російській авіації воювати в Сирії. Усе чи майже все перекинуте до України. Тож повстанці так швидко і просуваються, бо знають — з повітря їм нічого не загрожує. А на суходолі...Кінець режиму чи СомаліА на землі армія Асада не просто відступає. Вона — тікає, кинувши таку кількість зброї, її номенклатура -- це не тільки танки, "Панцирі" та "Смерчі" (такого не здобували навіть ЗСУ під час Слобожанського наступу), а і, як стало відомо в останні години, цілі ескадрильї літаків на аеродромі міста Хама, що означає фактичну капітуляцію.Армія не хоче воювати за Асада — і на це є кілька причин. По-перше, диктатор і справді набрид уже усім. Але є значно практичніше "по-друге". Захоплення і навіть оточення міста Хомс, як вже було сказано, означатиме відрізання Дамаска від усіх основних шляхів постачання зброї з боку Середземного моря. Тобто в умовах недосяжності території Сирії для іранських партнерів — Башар Асад залишиться на самоті проти низки розлючених і серйозно озброєних ворогів. Це і "Тахрір аль-Шам". І поміркована опозиція, яку підтримують США. І курди. І навіть залишки ІДІЛ, які зараз активізували й собі прихопили частину території, яку ще кілька днів тому контролювали асадівські війська.Боротьба у такій ситуації — справа безнадійна. Тож недаремно на півночі, у звільнених повстанцями містах, колишні вояки проурядових військ не просто тікають, а розбігаються по хатах, скидають форму і записуються до структур нової влади, очікуючи амністію. Це уже більш ніж тривожний дзвінок — повернути собі втрачені території диктатору буде просто нічим.І у найкращому для себе випадку Асад зможе хіба що втримати південний захід Сирії з Дамаском -- остаточно перетворивши країну на близькосхідне Сомалі, де законна влада довгий час контролювала лише невеличкий шматок території. Поки існує невеличка імовірність збереження шляху до порту Тартус — куди, до речі, тікають високопоставлені асадівці з півночі (ті, яким амністія від "Тахрір аль-Шам" не світить за жодних умов) і де розташована російська військова база. Але з кожною годиною наступу повстанців на Хомс надії на це у сирійської влади все менше.Найгірший варіант — це, звісно, повне падіння режиму. А от що буде далі з Сирією — навряд чи хтось зараз може сказати. Іракський варіант неможливий, бо США не мають аж такого впливу на ситуацію. Можливо, не мають впливу і турки, як би в це не хотілося комусь вірити. Тож можна спрогнозувати, що через деякий час на тій території Сирії, яка не є підконтрольною курдам (там ця етнічна спільнота за принципом Іраку уже не перший рік намагається будувати своє незалежне, нехай і не визнане світом державне утворення), почнуться нові бойові дії. Уже без Асада. Але, можливо, з Іраном. І, скоріш за все, без Росії, яка просто втратить інтерес після цієї величезної, хто б що не говорив, геополітичної поразки на Близькому Сході.

Програми підтримки для робітників -- знайома і почасти навіть звична річ для відповідального бізнесу. Існує навіть таке поняття як "корпоративний добробут" -- забезпечення особистого добробуту персоналу, що сприяє зростанню продуктивності всієї команди й, відповідно, компанії. Для України питання внутрішньої підтримки "своїх" за останні майже три роки стало особливо важливим. Часто це запорука виживання бізнесу: в багатьох галузях зараз сформувався ринок не працедавця, як раніше, а робітника, тож той, хто не піклується про команду, врешті програє конкурентні перегони. Але на перший план вийшов і моральний аспект. Війна підвищує вимоги до відповідальності та згуртованості команд. Чому бізнес вкладається у працівників Причин, чому працедавці "вкладаються" у своїх робітників, часом йдучи навіть на, здавалось би, невигідні для себе умови, достатньо. Це і намагання зберегти кадри, що зазвичай вигідніше, ніж пошук, і навчання нового робітника, а потім -- очікування, поки він втягнеться в процес і перестане бути "слабкою ланкою". Це і міркування ефективності: задоволений, впевнений в собі та самореалізований працівник продуктивніший за знервованого і "затурканого" нерелевантними вимогами та умовами роботи. Це, врешті, покращення якості трудового ресурсу компанії та забезпечення її внутрішньої стійкості за рахунок високої лояльності персоналу, готового перетерпіти тимчасові труднощі, ніж покинути улюблений колектив. Фото ілюстративне При цьому важливо, щоб програми підтримки розроблялися з урахуванням потреб конкретної команди, не ставали активностями "для галочки". А це можливо. Часом акціонери чи топ-менеджмент відчувають тиск суспільства із запитом на соціальну відповідальність, менеджери ланкою нижче відчувають тиск керівництва, тож кожен намагається виправдати очікування "шефа", а не справді покращити той самий корпоративний добробут. Як наслідок -- замість реальних програм, орієнтованих на власних співробітників, впроваджуються програми формальні, які дозволяють відзвітувати про успіхи, але не більше. Якісного зсуву в організації роботи та настроях людей у таких випадках не відбувається. Однак сьогодні все більше бізнесів акцентують на важливості кожного окремого працівника. І це, як показують результати роботи топових українських компаній, має позитивний результат. Український бізнес: від страхування до медитації Погляньмо, як українські компанії підтримують своїх працівників та їхні родини -- інформацію можна знайти у відкритих джерелах. Варто зауважити, що багато, звісно ж, залежить від масштабів (а отже, і викликів) та можливостей компанії. Проте часи, коли турбота про робітників була ознакою хіба великих чи, тим більше, іноземних працедавців, лишилися позаду. Зараз підтримувати "своїх" треба всім. Чимало програм, спрямованих на підтримку та розвиток працівників, підтримують у такій великій в розгалуженій компанії, як "Нова пошта". Однією з постійних є медичне страхування, а зараз ще й страхування життя для всіх співробітників та розширене медстрахування для тих, хто повертається з фронту. На початку повномасштабного вторгнення у компанії організували власну гарячу лінію, щоб будь-який працівник міг звернутись по допомогу для себе або своєї родини. Була значно розширена програма психологічної підтримки. Крім того, з'явилися онлайн-клуби за інтересами, які допомагали зняти напругу у часи найбільшої невизначеності, відчути присутність та підтримку колег. Це на додачу до інших клубів та програм — мовних, читацьких, дитячих тощо. І, звісно ж, внутрішній волонтерський рух та різноманітна допомога мобілізованим співробітникам, ветеранам та їхнім родинам. Фото ілюстративне  "Київстар" наголошує, що нині фокусується на чотирьох основних напрямах підтримки. Це психологічна підтримка, підтримка фізичної безпеки, матеріальна мотивація, корпоративне волонтерство. Компанія має групу "Допомогти просто" у корпоративній соцмережі Workplace, організовує донорські дні, збори. Вартість наданої ЗСУ та суспільству гуманітарної допомоги сягає мільярдів гривень. Працює програма психоемоційної підтримки. Проводяться корпоративні заходи з підтримки ментального здоров’я. Окрема увага -- дітям та їхнім батькам. Інший приклад -- компанія "Фармак". Вона має окрему програму Wellbeing, мета якої — створити середовище, що сприяє збереженню здоров’я співробітників, їхньому професійному та особистісному розвитку та досягненню балансу між роботою та приватним життям. Програма має чотири складові: фізичне та ментальне здоров’я, фінансовий та соціальний добробут. Перша передбачає страхування здоров'я та від нещасних випадків, щорічне обстеження організму, створення можливостей для активного образу життя. Друга -- психологічну допомогу за потреби, а щотижнево -- дихальну гімнастику, яка дає можливість перезавантажитись під час робочого дня. Третя -- моніторинг рівнів оплати праці та щорічний перегляд зарплат, консультації з питань розрахунків, платежів та фінансової грамотності. Четверта ж спрямована на забезпечення позитивної атмосфери в колективі: корпоративні традиції, спільні добрі справи, визнання досягнень тощо. Досвід BROCARD: заради кадрів вирішать усе BROCARD -- найбільша в Україні парфумерно-косметична мережа та онлайн-ритейлер в сегменті luxury. У нових воєнних умовах BROCARD зробив акцент на дистанційній роботі та допомозі в організації процесів керівникам, які працюють віддалено. Але до останніх також дещо змінилися вимоги, і викликано це саме необхідністю підтримати команду. Для них у компанії організували коучингові сесії, щоб і "прокачувати" потрібні навички, і відновлювати власний емоційний ресурс. Іншим важливим аспектом є можливість довчитися до необхідного рівня чи взагалі опанувати нову спеціальність. Якщо кандидат співпадає за цінностями, то у компанії знайдуть ділянку роботи, яка буде цікавою для нього. Крім того, у BROCARD намагаються, щоб робоче місце було максимально близько до місця проживання, щоби графік відповідав потребам співробітника, дозволяв йому реалізувати особисті завдання. Фото з архіву компанії BROCARD Компанія відновила роботу власного навчального центру, де працівники постійно підвищують рівень знань, кваліфікацію й обізнаність.  Фінансова підтримка -- обов'язкова складова. Тут враховується й офіційне працевлаштування, і регулярний перегляд окладів, і "біла" зарплата -- компанія пишається, що є чесним платником податків -- і гідна оплата, і соцпакет та додаткова допомога в разі потреби. Щоб зміцнювати зв’язок всередині команди та сприяти емоційному розвантаженню, у компанії регулярно проводять тімбілдінги та інші внутрішні заходи різних форматів. Не забувають у BROCARD і тих, хто служить: понад 30 співробітників холдингу захищають країну у лавах ЗСУ та ТрО (зазначимо, що переважна кількість колективу холдингу, а це понад 1500 осіб, -- жінки, -- ред.). Компанія підтримує їх та їхні родини не лише морально. Усі співробітники-військовослужбовці отримують зарплату в повному обсязі, а численні збори на амуніцію, техніку, лікування та реабілітацію -- регулярна практика в компанії. CEMARK: комфорт і розвиток працівників -- понад усе Провідний виробник цементу в Україні CEMARK забезпечує стабільною роботою понад 850 співробітників, і у 2024 році команда зросла на 5%. В основі турботи про працівників — регулярна виплата заробітної плати зі щорічним переглядом відповідно до корпоративної політики, система бонусів, комфортні умови праці, розвезення працівників, медичне страхування та інше. Піклуючись про добробут працівників і родичів військовослужбовців, компанія впроваджує програму адаптації ветеранів і створила Сервіс психологічної підтримки для надання консультацій професійних психологів, психотерапевтів та коучів. Крім того, цього року запустили Сервіс юридичної підтримки для працівників і родичів військовослужбовців. Фото з архіву компанії CEMARK  Особливу увагу CEMARK приділяє розвитку талантів, створюючи можливості для навчання та зростання тих, хто прагне побудувати свою успішну кар’єру в CEMARK. Інвестуючи в працівників, компанія збагачує співробітників знаннями та навичками, що відповідають викликам сучасності, розвиває їхні професійні компетенції, а також зміцнює корпоративну культуру та цінності. Починаючи з 2015 року, CEMARK розширює діяльність для підтримки молодих спеціалістів, впроваджуючи програми стажування та співпрацюючи з навчальними закладами. Студенти відвідують презентації компанії та екскурсії на виробничі об'єкти, можуть стажуватися з подальшим працевлаштуванням, а також долучитися до цілорічної підготовки майбутніх професіоналів у різних галузях — від фінансів до інженерії.

