Статті

Британське видання Financial Times з посиланням на відповідні документи повідомило про пропозицію Україні стати "асоційованим" членом Євросоюзу. Це як за стіл посадили, але їжу не дали. Тому серед експертів думки стосовно ініціативи Європи розділилися.Про що йдеться у німецько-французькому плані приєднання України до ЄСБерлін пропонує формат "асоційованого членства". Він передбачає участь української делегації у міністерських і лідерських зустрічах, але без права голосу та автоматичного доступу до спільного бюджету Європейського Союзу. Париж називає свій формат "інтегрованим статусом держави", у ньому, зокрема, міститься відтермінування доступу України до спільної аграрної політики ЄС та фінансових фондів. За оцінками Європейської комісії, пише британське видання, новий формат міг би забезпечити поступову інтеграцію України з доступом до окремих програм ЄС, зокрема освітніх та інвестиційних, але без повноцінних бюджетних прав.Українська сторона, зазначає Financial Times, критично висловлюється щодо "символічного" членства, побоюючись, що воно замінить повноцінну інтеграцію. Простіше кажучи, може відбутися як із Туреччиною, яка у 1963 році стала асоційованим членом попередника Євросоюзу Європейського економічного співтовариства, з 2005 року вела переговори про вступ до ЄС, проте у грудні 2016-го їх заморозили. Таким чином, у статусі асоційованого члена Туреччина перебуває 63 роки! Цей приклад політологи найчастіше наводять для критики "недочленства" України в Євросоюзі. Можна сперечатися щодо відповідності чи невідповідності цієї держави політичним вимогам Євросоюзу, зокрема, через окупацію частини Кіпру та натягнуті відносини з Грецією, проте у виконанні Копенгагенських критеріїв щодо членства Анкара просунулася далі за Київ, що підтверджує скринінг турецького законодавства, — у цій сфері виконання вимог стовідсоткове. Тут варто нагадати, як рухаються наші справи.Як Україна рухається до ЄС11 грудня минулого року у Львові під час неформальної зустрічі міністрів країн ЄС у справах Європи українська сторона отримала умови за трьома переговорними кластерами "Основи процесу вступу" (дуже важливий кластер, з нього починаються переговори і ним їх закривають), "Внутрішній ринок", "Зовнішні відносини". 17 березня Україні передали вимоги ще по трьох кластерах — "Конкурентна спроможність та інклюзивний розвиток", "Зелений порядок денний та стале з’єднання", "Ресурси, агросектор та політика згуртованості". Як наголошувала єврокомісарка з питань розширення Марта Кос, усі шість кластерів для України неофіційно відкрито. Неофіційно, бо на той час Віктор Орбан блокував переговори про членство нашої країни в Європейському Союзі. Петер Мадяр, чия партія "Тиса" перемогла на виборах в Угорщині, найімовірніше, блок для України зніме, але не зовнішні сили, а українська влада — уряд і парламент — мають виконувати рекомендації ЄС щодо кожного кластеру. Поки що оцінки темпів виконання вимог у Києві та Брюсселі відрізняються.У березні Марта Кос зробила заяву, яка стала холодним душем для мрійників, які хотіли бачити Україну членом Євросоюзу вже 1 січня 2027 року:"Спочатку вам потрібен мир — це важливо — потім ви маєте провести реформи. Інвестори прийдуть і в Україну, лише якщо вони спочатку зможуть заробити гроші і якщо їхні інвестиції будуть безпечними".А цього понеділка заінтригувала іншою заявою: ЄС має знайти спосіб надати країнам-кандидатам "надійну пропозицію та міцно закріпити їх у європейському політичному просторі, зменшуючи ризик того, що конкуруючі сили формуватимуть майбутнє нашого континенту".Але компромісів щодо високих стандартів реформ — не буде. Очевидно у такій завуальованій формі пані Кос висловила ідеї, які й описано у Financial Times: не повний вступ хоча б авансом, а частковий — однією ногою.Плюси та мінуси "символічного" приєднання до ЄвросоюзуПочнемо з мінусів. Ключовий — українці, які ціною свого життя захищають і нашу державу, і Європу від російських агресорів, будуть дуже розчаровані "асоційованим" членством. Особливо коли воно не передбачатиме дати реального вступу після виконання всіх вимог. Наступні вибори до Європарламенту відбудуться влітку 2029 року, щоб вони проводилися і в Україні, наша держава має отримати повноцінне членство максимум із 1 січня 2029 року. До того часу фінансові витрати на різні європейські програми для України мають бути враховані у проєкті бюджету на 2029 рік. Себто, ще 2028-го.Ці строки видаються нереальними. До того ж повноправне членство наступає з часу ратифікації рішення всіма 27 державами-членами. Ратифікація може відбуватися як у парламенті, так і на референдумі. Там, де прагнуть поставити заслін перед кандидатами, виносять питання на референдум. До речі, Мадяр уже пообіцяв його угорцям.Другий мінус — "асоційованість" не передбачає повноцінного включення України в усі економічні формати ЄС. Іншими словами, ті сектори насамперед аграрний, де Україна має найбільші потужності, залишатимуться закритими. Нам даватимуть кредити, у такий спосіб фінансуватимуть проєкти з відбудови, проте, що не виключено, постійно висуватимуть нові вимоги, від виконання яких залежатиме таке фінансування.Третій мінус об’єднує перші два: якщо членство ставатиме недосяжною метою, з часом в українському суспільстві знижуватиметься підтримка євроінтеграції. І на цій темі спекулюватимуть певні політичні сили, які, на жаль, нарощуватимуть електоральну підтримку. Для прикладу можна згадати Болгарію і Румунію. Обидві країни стали членами ЄС 1 січня 2007 року, проте для них не відкрили одразу всі сфери співпраці. Зокрема, повноправними членами Шенгенської зони вони стали лише з 1 січня 2025 року. Політичні проблеми всередині цих країн, серед них підйом ультраправих — це результат спекуляції таких політиків на образах за "неповноцінне" членство в ЄС.Для рівності — три плюси. Перший: представники України на рівних братимуть участь у всіх дискусіях та будуть долучені до процесу ухвалення рішень. У тому числі неформального процесу. Дипломатичний лобізм даватиме можливість просувати українські інтереси у документах Євросоюзу та у бюджетних статтях.Другий плюс — для України та Європи одночасно — посилення безпекової співпраці. Торік у березні Єврокомісія представила великий план ReArm Europe, який передбачає переозброєння європейських армій та їхню технічну модернізацію. Бюджет цього плану приблизно 800 мільярдів євро. Участь України у програмах переозброєння дасть європейцям військовий досвід, якого у них немає, а українцям — додаткові кошти. Навіть без повноцінного членства в Євросоюзі.Третій плюс — тимчасова "асоційованість" позбавить козирів європейських трампістів та путіністів. Вони маніпулюватимуть на темах "гроші дають Україні, а не нашим громадянам", "українські фермери задушать наших", "з Україною до наших держав прийде війна" тощо. Рівно за рік французи обиратимуть нового президента, ультраправі з "Національного об’єднання" дуже хочуть привести свою креатуру до Єлисейського палацу. Якщо це станеться, Україна може на багато років забути про євроінтеграцію.Тож, можливо, між "ніколи" і "не зараз, але колись" більш прагматично обрати другий варіант? Тим більше до завершення війни з Росією інший нам навряд чи запропонують….

"Прогресивна Болгарія", нашвидкуруч зліплена коаліція партій на чолі з експрезидентом Радєвим, формуватиме наступний уряд. У ЗМІ пишуть про реванш Кремля за програш Орбана в Угорщині та попереджають про проблеми для України та ЄС. Усе так погано? Рецепт перемоги партії Румена РадєваОднією з найвідоміших страв болгарської кухні є шопський салат. Румен Радєв приготував для виборців щось схоже, — інгредієнтів небагато, але вийшло "смачно", адже виборці віддали альянсу "Прогресивна Болгарія" таку кількість голосів, якої вистачило для формування монобільшості. З яких же інгредієнтів складається "салат" Радєва?Перший, назвемо його "політичними овочами", — глибока криза, спричинена конфліктами місцевих еліт. Останнім прем’єр-міністром, який працював на посаді цілих чотири роки — був Бойко Борисов, лідер консервативної партії ГЄРБ ("Громадяни за європейський розвиток Болгарії"). З 2021 року болгарська політика перебуває в стані "ідеального шторму", — це восьмі дочасні вибори. Відсутність політичного консенсусу не давала урядам можливості ефективно працювати.Торік у грудні Болгарією прокотилася хвиля протестів, громадяни вимагали перевиборів, боротьби з корупцією, проведення судової реформи та відмови від переходу з національної валюти лева на євро. Перехід все ж відбувся, хоча невдоволених лишилося багато. Болгарія вважається найбіднішою країною ЄС, але найгірше, що через політичну нестабільність населення не бачило політиків, здатних подолати проблеми громадян.Наступний інгредієнт — перець, обов’язковий у болгарських стравах. Ним став сам Радєв. 19 січня цього року на тлі тривалих протестів і непоборної парламентської кризи він подав у відставку з президентської посади. Радєв звинуватив керівний клас у союзі з олігархами."Наша демократія не виживе, якщо ми залишимо її корупціонерам, компромістам та екстремістам", — пояснив він мотиви відставки.Але після цього Радєв не пішов на політичну пенсію, взявши на себе частину відповідальності за політичний хаос у Болгарії, а сформував альянс "Прогресивна Болгарія" для участі у позачергових виборах.Третім інгредієнтом стала "бринза" — передвиборна програма. Радєв та його соратники рясно засипають свій "салат" обіцянками відсторонити олігархів від державної влади й ресурсів, реформувати антикорупційні органи, посилити прозорість правоохоронних органів й, зокрема, прокуратури, активно запроваджувати диджиталізацію в державному управлінні, контролювати державні видатки й ще багато цікавого. Двічі в ній згадана Україна.Вперше, коли Радєв і його соратники вказують на необхідність посилити обороноздатність Болгарії та модернізувати безпекові спроможності, причиною цього вони називають війну в Україні. Вдруге, коли констатується підтримка Болгарією справедливого миру в Україні на основі міжнародного права. Про Росію згадок немає взагалі, про Євросоюз "прогресисти" пишуть як про важливого економічного партнера та обіцяють підтримувати взаємовигідні зв’язки з Брюсселем.Тобто, на відміну від Віктора Орбана, який побудував свою кампанію на українофобії та критиці Європейського Союзу його болгарський ідейний партнер Радєв вчинив мудріше, він наповнив передвиборчу програму наративами, які сподобалися і консерваторам, і прибічникам державного патерналізму. Що у підсумку дало можливість "відкусити" електорат у всіх. Так, ультраправа прокремлівська партія "Відродження" Костадіна Костадінова ледь переступила прохідний бар’єр. І це — гарна новина.Четвертий інгредієнт — "оливки", "петрушка", "сіль", "олія" — тобто члени коаліції та кандидати. До альянсу ввійшли Рух політичних соціал-демократів, Соціал-демократична партія та Рух "Наш народ". Себто, на противагу орбанівській "Фідес" цей політичний блок не правий, а лівоцентристський. Серед кандидатів — як відомі політики, близькі до лідера альянсу, там і люди з народу. Наприклад, олімпійська чемпіонка з карате Івет Горанова чи колишній капітан волейбольної збірної країни Владімір Ніколов. У списку — багато підприємців, але не великих, лікарів, діячів культури, вчених. Чи справді Кремль взяв реванш у Болгарії за гучний ляпас в УгорщиніЗ перемогою Радєва привітали керівники Євросоюзу. Так, очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн зазначила, що "Болгарія є гордим членом європейської родини і відіграє важливу роль у розв’язанні спільних проблем". Це привітання радше ознака вихованості та високого рівня політичної культури, бо насправді в Брюсселі дуже занепокоєні результатом виборів у Болгарії.Не встигли здихатися Орбана, як замість нього постав схожий за політичними поглядами лідер в іншій країні ЄС. Тепер там таких знову троє — Радєв та прем’єри Словаччини й Чехії — відповідно Роберт Фіцо й Андрей Бабіш.Знавці болгарської політики кажуть: діяти, як Орбан, Радєв не буде, як мінімум, тому, що сварка з Євросоюзом лише погіршить і без того складну соціально-економічну ситуацію в країні. Простіше кажучи, він не пилятиме гілку, на яку всівся. А от у відносинах з Україною офіційна політика Софії може змінитися. Питання лише в тому, чи це буде розворот у бік Москви, чи все ж Болгарія як член НАТО вимушено зберігатиме чинні домовленості щодо її участі у військовій допомозі нашій державі.Нагадаємо, що казав нинішній фаворит болгарських виборців та що робив проти України, бувши президентом. Зауважимо, Болгарія як чорноморська держава відіграє не лише важливу логістичну роль у допомозі українцям від інших держав, а й залишається цікавою завдяки старим радянським арсеналам техніки й зброї. З ними пов’язаний найгучніший скандал.У листопаді 2022 року парламент Болгарії підтримав відправлення Україні важкої зброї та боєприпасів. Оскільки тамтешні політики були зайняті постійними перевиборами, процес зрушився тільки через рік, коли парламент дав згоду на передачу нам 100 старих БТР. Однак Радєв наклав вето на це рішення, мотивувавши дуже цинічно: пріоритетом має бути безпека своїх громадян. Це при тому, що БТРи стояли без діла."Наша країна не повинна втручатися, постачаючи зброю на війну в Україні. Це не спосіб закінчити цей конфлікт", — казав тоді ще президент Радєв.Риторика в стилі Орбана і Фіцо. Того ж 2023 року, у грудні, парламент розблокував угоду і до березня 2024-го болгари доставили обіцяні бронетранспортери, але осад від дій Радєва лишився.30 березня 2026 року Україна та Болгарія підписали десятирічну угоду про безпекове співробітництво. З болгарського боку угоду підписав в.о. голови уряду Андрей Гюров, який приїздив до Києва. Якщо Радєв скасує цю угоду, не залишиться жодних сумнівів щодо його проросійськості. Тому з висновками про реванш Кремля за Угорщину варто зачекати.Поки ж можна зробити інші висновки:Перший: демократія в Євросоюзі лишається ціллю Путіна. Де він може, там намагається приводити до влади лояльних політиків. Найслабшою ланкою є країни центральної та південної Європи з радянським бекграундом.Другий: для ядра ЄС, "старої Європи", неуспішність Болгарії може стати аргументом проти членства України та Молдови. Питання не тільки в грошах, а у невідповідності критеріям. Болгарія стала членом союзу 1 січня 2007 року і досі не може подолати корупцію та налагодити стабільну політичну систему.Третій висновок: Євросоюз ніяк не спроможеться ухвалити перехід до прийняття рішень виключно кваліфікованою більшістю. Допоки цього не станеться, Росія розкладатиме "яйця" в різних країнах ЄС, аби "вилупилися" агенти впливу, які гальмуватимуть розвиток євроспільноти..

