Статті

45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп повертається до Білого дому і стає 47-м. Оскільки США є головною країною західного світу, то багато в чому саме від позиції її президента залежить ситуація на зовнішньополітичній арені. Зокрема, і в Україні. Чого чекати Києву від старого-нового президента США, що пишуть про можливе майбутнє перемир’я і перспективи завершення війни західні та східні ЗМІ — у нашому матеріалі.Відбитися від Росії вкрай важкоВідоме арабське видання Al Jazeera, коментуючи плани нової адміністрації Білого дому зупинити війну, акцентується на проблемах перш за все України. У матеріалі, присвяченому сприйняттю нинішнього стану російсько-української війни в країні-жертві, журналісти нагадують про ті проблеми з боку Заходу, з якими зіткнулася Україна за час повномасштабного вторгнення Російської Федерації.При цьому Al Jazeera згадує про українську кав’ярню з обіграним гаслом трампівської передвиборчої кампанії — Make Russia Small Again. Але, разом з тим, журналісти визнають, цитуючи як простих українців, так і американських чиновників — повернути всі окуповані Росією території під контроль України зараз є неможливим.Видання наголошує на тому, що обидві сторони військового конфлікту намагаються використати свої головні козирі перед вступом Дональда Трампа на посаду, аби мати потужнішу позицію на гіпотетичних переговорах. Україна завдає повітряних ударів по об’єктах військової та стратегічно важливої для війни інфраструктури — підприємствах нафтогазової галузі тощо. А Росія продовжує просуватися на сході Донецької області, єдиній частині фронту, де окупанти ще можуть здобувати якісь невеличкі успіхи.План, який повністю не влаштує жодну зі сторінВидання Euronews у матеріалі з промовистою назвою "Чи зможе Дональд Трамп покласти край у війні в Україні?" звертається до теми передвиборчої обіцянки старого-нового президента США щодо завершення російсько-української війни за 24 години.Констатуючи неможливість втілення обіцянки у життя, видання разом з тим наголошує — зокрема і вустами опитаних спікерів, як от екс-міністра економіки України Тимофія Милованова — на тому, що це радше є позитивним сигналом для України. Бо зупинити війну за 24 години можливо лише в одному варіанті — примусити Україну капітулювати.Відкладення ж завершення війни на кілька місяців чи навіть півроку означатиме, що адміністрація Дональда Трампа розроблятиме певний план, який буде не на користь Російської Федерації. Втім, не влаштує цей план на усі 100 відсотків і українську сторону — оскільки в ньому, ймовірно, йтиметься про де-факто російську приналежність Криму та частини чотирьох південно-східних областей України.Новий "графік" зупинки війниПро неможливість підписання мирної угоди щодо України у перший же день президентства Дональда Трампа наголошує у своєму матеріалі й інформаційна агенція Reuters. Посилаючись на радників Трампа, там вказують, що зараз розглядається уже місячний графік вирішення, точніше, зупинки російсько-української війни.Втім, навіть тримісячний термін фінальної стадії війни, озвучений генерал-лейтенантом у відставці Кітом Келлогом, який у Трампа буде представником по Росії та Україні, є більше оптимістичним, ніж реалістичним, підкреслюють у Reuters. Крім того, ключовим залишається питання, що змусить Росію та Україну (перш за все, звісно, Росію) піти на припинення бойових дій. Точніше, яким має бути тиск на Кремль і який позитив має отримати від Білого дому Банкова. У матеріалі Reuters, звісно ж, згадується про ідею відстрочки вступу України до НАТО, що нібито має задовольнити Володимира Путіна.Натомість Україна, на думку радників Трампа, має отримати реальні гарантії безпеки, які унеможливлять усі можливі війни з боку Росії у майбутньому. Це, перш за все, демілітаризована зона, в якій будуть перебувати європейські війська. Втім, і балканські кейси, де європейці дозволяли сербам вчиняти геноцид боснійців, і можливість продовження повітряних ударів по тилових містах України в цій статті не розглядається, а саме вони є відверто слабким місцем плану радників Трампа. Бо ситуація, де не відбувається тільки сухопутних зіткнень, а у повітрі продовжуються атаки по українській інфраструктурі — це аж ніяк не може влаштувати Україну.У матеріалі Reuters наголошується, що спроби досить швидко закінчити війну в Україні, обіцянки Дональда Трампа зробити це у короткий термін — прогнозовано зіткнулися із реальними проблемами, перш за все, із тим, як зупинити російського агресора. І якихось однозначно успішних варіантів нова адміністрація Білого дому, схоже, не має.Хоча одним із таких кроків може стати рішення ще старої адміністрації про масштабні санкції проти нафтогазової галузі Російської Федерації. Від них, від успішності цих санкцій, від наслідків, які світ незабаром побачить — Дональд Трамп і зможе відштовхнутися у своєму тиску на знесилену трирічною війною, величезними втратами, серйозними поразками на фронті й санкціями Заходу Росія.

Німеччина — одна із найстабільніших країн Заходу. Після 1983 року дострокові вибори там (не рахуючи спеціальних виборів 1990 року, коли окупована Радянським Союзом східна частина країни повернулася додому) проходили лише один раз. Це сталося 2005-го — кабінет соціал-демократа Гергарда Шрьодера дійшов до такого рівня недовіри, що був змушений достроково віддати повноваження Християнсько-демократичному союзу. За дивним збігом обставин (насправді, ні — жодних збігів, усе абсолютно логічно), другі за останні 40 років дострокові вибори відбуваються також через недолугу політику уряду на чолі із соціал-демократом. З чим же Німеччина підійшла до дострокового голосування?Головний невдаха, який намагається зберегти обличчяПерші повоєнні вибори у Німеччині (лише західній, вільній від радянської окупації частині країни) відбулися 1949 року. Тоді Соціал-демократична партія Німеччини, одна із найстаріших політичних сил країни й постійний, аж до початку 1930-х років, домінатор  на виборах у Веймарській республіці, фінішувала на другому місці із показником 29,2%.Відтоді й до 2021 року соціал-демократи на кожних виборах незмінно фінішували у топ-двійці, а чотири представники СДПН очолювали країну на посаді федерального канцлера. Респектабельні лівоцентристи, які у нинішній історичний період — на відміну від міжвоєнних часів — кілька разів погоджувалися на велику коаліцію із правоцентристами, логічно і заслужено вважалися однією із двох великих, системотворчих партій. І от прийшов 2025 рік.Точніше, усе відбулося ще 2023 року, коли есдеків — переможців попередніх виборів, які відбулися 2021-го — випередила у соцопитуваннях одна із донедавна міноритарних партій. Однак це не була ліва партія Die Linke, яка логічно могла б перехопити частину лівоцентристського електорату. СДПН обійшла ультраправа "Альтернатива для Німеччини". І відтоді, уже майже два роки AfD посідає друге місце, яким не має наміру поступатися.Есдеки ж мають усі шанси уперше в сучасній історії Німеччини фінішувати аж на третій позиції (та і партнери по нинішній "світлофорній" коаліції, Зелені, розташувалися неподалік, бо свіжі рейтинги говорять про перевагу червоних — традиційний політичний колір СДПН — над зеленими в районі 2-4%, тобто на межі статистичної похибки). Звісно ж, це колосальний провал уряду Олафа Шольца, який пов’язаний не в останню чергу із російсько-українською війною.Шольцу навіть довелося змінювати міністерку оборони Крістіне Ламбрехт — цю посаду обійняв обізнаніший та активніший Борис Пісторіус. До речі, Пісторіуса багато хто бачив майбутнім кандидатом СДПН на посаду канцлера, але партія вирішила по-іншому й залишила у цій номінації чинного прем’єра. Втім, схоже, ці вибори стануть останнім — і найпровальнішим — виступом Олафа Шольца в німецькій політиці.Загалом соціал-демократи зберігають певний оптимізм, розраховуючи на те, що зможуть в останні тижні обійти "Альтернативу" (зараз блакитні випереджають червоних на 3-7%) — і зможуть на більш-менш прийнятних умовах увійти у майбутню коаліцію на правах молодшого партнера. Але варто нагадати, що на торішніх виборах у Європарламент найостанніші рейтинги есдеків виявилися серед інших топ-партій найоптимістичнішими. Тож цілком можливо, що на фініші СДПН опиниться не на третьому, а на четвертому місці, позаду Зелених.Довгоочікуване повернення Союзу. І МерцаБезумовним лідером перегонів, найімовірнішим переможцем дострокових виборів 2025 року є союз ХДС та ХСС (в Німеччині цю загальнонімецьку партію з автономними баварськими сателітами так і називають "Союз", Union). Партія, традиційним кольором якої є чорний, ще з квітня 2022 року лідирує у соцопитуваннях, а з осені 2023-го не опускається нижче 30%-ї позначки.То ж цілком очевидно, що головним претендентом на посаду федерального канцлера є кандидат від Союзу Фрідріх Мерц. І тут варто згадати, що саме Мерц був лідером християнських демократів у Бундестазі на початку століття. Але поразка на виборах 2002 року вдарила по його шансах на посаду канцлера, а на наступних виборах консервативного Фрідріха Мерца витіснила Ангела Меркель, яка взяла курс на полівішання правоцентристської, Християнсько-демократичної партії.Тоді це було до певної міри виправданим, але ситуація в Україні, початок великої війни — продемонстрували нездалість лівих політиків адекватно реагувати на геополітичні виклики. До того ж для Німеччини війна Росії в Україні означала неминучі економічні проблеми, пов’язані із російським газом, із необхідністю протидії Росії, із необхідністю пошуку альтернативи "Північним потоками", які з’явилися на світ не без допомоги Меркель.Словом, після 2021 року Союз знову згадав про своє консервативне коріння. І Фрідріх Мерц, очоливши ХДС, що майже збіглося в часі з початком російської агресії проти України — зайняв значно чіткішу, однозначнішу і антиросійськішу позицію, ніж правляча Соціал-демократична партія. І причиною цього була не тільки зручна для різких заяв позиція головних опозиціонерів, а і внутрішнє переконання Мерца.Тож майбутня коаліція, навіть якщо в неї потраплять соціал-демократи (можливо, навіть із Шольцем в ролі віце-канцлера), буде з Фрідріхом Мерцем на чолі однозначно кращим партнером для України, ніж нинішня. Хоч і не варто буде чекати прямо відразу завантаження ЗСУ "Таурусами" та іншою суперсучасною німецькою зброю. От чого варто чекати — так це посилення тиску на Росію. Та головне — навіть для України — не це, на зовнішньополітичному напрямку Німеччина хоч Шольца, хоч Мерца змушена підтримувати нашу державу. Важливо для майбутнього кабінету Мерца — перемогти головного внутрішнього ворога.Блакитні путіністи на вершині?А ними є "Альтернатива для Німеччини" — ультраправа, проросійська, антиукраїнська популістська партія. Яка в останні роки переживає справжній тріумф. Блакитні піднялися на друге місце в соцопитуваннях, виграли місцеві вибори у Тюрингії (це уперше з нацистських часів ультраправі в Німеччині перемогли на виборах, нехай і місцевих) — нехай і не сформували коаліцію.Словом, ультраправі зараз на підйомі, причому відгризаючи не тільки голоси у правоцентристів з ХДС (до 2019 року саме чорні в Тюрингії перемагали на місцевих виборах), а й у лівих — тих же соціал-демократів, яких з протилежного боку підпирають ліві популісти з "Блоку Сари Вагенкнехт". Але чи матиме цей підйом логічне завершення у вигляді перемоги на загальнонімецьких виборах?По-перше, на цих виборах — точно ні. ХДС своє перше місце не втратить, позиції поважної правоцентристської партії, яка після 24 лютого 2022 року, на відміну від безхребетних соціал-демократів, показала свої "політичні зуби", є досить потужними. У світі зараз взагалі відбувається певний правий поворот — правий і ультраправий, так буде точніше, бо ситуація складається таким чином, що відсидітися на двох стільцях одночасно не вийде, а праві та правоцентристи зазвичай є більш рішучими у подібних ситуаціях, тоді як лівоцентристи, соціал-демократи краще почуваються у мирні, ситі часи.По-друге, навіть якщо станеться катастрофа й AfD виграє вибори до Бундестагу — влада їй не світить жодним чином. Історія в Тюрингії показує, що навіть ХДС, не те що СДПН, готові блокуватися із лівою популісткою Сарою Вагенкнехт, аби не допустити до влади політичних нащадків нацистів. А на загальнонаціональному рівні у Союзу є одразу два цілком прийнятних партнери по майбутній коаліції — це есдеки, з якими Union уже мав кілька великих коаліцій, та Зелені, які з усієї "світлофорної" коаліції мали найрішучішу позицію щодо війни в Україні.Мерц — для України, ЄС і світуТо ж в будь-якому випадку Німеччина не матиме блакитних ультраправих при владі — ресурсу на здобуття моно коаліційної перемоги у них немає. Та це не означає, що проблема "Альтернативи для Німеччини" є вирішеною. З кожним роком політичної та економічної нестабільності у Європі (а Німеччина як головна країна ЄС усе це відчуває на собі уповні) рейтинги ультраправих будуть зростати. Приклад сусідньої Франції це демонструє просто-таки показово.Тож головним завданням Фрідріха Мерца на посаді канцлера буде так трансформувати німецьку економіку, аби ситуація в країні заспокоїлася, покращилася — і це автоматично б почало знижувати популярність ультраправих. А зниження їхнього впливу і повернення стабільного двопартійного чи трипартійного (із Зеленими) порядку означатиме й упевненість України у німецькій підтримці.Чим стабільнішою, прогнозованішою і рішучішою буде Німеччина після дострокових виборів 2025 року — тим краще буде не тільки для самих німців, а і для ЄС загалом, для України. Якщо говорити глобально — для усього світу. Бо Європа матиме проблему зі Сполученими Штатами Америки імені Дональда Трампа. І для адекватного опору цьому правопопулісту Старому світу потрібно мати потужну позицію, економічну перш за все, яку може забезпечити тільки стабільна й успішна Німеччина на чолі з рішучим канцлером. Як завжди у скрутні часи — правоцентристським. Що ж, Німеччина певною мірою повертається у повоєнні часи, коли саме Християнсько-демократичний союз на чолі з Конрадом Аденауером витягнув на своїх плечах зруйновану війною, знищену союзними військами країну. Цього разу ситуація є значно кращою, але й політичні нащадки Гітлера підняли голову занадто високо.

