Інтерв'ю

У вівторок, 5 листопада, американський виборець піде на дільниці, щоби сказати своє вирішальне: "Трамп" чи "Гарріс". І у такий спосіб поставити крапку у невизначеності, яка протягом всього перебігу супроводжувала нинішні президентські перегони у Сполучених Штатах — яскраві, скандальні і для когось, можливо, доленосні.Про те, чим була цікава чи навіть унікальна нинішня виборча кампанія в США та до чого варто готуватися Україні, TrueUA поговорив з кандидатом політичних наук, виконавчим директором "Міжнародної асоціації малих громад" Олексієм Буряченком.— До президентських виборів в США лишилися лічені дні. Якщо підсумовувати, чим була унікальна ця виборча компанія, які характерні риси і відмінності від попередніх можна згадати?— Якщо говорити базово, починаючи з участі Джо Байдена, то унікальною ця компанія була досить віковими кандидатами. Як для демократів, так і для республіканців. Навіть за соціологією понад третина респондентів казали не про професійні якості, а передусім про вік кандидатів. Відповідно, була значна частина електорату, яка саме через це була не готова голосувати ні за Трампа, ні за Байдена.Якщо говорити про глибшу соціологію, то Байдена відзначали як більш досвідченого, системного політика, якому готові більше довіряти і який у будь-якому випадку забезпечить сталість. А от про Трампа говорили більш емоційно, що він як був у протестній до істеблішменту ніші, так і залишився.Також на специфіку цього виборчого процесу наклався вихід американців з Афганістану. Який, до слова, був розпочатий ще за Трампа, але завершальна стадія, дуже резонансна, прийшлася вже на Байдена. Бо стало очевидно, що тими засобами й у межах пріоритетів, поставлених США в цій країні і в цьому регіоні, вони своїх цілей не досягають, при цьому витрачаються колосальні кошти. І переважна більшість американців каже, що, так, потрібно було виходити з Афганістану. Але це потрібно було робити більш плавно, не наражаючи на ризик людей, які співпрацювали з американцями.Найбільша континентальна війна в Європі з часів Другої світової — Росії проти України — також має значний вплив на кампанію. І ще додався Близький Схід. Тож я б відзначив, що у цій кампанії, на відмінну від попередніх, зовнішній фактор відіграє більше ролі. Хоча, знову таки, якщо аналізувати вподобання американців, то все одно дві третини — три чверті пріоритетних для них питань — це питання суто внутрішньої політики.Тут важливо зауважити, що попередні виборчі процеси відбувалися на тлі однополярного світу, світового домінування Сполучених Штатів. А оскільки воно, за великим рахунком, було безальтернативним, це могло впливати й на електоральні настрої. Американці більше концентрувалися на собі, тому що на геополітичному рівні досягли першої позиції. І, зокрема, тому зараз така зміна, що навіть під час дебатів, як з Байденом, так і з Камалою Гарріс зовнішня тема порушувалася, тема російсько-української війни в зовнішньому блоці була номером один.— Звертає увагу, що коли Гарріс тільки змінила Байдена, у неї був кращий рейтинг, а зараз Трамп її наздогнав. На вашу думку, що пішло не так у демократів? Чому вони почали втрачати підтримку?— Спочатку потрібно сказати, чому Гарріс набрала, щоб потім пояснити, чому вона трішки "зійшла". Набрала вона передусім за рахунок консолідації самих демократів. Тому що балотування Джо Байдена частина партії підтримувала, а частина, той же Обама — ні. І цей розкол послабляв їхні шанси у цих виборчих перегонах.Потім до неї почали стікатися голоси категорії, яку ми вже згадували, — не готової голосувати за жодного вікового кандидата. Ця категорія не те, щоб значна, але це дозволило Гарріс, за деякими опитуваннями, обігнати Трампа.Скажімо так: на короткій дистанції вона мала більше шансів перемогти, але ж дистанція ця не коротка. У короткостроковому періоді демократи отримали сильнішого кандидата, змогли консолідуватися і отримали додаткові голоси "нейтралів". Але "вдовгу" почались проблеми. Гарріс, навіть на позиції віце-президента, завжди була в тіні президента. І певний період часу ніхто не знав, чого від неї очікувати. І кожен малював собі окрему картинку з Камалою Гарріс.Коли ситуація почала розхитуватися трампівською пропагандою — мовляв, Камала тільки гарно сміється, але нічого не робить, її відповідь була непоганою, вона отримала перевагу під час дебатів. І, відверто кажучи, такої переваги мало хто не очікував. Мало хто очікував, що вдасться переграти на професійних якостях досвідченого Трампа — такого емоційного, епатажного, з досвідом президентського терміну, публічних виступів, близького до телебачення. Але Камалі це вдалося, і це пролонгувало її перевагу, хай і незначну, в межах статистичної похибки, на середній дистанції.Але чим ближче до виборів, тим більше дається в знаки робота Трампа з протестним електоратом, яка і привела його до влади минулого разу. А йому тоді, нагадаю, не давали шансів на перемогу, відрив був суттєвий, але на вибори прийшли ті, на кого не розраховувала соціологія. І зараз, коли він багато їздить нейтральними, невизначеними штатами, які і визначать долю президентських перегонів, він бере своєю харизмою, натиском, прямолінійністю. Тож історія може бути схожою.Зараз всі зусилля трампівської команди кинуті на те, щоб схилити ці невизначені штати на свій бік. Плюс робота з так званим "глибинним" американцем, якимсь умовним фермером з Айови. До того ж протестний електорат, якого прорахувати, скільки його прийде на дільниці, важко. Тому і похитнулися позиції Камали. Їй не вистачає різкості, імпровізації, навіть конструктиву, що завжди було її плюсом, а не Трампа. За ключовими для американців темами вона не пропонує яскраву повістку, якої від неї очікували.Від Трампа, скажемо прямо, його електорат, окрім гасел, нічого особливо і не очікував. Що робить Трамп? Він дивиться топ проблем по соціології і починає на них "навалювати" яскраві пропозиції. От і все, дуже примітивна виборча стратегія. Від Камали, все ж таки, оскільки вона є частиною чинної адміністрації, користується підтримкою чинного президента, очікували глибших, серйозних пропозицій у соціально-економічних питаннях. Їй чи не вдається досить яскраво їх артикулювати, чи вони десь пересікаються з трампівськими... Ситуація щодо Гарріс складається досить розмита, і на цьому тлі Трамп починає видаватися цікавішим для виборця.— Риторика Трампа досить популістична. Він багато обіцяє, але не зрозуміло, як це буде зроблено. І от ми завжди звинувачували українського виборця, що він надто ласий до популізму. Але виявляється, що американський виборець такий же, слабкий перед обіцянками?— "Популізм" все ж таки не завжди можна класифікувати як негативне слово. Популізм — це врахування позиції людей. Вона може бути хибною, і цим грішать політики-популісти, коли йдуть за масами. Але коли питання, яке підтримується у суспільстві, і просте, радикальне рішення, яке суспільство бачить, підтримується політиком, це гарантує йому підтримку.Наскільки ці популістичні запити до політиків адекватні, залежить від рівня політичної культури суспільства. Але ж направду в США рівень політичної культури досить низький, і зараз ми в цьому переконуємося. Люди в сільській місцевості не знають навіть не те, що відбувається у світовій політиці, вони навіть не можуть для себе артикулювати, де розташована якась, припустимо, Албанія. Пам'ятаєте фільм "Хвіст крутить собакою"? Чому там Албанія? Тому що ніхто не знає, де вона. Це дуже правдива історія.У нас рівень середній освіти набагато вищий, ніж у Сполучених Штатах. А якщо є низький рівень політичної культури, низький рівень освіченості, то і популістичні тренди будуть низького рівня. Тому що пропонувати, скажімо, професійний порядок денний політикам електорально не вигідно. Його потрібно буде довго пояснювати, і не факт, що це вдасться.Тому ми бачимо, що і демократи, і республіканці так чи інакше діють в межах популістичної риторики. Єдине, що варіативність у шляхах вирішення поточних проблем лишається більш професійною у демократів, оскільки це все ж таки чинна адміністрація. А в республіканців, у випадку трампівської кампанії, це вже звелося до майже огульного популізму, який нічого від виборця не потребує -- ні знання історії, ні знання причинних аспектів в економіці чи ще чогось. Максимально проста повістка, яка максимально легко заходить максимально великій кількості людей.Я щиро скажу, що хоча Сполучені Штати завжди були законодавцями політтехнологій, в останніх виборчих циклах Україна, як на мене, набагато цікавіша в контексті наявності такої карти вибору для виборця: який напрямок він хоче, передвиборчі програми, розбиратися у них. На превеликий жаль, у США цього давно немає. Не тільки під час цього електронного циклу, попередні теж чимось особливо професійним не відрізнялися.