Трамп за першої каденції пережив дві спроби усунення від влади, за другої йому знову загрожує імпічмент. Демократи зареєстрували відповідну резолюцію у Палаті представників. Чи буде результат, сказати складно, але шоу — забезпечене.Як демократи готувалися дати бій ТрампуПроєкт резолюції має гучну назву "Імпічмент Дональда Дж. Трампа, президента Сполучених Штатів, за тяжкі злочини та проступки". У документа три співавтори, всі демократи — Джон Ларсон від Коннектикуту, Стів Коен від Теннесі та Бонні Вотсон Коулмен від Нью-Джерсі.Варто зауважити, що це не перша спроба розпочати процедуру імпічменту за нинішньої каденції Трампа. Першопрохідцем був конгресмен від штату Мічиган Шрі Танедар. Торік наприкінці квітня він подав сім статей про імпічмент, зокрема звинуватив главу Білого дому у незаконному скороченні фінансування державних установ, в агресивній тарифній політиці, у порушенні свободи слова, хабарництві, втручанні у роботу суду тощо. Але ініціатива Танедара була фальстартом, тож, за порадою однопартійців, у середині травня він її відкликав.Друга спроба провалилася у червні минулого року. Її ініціював конгресмен від Техасу Ел Грін. Він звинувачував президента у завданні ударів по іранських ядерних об’єктах без згоди Конгресу. Тоді проти ініціативи проголосували 344 конгресмени, серед яких були 128 демократів і всі республіканці. Підтримали пропозицію Гріна лише 79 демократів. Для останніх стало очевидним, що до подання документів необхідно готуватися краще, мати переконливі докази, тоді з цього може вийти щось путнє.7 квітня цього року понад 85 демократів виступили з вимогою усунути Трампа від влади за розпочату війну в Ірані. Конгресмен Ларсон вніс статті для імпічменту. Законодавців не заспокоїла навіть заява президента про перемир’я та початок мирних переговорів. TrueUA детально аналізував причини провалу цих переговорів та подальші кроки американської адміністрації.Для всіх очевидно, що глава Білого дому не має козирів для хорошого для себе виходу з іранської авантюри, тому змінює позицію залежно від ситуації. Демократи відчули зручний момент, коли хитанням Трампа невдоволена значна частина американців, і внесли резолюцію про його імпічмент.Що інкримінують екстравагантному "капітану Америки"У документі міститься 13 пунктів звинувачень. Перший стосується узурпації повноважень Конгресу. Автори резолюції звинуватили Трампа у вбивствах у Карибському морі та східній частині Тихого океану десятків імовірних наркоторгівців, хоча їхня злочинна діяльність не була доведена. Також главу держави звинувачують у вчиненні воєнних злочинів, блокаді Венесуели, піратстві шляхом крадіжки венесуельської нафти."Трамп неконституційно розпочав війну проти Ірану, Ємену, Лівану, Сирії, Нігерії та Гази. Він погрожував військовою силою Панамі, Колумбії, Кубі та Гренландії. У всіх цих починаннях президент діяв без конституційно необхідного дозволу Конгресу… Його злочинне беззаконня призвело до удару у відповідь проти Сполучених Штатів та їх громадян", — наголошується в проєкті резолюції.Друга і третя статті стосуються важливої для виборців демократів теми — введення Національної гвардії під приводом надзвичайного стану та очищення від незаконних мігрантів до Лос-Анджелесу, Вашингтона, Чикаго, Портленда та інших міст, де традиційно голосують за Демпартію. Автори звинувачують Трампа у мілітаризації країни та незаконних депортаціях мігрантів.Четверта стаття — дуже цікава. Вона стосується кількох перших указів президента, зокрема "Про відновлення свободи слова та припинення федеральної цензури" і "Про припинення радикальної ідеологічної обробки у школах". Обидва укази навпаки призвели до посилення цензури, звільнення ідеологічно чужих трампістам чиновників, а також до проповіді в школах "віри в богообраність американців".Наступна стаття стосується зловживання помилуванням. Автори вказують, що Трамп милував шахраїв, хабарників, засуджених за наркоторгівлю, бо вони — його прихильники. У переліку згадуються і нинішні випадки, і ті, які були за першої каденції.У шостій і сьомій статтях Ларсон та його колеги звинувачують Трампа у ліквідації федеральних установ, припиненні їхнього фінансування і так далі без згоди Конгресу. Також президенту закидають мухлювання з державними фінансами: кошти, виділені Конгресом, витрачав на інші потреби або використовував приватні кошти для урядових потреб. Зокрема, демократи тут пригадали Трампу скандальну бальну залу у Білому домі.Восьма стаття — створення таємного уряду. Тут ідеться про відмову адміністрації США надавати свідчення Конгресу та приховування від широкого загалу суспільно важливих документів. Згадали автори про "файли Епштейна", які тривалий час, на їхню думку, були безпідставно засекречені. Близька тематика у наступній статті — Трампа звинуватили у переслідуванні політичних опонентів та критиків і сприянні своїм друзям. Для цього він "спотворював" правоохоронні органи, яким заборонено займатися подібними речами.Десята та одинадцята статті резолюції стосуються призупинення або скасування законів, а також порушення конституції. Автори надають перелік таких порушень, окремо акцентуючи на запереченні 14 поправки конституції, яка узаконює право дітей, народжених у США, отримати американське громадянство.Дванадцята стаття — також оригінальна: Трампу інкримінують придумування терористичних організацій з метою розширення повноважень силовиків та застосування надзвичайного стану.Остання стаття, тринадцята, — звинувачення у корупції та використання посади президента для власних бізнес-інтересів. Автори резолюції в кожній статті посилаються на норми, закони, конституцію, чітко вказуючи, що порушив Трамп.Чи є шанси на початок імпічментуОдразу зауважимо: добре, що в резолюції не згадана Україна. До нас досі не доїхали Стів Віткофф і Джаред Кушнер, хоча їхній візит анонсувався після Великодня. На паузі і посередницька діяльність США у мирних переговорах. Американці нарешті поновили нафтові санкції проти Росії, і це вже прогрес. Будь-які згадки про Україну у контексті американської внутрішньополітичної боротьби можуть тільки розізлити Трампа, який і так кидається то на Папу Римського, то на прем’єрку Італії Джорджу Мелоні, то на всіх партнерів по НАТО разом узятих.Що ж до шансів на початок процедури імпічменту, то вони — незначні. Буквально днями Сенат відхилив резолюцію про припинення участі США у війні в Ірані. "За" документ проголосувало 47 сенаторів, "проти" — 52.Згадуючи провал ініціативи Гріна трохи більше як рік тому, різниця між прихильниками й противниками політики Трампа суттєво скоротилася. Принаймні у Сенаті. Фактично з травня вступає в активну фазу передвиборча кампанія з проміжних виборів до Конгресу, які відбудуться 3 листопада. Тож навіть якщо резолюцію Ларсона республіканці заблокують, демократи зроблять із неї важливу частину передвиборчої кампанії своїх кандидатів. Гасло "Вони бояться імпічменту" здатне зіграти на користь демократам і проти республіканців.Якби у Республіканській партії рішення ухвалювали не трампісти, які заглядають в рота своєму біг-босу, а люди, здатні прораховувати хоча б трохи наперед, то погодилися б підтримати резолюцію. Щоб провалити імпічмент ще до проміжних виборів, поки мають більшість в обох палатах Конгресу. І будувати кампанію на спростуванні закидів опозиції та доведенні своєї правоти. Втім вони цього не зроблять. Тому час грає на демократів, — якщо не зараз, то восени процедура розпочнеться. Інша справа, що шлях відсторонення президента США від влади складний і тернистий, тож, скоріше за все, свою каденцію Трамп досидить, але на президентському "електричному стільці"..

Вибори в маленькій Угорщині стали подією, яка прикула до себе значну вагу, адже там схрестилися одночасно інтереси об’єднаної Європи та її розкольників із США і Росії. Ставленик останніх — Віктор Орбан — програв. Яких змін варто чекати після цього?Три головні причини поразки ОрбанаПерша причина: набрид. 16 років поспіль Орбан обіймав посаду прем’єр-міністра Угорщини. Стільки часу урядом керувала німецька канцлерка Ангела Меркель, але, на відміну від угорського колеги, при її урядуванні Німеччина демонструвала високі темпи економічного зростання. При Орбану ж Угорщина стала найбіднішою країною Євросоюзу.Друга причина: вкрай невдала передвиборча кампанія. Замість програми виходу із кризи, в яку уряд завів свою країну, прем’єр і його партія "Фідес" використали традиційні штампи про провину Брюсселю, розбавивши це скаженою українофобією. Залізобетонний електорат "Фідес" таку риторику сприйняв, але він виявився у меншості. А агресія, з якою Орбан вів кампанію, зіграла проти нього, — замість мобілізації електорату вона викликала втому виборців від нагнітання страху.Третя причина: токсичні VIP-агітатори. Йдеться про росіян та американців. Стосовно перших, то вони відрядили до Угорщини групу політтехнологів із "Агентства соціального проєктування", яких курував заступник керівника адміністрації Путіна Сергій Кирієнко. Політтехнологами їх назвати складно, це радше фахівці з фейків та компромату.Загалом склалося стійке враження, що Росія допомагала Орбану за лекалами часів іншого Віктора, Януковича. Вояжі глави МЗС Угорщини Петера Сійярто до Москви буцімто для угод про постачання нафти, заяви Орбана та його оточення про дружбу з Росією тощо. Робилося все, щоб на прем’єру і його партії великими літерами було написано "агенти Москви". Єдине, на відміну від Януковича, угорський друг Путіна не встиг взяти у росіян кредит.До VIP-невдах долучилися президент США Дональд Трамп та віцепрезидент Джей Ді Венс, який особисто приїжджав агітувати за Орбана до Угорщини. Судячи з результатів голосування, угорці заклики заокеанських посадовців сприйняли з точністю до навпаки. Існує слушна думка, що Венс агресивною антиєвропейською риторикою під час перебування в Будапешті тільки погіршив справи Орбана та його партії. Так би мовити, вбив великого цвяха навіть у примарні шанси на перемогу.Що у планах Мадяра та якою буде доля Орбана після поразкиНині фаворит перегонів, лідер "Тиси" і майбутній прем’єр-міністр Петер Мадяр робить багато гучних заяв. Це виправдано, адже йому вдалося здавалося б неймовірне — не просто звалити режим Орбана, а й узяти у парламенті конституційну більшість, що відкриває шлях до швидких реформ у країні. Він уже оголосив перші плани, серед них — зміни до конституції, які унеможливлять перебування на посаді прем’єр-міністра понад два терміни (максимум вісім років). Також Мадяр анонсував зустріч із президентом України Володимиром Зеленський та покращення відносин Угорщини з ЄС і НАТО."Угорщина обрала Європу. Європа завжди обирала Угорщину. Країна повертається до свого європейського шляху. Союз стає сильнішим", — таким дописом на перемогу "Тиси" відреагувала очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.Для Європейського Союзу поразка партії Орбана та його відхід від влади — дуже гарна новина. Як і для нас. Зараз вистачає роздумів про проблеми, з якими може зіткнутися Україна у відносинах із новим угорським урядом, що він вестиме таку ж євроскептичну політику щодо нашої держави, як і попередній, що не долучатиметься до військової допомоги українцям. Важливо, що у Будапешті ЄС й Україна отримали договороздатного керівника уряду, далі — справа за дипломатією та вмінням шукати точки дотику.Багатьох цікавить доля Орбана — під час передвиборної кампанії опозиція розповідала про корупцію влади та її керманича. У мережі жартують, що тепер Орбану, аби не сісти до в’язниці, шлях або до Ростова стежками Януковича, або до Мар-а-Лаго, резиденції Трампа у Флориді. Втім, більш імовірно, що нова угорська влада займеться чисткою владних коридорів від корумпованих представників попередньої влади, а Орбана не чіпатимуть, щоб не посваритися з Вашингтоном.З іншого боку, якщо Мадяр не обмежить попереднику можливість політичної діяльності, то може за це поплатитися. Орбан матиме чисельну опозиційну фракцію та вплив у політикумі. Можливо, поступиться лідерством у партії молодшому за себе, залишаючись "сірим кардиналом". Так у Франції вчинила багаторічна лідерка ультраправого "Національного об’єднання" Марін Ле Пен, яка після вироку по справі про розкрадання коштів Європарламенту замість себе вивела на політичну орбіту молодого Жордана Барделлу, він, найімовірніше, балотуватиметься від цієї політсили в президенти Франції наступного року.Де Росія спробує відігратися за втрату УгорщиниНасправді цікавішими за долю Орбана видаються перспективи правого популістського політичного табору в Європі, який одночасно співчуває як трампістам, так і Росії. В Європарламенті залишається група "Патріоти за Європу", створена Орбаном. Її очолює згаданий Барделла. Група має 85 "штиків". Повалення угорського прем’єра стало сильним ударом для неї та для всіх європейських правих і ультраправих сил. Чи скористаються ліберальні політики Європи цією ситуацією для зупинки маршу правих популістів, які розколюють Євросоюз на догоду Трампу і Путіну?Ще одне цікаве питання, як тепер діятимуть прем’єри Словаччини і Чехії Роберт Фіцо та Андрей Бабіш. Обоє підтримали Орбана. На відміну від ідеологічно близької прем’єрки Італії Джорджи Мелоні, яка раніше добре відгукувалася про главу угорського уряду, проте останнім часом помітно дрейфує з табору європейських трампістів. Вона не підтримала військову операцію США проти Ірану та розкритикувала американського президента за нападки на Папу Римського Лева XIV."Я вважаю слова президента Трампа на адресу Святого Отця неприйнятними. Папа Римський є главою Католицької Церкви, і для нього правильно та нормально закликати до миру та засуджувати будь-яку форму війни", — заявила Мелоні.Її поведінку експерти вважають знаковою для правих політиків Європи, — ті, щоб не втратити прибічників, відбудовуватимуться від асоціації з Трампом.Під Фіцо і Бабішем також хитаються крісла. У березні Чехією прокотилися масові мітинги проти політики уряду Бабіша. У Словаччині зібрали необхідну кількість підписів за відставку уряду Фіцо та дочасні вибори парламенту. Втративши друга Орбана, ці двоє, очевидно, вимушено пом’якшать свою риторику.Але загроза для єдності Євросоюзу вимальовується в Болгарії, де цієї неділі відбудуться восьмі за останніх п’ять років дочасні парламентські вибори. Тимчасовий прем’єр-міністр Андрей Гюров заявив, що уряд має намір суттєво посилити заходи протидії підкупу виборців і маніпуляціям під час голосування. Заходи дуже своєчасні, адже Росія у Болгарії спробує взяти реванш за поразку в Угорщині.Згідно з останніми опитуваннями, в лідери вирвався альянс "Прогресивна Болгарія" на чолі з проросійським експрезидентом Руменом Радєвим, противником допомоги Україні. Гасла альянсу не ультраправі, а просто популістські — євроскептицизм, антикорупційна риторика, так ніби не Радєв був президентом країни.Окрім цього блоку, паралельною колоною йдуть ще дві політсили, які в разі потрапляння до парламенту можуть скласти проросійську коаліцію — "Рух за права і свободи — Новий початок", який пов’язують із підсанкційним у США бізнесменом Деляном Паєвським, та "Відродження" ультраправого українофоба Костадіна Костадінова. Тож не варто плекати ілюзії, що з поразкою Орбана Кремль та його друзі в американській адміністрації припинять підривати принципи Євросоюзу..