Програма "єОселя" почала діяти у жовтні 2022 року і мала на меті допомогти придбати житло пільговим категоріям громадян. Станом на сьогодні програмою скористалося понад 14,2 тисячі родин у 404 населених пунктах. Рекордсменкою з видачі пільгових кредитів є Київська область -- понад 3,7 тисячі, за нею з великим відривом ідуть Львівська та Одеська області. У трійці найменш активних регіонів — Кіровоградщина, Миколаївщина та Запорізька область. Купити житло з "єОселя" можна у 89 акредитованих забудовників у 190 об’єктах, що будуються. Партнерами програми стали одинадцять банків. Проте найбільше позик — 94% від усіх іпотек, видали державні "Ощадбанк", "Приватбанк" і "Укргазбанк". Усього було прокредитовано 848 тисяч кв.м, а сума виданих кредитів сягнула майже 23 мільярди гривень. Показово, що кожен п’ятий кредит оформлено на представника категорії "інші громадяни", які не мають пільг, хоча програма спрямована на те, щоб допомогти придбати житло саме пільговикам. На другому місці опинились поліціянти (20,5% від загальної кількості виданої іпотеки), а на третьому — військовослужбовці (16,9%). Частка педагогів і медиків, які скористалися іпотекою — менше 9%. А категорії "внутрішньо переміщені особи", "ветерани", "науковці" та "медики" отримали мізерну частку кредитів — менш ніж по два відсотки. Інфографіка з сайту "Укрфінжитло" Презентуючи результати "єОселі" за два роки, голова правління "Укрфінжитло" Євген Мецгер зазначив, що програма досягла більшого результату, ніж ринок іпотеки показав 2021 року. За його словами, "єОселя" є інструментом відбудови України з мультиплікативним ефектом на економіку, і може стати драйвером у будівництві нерухомості. Проте голова парламентського Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк зауважує, що "єОселя" "певним чином функціонує, але нині назвати її ефективною для розв'язання житлового питання складно", оскільки у квартирній черзі стоїть понад 600 тисяч громадян. Трансформації "єОселі" На старті "єОселя" була доступна лише для кількох категорій громадян: військовослужбовців, медиків, педагогів і науковців, які мали змогу отримати кредит під 3% річних. Згодом програму розширили, й тепер скористатися пільговою іпотекою можуть й інші категорії громадян: учасники бойових дій, ветерани, ВПО, українці без житла і члени їхніх сімей — для них ставка іпотеки становить 7%. За два роки умови програми змінювали вісім разів. Найбільшу кількість змін було введено з 19 жовтня 2024 року. Зокрема, українці, які через війну втратили власне житло, мають можливість використати житловий сертифікат "єВідновлення" як перший внесок за програмою "єОселя". Якщо сума сертифіката менша за початковий внесок (20% вартості житла), то різницю потрібно буде покрити власними коштами. Стати учасником "єОселі" можуть громадяни, які раніше брали участь в інших державних житлових програмах, але чиє житло знищене, розташоване на тимчасово окупованій території або на території, де ведуться активні бойові дії. Програма стала доступнішою, зокрема, для молоді. Для позичальників віком до 25 років включно знижено розмір першого внеску з 20% до 10%. "На перший погляд, крок видається правильним, але на практиці маю два питання: платоспроможність цієї категорії клієнтів і готовність банків надавати кредит. Сумнівно, що ці 10% для всіх молодих клієнтів залишатимуться: кредитор зважатиме на рівень доходу та платоспроможність особи", — прокоментувала у коментарі TrueUA нововведення оглядачка ринку нерухомості Вікторія Берещак. За місяць, з 18 грудня, внутрішнім переселенцям доступною стане опція надання житла для їхніх найближчих родичів: чоловіка, дружини, батьків та дітей. Зазнали змін й вимоги до житла, яке можна придбати за програмою. "Пільговики" мають право придбати квартиру або будинок не старші 10 років, а для тих, хто бере участь у програмі на загальних умовах (наприклад, ВПО), будівля має бути не старшою трьох років. Збільшення граничного віку житла має стимулювати переселенців, вважає Вікторія Берещак. Адже у багатьох населених пунктах нереально було знайти новобудови, і це стало проблемою для переселенців, котрі влаштувались на роботу й "осіли". На її думку, розглядати ефективність цього нововведення потрібно буде вкупі з оцінкою можливості більшості потенційних користувачів закумулювати перший внесок, який банк часто-густо підвищує до 25-30%, убезпечуючи себе від сумнівної платоспроможності. З 19 вересня Кабмін увів нові умови щодо ставок пільгової іпотеки: починаючи з 11-го року іпотеки ставки збільшуються на 3% для усіх категорій позичальників. Така умова стосується угод купівлі-продажу, укладених після нововведення. Ініціатори збільшення ставки іпотеки впевнені, що це суттєво збільшить фінансове навантаження на позичальників, адже за перші десять років тіло кредиту зменшиться вдвічі. На думку пані Вікторії, зростання ставок, з одного боку стимулюватиме людей швидше закрити кредитну історію, а з іншого — накладатиме додаткові ризики, оскільки "не всі учасники мають достатній рівень фінансової грамотності, щоб розрахувати і спрогнозувати свої можливості по обслуговуванню кредитів на перспективу". Уплив на "первинку" Одна із цілей програми "єОселя" — надати імпульс первинному ринку нерухомості. Тепер кредит можна взяти на квартиру в будинках готовністю 20–30%, в яких зведено кілька поверхів і помітна динаміка будівництва. Такі кроки потенційно можуть збільшити кількість угод продажів від забудовників. Нині кожна третя позика на житло – це купівля готової квартири у забудовників або угода на первинному ринку. Але в перспективі купівля житла на первинному ринку буде збільшуватися у міру вилучення "вторинки" з програми — такі прогнози прозвучали під час конференції SalesFest 2024 представників банківських установ, державних органів і забудовників. За даними АТ "СКАЙ БАНК", нині частки кредитів по "єОселі" розподілені наступним чином: 80% видачі кредитів — на купівлю житла на етапі будівництва, близько 14% — на купівлю готового житла від забудовників. І лише 5-6% складають кредити фізичним особам на купівлю житла на вторинному ринку. На сьогодні частка продажів за "єОселею", завдяки вигідним умовам кредитування програми, у деяких компаніях становлять до 50%. З іншого боку, процес оформлення іпотеки залишається складним і часто — довготривалим, багато подавачів отримують відмови. Але головний чинник, який стримує розвиток "єОселя" — це обмежений потенціал програми щодо фінансування. Для того, щоб мережування програми по різних категоріях спрацювало в синергії для ринку, на її діяльність варто закладати не менше 15 мільярдів гривень. А якщо зосередитись насамперед на ВПО — це до п'яти мільйонів осіб за різними оцінками, знизити перший внесок до 10%, а відсоткову ставку зробити 3%, то програма може стати драйвером "первинки", вважає Вікторія Берещак. "Водночас важливо не забувати й ринку нерухомості, що сподіватись на банківське плече в умовах, коли юридичний і фінансовий аудит майданчиків і девелоперських брендів залишає купу питань, — це завищені очікування, — додає експертка. — Потрібно починати з себе: виконувати зобов’язання перед попередніми інвесторами з введення в експлуатацію (середні затримки по ринку — 20-24 місяці), провести до ладу свою фінансову модель, щоб не залежати на 100% від грошей покупців, і мати такий запас міцності, щоб продовжувати будувати навіть у періоди спаду активності, розробити власні фінансові механізми підтримки — програми розтермінування на період від 5 років". Ірина Міхальова, CMO Alliance Novobud Ірина Міхальова "Державна програма "єОселя" справді стала драйвером ринку. В загальній кількості звернень до відділу продажу частка охочих скористатися програмою приблизно 60-65%. До укладання угоди доходять десь 25-30%, залежно від місяця. Станом на середину листопада поточного року нами укладені 79 угод за програмою "єОселя". За результатами продажів у жовтні, частка угод за програмою "єОселя" склала трохи більш як 10%. І це не про те, що програмою не цікавляться. Це результат того, що ми восени запропонували покупцям дуже привабливі умови розтермінування від забудовника з подовженим строком дії та невеликим розміром першого внеску. Тож покупці обирають, спираючись на свої можливості та запити. На первинному ринку нерухомості під програму підпадає нерухомість комфорт і економкласу. В нашому випадку попит мають житлові комплекси у Броварах: Krona ParkII, Madison Gardens і "Лавандовий". Наразі ми пропонуємо вибір невеликих квартир у готових проектах — комплексах Madison Gardens та "Лавандовий", що у Броварах. Ще дев’ять будинків житлового комплексу KronaPark II знаходяться на різних стадіях будівництва. У кінці жовтня ми отримали акредитацію дванадцятого будинку за програмою "єОселя". Новобудова перебуває на високій стадії готовності й, щонайважливіше, має великий портфель невеличких квартир. Тож за перші тижні після оголошення новини, маємо вже укладені угоди та угоди в роботі. Умови програми "єОселя" постійно удосконалюються. Так, з 4 листопада поточного року вступили в дію нові умови, в яких уряд змінив вектор програми, зорієнтувавши її на нове або здане в експлуатацію житло не давніше, ніж три роки тому. Ми очікуємо позитивний вплив на первинний ринок, адже готового нового житла у продажі не так багато, особливо найпопулярніших лотів — одно- та двокімнатних квартир. Утім, програму потрібно продовжувати адаптовувати до умов ринку. Висловлю, напевно, думку всіх девелоперів: було б добре, щоб банківські установи реально зменшили поріг акредитації будинків на стадії будівництва хоча б до 30%. Наразі цей поріг здебільшого становить 50-60% попри те, що деякі банківські установи декларували зменшення цього показника. До речі, у вересні ми отримали акредитацію на житло, що будується, від BISBANK, чекаємо й на рішення інших банків, тож плануємо ріст укладених угод".

Війна, розв’язана Російською Федерацією у режимі походу на Київ, війна, яка мала закінчитися за три-чотири доби, сьогодні досягла символічної позначки -- 1000 днів. За понад два роки небачений в Європі з часів Другої світової воєнний конфлікт поставив перед Україною, перед її владою та суспільством низку важливих, вікопомних завдань. Виклик перший -- військовий Першим, найважливішим у початковий період повномасштабної війни, став військовий виклик. Російська пропаганда так завзято розповідала про те, що "в гарячій війні ми Україну переможемо за два дні", що росіяни "тільки брову піднімуть" -- і Україна капітулює, що в це повірили, здається, не тільки усі росіяни й кремлівська влада, а й, на жаль, певна кількість самих українців. Продемонструвати, що усі ці закиди є лише імперською пихою Москви, й разом з цим втримати Київ, аби не дати диктатору Путіну встановити в українській столиці свою владу -- стало головним завданням Збройних сил України у перші дні та тижні повномасштабної війни. І з цим викликом українська армія під керівництвом Валерія Залужного впоралася з честю. Збройні сили України, інші силові структури відстояли Київ, а через місяць взагалі вигнали ворога з північних областей. Це була перша велика перемога України у великій війні. Пошкоджений будинок у Бородянці на Київщині. Квітень 2022 року / Фото: Pexels Далі Сили оборони України продемонстрували, що вони можуть не тільки захищатися, а й наступати. Спочатку слобожанський контрнаступ, в результаті якого був звільнений Ізюм і майже уся окупована Харківщина, а потім Херсон та уся правобережна частина Херсонської області -- стали успішним завершенням воєнного 2022 року. 2023 року ЗСУ зробили майже неможливе під Бахмутом та на Півдні. Донецьке місто стало справжньою фортецею, звідти українська армія відступила тільки тоді, коли оборонятися банально було ніде -- та й при цьому фактично знищивши підрозділи ПВК "Вагнер". А на Приазов’ї Збройні сили України зуміли просунутися, нехай і не так глибоко, як планували, але в умовах неймовірно насиченої оборони навіть той результат, який показали ЗСУ, став серйозним успіхом. Фото: "Укрінформ" Врешті, 2024 року Україна досягла несподіваного прориву, взявши під контроль частину міжнародно визнаної території Росії. І досі країна-агресор нічого не може вдіяти із тими підрозділами ЗСУ, які тримають оборону на Курщині. Тож можна сказати, що українська армія продемонструвала -- проти "другої армії світу" можна успішно воювати. Військовий ЗСУ на Курщині. Скриншот із відео France 24 Виклик другий -- дипломатичний Другим викликом було не просто втримати агресора, не програти у блискавичній війні й зберегти під контролем максимальну частину території своєї країни, а ще й закріпити це на зовнішньополітичному напрямку. Простіше кажучи, Україна мала добитися світової підтримки, продемонструвати Росії, що світова спільнота, попри наявність таких же навіжених диктаторів, як Путін, все ж стоїть на сторожі демократії та свободи, а значить, й України. Цей виклик наша держава також здолала. Організація Об’єднаних Націй на своїх голосуваннях досягла максимуму, якого можна було чекати від структури, якою керує прихильний до антизахідних тиранів лівак і в якій голосує низка залежних від Росії та Китаю країн. Та коли навіть частина з цих членів ООН підтримали відповідні резолюції -- стало зрозуміло, цей напрямок окупанти програли. Результати голосування країн-членів Генеральної асамблеї ООН за українську Формулу миру. 23 лютого 2023 року Не менш важливим було досягти успіху на внутрішньоєвропейському дипломатичному напрямку. Йдеться не тільки про антиросійські санкції, які постійно продовжуються уже без жодних дискусій, а й про євроатлантичні перспективи України. Станом на зараз наша держава уже є офіційним кандидатом у члени ЄС і готується розпочати переговори про вступ до Євросоюзу. Що це, як не свідчення успішного подолання дипломатичного виклику? Виклик третій -- економічний Війна, яка триває понад рік, війна, яка перейшла у фазу "виснаження" -- серйозне навантаження не тільки на армію, а й на тил. На економіку держави, на фінансовий сектор, на Національний банк й банківські структури загалом. Війна, яка у певний момент обернулася справжньою катастрофою для енергетики -- після початку масованих ракетних обстрілів відповідної інфраструктури -- це ще важче випробування. Та подивімось на ситуацію через 33 місяці після початку війни. Більша частина України живе у більш-менш звичному режимі. Після 2022 року, коли закривалися бізнеси, почали з’являтися нові підприємства, відкриватися торгово-розважальні центри та мережі супермаркетів. Так, це переважно у найвіддаленіших від лінії фронту регіонах країни, але все ж це територія воюючої країни. Курс долара до гривні помітно зріс -- з 28 до нинішньої позначки 41. Але, по-перше, більш ніж половину цієї "дистанції" українська валюта подолала за тиждень у липні 2023-го, коли це було необхідно. У інші періоди знецінення гривні зовсім не таке відчутне, як очікувалося. Не кажучи вже про те, що курс у нас взагалі-то зовсім не воєнний. Чому сприяло, зокрема, різке підвищення облікової ставки НБУ -- з 10 до 25 пунктів ще 2022-го. (А влітку 2023-го, коли гривня поповзла униз, ставку якраз почали знижувати.) Зараз розмір облікової ставки Нацбанку становить 13%, знизившись з початку року на два пункти. Фото: Наталія Богута. Джерело: "Фокус" Для порівняння -- у Росії, яка охоплена війною значно менше, ніж Україна, у якої не страждають від обстрілів ключові сектори економіки (а якщо і страждають, то від дій власного диктатора), ключова ставка ЦБ з січня виросла на п'ять пунктів -- з 16 до 21%. У країні-агресорці інфляція лише посилюється, прогнози у росіян відверто погані. Тоді як українська економіка не просто вижила, а й намагається розвиватися. Виклик четвертий -- політичний Цей виклик виявився чи не найскладнішим. І його, будьмо чесними, Україна не до кінця здолала. Принаймні, тієї єдності політеліту та суспільства, до якої закликали після початку повномасштабного вторгнення, зараз немає. Тут можна звинувачувати як Банкову, так і опозицію -- претензії знайдуться і до тих, і до інших. Але важливо ось що. 2024 року Україна, на думку Кремля, мала пережити дуже серйозну політичну кризу. Пов’язували її кремлівські пропагандисти із закінченням п’ятирічного терміну повноважень як президента Зеленського, так і монокоаліційної Верховної Ради. Росіяни з початку 2024 року усіма силами намагалися розігнати мегазраду. Але цей план провалився. Фото: Офіс президента України Як би не ставилася частина українців до чинного глави держави (а його рейтинг логічно знижується з кожним місяцем війни) -- його термін перебування на посаді до закінчення дії воєнного стану ніхто навсправжки не оскаржував. "Майдан", на який сподівалися Путін і ФСБ, не стався. Українці зуміли поставити важливість стабільності самої держави вище того, хто саме керує нею в цей надважкий історичний момент. А обрати нового президента завжди встигнемо після війни. Бо Україна -- навіть за усіх обмежень воєнного часу -- залишається демократичною країною. Виклик п’ятий -- соціальний Останній виклик -- найнепомітніший, та від того не менш важливий для існування єдиної держави. Після початку повномасштабної війни, яка охопила переважно російськомовні до війни Південь і Схід, до центральних і західних областей потекли не струмки, а бурхливі потоки біженців. Люди, які десятиліттями щонайменше з підозрою ставитися одне до одного, зустрілися віч-на-віч. Фото з мережі Інтернет Так, не обійшлося без проблем. Були й надвисокі ціни на оренду житла на Галичині, і відверто ксенофобські заяви -- як на адресу біженців, так і на адресу мешканців західних регіонів. Та при цьому ситуація, як би на це не сподівалися росіяни та їхні поплічники тут, в Україні, жодного разу не вийшла з-під контролю. Не було масових бунтів, заворушень. Схід і Захід, які змушені були нарешті зійтись, зуміли втриматися від занадто різкої риторики, зуміли не забути, що, попри усю розмаїтість, вони залишаються однією, єдиною країною. А Схід ще й почав переходити на українську. Не усі й не завжди, але у кожного з нас знайдеться кілька, а може, й кількадесят знайомих прикладів того, як повністю російськомовні до 24 лютого 2022 року люди -- "забули" мову країни-агресора, як той польський адмірал німецького походження Юзуф Унгур у вересні 1939-го. П’ять викликів -- п’ять висновків. Україна вистояла, Росія не зможе її захопити -- уже, здається, ніколи. Україна залишається частиною демократичного світу, який, попри усі проблеми, продовжує підтримувати нас, не віддавши на поталу російським ордам. Українська економіка не обвалилася, а демонструє дуже непогані для свого нинішнього стану результати. Українці зуміли примиритися із тим, що президент буде керувати країною після завершення терміну повноважень, бо держава важливіша, ніж прізвище її очільника. Українці Заходу зуміли простягнути руку тим, хто під впливом російських і проросійських медіааферистів вважав їх мало не злочинцями, а українці Сходу зуміли зробити крок в напрямку єдиної в мовнокультурному просторі держави як надійного запобіжника від наступних імперських зазіхань. Так, війна ще не завершена. Й Україна ще не перемогла. Але Росія уже зазнала невдач у всіх своїх стратегічних планах.