— Трамп використовує своє відоме гасло з попередньої кампанії -- "Зробимо Америку величною знову". Складається враження, що у нас розуміння величі Америки і розуміння її величі у аудиторії, на яку працює Трамп, дуже відмінне. У нас це вплив на міжнародному рівні, а вони зосереджені на власних потребах. Як можна описати велич Америки, на якій грає Трамп?— Ви дуже логічно поставили порядок запитань, ми від популізму переходимо до гасла "Зробимо Америку величною знову". Все дуже просто. Для нас Америка — це так чи інакше символ, символ демократії. Наше сприйняття Америки в будь-якому випадку пов'язане з їхньою зовнішньою політикою. Але давайте відверто: нам з вами чи політикам в Україні, чи українцям не все одно, який рівень іпотеки в американця? Все одно. Внутрішня повістка, яка пропонується звичайному американцю, нам не цікава.Така ж, тільки протилежна, історія з американцями: зовнішня повістка їм також не особливо цікава. Люди там орієнтовані перш за все на свої базові потреби: мати можливість заплатити за іпотеку, залити галон бензину. Такі дуже звичайні речі. Навіть є такий вислів, що якщо галон бензину подорожчає на 50%, то це політична смерть для чинного президента. Велич Америки там сприймається через те, наскільки якісно і багато соціального блага Америка спроможна зробити для свого громадянина. А не що вона робить у світі, у Європі, в Афганістані, в Індійсько-Тихоокеанському регіоні чи в Україні. Логіка звичайного американця така: робіть, що хочете, але зробіть мені дешевшу іпотеку, дешевший бензин і дайте можливості для саморозвитку і заробітку.— Тобто "зробіть Америку величною для мене"?— Абсолютно правильно. Коли Америка зробила серйозний ривок? Коли вийшла з Другої Світової війни, надаючи все необхідне як для Європи, так і для Радянського Союзу, максимально розкрутила свої виробничі м'язи і вийшла на інший технологічний рівень. І тоді Америка була величною — коли були маскл-кари шестилітрові тощо.От Трамп в апелює до тієї Америки, її величі, багатства, відкритості для молоді, можливостей. Єдине, що він не каже, що тоді Америка була дуже активною на зовнішньому контурі. Тобто відбувається підміна понять. Їм ніхто не пояснює, що зробити Америку величною знову неможливо без глобальної політики. Тому що велич полягає у глобальних світових інститутах, які по суті керуються Америкою: Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, те саме НАТО, величезний кількість двосторонніх договорів, вплив на ООН, USAID -- урядовий фонд США, величезна кількість НГО і дуже значна позиція в доларах.— Перейдемо до прогнозів в разі перемоги будь-якого кандидата. Бо ж ми зараз не знаємо, хто це буде...— Не знаємо. І ніхто не знає.— Почнемо з Камали Гарріс. Якщо переможе вона, які наслідки можливі для України? Що хорошого, що поганого?— За великим рахунком, обоє кандидати — і від республіканців, і від демократів — як на мене, не спроможні якісно змінити зовнішню політику Сполучених Штатів. Звичайно, магістрально їхні стратегії, враховуючи передвиборчі обіцянки та пріоритети, різні. Але жоден з них не буде новим Рейганом. Тоді ж дійсно була і так звана рейганоміка, рішуча економічна реформа, і в зовнішній політиці він був максимально яструбом. Враховуючи, як поводилися протягом своїх політичних кар'єр і Трамп, і Гарріс, я не бачу, щоб або в першого, або в другої був потенціал хоча б приблизно повторити таку поведінку, такі дії.Ймовірно, тенденційно США продовжать йти в бік певної ізоляційної політики. Звичайно, вони будуть пріоритетизувати окремі напрямки своїх зовнішніх відносин, але того, що вони і далі відіграватимуть роль світового поліцейського, як це було продекларовано на початку 1990-х, очікувати не варто. Ні Трамп, ні Гарріс, наймовірніше, цього не змінять.Щодо глобальної політики взагалі і, через цю призму, України, НАТО — думаю, від Камали не варто очікувати якихось різких дій. Все буде розвиватися максимально по-кіссінджерськи, в намаганні всіх зі всіма домовитися, зменшувати рівні ескалації і на тлі такої травоїдної позиції намагатись пролонгувати спадаючу тенденцію впливу Сполучених Штатів. Максимально розтягнути її в часі.Трамп -- чому його, в принципі, бояться? Через його невизначеність. Але невизначеність Трампа, як на мене, дуже переоцінена. Якщо подивитися на його минулий президентський термін, то він теж був дуже яскравий під час передвиборчої кампанії, але щойно став президентом, вся епатажність кудись поділася, він став частиною естеблішменту. І йшов у фарватері стратегії розвитку і зовнішніх пріоритетів США.Можливо, він буде "відрубати" елементи, які бачить для себе зайвими у зовнішній політиці. Як свого часу він почав вихід з Афганістану, так цього разу, мабуть, те ж саме чекатиме і на позицію щодо домінування в НАТО. Тобто якщо при Гарріс НАТО не перезавантажиться і роль США збережеться, що, в принципі, погано як для Штатів, так і для НАТО, то при Трампі буде принципова позиція: країни Європи мають піклуватися про свою безпеку самі. США, і така ідея вже лунала від чинної адміністрації Байдена, у випадку агресії в бік ЄС готові кратно включитися у підтримку. А допоки це не відбувається, вони платитимуть рівно стільки, скільки й інші члени, і паритетно ухвалюватимуть рішення зі всіма, а не грати "першу скрипку".Тому при Трампі, думаю, ми побачимо певні рухи в оптимізації витрат США на глобальному рівні. Але чи спроможний Трамп на якусь нову модель? Це найбільша інтрига. Як на мене, що віце-президент Венс, що Трамп — не ті люди, які спроможні на якісь нові моделі. Які знайдуть необхідний баланс у світі, наприклад, для перезавантаження ООН. Але для балансу скажу, що і Камала Гарріс також, мені здається, не з тих людей.— Якщо Дональд Трам і Джей Ді Венс за своєї каденції продовжать свою лінію, місцями антиукраїнську, якою вони добре накрутили свій електорат, який є простір для маневру в України? Які компенсатори? До чого готуватися у такій ситуації?— Зрозуміло, що є магістральний курс на ЄС та НАТО, закріплений в Конституції. Але багато інших країн йшли до серйозного внутрішнього перезавантаження, до вищого рівня не через участь у глобальних, наддержавних об'єднаннях. Якщо географічно навколо якоїсь маленької країни завжди був Євросоюз, то вона таким чином в нього вливається. У випадку з Україною все складніше. По суті вона є для ЄС певним форпостом перед Азією, перед Російською Федерацією. Вона вже багато в чому зруйнована, є окуповані, анексовані території. Тому я б робив декілька одночасних рухів.Перше — це продовжувати комунікувати з чинною адміністрацією США і тією адміністрацією, яка буде формуватися за результатами виборів. Для нас поки що колосально важлива американська підтримка, двопартійна і двопалатна. Але одночасно треба робити акцент на підвищенні рівня комунікації з європейськими партнерами, пояснюючи, що дуже скоро питання безпеки Європи буде питанням самої Європи. І тут Україна може посісти серйозне місце. І вони чудово це розуміють, що роль "безпекового шлагбауму", яку Україна і зараз виконує для багатьох ризиків, вона може виконувати і в подальшому. Тому вони зацікавлені у продовженні інтеграційних процесів.Але разом з тим я б запровадив і третій напрям. Це укладання двосторонніх угод з конкретними державами. Не ті договори про безпеку, які зараз укладаються. Їх вже близько 30, але вони передусім спрямовані на майбутню війну. А я б порадив шукати партнерів, які готові допомагати Україні вже. І не робити якийсь великий блок, а працювати з кожним індивідуально, сам на сам.Прикладом можуть бути взаємовідносини Туреччини та Азербайджану. Якби ми вийшли на подібний рівень конструктивних взаємовідносин, наприклад, з Польщею, це було б ідеально. Але ж Польща є членом ЄС та НАТО, і це ускладнює завдання. Тому, можливо, треба шукати якісь гібридні варіанти. І підсилювати конкретні треки взаємозв'язків з конкретними країнами.Четверте і, мабуть, найголовніше — Україні потрібен геополітичний проект, а можливо і декілька. Україна має показати світу, чим вона може бути корисна, і консолідувати підтримку навколо якогось глобального пріоритету, який цікавий всім.Допоки ми будемо варитися у своєму внутрішньому казані, як казала Мирослава Гонгадзе, ходити по зачарованому колу української політики від виборів до виборів, то нічого гарного в нас не буде. Щоб це змінити, нам потрібна зовнішня повістка, яка б об'єднала всіх навколо неї. Потрібна візія як для України, так і глобальна ідея, яка навколо України об'єднає інші країни, просто по всьому світові. Тоді, думаю, ми будемо зменшувати свою залежність від тих же Сполучених Штатів, від Європейського Союзу. І парадокс в тому, що чим менше ми будемо від них залежати, тим ближче ми будемо до членства в ЄС та НАТО.