Від переговорів в Ісламабаді мирну угоду очікували хіба великі оптимісти. Американська та іранська делегації не знайшли спільної мови по головних пунктах — відмові Тегерана від збагачення урану та розблокуванню Ормузької протоки. Як розвиватимуться події далі?Чотири причини, чому переговори в Ісламабаді були приречені на провалПерше причина: участь у переговорах віцепрезидента США Джей Ді Венса. Ця особа відома некоректним і доволі нахабним стилем поведінки, що відчув на собі президент України Володимир Зеленський під час епічної сварки в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року. Сварку спровокував саме Венс. Та навіть якщо він розмовляв з іранською делегацією без тиску, присутність серед перемовників віцепрезидента стала серйозною дипломатичною помилкою Білого дому, завдяки їй іранський режим отримав козир — на такому високому рівні Сполучені Штати не контактували з Іраном із 1979 року, після ісламської революції. Тобто нинішня американська адміністрація, яка на початку своєї військової авантюри наголошувала на необхідності зміни режиму в Ірані, присутністю Венса цей режим легалізувала.Як відомо, Тегеран відправив до Ісламабаду делегацію на чолі зі спікером парламенту Мохаммад-Багером Галібафом. Спікер парламенту хоч офіційно є третьою особою у владній вертикалі Ірану, проте не він ухвалює остаточні рішення. Також до складу делегації увійшли глава МЗС Аббас Арагчі, секретар ради оборони Алі-Акбар Ахмадіан, голова національного банку Абдолнасер Хемматі. Американську сторону за таких розкладів мав представляти глава Держдепу Марко Рубіо.Саме на рівні очільників зовнішньополітичних відомств у 2015 році велися переговори щодо ядерної угоди між тодішнім керівником Держдепу Джоном Керрі та міністром закордонних справ Ірану Мохаммадом Джавадом Заріфом. А присутність Венса посилила бажання іранців показати зуби у присутності другої за статусом людини в Америці.Трамп знову наступив на граблі, як сталося з Путіним, і отримав ляпаса. Поки цивілізований світ демонстрував кремлівському диктатору, що той — вигнанець, глава Білого дому спочатку налагодив регулярні телефонні розмови з Путіним, а потім запросив його на Аляску, де зустрічав на червоному килимі як дорогого гостя. Відправивши на переговори з іранцями Венса, Трамп поставив противника на рівень із собою.Друга причина: Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Світ вже звик, що друг Трампа і зять Трампа беруть участь у дипломатії Білого дому, однак вони не мають офіційного статусу, у них немає посад, вони не уповноважені підписувати документи від імені США. Іранці натомість прислали до Ісламабада посадових осіб..Третя причина: в Ірані вважають, що переговори важливіші Трампу, а не їм, бо американський президент вляпався в історію і тепер шукає, як із неї вийти у більш-менш прийнятному вигляді. Тому делегація Ірану їхала до Пакистану фактично з ультиматумом, а американці, як показав провальний результат, сподівалися домовитися посередині.Четверта причина: місце переговорів та посередник. Пакистан із часу початку військової операції виконував посередницьку роль між Тегераном і Вашингтоном. У пакистанців та іранців тривала історія міждержавних стосунків. В останні десятиліття досить непоганих. Офіційний Ісламабад також має хороші відносини зі США, а очільник пакистанських збройних сил фельдмаршал Асім Мунір — улюбленець Трампа.Пакистанці швидко вловили нарцисизм глави Білого дому і торік були серед країн, які номінували його на Нобелівську премію миру. Та, крім того, влада цієї ядерної держави Азії має тісні стосунки з Китаєм. Не виключено, що за проваленими переговорами бовваніла тінь Сі Цзиньпіна. Його друзі пакистанці зіграли роль посередників, завдяки яким сторони встановили крихке перемир’я та сіли за стіл переговорів. А інші друзі, іранці, на цих переговорах загнали американців у глухий кут. Виграв від цього Китай, лідер якого послабив позиції Штатів як світового гегемона.Як далі розвиватимуться події на Близькому Сході та що буде з ціною на нафтуСпочатку процитуємо позицію сторін після переговорів. За словами Венса, хороша новина — дискусії були змістовними, погана — "ми не досягли угоди, і я думаю, що це погана новина для Ірану в набагато більшій мірі, ніж для Сполучених Штатів Америки". Він додав:"Ми просто не змогли дійти до ситуації, коли іранці прийняли б наші умови".Особливо Венс наголосив на тому, що американці не побачили від іранців зобов'язань не розробляти ядерну зброю, а це головне, заради чого США ведуть військову кампанію.Своєю чергою, речник МЗС Ірану Есмаїл Багаї — показово, що від американців коментує віцепрезидент, а від іранців всього лише прессекретар міністерства закордонних справ — наголосив, що сторони досягли згоди з деяких питань, однак щодо інших зберігаються "розбіжності в поглядах". Він не уточнив, стосовно чого існують розбіжності, але здогадатися нескладно — Іран не хоче просто так відкривати Ормузьку протоку, відмовлятися від своєї ядерної програми та скорочувати власні ракетні арсенали.По цих та інших пунктах іранці не проти вести переговори, проте прагнуть отримати максимальну вигоду в обмін на поступки. Багаї каже: Іран перебуватиме на контакті з Пакистаном та уточнив, що "ніхто й не очікував угоду за один раунд переговорів". Питання — коли можуть бути наступні переговори та хто матиме у них козирі.Звісно, Трамп на умови іранського режиму не погоджується. У нього існує дві опції. Перша — оголосити продовження перемир’я та шукати дипломатичні шляхи для угоди, зосередившись на пункті про ядерну зброю."Ми отримали все що хотіли, крім того, що іранці не стали відмовлятися від своїх амбіцій у ядерній сфері. Чесно кажучи, для мене це була найважливіша тема", — заявив Трамп.Це наштовхнуло на думку про вибір ним першої опції. Але обрав він другу — ескалацію.Спочатку повідомив: США самостійно займуться розмінуванням Ормузької протоки."Ми починаємо процес розмінування Ормузької протоки як послугу країнам усього світу, включно з Китаєм, Японією, Південною Кореєю, Францією, Німеччиною та багатьма іншими. Неймовірно, але у них немає ні сміливості, ні волі, щоб виконати цю роботу самостійно", — заявив у своєму стилі президент США.ЗМІ повідомили, що кілька кораблів ВМС США перетинали протоку і згодом повернулися до Аравійського моря.Втім, військові експерти зауважують, що головна проблема не в іранських мінах, а в ракетах і дронах, завдяки яким іранці здатні вражати танкери. Тому розмінування не стане ефективним без нівелювання спроможності завдавати повітряних ударів. Трамп нахвалюється, що він переміг Іран, та це твердження далеке від правди.А ближче до вечора 12 квітня американський лідер оголосив про блокаду Ормузької протоки. На подібні кроки він ішов під час напруження навколо Венесуели, але нинішня ситуація кардинально інша, адже від постачання нафти з країн Перської затоки залежить багато держав світу, а це означає, що ціна на нафту знову підскочить. І, на жаль, це буде на руку Путіну. Буквально вчора катарські танкери почали рухатися через Ормузьку протоку після більш ніж місячної перерви, і ось — новий поворот."З цього моменту ВМС США, найкращі у світі, почнуть процес блокування всіх суден, які намагаються увійти в Ормузьку протоку або вийти з неї", — заявив Трамп.За його словами, блокада почнеться найближчим часом, у ній братимуть участь й інші країни, які саме, не уточнив. Передовсім зупинятимуть тих, хто сплатив мито Ірану за прохід протокою.Під час блокади нафти з Венесуели ВМС США перехоплювали танкери "тіньового флоту" у Карибському басейні. У нинішньому ж випадку танкери не "тіньові", а легальні, ними доставляють нафту з союзних США країн регіону Саудівської Аравії, Катару, Кувейту, ОАЕ до інших союзних держав — Японії, Південної Кореї, до Європи. І не до союзних, як от Китай. Чи захоплюватимуть американські військові моряки ці нафтовози? Коли так, тоді подібні дії можуть, згідно з міжнародним правом, трактуватися як "піратство".Можливо, Трамп таким кроком хоче стимулювати держави, залежні від нафти з Близького Сходу, увійти до американсько-ізраїльської коаліції проти Ірану. Проте примус — не найкращий варіант. Радше, здатний відвернути від США, особливо, коли люди по цілому світу жахатимуться від цін на заправках, точно знаючи, хто в цьому винний..

7 квітня Дональд Трамп погрожував знищити "цілу цивілізацію" в Ірані, а вже 8 квітня не проти зняття санкцій із цієї країни. На тлі емоційних гойдалок сторони обговорюють угоду, яка відрізняється в американській та іранській редакціях. Театр абсурду триває?"Світ сьогодні є кращим місцем, ніж учора? Безумовно. Аніж 40 днів тому? Це більш ніж сумнівно" — ця фраза виконувача обов’язків глави МЗС Данії Ларса Льокке Расмуссена дуже влучно характеризує розвиток подій на Близькому Сході.Після погрози Трампа знищити "цілу цивілізацію" світ в заціпенінні очікував чогось жахливого — аж до повторення ядерних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі. Новина про двотижневе перемир’я для укладення угоди між США й Іраном зробила світ менш переляканим, проте відіграти назад все, що трапилося від 28 лютого, дня початку "СВО" Трампа на Близькому Сході, вже неможливо. Спробуємо пояснити — чому.Справжня мета військової операції проти ІрануЗ того, що заявлялося на початку, — метою масштабної операції мала стати зміна керівного режиму в Тегерані. У перший день атак на позиції іранців Трамп закликав іранські сили безпеки скласти зброю та пообіцяв їм в обмін імунітет. Він також звертався до громадян Ірану із закликом "захопити владу" у своїй країні."Це, ймовірно, буде ваша єдина нагода за багато поколінь", — казав він 28 лютого.Внаслідок ракетного удару по резиденції верхового лідера Ірану загинув аятола Алі Хаменеї, кілька членів його родини, низка воєначальників. Зазнали поранень, але вижили, його дружина Мансуре (вона померла за кілька днів потому), а також син Моджтаба. Останнього згодом обрали наступним верховним лідером. Щоправда, щодо дієздатності аятоли є сумніви, адже на публіці він не з’являвся. Усі ж інші вищі керівники, зокрема президент Масуд Пезешкіан, після перших ударів лишилися живими й неушкодженими. За 40 днів війни загинуло ще кілька високопосадовців, проте режим у Тегерані не змінився. Та, за версією Трампа, при владі там "зовсім інша група людей, вони дуже професійні".З цього можна припустити, що глава Білого дому і не ставив перед собою мету змінити режим в Ірані, а добитися від чинного певних поступок в обмін на вигоду для США. Оскільки головним джерелом іранського прибутку є нафта, то про неї і йшлося. Що власне і підтвердили подальші події.Чому військова операція США пішла шкеребертьТе, що американці не прорахували сильну відповідь Ірану, стало зрозуміло після перших ударів балістики й "шахедів" іранців по сусідніх арабських країнах. Не лише по американських військових базах там, а по символу достатку і багатства Дубаї та нафтогазових об’єктах близькосхідних партнерів США. Ті були шоковані, адже Штати десятиліттями позиціювали себе як гарант безпеки держав Перської затоки, а тут виявилося, що гарант нездатний повною мірою їх захистити. Наступним вдалим кроком Тегерана стала блокада Ормузької протоки. Ціни на нафту злетіли — і почався масштабний тиск на Сполучені Штати. Трамп обіцяв от-от розблокувати протоку, але, що цікаво, американці не особливо в цьому напрямку напружувалися. У потоці свідомості, який лився з вуст глави Білого дому, тиждень тому з’явилося пояснення пасивності Штатів у згаданому питанні: розблокування Ормузької протоки має стати пріоритетом для країн, які значною мірою залежать від неї в енергетичному контексті, а США готові надати підтримку."Ми забезпечимо допомогу, але основну ініціативу вони повинні взяти на себе", — зазначив Трамп.Від постачання нафти цим шляхом залежать як експортери, тобто союзники Америки з арабських країн, так й імпортери — значна частина країн світу, яка отримує нафту з Перської затоки. Серед таких країн і головні союзники США в Європі, а також Південна Корея, Японія та інші. У перекладі з мови Трампа на людську це означало, що всі ці країни мають заплатити американцям за розблокування протоки. А ні — то нехай домовляються з іранцями самі.На тлі здорожчання нафти та наслідків прорахунків у військовій операції Трамп почав атакувати європейських політиків за небажання допомагати йому у війні з Іраном. TrueUA аналізував, чому європейці негативно ставляться до операції США на Близькому Сході. Власне, агітаційний вояж віцепрезидента Джей Ді Венса до Будапешта на підтримку партії Віктора Орбана засвідчив, що розкол між Європою та Штатами поглиблюється і відмова членів НАТО з ЄС підставити плече американцям в іранській авантюрі — раціональний крок, адже Вашингтон спільно з Москвою свідомо розколює Євросоюз.Переважна більшість аналітиків сходиться в думці, що операція США та Ізраїлю проти Ірану була від самого початку непродумана, тому по ходу п’єси сценарій переписувався і призначалися винні. Але не в самих Штатах — міністр війни Піт Гегсет та керівниця розвідки Тулсі Габбард продовжують сидіти у своїх кріслах, а ззовні.Та з огляду на подальший розвиток подій можна казати про помилковість тверджень аналітиків. Військова операція справді була слабко продумана, ставка робилася на значну зверхність технічних потужностей США та Ізраїлю, вони завдали болючих ударів по іранському війську, проте війна в такому форматі могла тривати ще місяцями. А ціни на нафту — зростати до захмарних висот. І тут на допомогу Трампу прийшли їхні друзі з Пакистану, які стали посередниками у переговорах з Тегераном.Хто виграв від перемир’я?Іран. Влада цієї країни швидко зметикувала, що їхній противник хоче вийти з війни із перемогою, тому запропонувала свій варіант перемоги, який би влаштовував і її, і США. Спочатку іранці викотили ультиматум із 10 пунктів, серед яких найбільше вартий уваги один — контроль над Ормузькою протокою. Американці, за повідомленням видання Axios, відмовилися та внесли до пропозицій свої зміни. Зрештою, посередники домовилися з Тегераном — і той погодився на двотижневе перемир’я.Що ж до формату угоди, то він лишається на обговорення. Тобто станом на зараз Іран заявляє про свою перемогу, бо американці вмикнули задню зі своїми погрозами знищити енергетичну інфраструктуру, а Трамп заявляє про свою — буцімто іранці відмовляються від збагачення урану. Та як стало відомо AssociatedPress, в іранській версії пункт про уран, лишається.Після того як завдяки передовсім посередництву Пакистану мінімум два тижні перемир’я забезпечене, Трамп почав нахвалювати майбутню угоду, якої ще немає. Процитуємо американського лідера:"Великий день для миру у світі! Іран хоче, щоб це сталося, вони вже втомилися! Так само як і всі інші! США допоможуть із розв’язанням проблеми трафіку в Ормузькій протоці. Багато позитивних змін буде! Великі гроші будуть зароблені. Іран може почати процес відновлення. Ми будемо завантажуватися припасами всілякого роду й просто "тусуватися", щоб переконатися, що все пройде добре. Я впевнений, що це так і буде. Як і в США, це може стати Золотим Віком для Близького Сходу!".Ключова фраза тут "великі гроші будуть зароблені". І далі: "Ми ведемо і будемо вести переговори з Іраном щодо скасування мит і санкцій".Це ж просто мрія Ірану, щоб з нього зняли санкції, які тривають багато десятиліть! Заради цього можна наобіцяти навіть відмовитися від збагачення урану. Хіба вперше…Ще один дуже вигідний для Ірану момент: Трамп не проти створити спільне з Тегераном підприємство із захисту Ормузької протоки. Простими словами, він погодився на шантаж Ірану, але хоче заробити на цьому. Тобто, якщо угоду після перемир’я таки укладуть, це означатиме, що іранці вийшли з війни переможцями, а Трамп просто заробить на тому, що "доїтиме" як країни Перської затоки, так й імпортерів нафти з цього регіону.Протягом останнього часу іранська влада зіткнулася зі значними економічними проблемами, через них там спалахували масштабні соціальні протести, а мирна угода, де за Іраном лишиться контроль за Ормузькою протокою та ще й з нього можуть зняти більшість санкцій, дозволить вирішити багато внутрішніх проблем. Тобто замість прискорити падіння режиму — американці стимулюють його існування.На цьому можна поставити крапку, якби не одне "але" — перемир’я обов’язково буде порушене. Точніше, заяви про це вже звучать з обох сторін. Тому не можна виключати, що всі вище описані ґешефти будуть переглянуті..