Вибори у Сполучених Штатах завершилися переконливою перемогою не тільки Дональда Трампа персонально, а і Республіканської партії загалом. І від цього факту неможливо відмахнутися, з цим США й усьому світу доведеться жити принаймні два роки -- до наступних виборів у верхній палаті Конгресу. Хоча правильніше говорити -- до закінчення повноважень 47-го президента США. Для України головним питанням у контексті будь-яких результатів будь-яких виборів є підтримка у війні з Російською Федерацією, бо самостійно ми не зможемо протистояти російській м’ясній армії, що, попри величезні втрати на фронті (4 листопада статистика, яку публікує Генштаб ЗСУ, просигналізувала про 700-тисячну втрату особового складу армії РФ -- і від попереднього ювілею, 600 тисяч, на той момент пройшло лише 78 днів, що означає майже 1300 виведених з ладу окупантів щодня), продовжує наступати принаймні на території Донецької та Луганської областей. Про те, яке майбутнє чекає на Україну після тріумфу республіканців та персонально Дональда Трампа, як зміниться -- якщо зміниться -- підтримка США, чого чекати у найближчому майбутньому -- зради чи перемоги, і якими є євроатлантичні перспективи Києва надалі -- у нашому матеріалі. Трамп-миротворець Головним питанням для України після перемоги кандидата від Республіканської партії стало завершення війни, про що неодноразово заявляв у період передвиборчих перегонів сам Дональд Трамп. Реакція українців коливається від напіванекдотичних вимог завершити війну за 24 години (у що, звісно ж, не вірять ні сам Трамп, і його вірні прихильники-трампісти, уже пояснюючи, що це, мовляв, така "фігура мови") до серйозних припущень -- коли, й головне -- як, завершиться ця війна. Тож у цій історії в перші дні після виборів резонансом прозвучала фраза старшого радника старого-нового американського президента Браяна Ланзи про те, що Україні доведеться забути про Крим, якщо вона хоче припинити війну. Фраза "у нас є новина для президента Зеленського: Криму більше немає" викликала таку бурхливу реакцію в українському суспільстві та вітчизняному політикумі, що команда Трампа була змушена трохи понизити градус напруги -- мовляв, Ланза був лише підрядником під час кампанії обраного президента, він не працює на Дональда Трампа і не говорить від його імені. Хоча, звісно, усі зрозуміли, чого варто чекати від 47-го глави Сполучених Штатів. Це, по-перше, втілення у життя фрази "не перемога, але мир". Перемогти Росію на полі бою після того, як Путін чітко продемонстрував, що йому не шкода ні своїх солдатів, ні своєї території, навряд чи можливо. Принаймні, конвенційними заходами, а не конвенційні (ядерну зброю) використовувати не хоче ніхто. Тому доведеться йти на певні компроміси, зокрема територіальні. І Крим, "сакральна територія", буде останнім, що віддасть путінська чи радше постпутінська Росія. Звісно, це не означає, що Україна має відмовитися від своєї території офіційно -- на такий крок Банкову не примусить навіть Трамп. Але і Південна Корея теж офіційно не відмовилася від північних територій, та вже сім десятиліть живе в умовах розділеного півострова. Про Корею у цій статті згадано невипадково -- саме натяки на подібний варіант стали одними із ключових у контексті перемоги колишнього президента на цих виборах. Як відреагує Путін Втім, усе це не має жодного смислу з однієї простої причини -- ніхто не знає, як відреагує на ідею припинення війни на нинішніх рубежах Володимир Путін. І тут варто відзначити, що нинішня ситуація на фронті не є релевантною. Донбаський наступ російської армії жодним чином не пов’язаний із ситуацією в Росії -- значно показовішою є поява в Курській області підрозділів армії КНДР, без яких, очевидно, з окупованою ЗСУ частиною Курщини росіяни нічого не можуть вдіяти. Цілком імовірно, що нинішній наступ є останньою чи однією з останніх спроб Путіна щось змінити на театрі воєнних дій. Можливо, і для того, аби потім, після зупинки гарячої фази війни, тримати під контролем своєї армії максимально можливу територію України. Тоді така активність за відсутності реальних технічних потужностей -- чим далі, тим більше ми бачимо лише м’ясні штурми піхоти, яка стала головним складником ситуативного успіху ЗС РФ на Донбасі -- стає цілком зрозумілою. Власне кажучи, якщо не Путін, то його оточення уже зрозуміло, що взяти під контроль усю Україну російська армія не зможе. Вона банально закінчиться ще до виходу на береги Дніпра десь в районі Кременчука -- і далі просто не буде ким вести війну (а корейців теж не вистачить). Тому варіант припинення війни є і в інтересах самого кремлівського диктатора -- він зможе оголосити ситуацію на кінець гарячої фази перемогою Росії й завдяки цьому, укріпивши власні позиції, продовжити царювати аж до логічного завершення у вигляді поховання у Кремлівській стіні. Тож можемо припустити, що -- за відсутності якихось серйозних формальних домовленостей -- Кремль цілком може піти на цю пропозицію Білого дому, озвучену "людиною, яка не працює на Трампа". А це означатиме втрату для України близько 20% територій. Не формальну, але фактичну втрату -- разом із вуглевидобувним басейном, Запорізькою АЕС (хоча тут в перспективі можуть бути варіанти) та іншими об’єктами вітчизняної економіки. Україна, Трамп і НАТО Але є й гірші варіанти, ніж втрата Донбасу. Це перспектива залишитися сірою зоною, де час від часу будуть відбуватися воєнні дії -- як мінімум на кшталт донбаської війни 2014-15 років. І єдиним реальним запобіжником від такого розвитку подій, що розуміють усі сторони конфлікту, є вступ України до НАТО. (Миротворці на лінії розмежування -- ідея красива, але безглузда, бо не треба навіть заглиблюватися в історію югославських воєн, варто подивитися, на що "Хезболла" перетворила південний Ліван, який нібито такі ж миротворці мали контролювати.) Тут для України є дві новини -- погана і хороша. Перша стосується того, що за президентства Трампа нашу державу до складу країн-членів НАТО не приймуть, на такий крок "миротворець" Дональд не піде з багатьох причин. Але хороша новина в тому, що Трамп не вічний -- принаймні, на посаді президента. А також що після зупинки війни жодних реальних, об’єктивних причин для відмови Україні для прийняття до Альянсу (на особливих умовах використання статті п’ятої -- простіше кажучи, вона буде розповсюджуватися тільки на ту територію, яку контролюватимуть ЗСУ на момент зупинки війни) не залишиться. Тож уже за президентства трампового наступника, хто б він не був -- Україна, ймовірно, доєднається до Північноатлантичного альянсу. Втім, поки що ми не знаємо, з якою саме територією. І така стратегічна невизначеність стане фірмовим стилем другого президентства Дональда Трампа. Причому не тільки для України.

Президентські вибори в США, за якими у світі й в Україні стежили, можливо, не менше, ніж у самих Штатах, завершилися. Перемога Дональда Трампа для деяких інформаційних бульбашок із дещо романтизованим сприйняттям Америки та її величі стала несподіваною і навіть шокуючою. Проте результати виборів не є такими несподіваними для тих, хто цікавився, як насправді думає і відчуває простий американський виборець, що він вважає величчю Америки. Говорити про те, якою буде політика нового керівництва США, поки що зарано. Але окреслити деякі тенденції, ймовірні напрямки -- можливо. Тож ми вирішили окреслити майбутні дії Трампа. І почати варто з внутрішніх питань. Внутрішня політика: зниження податків і повернення американських підприємств "За Трампа був порядок. За Байдена -- безлад". Цю коротку (і таку знайома українцям) відповідь можна було регулярно отримати, якщо американця запитати про причини прихильності до Трампа, -- наприклад, в тих же соцмережах. І давали її не лише корінні американці, а й українські емігранти, що добряче обурювало відірвану від американських реалій українську спільноту. Проте до цього варто б було дослухатися: жителям США важливе те, що відбувається в США. Про світ вони зазвичай знають небагато й не дуже цікавляться. "Економічна програма Трампа в реальності цікавіша для американців, чому вони його і вибрали. І вона ґрунтується на скороченні податків: на курс акцій, на доходи фізичних осіб, на все. При цьому логіка його економічної програми спрямована на максимальне стимулювання релокації американських підприємств на американську територію. Тобто на максимальне сприяння тим бізнесам, які працюють на території США і створюють робочі місця", -- пояснює виконавчий директор Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин. І це лише податковий блок. Інший – це митні обмеження. У першу чергу вони стосуватимуться китайських товарів -- йдеться про 60% мита. На європейські товари -- 20%. Так, за логікою Трампа і його виборця, створюватимуться умови для розвитку американської економіки. Ця очікувана від Трампа економічна політика, продовжує експерт, викликала дуже велику ейфорію на фінансових ринках: підскочив біткоїн, підскочили акції американських корпорацій, розміщених у США. Помітне зростання індексу Доу Джонса одразу після того, як стало відомо, що Трамп найімовірніше переміг, -- з тої ж серії. "На початку 2025-го закінчуються податкові послаблення, які вводив Трамп за попередньої каденції. Байден їх не скасував, але наступного року закінчується термін їх дії. Корпорації були дуже внутрішньо напружені, тому що не знали подальшої долі цих податкових послаблень. Трамп оголосив, що він буде не тільки їх продовжувати, а й поглиблювати", -- каже економіст. Ці послаблення стосуватимуться не лише доходів корпорації, а й доходів фізичних осіб. А платити податки ніхто не любить. Щоправда, в результаті цих запропонованих Трампом новацій дефіцит американського бюджету може зрости на сім трильйонів доларів. Але, зауважує Пендзин, це у короткостроковій перспективі. А от у довгостроковій -- економісти прогнозують, що загальна сума надходжень може вирости -- за рахунок збільшення бази оподаткування. Тобто негатив врешті буде нівельований. Але це, за великим рахунком, очікування економічних експертів. Проте заяви кандидата в президенти і його дії як президента, нагадує співрозмовник TrueUA, іноді відрізняються. Тому не варто забігати наперед у прогнозах, варто дочекатись конкретних дій президента Трампа. Пріоритет республікації -- вибори до Конгресу 2026-го Про те, що на першому місці для нового американського президента буде внутрішній порядок денний, говорить і директор Інституту світової політики Євген Магда. Зокрема тому, його виборці Трампа у своїй масі -- ізоляціоністи, а не ті, хто бореться за глобальний вплив Сполучених Штатів у сучасному світі. "Крім того, Трамп отримав несподіваний бонус: у нього, очевидно, є підтримка обох палат Конгресу. І це для нього можливість довести, що ті, хто голосував проти нього, помилялися. Можливість показати, скажемо так, новий клас. І я думаю, що він це буде використовувати в першу чергу. Тобто, питання зовнішньої політики першочерговими не будуть, тут у мене немає жодних сумнівів", -- зазначає експерт. За минулої каденції певним стримувальним фактором та важелем впливу на Трампа була сама Республіканська партія. Проте цього разу розраховувати на це не доводиться. По-перше, як влучно зауважив на своїй Facebook-сторінці політолог Олег Постернак, нинішній президентський термін для Трампа -- останній, тож він не буде обтяжений електоральною залежністю. По-друге, Верховний Суд США надав президентам широкий імунітет від кримінальної відповідальності після того, як вони покинуть посаду, і це теж чималий стимул для бурхливої діяльності "без обмежень". По-третє, цього разу Трамп оточить себе лояльною та слухняною "свитою". І тут варто повернутися до двопалатної підтримки, згаданої Євгеном Магдою. "Він тепер може проводити практично будь-які рішення. Ну, хіба що за виключенням якихось суттєвих змін до Конституції, яких в американській історії й так не дуже багато. Крім того, треба розуміти, що тут є багато факторів. Зокрема те, що республіканці мають фактично два роки, щоб показати вищий клас на федеральному рівні, тому що в листопаді 2026-го будуть нові вибори в законодавчий орган. І вони просто зобов'язані це використати", -- каже директор Інституту світової політики. Він також додає, що поки що всі прогнози й припущення, за великим рахунком, нічого не варті, зокрема і щодо зовнішньої політики. Треба дивитися, хто буде в команді Трампа. Україна: план примусу до "русского міра" замість Плану перемоги Своєю чергою Олег Пендзин звертає увагу на одну заяву, яка вочевидь визначатиме один з напрямків зусиль Трампа на міжнародній арені. І ця заява стосується України, хоча вона й не згадана. "У своїй першій заяві, яку Трамп зробив після оголошення себе переможцем, він чітко заявив, що планує припинити всі війни на Землі. І в першу чергу це стосується України. Подивимося, як він її буде реалізовувати, на яких засадах, наскільки це буде відповідати інтересам України, як це буде виглядати. Залежно від цих дій можна буде оцінити, наскільки він збирається виконувати ті заяви, про які він говорив", -- каже Пендзин. Схоже, закінчувати всі війни на Землі Трамп дійсно вирішив таки з України. Про це свідчить "мирний план Трампа", начебто підготовлений командою нового президента і з посиланням на власні джерела опублікований The Wall Street Journal. Так, звісно ж, Трамп його поки що не ухвалював і все вирішуватиме на власний розсуд, але напрямок думок вже зрозуміли. Новий документ не надто відрізняється від версії Кіта Келлогга і Фреда Флейца, опублікованої влітку. І в Україні захвату не викличе: "заморожування" конфлікту по актуальній лінії фронту, демілітаризована зона (яка буде в Україні, а не в Росії, й найбільша після Другої світової війну), відмова від вступу в НАТО на 20 років. Ніяких повернень територій, лише обіцянки "гарантій", навчань щодо постачання зброї. Хоча Келлогг і Флейц влітку пропонували не давати Україні зброю, якщо вона не погодиться на перемовини. Такий собі примус до "миру" на радість Росії. І тут варто згадати План перемоги та напружений візит до США Володимира Зеленського. Той представив його обом американським партіям. І, вочевидь, згадував під час вимученої розмови із самим Трампом. Але, схоже, ні в чому останнього не переконав. Тож в України виникає проблема: як просунути свій порядок денний і своє бачення розв'язання російської проблеми. "Помилка в тому, що цей план фактично, як би сказати краще, зроблений не надто реалістично. І це проблема. Тому зараз країні треба якомога швидше цей план відкориговувати. Працювати з ним далі так, щоб досягти серйозного успіху і показати, що ми є країною, яка не просто вже тисячу днів бореться з широкомасштабним вторгненням Росії, а є країною, яка дивиться реалістично на власні перспективи", -- вважає Магда. Зовнішня політика: час торгових воєн Внутрішньоамериканський порядок денний нині, якщо не виникне серйозної зовнішньої загрози, а вона малоймовірна, вливатиме на все. Втім, це не означає, що у Дональда Трампа зовсім немає планів щодо зовнішньої політики. Щоправда, керуватиметься вона так само виключно внутрішніми інтересами. "Закінчуючи гарячі війни, Трамп розпочинає торгівельні війни. Розумієте, 60% мита на китайські товари -- це реальна торгівельна війна, яка просто так не закінчиться. 20% обмежень на європейські товари -- це торгівельна війна з Європою. Тобто світ, напевно, вступає в епоху торгівельних війн", -- пояснює Олег Пендзин. Він зауважує, що Трамп байдужий до засад Всесвітньої організації праці чи Міжнародної торгівельної організації, які мають вимоги щодо відсутності взаємних квот та обмежень. Трамп заявляє, що вводитиме митні обмеження, обмежить доступ товарів на американський ринок. Проте, знову ж таки, це поки що лише голосні й приємну вуху виборця заяви. The Telegraph пише, що у штаб-квартирі Європейської комісії американського президента теж добре почули. І активно готуються до можливого торгового конфлікту між США та ЄС.