Волонтерство є одним із факторів стійкості українців під час війни. Саме завдяки єдності та взаємній відповідальності команда Артема Гончаренка вже понад два роки активно допомагає нашим ветеранам та переселенцям рухатися далі, попри втрати. У жовтні поточного року Артема Гончаренка -- президента благодійного фонду "Реконструкції та розвитку України" -- призначили керівником Інституту реінтеграції, реабілітації та професійного розвитку ветеранів "Архітектура Стійкості" Київського національного університету будівництва і архітектури. Його команда зробила чималий внесок у підтримку армії. Одним з найбільших проектів є мобільний госпіталь, який з 2022 року допомагає пораненим захисникам на передовій. До того ж щодня триває кропітка робота з розробки освітніх онлайн-платформ для дітей, студентів та ветеранів. Про те, з якими викликами зіткнулася команда й особисто Артем в ході своєї волонтерської діяльності, як вдається долати труднощі та які проекти в планах -- у нашому інтерв'ю. — Вже кілька років ви є президентом благодійного фонду "Реконструкції та розвитку України", який займається гуманітарними проблемами українського суспільства. Розкажіть про ваші основні проекти, хто підтримує вашу діяльність та на кого спрямована основна допомога? — Варто почати з того, що наша команда вже протягом останніх 10 років займається громадськими та соціальними активностями. Зокрема, серед наших постійних партнерів, яким ми допомагаємо, Мала Академія Наук. Наш основний напрямок — науковий, він ґрунтується на базі декількох університетів, низці громадських спілок та організацій, які займаються і наукою, освітою, просвітою, ІТ діяльністю. Починаючи з 2014 року, ми -- команда, яка у 2020 році об’єдналася в International Technology Transfer Association (ITTA) -- створювали майданчики й займалися тим, щоб навчати молоде покоління як креативним індустріям, так і допомагати їм в отриманні грантів тощо. Крім того, члени нашого фонду є розробниками безкоштовних освітніх онлайн-платформ для дітей, студентів, тих, хто займається перепрофілізацією, таких як AGGR University. — Як змінилась робота фонду з початком повномасштабної війни? — Фонд, власне, і став фондом в 2022 році. До цього ми співпрацювали з однією з організацій і командою, яка займалася реконструкцією та розвитком України. Порадившись з командою, ми вирішили консолідувати наші зусилля саме в фонд, оскільки потрібна була форма власності організації, така як благодійний фонд, щоб займатися волонтерською діяльністю. На початку повномасштабного вторгнення ми займалися допомогою шелтерам, внутрішньо переміщеним особам та тим, хто постраждав внаслідок війни. Трохи згодом Фонд почав надавати допомогу учасниками бойових дій, ветеранам тощо. І після цього, можна сказати, почалася наша активна робота. — Основним напрямком діяльності вашого благодійного фонду є забезпечення функціонування мобільного госпіталю. У чому його унікальність та як він функціонує? — Ми завезли мобільний госпіталь наприкінці 2022 року — саме він і зібрав в собі всю нашу діяльність. Його особливість полягає у можливості проводити оперативні втручання у, здавалось би, найскладніших умовах, зокрема на фронті. Щодня у ньому оперують 100 людей, це його прохідна можливість. -- Який вигляд має госпіталь? -- Це фура, яка розкладається у різні боки. Госпіталь був зібраний під наш запит німецькою компанією, яка замовила виробництво самого фургона у Туреччині й переобладнала його. Довжина фури 22 метри. У самому госпіталі військових оперують, а на кареті швидкої допомоги доправляють далі. Принцип госпіталю: приїхав, попрацював, згорнувся і поїхав. Щоб розпочати роботу, тобто розгорнутися й згорнутися, йому потрібно до 15 хвилин. Окрім фури, госпіталь складається ще з п’яти карет швидкої допомоги, які забезпечують евакумобілі, що забирають поранених з лінії фронту. — Скільки лікарів базуються у госпіталі на колесах? Як організовується їхня діяльність? — Сьогодні у мобільному госпіталі працюють 24 медики. Вони живуть поруч із госпіталем, умовно. Зазвичай це три команди, які працюють позмінно. — Окрім особливої специфіки роботи — у польових умовах — перед якими труднощами ви поставали у питанні забезпечення функціонування мобільного госпіталю? — Оскільки ми з госпіталями в Україні працюємо вже не вперше й спілкуємося з представниками таких організацій за кордоном, зокрема з представниками з НАТО, то отримуємо певні знання щодо того, як відбувається аналогічне лікування. Ми намагаємося впровадити щось нове для наших госпіталів, але, знову ж таки, це доволі складна історія, бо багато чого не сертифіковано у нас, але сертифіковано в Європі. Ми стикаємося з цим регулярно. Й бюрократичні процедури насправді з’їдають доволі багато часу. Окрім цього, доводиться вирішувати й інші питання, зокрема, забезпечення медичного обладнання й матеріалів. Найважче у зимовий період, адже потрібно, щоб все якісно функціонувало при мінусовій температурі. Окрім операційної, мобільний госпіталь обладнаний повноцінною біохімічною лабораторією, аптекою. У нас навіть є невеличка зона для приймання пацієнтів. — Чи були операції в цьому госпіталі, які перевершили ваші очікування? — Так... І це, на жаль, найстрашніше, знати, що людей привозять і для невідкладних ампутацій, і для видалення уламків, і з відкритими черепно-мозковими. Треба розуміти, що у госпіталі значний потік, адже він працює там, де очікується велика кількість поранених. І ці поранення можуть бути різні. Були дні, коли в одному стабілізаційному пункті, якщо бути точним, кілька сотень людей за день, які були з осколковими пораненнями. І це проблема. Бо, по-перше, логістика. По-друге, у нас була історія, коли мобільний госпіталь здавав російський агент під прикриттям. Він приходив туди як поранений і здавав позиції. Коли його викрили, обстріли госпіталю на деякий час зупинилися, проте зараз відновились знову... — Попереджати якось можна такі випадки? — Звичайно. Забезпечується секретність переміщення мобільного госпіталю. Є певні протоколи безпеки, і люди, які займаються охороною об’єкта. Адже це великий й дорогий об'єкт і його можливості нічим не відрізняються від звичайного госпіталю. — Мобільний госпіталь — це дуже перспективна історія. Чи є у планах після нашої Перемоги його подальша експлуатація? — Звісно! Його після Перемоги планується використовувати в тих зонах, де зруйновані лікарні. За його допомогою можна проводити певні маніпуляційні втручання, перев'язки, лабораторні дослідження, міні-операції тощо. Наприклад, приїхав такий госпіталь, розклався, персонал надав пацієнтам послуги й поїхав. Надалі ними вже будуть опікуватися місцевий медичний персонал. Це перспективно тому, що за місяць так можна об'їхати п'ять місць. — Чи робили ви певні підрахунки щодо того, скільки потрібно таких госпіталів для більш-менш повноцінного медичного забезпечення на фронті? Є плани в перспективі збільшити їхню кількість? — Так, звісно... Якщо проект продовжиться, і ми зможемо закрити борг по цьому госпіталю, звичайно Фонд збільшить кількість таких об’єктів. Але спочатку потрібно розрахуватися за наявний. Адже німці повірили в Україну, у мене особисто. Вони дали величезну знижку, оскільки такі госпіталі при повному укомплектуванні, як наший госпіталь, коштують від 360 тисяч євро. Ми порахували, що для забезпечення всієї лінії фронту необхідно 52 таких госпіталя. Потім зрозуміли, що навіть цієї кількості буде мало. Але, на жаль, ми зіткнулися з недостатнім фінансуванням... Навіть що стосується донатів: про медицину багато хто чомусь забуває, а мобільний госпіталь взагалі багатьма сприймається більш як гуманітарний проект, хоча ми працюємо з військовими. І в цьому виникає проблема з донорами за кордоном, бо вони кажуть, що армію не фінансують. — У скільки вам обійшлося придбання госпіталю на колесах?  — Відповідно до контракту, госпіталь коштує 230 тисяч євро. З першим внеском нам допомогли наші американські друзі і партнери. Завдяки небайдужим українцям Фонд назбирав невеликі суми і перерахував німецькій компаніїї. Але Фонд ще винен за госпіталь близько шести мільйонів гривень. Ми ведемо переговори з німцями, вони під моє "чесне слово", під мою репутацію дають відтермінування. Ми намагаємося різними шляхами зібрати ці кошти. — Окрім госпіталів, ваш фонд займається реалізацією освітніх проектів, зокрема для ветеранів, дорослих й дітей переселенців. У яких напрямках відбувається діяльність? — Це онлайн-школа, де навчаються діти ветеранів, переселенців, які переїхали з фронтової зони й не мають змоги здобувати освіту у звичайній школі. Також ми розробили ІТ-курси, які викладаємо для тих, хто хоче опанувати нову сферу діяльності. Звертаються до нас й стосовно кібербезпеки. Ми вчимо також і ветеранів, які хочуть продовжувати свою діяльність із захисту і підвищення обороноздатності країни. Це переважно дистанційне навчання, тому Російська Федерація не може простежити. На початку повномасштабного вторгнення, наша команда допомогла великій кількості людей переїхати за кордон. Серед них було багато жінок з дітьми з Бучі та  Ірпеня . Є ті, хто вже повернувся, а є ті, хто залишився і, наразі, перебуває у Європі або взагалі по світу. А освіта дітям необхідна. — Така освіта для дітей підкріплена державною освітньою програмою? — Так, по закінченню цієї онлайн школи учні отримують документи державного зразка. Це наш реалізований проект спільно з першою онлайн-креативною українською школою "Фокус". Ми розробили їм платформу ще до повномасштабного вторгнення. Це був доволі цікавий для нас ІТ-проект. Він планувався для дітей ІТ-шників, для дітей з креативних індустрій, для дітей, які потребують особливих вимог до навчання, або ті, хто багато подорожує, спортсменів, дітей дипломатів тощо. І ця історія якраз таки нам і дала поштовх вже коли почалося повномасштабне вторгнення. З’явилася потреба дітям, які перебувають, наприклад, за кордоном, надавати освітні послуги. Ми робили різні програми. Спочатку доступ надавався безкоштовно. Згодом ми були вимушені надавати доступ з мінімальними внесками, які компенсували затрати на бюрократичні процеси, пов'язані зі здачею звітності, друком всіх грамот, табелів тощо. — Ви також займаєтесь реабілітацією поранених військових. Йдеться переважно про фізичну реабілітацію, чи також психологічну? — Так, на цьому ми акцентуємо особливу увагу, адже після госпіталю поранені повинні проходити реабілітацію. І нерідко вона довічна. Ми координуємо цю діяльність і вирішуємо залежно від стану пораненого, яка допомога надалі необхідна. Після цього розробляємо під потреби конкретного пораненого програму реабілітації, шукаємо спонсорів тощо. Крім цього, намагаємося не лише допомагати з реабілітацією ветеранів, а й організовувати відпочинок для них та членів їхніх сімей. Відправляємо їх відпочити туди, де немає вибухів, ракет тощо, адже вони заслуговують цього. Надаємо юридичне консультування ветеранам тощо. — До повномасштабного вторгнення у вас в планах було розвивати БІГ-регіон (назва складається з перших літер назв міст Буча, Ірпінь, Гостомель, — ред.), де жили й гуртувались ваші друзі й колеги — фахівці креативної індустрії. Однак повномасштабна війна внесла корективи в ці прагнення, особливо, коли довелося евакуюватися не лише вам, але й допомагати з виїздом у більш безпечні регіони друзям і колегам. Чи є сьогодні у планах відродити БІГ-регіон? Чи є розуміння, звідки прийдуть на це кошти? — Креативні індустрії, маркетинг і IT — це основні напрямки нашої діяльності, і команда, з якою я працюю, об'єднана в українському офісі "Міжнародної асоціації трансферу технологій". Це організація, яка була співзасновником міжнародного креативного центру I-Dolina. До війни ми активно розвивали проект БІГ-регіону (Буча, Ірпінь, Гостомель), який об'єднував багатьох представників креативних індустрій. Ми планували створити простір, де могли б працювати та розвиватися великі світові компанії, такі як Microsoft, Google, Hewlett Packard (HP). Для цього ми залучали партнера, який готовий був виділити близько 500 гектарів у Вишгородському районі, але ця територія все ще замінована, і війна внесла свої корективи. Наразі ми продовжуємо працювати над проектом з мінімальними ресурсами, допомагаючи ветеранам та їх родинам розвивати стартапи і бізнес-ідеї. Попри війну, ми продовжуємо шукати нові можливості для відродження цього проекту. Ми розглядали варіант створення простору у Львівській області, але поки що цей варіант залишається на паузі. Сподіваємося, що в майбутньому зможемо повернути цей проект до Київської області або реалізувати його в іншому вигляді. Можливо, цей креативний простір стане інноваційним містечком, яке фінансуватиме діяльність ветеранів та їхніх бізнесів, забезпечуючи стабільний розвиток нашої спільноти. — Крім волонтерської та IТ-діяльності, ви є керівником Агенції відбудови України. Однією з ваших великих розробок у цьому напрямку є електронна система управління проектом DREAM. Що вона передбачає і на якому етапі впровадження перебуває нині? — Якщо коротко, то це збір і систематизація інформації щодо зруйнованих внаслідок війни об'єктів, які потребують капітального ремонту, відбудови, перебудови чи реставрації. Це важливо тому, щоб, наприклад, коли прийде донор з іншої країни, який готовий допомогти у відбудові, мав усю зібрану інформацію в одному ресурсі. Проте, якщо ви запитаєте, чи за допомогою цього швидше можна порахувати руйнацію в Україні, то ні. Поясню, чому так. Наприклад, були завдані прямі збитки інфраструктурі, й підприємство зупинилося й не може випускати продукцію — тобто були зірвані терміни тим, хто вже замовив продукцію у такого виробника. Якщо це, наприклад, ще і будівельна сфера, то там зупинилось будівництво, і це завдало непрямих збитків. Хто їх має відшкодовувати? Хто їх має порахувати? Сьогодні на базі DREAM проходить багато навчальних семінарів, конференцій, всього, що пов'язане з відбудовою. Електронна система вже запроваджена. Питання в тому, наскільки ми загалом готові нею користуватися та яка буде інформаційна кампанія щодо її використання. — Система передбачає внесення в перелік лише державних об'єктів чи й приватних? — Всіх. Але з приватними важче. Тому що багато людей не узаконювали свою нерухомість. Тобто в них міг бути старий будинок відповідно до документів, а фактично вони вже 5 чи 10 років побудували новий і просто його не узаконювали, зробили капітальний ремонт або зробили утеплення. Хто порахує вартість цього, якщо завдано збитків під час обстрілу? Навіть якщо прилетіло, не дай Боже, в будинок чи у квартиру, вираховується вартість житла. А вартість меблів, техніки, хтось порахує? Скільки в нас ФОПів перебувають на спрощеній системі оподаткування й не ставили майно на баланс. Тобто візьмемо, наприклад, СТО. Скільки там обладнання, викруток, гайкових ключів, перфораторів, шурупокрутів, помп тощо. Це все доволі дорогі речі. А якщо взяти, до прикладу, заклади громадського харчування, чи навіть кав'ярню, де лише кавомашина, холодильне обладнання тощо коштують не одну тисячу гривень. Я часто виступаю на конференціях, розповідаю підприємцям, як треба вести цей облік, щоб потім, коли вони захочуть відшкодовувати втрачене майно, процедура була простішою. Я бачу перезавантаження України в новому вигляді, з новими фокус-групами на розвиток. Бо вважаю, що Україна може бути одним з найкращих у світі креативних хабів. Важливо залучати нове покоління до креативних індустрій. Подивіться приклад українських тіктокерів, ютуберів. Скільки вони заробляють. Особливо тих, хто концентрується на закордонну цільову аудиторію. Але тоді це теж велике питання. Адже треба стимулювати нашу молодь, дітей, студентів вчити англійську мову, щоб вони могли вийти на міжнародні ринки. Це теж важливе завдання з огляду відбудови. Бо, наприклад, є різниця між rebuild, recovery, reconstruction і renew. Потрібно розуміти, що ми плануємо робити з пошкодженим чи зруйнованим об’єктом — перепланувати його, просто відновити чи побудувати щось нове з огляду на суспільні потреби. — З-поміж перерахованого вище, ви також викладаєте в Національному університеті будівництва і архітектури. Які основні напрямки вашої наукової діяльності? — Я викладаю біотехнології, IT, екологію, іноді частково охорону праці. До того ж веду тренінги з маркетингу, IT, автоматизації тощо. Зараз в мене додається ще напрямок по штучному інтелекту, використання його в девелопменті, в будівельному процесі тощо. Маю ідею створення гуртка по штучному інтелекту з однією з вибраних нами експериментальних шкіл. Це буде експериментальний проект. Хоча насправді багато про вже викладають про це за кордоном як основну дисципліну для учнів школи, які потім можуть вступити в університет й там вже розвивати свою діяльність. — Що надихає вас для реалізації поставлених цілей? — Люди. Своя сорочка ближче до тіла, а у мене два ветерани в сім’ї — тато і молодший брат, обидва з інвалідністю. Тому мені дуже знайомо це. Вони чесно зі мною діляться щодо тих чи інших проектів, дають зважені відгуки. Тому я завжди беру це до уваги, щоб покращити все для того, аби інші ветерани отримали максимум.