Український футбол небагатий на великих тренерів. Можна сказати, що до повернення Валерія Лобановського їх взагалі не було. Але Лобановський, як-не-як — це радянський період, його найбільші успіхи (три клубні європейські трофеї, срібло чемпіонату Європи) сталися до появи незалежного українського футболу. А п’ять чемпіонських титулів з "Динамо" і півфінал Ліги чемпіонів 1999-го стали фактично прощанням майстра.Після Лобановського так ніхто з українських тренерів і не зумів піднятися до його вершин, хоч в ті чи інші моменти були фахівці, які демонстрували варті уваги результати — наприклад, чвертьфінали чемпіонату світу і Європи зі збірною.Та один великий тренер в українському футболі ХХІ століття все ж таки з’явився. Причому, що показово, таким він став не в останню чергу саме завдяки роботі в Україні. У вівторок, 7 квітня 2026 року, він відійшов у засвіти. Звали його — Мірча Луческу.Злет зі збірною, євротрофей у ТуреччиніЗвісно, Луческу — герой перш за все для своєї рідної, румунської публіки. Ні, не через успіхи в Україні, бо врешті-решт румунський гранд "Стяуа" вигравав ще у 80-х Кубок чемпіонів, тож Кубок УЄФА із "Шахтарем" не став якимось рекордом для румунських тренерів. Він здобув повагу зі збірною Румунії.У віці 39 років Луческу, який до того працював лише у скромному провінційному "Корвінулі" (причому граючим тренером) й здобув хіба що третє місце у місцевому чемпіонаті (та й те уже після призначення, а на момент рішення федерації мав взагалі тільки один сезон і шосту підсумкову позицію) — потрапляє з командою в групу на чинних бронзового призера Євро (Чехословаччина-80) і чемпіона світу (Італія-82). І не просто потрапляє, а проходить їх! Так уперше Румунія стала учасником чемпіонатів Європи. І там, хоч і зайняла останнє місце в групі, дала бій усім суперникам, програвши німцям і португальцям усього в один м’яч.А Луческу згодом повернувся на клубний рівень, виграв кілька трофеїв, зокрема, і чемпіонат Румунії (причому з двома різними столичними клубами, і "Стяуа" серед них не було), попрацював в Італії, навіть із грандом ("Інтером"), несподівано виграв європейський трофей (прийшов у турецький "Галатасарай" одразу після тріумфу того у Кубку УЄФА — і взяв з ним Суперкубок, перемігши мадридський "Реал"), здобув два поспіль чемпіонські титули в Туреччині (причому з двома різними стамбульськими клубами). А потім, навесні 2004-го, опинився в Україні.Золотий донецький періодДе і почалася чи не найлегендарніша сторінка його кар’єри. Мірча Луческу прийшов у "Шахтар", який перебував у непростій ситуації. З одного боку — гірники восени 2000-го спробували на смак Лігу чемпіонів, у травні 2002-го здобули такий омріяний перший у своїй історії чемпіонський титул. З іншого — далі були два других місця у чемпіонаті, а у єврокубках — постійні провали. Власник клубу змінював тренерів щороку, але результату не було. Досвід з іноземним фахівцем (італійцем Невіо Скалою), який приніс чемпіонський титул — обернувся відвертою невдачею з наступним легіонером (німцем Берндом Шустером). І саме в цей момент прийшов Луческу.Він одразу взяв два чемпіонські титули. Причому якщо перший з досить комфортним підсумковим відривом від головного переслідувача, то другий став справжньою драмою, про яку ще знімуть фільм — 0:2 у матчі останнього туру з тим самим переслідувачем, київським "Динамо", підсумкова нічия і тріумф у єдиному в історії України "золотому" матчі у Кривому Розі.Потім він здобув один титул, але головне уже було не це — "Шахтар" у трьох із чотирьох перших сезонів Луческу пробивався у груповий етап Ліги чемпіонів. Причому двічі займав там третє місце і продовжував євросезон навесні у плей-офф Кубка УЄФА. Це був серйозний, відчутний крок уперед. Та, як виявилося, не останній.Бо в сезоні-2008/09 "Шахтар" Мірчі Луческу піднявся на європейську вершину. Розпочавши той сезон сенсаційною поразкою від новачка ліги, "Львова", вигравши у перших дев’яти матчах чемпіонату лише одного (!) разу, та й то у зручних для себе сусідів із Маріуполя — на початку травня 2009-го донеччани стояли на порозі свого першого європейського фіналу. А на дорозі у них були ті самі головні, можна сказати, вічні опоненти — "Динамо". Українське дербі, Класичне, у півфіналі Кубка УЄФА — зараз це звучить як фантастика. А тоді це було реальністю. Реальністю, у якій переміг Луческу. Він вийшов з командою у фінал, де у важкому матчі з німецьким "Вердером" здобув європейський трофей.Потім були ще п’ять чемпіонських титулів, причому поспіль (як у Лобановського в "Динамо"), був найвищий злет "Шахтаря" у Лізі чемпіонів — чвертьфінал 2011 року, коли шлях донеччанам перепинила тільки непереможна "Барселона" Ліонеля Мессі.Повернення в УкраїнуЛуческу пішов з "Шахтаря" у травні 2016-го, після двох поспіль невдач у чемпіонаті. Кажуть, пішов із важким серцем, адже у клубі не підтримали це рішення. Він відверто посередньо попрацював у Росії та Туреччині, на початку 2019-го начебто завершив кар’єру — і тут улітку 2020-го сталася несподіванка: румунський тренер повернувся до України.І аж ніяк не у "Шахтар". Його запросив президент головного суперника гірників — Ігор Суркіс. Мірча Луческу на чолі "Динамо" — ще років за п’ять до того це здавалося анекдотом, особливо після усіх скандалів, претензій тренера до братів Суркісів, легендарного "браво, Федерація!"Але в липні 2020-го це стало реальністю. Для багатьох — шокуючою. Звісна річ, фанати "Динамо" виступили проти такого призначення. І цей протест мало не увінчався успіхом. Але Луческу залишився. І уже в серпні приніс "Динамо" Суперкубок, перегравши у матчі за цей трофей, звісна річ, свій колишній клуб, "Шахтар". А через неповний рік, навесні 2021-го — здобув для київського гранда золотий дубль, перший за шість сезонів і останній на цей момент.Єдиний в історіїВін пішов з "Динамо" уже під час повномасштабної війни, програвши у своєму останньому матчі, на стадіоні імені Валерія Лобановського головному супернику свого клубу. Своєму колишньому клубу, з яким здобув найвищі вершини. Потім ще попрацював з рідною збірною, але не зумів вивести її на чемпіонат світу. І от…За усю історію "Динамо" і "Шахтар", "Шахтар" і "Динамо" тренували тільки чотири тренери. Три з них — це ще радянська історія, коли і протистояння між гірниками та динамівцями не було. В українські незалежні часи уявити собі таке було просто неможливо. Він не побоявся у свої 74 роки увійти в цю річку — і вийшов з неї з честю. Ставши єдиним в історії українського футболу тренером, який здобув чемпіонський титул за два різні клуби. Точніше, дев’ять (рекорд, який невідомо коли поб’ють і чи поб’ють взагалі) титулів — вісім для "Шахтаря" і один, останній свій трофей, для "Динамо".Він став справді великим тренером. Причому багато у чому — завдяки роботі в Україні. Мабуть, він один такий і на довгі роки таким залишиться. Це не тільки румунська, це і українська футбольна історія. Яка сьогодні, на жаль, закінчилася..

Не надто вдала військова операція Сполучених Штатів на Близькому Сході та сварки через неї союзників по НАТО спонукала окремих лідерів до ініціатив щодо перегляду чинної архітектури безпеки. Чи можливо втілити в життя їхні ідеї?TrueUA детально аналізував причини конфлікту американської адміністрації з партнерами по НАТО та чи стане його наслідком вихід Сполучених Штатів із Північноатлантичного альянсу. Найімовірніше, після зустрічі генсека НАТО Марка Рютте з Дональдом Трампом, яка відбудеться найближчими днями, союзники зійдуться посередині й саміт Альянсу, а запланований на липень в Анкарі, не стане останнім в історії військового блоку.На тлі подій навколо Ірану знову актуальною стала дискусія, чи можливі нові геополітичні союзи та наскільки вони будуть міцними. Перед тим, як перейти до аналізу подібних ініціатив, наголосимо на важливому факторі: міцні союзи об’єднуються спільними або схожими цінностями, а не лише економічними інтересами. НАТО, Європейський Союз, "Велика сімка" мають у своєму складі держави, що поділяють ліберально-демократичні цінності, мають ринкову економіку, дотримуються прав і свобод людини, хоча можуть мати й особливий погляд на окремі права.За останні роки утворилися й інші геополітичні союзи, наприклад, БРІКС. Усі спроби зробити його антизахідним проєктом, запровадити спільну валюту, таку собі альтернативу долару — це просували Китай і Росія — провалилися. Бо у членів БРІКС не існує спільних цінностей.Сильна Європа, але з НАТО: проєкт КубілюсаУ січні з цікавою ініціативою вийшов єврокомісар з питань оборони литовець Андрюс Кубілюс. Він закликав до створення постійної стотисячної армії ЄС та Ради європейської безпеки. TrueUA аналізував сильні й слабкі сторони цієї ініціативи, наголошуючи на тому, що для її реалізації в Європи залишилося не так багато часу. Нині можна стверджувати, що дорогоцінний час — згаяний, проте окремі ідеї можуть бути здійснені за певних умов.В Європі перебувають американські військові загальною чисельністю близько ста тисяч, у випадку їхньої передислокації з європейського континенту, а цього не можна виключати в разі поглиблення конфлікту з главою Білого дому, союзники по НАТО в ЄС опиняться перед величезним викликом, як і ким замінити таку чисельність військових.Кубілюс не стверджує, що американці підуть, проте Європа має бути готова замінити їх такою ж за чисельністю армією. Зробити це швидко неможливо, але до такого сценарію можна підготуватися, здійснюючи навчання військових, модернізацію власних армій і таке інше. А ключові оборонні питання європейці обговорюватимуть на Раді європейської безпеки.Ініціатива Кубілюса як загалом ідея збройних сил Євросоюзу залишатиметься лише мрією доти, доки в рамках ЄС існує полярне бачення власного майбутнього.Перша позиція полягає в тому, що Євросоюз — економічне об’єднання і тому має займатися політикою лише в контексті забезпечення економічних пріоритетів, а все інше — прерогатива НАТО.Друга позиція: ЄС ще й політичне об’єднання і країни-члени мусять дбати про спільну безпеку, щоб союз не розгойдували й не розвалювали зовнішні сили. Не всі європейські лідери цю позицію поділяють навіть зараз, коли виклики для Європи більш ніж очевидні.Тож перед тим, як серйозно говорити про спільну армію, необхідно почати з втілення простішої задачі — домовитися про зміну процедур ухвалення рішень в рамках Євросоюзу. Це ініціатива, з якою виступає Німеччина, — всі рішення повинні прийматися кваліфікованою більшістю, а не спільним голосом. Хоча не така і проста ця задача. Кожна країна ЄС не проти зберегти право на вето. Про всяк випадок."Ядерна парасолька" Франції: проєкт Макрона і МерцаТакож не нова ініціатива і так само неоднозначна. TrueUA детально аналізував, чому ідея французької "ядерної парасольки" стала актуальною після цьогорічної конференції з безпеки у Мюнхені. Місяць тому президент Еммануель Макрон оприлюднив нову ядерну доктрину Франції, яка охоплює збільшення кількості боєголовок та розміщення літаків, спроможних нести ядерні заряди, в країнах — союзницях.Це не самодіяльність Парижа, його ініціативи обговорювали зі США та Великою Британією, іншими двома ядерними державами НАТО. Інтерес до такої ідеї висловили Польща, Нідерланди, Данія, Швеція, Фінляндія, Бельгія, головне — Німеччина.Канцлер Фрідріх Мерц ще під час торішніх виборів до Бундестагу висловлювався за зменшення залежності ЄС від ядерного "щита" США на користь європейської "парасольки". Цікава ця тема й Україні з огляду на блокування нашого членства в НАТО, а як майбутній член Євросоюзу Київ може спробувати отримати французький ядерний захист.Та поки це мрії. По-перше, за понад рік завершується каденція Макрона, наступний президент Франції може виявитися висуванцем ультраправих євроскептиків і згорнути ядерну програму. Або запропонує охочим купити захист у Парижа за великі гроші. По-друге, самостійно французи такий масштабний проєкт не потягнуть, аби його реалізувати, потрібно, щоб усі вклали серйозні суми. Багато країн НАТО з великою неохотою погодилися під тиском Трампа збільшити витрати на спільну оборону, тож зрештою можуть сказати, що їм і американського захисту достатньо."Альянс середніх держав": глобальний проєкт Макрона"Геть від Вашингтона і Пекіна!" — таким є гасло історичного виступу Макрона в Сеулі 3 квітня. До Південної Кореї президент Франції завітав в рамках великого міжнародного турне. Амбітна ідея Макрона полягає у тому, що Європа, Південна Корея, Японія, Австралія, Бразилія, Індія, Канада здатні об’єднати зусилля у сферах міжнародного права, безпеки й демократії з метою уникнення надмірної залежності від США та Китаю.Французький лідер обрав дуже вдалий час для проголошення ініціативи "альянсу середніх держав": Сполучені Штати загрузли на Близькому Сході, їхня війна там посилила авторитарні режими в Пекіні та Москві, остання непогано заробляє на продажу зрослої в ціні нафти. Макрон пропонує альтернативу двополюсному американсько-китайському світу у вигляді "третього шляху"."Наша мета — не бути васалами двох держав-гегемонів. Ми не хочемо залежати від домінування, скажімо, від Китаю, або ми не хочемо бути надто схильними до непередбачуваності США", — заявив глава Франції.Він також наголосив, що міжнародна політика ЄС має базуватися на "стратегічній автономії" — відмові від ролі молодшого партнера, змушеного підлаштовуватися під електоральні коливання в США або тиск Китаю.Свою ідею він пообіцяв у розширеному вигляді презентувати у червні на саміті "Великої сімки", який прийматиме Франція. Це буде останній такий захід, де Макрон братиме участь як глава своєї держави. Та, судячи з цікавої ініціативи, він не планує просто піти на політичну пенсію. Чи можливо реалізувати "альянс середніх держав"? Цілком. І Україна зі своїм досвідом ведення війни сучасного типу в ньому може зайняти свою важливу нішу."НАТО без боягузів": проєкт генерала КеллогаКолишній спецпредставник президента Трампа в Україні, відставний генерал-лейтенант Кіт Келлог запропонував ідею, яка видається ще амбітнішою за макронівську.Процитуємо сказане ним в ефірі американського телеканалу Fox News:"НАТО перетворюється на боягузів. Можливо, нам потрібне нове НАТО, нова оборонна система. Переосмислити наявні оборонні альянси, можливо, створити один з Японією та Австралією, а також із деякими з тих європейських країн, які готові вступити у війну, як-от Німеччина чи Польща. Навіть Україна, яка також довела свою ефективність як хороший союзник".Тобто ідея полягає в тому, що Сполучені Штати можуть створювати окремі альянси з країнами, готовими діяти для забезпечення спільних безпекових інтересів. Не вагатися, не шукати причин для відмови, а бути ефективним союзником на полі бою. Без різниці, де географічно розташована держава. Це не означає кінець Північноатлантичного альянсу, створеного за принципом колективного Заходу, а відбір із цього об’єднання справді здатних до сучасних методів війни, охочих посилюватися та спільно із собі подібними встановлювати правила гри у сучасному світі.В ідеї Келлога є слабкі сторони, як-от той же випадок з Іраном, військова операція супроти якого розпочалася і триває з порушенням міжнародного права. Це залишається однією з ключових причин небажання союзників США ставати з ними опліч. Подібний альянс, якби він виник, мав би опиратися на міжнародне право, а не діяти свавільно, як світовий жандарм. Проте сам підхід, якщо він враховуватиме український інтерес, звучить доволі привабливо..