Парламентські вибори у Грузії мали дати відповідь -- чи залишається ця країна демократичною, прозахідною державою, чи скочується назад у 90-ті (і навіть у гіршу ситуацію, бо у тодішнього господаря країни, Едуарда Шеварднадзе, не було таких фінансових можливостей, як у нинішнього). "Правильні" соціологи й не зовсім Власне кажучи, тенденція стала зрозумілою уже на передвиборчому етапі. По-перше, результати соціологічних опитувань, які проводила наближена до фактичного власника Грузії, колишнього російського олігарха Бідзіни (Бориса) Іванішвілі, серйозно відрізнялися від показників більш-менш об’єктивних соціологічних досліджень. Що вже є чітким сигналом про те, що влада готується до фальсифікації виборів. Показники партії влади, "Грузинської мрії", буквально перед самими виборами були кардинально різними -- у провладних соціологів вони досягали 60% показника, у незалежних балансували на межі 35%. Такий великий розрив у різних соціологічних груп може бути лише в одному випадку: якщо готуються фальсифікації, і суспільство у такий спосіб готують до них. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Результати виборів продемонстрували, що "правими" виявилися ті соціологічні дослідження, які "пророкували" упевнену перемогу "Грузинській мрії". Центральна виборча комісія заявила, що партія влади отримала на дільницях 53,94% голосів грузин, які вирішили взяти участь у виборах. А це -- 89 зі 150 місць у новому парламенті. Тобто знову одноосібна більшість, причому приблизно така ж, як у нинішньому парламенті (зараз Іванішвілі має 90 мандатів). Хто привітав Іванішвілі З одного боку, це безсумнівна перемога. Хоча і не зовсім. По-перше, "Грузинська мрія" не отримала двох третин місць -- це важливо, але про це згодом. Зараз же відзначимо, що такий "сенсаційний" результат виборів прогнозовано не визнала не тільки грузинська опозиція, а і західний світ. Варто просто згадати, хто привітав партію Іванішвілі з перемогою, щоб зрозуміти, у якій ситуації опинився її лідер. Першим, ще до оприлюднення офіційних результатів голосування, грузинського колегу привітав прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан -- оперуючи поняттями "суверенітет", "сім’я" і "національні інтереси", на противагу "Брюсселю" (до якого орбанівська Угорщина досі належить і чомусь не поспішає влаштовувати свій Mexit; офіційна назва Угорщини рідною мовою -- Magyarország). Бідзіна Іванішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Далі прогнозовано підтягнулися Росія, Туреччина зі своїм сателітом Азербайджаном, Китай і Вірменія, яка єдина у цьому товаристві є білою вороною, але залежить як від Грузії, так і від Росії з Туреччиною, тому змушена викручуватися у цій ситуації. Сполучені ж Штати та Європейський Союз заявили, що ситуація в Грузії має бути розглянути на предмет фальсифікацій -- відверто натякаючи на те, що "Грузинська мрія" перейшла певну червону межу. До того ж у Брюсселі нагадали Іванішвілі ще й ті антидемократичні закони (дуже схожі на російські), які відштовхують цю країну від цивілізованого світу. Таким чином європейська інтеграція Грузії опинилася під загрозою -- хоча, схоже, "Грузинську мрію" це не особливо хвилює. До чого тут Путін Грузинська опозиція прогнозовано оголосила про акції протесту і висунула вимогу -- анулювати результати виборів. Ситуація дещо схожа на українську Помаранчеву революцію 2004 року, але є відмінності. Головна з них -- грузини не залишилися у центрі своєї столиці, а пішли, пообіцявши повернутися. А це вже більше схоже на російські протести на Болотній площі чи білоруська ситуація 2020 року. І тут варто пригадати ще один момент, який поки що не відігравав серйозної ролі, але може позначитися на ситуації в Грузії загалом. Перед самими виборами у Тбілісі було здійснено напад на центральний офіс головної опозиційної партії "Національний рух". Сам інцидент якогось практичного смислу не має -- режим і так намалював собі ті результати, які захотів, навіщо ж було вдаватися до ескалації? Але тут варто пригадати, як десять років тому, в Україні, чиїсь невидимі руки постійно розганяли напруженість у протистоянні між владою Віктора Януковича та проєвропейською опозицією. Врешті усе обернулося убивством понад сотні людей, у чому звинувачували не тільки власне українських силовиків, підконтрольних режиму, а і "гостей" із Росії. Тоді усе завершилося втечею проросійського президента і зміною влади, а от через шість років у сусідній Білорусі ситуація виявилася дещо іншою. Диктатор Лукашенко встояв, але, разом з тим, жорсткою, навіть жорстокою реакцією на протести, повністю відштовхнув від себе Захід. І потрапив у повну залежність від Кремля. Чим Володимир Путін і скористався під час повномасштабного нападу на Україну. Видається, що Іванішвілі також підштовхують у напрямку Москви, доводячи ситуацію до тієї точки, коли Захід сам відмовиться від співробітництва із Грузією. Звісно, між цією країною і Росією стоять окуповані Абхазія та Південна Осетія, стоїть війна 08.08.08. Але ж навіть Міхеїл Саакашвілі уже за кілька років після тієї війни скасував візи для громадян РФ. То що завадить Борису Григоровичу Іванішвілі (саме так його називали в Росії, коли він активно займався там великим бізнесом, який в ФСБшній країні неможливий без контактів із цією спецслужбою) прогнутися під волю Путіна? На межі великої кризи Втім, у "Грузинської мрії" зараз є одна проблема. Це саме ті 89 місць у новому парламенті. Лише 89 місць. Бо для кворуму і початку роботи потрібно 100. А це важливо тому, щоби новий парламент звільнив президентку країни Саломе Зурабішвілі, яка стала на бік опозиційних партій. Йдеться про кворум невипадково, адже опозиційні партії, які офіційно пройшли 5%-й виборчий бар’єр, уже заявили, що не планують отримувати свої мандати, що автоматично анулює легітимність нового парламенту й ефективність цих виборів. Саломе Зурабішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Як Іванішвілі планує розв'язувати це питання -- поки незрозуміло. Грузинська прокуратура уже заявила, що розслідуватиме можливі фальсифікації на виборах, але, звісно, опозиції потрібно не це, а нові, чесні вибори. Зурабішвілі чітко це проілюструвала відмовою прибути за викликом прокурорів у фальсифікаційній справі. Звісно, Іванішвілі може спробувати перетягти на свій бік хоча б одну опозиційну партію, отримати кворум і забути про цю проблему на наступний виборчий цикл. Але це ще треба зробити. А якщо ніхто з опозиціонерів не погодиться на такий крок, ситуація може зайти в закуток. А там і до Революції троянд 2.0 недалеко. Принаймні, змінити владу Іванішвілі законним шляхом неможливо -- і це, схоже, зрозуміли усі.

У неділю, 27 жовтня, Україна традиційно спатиме на годину довше: рівно о четвертій ранку годинники "переводяться" на "зимовий" час. Цього року це могло бути останнє таке переведення у новітній історії України: у липні Верховна Рада підтримала законопроект, який скасовує запровадження "літнього" часу. Проте за три місяці президент так і не знайшов часу підписати цей документ. Тож поки що подальше переведення стрілок "підвисло" у політичному просторі. Парламент витратив чотири роки на годину Переведення стрілок в Україні, як і в багатьох інших країнах, вже 28 років відбувається в ніч на останню неділю березня о 03:00 (на годину вперед, "літній" час) та в ніч на останню неділю жовтня о 04:00 (на годину назад, "зимовий" час). З невідомих причин це не давало спокою нинішньому голові Верховної Ради Руслану Стефанчуку. Ще 9 жовтня 2020-го, за попереднього спікера Дмитра Разумкова, він зареєстрував законопроект №4201, у якому серед іншого запропонував скасувати перехід на "літній" час. Варто зазначити, що це лише один пункт в законопроекті, який формально присвячений обчисленню часу в Україні в широкому розумінні -- від закріплення григоріанського календаря до визначення одиниць вимірювання часу (години, хвилини, секунди), хоча пояснювальна записка здебільшого присвячена саме відмові від "літнього" часу. Серед причин -- "захист територіальної цілісності та зміцнення національної безпеки України" (мовляв, на окупованих територіях РФ запровадила свій час, тож українському часу потрібен окремий закон), "захист здоров'я населення" (бо сезонний часовий стрибок має негативний вплив на здоров'я, фізичне і психологічне), "близько 140 країн або ніколи не користувалися сезонним часом" (однак це переважно азійські, південноамериканські та африканські країни), ще і Європарламент в березні 2019-го "підтримав ідею скасування сезонного переведення годинника з 2021 року". На початку березня 2021-го законопроект підтримали за основу 277 голосами. "За" майже у повному складі проголосували "Слуги народу", "Європейська Солідарність", "Голос", "За майбутнє" та значна частина позафракційних. "Батьківщина", "ОПЗЖ" та "Довіра" голосів не дали. Але вже за два тижні підтримки різко не стало -- у другому читанні за документ проголосували лише 212 депутатів, переважно "слуги". Інші або різко "передумали", як весь "Голос", або, як майже вся "ОПЗЖ", не прийшли на роботу. Фото з сайту Верховної Ради Наступна серія відбулася за три роки, 16 липня 2024-го. Цього разу голосів було менше -- 161. "Слуги народу" підтримали ідею одноголосно. "Голос" дав 10 "за" з 20 можливих, позафракційні -- 5 з 19. Ще 6, 4 і 3 голоси дали "Батьківщина", "За майбутнє" та "Довіра". "ЄС" цього разу повним складом передумали й навіть дали 9 голосів "проти" -- єдині з усіх фракцій. А "ОПЗЖ", крім одного депутата, знову просто не з'явилися в Раду. Ініціатор законопроекту і тепер вже спікер Стефанчук підписав своє дітище аж за місяць. Закон відправився до голови держави -- й на Банковій "завис". Спікер і Конституція -- за. Президент утримується 24 жовтня ВВС із посиланням на свої джерела в команді президента повідомила, що Зеленський закон спікера не підписав і не планує. Мовляв, нарешті все порахували й "вилізли збитки на кілька мільярдів". І взагалі це ідея Стефанчука, і щоб його не ображати, вето не буде, але і підпису не буде. Тож за такого сценарію, підбиває підсумок видання, українці й надалі переходитимуть у березні на літній, а у жовтні -- на "зимовий" час. Але є нюанс. Згідно з Конституцією, а саме 94 статті, президент має підписати й оприлюднити або повернути на повторний розгляд до парламенту документ "зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями" протягом 15 днів після отримання. А якщо ні першого, ні другого не відбулося, "закон вважається схваленим Президентом України й має бути підписаний та офіційно оприлюднений". Тож юридично президент може тепер тільки підписати закон. І все тримається на формальності з умовою "має бути підписаний". Як регіонали тягнули Україну у вічне московське літо Нинішня спроба скасувати переведення годинників -- не перша в історії незалежної України. Попередня була наприкінці вересня 2011-го, за часів "регіоналів". Щоправда, вони не ховали потрібне їм рішення в законі зі стандартами й еталонами, а просто видали постанову ВР з єдиним пунктом: "Установити з 27 березня 2011 року (тобто "заднім числом") на території України час другого часового поясу з додаванням однієї години". Тобто, по-перше, "літній" час, а по-друге, час третього поясу і, за "дивним збігом" -- саме московський. Бо Москва, яка взагалі-то розташована у другому поясі, тоді якраз теж перейшла теж на вічний "літній" час. У відповідь "регіонали" отримали протести, по-перше, свідомих громадян, по-друге, західних регіонів, яких не дуже тішила перспектива прокидатися рано, за Москвою, хоча світає пізно, майже за Варшавою. Ініціатива була настільки альтернативно обдарованою, що вже у жовтні від неї відмовилися. Слідом від такого ж рішення відмовилися у "братній" підкремлівській "Придністровській Молдавській Республіці". Чому відмовлятися від "літнього" часу -- погана ідея Україна -- велика і дещо витягнута із заходу на схід країна. Але їй пощастило -- майже вся її територія розташована у другому часовому поясі. Виключення -- краєчок Закарпаття, який міг би бути першим поясом, і крайні східні райони Харківської, Луганської та Донецької областей, які вже "зайшли" у третій пояс. Фото з мережі Інтернет Власне, саме у західних і східних регіонах виникає найбільше проблем, коли політики беруться за час. Якщо згадати "літній" час "регіоналів", то 21 грудня, у найкоротший день року, сонце в Ужгороді сходило б аж о 09:21, у Львові -- о 09:19. З вічним "зимовим" часом виникає зворотна проблема, але вже для східних регіонів. Наприклад у Харкові 21 червня -- найдовший день року -- сонце стає о 04:25, а заходить о 20:48. Якщо прибрати додаткову літню годину, буде 03:25 і 19:48 відповідно. Не надто комфортно і для сну, і для літнього вечірнього променаду. Тож так, сезонні часові стрибки -- особливо березневий -- не надто приємні для самопочуття. Але ранній схід сонця і такий же ранній захід, ще й влітку, також навряд чи додадуть психологічного і психічного здоров'я. Тим більше, що Україна, як і інший розвинутий світ, вже давно відійшла від аграрного укладу життя, орієнтованого на світловий день, і живе саме за годинниками, а не за сонцем. Хто вигадав переводити стрілки і як в інших Взагалі астрономічним часом вважається саме "зимовий" час. Ідея ж "літнього" виникла ще в ранні індустріальні -- і, відповідно, доелектричні -- часи з дуже простою метою: ефективніше використовувати наявне денне світло. Власне, англійська назва це й означає -- "час збереження денного світла" (Daylight Saving Time, DST). Першим прогресивну зміну запропонував один з засновників США Бенджамін Франклін у ще 1784-му. Проте все ХІХ століття все йшло за звичним розкладом. До оптимізації часу повернулися лише під час Другої промислової -- або ж Технологічної революції --на початку ХХ століття. Першими стрілки перевели у Великій Британії у 1908 році. Проте там це обмежилося маєтками короля Едварда VII, а от "на потік" часові зміни поставили Німеччина й Австро-Угорщина у 1916-му. Переведення стрілок почало крокувати світом. Нині 71 країна світу має "зимовий" та "літній" час: вся Європа, Північна Америка (окрім Мексики), Австралія й Океанія. А от у Південній Америці переводять годинник лише у Чилі. Африка ж представлена лише Єгиптом, де до переведення стрілок повернулися після кількох років відмови. Фото: Worldprints.com Варто додати, що кордони літнього часу за минулі 50 років дещо зросли, щонайменше на європейському континенті. У 1970-ті переведення стрілок відбувалося в першу неділю квітня й останню неділю вересня. У 1981-му посунули весняний кордон, до останньої неділі березня. А у 1996-му -- осінній, до останньої неділі жовтня. У СРСР намагалися піти своїм шляхом і спочатку, у 1981-му, датами переходу призначили 1 квітня й 1 жовтня. Але за три роки зрозуміли, що у робочі дні це робити не зручно, і слідом за "загниваючим заходом" посунули зміни на вихідні. Додамо, що далеко не всі країни живуть за часом свого поясу. Білорусь, наприклад, хоча повністю розташована у другому поясі, навіть зміщена ближче до європейського першого, живе за російським третім поясом (тож її центральним і західним регіонам можна поспівчувати -- згадаймо українські протести 2011-го). А от європейські країни, хоч і мають у своєму розпорядженні два пояси, живуть переважно у першому поясі. Навіть чималенькі Франція та Іспанія, які надійно вмістилися у "нульовому" поясі. За "рідним" Гринвічем же живуть лише Велика Британія та Ірландія, Ісландія, Португалія, а далі вже крайні західні країни Африки. Історія із непідписаним законом про скасування переведення годинників свідчить про одне: українці й далі будуть переходити у березні на "літній" час, а у жовтні -- на "зимовий". А заяви на кшталт "не крадіть наші вечори" відійдуть у минуле.