Початок вересня виявився неспокійним у владних коридорах. Точніше, у владних він, ймовірніше, був напруженим, а от неспокійним він був у коридорах на Грушевського: Банкова гуртом звільняла голів міністерств та інших відомств, тасувала кандидатури й врешті продавлювала через Раду потрібні їй кадрові рішення. Парламент цього разу, варто зазначити, був дещо норовливим. Але більше за формою, ніж по суті, "проваливши" голосування за тими чи іншими кандидатурами, він знайшов потрібні голоси вже наступного дня. Про те, що стоїть за цією, вже черговою, ініційованою Офісом президента кадровою ротацією та чи можна порадіти новачкам -- TrueUA розбирався з політологом Олегом Постернаком. -- На вашу думку, що взагалі відбувається? Навіщо і чому саме зараз Банкова вирішила перетрусити Кабмін? -- Кабмін у нас був недоукомплектований дуже давно -- п'ять вакантних посад більше ніж півроку. Це не є правильним. А пов'язано це з тим, що, по-перше, в умовах воєнного стану і в умовах зміни формату ухвалення стратегічних державних рішень змінилася і значущість політичної, законопроектної, урядової роботи. Вони об'єктивно відсунуті на другий план. Другий момент пов'язаний з тим, що в оточенні президента є декілька груп впливу, і ключову роль відіграє голова Офісу президента. Також зрозуміло, що певне відтермінування урядової ротації було пов'язане з пошуком певного типу людей, які б виконали функції, що ставить перед ними президент. І, зокрема, які були б максимально лояльні до голови Офісу президента. Можливо, таких кандидатур насправді не дуже багато у кадровій обоймі влади. Третя причина полягає в тому, що реальна зміна конструкції влади, пріоритет військових питань, підкреслена значущість РНБО, Ставки верховного головнокомандувача робили питання кадрових призначень другорядним, а то й навіть третьорядним. Крім того, йшов пошук можливості заміни всього Кабміну, зокрема прем'єр-міністра, і влітку називалося ім'я Юлії Свириденко як найбільш ймовірної кандидатури. Але деякі нюанси правового характеру, зокрема закон про правовий режим воєнного стану, який передбачає можливість непрацюючого Кабміну, і, можливо, певний вплив міжнародних партнерів призвели до того, що тема прем'єра, я так розумію, зараз знята. Тому саме перед початком бюджетного процесу, перед стартом осінньо-зимового періоду, опалювального сезону назріла потреба мати повністю сформований уряд. -- Саме цим пошуком потрібних кандидатур можна пояснити затишшя після травневих "чисток", коли, поміж інших, зняли міністра інфраструктури Олександра Кубракова? -- Кубракова треба було знімати через те, що він налагоджував окремі лінії співпраці з іноземними партнерами, зокрема з американцями, і це не сподобалось Банковій. Тому на той час це питання було надзвичайного, оперативного політичного характеру. А всім іншим міністрам -- в межах "в.о." або, наприклад, [міністра юстиції] Дениса Малюськи, який давно просився на вихід, шукали заміну. Відповідно, потрібен був час, який би дозволив зробити це одним махом. Ще один чинник полягає в тому, що не зовсім вистачає голосів у Верховній Раді. Монобільшість зменшується. Наявність різних депутатських мікрогруп всередині "Слуги народу" продовжує існувати, вони торгуються, і провести одним махом всі кадрові призначення було операційно правильно. Тому, я думаю, Банкова й обрала такий сценарій на початку вересня. -- Ну президент зараз фактично представляє і виконавчу, і законодавчу гілку влади.Банкова перебрала на себе ці функції. І вони роблять і без того слухняний Кабмін ще більш лояльним... -- Не впевнений, що ще більше. Куди лояльніше, куди слухняніше? -- В тому і питання. Вони його просто перетрушують, раптом пожвавиться? -- Ми шукаємо тут політичну мотивацію, якісь психологічні пояснення. Насправді все дуже просто. Треба дивитись на специфіку кадрової політики з боку самого президента. А він, як правило, полюбляє ставити такі вимірювані чинники, як ККД, ефективність, продуктивність того чи іншого чиновника. Якщо той непродуктивний на думку президента, звісно, виникає бажання його замінити. Щодо деяких -- наприклад, [міністра стратегічних галузей промисловості] Олександра Камишина -- відставка дійсно була сприйнята з подивом. Ймовірно, президент планує використати його для якихось інших цілей в команді Офісу безпосередньо. А на посадах в уряді йому потрібні такі собі яструби-технократи. Жорсткі виконавці, які будуть чітко, злагоджено і дуже оперативно виконувати поставлені завдання. Це тренд воєнного часу: немає часу на розкачки, бюрократичні проволоки, на піар. Треба діяти. -- А чи є ознаки того, що це якось допоможе владі? Враховуючи, як довго вони шукали кандидатури, зокрема додаткове міністерство (єдності, -- ред.), кількість тимчасово виконувачів обов'язків? -- Думаю, що президент хотів би закрити цей урядовий кейс. І він розуміє, що зміни можуть пробуксовувати в парламенті, що парламент, частина депутатських мікрогруп, може показати зуби. І вони вже показують -- наприклад, невідставкою Коваля або Верещук (за відставку голови Фонду держмайна Віталія Коваля та віце-прем'єрку з питань ТОТ Ірину Верещук довелося голосувати двічі, -- ред.). І це питання вже стає справою честі для президента. Бо він вперше не отримує швидку кадрову обойму нових урядовців, як звик отримувати "зелене світло" від парламенту раніше. -- В контексті цих кадрових змін окремий інтерес викликає звільнення Ростислава Шурми. Враховуючи, що Зеленський до останнього береже своїх людей -- своїх чи Андрія Єрмака -- то це був певним чином "несподіваний поворот". Чому так сталося, на вашу думку? -- Тут є кілька версій. По-перше, кажуть, і сам Шурма хотів вже вийти, його не сильно задовольняла державна служба. По-друге, існує версія, що це сталося через корупційний шлейф, так званий Комітет енергетики при ОП, який він координував і який дозволив отримувати фірмі його брата певний фінансовий ресурс. Цей шлейф був відомий західним партнерам і, можливо, були натяки. І третя версія -- можливо, все, як завжди в Офісі президента, впирається у відносини з Андрієм Борисовичем Єрмаком. Якщо ці відносини еволюціонували в гірший бік, то, очевидно, цей чиновник не може продовжувати роботу, якщо більше не має довіри чи поваги. -- Ви вказали на Енергетичний комітет, і тут варто згадати інше звільнення -- голови "Укренерго" Володимира Кудрицького. Про нього по галузі непогані відгуки. Водночас звертає увагу, що абсолютно не порушувалася тема міністра енергетики Германа Галущенка, до якого назбиралося чимало претензій... -- Бо у Галущенка є свої виходи на Офіс президента. А у Кудрицького, який представляє іншу групу владної еліти, таких сталих відносин, напевне, не було. Кудрицький сприймався багатьма як ефективний керівник. Йому, так чи інакше, вдалося забезпечити захист енергетичних об'єктів -- не всіх, зрозуміло, бо це нереально, але багатьох. І енергосистема після останньої великої атаки встояла. Тому у суспільства й у міжнародних партнерів виникають питання щодо відставки Кудрицького. Але у Галущенка кращі відносини з Банковою. Лояльність і відданість -- ось і весь секрет тривалого перебування на посаді. -- Чи не є ці зміни такою собі ознакою стагнації влади -- оці от перестановки в Кабміні без якоїсь видимої цілі, створення нових міністерств без зрозумілої концепції... -- Або звільнення міністрів без звіту... -- До речі, привертає увагу, що оцінки роботи міністрів не було. Їх звільняють, але навіть не зрозуміло, з яким результатом. -- Це величезна проблема. І під час цієї кадрової ротації ця проблема знову оголилася. Її пропонують вирішити розумним чином: зобов'язати міністрів, які були звільнені або написали заяви, звітувати перед парламентом. Це має бути обов'язком. Бо інакше, це перетворюється на якусь "галочку". Урядовець начебто і працював два-три роки, а що після себе залишає, яка система наступництва, державної політики, геть не зрозуміло. Наприклад, Кулебу звільняють з посади міністра закордонних справ, це ключове відомство, але він відсутній в залі засідань Верховної Ради. Він не може чи не хоче звітувати, а про зовнішню політику, можливо, багато буде питань і в контексті відносин з Глобальним Півднем, і з Китаєм, і з іншими країнами. І ця практика має бути вирішена шляхом зміни закону про Кабінет міністрів. -- Резюмуючи, як все-таки сприймати ці кадрові зміни? -- Ці зміни треба сприймати абсолютно раціонально, виважено. Це не стагнація влади. Президент і "монобільшість" мають можливість змінювати кадри. Священних корів не буває. Тому у "вливанні свіжої крові" з метою оновити урядовий курс, збільшити кількість виважених менеджерів-виконавців немає нічого поганого. Якщо Мінстратегпром очолює Герман Сметанін (Рада проголосувала за його призначення, -- ред.), я вважаю, що це плюс для уряду. Якщо залишається Федоров, керівний віце-прем'єр і міністр цифрової трансформації -- це надзвичайно великий плюс. Якщо залишається Ольга Стефанишина, отримуючи посади міністра юстиції (її кандидатура також ухвалена депутатами, -- ред.) -- це також надзвичайний плюс з міркувань євроінтеграції. Залишається на посаді міністр оборони Умєров -- плюс, бо він має брати участь найближчими днями у "Рамштайні". І багато інших таких моментів. Не треба дивитись на урядову ротацію, як на ознаку кризи. Це звичайний бюрократичний процес. Я бачу в нових урядовцях непоганих менеджерів. Треба дати шанс цим людям. Єдине, що новим міністрам треба буде час на того, щоб "увійти в колію".