Погрози Трампа союзникам по Північноатлантичному альянсу звучать не вперше. Поки у нього є більшість в обох палатах Конгресу, він може встигнути оформити свої плани законодавчо. Це поки гіпотетично, проте не все так однозначно.TrueUA писав, що політика глави Білого дому посилила очікування провалу республіканців на проміжних виборах до Конгресу, запланованих на 3 листопада цього року. Трамп своїми діями як у внутрішніх, так особливо у зовнішніх справах Америки сформував значну кількість прихильників якнайшвидшого обмеження його можливостей впливати на політичні й економічні процеси. Проте до дня волевиявлення американців рівно сім місяців, протягом яких Трамп здатний провести рішення, які буде важко відіграти назад. Одним із них може стати гучне розлучення США з НАТО.Як через іранську авантюру Трамп власноруч позбувся союзниківЄ видимі причини жорстких заяв глави Білого дому на адресу союзників, а є — приховані. Видима причина — небажання європейців ув’язуватися в іранську авантюру США та Ізраїлю, через що вони не лише не допомагають американцям у військовому плані, але й окремі країни закрили небо для американських літаків. Першою це зробила Іспанія, наступною — Франція. Іспанці ще й заборонили використовувати свої авіабази для удару по Ірану. Міністр економіки Іспанії Карлос Куерпо пояснив: таке рішення відповідає політиці уряду, який не бажає брати участь у війні, "ініційованій односторонньо і всупереч міжнародному праву".Франція вчинила трохи інакше, — вона не дозволила Ізраїлю використовувати повітряний простір для транспортування американського озброєння, призначеного для війни з Іраном. До цих двох по-своєму підключилася й Італія, вона заборонила використовувати свою авіабазу на Сицилії. Внаслідок цих кроків американські військові літаки змушені облітати значну частину Європи. Думка щодо цих дій у Вашингтоні та європейських столицях кардинально різниться. Європейці наголошують, що операція проти іранців не відповідає міжнародному праву і вимогам до колективної оборони та безпеки згідно зі статтею 5 статуту НАТО. Фактично це копія російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Росія чотири роки тому розпочала повномасштабну війну через чотири дні після завершення зимових Олімпійських ігор у Пекіні, а США з Ізраїлем завдали першого удару по резиденції аятоли Алі Хаменеї 28 лютого, через шість днів після закриття Олімпіади в Мілані.Крім того, через війну різко погіршилася економічна ситуація в Європі внаслідок стрибка цін на нафту. Європейці обурені, звинувачують Трампа і було б дивним, якби лідери країн ЄС його підтримували. У майже кожній із цих країн є праві та ультраправі сили, які підгодовуються з-за океану для розгойдування Євросоюзу. Понад рік представники адміністрації США робили жорсткі й часто грубі заяви у бік Європи, тепер бумеранг полетів в інший бік. Та й далі роблять. Жарт Трампа про Еммануеля Макрона, який "досі оговтується від удару в щелепу, отриманого від дружини" — дипломатичне дно. Не варто забувати ще один дуже важливий нюанс: до планування військової операції в Ірані представники НАТО не були залучені. Буцімто, потрібен був ефект несподіванки. Але й далі ні європейців, ні канадців до планів операції не допускали. А як ті ж Кір Стармер, Еммануель Макрон чи Марк Карні відправлятимуть свої військові підрозділи, не маючи й гадки про їхнє використання?Позиція Вашингтона наступна: якщо у нас з ними (Європою і Канадою) спільний військово-політичний альянс, значить вони мали прибігти з пропозиціями допомоги. Бо Америка їх прикриває ядерною парасолькою та захищає своїми військами, розміщеними в Європі (а це 100 тисяч солдатів). Логіка тут є. Приміром, дії уряду соціалістів в Іспанії можна тлумачити як відступ від спільної політики НАТО, адже відмовляти у наданні баз союзникам і закривати для їхніх військових літаків свій повітряний простір, чим би це не пояснювалося, може розглядатися як небезпечний прецедент для єдності блоку.Далі про причини, які не на поверхні. Перша: швидка перемога над Іраном була потрібна Трампу перед зустріччю з Сі Цзіньпіном, вона планувалася на кінець березня. Її перенесли приблизно на середину травня. Глава Білого дому хотів приїхати до Пекіна переможцем, показати товаришу Сі, хто у світі господар. Та все пішло не за сценарієм.Тепер час працює проти нього і на користь Сі Цзіньпіна, який, перефразовуючи китайське прислів’я, сидить на березі річки Хуанхе і чекає, поки по ній пропливе труп Америки як світового гегемона. Трамп роздратований, тому тиском і погрозами намагається змусити НАТОвців йому допомагати.Друга причина: через блокування Іраном Ормузької протоки та його удари по нафтогазових об’єктах сусідніх арабських країн багатомільярдні збитки несуть всі країни регіону Перської затоки. Ще 27 лютого вони купалися в розкоші, тепер, бачачи, що американці нездатні їх захищати, купляють українські дрони-перехоплювачі, аби відбиватися від іранських "шахедів".Сама думка про те, що Америка може у цій війні програти, мабуть, шокує Трампа. Тому він постійно розповідає про вдалі переговори, про "оновлення влади" в Ірані, наче натякаючи Тегерану, що він згодний звернути операцію, тільки хоче якусь перемогу. Формування широкої коаліції з країн НАТО, арабських партерів — це дипломатична перемога, здатна змусити іранців до добросовісних переговорів. Проте такої коаліції немає. Що дратує американського президента.Про третю причину — проміжні вибори до Конгресу, які відбудуться 3 листопада — окремо, адже з нею безпосередньо пов’язане втілення погроз Трампа вивести США з НАТО.Чи можливо розірвати "шлюб" Америки з союзниками по Альянсу?У Сполучених Штатах існує закон, серед співавторів якого за іронією долі був нинішній глава Держдепу Марко Рубіо, згідно з яким президент не може одноосібно ухвалювати рішення про вихід держави з НАТО. Для цього потрібно або дві третини голосів Сенату, або спеціальний акт, ухвалений Конгресом. У Трампа не буде такої кількості голосів. Республіканці переважно проти припинення союзництва США в рамках Північноатлантичного альянсу, не кажучи вже про демократів. Тому законним шляхом глава Білого дому не піде.Натомість він може обрати сумнівний шлях призупинити членство своїм указом. Не вийти з НАТО, а поставити перебування США у цьому блоці на паузу. Використавши її для тиску на союзників. Свій указ він може скасувати, коли свого досягне — як це вже не раз бувало. З тими ж нафтовими санкціями проти Росії, — на період кризи на нафтовому ринку їх призупинили. Указ політичні опоненти Трампа оскаржать у суді та використовуватимуть як аргумент проти республіканців під час кампанії. Таким чином, за мізки американців змагатиметься два наративи: республіканський — "НАТО нам не допомогло з Іраном, тому ми не повинні їх захищати і давати їм гроші" і демократичний — "вихід чи навіть призупинення членства США в Альянсі руйнує світову безпеку і робить Америку слабкою". Другий наратив здається логічнішим, але не факт, що таким його вважають виборці трампістів. Утім, варіант із призупиненням членства ризикований через складність прорахувати реакцію виборців. Тому, найімовірніше, американська адміністрація не вдаватиметься до радикалізму, а тиснутиме в інший спосіб. Наприклад, заблокує американську частку фінансів у бюджеті НАТО. Та можливий ще один крок, який є конспірологічним, та все ж… Плече Трампу підставить Путін, розпочавши якісь провокації проти Естонії чи Латвії. Не прямий напад, а прикордонні сутички.За такої умови НАТО має активізувати 5 статтю статуту про колективну безпеку, а Трамп — відмовиться від участі. Скаже: можу бути посередником у переговорах за відповідну плату. Дивні стосунки між американською адміністрацією і Кремлем, від яких останній має забагато зиску, дає привід існувати описаній теорії змови..

Чимала частина людства в очікуванні двох подій — парламентських виборів у маленькій Угорщині та проміжних виборів до Конгресу у великій Америці. Перші відбудуться через два тижні, другі — 3-го листопада. Наслідком обох можуть стати значні зміни.TrueUA детально розповідав про перебіг передвиборчої кампанії в Угорщині та очікування від волевиявлення угорців 12 квітня. За кілька днів до голосування в Угорщині очікують на візит віцепрезидента США Джей Ді Венса, який приїде агітувати за Орбана — друга Дональда Трампа й Володимира Путіна. Цей вояж або трохи підніме рейтингові пункти "Фідес", або остаточно її потопить. Але дуже схоже, що мирної, без угорського майдану, передачі влади після поразки Орбана не відбудеться.Окрім виборів в Угорщині, тригером міжнародної політики стала військова операція США проти Ірану й усе, що відбувається навколо неї. Це можна назвати агонією сталого міжнародного порядку.Європа цурається війни Трампа проти Ірану Європейські партнери США по НАТО не поспішають підписуватися під авантюрою Штатів на Близькому Сході. Окремі країни надають свої військові бази та, оскільки офіційно військова коаліція не створена, це радше особиста позиція цих країн. Що ж кажуть європейські лідери?Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц закликав до якнайшвидшого припинення війни з Іраном. За його словами, "Німеччина не є частиною цієї війни і не хоче бути її частиною". Він фактично поставив під сумнів правильність стратегії Трампа:"Примус до покори за допомогою бомбардувань, найімовірніше, не є правильним підходом до створення демократичного уряду в Ірані. Тут не буде військового вирішення". Також канцлер наголосив: НАТО — "оборонний альянс, а не інтервенціоністський".Солідарний із Мерцом прем’єр-міністр Британії Кір Стармер. За його словами, Лондон не дозволить втягнути себе у повномасштабний воєнний конфлікт проти Ірану, не дасть тиснути на себе й ухвалюватиме рішення відштовхуючись від їхньої доцільності для власної держави.Навіть ідеологічна права соратниця Трампа прем’єрка Італії Джорджа Мелоні його не підтримала. Вона наголосила, що її країна "не бере і не братиме участі у війні, що триває в Ірані". І зауважила, що "розширення конфлікту є частиною ширшої кризи міжнародного права".Попри атаки іранських "шахедів" на французьку військову авіабазу в Іраку, Еммануель Макрон робить все, що його не втягнули у війну. Він акуратніший у висловлюваннях на адресу американців, не критикує їх, а зайняв посередницьку позицію, зателефонувавши іранському колезі Масуду Пезешкіану із закликом вести добросовісні переговори.Підсумуємо заявами генсека НАТО Марка Рютте, який опинився між молотом і ковадлом. Він заявив, що європейські партнери підтримують воєнні дії США в Ірані, але їм знадобиться певний час, бо вони не були включені в початкове планування військової операції."Він робить це, щоб забезпечити безпеку всього світу", — похвалив Рютте Трампа.Разом із тим, як пишуть західні ЗМІ, заява генсека НАТО розлютила європейських лідерів, які вважають, що той не повинен розписуватися за всіх.Трамп використовує для тиску на союзників навіть "дупу"Глава Білого дому у відповідь на заяви з Європи в кишеню за словами не лізе."Якщо не буде реакції або якщо реакція буде негативною, — це буде дуже погано для майбутнього НАТО. У нас є така річ, як НАТО. Ми були дуже добрими. Ми не були зобов’язані допомагати їм щодо України. Україна розташована за тисячі миль від нас, але ми їм допомогли. Тепер подивимося, чи допоможуть вони нам", — каже Трамп. У контексті розбрату США з Європою цікава публікація з’явилася у виданні The Telegraph. Трамп буцімто планує помсту союзникам у вигляді реорганізації НАТО. Це може бути зроблено за двома моделями. Перша: право голосу матимуть тільки ті члени Альянсу, які витрачають 5% ВВП на оборону. Тобто ніхто, окрім Штатів. За останніми підрахунками, цього року вперше всі союзники відзвітували про те, що їхні витрати на оборону досягли або перевищили цільовий показник 2% ВВП. Друга модель: ті, хто не нарощуватиме витрати на оборону, можуть не сподіватися на гарантії безпеки від США в разі нападу на них. Хочеш бути під парасолькою 5 статті статуту НАТО про колективну безпеку — плати.Односторонньо правила в Альянсі Трамп змінити не може, проте тут варто згадати, як торік у червні на саміті НАТО у Гаазі європейські союзники та Канада погодилися з тиском президента Америки й зобов’язалися збільшити витрати на оборону. Чи погодяться європейці під тиском допомогти американцям хоча б розблокувати Ормузьку протоку?З одного боку заяви окремих лідерів держав Європи свідчать, що їхній терпець у відносинах із Трампом от-от урветься і вони швидше з ним полаються, аніж воюватимуть у його команді. З іншого, очевидним є різні формати тиску, від прямих звинувачень з вуст Трампа, зокрема такі прозвучали на адресу Стармера, до інформаційних вкидань про припинення продажу зброї Європі для України або перенаправлення цієї зброї на Близький Схід. Інформація не підтвердилася, проте розголосу наробила чималого.Як не згадати, що від Трампа дістається і близькосхідним союзникам, які також воліють не влазити у війну безпосередньо, а лише боронять свої нафтові і газові об’єкти. Що вдається їм не надто ефективно. Трамп звернувся до саудівського принца Мохаммеда бін Салмана, той, мовляв, "не думав, що буде цілувати йому дупу", але зараз він "милий до нього". Це прозвучало образливо для Салмана, але в логіці глави Білого дому ситуація має такий вигляд: він почав військову операцію проти Ірану, давнього суперника Саудівської Аравії за вплив у регіоні, і принц має не лише подякувати, а й подумати над ширшою підтримкою американців у їхніх діях. В Ер-Ріяді, до речі, на образу змовчали.… а в Америці в цей час протестують проти свого президентаПоки американський президент намагається схилити на свій бік партнерів по НАТО, у самих США відбулася третя хвиля протестів у рамках акції "Без королів". Її організовують демократи спільно з громадськими активістами. Нинішні мітинги були найбільш масовими. Організатори нарахували понад сім мільйонів учасників по всій Америці та за її межами. Вочевидь масовості додала війна в Ірані. Можна очікувати, що з активізацією передвиборчої кампанії з проміжних виборів до Конгресу подібні заходи відбуватимуться частіше і радикалізуються.Трамп шукатиме можливостей вийти з війни з якоюсь перемогою, адже входити в активну стадію передвиборчої кампанії з ганьбою — стовідсоткова заявка на поразку республіканців. Але його проблема в тому, що в Європі та й багато де від цих виборів очікують саме гучного провалу партійних соратників Трампа. Йти у прямий клінч із ним ніхто не хоче через непередбачуваність реакції, інша справа — перечекати, поки американці самі вирішать долю свого президента, який добряче всіх дістав.Три плюси і три мінуси для УкраїниНасамкінець — про нас. Ставлення українців до Трампа відоме, воно неприємне для нього. Та варто зауважити, що США, попри війну в Ірані, не відмовилися від переговорів щодо мирного процесу в Україні, і це — плюс. Те, що вони вв’язали гарантії безпеки у формат завершення війни з територіальними поступками — мінус. Але ніхто нічого не підписував і на тиск не піддався.Американці продовжують надавати Україні зброю, яку купляє Європа. Це другий плюс. Мінус у тому, що Трамп дратується через нашу "дронову" дипломатію на Близькому Сході. Однак країни цього регіону зіткнулися з проблемою захисту свого неба від іранських "шахедів", американці не можуть повною мірою їм допомогти, тож перед Києвом відкрилося вікно можливостей, і його використовують.Третій плюс — з-за океану мовчки спостерігають за ефективними атаками добрих дронів на російські нафтоналивні порти. Якщо мовчать, значить згодні, що це може бути сильним козирем на переговорах. Є й третій мінус: передвиборча кампанія в Штатах може відволікати увагу глави Білого дому та його команди на внутрішні проблеми, яких досить багато. Та і тут є плюс — незавершеність американської дипломатії щодо війни в Україні залишається не зовнішньою, а внутрішньою темою для американців, переважна більшість яких підтримує українців. Тому "втекти" від України Трамп не зможе, як би не намагався це зробити, прикрившись фразою "це не моя війна"..