Парламент Молдови ​16 травня ухвалив рішення про проведення 20 жовтня одночасно і планових президентських виборів, і референдуму про внесення європейської інтеграції країни до Конституції. На той момент рейтинг чинної очільниці держави Майї Санду, яка була головним рушієм цього процесу, перевищив 40% і упевнено зростав, а показник її головного конкурента, проросійського соціаліста Ігоря Додона, знижувався, перебуваючи на межі 20%. Це розцінювалося як добрий знак не тільки для майбутніх президентських перегонів, а і для референдуму "за вступ до ЄС". Та у ніч виборів ситуація виявилася зовсім не такою тріумфальною, як здавалося ще за кілька днів до голосування. Хто витягнув ЄС для Молдови Почнімо з кінця. Загалом Молдова, точніше, громадяни цієї країни, все ж таки проголосували за європейську інтеграцію. Але результат виявився зовсім не таким, як на нього очікували у Кишиневі. 50,39% за, 49,61% проти. Менш як 1% переваги -- це, звісно ж, усе одно перевага, і у майбутньому, коли деталі цього процесу стануть відверто неважливими, а залишиться тільки результат, він сприйматиметься як перемога Санду та проєвропейських сил. Але це у майбутньому. Зараз же важливо розібратися, чому так сталося -- і хто допоміг чинній владі країни протягнути через референдум це складне питання. Перша відповідь, за яку вхопилися усі ЗМІ та аналітики, є очевидною. Так, справді, Молдову врятували громадяни, які перебувають за кордоном -- і переважно на Заході, а не на Сході, бо у Росії, скажімо, було відкрито лише дві дільниці, обидві у Москві, і проголосували там вочевидь далеко не усі громадяни Молдови, які перебувають на території РФ. Так от, сухі цифри чудово ілюструють вклад емігрантів у перемогу євроінтеграційної ідеї. Усього "за" проголосували 750 238 осіб. "Проти" -- 738 636. Різниця -- якихось 11 602 голоси, навіть для Молдови з її сукупним 1,5-мільйонним електоратом це дуже мало. Водночас на сайті ЦВК Молдови у спеціальній вкладці "Голоси емігрантів" зовсім інші результати -- 181 254 "за", 54 249 "проти". Звідси слідує, що громадяни країни, які перебувають за кордоном, справді принесли своїми голосами, а це різниця в 127 тисяч, перемогу у референдумі. Підрахунки виборів у Молдові. Фото: "Суспільне" Адже сама Молдова проголосувала переважно проти. Підтримали євроінтеграцію країни, як показали результати, в основному столиця (майже уся), передмістя Кишинева (тут голосували "за" навіть краще, ніж у самому місті -- 63,2%, тоді як загалом муніципія Кишинів, куди входять і місто, і передмістя, дало за ЄС 55,98%) та сусідні центральні райони країни. Ні південь, з Гагаузією на чолі, ні північ, умовно "українські" райони, ні схід, Придністров’я, не підтримали цю ідею. І тут варто відзначити саме Придністров’я, а не Гагаузію, де усе було зрозуміло, бо вплив Росії на цю псевдоавтономію ("псевдо" тут вжите тому, що саме гагаузького у Гагаузії мінімум, в основному ця АТО, автономна територіальна одиниця, заповнена "русскім міром") такий, що результат 94-5 проти ЄС не має нікого дивувати. А от з Придністров’ям ситуація значно цікавіша. Звісно, у самому Придністров’ї молдовські голосування ніколи не проводилися, але для мешканців цього анклаву влада країни традиційно відкриває виборчі дільниці на адмінмежі з підконтрольними їм районами країни. І традиційно частина придністровців їздить туди голосувати. Або не їздить, а їх возять -- організовано, за вказівкою проросійської влади ПМР, зі зрозуміло яким наказом. А ось на виборах-референдумі, як повідомили ЗМІ, що працювали у Молдові в день голосування, зокрема такий поважний ресурс, як BBC, якогось серйозного організованого підвозу населення не було. Тому, з одного боку, тамтешній результат цілком прогнозований -- 69-31 на користь опонентів ЄС, а з іншого -- з Придністров’я приїхало/прийшло голосувати лише 15,5 тисяч громадян. Зважаючи на те, що, за останніми оцінками, там проживає близько 465 тисяч осіб, з яких близько 80% перетнули електоральну вікову межу, тобто можуть голосувати на виборах у Молдові, то ресурс для перетягування результату на свій бік у Росії, яка стоїть за владою Придністров’я, вочевидь був. Але, як бачимо, з ПМР проголосувало на молдавському референдумі лише 15,5 тисяч осіб, з яких майже 5 тисяч обрало шлях в ЄС. Чому так? Можемо припустити, що влада Придністров’я, розуміючи, що ситуація в Росії й навколо неї погіршується щомісяця, вирішила особливо не воювати із Кишиневом -- про всяк випадок продемонструвавши свою поміркованість і готовність до діалогу. І саме тому проросійським опонентам євроінтеграції (які навіть свою ситуативну антиЄСівську коаліцію утворили не де-небудь, а у Москві ще навесні, до рішення парламенту) не вистачило якихось 12 тисяч голосів, які у Придністров’ї можна було легко знайти. Тому можна вважати, що Придністров’я, його інертність і небажання конфліктувати з Молдовою, теж стало вирішальним фактором у перемозі, невеличкій, мінімальній, але знаковій перемозі Маї Санду та її євроінтеграторського уряду. Санду, якій головну перемогу ще потрібно здобути. За кого зіграє Усатий За великим рахунком, результати голосування у першому турі президентських виборів у Молдові теж стали неприємною несподіванкою для чинної глави держави. Але якщо на референдумі усе уже завершилося, то тут головна битва ще попереду. Для початку порівняймо результати цього голосування із двома іншими показниками, важливими для розуміння ситуації. Отже, перша трійка на виборах-2024 набрала такі відсотки: Мая Санду -- 42,45%; Александр Стояногло (Партія соціалістів Республіки Молдова) -- 25,98%; Ренато Усатий (популістична, тобто, фактично, безідеологічна Наша партія) -- 13,79%. На виборах-2020 у першому турі були наступні показники: Мая Санду -- 36,16%; Ігор Додон (ПСРМ) -- 32,61%; Ренато Усатий -- 16,9%. На минулих виборах популіст Усатий відзначився неймовірним політичним сальто-мортале. Спочатку він, граючи на проросійському електоральному полі, переміг іншого проросійського кандидата, Ігоря Додона, на голосуванні у Москві. А потім, перед другим туром, підтримав Майю Санду. Завдяки чому вона, програвши вибори-2016 Додону у 5% (47-52), цього разу перемогла у 12 (57-42). Тож Ренато Усатий знов має в руках "золоту акцію". Чи принаймні думає, що має, бо все-таки навіть усіх його голосів разом із результатом наступника Додона Стояногло не вистачає, аби випередити чинну президентку. Ренато Усатий. Фото з Facebook Інша річ, що і наступні у таблиці результатів першого туру кандидати не є політичними союзниками Санду. Ні колишня очільниця Гагаузії Ірина Влах (5,38%), ні Вікторія Фуртуне, за спиною якої відверто і відкрито стоїть проросійський олігарх-утікач Ілон Шор (4,45%), ні екс-прем’єр, співголова проросійської партії "Відродження" Василе Тарлев (3,19%), ні інший колишній голова уряду, висунутий Додоном, Іон Кіку (2,06%). Александр Стояногло. Джерело: Pravda Молдавия Тож, хоч-не-хоч, а Санду доведеться домовлятися з Усатим, який у цій компанії є найменшим злом, хоча б тому, що не пропагує відверто проросійські наративи. Скажімо, у ситуації із євроінтеграційним референдумом те ж "Відродження", як вже було сказано, прямо у Москві, виступило проти. Соціалісти Додона та "Партія розвитку і консолідації Молдови" Кіку демонстративно бойкотували референдум. А от Усатий і його "Наша партія" зайняли нейтральну позицію. Найважливіші вибори ще попереду Тож Майя Санду має простір для маневру. Та і на цих виборах вона набрала на 6% більше, ніж на попередній, а головний опонент, від партії соціалістів, на 6% менше. Втім, остання передвиборча соціологія давала пані президентці понад 45%, а Стояногло -- заледве 20%. Але потенційна різниця у 23-25% на виборчих дільницях перетворилася у 16,5%. Від восьми до десяти відсотків втрати -- не так вже й мало. Результат Усатого, до речі, соціологи спрогнозували точно, тож це не хиба, а рішення електорату. Або, як заявила Санду у ніч після голосування -- процес фальсифікації з боку проросійських сил. Заявила вона це у своєму короткому, півторахвилинному виступі (на той момент перемога євроінтеграції на референдумі була неочевидною, тож президентка Молдови виглядала геть не святково і не стала довго виступати перед пресою), згодом пообіцявши із цим розібратися. Що ж, мінімальну, але перемогу Майя Санду на референдумі отримала -- в Конституцію Молдови має бути записано шлях до ЄС, як за п’ять років до того в Україні. Тепер її завдання -- не просто перемогти у другому турі (якщо вона домовиться про підтримку із Ренато Усатим, то з цим не буде проблем), а підготувати країну до парламентських виборів наступного року. Молдова, на відміну від України, парламентська держава, і формальних повноважень у президента країни не так багато. Майя Санду. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine 2021 року партія Санду "Дія і справедливість" отримала 63 зі 101 мандату і монобільшість у парламенті. Саме завдяки цьому Молдова і просунулася так далеко від Москви й у процесі євроінтеграції. Результати першого туру виборів президента 2024 року натякають, що повторити той успіх чинній партії влади буде дуже непросто. Навіть за умови перемоги Майї Санду 3 листопада.

Жовтень -- останній, часто вирішальний місяць в американських президентських перегонах. Час від часу Сполучені Штати стають свідками так званого "жовтневого сюрпризу" -- певної події, яка серйозно змінює хід передвиборчої кампанії. Цьогорічна кампанія уже відзначилася такими -- демократи замінили кандидата, на представника Республіканської партії здійснили замах, але вони майже і не вплинули на електоральну ситуацію. З чим же Камала Гарріс та Дональд Трамп підійшли до останнього електорального місяця? Яке місце займуть у майбутніх результатах голосування мігранти, які "їдять котів та собак", інфраструктурні ідеї представниці чинної влади та дві війни, які тривають у Старому світі? Камала попереду, але це нічого не означає Для початку -- про передвиборчі рейтинги. Як відомо, Дональд Трамп на федеральному рівні упевнено, хоч і з невеликим відривом випереджав Джо Байдена. Після демократичного рокірування ситуація змінилася -- з тією ж невеличкою, але стабільною перевагою лідирує нинішня віце-президентка Камала Гарріс. Дебати між Трампом і Гарріс у Національному конституційному центрі у Філадельфії. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Втім, як відомо, президента в Сполучених Штатах обирають штати. Тож загальнонаціональний рейтинг не має аж такого значення -- і саме Дональд Трамп чудово знає про це, бо на виборах-2016 виграв саме у такій ситуації, коли загалом по країні набрав менше за свою демократичну опонентку, але, здобувши перемоги у ключових "хитких" штатах, отримав ключ від Білого дому. За останніми даними The Hill, у національному масштабі, згідно зі сукупністю опитувань, Гарріс випереджає Трампа на 3%, маючи приблизно 50% підтримки проти 47% у Трампа. А нове опитування Гарвардського центру американських політичних досліджень показує, що перегони ще напруженіші, а Гарріс випереджає республіканця лише на 1% серед зареєстрованих виборців. Водночас республіканець Дональд Трамп має невелику перевагу над кандидаткою від Демократичної партії Камалою Гарріс. Це стосується виборців, які голосують достроково в так званих хитких штатах (Арізона, Джорджія та Північна Кароліна). Опитування показало, що 48% виборців, які достроково проголосують у ключових штатах, обрали кандидатом Трампа. Водночас 47% підтримали його опонентку від демократів Гарріс, а ще 5% респондентів заявили, що обрали інший варіант чи ще не голосували. Також, як свідчить опитування, серед усіх виборців у штатах, що вагаються, 48% підтримали Трампа проти 46%, які за Гарріс. Бюлетень для голосування поштою 2 жовтня, 2024 року в Маямі, Флорида. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Проте віце-президентка вирвалася вперед на 8% серед тих, хто проголосував достроково по всій країні, отримавши 51% голосів проти 43% у Трампа. Загалом 45% виборців заявили, що проголосують достроково, порівняно з 50% тих, хто планує проголосувати безпосередньо у день виборів — 5 листопада. Крім того, опитування показали, що суперники в боротьбі за крісло в Білому домі майже на рівних змагаються в Мічигані, Вісконсині, Аризоні, Пенсільванії й інших місцях, одночасно завдаючи ударів по штатах, які вагаються, за допомогою мітингів і зупинок передвиборчої кампанії.Нагадаємо, що на минулих виборах у шести штатах (крім Північної Кароліни) переміг Джо Байден. Як бачимо, у Камали Гарріс поки що такої переваги немає. Але і критичною ситуацію для чинної віце-президенти не назвеш -- хоча б тому, що Байден на попередніх виборах набрав на 36 голосів виборників більше мінімально потрібної кількості. А три "хиткі" штати, які зараз на боці Трампа -- Арізона, Джорджія та Північна Кароліна -- це 43 голоси. Тобто втрата бодай одного з них при перемогах обох кандидатів у "своїх" штатах завершиться для експрезидента другою поспіль поразкою. Втім, найголовніше, що варто пам’ятати -- усі ці показники є в межах статистичної похибки. Тож жовтневі події, заяви та виступи можуть змінити ситуацію як у бік "слона" (символ Республіканської партії), так і на користь "віслючки" (тотемна тварина демократів). Якими ж були ці заяви на межі вересня та жовтня? Трамп знову за своє, Гарріс грає в стратегічний позитив Як усі пам’ятають, на перших і останніх дебатах з Камалою Гарріс Дональд Трамп зганьбився відверто брехливою заявою про те, що в одному з американських міст мігранти їдять домашніх тварин місцевих жителів. Цю бздуру спростували як до, так і під час дебатів, але Трампа, звісна річ, це не зупинило. Кандидат від республіканців продовжив експлуатувати тему поганих мігрантів, протиставляючи їх -- і Демократичну партію, яка традиційно позитивніше ставиться до цих людей -- "корінним" американцям. Причому Трамп намагається використати емігрантську тему навіть там, де це нібито й недоречно. Скажімо, коментуючи наслідки урагану у Флориді, екс-президент заявив -- демократи, мовляв, традиційно менше уваги приділяють і грошей виділяють на допомогу регіонам, які постраждали від стихійних лих, бо у них самі мігранти на умі. Дональд Трамп. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Гарріс у ситуації з ураганом та відмовою губернатора-республіканця (і колишнього претендента на президентську номінацію) Рона Десантіса спілкуватися на цю тему із віце-президенткою виступила адекватніше -- заявивши, що у будь-якому разі зателефонувала б Десантісу з питанням про те, яка допомога його штату потрібна. Але, звісна річ, головний акцент кандидатка від Демократичної партії зробила не на комунікації з політичними ворогами, а на креативному позитиві. Скажімо, в останні дні вона запропонувала кілька ідей -- з будівництва кількох мільйонів будинків (у Сполучених Штатах зараз серйозна криза житла, багато американців, які раніше з 18 років залишали рідний дім, до 30 років і далі живуть з батьками, бо оренда і тим паче купівля житла є непідйомною для молодого покоління). Крім того, Гарріс згадала про програму Medicare, запропонувавши розширити її для того, аби покривала догляд за людьми похилого віку. Підстава тут проста й очевидна -- покоління бебі-бумерів, найбільше в історії США та світу, старішає, і до 2040 року 20% американців матимуть 65 років й більше. Нинішнє "покоління сандвічів", яке саме перебуває на піку своєї активності -- водночас змушене буде доглядати й за дітьми, і за батьками. Саме на них і спрямована ця ідея, тож тут команда кандидатки-демократки обрала правильну стратегію. Цікаво буде побачити, як вона позначиться на її електоральних шансах. Камала Гарріс. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна та Ізраїль -- хто за кого Тема війни, точніше, воєн -- в Україні та на Близькому Сході -- попри очікування як українців, так і ізраїльтян, не відіграє аж таку важливу роль у передвиборчих перегонах. Але і скидати її з рахунків не варто. Власне, кандидати й не скидають. Особливо це стосується, звісно ж, Дональда Трампа. Екс-президент взяв участь у кількох юдейських релігійних заходах, а також полякав ізраїльтян та ту частину американського суспільства, яка традиційно підтримує Ізраїль, заявивши, що у випадку перемоги Гарріс ця країна зникне з політичної мапи світу через два роки. Камала традиційно ж для демократів більше уваги приділяє допомозі України. Хоча ця тема і є значно складнішою, бо якщо допомагати Ізраїлю Сполучені Штати змушені згідно із відповідними угодами (сюди входить і військова допомога, як це побачив увесь світ під час відбиття весняної іранської ракетно-дронової атаки), то гроші та зброя для України кожного разу проходять через процедуру ухвалення у Конгресі, а ми уже бачили, чим це може обернутися для нашої армії. Крім того, Трамп під час візиту президента України Володимира Зеленського влаштував справжню істерику через поїздку того на військовий завод у Пенсільванії, а конгресмени-республіканці розцінили цей крок як передвиборчу агітацію за Гарріс. Втім, урешті Дональд Трамп змінив гнів на милість, зустрівся із Зеленським і традиційно заявив, що хоче миру в Україні -- тоді як Гарріс також традиційно наголошує на необхідності перемоги України. Питання лише в тому, що саме у нинішньому і можливому майбутньому демократичному Білому домі вважають перемогою для України... Візит Зеленського на завод з виробництва боєприпасів у Пенсільванії. Джерело: Офіс президента України Словом, ситуація на американських виборах є абсолютно незрозумілою, і "хиткі" штати зараз стануть справжньою ареною битви між демократами й республіканцями. Так, Трамп найближчими днями відправляється саме до такого штату, в Арізону, аби закріпити свою перевагу у боротьбі за 11 голосів виборників. Чи вдасться це йому, чим відповість Гарріс і чим завершаться перемоги за крісло у Білому домі -- побачимо уже за місяць, коли американці підуть на дільниці чи проголосують дистанційно.