Тема підвищення податків з метою "латання" бюджетної діри у 500 млрд грн, про яку українська влада "несподівано згадала" всередині 2024 року, не вщухає вже котрий місяць. Бізнес вже неодноразово виказав свої претензії до урядових ініціатив. Своєю чергою можновладці, зокрема устами одіозного Данила Гетманцева, продовжують пояснювати, чому чергове "общипування гусака" неминуче, причому саме у запропонованому ними вигляді. Про те, наскільки пропозиції уряду відповідають поточному моменту й можливостям країни, які збори дійсно можна підвищити, а які не варто чіпати, і де можна було б знайти додаткові кошти, якби у влади було таке прагнення, TrueUA розповів керівник аналітичного напряму "Мережі захисту національних інтересів "АНТС", економіст Ілля Несходовський. -- Чи можна сказати, що урядові ініціативи були, скажімо, сирими й непродуманими? -- Так. Не всі -- треба розуміти, що це цілий комплекс різноманітних підвищень податків, -- але якщо брати в сукупності, то переважає певна непродуманість, нерозуміння того, як воно вплине на український бізнес. Крім цього, не пропонуються заходи, які б стимулювати, наприклад, боротьбу з "тінню", закриття різноманітних "тіньових" схем, від яких бюджет втрачає значні кошти. Тому в цьому контексті я вважаю, що, так, вони непродумані. -- На вашу думку, які найбільш проблемні місця? Не знаємо, чи можна їх назвати шкідливими, але непродумані ініціативи? -- Деякі можна назвати шкідливими. Треба розуміти, що уряд впроваджує, по суті, нові податки, але при цьому називає їх "військовим збором". Абсолютно непродумане питання запровадження податку з обороту. Це найбільш шкідливий податок для підприємств, який абсолютно не враховує ні результату діяльності, нічого. Він є дискримінаційним стосовно підприємств, які працюють в Україні, у порівнянні з тими, які імпортують продукцію. Він дискримінаційний стосовно підприємств, які здійснюють інвестиції. Навіть студент третього курсу чудово розуміє, що податок з обороту -- це найгірше, що можна запропонувати, якщо, правда, це не якийсь дуже дрібний бізнес. От він, в принципі, податок з обороту може платити, для нього це нормально. А середньому і великому бізнесу це абсолютно не прийнято. Це перше. Далі -- підвищення військового збору з заробітних плат з 1,5% до 5%. Загалом ця ініціатива могла б бути, але лише якщо таке підвищення стосувалося б заробітних плат, вищих за мінімальні, наприклад, вдвічі. Тобто підвищуємо до 5%, але тільки для заробітних плат, які зараз вищі за 16 тисяч гривень. Це був би правильний і більш обґрунтований підхід. Якщо підвищувати військовий збір для заробітних плат на рівні мінімальної, то це означає, що по факту податок з доходів фізичних осіб буде складати вже не 19,5%, а 23%. Зараз мінімальна заробітна плата трохи менша за 200 доларів, і з них буде забиратися 46 доларів. Людині на життя буде залишатися лише тільки 154 долари. Я вважаю, що це абсолютно неприйнятна, неприйнятна пропозиція. Безграмотна, я би навіть так сказав. З приводу деяких інших позицій, то, знову ж таки, не враховується ринок "тіні". Якщо певний сектор в "тіні", наприклад, на половину, то збільшуючи оподаткування ми просто призводимо до того, що "тінь" збільшиться з умовних 50% до 80%. Ніхто не буде платити, тому що винагорода за несплату податків набагато вища, ніж ризик отримати штрафні санкції. -- Наступне питання було, власне, чи можуть ці зміни призвести до ще більшої тінізації економіки. Очевидно, відповідь вже є... -- По окремих секторах -- так. Наприклад, якщо говорити про ювелірні вироби. Коли вони продаються через інтернет без сплати будь-яких податків і без видачі фіскального чека -- і нуль реакції з боку податкової. Продаються через інтернет ті ж самі різноманітні побутові товари, техніка, смартфони тощо -- і також без плати податків. Куди дивиться податкова? Якби вона в цьому напрямку працювала належним чином, забезпечила б 10 мільярдів податкових надходжень до державного бюджету. Проте, як ми бачимо, набагато простіше здійснювати оподаткування білого бізнесу, ніж боротися з тими, хто не сплачує податки взагалі. -- Тобто, ті, хто платять, будуть платити ще більше? -- Звичайно. Цей підхід був завжди до 2016 року. Не розуміючи функціонування економіки, завжди заганяли себе ще більше в "тінь". А вона зменшувалася лише у випадку, коли в Україну заходили різноманітні "шалені" кошти. Наприклад, через високі ціни на метал, що збільшувало загальний оборот всередині країни, і, таким чином, "тінь" зменшувалася. Або коли заходили значні інвестиції. Зокрема у 2005-2006 році, коли зайшли іноземні капітали в банки, що призвело до того, що збільшилося кредитування, і обсяг коштів в економіці зріс. В цьому контексті, звичайно, лише у 2015 році були зроблені абсолютно нормальні кроки, що і призвело до унікального для країни, яка перебуває у стані війни, зростання економіки, середніх заробітних плат, "білих" заробітних плат і суттєвого покращення, зокрема й зовнішньоекономічного балансу. -- А нагадайте, які кроки тоді були зроблені, і чи можна, на вашу думку, якісь з них використати зараз? -- Наприклад, один з таких кроків -- це закриття "податкових майданчиків" Януковича. Замість того, щоб збільшувати податки всім, їх збільшили лише для тих, хто платив дуже мало -- наприклад, ренту. Теоретично, зараз ренту також можна було б підвищити. Розумію, що треба дивитися ситуацію на світових ринках тощо, але тоді рента була дуже низькою, і підняти її було абсолютно обґрунтованим рішенням. У 2015-му був впроваджений податок на імпорт. Замість того, щоб збільшувати оподаткування всередині країни, збільшили оподаткування якраз імпортної продукції. І тим самим покращили торговельний баланс: він вперше за десятки років був позитивним. І це якраз треба зараз впроваджувати. Загалом, якщо говорити про кроки, потрібні зараз, де можна збільшувати оподаткування, то, по-перше, у нас є заяви від аналітичних центрів, і ми всі погодилися, що альтернативою тому, що пропонує Кабмін, є збільшення ПДВ. Це перший момент. Другий момент, це вже моя індивідуальна думка -- збільшення або впровадження додаткового імпортного мита. Крім воєнних товарів, гуманітарки й критичного імпорту, все решта оподатковується. Це два основні напрямки, вони мають бути ключовими. Кілька днів тому Данило Гетманцев якраз писав, що цей додатковий 1% військового збору з обороту, котрий вони хотіли запровадити, вже пропонують замінити на ПДВ. Так, ми зустрічалися з Гетманцевим і Мінфіном, і сподіваюся, що до них якраз дійшло, що податок з обороту -- один з найгірших податків. -- На вашу думку, які ще важелі можна було б використати для наповнення бюджету, і як? Тут одразу згадується заява пані Пріцкер про митницю... -- Абсолютно вірно! Я ще раз наголошую, що найбільша діра українського бюджету -- це українська митниця. І нічого не робиться, щоб цю діру закрити. Туди вливаються мільярди. Це не питання спроможності, це питання зацікавленості влади і людей, які працюють на митниці, -- щоб все це продовжувало існувати. Бо приносить їм дуже непогані гроші. Якщо у нас є випадки затримання митників, які просто так везуть в машині сотні тисяч доларів (йдеться про начальника митного поста "Ягодин", затриманого з 700 тис. доларів у багажнику свого автомобіля, -- ред.), і це оборот якихось тижнів? Якщо за декілька днів набираються такі великі суми, то за місяць там набираються мільйони доларів. І це лише від однієї митниці. Тож митниця залишається дірою в українському бюджеті. -- Які ще шляхи можна назвати? -- Я розставляю так. Перше -- це закриття "тіньових" схем. Якщо держава не впроваджує жодних заходів, щоб їх закрити, то все решта не має ніякого значення. Бо це фактично вибіркове оподаткування. Далі, якщо ми будемо говорити про підвищення, то в першу чергу підвищуються податки на шкідливе. Наприклад, акцизи на тютюн. Я вважаю, що можна збільшити оподаткування ігорного бізнесу. Уряд це навіть якось і не помічає. Тут, на моє переконання, треба і схеми закрити, і оподаткування збільшити. Достатньо докласти незначних зусиль -- і у вас десятки мільярдів додатково в бюджеті. Наприклад, податкова виставила претензії до ігорного бізнесу за попередні роки на 51 мільярд гривень. Плюс там фактично кримінал на криміналі. Куди держава дивилася, коли запускала туди певних людей? Якщо ми будемо говорити вже про класичне збільшення податків, після перших кроків, то це додаткові імпортні мита, це збільшення ПДВ на 2-3% і, якщо розглядати питання збільшення військового збору на заробітні плати, то лише від зарплат, вищих за мінімальну вдвічі. Це єдині три кроки, які я вважаю допустимими за сьогоднішніх умов. Що я підтримую з пропозицій Мінфіну -- це авансовий внесок податку на прибуток з АЗС. Його можна трошки переглянути щодо того, як його обраховувати, але в цілому це правильний підхід. І другий момент, який я підтримую, -- це зменшення неоподаткованого мінімуму на посилки з 150 до 45 євро. -- На вашу думку, додаткове оподаткування ФОПів виправдане за наших умов? -- Якщо брати першу групу, то там однозначно не виправдане. Якщо говорити про другу, то воно виправдане для певних видів діяльності. Наприклад, ресторани -- там взагалі, я вважаю, можна спокійно збільшувати податок, тому що вони сидять на другій групі, ще й податки оптимізують. Знову ж таки, тут податкова однозначно недопрацьовує. А от якщо це, умовно, той, хто ремонтує взуття, він не витягне ту додаткову суму. Взагалі не зрозумію, для чого ці копійки. Мети в цьому немає ніякої. Воно не варте того, щоб для першої чи другої групи збільшувати оподаткування. Виключення становлять ресторани й, наприклад, ті, хто торгують алкоголем. Щодо збільшення податку з 5% за 6% з обороту для третьої групи -- це не критично, скажу чесно, але сам підхід... Я вважаю, що, знову ж таки, можна впроваджувати залежно від виду діяльності. Якщо це виробництво, то 5% навіть забагато. Але якщо це послуги, то можна збільшити навіть удвічі, 10% від обороту брати. Тому що там значна частка саме винагороди виконавця сидить, і це фактично певна мінімізація на виплаті заробітної плати. Тому підвищення з 5% до 6% я вважаю нейтральним, воно не дасть якогось глобального негативного ефекту.