У кожної нації є колективні страхи, спричинені минулим. В українців — страх голоду через Голодомор та ядерної біди після Чорнобиля. В американців — спогади про громадянську війну 1861-65 років між Північчю і Півднем. Правління Трампа оживлює ці спогади.Як і передбачав TrueUA, швидкого миру на Близькому Сході не буде, іранська влада відхилила "мирний план із 15 пунктів", який їй передали через посередників. Тобто Дональд Трамп просто вигадав історію про те, що в Тегерані просили про переговори й навіть згодні відмовитися від збагачення урану. Коли вірити The Guardian, іранці викотили власний ультиматум, серед пунктів якого — виплата американцями репарацій за війну, що видається як знущання з Трампа.У чому сенс іранської авантюри США? Є проста відповідь — зробили велику дурницю, з якої тепер хочуть швидше зіскочити, оголосивши хоч якусь перемогу. Але існують глибші відповіді. Списувати все на вік Трампа та на його нарцисизм дещо спрощено. Як мінімум тому, що люди, які за ним стоять, не хочуть втратити свої мільйони, а навпаки — прагнуть заробити мільярди. За понад рік президентства Трампа від нього зі скандалом пішов тільки Ілон Маск, республіканці у своїй більшості лишаються в команді.Версія перша: "права революція" як зброя для експансії "Після смерті Ірану, найбільшим ворогом Америки є радикально ліва, вкрай некомпетентна Демократична партія", — написав днями глава Білого дому у своїй соцмережі Truth Social.Це не просто агресивна реакція на критику демократами його іранської авантюри. Трамп та широке коло його прибічників роками вибудовували наратив про "глибинну державу" (deep state) — людей, яких виборці не обирали, але, скориставшись доступом до влади, ці особи формують і корегують порядок денний через ідеологію, ЗМІ, цензуру і так далі. Хоча до "глибинної держави" можна віднести увесь бюрократичний прошарок, у трампівському варіанті це тіньові змовники, ліві ліберали із Демпартії. А Трамп поклав на себе місію очистити Америку від таких людей при владі.З цією метою перші кілька місяців його президентства працювало спеціальне управління DOGE під орудою Ілона Маска, яке займалося звільненням тисяч чиновників. Окрім скандалів, протестів, зниження рейтингу першої особи держави й зрештою усунення "комісарів" і відходу Маска із цієї витівки нічого не вийшло. Але це не означає, що сама ідея втратила популярність у США та за їхніми межами.Тільки в ЄС, наприклад, вістря критики спрямовується на наддержавні органи на кшталт Єврокомісії чи Ради Європи. Тому союзниками американських правих в Євросоюзі виступають так звані "сувереністи" — Віктор Орбан, Роберт Фіцо, Кароль Навроцький, Андрей Бабіш. У Брюсселі та і в нас цих діячів вважають розкольниками європейської родини, а от у Білому домі навпаки — друзями, які валять deep state в Європі.Створену в Євросоюзі політичну систему нинішня адміністрація вважає слабкою, нездатною боротися проти зовнішніх і внутрішніх загроз, то ж чим більше у світі безладу, тим швидше приходитимуть до влади крайні праві сили, які зламають ліволіберальну систему в Євросоюзі і він втратить конкурентність. Ось тоді Вашингтон сформує свій політичний порядок для Європи. Така собі "права революція".Проте за минулий рік до влади прийшли тільки два трампісти — Навроцький і Бабіш — що навряд чи можна вважати успіхом для Вашингтона. Навіть останні місцеві вибори у Франції, їх називають репетицією президентських виборів наступного року, продемонстрували полівіння французів. Крайнє праве "Національне об’єднання" отримало посади мерів у невеликих містах півдня, але програло у другому за чисельністю місті Марселі. У той час як соціалісти взяли головний "куш" — посаду мера Парижа обійматиме проукраїнський політик Еммануель Грегуар.Також соціалісти перемогли у Марселі, Нанті, Ренні, Ліллі, Страсбургу, Сент-Етьєні, Монпельє та інших великих містах. Непогані результати отримали й кандидати від партії президента Еммануеля Макрона. Серед переможців — експрем'єр-міністр Едуар Філіпп, також проукраїнський політик, який став мером Гавра. Він, найімовірніше, балотуватиметься в президенти. Тобто ультраправі суттєво втратили на виборах. Головним антипіарником у них виступив Трамп, якого не люблять у Франції. А якщо 12 квітня в Угорщині програє "Фідес" Орбана "права революція", ініційована з-за океану, захлинеться.Версія друга: президентство як сімейний бізнесУ нас та в Євросоюзі те, чим займається Трамп, називається політичною корупцією. За оцінкою Forbes, за минулий рік статки глави Білого дому зросли до рекордних 7,3 мільярда доларів з 4,3 мільярда доларів у 2024 році, коли він балотувався на посаду президенти. Його основним інструментом збагачення стала криптовалюта. У вересні 2024 року Трамп разом із трьома синами запустив криптовалютний проєкт World Liberty Financial.Після перемоги на президентських виборах він, попри конфлікт інтересів, послабив регуляторний нагляд за криптовалютами. Сімейна компанія Трампа отримує близько 75% від продажів, що становить понад 1 мільярд додарів. Жоден президент до нього таким не займався.У березні цього року його статки зменшилися приблизно на 54 мільйона доларів унаслідок падіння акцій компанії Trump Media & Technology Group (TMTG), яка володіє соцмережею Truth Social. Але "зубожіння" — не суттєве. Окрім нього самого, добряче заробляють і сини. Так, його 19-річний син Беррон має статки у 180 мільярдів доларів, і вони стрімко зростають завдяки все ті й же криптовалюті.Окрема історія — зять Трампа Джаред Кушнер. Минулого року він приєднався до клубу мільярдерів. Це стало можливим завдяки роботі… перемовником. Чоловік старшої доньки президента Іванки отримав нагоду інвестувати в близькосхідний бізнес. За інформацією The New York Times, Кушнер намагається залучити щонайменше п'ять мільярдів доларів інвестицій для своєї приватної інвестиційної компанії Affinity Partners. Щоправда, війна в Ірані поставила його плани під знак питання, адже інвесторів він шукав в Саудівській Аравії, Катарі та ОАЕ, які тепер страждають через ракетні й дронові атаки іранців.У його випадку також очевидний конфлікт інтересів. Та поки Трамп має більшість в обох палатах Конгресу, жодного розслідування щодо нього і членів родини не буде. Для нього життєво важливо, щоб демократи не взяли обидві палати Конгресу на проміжних виборах у листопаді, інакше зароблені за президентства мільйони доведеться "інвестувати" в адвокатів, які рятуватимуть від судових позовів та імпічменту. Також варто згадати й приклад переговорів щодо припинення війни в Україні. Вашингтон тиснув на Київ задля підписання угоди про надра. На ній зароблятимуть американці, дуже ймовірно, пов’язані із родиною Трампа. Також під час переговорів звучала ідея, що захоплена росіянами Запорізька АЕС управлятиметься американцями. На цьому вони б також заробили. Як і на фантастичному прожекті "вільної економічної зони" на Донбасі. Що ж до Росії, то її пропозиція спільного освоєння Арктики і багатомільярдних заробітків на тамтешніх корисних копалинах, схоже, залишається однією із причин, чому американці тиснуть на Київ, а не на Москву.Версія третя: лишитися президентом ще на один термін Це відома майже конспірологічна теорія, згідно з якою Трамп та його соратники доводять, що у нього у 2020 році "вкрали" перемогу, тому нинішній термін не другий, а перший. Логіку тут годі шукати, краще оцінити наслідки такого сценарію.Почнемо з рейтингів. Війна в Ірані та хаотична економічна політика всередині країни знизили рейтинг Трампа, — його роботу зараз схвалює 36% американців, тиждень тому було 40%. Але ні в кого із республіканців, які потенційно можуть розглядатися кандидатами у президенти, і близько нема такого високого показника. Тут знову згадаємо висловлювання Трампа про "демократів — ворогів Америки". Якщо йому протягом наступних місяців вдасться з якоюсь перемогою вийти з іранської авантюри, він перемикнеться на виборчу кампанію у своїй країні.А вона, судячи з риторики Трампа, будуватиметься на радикальному розколі між республіканцями й демократами, між традиційно республіканськими та демократичними штатами. Розкол вже існує, — так у січні американський президент звинувачував Демпартію, що це її представники винні у загибелі двох людей у Міннеаполісі, де орудували агенти міграційної служби США. Помітно, що цих агентів спрямовують переважно саме до тих штатів, де демократи мають більшість.Це дуже небезпечна політика, вона пахне громадянським конфліктом. Але тактика тут може полягати саме в тому, щоб на перспективу виборів 2028 року на конфронтаційній риториці закріпити за собою чи кандидатом у президенти, який гарантує недоторканність родини Трампа та її статків, переважну більшість голосів у частині штатів..