Осінь — це чарівна пора теплоти, затишку і краси. В цей період природа не лише дарує нам внутрішнє переродження, але й натякає на необхідність зупинитися та приділити час собі. Ми пропонуємо добірку останніх трендів зі світу краси та здоров'я, які допоможуть підтримати доглянутий стан волосся та шкіри і якнайкраще підготувати їх до холодів. Серія доглядових засобів від ParfumBüro Ексклюзивний дистрибʼютор нішевої парфумерії в Україні ParfumBüro за більш ніж 20 років познайомив своїх клієнтів з десятками всесвітньовідомих брендів, кожний з яких серед найкращих у своїй категорії. Нещодавно портфоліо ParfumBüro поповнилося унікальними засобами, які подарують шкірі та волоссю максимальний догляд і легкість у кожному дотику.  Відновлювальний незмивний молочний міст для волосся Flirt Цей засіб ідеально підходить для всіх типів волосся й під різні запити. Він легко розплутує пасма, бореться з кучерявістю та посіченими кінчиками, захищаючи їх від сонця та несприятливого впливу довкілля. Легка молочна формула місту Flirt гарантує щоденне живлення, аби волосся було м’яке і здорове. Натуральний сік листя алое вера, який входить до складу місту, зміцнює волосся по всій довжині, стимулює його ріст й уповільнює процес випадіння. Доповнюють органічний склад засобу оливкова олія та екстракт кори білої верби, роблячи волосся слухняним, еластичним, м’яким і блискучим. А природний аромат свіжого зизифусу, цедри бергамоту, інжиру та персика дарують волоссю легкий шлейф. Скраб для тіла THE SCRUB Цей механічний ексфоліант на основі натуральних компонентів стимулює відлущування поверхневих відмерлих клітин, що робить шкіру м’якою та гладенькою. Рослинні гранули сприяють делікатному видаленню ороговілих клітин, покращенню поверхневої регенерації. Завдяки букету масел в складі скраб м'яко очищує і живить шкіру, а абрикосова кісточка делікатно відлущує шкіру. Засіб походить з професійних формул, тому підходить для щоденного використання. Крем для тіла NOURISHING-BUTTER Цей густий кремоподібний засіб із солодкуватим ароматом ідеально зволожує та живить зневоднену шкіру після ванни або душу, а також може використовуватися як лосьйон після засмаги. Суміш олії ши та олії жожоба наповнює шкіру живильними та пом’якшуючими речовинами. Крем для тіла має органічний склад й походить з професійних формул, а тому підходить для щоденного використання. Професійні засоби для краси й здоров'я шкіри обличчя восени: рекомендації BROCARD Щоби міжсезоння не відбилося на красі й здоров'ї шкіри, а сухий прохолодний вітер не призвів до її сухості, стягнутості й подразнень, на цей час важливо правильно підібрати доглядові засоби. Компанія BROCARD, яка майже 30 років зберігає статус однієї з найбільших парфумерно-косметичних мереж в Україні, радить звернути увагу на засоби від преміальних брендів Arnaud Paris й Clarins. Крем для обличчя Perle&Caviar від Arnaud Paris Інтенсивний денний крем для обличчя розроблений для корекції всіх ознак старіння. Унікальне поєднання його інгредієнтів спрямоване на відновлення, глибоке зволоження та ліфтинг шкіри. Активні компоненти засобу підсилюють природне вироблення колагену в тканинах, завдяки чому шкіра розгладжується та підтягується, стає пружною, еластичною й осяйною, а зморшки — менш помітними. Крем збагачений світловідбивними часточками для сяяння шкіри. Основні активні інгредієнти — перлини та ікра. Перламутр культивованих перлин має потужні властивості омолодження та зволоження. Ікра з Аквітанії, також звана чорним золотом, являє собою концентрат живильних елементів, що відновлюють шкіру й стимулюють клітинні механізми. Сироватка Double Serum від Clarins.

Невдовзі після завершення першого етапу повномасштабної війни, коли російська армія від невдалої спроби блискавичного захоплення ключових українських міст перейшла до тактики війни на виснаження, з’явилася думка про те, що Україна мусить обов’язково перенести бойові дії на територію країни-агресора. Тільки в такій ситуації російське суспільство та путінський режим уповні відчує наслідки своїх дій. Війна по землі прийшла до Російської Федерації аж у серпні 2024 року. Але повітряну війну Сили оборони України розпочали проти окупантів на їхній міжнародно визнаній території ще у перший рік повномасштабного вторгнення. 2022 рік. Початок Звісно ж, ця війна велася і ведеться за допомогою безпілотних літальних апаратів. Проти цього виду української зброї російська армія, за великим рахунком, досі не спромоглася на адекватну відповідь. Почалося уже ще на початку жовтня, коли з’явилася інформація про імовірну дронову атаку на аеродром Шайовка, що на Смоленщині. Наслідки того інциденту так до пуття і не були встановлені, а от наступна атака -- у листопаді на нафтобазу в Орлі -- уже продемонструвала проблеми російської ППО у всій красі. Головним того року у повітряній війні України на території Росії став грудень. 5 грудня відбулося одразу дві атаки на авіабази ВКС РФ. І якщо в Енгельсі Саратовської області йшлося лише про пошкодження двох літаків Ту-95 (тих самих, з бортів яких запускають по Україні ракети Х-101), то у Дягілєво на Рязанщині були не тільки пошкоджені внаслідок вибуху бензовоза три стратегічні бомбардувальники Ту-22МЗ (ці запускають ракети Х-22 та модернізовану версію, Х-32), а й загинули троє російських військових. В Енгельсі ж свого часу українські дрони дочекалися 26 грудня, тоді внаслідок атаки дрона загинули три офіцери Військово-космічних сил РФ. 2023 рік. Кремль і стратегічні військові заводи Наступний рік війни розпочав процес уже повномасштабних і регулярних атак українських безпілотних літальних апаратів на російські об’єкти в тилових регіонах. Настільки тилових, що 1 травня з’явилася інформація про атаку на аеродром поблизу Санкт-Петербурга, від якого до української території понад 500 кілометрів. Тоді ж росіяни повідомили про те, що українські дрони нібито атакували Кремль, оприлюднивши навіть відеозапис чогось, схожого на вибухи. Звісно ж, ніхто в резиденції Володимира Путіна (і він сам, на жаль, теж) не постраждав. А Москва ще кілька разів того року потрапляла під удар -- так, у червні-серпні дрони регулярно долітали до російської столиці й завдавали ударів по об’єктах у діловому центрі "Москва-Сіті". Втім, ні ці удари, ні атака 7 вересня, яка змусила росіян призупинити роботу столичних аеропортів, не були аж такими важливими, як те, що почалося 1 жовтня. Того дня дрони атакували Смоленський авіаційний завод (там виробляли ракети Х-59, якими теж обстрілюють територію України). А у листопаді російські регіони пережили низку атак на стратегічно важливі об’єкти. 11 листопада під удар потрапили Тамбовський пороховий завод та "Конструкторське бюро машинобудівництва" у підмосковній Коломні. Коломна постраждала і під час наступної атаки, через три дні. 17 числа дрони знову навідалися на Смоленський авіаційний завод. 26-го -- у кількох регіонах РФ (Калузька, Тверська області) були атаковані об’єкти енергетичної інфраструктури. А 27-го вкотре зазнав удару авіазавод у Смоленську. Крім того, Сили оборони України продовжили атакувати одні із ключових в контексті нинішньої повітряної війни об’єктів -- військові аеродроми на території Росії. Так, 3 травня 2023 року у Брянській області під удар безпілотників потрапив аеродром "Сеща". Тут, за наявними даними, не тільки базувалися бомбардувальники та винищувачі, які окупанти використовували під час атак на північні регіони України, а звідси ще й запускали "шахеди", саме це летовище стало однією із точок запуску іранських дронів по тилових регіонах України. Ан-24. Фото: з відкритих джерел У серпні безпілотники долетіли до аеродрому "Сольці", що аж у Новгородській області. Там, за інформацією української розвідки, були повністю знищені два стратегічні бомбардувальники Ту-22М3, ще два зазнали значних пошкоджень. Через два дні після атаки на "Сольці" у Калузькій області постраждав від українських дронів аеродром "Шалейка", де також базувалися Ту-22М3. Цікавинкою саме цієї атаки стало те, що, за інформацією ГУР, її здійснили з території Росії, а не з-за українського кордону. Фото: соцмережі Серпень 2023 року закінчився атаками на ще два аеродроми, у прикордонних з Україною областях -- Брянській та Курській, де постраждали літаки Су-30, МіГ-29 і комплекси ППО С-300 та "Панцир", а також потужним ударом по московському летовищу. Як відомо, саме на Псковщині дислокуються основні сили десантних військ РФ, для перевезення яких використовують військово-транспортні літаки Іл-76. Чотири такі літаки були пошкоджені внаслідок масованої атаки дронів. Су-30. Фото з мережі Інтернет Наприкінці ж 2023-го українські дрони завдали дошкульного удару по аеродрому Морозовськ у Ростовській області, одному з основних у нинішній війні -- саме там базувалося багато бомбардувальників Су-34, частині із яких було завдано суттєвих пошкоджень, що підтвердило відео, яке з’явилося незабаром після атаки. Таким чином, другий рік війни відзначився не просто успішною роботою українських дронів, а і масовістю атак безпілотників. Що продемонструвало слабкість російської протиповітряної оборони -- чи, можливо, її повну відсутність через передислокацію усіх наявних ППО-потужностей на театр воєнних дій до України. 2024 рік. Нафтогазова сфера Початок третього року повномасштабної війни в контексті повітряних атак України на російські регіони можна назвати "нафтовим". Звісно, по нафтобазах українські дрони били ще 2023-го, зокрема, 17 вересня того року під удар потрапив такий об’єкт в Орлі. Але активно і системно Сили оборони України зайнялися цією галуззю російської економіки, яка досі є ключовою для воєнного бюджету РФ, саме 2024-го. Уже 9 січня безпілотники прилетіли на знайому українським дроноводам нафтобазу в Орлі. 29-го числа дрони атакували нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Кінець січня -- початок лютого став піком ударів по нафтопереробній інфраструктурі Росії. Були уражені й завод "Невський мазут" у Санкт-Петербурзі, і НПЗ "Лукойл" у Волгограді, і нафтобаза "Транснефть-Дружба" на Орловщині, і Московський нафтопереробний завод. Нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Фото з соцмереж Після певної перерви, у березні, атаки продовжилися. 12 березня українські дрони ударили по кількох регіонах РФ, серед об’єктів, які потрапили під удар, виявилися завод "ЛУКОЙЛ-Нижегороднафтооргсинтез" біля Нижнього Новгорода та нафтопереробний завод в Орлі. 13-го березня -- повідомлення про атаку на нафтопереробний об’єкт в Ленінградській області. 15-го -- удари по об’єктах нафтопереробної галузі у Липецькій та Рязанській областях. А 16 березня українські дрони атакували нафтопереробні заводи у Новокуйбишевському, Самарі та Сизрані. Атаки на нафтопереробні заводи, нафтобази й інші об’єкти цієї галузі продовжилися й надалі, хоч і не з такою інтенсивністю. Зокрема, напередодні українські безпілотники знову завітали до росіян -- цього разу під прицілом опинився термінал в окупованій Феодосії -- найбільший у Криму за обсягами перевалки нафтопродуктів, які використовувалися, зокрема і для забезпечення потреб армії РФ. Втім, і про інші підприємства, які працюють, зокрема, і на російську армію, українські дрони не забували. І тут варто відзначити іншу ключову особливість 2024 року. Ударні безпілотники Сил оборони України почали долітати уже у геть віддалені від кордону регіони країни-агресора. Це і Північний Кавказ -- де дрони атакували 8 червня аеродром у північноосетинському Моздоку (про північніші Калмикію та Астраханську область годі й говорити). Аеродром у північноосетинському Моздоку. Фото з соцмереж І Поволжя -- Республіка Татарстан -- і навіть Кіровську область, куди дрони навідалися 28 серпня, вдаривши по складу нафтопродуктів. І навіть Заполяр’я -- де у другій половині серпня кілька днів безпілотники атакували авіабазу "Оленья", де й розташовані стратегічні бомбардувальники російської армії (перекинуті туди з Поволжя ще після ударів у грудні 2022-го). Таким чином, 2024 року українські сили не тільки завдали дошкульних ударів по нафтопереробній галузі, знизивши рівень доходів РФ від «чорного золота», не тільки продовжили атакувати різні військові заводи у європейській частині країни-агресора, а й продемонстрували, що фактично уся територія Росії практично до Уралу перебуває під загрозою ударів Сил оборони України. І це -- без дозволу західних партнерів на використання по території РФ далекобійних ракет. Які -- і це усі розуміють, особливо Кремль (відреагував навіть на гіпотетичну можливість таких ударів традиційною істерикою) -- завдаватимуть значно більше шкоди будь-яким інфраструктурним об’єктам. Тож можна сказати, що повітряна війна України на території Російської Федерації поки що розвивається за сценарієм нашого домінування -- проти чого окупанти, які на землі перейшли уже зовсім на тактику "зомбі / м’ясних штурмів", так і не знайшли гідної технологічної відповіді. Це вкотре демонструє: росіяни уміють воювати, тільки закидаючи ворога горами трупів. А там, де потрібна інженерна думка, де важливі сучасні технології, російська армія на сьогодні повністю програє Україні, а що вже говорити про можливе зіткнення із країнами НАТО...