Українці нарешті "видихнули" після липневої спеки, яка за умови вимкнення електроенергії для багатьох стала справжнім випробуванням. Проте літо не закінчилося, то ж ще одна-дві хвилі тепла знову можуть дістатися України. Якої погоди чекати у серпні й чи можна сказати, що в Україні настали аномальні температури, TrueUA розпитав начальницю Відділу метеорологічних прогнозів Укргідрометцентру Наталію Голеню. Начальниця Відділу метеорологічних прогнозів Укргідрометцентру Наталія Голеня -- Зараз по всій Україні зійшла велика спека. Якщо виходити з вашого досвіду і з того, як розвиваються погодні процеси влітку, високі температури ще можуть повернутися? Чи можна сказати, що ми пройшли найбільш спекотний період? -- Висновок, чи був він найбільш спекотним, можна буде робити наприкінці вересня. Але не виключено, що в серпні буде ще одна-дві хвилі спеки. Чи буде вона такою ж, чи сильнішою, сказати поки що важко. За попередніми розрахунками, на 10-15 діб -- десь після 3 серпня, можливо, 5-10 серпня може бути повтор такої хвилі, теж африканського походження. Повітря буде надходити з Південного Заходу. До нас буде поширюватися тропічне повітря, в денні години повітря прогріватиметься, і ми знову матимемо температурні максимуми: на Півночі чи Заході країни -- до +35°С, на Півдні -- і до +40°С. Тобто спека, яка вже була цього року, ще може повторитися. Це попередньо, такий розрахунок є, але говорити на 100% ми поки що не можемо. Будемо слідкувати й попереджати, якщо цей прогноз справдиться. -- Якраз хотіли уточнити, чого чекати від серпня... -- Половина серпня -- це досить часто ще антициклональна погода, спека триває. За кліматичними даними, період спеки у нас не закінчився. Найспекотніші дні -- це друга половина липня і перша половина серпня. У більшості років це найспекотніший період, ще одна-дві хвилі тепла приходять практично щороку. Попередні розрахунки нам поки що дають, що десь 5 серпня може бути ще одна хвиля. Але, знову ж таки, це поки що зовсім попередній прогноз, 50 на 50. Загалом наші найвищі температури, зафіксовані абсолютні максимуми для України -- в більшості випадків серпневі максимуми. Процес такий, що в липні "розкочегарюється", а в серпні вже найспекотніше. Але унікальне літо 2010 року ми поки що його не перевершили. Навіть за тривалістю: тоді була друга половина липня, потім невелика перерва і 18 днів серпня -- найспекотніша погода: +30°С, +35°С і зафіксований максимум +42°С -- найвище значення для України. -- Зараз, після спеки, почалися опади. Можна попередньо сказати, чи змінилася їхня кількість, характер, чи все в межах норми? -- Якби у нас була більш щільна мережа автоматичних станцій... Літні опади -- а для літа більше характерні зливові опади -- виміряти дуже складно. Вони дуже "плямисті", на одній ділянці може випасти 30 міліметрів, а поряд -- 50-100 міліметрів. У нас станція від станції розташована на відстані 50 кілометрів, тож дощ може пройти між ними. Але таких явищ, як зливи з грозами, градом, шквалами, станції фіксують більше. Теж рік на рік не приходиться, але якщо брати загальну тенденцію, то так, їхня кількість збільшується. Грози зі зливами, градами, шквалами стають сильнішими. При тому, що в нас підвищується температурний фон. -- Нещодавно в соцмережах проходила графіка, яка ілюструвала зміну природного зонування в Україні, і ми у Києві вже живемо фактично не у лісовій, а у лісостеповій зоні. Чи змінилося у нас кліматичне зонування? -- Це треба, щоб науковці довели. Є певна середня норма за 30 років. Якщо порівнювати ті 30 років, що були до 1991 року, і ті, які закінчилися 2020-го, то температурна норма підвищилася. Кількість опадів -- по-різному, в різних частинах чи на різних станціях: десь зменшилася, десь збільшилася. А температура однозначно підвищилася протягом останніх 30 років. Таким чином, можна оцінювати, що ми, планета гріється. Хоча це, знову ж таки, не означає, що у нас всюди тепло, тепло, тепло. Наприклад, відбувається вторгнення з арктичного повітря з Півночі, як взимку, так і влітку, і тоді відбуваються активні атмосферні процеси -- влітку це такі активні грозові процеси. -- Якщо говорити про ці вторгнення -- ви згадували, що до нас прийшло африканське тепло. Воно може бути й іншого походження? -- Може бути з Середньої Азії. Загалом з Півдня, південних напрямків: південний захід, південь і південний схід. А прохолодне повітря наноситься з північного заходу, Півночі чи північного сходу. Тому що на полюсі, на Півночі у нас холод, на екваторі -- тепло. І в нас на середніх широтах відбувається намагання холоду зайти з Півночі. Якщо він заходить на Атлантику, то витискує сюди з Півдня тепло -- хвиля прохолодного повітря витискує попереду себе тепле повітря, яке піднімається сюди з Півночі Африки. У нас відбувається змішування. Через це у нас грози -- це повітря з Півночі намагається проникнути на південь, а з Півдня виходить на Північ. -- Починаючи з травня минулого року на планеті фіксувалися найгарячіші місяці. Якщо говорити про українські погоди, ми вже перебили рекорд попередніх років? Це літо, скільки його вже було, стало гарячішим за попередні? -- Коли середню температуру обчислюють глобально, то вона виходить вищою до того, що обчислювали так само глобально. Але якщо брати абсолютні значення температури, то рекорди -- +40°С, +42°С, +45°С -- були у Європі у минулі роки. В Україні максимум -- +42°С, він встановлений 12 серпня 2010-го, і цього року ми його не побили. Тому якщо глобально якийсь місяць був найтеплішим на земній кулі за всю історію спостережень, це не означає, що в Україні він теж був найтеплішим. Воно так не діє. За різних умов відбувається по-різному. Якщо, наприклад, відбувається винос тепла на Європу, в нас такого можуть не зафіксувати. Тож загально можна порахувати, але це усереднено і не означає, що в Україні було так само. Глобальне потепління по-різному проявляється, не так однаково й одночасно. -- Зрозуміло, що на погоду впливає дуже багато чинників. Якщо з позицій простого українця, який намагається щось спланувати, -- на скільки днів має сенс дивитися прогноз погоди? -- Залежить від ситуації. Деякі ситуації на сьогодні-завтра досить тяжко прогнозувати, і виходить по-різному. Але якщо в середньому, точніше -- на три доби, більш-менш точно -- на п'ять, в окремих випадках прогноз працює на сім діб, за певних синоптичних ситуацій.