Глава Білого дому полюбляє ставити дедлайни, які сам і порушує. Вчора він дав наказ на п'ять днів зупинити удари по енергетиці Ірану для переговорів з Тегераном. Іранці запевняють, що не ведуть переговори зі США. Що ж насправді відбувається?Суперечлива інформація про переговориДональд Трамп розпорядився зупинити удари по енергетичній інфраструктурі Ірану. Він заявив, що протягом останніх днів американці та іранці провели "дуже плідні і конструктивні перемовини". У МЗС Ірану слова президента США спростували, звинувативши його у намаганні виграти час, доки тривають регіональні зусилля з деескалації. Та, попри заяви з Тегерана, Трамп наполягає на своєму: США й Іран досягли угоди за 15 пунктами."Я б сказав, що переговори пройшли ідеально. Якщо вони доведуть їх до кінця, це покладе край цьому конфлікту. Вони дуже хочуть укласти угоду. Ми теж хотіли б укласти угоду. Інакше ми продовжимо бомбити на повну", — сказав Трамп.З 15 пунктів він загострив увагу тільки на одному — на відмові Ірану від ядерної зброї."У нас є п'ятиденний період, подивимося, як усе мине. Якщо все пройде добре, ми врешті-решт це вирішимо", — розповів лідер США про поставлений іранцям дедлайн.Трамп придумав про переговори, чи вони все ж ведуться? Будь-який військовий конфлікт передбачає кулуарні перемовини здебільшого через посередників. Іранська сторона не може визнати факту переговорів, оскільки має підтримувати бойовий дух населення, а розмови про переговорний процес зміщують акцент із необхідності боротьби на очікування миру, що розхолоджує людей. Тому щодо факту переговорів сумнівів немає, інша справа, чи стануть вони продуктивними.Щоб оцінити шанси варто звернути увагу на тло, тобто, на те, що відбувається навколо військової операції США та Ізраїлю проти Ірану.Чи буде "Епічна лють" ще й на землі? Перше: чи буде наземна операція. В перші дні "Епічної люті" Трамп не виключав такої можливості. Щоправда, у своєму стилі: може бути, а може і ні, бо й так усе йде з випередженням графіку. Подальші дні показали, що американці зав’язли у війні і не можуть навіть розблокувати Ормузьку протоку.Днями він запевнив: "Я нікуди не відправляю війська". В той самий час ЗМІ, посилаючись на власні джерела, стверджують про підготовку наземної операції на острові Харк, де розташована ключова експортна потужність іранської нафти.Цей острів вже був підданий бомбардуванням, але висадки військових там не було. За даними видання Axios, операція на острові Харк можлива за двох умов:по-перше, спочатку має бути максимально знищена вогнева міць іранців;по-друге, висадка потребує більшої кількості військ.ЗМІ нагадують слова Трампа:"Ми можемо захопити острів у будь-який момент, він маленький та абсолютно незахищений. Ми там знищили все, крім труб. Труби ми залишили, тому що на їх відновлення у них пішли б роки".Військові експерти нагадують, що наземні операції американців часто закінчувалися провалом, як-от битва за острів Окінава, яка тривала 82 дні. За цей час, за офіційними даними, американці та їхні союзники британці втратили понад 12 тисяч солдатів, ще понад 38 тисяч отримали поранення. Харк — не Окінава, тут нема лісів чи серйозної оборонної структури, проте без жертв не мине. А Трамп, попри бравурні заяви, дуже не хоче, щоб до Америки поїхали труни з американськими солдатами. Ціна на нафту відреагувала на слова Трампа, а режим у Тегерані — ніДруге тло: ціни на нафту і газ. З часу американської операції проти Ірану вони щодня пробивають дно. Ормузька протока лишається заблокованою, а удари іранців по нафтогазовій інфраструктурі близькосхідних союзників США посилюють панічні настрої на ринку, адже зруйновані підприємства не відновиш за короткий час. Заява Трампа про мирні переговори з Іраном збила ціну на нафту одразу на понад 13%, але це явище тимчасове. Якщо за найближчі п'ять днів просування у напрямку припинення бойових дій не відбудеться, вартість нафти може суттєво зрости як наслідок розчарування зривом миру.Третє тло: з ким саме американців ведуть переговори. Від США перемовники відомі — це давні наші знайомі — Стів Віткофф і Джаред Кушнер. А хто з іранського боку? Реальну владу в Ірані зараз мають керівники "Корпусу вартових ісламської революції" (КВІР), їхньою креатурою є верховний аятола Моджтаба Хаменеї.Дуже сумнівно, що представники КВІР про щось домовляються з американцями. А якщо це не вони, а дипломати з МЗС Ірану, тоді виникає питання, чи погодяться "вартові революції" на угоду зі США. Це нагадує "чудову" угоду Трампа по Сектору Гази, коли ХАМАС, від якого залежить мир на палестинських землях, не був стороною домовленостей. Як відомо, ця угода — на паузі.Четверте тло: американці хочуть домовитися з режимом, який обіцяли знищити, почавши військову операцію. Внаслідок повітряних ударів загинув аятола Алі Хаменеї та кілька високопоставлених військово-політичних керівників Ірану, але їх швидко замінили на не менш безкомпромісних. Глобальна проблема у тому, що навіть захоплення острова Харк не змінить режим у Тегерані. З 28 лютого, коли стартували бойові дії, ні в столиці Ірану, ні деінде в цій країні не відбулися антиурядові протести, а наступ курдів, про який так багато писали, схоже, захлинувся, так до ладу і не почавшись.Ситуація видається такою, що Трамп готовий домовлятися, не вирішивши головного завдання — режим ісламістів виявився непорушним. А отже, 15 пунктів угоди, про яку каже глава Білого дому, будуть порушені, щойно іранська влада відчує ослаблення тиску на неї. Можна згадати, як після бомбардувань американцями ядерних об’єктів у червні минулого року, Тегеран погодився на переговори щодо припинення збагачення урану. Вони тривали у Женеві аж до початку нинішньої військової операції і результату не принесли.Рейтинги підказують Трампу, що пора війну завершувати  П’яте тло: падіння рейтингу Трампа в США. Згідно з результатами опитування YouGov, проведеного на замовлення The Economist, загальний рівень схвалення роботи Трампа на посаді президента становить 38%, водночас 59% респондентів не підтримують його діяльність. Рейтинг схвалення економічної політики взагалі впав до -29%, що є найгіршим показником за весь час його президентства включно з першою каденцією. Щодо військових дій проти Ірану, то 56% респондентів їх не схвалюють, 36% підтримують.Опитування Reuters/Ipsos продемонструвало, що лише 7% американців підтримують вторгнення до Ірану. Мається на увазі наземна операція. 37% опитаних схвалюють війну, 59% виступають проти. При цьому 55% не підтримують розгортання будь-яких наземних військ, незалежно від масштабу операцій.В Америці набуває обертів передвиборна кампанія з проміжних виборів до Конгресу, які відбудуться на початку листопада. Політичні опоненти Трампа та республіканців вміло грають на темі авантюрності війни проти Ірану, некомпетентності адміністрації. Якщо після п'яти днів, які президент оголосив як дедлайн для угоди, війна триватиме, його рейтинг полетить донизу ще більше.Члени НАТО продовжують лишатися скептиками Останнє, шосте тло: американці так і не сформували коаліцію на підтримку військової операції проти Ірану. Трамп називав союзників по Північноатлантичному альянсу "боягузами" та казав, що "без США НАТО — паперовий тигр". Але тут варто нагадати, що військову операцію він починав без відома та узгодження із союзниками, а вимоги до них з’явилися, коли вирішити поставлені задачі швидко не вдалося.Генсек НАТО Марк Рютте закликав країни Альянсу підтримати американців, але ті — не поспішають. Причина очевидна — зазіхання на Гренландію, введення мит, конфлікти з лідерами ключових європейських держав. Показовим прикладом може стати позиція Лондона. Британці мають особливі відносини зі США і традиційно підтримували Вашингтон у військових кампаніях. Цього разу все інакше. Днями відбувся черговий діалог між Трампом і прем’єром Кіром Стармером щодо розблокування Ормузької протоки. Підсумок: домовилися про наступну розмову найближчим часом. Британці надали свої бази для операції з розблокування важливої протоки, але не для атак по Ірану.Отже, короткий висновок. П’ятиденний дедлайн від Трампа нагадує спробу "зіскочити" з війни, яка не приносить йому дивідендів. А якщо результату не буде, по території Ірану знову полетять ракети, після чого глава Америки оголосить ще один дедлайн..

Доля усіх предстоятелів неіснуючої тепер Української православної церкви Київського патріархату склалася геть по-різному. Два перші померли на престолі, причому перший — патріарх Мстислав — для того, аби очолити нову українську церкву, приїхав із-за океану. Але помер небіж Симона Петлюри все-таки у Канаді, хоч і похований у Сполучених Штатах Америки. Його наступник — патріарх Володимир — народився на території тодішньої Польщі, а його смерть, точніше, похорон на Софійській площі, перед Святою Софією, став однією із головних політичних подій 90-х.І от — патріарх Філарет. Той, хто стояв у витоків УПЦ КП. Той, хто і був рушійною силою незалежного українського церковного проєкту. Той, з ким фактично і асоціюється ця вивіска, що після 2019 року стиснулася до рамок одного Володимирського собору, але колись була одним із символів української незалежності, неповноцінної, але такої нестримної.Московський періодА починалося усе для уродженця Донбасу, онука померлого від Голодомору, сина загиблого у Другій світовій війні Михайла Денисенка у Москві. Саме там, на другому курсі духовної академії, він був призначений виконувачем обов’язки доглядача Патріарших покоїв у Троїце-Сергієвій лаврі. За чотири десятиліття Філарет (таким стало його чернецьке ім’я) зробив у Російській православній церкві серйозну кар’єру. Один промовистий факт — коли 1988 року у Радянському Союзі уже на фактично державному рівні відбувалося святкування тисячоліття хрещення Русі, саме українець, митрополит Київський і Галицький, Філарет був головним організатором усіх подій. Звісно, причиною стала хвороба тодішнього патріарха Пимена, але авторитет Денисенка був більш ніж вагомий.То ж 1990 року, коли Пимен відійшов у кращий зі світів, Філарет був одним із фаворитів на виборах нового предстоятеля РПЦ. До того ж, саме Михайла Денисенка обрали місцеблюстителем патріаршого престолу, а у червні того року він очолив помісний собор Російської православної церкви. Але українець програв ті вибори естонцю (якщо бути точним — курляндському німцю) Олексію Рідігеру, майбутньому Олексію ІІ. І тут почалася зовсім інша історія — і Філарета, і православної церкви в Україні.Спроба незалежності канонічної УПЦУже в жовтні 1990-го українська частина РПЦ отримала певну автономію (ту, яку УПЦ МП має і досі), а Філарет отримав титул "Митрополит Київський і всієї України". Та цього йому виявилося мало, до того ж епоха, процеси, які розгорталися у тодішньому СРСР, вимагали більшого. Тож у листопаді 1991 року УПЦ звернулася до Москви, уже з незалежної, хоч ніким ще не визнаної України, з проханням про автокефалію (так називається церковний варіант незалежності) Української православної церкви.Почалися політичні ігри. З Москви обіцяли розглянути це питання, вимагали від Філарета відмовитися від митрополичої кафедри — логічно намагаючись вибити в українських автокефальників їхнього лідера. А в середині 1992 року, коли Україна уже почала розбудову своєї незалежної держави — стався фактично переворот в УПЦ. Філарета позбавили усіх ступенів священства, перетворивши у православному світі на звичайного монаха.Денисенко подав апеляцію на ім’я нещодавно інтронізованого Вселенського патріарха Варфоломія І. Та це був не єдиний крок ще учора фактично другої людини в РПЦ. Уже в червні 1992-го у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор — рішенням якого на основі громад УПЦ МП та Української автокефальної православної церкви постала нова релігійна структура. Той самий Київський патріархат — УПЦ КП. Який, як вже було сказано вище, очолив не Філарет, а патріарх УАПЦ Мстислав.Київський патріархатФіларет дочекався свого часу 1995-го — після раптової смерті і скандального похорону патріарха Володимира. Так УПЦ КП отримала свого предстоятеля на довгі роки, який через два роки, 1997-го, за законами РПЦ, був взагалі відлучений від світового православ’я і формально став мирянином.Звісна річ, таке рішення канонічної і впливової РПЦ не могло не вдарити по амбіціях та прагненнях як самого Філарета, так і Української православної церкви Київського патріархату. Ця структура (як і УАПЦ, яка фактично продовжила своє існування) опинилася поза диптихом — тобто списком усіх автокефальних церков світового православ’я.Це означало, що жодна із православних церков світу її не визнавала. УПЦ КП Філарета існувала ніби у паралельному просторі, чим усі роки користалися його, її вороги із РПЦ. Фактично саме аргумент щодо неканонічності і незаконності церкви Київського патріархату був головним — і дієвим для багатьох українських громадян, які відносили себе до православного світу.Ґрунт для ПЦУТа Українська православна церква з припискою КП не зникла. Ба більше, вона навіть у тих несприятливих умовах (фактично до 2014 року і розриву з Москвою тільки короткий період президентства Віктора Ющенка вона мала хоч якусь підтримку з боку держави) намагалася розвиватися.У цьому їй допомогла чітка проукраїнська, патріотична позиція. Завдяки цьому церква Філарета почала набирати популярність у частині регіонів (перш за все на Правобережжі та в Києві; у Галичині конкурувати із законною УГКЦ було практично нереально). Під час обох Майданів саме УПЦ КП стояла на боці протесту, тоді як УПЦ МП, хоч і намагалася лавірувати, все ж нікуди не ділася від церкви-матері — РПЦ. А історія із дзвонами Михайлівського золотоверхого у ніч розгону Євромайдану стала яскравою сторінкою сучасної історії України.Не буде перебільшенням сказати, що увесь цей час УПЦ КП трималася перш за все на авторитеті саме Філарета (Денисенка). Принаймні, без нього, без його ініціативи ця церква не з’явилася б на світ. І, найімовірніше, 2018 року Україна не отримала б свій історичний шанс на справді помісну, канонічну вітчизняну церкву. Бо релігійну структуру, створену на базі кількох громад УПЦ МП та УАПЦ, навряд чи стали б визнавати на Фанарі. А коли Українська держава дозріла до підтримки власної церкви — саме Київський патріархат і став основою майбутньою Православної церкви України.Фанар — це район у Стамбулі, де розташована резиденція Вселенського патріархату, найвищого центру православ'я, очолюваного патріархом Варфоломієм I. Він відіграє ключову роль у світовому православ'ї, має першість честі та надав Томос про автокефалію Православній церкві України у 2019 році.Церква одного храмуРазом з цим почалася ще одна історія. Історія, яка, говорячи афористично, "зіпсувала некролог" колишньому вже патріарху Філарету, але, на щастя, не зашкодила ПЦУ. Хоча дехто із релігієзнавців вважає, що саме персона Денисенка відштовхнула частину ієрархів УПЦ МП від участі у об’єднавчому соборі 2018 року.Хай там як, а Філарет не очолив Православну церкву України, яка за місяць, на початку 2019-го, отримала з рук Вселенського патріарха (він перед тим відновив свою юрисдикцію над українськими землями, не дуже законно відібраними Москвою ще кілька століть тому) томос про автокефалію. Предстоятелем нової церкви став молодий митрополит Епіфаній. З яким у престарілого патріарха Філарета дуже швидко почалися непорозуміння чи навіть і конфлікти.І тут треба віддати належне Епіфанію, який з честю вийшов із ситуації, формально інкорпорувавши Філарета до складу ПЦУ, а фактично залишивши йому — і його УПЦ КП — Володимирський собор, де третій і останній предстоятель Київського патріархату продовжував служити до останніх днів.Фактично саме там, на столичному бульварі Шевченка, досі і залишалася та невизнана світом церква, на ґрунті якої і виросла нинішня Православна церква України, найпопулярніша і найвпливовіша (куди тій УПЦ МП, яка вже не знає, як їй викручуватися після початку повномасштабної війни) церква в нашій державі.А Філарет… Що ж, він усе життя був неоднозначною фігурою. І йдеться не лише про власне релігійно-політичні кроки, а і, скажімо, про історію із патріархом Володимиром (деякі джерела говорили про конфлікт Філарета, який був тоді заступником патріарха, із предстоятелем УПЦ КП через фінансові питання). Він прожив своє життя у непростих умовах, не завжди однозначних. І запам’ятається, найімовірніше, саме таким — неоднозначним. Але, попри усі мінуси — саме Філарет (Денисенко) створив передумови появи незалежної, канонічної справді української православної церкви.І це українці йому не забудуть. А все, що було після січня 2019-го — уже нова епоха, у якій 90-річний Денисенко вже не почувався своїм. Та це і не було потрібно. Свою епоху він пройшов так, як пройшов. І зробив те, що зробив. Те, без чого не було б не тільки самої ПЦУ, а і тих, хто зараз втілює в життя прагнення мільйонів українців..