Ринок первинної нерухомості змінюється під впливом воєнних, економічних і політичних чинників. Учасники будівельної галузі намагаються адаптуватися до нових умов і тенденцій, а покупці — знайти можливість придбати бажану оселю. Про тенденції розвитку ринку нерухомості та роль девелоперів у відбудові — у статті TrueUA. _________________________________________________________________________________________________________________________________________________Рік, що минає, став періодом нових викликів для будівельної галузі. На ринок нерухомості впливали складна ситуація на фронті та невтішні прогнози, економічна та політична кризи. Водночас інфляція, зростання витратної частини й невисока фінансова спроможність потенційних покупців гальмували реалізацію нових проектів. Ці та інші чинники вимагали від учасників галузі високого ступеня адаптованості та брейнстормінгу і вироблення нестандартних рішень."Будівельний ринок стикається з безпрецедентними викликами. Обмежене фінансування, порушення логістичних ланцюгів — усе це ускладнює процес відбудови. Війна призвела до значного скорочення інвестицій у будівельну галузь як з боку держави, так і приватного сектору, подорожчання будівельних матеріалів, палива, енергоресурсів та інших послуг. Також варто відзначити знищену транспортну інфраструктуру та ускладнення перевезення будівельних матеріалів, — коментує Марк Кестельбойм, CEO Well-Being contech, Budova. — Одним з найболючіших викликів для галузі став гострий дефіцит працівників. Тож хто відбудовуватиме країну — непросте питання".На думку Вікторії Берещак, оглядачки ринку нерухомості, нинішній рік став третім валом випробувань на міцність для ринку. Зокрема, через ракетні обстріли росіян навесні та руйнівні удари по енергетиці не справдились очікування на теплий сезон ні щодо темпів відновлення попиту, ні щодо пришвидшення робіт на будмайданчиках. "Будьмо відвертими: 2024 рік став програшним для ринку з точки зору повернення покупця, як для столичного регіону, так і для західних областей, де темпи продажів також суттєво уповільнились", — зауважує експертка.Так, у столиці продаж нової нерухомості становлять 20-30% від обсягів до повномасштабного вторгнення. Тож забудовники пропонують покупцям безпрецедентні умови: знижки до 25-35%, розтермінування до 10 років без відсотків, фіксацію цін у гривні. Багато угод укладають з використанням державної іпотеки.Тенденції-2024Через активні бойові дії та просування лінії фронту триває міграція населення зі східних, північних і південних регіонів, що сприяє зростанню попиту на житло. Водночас попит на новобудови неоднорідний: купують у забудовників, які демонструють прийнятні темпи будівництва (щонайменше 6% готовності щомісяця), здатність запропонувати клієнтоорієнтований продукт (екосистема для життя та енергетична незалежність, наявність укриття та підземного паркінгу), варіанти планувальних рішень з акцентом на євроформати квартир і варіанти фінансових інструментів.Водночас попит на придбання житла стимулюють державні програми "єОселя" та "єВідновлення". Завдяки постійній адаптації умов обох програм, збільшення кількості акредитованих забудовників, об’єктів і банків вдалося дещо "оживити" первинку."Ключова тенденція року — це запит на тривалі програми розтермінування від п’яти років. Саме вони стають вагомим аргументом для ухвалення рішень щодо купівлі житла. Адже інколи неготовність оплатити повну вартість нерухомості має не фінансове, а психологічне підґрунтя через невпевненість у активності девелопера на будмайданчику", — вважає пані Вікторія.Ще одним поведінковим трендом, за словами оглядачки, стало збільшення запитів на формати "євродвушок". Для покупців важливо мати досить великий і комфортний спільний простір (кухня-вітальня від 17 кв.м), окремі спальні, два санвузли. Розвитку цього тренду сприяє об’єднання під одним дахом кількох поколінь родини, які евакуювалися з небезпечних регіонів.Як і раніше, більшість покупців обирають для інвестицій завершені об'єкти задля того, щоб уникнути ризиків, які можуть виникнути під час зведення житла. Хоча, придбання житла на етапі будівництва дає змогу зекономити: на рівні фундаменту — на 30-40%, під час зведення — на 15-20% порівняно з вартістю житла після введення його в експлуатацію.За даними Вікторії Берещак, лише на близько 80% будмайданчиках у столичному регіоні було відновлено роботи, розпочаті до повномасштабного вторгнення. А реальні темпи будівництва демонструють лише половина з них. А от девелопери в західних областях демонструють вищу активність: реальні темпи будівництва показують близько 55% компаній.Ціни: регіональні відмінностіПопри низький попит на житло, ціни на нього продовжують зростати. Подорожчання квадратних метрів зумовлено зростанням собівартості — зокрема, цін на будівельні матеріали, електроенергію, а також вищою вартістю оплати праці кваліфікованих працівників.Водночас спостерігаються значні регіональні відмінності у вартості житла, на це впливає географічне розташування, попит, привабливість регіону, а також безпекові, економічні та соціальні чинники. Загалом ціни значно виросли на Заході й просіли на Сході, у столиці залишаються більш-менш стабільними.Найбільше подорожчало нове житло у регіонах, відносно безпечних і близьких за розташуванням до країн Євросоюзу та НАТО: у Рівному (до $920/кв.м), Ужгороді ($1170), Черкасах. А от у Запоріжжі, Кропивницькому та Харкові нові квартири подешевшали на 15%, 10% і 4% відповідно. Як показують дослідження ресурсу Lun, найбільш доступне житло — у Херсоні (середня вартість 1-кімнатної квартири складає $15 тис.), а найдовше відкладати на квартиру доведеться у Львові ($65 тис. відповідно). У Києві вартість однокімнатної квартири — $60 тис. Ситуація із 2- і 3-кімнатними квартирами демонструє схожу варіативність цін. Львів, Київ та Ужгород залишаються найдорожчими містами для придбання житла.Сучасні рішенняВідбудова України — це не лише відновлення зруйнованого житла, а й розселення понад 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, для яких потрібно створити нові стандарти комфорту, безпеки та ефективності. За найскромнішими оцінками потрібно збудувати десятки мільйонів квадратних метрів житла."Ключовою у відбудові має стати ефективність, — упевнений Марк Кестельбойм. — Для цього замість старих методів будівництва необхідно активно впроваджувати сучасні префаб-технології, які передбачають виробництво готових секцій будівель на заводі та їх подальшу збірку на будівельному майданчику. Це дозволяє значно скоротити терміни будівництва, підвищити якість і знизити витрати у порівнянні з традиційними технологіями". Так, технологія Well-being ConTech дозволяє будувати зі швидкістю 4-6 поверхів на місяць. На одній з новобудов в Одесі при зведенні секції житлового комплексу за префаб-технологією компанія залучила 11 працівників замість 40 на подібному об'єкті, який будувався за монолітно-каркасною технологією. Тобто, використання префабу може хоча б частково вирішити проблему дефіциту кадрів.Експерт додає, що використання енергоефективних матеріалів та систем дозволить знизити витрати на опалення та кондиціювання, а також підняти теплоефективність будинку на 30%. А застосування цифрових технологій на всіх етапах будівництва оптимізує процеси, підвищить точність і прозорість. Впровадження BIM (інформаційна модель будівлі) зводить до мінімуму кількість помилок при будівництві й скорочує витрати проекту на 10-20%.Коментар від забудовникаІрина Міхальова, CMO Alliance Novobud:"Рік, що минає, видався для галузі непростим. Одним із найсерйозніших викликів стало напружене інформаційне тло та очікування потенційних клієнтів на розв’язання тих чи інших ситуацій: закон про мобілізацію, вибори Президента у США тощо. Кожний такий інформаційний привід змушували потенційного клієнта "завмирати", відкладати ухвалення рішення щодо придбання нерухомості. Особливо це стосується нерухомості бізнес-класу.Для подолання цих побоювань і підвищення мотивації клієнтів діяти, ми створювали інформаційні кампанії, в яких розповідали про перспективність інвестицій у нерухомість високого класу саме зараз, проводили тематичні заходи і запрошували на них потенційних інвесторів. Частково нам вдалося подолати бар'єри, але ще є над чим працювати.Викликом стала й кризова ситуація з персоналом на будівельних майданчиках через активні мобілізаційні процеси. Задля пошуку спеціалістів будівельної галузі ми розпочали партнерство із закладами професійно-технічної освіти, і тепер їхні студенти проходять у нас практику. Після успішної співпраці ми запрошуємо випускників на постійну роботу. Ба більше, наші співробітники взяли участь в інформаційній кампанії "Поглянь на професії по-новому", яка втілюється IREX та Zinc Network у партнерстві з Міністерством освіти і науки України в межах програми USAID "Мріємо та діємо". Кампанія створена для того, щоб допомогти підліткам та їхнім батькам зорієнтуватися у перспективних галузях української економіки, серед яких і будівництво.Рік завершуємо із певними здобутками: ми ввели в експлуатацію п’ять будинків у житлових комплексах у Броварах ("Лавандовий" та Madison Gardens) та в Києві (клубний будинок Illinsky House). Загалом ми збудували пів тисячі квартир загальною площею понад 61 000 кв.м. Станом на грудень в роботі два комплекси — Montreal House та Krona Park II. А це майже 200 000 кв.м житлових площ і паркомісць.Наразі нам вдалося вийти на сталий показник продажів. Змінюється лише відсоткове співвідношення угод з повною передплатою, у розтермінування від забудовника та за програмою "єОселя".Враховуючи події в країні, ми продовжуємо залишатися обережними оптимістами. Нині надзвичайно важливі оперативність, гнучкість та уважність до деталей, тому всі наші рішення — вивірені та обґрунтовані. Головна задача року, що минає — якомога більше збудованих будинків у проектах, розпочатих до вторгнення, а вже у 2025 році, якщо ситуація дозволить, плануємо нарощувати обсяги будівництва за допомогою старту нових проектів. На разі ми вивчаємо перспективи кількох ділянок у межах Києва та області".2025-й: рік для стійкихАналітики та учасники ринку вважають, що ціни на квадратні метри зростатимуть і далі, адже причин для цього достатньо: девальвація гривні, інфляція на рівні 10%, що призведе до подорожчання будівельних матеріалів та робочої сили в умовах дефіциту кадрів, розширення державної іпотечної програми "єОселя", підвищення податків і зборів. Орієнтовно, цінник зросте на 15–30% залежно від стадії будівництва, безпечності регіону і класу об’єкта. Покупці ставатимуть дедалі вибагливішими, обираючи житло, яке відповідає європейським стандартам і забезпечить комфорт і безпеку для мешканців. Відсутність достатніх інвестицій є одним з основних стримувальних факторів для розвитку будівельної галузі. Як зауважує пан Марк, компаніям у найближче десятиріччя доведеться активно шукати альтернативні джерела фінансування — такі, як міжнародні донорські організації, інвестиційні фонди та приватних інвесторів. Разом з дефіцитом кваліфікованих кадрів це будуть головні гальма відновлення. Також варто згадати про зниження платоспроможності людей, мільйони мігрантів у Європі, яких потрібно стимулювати повернутися додому, та ВПО, яким потрібен не лише дах, а й робота, освіта, нормальні умови для життя. До цього списку можна додати недоліки законодавства, корупційну складову. "Усе це складні, комплексні питання які вимагають комплексних, системних вирішень, — підсумовує Марк Кестельбойм і пропонує рішення: Для початку необхідна зміна ролі девелопера у бік мета-девелопменту: думати не лише про продаж і обслуговування квадратних метрів, а й створювати робочі місця разом з громадою, формувати умови для бізнесу, розвивати соціальну і культурну інфраструктуру. Фактично мета-девелопмент — означає брати на себе відповідальність за майбутнє країни. Це потребує ефективних рішень в менеджменті та будівництві, таких як впровадження індустріального будівництва і тотальна диджиталізація, щоб мати повний контроль над якістю проектів, унеможливити корупцію, зменшити вплив людського фактора і помилок до мінімуму".Самі проекти мають змінитися: стати більш енергоефективними, екологічними й безпечними, а й разом з тим — додати архітектурного розмаїття, соціальної та економічної стабільності, щоб не допустити можливої повоєнної геттізації України. .

Близькосхідна військово-політична мапа 2024 року, як ніколи, багата на різноманітні події. Після трагедії 7 жовтня 2023-го Ізраїль вистояв і у цього року упевнено розбирається не тільки з ХАМАСом у Секторі Газа, а й з "Хезболлою" на північних кордонах, тобто у південному Лівані. Світ став свідком перших масованих ракетно-дронових атак за межами України — так Іран намагався помститися Ізраїлю за розгром його проксі-сил. Свій внесок до загального хаосу зробили і єменські хусити, які створили проблеми одному з головних логістичних шляхів світової економіки, через Баб-ель-мандебську протоку до Суецького каналу. І от нарешті під кінець року спалахнуло у Сирії.Причому спалахнуло так, як, здається, не очікував ніхто, включно із самими організаторами наступу — опозиційною сирійською групою "Тахрір аль-Шам" чи тим, хто за нею стоїть (про це поговоримо нижче). Бо ж наступ на Алеппо — фактичну другу столицю Сирії, головне місто на півночі країни — розпочався 29 листопада, а уже до кінця наступного дня Алеппо було взяте повстанцями.На цьому наступ "Тахрір аль-Шам" не припинився, ба більше — його темпи тільки збільшилися. За кілька днів повстанці не просто дійшли до ключового міста Хама у центральній частині країни, а і взяли його — точніше, маневром оточення витіснили проурядові війська з міста. А надвечір 5 грудня з’явилася інформація про те, що опозиційні війська уже наближаються до міста Хомс — фактично перерізаючи останню магістраль, яка пов’язує столицю Сирії Дамаск, де і перебуває тамтешній диктатор Башар Асад з узбережжям Середземного моря. Тобто — не просто з портами, а із базами російського контингенту, на зброї якого Асад і втримався 2015 року, захопивши, зокрема, і Алеппо.Туреччина, Ізраїль чи США?В цей момент, коли швидкий наступ "Тахрір аль-Шам" продовжується, варто поговорити про той аспект, який поки залишається не до кінця зрозумілим — і тому викликає чимало різних версій, аж до конспірології. Хто ж стоїть за цим наступом антиасадівських повстанців?У Ірану, наприклад, одразу з’явилася традиційна версія -- Ізраїль. По-перше, тому, що у всіх бідах режиму аятол винні сіоністи (а в тому, що удар по Асаду це удар і по Хаменеї — сумнівів немає). Але є і конкретні моменти. Наприклад, відмова Ізраїлю від допомоги сирійській владі — це практично доведений факт, — хоча, якщо говорити цинічно, Єрусалиму навіть вигідніший нинішній слабкий сирійський недодиктатор, ніж нова влада, яка може бути напряму пов’язана із, скажімо, недругами Ізраїля. Сюди ж можна згадати й розгром "Хезболли", яка так чи інакше була партнером Асада в регіоні, а тепер не може нічим допомогти президенту Сирії, бо сама переживає, м’яко кажучи, не дуже веселі часи.В Ізраїлі натомість побутує турецька версія, яка має навіть більше право на життя. Бо ж і територія, з якої стартували повстанці, перебувала під негласним контролем Анкари. І ставлення Реджепа Ердогана до Башара Асада, м’яко кажучи, не надто позитивне. Зокрема, через те, що головним ворогом Туреччини в регіоні є Іран, який підтримує сирійський режим. Ну, і релігійні моменти не можна відкидати — клан Асадів є представником алавітської меншості, яка підім’яла під себе сунітську більшість. Турки також є сунітами, а внутрішньомусульманська боротьба це досить звичне явище.Є ще версія щодо того, що за наступом стоїть не тільки Туреччина, а й Сполучені Штати. Американці в Сирії контролюють інший невеличкий район з поміркованою і менш релігійною опозицією, але, на думку деяких експертів, могли долучитися і до цього наступу, аби послабити Асада — і або скинути його зовсім, або зменшити його вплив на події в Сирії до мінімуму.Словом, у Башара Асада у цій історії дуже багато ворогів. І це ми не згадали про, мабуть, головних — власне сирійське населення, яке з радістю зустрічає визволителів (а ті демонстративно і показово заявляють, що війська "Тахрір аль-Шам" не будуть чіпати християнські населені пункти, діючи зовсім інакше, ніж це робити проурядові війська), а також велику курдську меншину, яка контролює свою частину сирійської території й бажає більшого принаймні в іракському форматі, де автономія Іракський Курдистан фактично є незалежним державним утворенням. А хто ж залишився на боці диктатора?Реакція Росії — що вона має означатиЗвісно, це Іран і Росія. Але Іран не може допомогти Асаду — у нього банально немає можливостей для перекидання військ, бо не існує сирійсько-іранського кордону. А пройти Ірак (навіть оминувши курдську його частину) — це уже повномасштабна війна, до якої Тегеран, схоже, не готовий і навряд чи буде готовий, зокрема у короткостроковій перспективі. (А довго- і навіть середньострокової перспективи в Асада уже може і не бути.) Тож залишається Росія.Але Кремль у цій ситуації поводиться, м’яко кажучи, беззубо. Якщо Асад дійсно літав до Москви, як про це писали численні ЗМІ, і повернувся ні з чим — це підтверджує один промовистий факт. Зокрема, появу на вулицях Алеппо аміра "Тахрір аль-Шам" Абу Мухаммада аль-Джулані. Річ у тім, що Алеппо у свій час російська авіація просто закидала бомбами. Тож, маючи сирійська армія підтримку ВКС РФ у повітрі — аль-Джулані, звісно ж, не ризикнув з’явитися на публіці й наразитися на швидку і неминучу смерть. Лідери "Хезболли", наприклад, ховалися у глибоких підземеллях, але ізраїльські бомби знайшли їх і там. А оскільки лідер повстанців ходить вулицями величезного міста — він упевнений у своїй безпеці.А це своєю чергою означає, що російських літаків у сирійському повітряному просторі немає. Чому? По-перше, наступ "Тахрір аль-Шам" і для них, очевидно, став несподіванкою. Таку версію виключати не варто. Врешті-решт, Ізраїль із його спецслужбами "проспав" наступ ХАМАСу, а росіяни уже показали свою незграбність на війні в Україні. А по-друге — нічим російській авіації воювати в Сирії. Усе чи майже все перекинуте до України. Тож повстанці так швидко і просуваються, бо знають — з повітря їм нічого не загрожує. А на суходолі...Кінець режиму чи СомаліА на землі армія Асада не просто відступає. Вона — тікає, кинувши таку кількість зброї, її номенклатура -- це не тільки танки, "Панцирі" та "Смерчі" (такого не здобували навіть ЗСУ під час Слобожанського наступу), а і, як стало відомо в останні години, цілі ескадрильї літаків на аеродромі міста Хама, що означає фактичну капітуляцію.Армія не хоче воювати за Асада — і на це є кілька причин. По-перше, диктатор і справді набрид уже усім. Але є значно практичніше "по-друге". Захоплення і навіть оточення міста Хомс, як вже було сказано, означатиме відрізання Дамаска від усіх основних шляхів постачання зброї з боку Середземного моря. Тобто в умовах недосяжності території Сирії для іранських партнерів — Башар Асад залишиться на самоті проти низки розлючених і серйозно озброєних ворогів. Це і "Тахрір аль-Шам". І поміркована опозиція, яку підтримують США. І курди. І навіть залишки ІДІЛ, які зараз активізували й собі прихопили частину території, яку ще кілька днів тому контролювали асадівські війська.Боротьба у такій ситуації — справа безнадійна. Тож недаремно на півночі, у звільнених повстанцями містах, колишні вояки проурядових військ не просто тікають, а розбігаються по хатах, скидають форму і записуються до структур нової влади, очікуючи амністію. Це уже більш ніж тривожний дзвінок — повернути собі втрачені території диктатору буде просто нічим.І у найкращому для себе випадку Асад зможе хіба що втримати південний захід Сирії з Дамаском -- остаточно перетворивши країну на близькосхідне Сомалі, де законна влада довгий час контролювала лише невеличкий шматок території. Поки існує невеличка імовірність збереження шляху до порту Тартус — куди, до речі, тікають високопоставлені асадівці з півночі (ті, яким амністія від "Тахрір аль-Шам" не світить за жодних умов) і де розташована російська військова база. Але з кожною годиною наступу повстанців на Хомс надії на це у сирійської влади все менше.Найгірший варіант — це, звісно, повне падіння режиму. А от що буде далі з Сирією — навряд чи хтось зараз може сказати. Іракський варіант неможливий, бо США не мають аж такого впливу на ситуацію. Можливо, не мають впливу і турки, як би в це не хотілося комусь вірити. Тож можна спрогнозувати, що через деякий час на тій території Сирії, яка не є підконтрольною курдам (там ця етнічна спільнота за принципом Іраку уже не перший рік намагається будувати своє незалежне, нехай і не визнане світом державне утворення), почнуться нові бойові дії. Уже без Асада. Але, можливо, з Іраном. І, скоріш за все, без Росії, яка просто втратить інтерес після цієї величезної, хто б що не говорив, геополітичної поразки на Близькому Сході.