Ввечері 1 жовтня, із початком єврейського Нового року (Рош га-Шана розпочався із заходом сонця), Іран завдав потужного ракетного удару по Ізраїлю. До того країна аятоли Хоменеї, яку від єврейської держави відділяє Йорданія, Ірак і майже 1000 кілометрів, тривалий час спостерігала, як Ізраїль громить її проксі -- спочатку ХАМАС у Секторі Газа, а зараз "Хезболлу" у Лівані. І грозилася страшними карами. Ізраїль вже пообіцяв відповідь. І в тому, що вона буде, сумніватися не доводиться. Особливо спостерігаючи, як системно, безжально і вигадливо -- чого лише варта історія із пейджерами "Хезболли" -- остаточно вирішує антиізраїльське питання навколо своїх кордонів. Водночас в Україні захвилювалися, що серйозне загострення на Близькому Сході відверне увагу від нашої війни. Йдеться не про офіційних осіб, а скоріше про небайдужих до політики користувачів соцмереж та так званих лідерів суспільних думок, які на низовому інформаційному рівні перетягують на себе експертні функції. Нерішучість ООН -- персона нон грата у Землі обітованій Атака 1 жовтня -- друга подібна "акція" від Тегерана. Перший був пів року тому, в ніч на 14 квітня. Тоді по Ізраїлю було випущено понад 170 ударних дронів і понад 150 ракет різного типу (в різних джерелах дані відрізняються, -- ред.). Цього разу -- близько 200 носіїв, найчастіше у новинах згадується 181 ракета. Серйозної шкоди вони не завдали: більшу частину збила ізраїльська ППО, а ті, що її подолали, поцілили у кілька цивільних та інфраструктурних об'єктів, кілька військових аеродромів, вся авіація з яких була піднята в небо, або ж лягли у пустелю. З людських жертв -- один житель Гази, якого буквально розчавило впалим з неба хвостовим шматком іранської "кари". Залишки іранської ракети, якою Тегеран атакував Ізраїль 2 жовтня. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Ще один постраждалий, на цей раз дипломатично -- генсек ООН Антоніу Гутерреш, якого Ізраїль оголосив персоною нон-грата. Причина -- Гутерреш видав надто обтічний "твіт", засудивши розширення конфлікту й заявивши, що сторонам треба припинити вогонь. Ні Іран, ні Ізраїль у повідомленні не згадувалися. Останній розлютився. "Кожен, хто не може однозначно засудити злочинний напад Ірану на Ізраїль, як це зробили майже всі країни світу, не заслуговує ступати на землю Ізраїлю", -- гримів голова МЗС Ізраїлю Ісраель Кац. Гутерреш поспішив виправдатися: "Як я робив у зв’язку з атакою Ірану у квітні -- і як це мало бути очевидним вчора в контексті висловленого мною засудження -- я знову рішуче засуджую вчорашній масштабний ракетний удар Ірану по Ізраїлю". Антоніу Гутерреш. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Чи розпочне Тель-Авів велику війну проти Тегерана Навіть реакція на заяву Гутерреша свідчить, що Ізраїль налаштований рішучо. Помста для Тегерана вже, вочевидь, готується. Питання -- якою вона буде. Експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу Інституту майбутнього Ілія Куса погоджується, що Іран безкарним не лишиться. І також зауважує: масштаб цього покарання поки дійсно невідомий. "Зараз складно сказати, -- обережно міркує Куса. -- Але найімовірніше, вони обміняються ударами, можливо, декілька разів, і потім залишаться в певних межах. Тобто не будуть виходити в неконтрольовану ескалацію. Це моє припущення". До того, що великої війни на Близькому Сході, ймовірно, не буде, схиляється і керівник Центру громадської аналітики "Вежа" Валерій Клочок. "Іран не готовий до конвенційної війни. В нього нібито є ядерна зброя, яку вже кілька років ось-ось мають виготовити, Іран збагачує уран, але загалом представити світу він її ніяк не може", -- зауважує експерт. За його словами, Іран становить загрозу на Близькому Сході виключно тому, що об'єднав навколо себе радикально налаштоване ісламське крило шиїтів, яке хоче підім'яти під свій контроль весь Близький Схід. Але більш помірковане сунітське крило -- наприклад, Саудівська Аравія чи Йорданія -- демонструє прихильність до співпраці з Заходом і суттєво зменшує потенціал Ірану в потугах об'єднати арабський світ проти Ізраїлю. "Так, є час від часу певні суперечності, але Близький Схід, як правило, швидко починає війни і швидко завершує", -- зазначає Клочок. Він додає, що Ізраїль, вочевидь, переслідує зараз амбітну ціль: забезпечити собі більш-менш зрозумілі правила життя на кілька десятирічь і бути впевненим, що ніякі хусити, "Хезболла" чи ХАМАС загрози існуванню не становлять. Своєю чергою Тегеран не має підтримки з боку потужних гравців, окрім Туреччини, щоб вести війну проти Тель-Авіва. Росія у цій справі обмежилася хіба заявами, проте ні технологіями для завершення ядерної програми, ні сучасним озброєнням не допомогла. Керівник Центру громадської аналітики "Вежа" звертає увагу і на якість іранської атаки: все було настільки хаотично, що закрадаються підозри, чи не було це демонстрацією відповіді замість справжньої відповіді. "Все розраховано на прихильників Корпусу вартових ісламської революції, аятоли, чинної влади Ірану. Бо Іран, як би це парадоксально не звучало, ще не зовсім втратив деякі ознаки демократії", -- зауважує експерт, маючи на увазі потужні акції протесту проти режиму аятол та відносну поміркованість нового президента Масуда Пезешкіана. Масуд Пезешкіан. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Пезешкіан, до слова, вже застеріг Ізраїль від ударів відплати, пообіцявши ще більший удар у відповідь і одночасно заявивши, що не прагне війни. І тут варто згадати ще одну можливу причину для іранської агресії: репутаційну. На тлі дуже переконливої ізраїльської офензиви Тегерану стало конче необхідно показати, що він все ще гравець. Не лише внутрішній, а й зовнішній, арабській аудиторії. Інакше, наслідуючи путінську стилістику, "перед пацанами незручно". Єдине питання -- чи входить збереження іранського обличчя в ізраїльські плани. Чи перенесеться фокус уваги на Cхід Побоювання, що Україна зникне з порядку денного через загострення в іншому куточку планети, на Близькому Сході чи у Тайванській протоці, виникають регулярно. Рік тому, коли палестинський ХАМАС здійснив безпрецедентну за масштабами та жорстокості атаку на Ізраїль, також говорилося, що наша доля відійде на другий план. Бо "світ втомився від війни в Україні". Україну цікавить збереження передусім підтримки Заходу. Але цей умовний Захід, як наголошує Валерій Клочок, варто розділити -- на США та Європу. Для Штатів близькосхідний регіон завжди був важливим, і вони як підтримували, так і підтримуватимуть Ізраїль. Союзники Сполучених штатів також до цього долучатимуться. Але це не означає, що про Україну забудуть. Тим більше, що Ізраїль нині забезпечений зброєю для найбасштабніших військових операцій на Сході. Є й інший аспект: у США перманентна битва проти тероризму у світі корисна для політики. "Знищили терористів -- хвала Білому дому, незалежно від того, хто його очолює, -- пояснює експерт. -- Нема терористів -- треба, щоб вони з'явилися. Вони з'являються, і їх знищують". Тому операція проти "Хезболли" -- прекрасна новина для американського виборця. Тим більше, що самі американці до цього долучені, на відміну від В'єтнамської війни чи війни в Іраку. Радник з національної безпеки США Джейк Салліван коментує ракетні атаки Ірану по Ізраїлю 1 жовтня. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна для США -- не байдужа, але окрема тема. Але є ті, для кого ми точно в пріоритеті, -- європейські країни. "Європа сьогодні проявляє неабияку стурбованість тим, що війна може поширитися на її територію. І вона допомагатиме Україні стільки, скільки потрібно", -- пояснює Клочок. Це підтверджують і заяви (зокрема членів Бухарестської дев'ятки) про зміну політики НАТО щодо стримування російської агресії, і розмови про створення військ Європейського Союзу, про що, як зауважує експерт, зараз говорять неголосно, але вже говорять. Хиткість євроатлантичної співпраці вже багатьом зрозуміла. "Тому я і питаю: для кого Україна може стати другим питанням, для Європи чи для Сполучених Штатів Америки? У США ми і не були ніколи першим питанням. А у Європі ми зараз питання №1, для них Близький Схід -- питання №2. Хіба що через економічну призму, скачок цін на нафту -- тут інтереси з Америкою збігаються. Тому я особисто не бачу для нас нічого критичного", -- підбиває підсумок політолог. Ілія Куса також не вважає, що Україна зійде зі світових -- передусім західних -- передовиць. "Я не думаю, що це буде назавжди. Звісно, на якийсь час перші шпальти будуть писати про Близький Схід. А потім всі повернуться до звичних тем, які є в пріоритеті у кожної країни", -- лаконічно зазначив він. Війна на Близькому Сході: які наслідки для України Варто спробувати оцінити і ті наслідки, окрім можливих проблем з допомогою, які ірано-ізраїльський конфлікт може мати для України. Зокрема, чи може він сприяти покращенню та поглибленню відносин України та Ізраїля. Адже "осі зла" у нас вимальовуються схожі, єдине що боротися доводиться з їхніми різними "мацаками". Ілія Куса погоджується з припущенням, що переривання в постачаннях іранських озброєнь Росії, особливо у випадку, якщо конфлікт затягнеться надовго, можливе. Але чекати, що Ізраїль змінить позицію щодо передачі нам озброєнь, навряд чи доводиться. "Сам по собі Ізраїль завжди буде концентруватися на вирішенні своїх проблем, вони не пов'язані з [нашою] війною з Росією. У своєму регіоні в них свої проблеми. І якщо ми хочемо від них, наприклад, якихось систем ППО, то, думаю, цього не буде. З тих же причин, чому Іран може скоротити постачання озброєнь Росії -- бо їм воно потрібне самим, особливо якщо це буде велика війна", -- пояснює Куса. Що стосується дипломатичних стосунків, то вони, за словами експерта, і так цілком нормальні. Російську агресію Ізраїль засудив, інших суттєвих протиріч політичного чи дипломатичного характеру щодо нашої війни між країнами нема. А от Валерій Клочок припускає, що потенційно конфлікт з Іраном таки може сприяти поглибленню українсько-ізраїльських відносин, в яких, на його думку, є що змінити на краще. Тому заява українського МЗС із засудженням Ірану за терористичні дії, -- дуже добре і правильно. Проте, зауважує керівник "Вежі", нам треба бути поміркованими і не намагатися одразу використати це на свою користь. "Тут, скоріше, ми сидимо на березі річки і очікуємо, коли зіпсуються відносини Ізраїлю і Росії. Оце, як на мене, важливіше. А вони псуються, тому що МЗС Росії зробив дуже потрібну нам заяву, в якій засудив Ізраїль за наземну операцію проти Лівану. Я більш ніж переконаний, що в Ізраїлі це почули, прочитали. Реакції поки що не було, але, я вважаю, ізраїльтяни "закусили" цей момент", -- пояснює експерт. Він додає, що Ізраїль підтримувати, звісно, треба. І там, ймовірно, в курсі, що більшість українців підтримують їхні дії. Але Україні, все ж таки, варто проводити і більше інформаційної роботи з ізраїльською аудиторію. На жаль, з боку української влади готовності працювати назовні професійніше не помітно. "Ми чомусь вирішили, що створення російськомовного каналу все вирішує. А воно не вирішує. В Україні це тільки поглиблює кризу, а за кордоном цього не достатньо", -- підсумовує експерт.