Роман Грибов — військовослужбовець, захисник острова Зміїний, який на початку повномасштабного російського вторгнення разом з іншими оборонцями став символом українського спротиву.Певний час морського піхотинця, який у березні 2022 року повернувся з російського полону, вважали автором фрази про "російський військовий корабель". Однак згодом у Державній прикордонній службі заявили, що фразу промовив один із прикордонників, якого вже також звільнили з полону. Адже під час атаки росіян на Зміїний серед українських військових канал зв'язку був лише у прикордонників. Тож російські судна могли спілкуватися з українськими силами на острові лише через прикордонників.Речник ДПСУ Андрій Демченко пояснював журналістам, що у відомстві не спростовували та не підтверджували інформацію про авторство Грибова, щоб не наражати на небезпеку прикордонників, які перебували в полоні. Нині, за словами Демченка, Україна зберігає в секреті ім'я справжнього автора з міркувань безпеки, проте речник сподівається, що найближчим часом буде можливість розкрити й цю інформацію. Водночас сама фраза, адресована російському військовому кораблю, облетіла увесь світ.До служби у морській піхоті Роман Грибов був найвідомішим діджеєм у Золотоноші, що на Черкащині. Музика, вечірки, апаратура… Але згодом вирішив: ця професія — не для сім’ї. І пішов у військо.Сьогодні Роман Грибов — ветеран. Кілька місяців тому звільнився зі служби. Каже, ненадовго: "Думаю, я повернуся на військову службу згодом, бо не можу я з вільним життям довго жити".Ми зустрілися з ним під час акції проти булінгу в школах, одним з організаторів якої стала Національна академія внутрішніх справ. І, можливо, це символічно: людина, яку вважали голосом спротиву назовні, тепер говорить про те, як не роз’їдати одне одного зсередини.Полон і звістка про "загибель"24 лютого 2022 року на Зміїному перебували прикордонники та морські піхотинці. Після бомбардувань зв’язок із командуванням було втрачено. Згодом понад 80 захисників острова потрапили в полон. Найболючішим моментом для них стала звістка про те, що в Україні їх вважали загиблими."Спочатку нас усі похоронили. Найжахливішою новиною для нас було, коли ми дізналися, що наш президент нас поховав. Сказали, що нібито ми всі загинули. Я нікого не засуджую в цьому. То були перші дні великої війни. Було багато хаосу. Ніхто не знав, що з нами. Як донести своїм рідним і близьким, що ми живі? Моя жінка дізналася з російського відео, що я не загинув. Росіянці нас одразу перевезли до Криму. Спочатку ми були зв’язані, а потім нас розв’язали, щоб для телекамер показати, як ми їдемо автобусами, як нас потім нібито зустрічають "з хлібом-сіллю". Ну, от з цього відео дружина дізналася, що я живий. Знайшла десь у російських пабліках", — згадує військовий про ті дні.У той час соцмережах з’явилися фото Романа з чорними стрічками. Потім, після звільнення з полону, він знайшов їх і зберіг на пам’ять.Військового звільнили з полону у квітні 2022 року. За його словами, це був неофіційний обмін — наших захисників обміняли на російських строковиків (бо тоді ж у Кремлі заявляли, що строковики нібито не беруть участі в бойових діях).Коли побачив уперше після полону дружину — жахнувся, настільки вона схудла від переживань.Військового відпустили на кілька днів додому, а потім знову в стрій. Про реабілітацію тоді ще ніхто не думав, бо не знали, через які тортури проходять наші полонені."Ніхто не задумувався, що ця фраза стане легендарною"Щодо всесвітньо відомої фрази про "російський військовий корабель" Роман Грибов згадує:"Коли повернувся з полону, я навіть не очікував, що такий розголос буде… Ми навіть не згадували, що там хтось когось посилав у той момент".Роману Грибову пощастило звільнитися з полону одним з перших зі своїх побратимів. Потім вони розповідали, як у полоні росіяни намагалися з’ясувати, хто саме з українських захисників так зухвало послав в етері їхній корабель. Зокрема, Владислав Задорін із позивним "Бублик" згадував, як його вісім разів возили на аудіозапис голосу — змушували читати казки та інші тексти. Намагалися ідентифікувати "автора" фрази.Сам Роман Грибов припускає:"Росіяни почали допитувати всіх, мабуть, дізналися, що я вискочив, і вони не встигли мене вичислити. Вчасно не зрозуміли, що я у них був у полоні. А потім хотіли змусити когось "взяти провину на себе", щоб заявити: вони піймали".До речі, після того, як крейсер "Москва" справді пішов на дно, з’явилося багато жартів про "прокляття" Зміїного. Роман Грибов іронізує: може, варто зібратися з хлопцями знову, так би мовити, повторити обстановку? Хто знає — раптом знову спрацює. Але вже проти самого Путіна.У перші дні повномасштабної війни легендарна фраза з острова Зміїний миттєво облетіли українські та світові медіа й стали одним із символів спротиву українського народу.У січні 2025 року цю фразу навіть внесли до Національного реєстру рекордів України — за найбільшу кількість цитувань антивоєнного вислову. Загалом зафіксували 28 мільйонів випадків її використання.Коти острова Зміїний, родичі домашнього улюбленця БудановаОстрів Роман Грибов згадує з теплотою. Жартує, що обладнав би на Зміїному після перемоги реабілітаційний центр для військових — мовляв, там чудовий клімат, особливо влітку.До речі, після звільнення Зміїного, 2022 року, з острова забрали одного з котів. Згодом він опинився у чинного очільника Офісу президента Кирила Буданова. Виявляється, там залишилося ще кілька тварин."Коти вижили навіть попри бомбардування острова. Ті хлопці, які зараз там чергують, їх підгодовують", — стверджує Роман Грибов.Тож на Зміїному ще можна взяти собі домашнього улюбленця, можливо навіть — родича кота Буданова.Лондон і зустріч із Валерієм ЗалужнимКілька місяців тому Роман разом із ветеранами їздив до Великої Британії на реабілітаційні заходи. Також вони попросили про зустріч із Валерієм Залужним."Для мене він на сьогодні є найавторитетнішим, кому я вірю", — говорить Грибов.Залужний зустрів військового словами: "Ось прийшов господар острова!" — і підписав йому свою книжку.Про плани на майбутнєПро плани на майбутнє відповідає коротко:"Закінчмо, переможемо хоча б, а тоді я вам розкажу".Зараз він працює з асоціацією підприємств ветеранів АТО, займається ветеранською спільнотою, допомагає побратимам адаптуватися до цивільного життя. І, як сам каже, поки його ім’я ще впізнають, волонтерить — "своїми підписами й тому подібне".Про булінг, ТЦК і втому суспільстваДо акції проти булінгу в школах Роман долучився свідомо."Я погодився, тому що це для мене надважлива тема. Зараз і так наш народ між собою дуже гризеться. Найболючіша тема, яка зараз постала перед нами — ТЦК".Його пропозиції, зокрема щодо окремої форми для представників територіальних центрів комплектування, викликали хвилю обурення в частини суспільства. Хейт, як каже, був чималий."Я проти того, щоб ТЦК у такий спосіб бусифікували людей. Це дуже принижує. Але коли я почав говорити про це, на мене полетіло багато хейту, можна сказати, що мене теж намагалися "забулити". Але я на таке не ведусь. Я за адекватну мобілізацію. Можна все робити іншими методами. Зараз наш народ починає розділятися всередині. Тому що хтось починає думати про вибори, хтось "забив" на війну, волонтерство. А я хочу нагадати, якими згуртованими ми були на початку", — наголошує Роман Грибов.Читайте також:Дванадцять операцій, служба на протезі й подіум: історія ветерана з Хмельниччини"У міні було півкіло тротилу. Я дивом вижив": історія ветерана з Закарпаття, який став прикладом незламності"Міна прилетіла просто в ноги, та я вірю, що ще побігаю": історія захисника з РівногоМріяв взяти доньку за руку і піти на прогулянку: як бойовий медик, що втратив кінцівку, повертає інших до життя.

Польський прем’єр-міністр Туск після скандального вето президента Навроцького на закон про кредит SAFE налякав поляків загрозою виходу їхньої країни з ЄС у разі домінування правих. Наскільки реальним є такий сценарій?"Polexit сьогодні є реальною загрозою! Обидві Конфедерації та більшість членів партії "Право і справедливість" (PiS) хочуть його. Навроцький — їхній покровитель. Росія, американська партія MAGA та європейські праві на чолі з Орбаном хочуть зруйнувати ЄС. Для Польщі це буде катастрофою. Я зроблю все можливе, щоб їх зупинити", — такий тривожний допис у мережі Х зробив глава польського уряду Дональд Туск.Про його натягнуті відносини з президентом Каролем Навроцьким відомо, та чи справді сусідня з нами держава вирішила повторити шлях Великої Британії, яка вийшла з Євросоюзу після референдуму 23 червня 2016 року? Причому вихід для неї виявився болючим.Що стало каталізатором відвертості ТускаЦя історія почалася на саміті НАТО в Гаазі. TrueUA аналізував перебіг цієї події, де лідери країн — членів Альянсу погодилися на вимогу Дональда Трампа поступово збільшувати витрати на оборону, щоб до 2035 року кожен учасник блоку досяг позначки видатків у 5% ВВП. Перед тим, як погодитися на це, європейські члени НАТО розробили механізм швидкої реалізації програм із переозброєння, його назвали Security Action for Europe (SAFE — "Безпекові дії для Європи"). Суть механізму проста: Єврокомісія на зовнішніх ринках капіталу запозичує близько 150 мільярда євро, а всі охочі держави Євросоюзу пропонують свої ініціативи та озвучують суму, необхідну їм для переозброєння. Далі кошти оформлюються як кредит під невисокий відсоток на десять років. Країни пропонують проєкти військово-технічної модернізації, реалізацією яких займаються як власні підприємства ВПК, так й інші європейські.Простіше кажучи, якщо у Польщі немає можливості виготовляти власні військові літаки, вона може кооперуватися, наприклад, із Францією. Преференції при закупівлі зброї і техніки іноземного виробництва, згідно з SAFE, надаються підприємствам країн Євросоюзу. Що цікаво, у цьому випадку навіть Угорщина Віктора Орбана була "за", вона увійшла до топ-5 учасниць програми. Польща попросила виділити їй майже 44 мільярда євро, що становить найбільшу суму з усіх країн ЄС. Бажання поляків швидко модернізувати свою армію зрозуміле з огляду на загрози з боку Росії та її союзниці Білорусі. У свою заявку поляки вписали 139 проєктів, значна їх частина — зброя польського виробництва. Єврокомісія узгодила заявку, залишалися процедурні моменти — законодавці Польщі ухвалюють закон про участь у SAFE, уряд підписує необхідні для кредиту документи і процес пішов. Але сталося не так, як гадалося. Навроцький наклав вето на ухвалений депутатами закон.Не секрет, що Трампу дуже не подобається європейська програма SAFE. Коли він протискав вимогу про 5% ВВП на оборону, очевидно мріяв про закупівлю Європою американської зброї, а не преференції для виробників в Євросоюзі. Ставлення Трампа до ЄС відоме — побільше "доїти". Зараз це йому вилазить боком, коли європейські партнери по НАТО один за одним відмовляються від участі в авантюрі Вашингтона в Ірані.Однак серед європейських політиків є друзі Трампа, серед них Навроцький. У польському уряді підозрюють, що причиною його вето став лобізм інтересів США, а не національний інтерес. Однак президент Польщі наполягає: такий значний кредит не в злотих, а в євро, та ще й під відсотки завдасть шкоди суверенітету країни. Процитуємо Навроцького:"Поляки змушені будуть повернути стільки ж, скільки становить сам кредит, а зароблять на цьому західні банки та фінансові установи. SAFE є механізмом, в якому Брюссель через так званий принцип умовності може довільно призупинити фінансування, тоді як Польща все одно буде змушена виплачувати цей борг"."Принцип умовності", якщо коротко, це інструмент політичного впливу керівництва ЄС на членів союзу, які відступають від взятих на себе зобов’язань із дотримання прав і свобод. Якщо Польща відмовляється від кредиту, то де братиме гроші на переозброєння? Глава держави запропонував, як йому здається, просте рішення — продати частину золотого запасу (він становить 550 тон) і на отримані кошти модернізувати армію. Тоді Варшава не залежатиме від умов, які ставить Брюссель. В уряді ж це вважають шкідливим кроком.По-перше, розпродувати золотий запас, який створювався поколіннями, неправильно.По-друге, гроші за продане золото надійдуть не так швидко, як кредит, а виконати обіцянку про 5% ВВП потрібно вже до 2035 року.По-третє, закупляти зброю і техніку необхідно у кооперації з іншими партнерами по НАТО, оскільки все це включене до загальної безпекової сфери.Туск збирав позачергове засідання уряду, під час якого висловив все, що наболіло, але замість масштабної реалізації проектів в оборонній сфері Варшава поки може почати тільки незначну частину власним коштом. В уряді вважають, що вето Навроцького, яке загальмувало процес, на руку Москві. Власне, згадана на початку заява Туска є продовженням його емоційної реакції на вчинок президента Навроцького.То чи можливий Polexit?У жовтні наступного року поляки обиратимуть 560 членів національних зборів та 100 членів Сенату. Передвиборча кампанія фактично вже стартувала, і вето Навроцького можна вважати одним із її елементів. "Громадянська коаліція" Туска ризикує втратити керівництво урядом.Останні опитування демонструють наступну картину: прем’єрська партія лідирує з показником приблизно 35%, а за нею розташувалися "Право і справедливість" (приблизно 31%), "Конфедерація Свобода і Незалежність" (десь 11%), "Нова лівиця" (7%) та "Конфедерація Корони Польської" (7%). "ПіС" та дві "Конфедерації" — праві консервативні партії, причому дві останні ще проросійські. А згідно зі свіжим опитуванням IBRiS, понад 60% поляків невдоволені прем’єром Туском.Якщо справи так ітимуть далі, то найбільш імовірною коаліцією у Сеймі після виборів 2027 року будуть "ПіС" і дві "Конфедерації". Тоді до ідеологічно правого президента додасться такий самий прем’єр, і Польща може заявити про вихід із ЄС. Поки це є лише припущенням, адже та ж Угорщина Орбана хоч і перебуває у постійному конфлікті з інституціями Євросоюзу, однак покидати його не хоче.Що це означає для УкраїниДля нас такі розклади в польському політикумі мають погані перспективи. "Право і справедливість" як найсильніша із правих партій Польщі претендуватиме на крісло прем’єра. Партія оголосила свого кандидата, це Пшемислав Чарнек, знаний українофоб та євроскептик. Він — не проросійський, але за такого прем’єра затяжний конфлікт Варшаві з Брюсселем забезпечений. І Києву з Варшавою також.Проте є кілька факторів, здатних покращити настрій і Туску, і польським прихильникам ліберальної демократії, і керівництву ЄС.Перший фактор — поразка партії "Фідес" Орбана на виборах 12 квітня. Угорщина багато років залишається зразком для європейських ультраправих. Втрата Орбаном крісла серйозно поламає плани Білого дому з розширення кола своїх агентів впливу в Європі для руйнації ЄС із середини.Другий фактор — листопадові проміжні вибори до американського Конгресу. Поки у Трампа за всіма напрямками справи — кепські. У разі провалу республіканців на виборах демократи ізолюють президента від можливості вести антиєвропейську політику, у тому числі від підтримки розкольників Євросоюзу.Третій фактор — "Конфедерація Корони Польської" Гжегожа Брауна настільки токсична для польського політикуму, що в разі отримання першого місця на виборах "Право і справедливість" відмовиться брати "Корону" в коаліцію. Таким чином у наступному Сеймі не складається більшість для ухвалення рішення про референдум щодо Polexit. І навіть якщо референдум оголосять, шанси на його провал значно вищі за шанси на успіх..