Програми підтримки для робітників — знайома і почасти навіть звична річ для відповідального бізнесу. Існує навіть таке поняття як "корпоративний добробут" — забезпечення особистого добробуту персоналу, що сприяє зростанню продуктивності всієї команди й, відповідно, компанії.Для України питання внутрішньої підтримки "своїх" за останні майже три роки стало особливо важливим. Часто це запорука виживання бізнесу: в багатьох галузях зараз сформувався ринок не працедавця, як раніше, а робітника, тож той, хто не піклується про команду, врешті програє конкурентні перегони. Але на перший план вийшов і моральний аспект. Війна підвищує вимоги до відповідальності та згуртованості команд.Чому бізнес вкладається у працівниківПричин, чому працедавці "вкладаються" у своїх робітників, часом йдучи навіть на, здавалось би, невигідні для себе умови, достатньо. Це і намагання зберегти кадри, що зазвичай вигідніше, ніж пошук, і навчання нового робітника, а потім -- очікування, поки він втягнеться в процес і перестане бути "слабкою ланкою". Це і міркування ефективності: задоволений, впевнений в собі та самореалізований працівник продуктивніший за знервованого і "затурканого" нерелевантними вимогами та умовами роботи. Це, врешті, покращення якості трудового ресурсу компанії та забезпечення її внутрішньої стійкості за рахунок високої лояльності персоналу, готового перетерпіти тимчасові труднощі, ніж покинути улюблений колектив.При цьому важливо, щоб програми підтримки розроблялися з урахуванням потреб конкретної команди, не ставали активностями "для галочки". А це можливо. Часом акціонери чи топ-менеджмент відчувають тиск суспільства із запитом на соціальну відповідальність, менеджери ланкою нижче відчувають тиск керівництва, тож кожен намагається виправдати очікування "шефа", а не справді покращити той самий корпоративний добробут. Як наслідок — замість реальних програм, орієнтованих на власних співробітників, впроваджуються програми формальні, які дозволяють відзвітувати про успіхи, але не більше. Якісного зсуву в організації роботи та настроях людей у таких випадках не відбувається. Однак сьогодні все більше бізнесів акцентують на важливості кожного окремого працівника. І це, як показують результати роботи топових українських компаній, має позитивний результат.Український бізнес: від страхування до медитаціїПогляньмо, як українські компанії підтримують своїх працівників та їхні родини — інформацію можна знайти у відкритих джерелах. Варто зауважити, що багато, звісно ж, залежить від масштабів (а отже, і викликів) та можливостей компанії. Проте часи, коли турбота про робітників була ознакою хіба великих чи тим більше іноземних працедавців лишилися позаду. Зараз підтримувати "своїх" треба всім.Чимало програм, спрямованих на підтримку та розвиток працівників, підтримують у такій великій в розгалуженій компанії, як "Нова пошта". Однією з постійних є медичне страхування, а зараз ще й страхування життя для всіх співробітників та розширене медстрахування для тих, хто повертається з фронту.На початку повномасштабного вторгнення у компанії організували власну гарячу лінію, щоб будь-який працівник міг звернутись по допомогу для себе або своєї родини. Була значно розширена програма психологічної підтримки. Крім того, з'явилися онлайн-клуби за інтересами, які допомагали зняти напругу у часи найбільшої невизначеності, відчути присутність та підтримку колег. Це на додачу до інших клубів та програм — мовних, читацьких, дитячих тощо. І, звісно ж, внутрішній волонтерський рух та різноманітна допомога мобілізованим співробітникам, ветеранам та їхнім родинам."Київстар" наголошує, що нині фокусується на чотирьох основних напрямах підтримки. Це психологічна підтримка, підтримка фізичної безпеки, матеріальна мотивація, корпоративне волонтерство. Компанія має групу "Допомогти просто" у корпоративній соцмережі Workplace, організовує донорські дні, збори. Вартість наданої ЗСУ та суспільству гуманітарної допомоги сягає мільярдів гривень. Працює програма психоемоційної підтримки. Проводяться корпоративні заходи з підтримки ментального здоров’я. Окрема увага — дітям та їхнім батькам.Інший приклад — компанія "Фармак". Вона має окрему програму Wellbeing, мета якої — створити середовище, що сприяє збереженню здоров’я співробітників, їхньому професійному та особистісному розвитку та досягненню балансу між роботою та приватним життям. Програма має чотири складові: фізичне та ментальне здоров’я, фінансовий та соціальний добробут.Перша передбачає страхування здоров'я та від нещасних випадків, щорічне обстеження організму, створення можливостей для активного образу життя. Друга — психологічну допомогу за потреби, а щотижнево — дихальну гімнастику, яка дає можливість перезавантажитись під час робочого дня. Третя — моніторинг рівнів оплати праці та щорічний перегляд зарплат, консультації з питань розрахунків, платежів та фінансової грамотності. Четверта ж спрямована на забезпечення позитивної атмосфери в колективі: корпоративні традиції, спільні добрі справи, визнання досягнень тощо.Досвід BROCARD: заради кадрів вирішать усеBROCARD — найбільша в Україні парфумерно-косметична мережа та онлайн-ритейлер в сегменті luxury. У нових воєнних умовах BROCARD зробив акцент на дистанційній роботі та допомозі в організації процесів керівникам, які працюють віддалено. Але до останніх також дещо змінилися вимоги, і викликано це саме необхідністю підтримати команду. Для них у компанії організували коучингові сесії, щоб і "прокачувати" потрібні навички, і відновлювати власний емоційний ресурс. Іншим важливим аспектом є можливість довчитися до необхідного рівня чи взагалі опанувати нову спеціальність. Якщо кандидат співпадає за цінностями, то у компанії знайдуть ділянку роботи, яка буде цікавою для нього.Крім того, у BROCARD намагаються, щоб робоче місце було максимально близько до місця проживання, щоби графік відповідав потребам співробітника, дозволяв йому реалізувати особисті завдання.Компанія відновила роботу власного навчального центру, де працівники постійно підвищують рівень знань, кваліфікацію й обізнаність.  Фінансова підтримка — обов'язкова складова. Тут враховується й офіційне працевлаштування, і регулярний перегляд окладів, і "біла" зарплата — компанія пишається, що є чесним платником податків — і гідна оплата, і соцпакет та додаткова допомога в разі потреби.Щоб зміцнювати зв’язок всередині команди та сприяти емоційному розвантаженню, у компанії регулярно проводять тімбілдінги та інші внутрішні заходи різних форматів.Не забувають у BROCARD і тих, хто служить: понад 30 співробітників холдингу захищають країну у лавах ЗСУ та ТрО (зазначимо, що переважна кількість колективу холдингу, а це понад 1500 осіб, — жінки, — ред.). Компанія підтримує їх та їхні родини не лише морально. Усі співробітники-військовослужбовці отримують зарплату в повному обсязі, а численні збори на амуніцію, техніку, лікування та реабілітацію — регулярна практика в компанії.CEMARK: комфорт і розвиток працівників — понад усеПровідний виробник цементу в Україні CEMARK забезпечує стабільною роботою понад 850 співробітників, і у 2024 році команда зросла на 5%. В основі турботи про працівників — регулярна виплата заробітної плати зі щорічним переглядом відповідно до корпоративної політики, система бонусів, комфортні умови праці, розвезення працівників, медичне страхування та інше.Піклуючись про добробут працівників і родичів військовослужбовців, компанія впроваджує програму адаптації ветеранів і створила Сервіс психологічної підтримки для надання консультацій професійних психологів, психотерапевтів та коучів. Крім того, цього року запустили Сервіс юридичної підтримки для працівників і родичів військовослужбовців.Особливу увагу CEMARK приділяє розвитку талантів, створюючи можливості для навчання та зростання тих, хто прагне побудувати свою успішну кар’єру в CEMARK. Інвестуючи в працівників, компанія збагачує співробітників знаннями та навичками, що відповідають викликам сучасності, розвиває їхні професійні компетенції, а також зміцнює корпоративну культуру та цінності.Починаючи з 2015 року, CEMARK розширює діяльність для підтримки молодих спеціалістів, впроваджуючи програми стажування та співпрацюючи з навчальними закладами. Студенти відвідують презентації компанії та екскурсії на виробничі об'єкти, можуть стажуватися з подальшим працевлаштуванням, а також долучитися до цілорічної підготовки майбутніх професіоналів у різних галузях — від фінансів до інженерії.