У перший день жовтня Україна шанує своїх захисників та захисниць. Це досі трохи незвично -- за попередні роки ми призвичаїлися відзначати цей день 14 жовтня. Проте не важлива дата. Важливо не забувати про своїх. Понад 2,5 роки після початку повномасштабної війни Росії проти України BROCARD, лідер парфумерного-косметичного ринку, дотримується цього простого принципу. За цей час на потреби ЗСУ передали вже понад 215 млн грн. На початку року компанія потрапила до топ-30 бізнесів, які найбільше підтримували Збройні сили та віддавали кошти на гуманітарні потреби. Для BROCARD це не лише громадянський обов'язок, але й відповідальність за своїх: 32 співробітників компанії перебувають у лавах Сил оборони й боронять країну на найгарячіших напрямках. Команда підтримує з ними зв'язок і продовжує сплачувати зарплати у повному обсязі. Ті, хто залишився на мирній території, регулярно допомагають колегам на фронті й власними силами закривають збори на тепловізори, турнікети та кровозупинні засоби, зарядні станції, автівки, їхній ремонт тощо. Підтримка з найперших днів великого наступу Ще у лютому 2022-го, щойно на мирні українські міста полетіли ракети та снаряди, мережа BROCARD перерахувала на потреби ЗСУ перший мільйон. За тиждень, 7 березня, коли російські війська намагалися оточити Київ, Харків, Чернігів, Суми, Миколаїв, був здійснений одноразовий великий платіж у сумі 30 млн грн. Як пояснюють у компанії, ситуація була вкрай напружена, а волонтерський рух, який згодом оперативно закриватиме чимало потреб, тільки набирав обертів. Треба було терміново підставити плече. Крім, власне, фінансової допомоги, військовим було передано 12 тисяч одиниць косметичних та гігієнічних засобів (шампуні, гелі для душу, засоби для гоління, вологі серветки, бальзами для губ тощо) на суму 4 млн грн. 5 млн грн було перераховано фонду "Повернись живим" на розвідувально-ударні комплекси для проекту "Довгі руки ТРО". Це, звісно ж, окрім усієї іншої допомоги. Розвідка -- у пріоритеті BROCARD регулярно перераховує певний відсоток з обігу структурним підрозділам Міноборони. Окремою сторінкою цієї співпраці є робота з Головним управлінням розвідки. У квітні 2024-го керівник ГУР МО України Кирило Буданов високо оцінив співпрацю із брендом і передав подяку за високу державницьку та громадянську позицію, за вагомий матеріальний внесок у зміцненні обороноздатності нашої держави й протистоянню агресору. Тоді ж в компанії визнали, що уклали з Міноборони меморандум про співпрацю і вже певний час системно підтримують бойові підрозділи. У серпні BROCARD знову отримав подяку від ГУР МО. Захисники отримали тоді вантажний автомобіль Daewoo Novus, пікапи Mitsubishi L200, квадроцикли, квадрокоптери Mavic 3Т, навіть міномети та боєприпаси. І це далеко не весь перелік переданого. Як лише один з інших прикладів -- одній з бригад аеророзвідки був переданий набір підсилювачів сигналу й антен. Директорка ТОВ "Егзагон" (один з найбільших дистриб'юторів України у сфері товарів для краси, входить до групи BROCARD) Оксана Гут, яка представляє інтереси громадянина Франції Філіпа Бенасена, власника групи компаній, анонсувала, що обсяг запланованої до кінця 2024 року допомоги Силам оборони України складе 100–120 млн грн. "Внесок нашої групи у майбутнє України не обмежується фінансовою допомогою війську, -- зазначила Оксана Гут. -- Ми системно працюємо на економіку країни. У 2024 році сума сплачених податків нашими компаніями складе 800 мільйонів гривень. Штат співробітників, збережених під час повномасштабної війни, складає 1 500 людей, і всі вони отримують офіційну заробітну платню". Душа України для дітей прифронтових територій Ще одна важлива для команди частина підтримки своїх -- участі у спецпроекті #Вониневинні. Наприкінці 2022 року BROCARD разом із парфумеркою Ольгою Юрченко створили благодійну ініціативу: весь прибуток від продажу аромату "Соул оф Юкреін" (Soul of Ukraine, укр. -- "Душа України") у магазинах і на сайті мережі йде фонду "Я буду твоїм тилом" на допомогу родинам із дітьми з прифронтових територій. "Є ілюзія, що після більш ніж двох років повномасштабної війни потреби в допомозі вимушено переселеним родинам у памперсах, гігієні, одязі чи іграшках вже немає. Реальність така: щотижня надходять тисячі запитів від сімей із дітьми, які проживають в областях і містах поряд з лінією фронту", -- пояснюють співзасновниці фонду Марта Куленко та Юлія Соловйова. І додають: "Ми пишаємось бути партнерами BROCARD, який продовжує підтримувати благодійні напрямки та ні на мить не припиняє збір коштів на потреби малюків". У компанії своєю чергою повідомляють, що на закупівлю гігієнічних засобів, дитячого харчування та інших необхідних речей вже перераховані понад 400 тис. грн. Допомога спрямовується передусім родинам з Херсонщини, Маріуполя, Запорізької й Харківської областей. BROCARD запевняють, що зупинятися не збираються. І весь прибуток з продажів парфумів "Соул оф Юкреін" (Soul of Ukraine) у магазинах та на сайті мережі й надалі йтиме на допомогу дітям. Чверть сторіччя руху вперед: як розвивався BROCARD Перший магазин майбутньої мережі BROCARD відкрився понад чверть сторіччя тому -- у 1997-му, коли молода країна підіймалася після розгромної для економіки кризи початку-середини 1990-х. Сьогодні це вже ціла група бізнесів, яка посідає лідерські позиції на українському парфумерно-косметичному ринку. До 24 лютого 2022 року група налічувала 97 магазинів у 26 містах. Третина з них була втрачена через воєнні дії, неможливість діяльності та окупацію українських земель Росією. Проте навіть за таких умов Компанії вдалося зберегти майже 70% співробітників, які весь час продовжували отримувати офіційну заробітну плату. Останнє, підкреслюють у BROCARD, важливо: бренд робить все, аби бізнес був відповідальним. Попри всі складнощі, 2023-й став для компанії роком відновлення і надії: BROCARD завершив із 66 магазинами у 22 містах України й персоналом у 1400 співробітників. Зокрема, минулого року вдалося відкрити три нові магазини BROCARD -- у Луцьку (ЦУМ), Івано-Франківську (ТРЦ "Велес") та Вінниці (ТРЦ Sky Park). Ще у двох був оновлений формат із розширенням асортименту продукції та виділеною зоною нішевих ароматів. Великі відкриття заплановано і на 2025 рік. Асортимент мережі поповнився 93 новими брендами, 16 з яких -- українські (у компанії приділяють особливу увагу розвитку українського парфумерно-косметичного кластера). Розвивається інтернет-магазин компанії BROCARD.UA. Крім того, з грудня 2023-го клієнти можуть скористатися для вибору та покупок ще й мобільним застосунком BROCARD.

Вже другий рік поспіль у перший день жовтня Україна шанує своїх захисників та захисниць. Кожного, хто залишив своє звичне життя, взяв до рук зброю й обрав боротьбу за Батьківщину. Кожного, хто вирішив присвятити себе Україні -- її незалежності та волі… Але так було не завжди. З 2014 року День захисників і захисниць в Україні відзначали 14 жовтня -- у День Покрови Пресвятої Богородиці. Проте 1 вересня 2023 року Православна церква України перейшла на новий календар, тому свято перенесли на 1 жовтня. Та особливий цей день у календарі кожного українця і тому, що на нього припадає ще два не менш символічних і знакових свята -- крім Покрови Пресвятої Богородиці, це День українського козацтва й День створення УПА. Споконвіку Пресвята Божа Матір була захисницею воїнів-захисників. Ця традиція дуже давня і походить ще від часів Київської Русі. Козаки навіть називали Покрову своєю заступницею і завжди молилися Діві Марії перед початком важливих битв. На Січі була побудована церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, де збиралися козаки подякувати захисниці після вдалого походу. Для українців День захисників і захисниць має вагоме значення. Сьогодні, коли в Україні триває повномасштабна війна, вшанувати подвиг військових, волонтерів та медиків особливо важливо. Тільки завдяки ним наша Батьківщина зберігає свою незалежність. TrueUA у своєму новому спецпроекті розповідає історії неймовірних українців, які завдяки патріотизму, силі духу та непохитності віри прискорюють відновлення незалежності України -- на фронті, за волонтерством, на трудовому шляху. Ігор -- військовослужбовець, позивний "Брокард" До повномасштабного вторгнення Ігор 17 років пропрацював аналітиком програмного забезпечення у компанії BROCARD. У вільний час займався спортом, бігом, родиною й вихованням двох доньок. Рішення стати на захист Батьківщини ухвалив 2022 року -- тоді, у березні, він "закохався" у столицю, в якій "не було зайвих людей, а були суворі вулиці й суворі люди". "На той час Київ готувався до того, щоб відстоювати себе як місто, своє право на існування. У всіх підземним переходах були "коктейлі Молотова", скрізь, де тільки можна, встановлювалися блокпости, ходили ТРО. Серед моїх знайомих були люди, які вже пішли воювати, у тому числі наші колеги з BROCARD. Надихався їхнім прикладом і своїм розумінням того, що навряд чи без мене це повинно відбуватися. Коли ти на власні очі бачиш, що може очікувати на твоє місто, твою родину, батьків, рішення було досить очевидним", -- розповідає військовослужбовець. Спочатку він допомагав іншим захисникам, а потім мобілізувався та встав у стрій. Після цього сформувався його підрозділ і захисники поїхали на Схід. За увесь час служби чоловік обороняв рідну землю на Бахмутському, Авдіївському, Ізюмському напрямках. Фото з особистого архіву військового Сьогодні Ігор продовжує захищати свою країну. Наближати перемогу йому допомагає компанія BROCARD, яка не лише зберегла його посадовий оклад, але й підтримує фінансово.  "Це дуже допомагає, бо витрати на проходження військової служби вищі, ніж мої витрати в мирний час. Не можна сказати, що держава чимось не забезпечує. Проте часто є випадки, коли крім забезпечення від держави треба щось докуповувати, чим держава не повинна забезпечувати, але в цьому є нагальна потреба. Або забезпечила, але це було втрачено при тих чи інших умовах. І поки тривають певні службові розслідування, щоб це майно списати, аби була можливість отримати нове, потрібно закривати ці "дірки" та докуповувати за власні кошти", -- пояснює захисник. Так, BROCARD забезпечила свого працівника-військового власною автівкою, яку за цей час він з побратимами встиг довести до стану бойової "колісниці". Зараз автівка поїхала знову на Донбас, вже до іншого їхнього колеги. Ігор зізнається: підтримка компанії відчувається в усьому. "Дуже приємно, що наші співробітники закривають збори за необхідності та розуміють, що війна -- це не тільки військовослужбовці, які перебувають безпосередньо на фронті. Війна має глибоке коріння. Це боротьба за нашу Незалежність і зараз вона вже виходить на етап боротьби за наше існування. Дуже важливо, щоб всі це розуміли. І дуже приємно, що розуміє компанія. Хотів сказати, "в якій я працюю" 17 років, але, мені здається, правильніше буде сказати -- "з якою разом" ми працюємо 17 років", -- каже захисник й додає: знав, що буде підтримка, але не очікував, що настільки потужна. Військовий наголошує, що війна триває, й триватиме до нашої Перемоги, і війна -- вона у всіх, не тільки у військових. "Вона загальнонаціональна. Тому треба готуватися, тренуватися, розуміти, що вона буде йти стільки, скільки ми зможемо триматися. Якщо ми її програємо, то в мене для всіх дуже погані новини", -- резюмує Герой. Дмитро Рубець, добровільно мобілізований військовослужбовець, позивний "Естонець" На захист своєї Батьківщини Дмитро без вагань став у другий день повномасштабного вторгнення Росії -- 25 лютого. Служив в 411 окремому батальйоні БПАК оператором безпілотних авіаційних комплексів. Та все змінило важке поранення, яке військовий отримав цьогоріч 6 квітня поблизу Очеретиного, що на Донеччині... "Перед початком вторгнення я довгий час працював в Естонії, та й за характером, кажуть побратими, схожий, тому маю позивний Естонець. Ніколи не мріяв стати військовим, працював на великих промислових об'єктах оператором CNC станків, але повномасштабне вторгнення спонукало до єдиного на той час правильного рішення", -- розповів "Естонець" нашому виданню. Дмитро зізнається, що ніколи не думав, що матиме поранення, та ще й таке важке. Однак і на смерті не зациклювався. Фото з особистого архіву Дмитра Рубця "Просто робив, що міг, ризикуючи життям, але з холодною головою. Побратими врятували мені життя, адже саме завдяки їхнім чітким діям, я був оперативно доставлений у стабпункт", -- пригадує захисник. У військового високі ампутації лівої руки та ноги. Про те, що не має більше лівої руки Дмитро Рубець дізнався в Новомосковській лікарні. А новина про ампутацію ноги застала чоловіка вже у реанімації столичного шпиталю. "Та завдяки турботі лікарів та моїх близьких швидко прийшов до тями, після цього розпочався мій шлях реабілітації. Наразі ми розпочали процес протезування. Але все не так швидко, як хотілося б", -- зазначає "Естонець". Сьогодні поряд із Дмитром кохана дружина Олена, родина, друзі та побратими, з якими він на постійному зв’язку. Військовий не полишає надії продовжити службу після протезування. "До поранення я обслуговував літальні апарати, маю великий досвід пілотування, ведення обліку та складування техніки. Дуже хочу повернутися за кермо", -- ділиться планами на майбутнє захисник. Ірина Клейменова, бойова медикиня До повномасштабного вторгнення Росії Ірина Клейменова працювала в ІТ-сфері, виховувала двох дітей та волонтерила. З 2022 року жінка -- бойова медикиня одного з підрозділів ЗСУ. Її позивний -- "Сонце". "У 2020 році я зрозуміла, що рано чи пізно прийде той день, коли ми всі воюватимемо. І я почала готуватися: вивчати тактику та стратегію переміщень, стріляти з різних видів озброєння та вивчати такмет", -- розповіла Ірина Клейменова в ефірі "Українського радіо. Львів". За кілька місяців до повномасштабного вторгнення, коли стало очевидно, що Росія нападе, то почала визначати, що ж буде робити. "Я обрала для себе тактичну медицину. Тому 24 лютого 2022 року я вже знала, що робити", — каже Ірина Клейменова. Фото з архіву Ірини Клейменової / "Суспільне. Львів" Згадуючи події дворічної давності, Ірина розповідає, що ще 23 лютого, коли вже було оголошено надзвичайний стан, вона вночі сіла за кермо свого авто і дві чи три години їздила дорогами міста та околицями, щоби впорядкувати свої думки та накреслити план дій. Каже, що водіння за кермом є одним з методів поповнення ресурсу: навіть зараз, якщо потрібно прийняти важке рішення, сідає за кермо. "Я хотіла зрозуміти, що я робитиму зранку, що -- пообідді. Мені треба було полишити волонтерку, у моєму телефоні були номери великої кількості військових. Я розуміла, що вони вже почали рух, почали підготовку. І коли я побачила, що все вірно: є ракети, які летять, є рух колон у різних напрямках, навіть там, де я не очікувала, я зібралася і поїхала у львівський військкомат", — згадує бойова медикиня. За її словами, те, що колись їй доведеться взяти в руки зброю, вона вирішила ще у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна. Тоді вони з чоловіком домовилися, що хтось з них піде на війну. Два роки тому їй, жінці та мамі двох дітей, у військкоматі спочатку сказали фразу: "Ми жінок не беремо". У черзі охочих мобілізуватися на 11 ранку 24 лютого вона була сім тисяч п’ятисота. "Я простояла до пізнього вечора. Перезнайомилася зі всіма, навіть з тими, хто стояв у наряді на вході. І нам з подругою вдалося потрапити до командира 103 бригади територіальної оборони. Мабуть, наш напір неможливо було стримати. Я всім доводила, що вам потрібні будуть медики, ті, хто фізично витягуватиме поранених, фронт буде динамічним і нас буде бракувати. Ми всіх так дістали, що нас мобілізували", — говорить жінка. Залишалося тільки повідомити про своє рішення дітям: синові на той час було вже 12, доньці – вісім років. Їм Ірина не наважилася сказати. Про те, де вона перебуває і що може не бути зв’язку, знав тільки чоловік. Говорячи про початок своєї служби у ЗСУ, Ірина Клейменова розповідає, що тоді вона мала досвід, коли до жінки в армії ставилися несерйозно. Та, пригадує жінка, вона стояла в нарядах, не цуралася нічних, бойових, не ховалася. Дуже активно навчала людей -- ламала стереотипи. За її словами, зараз вже є розуміння, що жінка-медик, яка працює на фронті, це -- бойові люди, які мають глибокі та конкретні знання. У спілкуванні з чоловіками Ірині допомагала її освіта психолога. У роботі медика, каже Ірина Клейменова, коли потрібно надавати допомогу побратимам, з якими ділилася кавою та їжею, їли з однієї тарілки, пили з одного горнятка. І коли перед нею два десятки поранених, а ті, найближчі, настільки важкі, що можуть не вижити, то важко їх сортувати. А коли їй треба виплакатися, вона йде на Марсове поле у Львові, розмовляє з загиблими побратимами, свариться з ними, кричить на них. І стає легше. Коли підрозділ Ірини вийшов з Кремінної, вона вирішила, що більше не може і схотіла полишити бойову медицину та перевестися на посаду аеророзвідника. Проте до знань медика у неї додалися вміння керувати безпілотниками. І вона таки продовжує надавати допомогу пораненим побратимам. Жінка каже, що не хоче передати цю війну своїм дітям. Тому після перемоги залишиться в армії.