Програма "єОселя" почала діяти у жовтні 2022 року і мала на меті допомогти придбати житло пільговим категоріям громадян. Станом на сьогодні програмою скористалося понад 14,2 тисячі родин у 404 населених пунктах. Рекордсменкою з видачі пільгових кредитів є Київська область -- понад 3,7 тисячі, за нею з великим відривом ідуть Львівська та Одеська області. У трійці найменш активних регіонів — Кіровоградщина, Миколаївщина та Запорізька область. Купити житло з "єОселя" можна у 89 акредитованих забудовників у 190 об’єктах, що будуються. Партнерами програми стали одинадцять банків. Проте найбільше позик — 94% від усіх іпотек, видали державні "Ощадбанк", "Приватбанк" і "Укргазбанк". Усього було прокредитовано 848 тисяч кв.м, а сума виданих кредитів сягнула майже 23 мільярди гривень. Показово, що кожен п’ятий кредит оформлено на представника категорії "інші громадяни", які не мають пільг, хоча програма спрямована на те, щоб допомогти придбати житло саме пільговикам. На другому місці опинились поліціянти (20,5% від загальної кількості виданої іпотеки), а на третьому — військовослужбовці (16,9%). Частка педагогів і медиків, які скористалися іпотекою — менше 9%. А категорії "внутрішньо переміщені особи", "ветерани", "науковці" та "медики" отримали мізерну частку кредитів — менш ніж по два відсотки. Інфографіка з сайту "Укрфінжитло" Презентуючи результати "єОселі" за два роки, голова правління "Укрфінжитло" Євген Мецгер зазначив, що програма досягла більшого результату, ніж ринок іпотеки показав 2021 року. За його словами, "єОселя" є інструментом відбудови України з мультиплікативним ефектом на економіку, і може стати драйвером у будівництві нерухомості. Проте голова парламентського Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк зауважує, що "єОселя" "певним чином функціонує, але нині назвати її ефективною для розв'язання житлового питання складно", оскільки у квартирній черзі стоїть понад 600 тисяч громадян. Трансформації "єОселі" На старті "єОселя" була доступна лише для кількох категорій громадян: військовослужбовців, медиків, педагогів і науковців, які мали змогу отримати кредит під 3% річних. Згодом програму розширили, й тепер скористатися пільговою іпотекою можуть й інші категорії громадян: учасники бойових дій, ветерани, ВПО, українці без житла і члени їхніх сімей — для них ставка іпотеки становить 7%. За два роки умови програми змінювали вісім разів. Найбільшу кількість змін було введено з 19 жовтня 2024 року. Зокрема, українці, які через війну втратили власне житло, мають можливість використати житловий сертифікат "єВідновлення" як перший внесок за програмою "єОселя". Якщо сума сертифіката менша за початковий внесок (20% вартості житла), то різницю потрібно буде покрити власними коштами. Стати учасником "єОселі" можуть громадяни, які раніше брали участь в інших державних житлових програмах, але чиє житло знищене, розташоване на тимчасово окупованій території або на території, де ведуться активні бойові дії. Програма стала доступнішою, зокрема, для молоді. Для позичальників віком до 25 років включно знижено розмір першого внеску з 20% до 10%. "На перший погляд, крок видається правильним, але на практиці маю два питання: платоспроможність цієї категорії клієнтів і готовність банків надавати кредит. Сумнівно, що ці 10% для всіх молодих клієнтів залишатимуться: кредитор зважатиме на рівень доходу та платоспроможність особи", — прокоментувала у коментарі TrueUA нововведення оглядачка ринку нерухомості Вікторія Берещак. За місяць, з 18 грудня, внутрішнім переселенцям доступною стане опція надання житла для їхніх найближчих родичів: чоловіка, дружини, батьків та дітей. Зазнали змін й вимоги до житла, яке можна придбати за програмою. "Пільговики" мають право придбати квартиру або будинок не старші 10 років, а для тих, хто бере участь у програмі на загальних умовах (наприклад, ВПО), будівля має бути не старшою трьох років. Збільшення граничного віку житла має стимулювати переселенців, вважає Вікторія Берещак. Адже у багатьох населених пунктах нереально було знайти новобудови, і це стало проблемою для переселенців, котрі влаштувались на роботу й "осіли". На її думку, розглядати ефективність цього нововведення потрібно буде вкупі з оцінкою можливості більшості потенційних користувачів закумулювати перший внесок, який банк часто-густо підвищує до 25-30%, убезпечуючи себе від сумнівної платоспроможності. З 19 вересня Кабмін увів нові умови щодо ставок пільгової іпотеки: починаючи з 11-го року іпотеки ставки збільшуються на 3% для усіх категорій позичальників. Така умова стосується угод купівлі-продажу, укладених після нововведення. Ініціатори збільшення ставки іпотеки впевнені, що це суттєво збільшить фінансове навантаження на позичальників, адже за перші десять років тіло кредиту зменшиться вдвічі. На думку пані Вікторії, зростання ставок, з одного боку стимулюватиме людей швидше закрити кредитну історію, а з іншого — накладатиме додаткові ризики, оскільки "не всі учасники мають достатній рівень фінансової грамотності, щоб розрахувати і спрогнозувати свої можливості по обслуговуванню кредитів на перспективу". Уплив на "первинку" Одна із цілей програми "єОселя" — надати імпульс первинному ринку нерухомості. Тепер кредит можна взяти на квартиру в будинках готовністю 20–30%, в яких зведено кілька поверхів і помітна динаміка будівництва. Такі кроки потенційно можуть збільшити кількість угод продажів від забудовників. Нині кожна третя позика на житло – це купівля готової квартири у забудовників або угода на первинному ринку. Але в перспективі купівля житла на первинному ринку буде збільшуватися у міру вилучення "вторинки" з програми — такі прогнози прозвучали під час конференції SalesFest 2024 представників банківських установ, державних органів і забудовників. За даними АТ "СКАЙ БАНК", нині частки кредитів по "єОселі" розподілені наступним чином: 80% видачі кредитів — на купівлю житла на етапі будівництва, близько 14% — на купівлю готового житла від забудовників. І лише 5-6% складають кредити фізичним особам на купівлю житла на вторинному ринку. На сьогодні частка продажів за "єОселею", завдяки вигідним умовам кредитування програми, у деяких компаніях становлять до 50%. З іншого боку, процес оформлення іпотеки залишається складним і часто — довготривалим, багато подавачів отримують відмови. Але головний чинник, який стримує розвиток "єОселя" — це обмежений потенціал програми щодо фінансування. Для того, щоб мережування програми по різних категоріях спрацювало в синергії для ринку, на її діяльність варто закладати не менше 15 мільярдів гривень. А якщо зосередитись насамперед на ВПО — це до п'яти мільйонів осіб за різними оцінками, знизити перший внесок до 10%, а відсоткову ставку зробити 3%, то програма може стати драйвером "первинки", вважає Вікторія Берещак. "Водночас важливо не забувати й ринку нерухомості, що сподіватись на банківське плече в умовах, коли юридичний і фінансовий аудит майданчиків і девелоперських брендів залишає купу питань, — це завищені очікування, — додає експертка. — Потрібно починати з себе: виконувати зобов’язання перед попередніми інвесторами з введення в експлуатацію (середні затримки по ринку — 20-24 місяці), провести до ладу свою фінансову модель, щоб не залежати на 100% від грошей покупців, і мати такий запас міцності, щоб продовжувати будувати навіть у періоди спаду активності, розробити власні фінансові механізми підтримки — програми розтермінування на період від 5 років". Ірина Міхальова, CMO Alliance Novobud Ірина Міхальова "Державна програма "єОселя" справді стала драйвером ринку. В загальній кількості звернень до відділу продажу частка охочих скористатися програмою приблизно 60-65%. До укладання угоди доходять десь 25-30%, залежно від місяця. Станом на середину листопада поточного року нами укладені 79 угод за програмою "єОселя". За результатами продажів у жовтні, частка угод за програмою "єОселя" склала трохи більш як 10%. І це не про те, що програмою не цікавляться. Це результат того, що ми восени запропонували покупцям дуже привабливі умови розтермінування від забудовника з подовженим строком дії та невеликим розміром першого внеску. Тож покупці обирають, спираючись на свої можливості та запити. На первинному ринку нерухомості під програму підпадає нерухомість комфорт і економкласу. В нашому випадку попит мають житлові комплекси у Броварах: Krona ParkII, Madison Gardens і "Лавандовий". Наразі ми пропонуємо вибір невеликих квартир у готових проектах — комплексах Madison Gardens та "Лавандовий", що у Броварах. Ще дев’ять будинків житлового комплексу KronaPark II знаходяться на різних стадіях будівництва. У кінці жовтня ми отримали акредитацію дванадцятого будинку за програмою "єОселя". Новобудова перебуває на високій стадії готовності й, щонайважливіше, має великий портфель невеличких квартир. Тож за перші тижні після оголошення новини, маємо вже укладені угоди та угоди в роботі. Умови програми "єОселя" постійно удосконалюються. Так, з 4 листопада поточного року вступили в дію нові умови, в яких уряд змінив вектор програми, зорієнтувавши її на нове або здане в експлуатацію житло не давніше, ніж три роки тому. Ми очікуємо позитивний вплив на первинний ринок, адже готового нового житла у продажі не так багато, особливо найпопулярніших лотів — одно- та двокімнатних квартир. Утім, програму потрібно продовжувати адаптовувати до умов ринку. Висловлю, напевно, думку всіх девелоперів: було б добре, щоб банківські установи реально зменшили поріг акредитації будинків на стадії будівництва хоча б до 30%. Наразі цей поріг здебільшого становить 50-60% попри те, що деякі банківські установи декларували зменшення цього показника. До речі, у вересні ми отримали акредитацію на житло, що будується, від BISBANK, чекаємо й на рішення інших банків, тож плануємо ріст укладених угод".

Війна, розв’язана Російською Федерацією у режимі походу на Київ, війна, яка мала закінчитися за три-чотири доби, сьогодні досягла символічної позначки — 1000 днів. За понад два роки небачений в Європі з часів Другої світової воєнний конфлікт поставив перед Україною, перед її владою та суспільством низку важливих, вікопомних завдань.Виклик перший — військовийПершим, найважливішим у початковий період повномасштабної війни, став військовий виклик. Російська пропаганда так завзято розповідала про те, що "в гарячій війні ми Україну переможемо за два дні", що росіяни "тільки брову піднімуть" — і Україна капітулює, що в це повірили, здається, не тільки усі росіяни й кремлівська влада, а й, на жаль, певна кількість самих українців. Продемонструвати, що усі ці закиди є лише імперською пихою Москви, й разом з цим втримати Київ, аби не дати диктатору Путіну встановити в українській столиці свою владу — стало головним завданням Збройних сил України у перші дні та тижні повномасштабної війни.І з цим викликом українська армія під керівництвом Валерія Залужного впоралася з честю. Збройні сили України, інші силові структури відстояли Київ, а через місяць взагалі вигнали ворога з північних областей. Це була перша велика перемога України у великій війні.Далі Сили оборони України продемонстрували, що вони можуть не тільки захищатися, а й наступати. Спочатку слобожанський контрнаступ, в результаті якого був звільнений Ізюм і майже уся окупована Харківщина, а потім Херсон та уся правобережна частина Херсонської області — стали успішним завершенням воєнного 2022 року.2023 року ЗСУ зробили майже неможливе під Бахмутом та на Півдні. Донецьке місто стало справжньою фортецею, звідти українська армія відступила тільки тоді, коли оборонятися банально було ніде — та й при цьому фактично знищивши підрозділи ПВК "Вагнер". А на Приазов’ї Збройні сили України зуміли просунутися, нехай і не так глибоко, як планували, але в умовах неймовірно насиченої оборони навіть той результат, який показали ЗСУ, став серйозним успіхом.Врешті, 2024 року Україна досягла несподіваного прориву, взявши під контроль частину міжнародно визнаної території Росії. І досі країна-агресор нічого не може вдіяти із тими підрозділами ЗСУ, які тримають оборону на Курщині. Тож можна сказати, що українська армія продемонструвала — проти "другої армії світу" можна успішно воювати.Виклик другий — дипломатичнийДругим викликом було не просто втримати агресора, не програти у блискавичній війні й зберегти під контролем максимальну частину території своєї країни, а ще й закріпити це на зовнішньополітичному напрямку. Простіше кажучи, Україна мала добитися світової підтримки, продемонструвати Росії, що світова спільнота, попри наявність таких же навіжених диктаторів, як Путін, все ж стоїть на сторожі демократії та свободи, а значить, й України.Цей виклик наша держава також здолала. Організація Об’єднаних Націй на своїх голосуваннях досягла максимуму, якого можна було чекати від структури, якою керує прихильний до антизахідних тиранів лівак і в якій голосує низка залежних від Росії та Китаю країн. Та коли навіть частина з цих членів ООН підтримали відповідні резолюції — стало зрозуміло, цей напрямок окупанти програли.Не менш важливим було досягти успіху на внутрішньоєвропейському дипломатичному напрямку. Йдеться не тільки про антиросійські санкції, які постійно продовжуються уже без жодних дискусій, а й про євроатлантичні перспективи України. Станом на зараз наша держава уже є офіційним кандидатом у члени ЄС і готується розпочати переговори про вступ до Євросоюзу. Що це, як не свідчення успішного подолання дипломатичного виклику?Виклик третій — економічнийВійна, яка триває понад рік, війна, яка перейшла у фазу "виснаження" — серйозне навантаження не тільки на армію, а й на тил. На економіку держави, на фінансовий сектор, на Національний банк й банківські структури загалом. Війна, яка у певний момент обернулася справжньою катастрофою для енергетики — після початку масованих ракетних обстрілів відповідної інфраструктури — це ще важче випробування. Та подивімось на ситуацію через 33 місяці після початку війни.Більша частина України живе у більш-менш звичному режимі. Після 2022 року, коли закривалися бізнеси, почали з’являтися нові підприємства, відкриватися торгово-розважальні центри та мережі супермаркетів. Так, це переважно у найвіддаленіших від лінії фронту регіонах країни, але все ж це територія воюючої країни.Курс долара до гривні помітно зріс — з 28 до нинішньої позначки 41. Але, по-перше, більш ніж половину цієї "дистанції" українська валюта подолала за тиждень у липні 2023-го, коли це було необхідно. У інші періоди знецінення гривні зовсім не таке відчутне, як очікувалося. Не кажучи вже про те, що курс у нас взагалі-то зовсім не воєнний. Чому сприяло, зокрема, різке підвищення облікової ставки НБУ — з 10 до 25 пунктів ще 2022-го. (А влітку 2023-го, коли гривня поповзла униз, ставку якраз почали знижувати.) Зараз розмір облікової ставки Нацбанку становить 13%, знизившись з початку року на два пункти.Для порівняння — у Росії, яка охоплена війною значно менше, ніж Україна, у якої не страждають від обстрілів ключові сектори економіки (а якщо і страждають, то від дій власного диктатора), ключова ставка ЦБ з січня виросла на п'ять пунктів — з 16 до 21%. У країні-агресорці інфляція лише посилюється, прогнози у росіян відверто погані. Тоді як українська економіка не просто вижила, а й намагається розвиватися.Виклик четвертий — політичнийЦей виклик виявився чи не найскладнішим. І його, будьмо чесними, Україна не до кінця здолала. Принаймні, тієї єдності політеліту та суспільства, до якої закликали після початку повномасштабного вторгнення, зараз немає. Тут можна звинувачувати як Банкову, так і опозицію — претензії знайдуться і до тих, і до інших. Але важливо ось що.2024 року Україна, на думку Кремля, мала пережити дуже серйозну політичну кризу. Пов’язували її кремлівські пропагандисти із закінченням п’ятирічного терміну повноважень як президента Зеленського, так і монокоаліційної Верховної Ради. Росіяни з початку 2024 року усіма силами намагалися розігнати мегазраду. Але цей план провалився.Як би не ставилася частина українців до чинного глави держави (а його рейтинг логічно знижується з кожним місяцем війни) — його термін перебування на посаді до закінчення дії воєнного стану ніхто навсправжки не оскаржував. "Майдан", на який сподівалися Путін і ФСБ, не стався. Українці зуміли поставити важливість стабільності самої держави вище того, хто саме керує нею в цей надважкий історичний момент. А обрати нового президента завжди встигнемо після війни. Бо Україна — навіть за усіх обмежень воєнного часу — залишається демократичною країною.Виклик п’ятий — соціальнийОстанній виклик — найнепомітніший, та від того не менш важливий для існування єдиної держави. Після початку повномасштабної війни, яка охопила переважно російськомовні до війни Південь і Схід, до центральних і західних областей потекли не струмки, а бурхливі потоки біженців. Люди, які десятиліттями щонайменше з підозрою ставитися одне до одного, зустрілися віч-на-віч.Так, не обійшлося без проблем. Були й надвисокі ціни на оренду житла на Галичині, і відверто ксенофобські заяви — як на адресу біженців, так і на адресу мешканців західних регіонів. Та при цьому ситуація, як би на це не сподівалися росіяни та їхні поплічники тут, в Україні, жодного разу не вийшла з-під контролю. Не було масових бунтів, заворушень. Схід і Захід, які змушені були нарешті зійтись, зуміли втриматися від занадто різкої риторики, зуміли не забути, що, попри усю розмаїтість, вони залишаються однією, єдиною країною.А Схід ще й почав переходити на українську. Не усі й не завжди, але у кожного з нас знайдеться кілька, а може, й кількадесят знайомих прикладів того, як повністю російськомовні до 24 лютого 2022 року люди — "забули" мову країни-агресора, як той польський адмірал німецького походження Юзуф Унгур у вересні 1939-го.П’ять викликів — п’ять висновків. Україна вистояла, Росія не зможе її захопити — уже, здається, ніколи. Україна залишається частиною демократичного світу, який, попри усі проблеми, продовжує підтримувати нас, не віддавши на поталу російським ордам. Українська економіка не обвалилася, а демонструє дуже непогані для свого нинішнього стану результати. Українці зуміли примиритися із тим, що президент буде керувати країною після завершення терміну повноважень, бо держава важливіша, ніж прізвище її очільника. Українці Заходу зуміли простягнути руку тим, хто під впливом російських і проросійських медіааферистів вважав їх мало не злочинцями, а українці Сходу зуміли зробити крок в напрямку єдиної в мовнокультурному просторі держави як надійного запобіжника від наступних імперських зазіхань.Так, війна ще не завершена. Й Україна ще не перемогла. Але Росія уже зазнала невдач у всіх своїх стратегічних планах.

Вибори у Сполучених Штатах завершилися переконливою перемогою не тільки Дональда Трампа персонально, а і Республіканської партії загалом. І від цього факту неможливо відмахнутися, з цим США й усьому світу доведеться жити принаймні два роки -- до наступних виборів у верхній палаті Конгресу. Хоча правильніше говорити -- до закінчення повноважень 47-го президента США. Для України головним питанням у контексті будь-яких результатів будь-яких виборів є підтримка у війні з Російською Федерацією, бо самостійно ми не зможемо протистояти російській м’ясній армії, що, попри величезні втрати на фронті (4 листопада статистика, яку публікує Генштаб ЗСУ, просигналізувала про 700-тисячну втрату особового складу армії РФ -- і від попереднього ювілею, 600 тисяч, на той момент пройшло лише 78 днів, що означає майже 1300 виведених з ладу окупантів щодня), продовжує наступати принаймні на території Донецької та Луганської областей. Про те, яке майбутнє чекає на Україну після тріумфу республіканців та персонально Дональда Трампа, як зміниться -- якщо зміниться -- підтримка США, чого чекати у найближчому майбутньому -- зради чи перемоги, і якими є євроатлантичні перспективи Києва надалі -- у нашому матеріалі. Трамп-миротворець Головним питанням для України після перемоги кандидата від Республіканської партії стало завершення війни, про що неодноразово заявляв у період передвиборчих перегонів сам Дональд Трамп. Реакція українців коливається від напіванекдотичних вимог завершити війну за 24 години (у що, звісно ж, не вірять ні сам Трамп, і його вірні прихильники-трампісти, уже пояснюючи, що це, мовляв, така "фігура мови") до серйозних припущень -- коли, й головне -- як, завершиться ця війна. Тож у цій історії в перші дні після виборів резонансом прозвучала фраза старшого радника старого-нового американського президента Браяна Ланзи про те, що Україні доведеться забути про Крим, якщо вона хоче припинити війну. Фраза "у нас є новина для президента Зеленського: Криму більше немає" викликала таку бурхливу реакцію в українському суспільстві та вітчизняному політикумі, що команда Трампа була змушена трохи понизити градус напруги -- мовляв, Ланза був лише підрядником під час кампанії обраного президента, він не працює на Дональда Трампа і не говорить від його імені. Хоча, звісно, усі зрозуміли, чого варто чекати від 47-го глави Сполучених Штатів. Це, по-перше, втілення у життя фрази "не перемога, але мир". Перемогти Росію на полі бою після того, як Путін чітко продемонстрував, що йому не шкода ні своїх солдатів, ні своєї території, навряд чи можливо. Принаймні, конвенційними заходами, а не конвенційні (ядерну зброю) використовувати не хоче ніхто. Тому доведеться йти на певні компроміси, зокрема територіальні. І Крим, "сакральна територія", буде останнім, що віддасть путінська чи радше постпутінська Росія. Звісно, це не означає, що Україна має відмовитися від своєї території офіційно -- на такий крок Банкову не примусить навіть Трамп. Але і Південна Корея теж офіційно не відмовилася від північних територій, та вже сім десятиліть живе в умовах розділеного півострова. Про Корею у цій статті згадано невипадково -- саме натяки на подібний варіант стали одними із ключових у контексті перемоги колишнього президента на цих виборах. Як відреагує Путін Втім, усе це не має жодного смислу з однієї простої причини -- ніхто не знає, як відреагує на ідею припинення війни на нинішніх рубежах Володимир Путін. І тут варто відзначити, що нинішня ситуація на фронті не є релевантною. Донбаський наступ російської армії жодним чином не пов’язаний із ситуацією в Росії -- значно показовішою є поява в Курській області підрозділів армії КНДР, без яких, очевидно, з окупованою ЗСУ частиною Курщини росіяни нічого не можуть вдіяти. Цілком імовірно, що нинішній наступ є останньою чи однією з останніх спроб Путіна щось змінити на театрі воєнних дій. Можливо, і для того, аби потім, після зупинки гарячої фази війни, тримати під контролем своєї армії максимально можливу територію України. Тоді така активність за відсутності реальних технічних потужностей -- чим далі, тим більше ми бачимо лише м’ясні штурми піхоти, яка стала головним складником ситуативного успіху ЗС РФ на Донбасі -- стає цілком зрозумілою. Власне кажучи, якщо не Путін, то його оточення уже зрозуміло, що взяти під контроль усю Україну російська армія не зможе. Вона банально закінчиться ще до виходу на береги Дніпра десь в районі Кременчука -- і далі просто не буде ким вести війну (а корейців теж не вистачить). Тому варіант припинення війни є і в інтересах самого кремлівського диктатора -- він зможе оголосити ситуацію на кінець гарячої фази перемогою Росії й завдяки цьому, укріпивши власні позиції, продовжити царювати аж до логічного завершення у вигляді поховання у Кремлівській стіні. Тож можемо припустити, що -- за відсутності якихось серйозних формальних домовленостей -- Кремль цілком може піти на цю пропозицію Білого дому, озвучену "людиною, яка не працює на Трампа". А це означатиме втрату для України близько 20% територій. Не формальну, але фактичну втрату -- разом із вуглевидобувним басейном, Запорізькою АЕС (хоча тут в перспективі можуть бути варіанти) та іншими об’єктами вітчизняної економіки. Україна, Трамп і НАТО Але є й гірші варіанти, ніж втрата Донбасу. Це перспектива залишитися сірою зоною, де час від часу будуть відбуватися воєнні дії -- як мінімум на кшталт донбаської війни 2014-15 років. І єдиним реальним запобіжником від такого розвитку подій, що розуміють усі сторони конфлікту, є вступ України до НАТО. (Миротворці на лінії розмежування -- ідея красива, але безглузда, бо не треба навіть заглиблюватися в історію югославських воєн, варто подивитися, на що "Хезболла" перетворила південний Ліван, який нібито такі ж миротворці мали контролювати.) Тут для України є дві новини -- погана і хороша. Перша стосується того, що за президентства Трампа нашу державу до складу країн-членів НАТО не приймуть, на такий крок "миротворець" Дональд не піде з багатьох причин. Але хороша новина в тому, що Трамп не вічний -- принаймні, на посаді президента. А також що після зупинки війни жодних реальних, об’єктивних причин для відмови Україні для прийняття до Альянсу (на особливих умовах використання статті п’ятої -- простіше кажучи, вона буде розповсюджуватися тільки на ту територію, яку контролюватимуть ЗСУ на момент зупинки війни) не залишиться. Тож уже за президентства трампового наступника, хто б він не був -- Україна, ймовірно, доєднається до Північноатлантичного альянсу. Втім, поки що ми не знаємо, з якою саме територією. І така стратегічна невизначеність стане фірмовим стилем другого президентства Дональда Трампа. Причому не тільки для України.

Президентські вибори в США, за якими у світі й в Україні стежили, можливо, не менше, ніж у самих Штатах, завершилися. Перемога Дональда Трампа для деяких інформаційних бульбашок із дещо романтизованим сприйняттям Америки та її величі стала несподіваною і навіть шокуючою. Проте результати виборів не є такими несподіваними для тих, хто цікавився, як насправді думає і відчуває простий американський виборець, що він вважає величчю Америки. Говорити про те, якою буде політика нового керівництва США, поки що зарано. Але окреслити деякі тенденції, ймовірні напрямки -- можливо. Тож ми вирішили окреслити майбутні дії Трампа. І почати варто з внутрішніх питань. Внутрішня політика: зниження податків і повернення американських підприємств "За Трампа був порядок. За Байдена -- безлад". Цю коротку (і таку знайома українцям) відповідь можна було регулярно отримати, якщо американця запитати про причини прихильності до Трампа, -- наприклад, в тих же соцмережах. І давали її не лише корінні американці, а й українські емігранти, що добряче обурювало відірвану від американських реалій українську спільноту. Проте до цього варто б було дослухатися: жителям США важливе те, що відбувається в США. Про світ вони зазвичай знають небагато й не дуже цікавляться. "Економічна програма Трампа в реальності цікавіша для американців, чому вони його і вибрали. І вона ґрунтується на скороченні податків: на курс акцій, на доходи фізичних осіб, на все. При цьому логіка його економічної програми спрямована на максимальне стимулювання релокації американських підприємств на американську територію. Тобто на максимальне сприяння тим бізнесам, які працюють на території США і створюють робочі місця", -- пояснює виконавчий директор Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин. І це лише податковий блок. Інший – це митні обмеження. У першу чергу вони стосуватимуться китайських товарів -- йдеться про 60% мита. На європейські товари -- 20%. Так, за логікою Трампа і його виборця, створюватимуться умови для розвитку американської економіки. Ця очікувана від Трампа економічна політика, продовжує експерт, викликала дуже велику ейфорію на фінансових ринках: підскочив біткоїн, підскочили акції американських корпорацій, розміщених у США. Помітне зростання індексу Доу Джонса одразу після того, як стало відомо, що Трамп найімовірніше переміг, -- з тої ж серії. "На початку 2025-го закінчуються податкові послаблення, які вводив Трамп за попередньої каденції. Байден їх не скасував, але наступного року закінчується термін їх дії. Корпорації були дуже внутрішньо напружені, тому що не знали подальшої долі цих податкових послаблень. Трамп оголосив, що він буде не тільки їх продовжувати, а й поглиблювати", -- каже економіст. Ці послаблення стосуватимуться не лише доходів корпорації, а й доходів фізичних осіб. А платити податки ніхто не любить. Щоправда, в результаті цих запропонованих Трампом новацій дефіцит американського бюджету може зрости на сім трильйонів доларів. Але, зауважує Пендзин, це у короткостроковій перспективі. А от у довгостроковій -- економісти прогнозують, що загальна сума надходжень може вирости -- за рахунок збільшення бази оподаткування. Тобто негатив врешті буде нівельований. Але це, за великим рахунком, очікування економічних експертів. Проте заяви кандидата в президенти і його дії як президента, нагадує співрозмовник TrueUA, іноді відрізняються. Тому не варто забігати наперед у прогнозах, варто дочекатись конкретних дій президента Трампа. Пріоритет республікації -- вибори до Конгресу 2026-го Про те, що на першому місці для нового американського президента буде внутрішній порядок денний, говорить і директор Інституту світової політики Євген Магда. Зокрема тому, його виборці Трампа у своїй масі -- ізоляціоністи, а не ті, хто бореться за глобальний вплив Сполучених Штатів у сучасному світі. "Крім того, Трамп отримав несподіваний бонус: у нього, очевидно, є підтримка обох палат Конгресу. І це для нього можливість довести, що ті, хто голосував проти нього, помилялися. Можливість показати, скажемо так, новий клас. І я думаю, що він це буде використовувати в першу чергу. Тобто, питання зовнішньої політики першочерговими не будуть, тут у мене немає жодних сумнівів", -- зазначає експерт. За минулої каденції певним стримувальним фактором та важелем впливу на Трампа була сама Республіканська партія. Проте цього разу розраховувати на це не доводиться. По-перше, як влучно зауважив на своїй Facebook-сторінці політолог Олег Постернак, нинішній президентський термін для Трампа -- останній, тож він не буде обтяжений електоральною залежністю. По-друге, Верховний Суд США надав президентам широкий імунітет від кримінальної відповідальності після того, як вони покинуть посаду, і це теж чималий стимул для бурхливої діяльності "без обмежень". По-третє, цього разу Трамп оточить себе лояльною та слухняною "свитою". І тут варто повернутися до двопалатної підтримки, згаданої Євгеном Магдою. "Він тепер може проводити практично будь-які рішення. Ну, хіба що за виключенням якихось суттєвих змін до Конституції, яких в американській історії й так не дуже багато. Крім того, треба розуміти, що тут є багато факторів. Зокрема те, що республіканці мають фактично два роки, щоб показати вищий клас на федеральному рівні, тому що в листопаді 2026-го будуть нові вибори в законодавчий орган. І вони просто зобов'язані це використати", -- каже директор Інституту світової політики. Він також додає, що поки що всі прогнози й припущення, за великим рахунком, нічого не варті, зокрема і щодо зовнішньої політики. Треба дивитися, хто буде в команді Трампа. Україна: план примусу до "русского міра" замість Плану перемоги Своєю чергою Олег Пендзин звертає увагу на одну заяву, яка вочевидь визначатиме один з напрямків зусиль Трампа на міжнародній арені. І ця заява стосується України, хоча вона й не згадана. "У своїй першій заяві, яку Трамп зробив після оголошення себе переможцем, він чітко заявив, що планує припинити всі війни на Землі. І в першу чергу це стосується України. Подивимося, як він її буде реалізовувати, на яких засадах, наскільки це буде відповідати інтересам України, як це буде виглядати. Залежно від цих дій можна буде оцінити, наскільки він збирається виконувати ті заяви, про які він говорив", -- каже Пендзин. Схоже, закінчувати всі війни на Землі Трамп дійсно вирішив таки з України. Про це свідчить "мирний план Трампа", начебто підготовлений командою нового президента і з посиланням на власні джерела опублікований The Wall Street Journal. Так, звісно ж, Трамп його поки що не ухвалював і все вирішуватиме на власний розсуд, але напрямок думок вже зрозуміли. Новий документ не надто відрізняється від версії Кіта Келлогга і Фреда Флейца, опублікованої влітку. І в Україні захвату не викличе: "заморожування" конфлікту по актуальній лінії фронту, демілітаризована зона (яка буде в Україні, а не в Росії, й найбільша після Другої світової війну), відмова від вступу в НАТО на 20 років. Ніяких повернень територій, лише обіцянки "гарантій", навчань щодо постачання зброї. Хоча Келлогг і Флейц влітку пропонували не давати Україні зброю, якщо вона не погодиться на перемовини. Такий собі примус до "миру" на радість Росії. І тут варто згадати План перемоги та напружений візит до США Володимира Зеленського. Той представив його обом американським партіям. І, вочевидь, згадував під час вимученої розмови із самим Трампом. Але, схоже, ні в чому останнього не переконав. Тож в України виникає проблема: як просунути свій порядок денний і своє бачення розв'язання російської проблеми. "Помилка в тому, що цей план фактично, як би сказати краще, зроблений не надто реалістично. І це проблема. Тому зараз країні треба якомога швидше цей план відкориговувати. Працювати з ним далі так, щоб досягти серйозного успіху і показати, що ми є країною, яка не просто вже тисячу днів бореться з широкомасштабним вторгненням Росії, а є країною, яка дивиться реалістично на власні перспективи", -- вважає Магда. Зовнішня політика: час торгових воєн Внутрішньоамериканський порядок денний нині, якщо не виникне серйозної зовнішньої загрози, а вона малоймовірна, вливатиме на все. Втім, це не означає, що у Дональда Трампа зовсім немає планів щодо зовнішньої політики. Щоправда, керуватиметься вона так само виключно внутрішніми інтересами. "Закінчуючи гарячі війни, Трамп розпочинає торгівельні війни. Розумієте, 60% мита на китайські товари -- це реальна торгівельна війна, яка просто так не закінчиться. 20% обмежень на європейські товари -- це торгівельна війна з Європою. Тобто світ, напевно, вступає в епоху торгівельних війн", -- пояснює Олег Пендзин. Він зауважує, що Трамп байдужий до засад Всесвітньої організації праці чи Міжнародної торгівельної організації, які мають вимоги щодо відсутності взаємних квот та обмежень. Трамп заявляє, що вводитиме митні обмеження, обмежить доступ товарів на американський ринок. Проте, знову ж таки, це поки що лише голосні й приємну вуху виборця заяви. The Telegraph пише, що у штаб-квартирі Європейської комісії американського президента теж добре почули. І активно готуються до можливого торгового конфлікту між США та ЄС.

Парламентські вибори у Грузії мали дати відповідь -- чи залишається ця країна демократичною, прозахідною державою, чи скочується назад у 90-ті (і навіть у гіршу ситуацію, бо у тодішнього господаря країни, Едуарда Шеварднадзе, не було таких фінансових можливостей, як у нинішнього). "Правильні" соціологи й не зовсім Власне кажучи, тенденція стала зрозумілою уже на передвиборчому етапі. По-перше, результати соціологічних опитувань, які проводила наближена до фактичного власника Грузії, колишнього російського олігарха Бідзіни (Бориса) Іванішвілі, серйозно відрізнялися від показників більш-менш об’єктивних соціологічних досліджень. Що вже є чітким сигналом про те, що влада готується до фальсифікації виборів. Показники партії влади, "Грузинської мрії", буквально перед самими виборами були кардинально різними -- у провладних соціологів вони досягали 60% показника, у незалежних балансували на межі 35%. Такий великий розрив у різних соціологічних груп може бути лише в одному випадку: якщо готуються фальсифікації, і суспільство у такий спосіб готують до них. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Результати виборів продемонстрували, що "правими" виявилися ті соціологічні дослідження, які "пророкували" упевнену перемогу "Грузинській мрії". Центральна виборча комісія заявила, що партія влади отримала на дільницях 53,94% голосів грузин, які вирішили взяти участь у виборах. А це -- 89 зі 150 місць у новому парламенті. Тобто знову одноосібна більшість, причому приблизно така ж, як у нинішньому парламенті (зараз Іванішвілі має 90 мандатів). Хто привітав Іванішвілі З одного боку, це безсумнівна перемога. Хоча і не зовсім. По-перше, "Грузинська мрія" не отримала двох третин місць -- це важливо, але про це згодом. Зараз же відзначимо, що такий "сенсаційний" результат виборів прогнозовано не визнала не тільки грузинська опозиція, а і західний світ. Варто просто згадати, хто привітав партію Іванішвілі з перемогою, щоб зрозуміти, у якій ситуації опинився її лідер. Першим, ще до оприлюднення офіційних результатів голосування, грузинського колегу привітав прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан -- оперуючи поняттями "суверенітет", "сім’я" і "національні інтереси", на противагу "Брюсселю" (до якого орбанівська Угорщина досі належить і чомусь не поспішає влаштовувати свій Mexit; офіційна назва Угорщини рідною мовою -- Magyarország). Бідзіна Іванішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Далі прогнозовано підтягнулися Росія, Туреччина зі своїм сателітом Азербайджаном, Китай і Вірменія, яка єдина у цьому товаристві є білою вороною, але залежить як від Грузії, так і від Росії з Туреччиною, тому змушена викручуватися у цій ситуації. Сполучені ж Штати та Європейський Союз заявили, що ситуація в Грузії має бути розглянути на предмет фальсифікацій -- відверто натякаючи на те, що "Грузинська мрія" перейшла певну червону межу. До того ж у Брюсселі нагадали Іванішвілі ще й ті антидемократичні закони (дуже схожі на російські), які відштовхують цю країну від цивілізованого світу. Таким чином європейська інтеграція Грузії опинилася під загрозою -- хоча, схоже, "Грузинську мрію" це не особливо хвилює. До чого тут Путін Грузинська опозиція прогнозовано оголосила про акції протесту і висунула вимогу -- анулювати результати виборів. Ситуація дещо схожа на українську Помаранчеву революцію 2004 року, але є відмінності. Головна з них -- грузини не залишилися у центрі своєї столиці, а пішли, пообіцявши повернутися. А це вже більше схоже на російські протести на Болотній площі чи білоруська ситуація 2020 року. І тут варто пригадати ще один момент, який поки що не відігравав серйозної ролі, але може позначитися на ситуації в Грузії загалом. Перед самими виборами у Тбілісі було здійснено напад на центральний офіс головної опозиційної партії "Національний рух". Сам інцидент якогось практичного смислу не має -- режим і так намалював собі ті результати, які захотів, навіщо ж було вдаватися до ескалації? Але тут варто пригадати, як десять років тому, в Україні, чиїсь невидимі руки постійно розганяли напруженість у протистоянні між владою Віктора Януковича та проєвропейською опозицією. Врешті усе обернулося убивством понад сотні людей, у чому звинувачували не тільки власне українських силовиків, підконтрольних режиму, а і "гостей" із Росії. Тоді усе завершилося втечею проросійського президента і зміною влади, а от через шість років у сусідній Білорусі ситуація виявилася дещо іншою. Диктатор Лукашенко встояв, але, разом з тим, жорсткою, навіть жорстокою реакцією на протести, повністю відштовхнув від себе Захід. І потрапив у повну залежність від Кремля. Чим Володимир Путін і скористався під час повномасштабного нападу на Україну. Видається, що Іванішвілі також підштовхують у напрямку Москви, доводячи ситуацію до тієї точки, коли Захід сам відмовиться від співробітництва із Грузією. Звісно, між цією країною і Росією стоять окуповані Абхазія та Південна Осетія, стоїть війна 08.08.08. Але ж навіть Міхеїл Саакашвілі уже за кілька років після тієї війни скасував візи для громадян РФ. То що завадить Борису Григоровичу Іванішвілі (саме так його називали в Росії, коли він активно займався там великим бізнесом, який в ФСБшній країні неможливий без контактів із цією спецслужбою) прогнутися під волю Путіна? На межі великої кризи Втім, у "Грузинської мрії" зараз є одна проблема. Це саме ті 89 місць у новому парламенті. Лише 89 місць. Бо для кворуму і початку роботи потрібно 100. А це важливо тому, щоби новий парламент звільнив президентку країни Саломе Зурабішвілі, яка стала на бік опозиційних партій. Йдеться про кворум невипадково, адже опозиційні партії, які офіційно пройшли 5%-й виборчий бар’єр, уже заявили, що не планують отримувати свої мандати, що автоматично анулює легітимність нового парламенту й ефективність цих виборів. Саломе Зурабішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Як Іванішвілі планує розв'язувати це питання -- поки незрозуміло. Грузинська прокуратура уже заявила, що розслідуватиме можливі фальсифікації на виборах, але, звісно, опозиції потрібно не це, а нові, чесні вибори. Зурабішвілі чітко це проілюструвала відмовою прибути за викликом прокурорів у фальсифікаційній справі. Звісно, Іванішвілі може спробувати перетягти на свій бік хоча б одну опозиційну партію, отримати кворум і забути про цю проблему на наступний виборчий цикл. Але це ще треба зробити. А якщо ніхто з опозиціонерів не погодиться на такий крок, ситуація може зайти в закуток. А там і до Революції троянд 2.0 недалеко. Принаймні, змінити владу Іванішвілі законним шляхом неможливо -- і це, схоже, зрозуміли усі.

У неділю, 27 жовтня, Україна традиційно спатиме на годину довше: рівно о четвертій ранку годинники "переводяться" на "зимовий" час. Цього року це могло бути останнє таке переведення у новітній історії України: у липні Верховна Рада підтримала законопроект, який скасовує запровадження "літнього" часу. Проте за три місяці президент так і не знайшов часу підписати цей документ. Тож поки що подальше переведення стрілок "підвисло" у політичному просторі. Парламент витратив чотири роки на годину Переведення стрілок в Україні, як і в багатьох інших країнах, вже 28 років відбувається в ніч на останню неділю березня о 03:00 (на годину вперед, "літній" час) та в ніч на останню неділю жовтня о 04:00 (на годину назад, "зимовий" час). З невідомих причин це не давало спокою нинішньому голові Верховної Ради Руслану Стефанчуку. Ще 9 жовтня 2020-го, за попереднього спікера Дмитра Разумкова, він зареєстрував законопроект №4201, у якому серед іншого запропонував скасувати перехід на "літній" час. Варто зазначити, що це лише один пункт в законопроекті, який формально присвячений обчисленню часу в Україні в широкому розумінні -- від закріплення григоріанського календаря до визначення одиниць вимірювання часу (години, хвилини, секунди), хоча пояснювальна записка здебільшого присвячена саме відмові від "літнього" часу. Серед причин -- "захист територіальної цілісності та зміцнення національної безпеки України" (мовляв, на окупованих територіях РФ запровадила свій час, тож українському часу потрібен окремий закон), "захист здоров'я населення" (бо сезонний часовий стрибок має негативний вплив на здоров'я, фізичне і психологічне), "близько 140 країн або ніколи не користувалися сезонним часом" (однак це переважно азійські, південноамериканські та африканські країни), ще і Європарламент в березні 2019-го "підтримав ідею скасування сезонного переведення годинника з 2021 року". На початку березня 2021-го законопроект підтримали за основу 277 голосами. "За" майже у повному складі проголосували "Слуги народу", "Європейська Солідарність", "Голос", "За майбутнє" та значна частина позафракційних. "Батьківщина", "ОПЗЖ" та "Довіра" голосів не дали. Але вже за два тижні підтримки різко не стало -- у другому читанні за документ проголосували лише 212 депутатів, переважно "слуги". Інші або різко "передумали", як весь "Голос", або, як майже вся "ОПЗЖ", не прийшли на роботу. Фото з сайту Верховної Ради Наступна серія відбулася за три роки, 16 липня 2024-го. Цього разу голосів було менше -- 161. "Слуги народу" підтримали ідею одноголосно. "Голос" дав 10 "за" з 20 можливих, позафракційні -- 5 з 19. Ще 6, 4 і 3 голоси дали "Батьківщина", "За майбутнє" та "Довіра". "ЄС" цього разу повним складом передумали й навіть дали 9 голосів "проти" -- єдині з усіх фракцій. А "ОПЗЖ", крім одного депутата, знову просто не з'явилися в Раду. Ініціатор законопроекту і тепер вже спікер Стефанчук підписав своє дітище аж за місяць. Закон відправився до голови держави -- й на Банковій "завис". Спікер і Конституція -- за. Президент утримується 24 жовтня ВВС із посиланням на свої джерела в команді президента повідомила, що Зеленський закон спікера не підписав і не планує. Мовляв, нарешті все порахували й "вилізли збитки на кілька мільярдів". І взагалі це ідея Стефанчука, і щоб його не ображати, вето не буде, але і підпису не буде. Тож за такого сценарію, підбиває підсумок видання, українці й надалі переходитимуть у березні на літній, а у жовтні -- на "зимовий" час. Але є нюанс. Згідно з Конституцією, а саме 94 статті, президент має підписати й оприлюднити або повернути на повторний розгляд до парламенту документ "зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями" протягом 15 днів після отримання. А якщо ні першого, ні другого не відбулося, "закон вважається схваленим Президентом України й має бути підписаний та офіційно оприлюднений". Тож юридично президент може тепер тільки підписати закон. І все тримається на формальності з умовою "має бути підписаний". Як регіонали тягнули Україну у вічне московське літо Нинішня спроба скасувати переведення годинників -- не перша в історії незалежної України. Попередня була наприкінці вересня 2011-го, за часів "регіоналів". Щоправда, вони не ховали потрібне їм рішення в законі зі стандартами й еталонами, а просто видали постанову ВР з єдиним пунктом: "Установити з 27 березня 2011 року (тобто "заднім числом") на території України час другого часового поясу з додаванням однієї години". Тобто, по-перше, "літній" час, а по-друге, час третього поясу і, за "дивним збігом" -- саме московський. Бо Москва, яка взагалі-то розташована у другому поясі, тоді якраз теж перейшла теж на вічний "літній" час. У відповідь "регіонали" отримали протести, по-перше, свідомих громадян, по-друге, західних регіонів, яких не дуже тішила перспектива прокидатися рано, за Москвою, хоча світає пізно, майже за Варшавою. Ініціатива була настільки альтернативно обдарованою, що вже у жовтні від неї відмовилися. Слідом від такого ж рішення відмовилися у "братній" підкремлівській "Придністровській Молдавській Республіці". Чому відмовлятися від "літнього" часу -- погана ідея Україна -- велика і дещо витягнута із заходу на схід країна. Але їй пощастило -- майже вся її територія розташована у другому часовому поясі. Виключення -- краєчок Закарпаття, який міг би бути першим поясом, і крайні східні райони Харківської, Луганської та Донецької областей, які вже "зайшли" у третій пояс. Фото з мережі Інтернет Власне, саме у західних і східних регіонах виникає найбільше проблем, коли політики беруться за час. Якщо згадати "літній" час "регіоналів", то 21 грудня, у найкоротший день року, сонце в Ужгороді сходило б аж о 09:21, у Львові -- о 09:19. З вічним "зимовим" часом виникає зворотна проблема, але вже для східних регіонів. Наприклад у Харкові 21 червня -- найдовший день року -- сонце стає о 04:25, а заходить о 20:48. Якщо прибрати додаткову літню годину, буде 03:25 і 19:48 відповідно. Не надто комфортно і для сну, і для літнього вечірнього променаду. Тож так, сезонні часові стрибки -- особливо березневий -- не надто приємні для самопочуття. Але ранній схід сонця і такий же ранній захід, ще й влітку, також навряд чи додадуть психологічного і психічного здоров'я. Тим більше, що Україна, як і інший розвинутий світ, вже давно відійшла від аграрного укладу життя, орієнтованого на світловий день, і живе саме за годинниками, а не за сонцем. Хто вигадав переводити стрілки і як в інших Взагалі астрономічним часом вважається саме "зимовий" час. Ідея ж "літнього" виникла ще в ранні індустріальні -- і, відповідно, доелектричні -- часи з дуже простою метою: ефективніше використовувати наявне денне світло. Власне, англійська назва це й означає -- "час збереження денного світла" (Daylight Saving Time, DST). Першим прогресивну зміну запропонував один з засновників США Бенджамін Франклін у ще 1784-му. Проте все ХІХ століття все йшло за звичним розкладом. До оптимізації часу повернулися лише під час Другої промислової -- або ж Технологічної революції --на початку ХХ століття. Першими стрілки перевели у Великій Британії у 1908 році. Проте там це обмежилося маєтками короля Едварда VII, а от "на потік" часові зміни поставили Німеччина й Австро-Угорщина у 1916-му. Переведення стрілок почало крокувати світом. Нині 71 країна світу має "зимовий" та "літній" час: вся Європа, Північна Америка (окрім Мексики), Австралія й Океанія. А от у Південній Америці переводять годинник лише у Чилі. Африка ж представлена лише Єгиптом, де до переведення стрілок повернулися після кількох років відмови. Фото: Worldprints.com Варто додати, що кордони літнього часу за минулі 50 років дещо зросли, щонайменше на європейському континенті. У 1970-ті переведення стрілок відбувалося в першу неділю квітня й останню неділю вересня. У 1981-му посунули весняний кордон, до останньої неділі березня. А у 1996-му -- осінній, до останньої неділі жовтня. У СРСР намагалися піти своїм шляхом і спочатку, у 1981-му, датами переходу призначили 1 квітня й 1 жовтня. Але за три роки зрозуміли, що у робочі дні це робити не зручно, і слідом за "загниваючим заходом" посунули зміни на вихідні. Додамо, що далеко не всі країни живуть за часом свого поясу. Білорусь, наприклад, хоча повністю розташована у другому поясі, навіть зміщена ближче до європейського першого, живе за російським третім поясом (тож її центральним і західним регіонам можна поспівчувати -- згадаймо українські протести 2011-го). А от європейські країни, хоч і мають у своєму розпорядженні два пояси, живуть переважно у першому поясі. Навіть чималенькі Франція та Іспанія, які надійно вмістилися у "нульовому" поясі. За "рідним" Гринвічем же живуть лише Велика Британія та Ірландія, Ісландія, Португалія, а далі вже крайні західні країни Африки. Історія із непідписаним законом про скасування переведення годинників свідчить про одне: українці й далі будуть переходити у березні на "літній" час, а у жовтні -- на "зимовий". А заяви на кшталт "не крадіть наші вечори" відійдуть у минуле.

Парламент Молдови ​16 травня ухвалив рішення про проведення 20 жовтня одночасно і планових президентських виборів, і референдуму про внесення європейської інтеграції країни до Конституції. На той момент рейтинг чинної очільниці держави Майї Санду, яка була головним рушієм цього процесу, перевищив 40% і упевнено зростав, а показник її головного конкурента, проросійського соціаліста Ігоря Додона, знижувався, перебуваючи на межі 20%. Це розцінювалося як добрий знак не тільки для майбутніх президентських перегонів, а і для референдуму "за вступ до ЄС". Та у ніч виборів ситуація виявилася зовсім не такою тріумфальною, як здавалося ще за кілька днів до голосування. Хто витягнув ЄС для Молдови Почнімо з кінця. Загалом Молдова, точніше, громадяни цієї країни, все ж таки проголосували за європейську інтеграцію. Але результат виявився зовсім не таким, як на нього очікували у Кишиневі. 50,39% за, 49,61% проти. Менш як 1% переваги -- це, звісно ж, усе одно перевага, і у майбутньому, коли деталі цього процесу стануть відверто неважливими, а залишиться тільки результат, він сприйматиметься як перемога Санду та проєвропейських сил. Але це у майбутньому. Зараз же важливо розібратися, чому так сталося -- і хто допоміг чинній владі країни протягнути через референдум це складне питання. Перша відповідь, за яку вхопилися усі ЗМІ та аналітики, є очевидною. Так, справді, Молдову врятували громадяни, які перебувають за кордоном -- і переважно на Заході, а не на Сході, бо у Росії, скажімо, було відкрито лише дві дільниці, обидві у Москві, і проголосували там вочевидь далеко не усі громадяни Молдови, які перебувають на території РФ. Так от, сухі цифри чудово ілюструють вклад емігрантів у перемогу євроінтеграційної ідеї. Усього "за" проголосували 750 238 осіб. "Проти" -- 738 636. Різниця -- якихось 11 602 голоси, навіть для Молдови з її сукупним 1,5-мільйонним електоратом це дуже мало. Водночас на сайті ЦВК Молдови у спеціальній вкладці "Голоси емігрантів" зовсім інші результати -- 181 254 "за", 54 249 "проти". Звідси слідує, що громадяни країни, які перебувають за кордоном, справді принесли своїми голосами, а це різниця в 127 тисяч, перемогу у референдумі. Підрахунки виборів у Молдові. Фото: "Суспільне" Адже сама Молдова проголосувала переважно проти. Підтримали євроінтеграцію країни, як показали результати, в основному столиця (майже уся), передмістя Кишинева (тут голосували "за" навіть краще, ніж у самому місті -- 63,2%, тоді як загалом муніципія Кишинів, куди входять і місто, і передмістя, дало за ЄС 55,98%) та сусідні центральні райони країни. Ні південь, з Гагаузією на чолі, ні північ, умовно "українські" райони, ні схід, Придністров’я, не підтримали цю ідею. І тут варто відзначити саме Придністров’я, а не Гагаузію, де усе було зрозуміло, бо вплив Росії на цю псевдоавтономію ("псевдо" тут вжите тому, що саме гагаузького у Гагаузії мінімум, в основному ця АТО, автономна територіальна одиниця, заповнена "русскім міром") такий, що результат 94-5 проти ЄС не має нікого дивувати. А от з Придністров’ям ситуація значно цікавіша. Звісно, у самому Придністров’ї молдовські голосування ніколи не проводилися, але для мешканців цього анклаву влада країни традиційно відкриває виборчі дільниці на адмінмежі з підконтрольними їм районами країни. І традиційно частина придністровців їздить туди голосувати. Або не їздить, а їх возять -- організовано, за вказівкою проросійської влади ПМР, зі зрозуміло яким наказом. А ось на виборах-референдумі, як повідомили ЗМІ, що працювали у Молдові в день голосування, зокрема такий поважний ресурс, як BBC, якогось серйозного організованого підвозу населення не було. Тому, з одного боку, тамтешній результат цілком прогнозований -- 69-31 на користь опонентів ЄС, а з іншого -- з Придністров’я приїхало/прийшло голосувати лише 15,5 тисяч громадян. Зважаючи на те, що, за останніми оцінками, там проживає близько 465 тисяч осіб, з яких близько 80% перетнули електоральну вікову межу, тобто можуть голосувати на виборах у Молдові, то ресурс для перетягування результату на свій бік у Росії, яка стоїть за владою Придністров’я, вочевидь був. Але, як бачимо, з ПМР проголосувало на молдавському референдумі лише 15,5 тисяч осіб, з яких майже 5 тисяч обрало шлях в ЄС. Чому так? Можемо припустити, що влада Придністров’я, розуміючи, що ситуація в Росії й навколо неї погіршується щомісяця, вирішила особливо не воювати із Кишиневом -- про всяк випадок продемонструвавши свою поміркованість і готовність до діалогу. І саме тому проросійським опонентам євроінтеграції (які навіть свою ситуативну антиЄСівську коаліцію утворили не де-небудь, а у Москві ще навесні, до рішення парламенту) не вистачило якихось 12 тисяч голосів, які у Придністров’ї можна було легко знайти. Тому можна вважати, що Придністров’я, його інертність і небажання конфліктувати з Молдовою, теж стало вирішальним фактором у перемозі, невеличкій, мінімальній, але знаковій перемозі Маї Санду та її євроінтеграторського уряду. Санду, якій головну перемогу ще потрібно здобути. За кого зіграє Усатий За великим рахунком, результати голосування у першому турі президентських виборів у Молдові теж стали неприємною несподіванкою для чинної глави держави. Але якщо на референдумі усе уже завершилося, то тут головна битва ще попереду. Для початку порівняймо результати цього голосування із двома іншими показниками, важливими для розуміння ситуації. Отже, перша трійка на виборах-2024 набрала такі відсотки: Мая Санду -- 42,45%; Александр Стояногло (Партія соціалістів Республіки Молдова) -- 25,98%; Ренато Усатий (популістична, тобто, фактично, безідеологічна Наша партія) -- 13,79%. На виборах-2020 у першому турі були наступні показники: Мая Санду -- 36,16%; Ігор Додон (ПСРМ) -- 32,61%; Ренато Усатий -- 16,9%. На минулих виборах популіст Усатий відзначився неймовірним політичним сальто-мортале. Спочатку він, граючи на проросійському електоральному полі, переміг іншого проросійського кандидата, Ігоря Додона, на голосуванні у Москві. А потім, перед другим туром, підтримав Майю Санду. Завдяки чому вона, програвши вибори-2016 Додону у 5% (47-52), цього разу перемогла у 12 (57-42). Тож Ренато Усатий знов має в руках "золоту акцію". Чи принаймні думає, що має, бо все-таки навіть усіх його голосів разом із результатом наступника Додона Стояногло не вистачає, аби випередити чинну президентку. Ренато Усатий. Фото з Facebook Інша річ, що і наступні у таблиці результатів першого туру кандидати не є політичними союзниками Санду. Ні колишня очільниця Гагаузії Ірина Влах (5,38%), ні Вікторія Фуртуне, за спиною якої відверто і відкрито стоїть проросійський олігарх-утікач Ілон Шор (4,45%), ні екс-прем’єр, співголова проросійської партії "Відродження" Василе Тарлев (3,19%), ні інший колишній голова уряду, висунутий Додоном, Іон Кіку (2,06%). Александр Стояногло. Джерело: Pravda Молдавия Тож, хоч-не-хоч, а Санду доведеться домовлятися з Усатим, який у цій компанії є найменшим злом, хоча б тому, що не пропагує відверто проросійські наративи. Скажімо, у ситуації із євроінтеграційним референдумом те ж "Відродження", як вже було сказано, прямо у Москві, виступило проти. Соціалісти Додона та "Партія розвитку і консолідації Молдови" Кіку демонстративно бойкотували референдум. А от Усатий і його "Наша партія" зайняли нейтральну позицію. Найважливіші вибори ще попереду Тож Майя Санду має простір для маневру. Та і на цих виборах вона набрала на 6% більше, ніж на попередній, а головний опонент, від партії соціалістів, на 6% менше. Втім, остання передвиборча соціологія давала пані президентці понад 45%, а Стояногло -- заледве 20%. Але потенційна різниця у 23-25% на виборчих дільницях перетворилася у 16,5%. Від восьми до десяти відсотків втрати -- не так вже й мало. Результат Усатого, до речі, соціологи спрогнозували точно, тож це не хиба, а рішення електорату. Або, як заявила Санду у ніч після голосування -- процес фальсифікації з боку проросійських сил. Заявила вона це у своєму короткому, півторахвилинному виступі (на той момент перемога євроінтеграції на референдумі була неочевидною, тож президентка Молдови виглядала геть не святково і не стала довго виступати перед пресою), згодом пообіцявши із цим розібратися. Що ж, мінімальну, але перемогу Майя Санду на референдумі отримала -- в Конституцію Молдови має бути записано шлях до ЄС, як за п’ять років до того в Україні. Тепер її завдання -- не просто перемогти у другому турі (якщо вона домовиться про підтримку із Ренато Усатим, то з цим не буде проблем), а підготувати країну до парламентських виборів наступного року. Молдова, на відміну від України, парламентська держава, і формальних повноважень у президента країни не так багато. Майя Санду. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine 2021 року партія Санду "Дія і справедливість" отримала 63 зі 101 мандату і монобільшість у парламенті. Саме завдяки цьому Молдова і просунулася так далеко від Москви й у процесі євроінтеграції. Результати першого туру виборів президента 2024 року натякають, що повторити той успіх чинній партії влади буде дуже непросто. Навіть за умови перемоги Майї Санду 3 листопада.

Жовтень -- останній, часто вирішальний місяць в американських президентських перегонах. Час від часу Сполучені Штати стають свідками так званого "жовтневого сюрпризу" -- певної події, яка серйозно змінює хід передвиборчої кампанії. Цьогорічна кампанія уже відзначилася такими -- демократи замінили кандидата, на представника Республіканської партії здійснили замах, але вони майже і не вплинули на електоральну ситуацію. З чим же Камала Гарріс та Дональд Трамп підійшли до останнього електорального місяця? Яке місце займуть у майбутніх результатах голосування мігранти, які "їдять котів та собак", інфраструктурні ідеї представниці чинної влади та дві війни, які тривають у Старому світі? Камала попереду, але це нічого не означає Для початку -- про передвиборчі рейтинги. Як відомо, Дональд Трамп на федеральному рівні упевнено, хоч і з невеликим відривом випереджав Джо Байдена. Після демократичного рокірування ситуація змінилася -- з тією ж невеличкою, але стабільною перевагою лідирує нинішня віце-президентка Камала Гарріс. Дебати між Трампом і Гарріс у Національному конституційному центрі у Філадельфії. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Втім, як відомо, президента в Сполучених Штатах обирають штати. Тож загальнонаціональний рейтинг не має аж такого значення -- і саме Дональд Трамп чудово знає про це, бо на виборах-2016 виграв саме у такій ситуації, коли загалом по країні набрав менше за свою демократичну опонентку, але, здобувши перемоги у ключових "хитких" штатах, отримав ключ від Білого дому. За останніми даними The Hill, у національному масштабі, згідно зі сукупністю опитувань, Гарріс випереджає Трампа на 3%, маючи приблизно 50% підтримки проти 47% у Трампа. А нове опитування Гарвардського центру американських політичних досліджень показує, що перегони ще напруженіші, а Гарріс випереджає республіканця лише на 1% серед зареєстрованих виборців. Водночас республіканець Дональд Трамп має невелику перевагу над кандидаткою від Демократичної партії Камалою Гарріс. Це стосується виборців, які голосують достроково в так званих хитких штатах (Арізона, Джорджія та Північна Кароліна). Опитування показало, що 48% виборців, які достроково проголосують у ключових штатах, обрали кандидатом Трампа. Водночас 47% підтримали його опонентку від демократів Гарріс, а ще 5% респондентів заявили, що обрали інший варіант чи ще не голосували. Також, як свідчить опитування, серед усіх виборців у штатах, що вагаються, 48% підтримали Трампа проти 46%, які за Гарріс. Бюлетень для голосування поштою 2 жовтня, 2024 року в Маямі, Флорида. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Проте віце-президентка вирвалася вперед на 8% серед тих, хто проголосував достроково по всій країні, отримавши 51% голосів проти 43% у Трампа. Загалом 45% виборців заявили, що проголосують достроково, порівняно з 50% тих, хто планує проголосувати безпосередньо у день виборів — 5 листопада. Крім того, опитування показали, що суперники в боротьбі за крісло в Білому домі майже на рівних змагаються в Мічигані, Вісконсині, Аризоні, Пенсільванії й інших місцях, одночасно завдаючи ударів по штатах, які вагаються, за допомогою мітингів і зупинок передвиборчої кампанії.Нагадаємо, що на минулих виборах у шести штатах (крім Північної Кароліни) переміг Джо Байден. Як бачимо, у Камали Гарріс поки що такої переваги немає. Але і критичною ситуацію для чинної віце-президенти не назвеш -- хоча б тому, що Байден на попередніх виборах набрав на 36 голосів виборників більше мінімально потрібної кількості. А три "хиткі" штати, які зараз на боці Трампа -- Арізона, Джорджія та Північна Кароліна -- це 43 голоси. Тобто втрата бодай одного з них при перемогах обох кандидатів у "своїх" штатах завершиться для експрезидента другою поспіль поразкою. Втім, найголовніше, що варто пам’ятати -- усі ці показники є в межах статистичної похибки. Тож жовтневі події, заяви та виступи можуть змінити ситуацію як у бік "слона" (символ Республіканської партії), так і на користь "віслючки" (тотемна тварина демократів). Якими ж були ці заяви на межі вересня та жовтня? Трамп знову за своє, Гарріс грає в стратегічний позитив Як усі пам’ятають, на перших і останніх дебатах з Камалою Гарріс Дональд Трамп зганьбився відверто брехливою заявою про те, що в одному з американських міст мігранти їдять домашніх тварин місцевих жителів. Цю бздуру спростували як до, так і під час дебатів, але Трампа, звісна річ, це не зупинило. Кандидат від республіканців продовжив експлуатувати тему поганих мігрантів, протиставляючи їх -- і Демократичну партію, яка традиційно позитивніше ставиться до цих людей -- "корінним" американцям. Причому Трамп намагається використати емігрантську тему навіть там, де це нібито й недоречно. Скажімо, коментуючи наслідки урагану у Флориді, екс-президент заявив -- демократи, мовляв, традиційно менше уваги приділяють і грошей виділяють на допомогу регіонам, які постраждали від стихійних лих, бо у них самі мігранти на умі. Дональд Трамп. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Гарріс у ситуації з ураганом та відмовою губернатора-республіканця (і колишнього претендента на президентську номінацію) Рона Десантіса спілкуватися на цю тему із віце-президенткою виступила адекватніше -- заявивши, що у будь-якому разі зателефонувала б Десантісу з питанням про те, яка допомога його штату потрібна. Але, звісна річ, головний акцент кандидатка від Демократичної партії зробила не на комунікації з політичними ворогами, а на креативному позитиві. Скажімо, в останні дні вона запропонувала кілька ідей -- з будівництва кількох мільйонів будинків (у Сполучених Штатах зараз серйозна криза житла, багато американців, які раніше з 18 років залишали рідний дім, до 30 років і далі живуть з батьками, бо оренда і тим паче купівля житла є непідйомною для молодого покоління). Крім того, Гарріс згадала про програму Medicare, запропонувавши розширити її для того, аби покривала догляд за людьми похилого віку. Підстава тут проста й очевидна -- покоління бебі-бумерів, найбільше в історії США та світу, старішає, і до 2040 року 20% американців матимуть 65 років й більше. Нинішнє "покоління сандвічів", яке саме перебуває на піку своєї активності -- водночас змушене буде доглядати й за дітьми, і за батьками. Саме на них і спрямована ця ідея, тож тут команда кандидатки-демократки обрала правильну стратегію. Цікаво буде побачити, як вона позначиться на її електоральних шансах. Камала Гарріс. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна та Ізраїль -- хто за кого Тема війни, точніше, воєн -- в Україні та на Близькому Сході -- попри очікування як українців, так і ізраїльтян, не відіграє аж таку важливу роль у передвиборчих перегонах. Але і скидати її з рахунків не варто. Власне, кандидати й не скидають. Особливо це стосується, звісно ж, Дональда Трампа. Екс-президент взяв участь у кількох юдейських релігійних заходах, а також полякав ізраїльтян та ту частину американського суспільства, яка традиційно підтримує Ізраїль, заявивши, що у випадку перемоги Гарріс ця країна зникне з політичної мапи світу через два роки. Камала традиційно ж для демократів більше уваги приділяє допомозі України. Хоча ця тема і є значно складнішою, бо якщо допомагати Ізраїлю Сполучені Штати змушені згідно із відповідними угодами (сюди входить і військова допомога, як це побачив увесь світ під час відбиття весняної іранської ракетно-дронової атаки), то гроші та зброя для України кожного разу проходять через процедуру ухвалення у Конгресі, а ми уже бачили, чим це може обернутися для нашої армії. Крім того, Трамп під час візиту президента України Володимира Зеленського влаштував справжню істерику через поїздку того на військовий завод у Пенсільванії, а конгресмени-республіканці розцінили цей крок як передвиборчу агітацію за Гарріс. Втім, урешті Дональд Трамп змінив гнів на милість, зустрівся із Зеленським і традиційно заявив, що хоче миру в Україні -- тоді як Гарріс також традиційно наголошує на необхідності перемоги України. Питання лише в тому, що саме у нинішньому і можливому майбутньому демократичному Білому домі вважають перемогою для України... Візит Зеленського на завод з виробництва боєприпасів у Пенсільванії. Джерело: Офіс президента України Словом, ситуація на американських виборах є абсолютно незрозумілою, і "хиткі" штати зараз стануть справжньою ареною битви між демократами й республіканцями. Так, Трамп найближчими днями відправляється саме до такого штату, в Арізону, аби закріпити свою перевагу у боротьбі за 11 голосів виборників. Чи вдасться це йому, чим відповість Гарріс і чим завершаться перемоги за крісло у Білому домі -- побачимо уже за місяць, коли американці підуть на дільниці чи проголосують дистанційно.

Осінь — це чарівна пора теплоти, затишку і краси. В цей період природа не лише дарує нам внутрішнє переродження, але й натякає на необхідність зупинитися та приділити час собі. Ми пропонуємо добірку останніх трендів зі світу краси та здоров'я, які допоможуть підтримати доглянутий стан волосся та шкіри і якнайкраще підготувати їх до холодів. Серія доглядових засобів від ParfumBüro Ексклюзивний дистрибʼютор нішевої парфумерії в Україні ParfumBüro за більш ніж 20 років познайомив своїх клієнтів з десятками всесвітньовідомих брендів, кожний з яких серед найкращих у своїй категорії. Нещодавно портфоліо ParfumBüro поповнилося унікальними засобами, які подарують шкірі та волоссю максимальний догляд і легкість у кожному дотику.  Відновлювальний незмивний молочний міст для волосся Flirt Цей засіб ідеально підходить для всіх типів волосся й під різні запити. Він легко розплутує пасма, бореться з кучерявістю та посіченими кінчиками, захищаючи їх від сонця та несприятливого впливу довкілля. Легка молочна формула місту Flirt гарантує щоденне живлення, аби волосся було м’яке і здорове. Натуральний сік листя алое вера, який входить до складу місту, зміцнює волосся по всій довжині, стимулює його ріст й уповільнює процес випадіння. Доповнюють органічний склад засобу оливкова олія та екстракт кори білої верби, роблячи волосся слухняним, еластичним, м’яким і блискучим. А природний аромат свіжого зизифусу, цедри бергамоту, інжиру та персика дарують волоссю легкий шлейф. Скраб для тіла THE SCRUB Цей механічний ексфоліант на основі натуральних компонентів стимулює відлущування поверхневих відмерлих клітин, що робить шкіру м’якою та гладенькою. Рослинні гранули сприяють делікатному видаленню ороговілих клітин, покращенню поверхневої регенерації. Завдяки букету масел в складі скраб м'яко очищує і живить шкіру, а абрикосова кісточка делікатно відлущує шкіру. Засіб походить з професійних формул, тому підходить для щоденного використання. Крем для тіла NOURISHING-BUTTER Цей густий кремоподібний засіб із солодкуватим ароматом ідеально зволожує та живить зневоднену шкіру після ванни або душу, а також може використовуватися як лосьйон після засмаги. Суміш олії ши та олії жожоба наповнює шкіру живильними та пом’якшуючими речовинами. Крем для тіла має органічний склад й походить з професійних формул, а тому підходить для щоденного використання. Професійні засоби для краси й здоров'я шкіри обличчя восени: рекомендації BROCARD Щоби міжсезоння не відбилося на красі й здоров'ї шкіри, а сухий прохолодний вітер не призвів до її сухості, стягнутості й подразнень, на цей час важливо правильно підібрати доглядові засоби. Компанія BROCARD, яка майже 30 років зберігає статус однієї з найбільших парфумерно-косметичних мереж в Україні, радить звернути увагу на засоби від преміальних брендів Arnaud Paris й Clarins. Крем для обличчя Perle&Caviar від Arnaud Paris Інтенсивний денний крем для обличчя розроблений для корекції всіх ознак старіння. Унікальне поєднання його інгредієнтів спрямоване на відновлення, глибоке зволоження та ліфтинг шкіри. Активні компоненти засобу підсилюють природне вироблення колагену в тканинах, завдяки чому шкіра розгладжується та підтягується, стає пружною, еластичною й осяйною, а зморшки — менш помітними. Крем збагачений світловідбивними часточками для сяяння шкіри. Основні активні інгредієнти — перлини та ікра. Перламутр культивованих перлин має потужні властивості омолодження та зволоження. Ікра з Аквітанії, також звана чорним золотом, являє собою концентрат живильних елементів, що відновлюють шкіру й стимулюють клітинні механізми. Сироватка Double Serum від Clarins.

Невдовзі після завершення першого етапу повномасштабної війни, коли російська армія від невдалої спроби блискавичного захоплення ключових українських міст перейшла до тактики війни на виснаження, з’явилася думка про те, що Україна мусить обов’язково перенести бойові дії на територію країни-агресора. Тільки в такій ситуації російське суспільство та путінський режим уповні відчує наслідки своїх дій. Війна по землі прийшла до Російської Федерації аж у серпні 2024 року. Але повітряну війну Сили оборони України розпочали проти окупантів на їхній міжнародно визнаній території ще у перший рік повномасштабного вторгнення. 2022 рік. Початок Звісно ж, ця війна велася і ведеться за допомогою безпілотних літальних апаратів. Проти цього виду української зброї російська армія, за великим рахунком, досі не спромоглася на адекватну відповідь. Почалося уже ще на початку жовтня, коли з’явилася інформація про імовірну дронову атаку на аеродром Шайовка, що на Смоленщині. Наслідки того інциденту так до пуття і не були встановлені, а от наступна атака -- у листопаді на нафтобазу в Орлі -- уже продемонструвала проблеми російської ППО у всій красі. Головним того року у повітряній війні України на території Росії став грудень. 5 грудня відбулося одразу дві атаки на авіабази ВКС РФ. І якщо в Енгельсі Саратовської області йшлося лише про пошкодження двох літаків Ту-95 (тих самих, з бортів яких запускають по Україні ракети Х-101), то у Дягілєво на Рязанщині були не тільки пошкоджені внаслідок вибуху бензовоза три стратегічні бомбардувальники Ту-22МЗ (ці запускають ракети Х-22 та модернізовану версію, Х-32), а й загинули троє російських військових. В Енгельсі ж свого часу українські дрони дочекалися 26 грудня, тоді внаслідок атаки дрона загинули три офіцери Військово-космічних сил РФ. 2023 рік. Кремль і стратегічні військові заводи Наступний рік війни розпочав процес уже повномасштабних і регулярних атак українських безпілотних літальних апаратів на російські об’єкти в тилових регіонах. Настільки тилових, що 1 травня з’явилася інформація про атаку на аеродром поблизу Санкт-Петербурга, від якого до української території понад 500 кілометрів. Тоді ж росіяни повідомили про те, що українські дрони нібито атакували Кремль, оприлюднивши навіть відеозапис чогось, схожого на вибухи. Звісно ж, ніхто в резиденції Володимира Путіна (і він сам, на жаль, теж) не постраждав. А Москва ще кілька разів того року потрапляла під удар -- так, у червні-серпні дрони регулярно долітали до російської столиці й завдавали ударів по об’єктах у діловому центрі "Москва-Сіті". Втім, ні ці удари, ні атака 7 вересня, яка змусила росіян призупинити роботу столичних аеропортів, не були аж такими важливими, як те, що почалося 1 жовтня. Того дня дрони атакували Смоленський авіаційний завод (там виробляли ракети Х-59, якими теж обстрілюють територію України). А у листопаді російські регіони пережили низку атак на стратегічно важливі об’єкти. 11 листопада під удар потрапили Тамбовський пороховий завод та "Конструкторське бюро машинобудівництва" у підмосковній Коломні. Коломна постраждала і під час наступної атаки, через три дні. 17 числа дрони знову навідалися на Смоленський авіаційний завод. 26-го -- у кількох регіонах РФ (Калузька, Тверська області) були атаковані об’єкти енергетичної інфраструктури. А 27-го вкотре зазнав удару авіазавод у Смоленську. Крім того, Сили оборони України продовжили атакувати одні із ключових в контексті нинішньої повітряної війни об’єктів -- військові аеродроми на території Росії. Так, 3 травня 2023 року у Брянській області під удар безпілотників потрапив аеродром "Сеща". Тут, за наявними даними, не тільки базувалися бомбардувальники та винищувачі, які окупанти використовували під час атак на північні регіони України, а звідси ще й запускали "шахеди", саме це летовище стало однією із точок запуску іранських дронів по тилових регіонах України. Ан-24. Фото: з відкритих джерел У серпні безпілотники долетіли до аеродрому "Сольці", що аж у Новгородській області. Там, за інформацією української розвідки, були повністю знищені два стратегічні бомбардувальники Ту-22М3, ще два зазнали значних пошкоджень. Через два дні після атаки на "Сольці" у Калузькій області постраждав від українських дронів аеродром "Шалейка", де також базувалися Ту-22М3. Цікавинкою саме цієї атаки стало те, що, за інформацією ГУР, її здійснили з території Росії, а не з-за українського кордону. Фото: соцмережі Серпень 2023 року закінчився атаками на ще два аеродроми, у прикордонних з Україною областях -- Брянській та Курській, де постраждали літаки Су-30, МіГ-29 і комплекси ППО С-300 та "Панцир", а також потужним ударом по московському летовищу. Як відомо, саме на Псковщині дислокуються основні сили десантних військ РФ, для перевезення яких використовують військово-транспортні літаки Іл-76. Чотири такі літаки були пошкоджені внаслідок масованої атаки дронів. Су-30. Фото з мережі Інтернет Наприкінці ж 2023-го українські дрони завдали дошкульного удару по аеродрому Морозовськ у Ростовській області, одному з основних у нинішній війні -- саме там базувалося багато бомбардувальників Су-34, частині із яких було завдано суттєвих пошкоджень, що підтвердило відео, яке з’явилося незабаром після атаки. Таким чином, другий рік війни відзначився не просто успішною роботою українських дронів, а і масовістю атак безпілотників. Що продемонструвало слабкість російської протиповітряної оборони -- чи, можливо, її повну відсутність через передислокацію усіх наявних ППО-потужностей на театр воєнних дій до України. 2024 рік. Нафтогазова сфера Початок третього року повномасштабної війни в контексті повітряних атак України на російські регіони можна назвати "нафтовим". Звісно, по нафтобазах українські дрони били ще 2023-го, зокрема, 17 вересня того року під удар потрапив такий об’єкт в Орлі. Але активно і системно Сили оборони України зайнялися цією галуззю російської економіки, яка досі є ключовою для воєнного бюджету РФ, саме 2024-го. Уже 9 січня безпілотники прилетіли на знайому українським дроноводам нафтобазу в Орлі. 29-го числа дрони атакували нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Кінець січня -- початок лютого став піком ударів по нафтопереробній інфраструктурі Росії. Були уражені й завод "Невський мазут" у Санкт-Петербурзі, і НПЗ "Лукойл" у Волгограді, і нафтобаза "Транснефть-Дружба" на Орловщині, і Московський нафтопереробний завод. Нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Фото з соцмереж Після певної перерви, у березні, атаки продовжилися. 12 березня українські дрони ударили по кількох регіонах РФ, серед об’єктів, які потрапили під удар, виявилися завод "ЛУКОЙЛ-Нижегороднафтооргсинтез" біля Нижнього Новгорода та нафтопереробний завод в Орлі. 13-го березня -- повідомлення про атаку на нафтопереробний об’єкт в Ленінградській області. 15-го -- удари по об’єктах нафтопереробної галузі у Липецькій та Рязанській областях. А 16 березня українські дрони атакували нафтопереробні заводи у Новокуйбишевському, Самарі та Сизрані. Атаки на нафтопереробні заводи, нафтобази й інші об’єкти цієї галузі продовжилися й надалі, хоч і не з такою інтенсивністю. Зокрема, напередодні українські безпілотники знову завітали до росіян -- цього разу під прицілом опинився термінал в окупованій Феодосії -- найбільший у Криму за обсягами перевалки нафтопродуктів, які використовувалися, зокрема і для забезпечення потреб армії РФ. Втім, і про інші підприємства, які працюють, зокрема, і на російську армію, українські дрони не забували. І тут варто відзначити іншу ключову особливість 2024 року. Ударні безпілотники Сил оборони України почали долітати уже у геть віддалені від кордону регіони країни-агресора. Це і Північний Кавказ -- де дрони атакували 8 червня аеродром у північноосетинському Моздоку (про північніші Калмикію та Астраханську область годі й говорити). Аеродром у північноосетинському Моздоку. Фото з соцмереж І Поволжя -- Республіка Татарстан -- і навіть Кіровську область, куди дрони навідалися 28 серпня, вдаривши по складу нафтопродуктів. І навіть Заполяр’я -- де у другій половині серпня кілька днів безпілотники атакували авіабазу "Оленья", де й розташовані стратегічні бомбардувальники російської армії (перекинуті туди з Поволжя ще після ударів у грудні 2022-го). Таким чином, 2024 року українські сили не тільки завдали дошкульних ударів по нафтопереробній галузі, знизивши рівень доходів РФ від «чорного золота», не тільки продовжили атакувати різні військові заводи у європейській частині країни-агресора, а й продемонстрували, що фактично уся територія Росії практично до Уралу перебуває під загрозою ударів Сил оборони України. І це -- без дозволу західних партнерів на використання по території РФ далекобійних ракет. Які -- і це усі розуміють, особливо Кремль (відреагував навіть на гіпотетичну можливість таких ударів традиційною істерикою) -- завдаватимуть значно більше шкоди будь-яким інфраструктурним об’єктам. Тож можна сказати, що повітряна війна України на території Російської Федерації поки що розвивається за сценарієм нашого домінування -- проти чого окупанти, які на землі перейшли уже зовсім на тактику "зомбі / м’ясних штурмів", так і не знайшли гідної технологічної відповіді. Це вкотре демонструє: росіяни уміють воювати, тільки закидаючи ворога горами трупів. А там, де потрібна інженерна думка, де важливі сучасні технології, російська армія на сьогодні повністю програє Україні, а що вже говорити про можливе зіткнення із країнами НАТО...