Останніми тижнями Україна не страждала на відсутність економічних новин. Їх давали і міжнародні зустрічі, як, наприклад, саміт Великої сімки та Конференція з відновлення України. Їх генерувала й українська влада. Проте відповіді на питання, в якому ж стані перебуває наша економіка, з якими викликами вона стикається і чого їй не вистачає, вони не давали. Про стан в економічному секторі, ефективних старих моделей розвитку та виправданість останніх економічних рішень держави TrueUA поговорив з економістом та фінансовим аналітиком Олексієм Кущем. -- Днями експерти консультативної ради з економічної політики при Мінекономіки видали низку порад для прискорення економічного розвитку. На вашу думку, наскільки ці пропозиції виправдані й чи може це реально допомогти нашій економіці? -- На мій погляд, тут є пропозиції, з якими можна погодитися, і є пропозиції, які можна критикувати. Українська модель економіки, яка була до війни -- її ще називали "зерно та мізки" і активно пропагували на Всесвітньому форумі в Давосі -- фактично зазнала краху під час війни. Три умовні кити, на яких трималася ця модель, -- це експорт сировини, переважно аграрної, IT-сектор, і трансферти трудових мігрантів, фактично експорт трудових ресурсів. Ми бачимо, що всі ці три кити виявилися паперовими і згоріли у полум'ї війни. Тобто загалом система колапсувала. Кількість спеціалістів IT-сектору скоротилась на 20% за останньою статистикою і продовжуватиме скорочуватись. Тому що IT-сектор, як і фінансовий, любить тишу, розвинену інфраструктуру і низькі ризики країни перебування. Тому, наприклад, багато західних компаній відмовляються укладати з ІТ-компаніями в Україні відповідні підрядні договори. І ця проблема буде збільшуватись. Ще до війни наш ІТ-сектор оцінювали потенційно у 200-250 тисяч фахівців, до 300 тисяч максимум з потенціалом експорту 10 мільярдів доларів. Це досить низький потенціал, Україна завжди була у четвертій-п'ятій десятці світових рейтингів IT-сектору, десь між Марокко і Тунісом. Ми ніколи не могли змагатись з такими гігантами, як Індія, наприклад, де, умовно, в одних Мумбаї більше програмістів, ніж у нас в цілому по країні. І ще треба згадати про деградацію системи освіти. Два роки пандемії й два роки війни зробили свою чорну справу. А далі низька народжуваність не дасть формуватись великій кількості населення. За статистикою, 10% людей мають математичні здібності, тобто кількість населення в цьому плані важлива, як і система освіти. Крім того, наш ІТ-сектор базувався на кількох інститутах кібернетики й політехніках у Львові, Києві, харківських вишах, які залишились після Радянського Союзу. За часів незалежної України, на жаль, не було побудовано жодного сучасного професійного технічного університету. Тому в цьому плані ми бачимо певну кризу, галузь буде скорочуватись, це об'єктивні обставини. Так само буде скорочуватися і аграрна сировинна галузь. Тут і транспортні, логістичні проблеми, і проблема з чорноморськими портами -- а вона надовго і може загостритись в будь-який час. Це величезні ризики. Тут і втрачені території, і знищення Каховської ГЕС, і, як наслідок, криза з водозабезпеченням південних територій, і багато інших причин. І зокрема втрата зовнішніх ринків збуту. Бо, як бачимо, в Європі наше зерно не потрібне, а з китайського ринку нас буде поступово витісняти Росія, яка стає одним з найбільших гравців на світовому ринку зерна. -- І "відкотити" це в майбутньому не вдасться, хоча б частково, до попередніх показників? -- Треба розуміти, що нам необхідно переходити від експорту великих обсягів сировини до експорту великих обсягів доданої вартості переробленого продукту. Це ключова теза. Ми бачимо, що, наприклад, у 2021 році рекорд у нас був 85 мільйонів тонн зернових. Зараз, на 2024 рік, це 60 мільйонів тонн, тобто на 20-25% падіння. А от олійні культури як збирали 22 мільйони тонн, так і збирають. Що свідчить про те, що там, де є внутрішня переробка, виробництво сировини фактично не зменшується. Тому що є ті самі масло-екстракційні заводи, МЕЗи, які переробляють насіння соняшника в соняшникову олію. А от внутрішньої переробки зернових нема. Передусім переробки кукурудзи. Хоча Україна могла б бути світовим лідером з виробництва біоетанолу, біопалива, рослинного білка й інших видів товарів. Далі -- трудові мігранти. Я прогнозував, що трансферти трудових мігрантів у 2024 році будуть менш як 10 мільярдів доларів. Так воно, в принципі, за прогнозами Нацбанку, і виходить. А до війни було 15 мільярдів. Тому що базова стратегія змінилась. Раніше люди їхали, заробляли за кордоном і вкладали гроші в Україну – нерухомість, бізнес, утримання сімей. Зараз виїжджають, роблять документи на проживання, беруть іпотеку і перевозять сім'ї в Європу, Канаду, США, Британію, інші країни. Тому тиражування цієї стратегії, "зерно плюс мізки" -- це фактично продовження руху за тупиковою гілкою економічної еволюції. І, на жаль, рух цією тупиковою гілкою в Україні продовжується на рівні уряду. -- А як щодо ідеї створення "укріплених економічних кластерів" на заході України? -- Я багато років пишу про кластерний розвиток економіки. Взагалі вважаю, що Україні треба переходити від галузевої системи управління економіки до кластерної. Тому що кластер -- це поєднання декількох галузей, а іноді й кількох секторів економіки. Це не просто географічне утворення, прив'язане до якоїсь області. Це передусім внутрішня конкуренція, унікальна технологічна, інноваційна складова. Поєднання наукового, освітнього і виробничого потенціалу плюс ресурс. Не можна отак називати -- "укріплені кластери на заході країни". Вони не кластери в контексті економічної науки, як це розумів основоположник кластерної теорії Майкл Портер, який під час президентства Рейгана в США долучився до створення Рейганоміки. Він описав внутрішні рушійні сили кластерів. Там конкуренція, суміжники або субпідрядники, науковий потенціал, внутрішній інноваційний потенціал і споживачі. Тож це фактично не кластери, а просто зони релокації підприємств. Крім того, я взагалі категорично проти нинішнього підходу до релокації. Вважаю, що на першому етапі війни це було виправдано -- коли лінія фронту була нестабільною, незрозуміло було, де росіяни зупиняться. Але зараз це не просто помилкова, це шкідлива ідея. Нам навпаки треба шукати способи організації бізнесу на територіях, де є певні ризики. Я навіть закликав надати таким регіонам статус областей із ризикованим веденням бізнесу. Це, наприклад, Чернігівська, Сумська, Харківська, Запорізька, Херсонська, Одеська області. І надавати там певні пільги -- податкові, передусім на працю, державні гарантії роботи, гарантії закупівель у місцевих підприємств. Бо якщо в цих областях буде економічна пустка, то за нею виникне пустка соціальна. Якщо не буде де працювати, то люди будуть їхати за бізнесом. Чому в Ізраїлі, наприклад, завжди починали будувати поселення на територіях, які вони намагалися контролювати? Я читав ізраїльських економістів і політиків: томущо якщо нема поселення, то території втрачаються. Вони не інтегруються в країну, в економіку. Тому тільки збереження населення на територіях є запорукою того, що ці території будуть інтегровані в живе тіло економіки, країни і будуть зберігатися. -- Ідея перерозподілу працівників, зокрема ВПО, у ті регіони, де потреба в робітниках вища -- наскільки вона, скажімо так, робоча, адекватна? -- Це теж не зовсім адекватно. Якщо брати тимчасово переміщених осіб, то треба розуміти, що вони переміщуються переважно зі Сходу на Захід. А там різна регіональна економічна субкультура, називаємо це так. Східні регіони переважно промислові, люди звикли працювати в режимі з восьмої ранку до шостої чи сьомої вечора, змінами. Це така промислова виробнича культура. А на заході країни переважно більш індивідуалістичне ведення економіки: приватний бізнес, невеличкі підприємства, сфера послуг, торгівля тощо. На заході країни немає великих промислових об'єктів, куди можна розподіляти, як вони кажуть, населення. Створювати їх з нуля теж нереально. Щобільше, необхідно зберігати цілісні колективи, які складаються з тимчасово приміщених осіб. Тому що, наприклад, до мене звертались представники Краматорського машинобудівного заводу. Це практично завод з будівництва заводів, одне з найпотужніших промислових виробництв України було. Зараз воно фактично не працює, перебуває під постійними обстрілами. І там п'ять тисяч фахівців, переважно унікальних у своєму фаху. Якщо їх розпорошити по різних областях, то цілісний колектив буде втрачений, відповідно, будуть втрачені компетенції. У нас, на жаль, немає програм зі збереження цілісних колективів. Я багато разів описував варіант такої програми, я її назвав "Фенікс". Це розміщення навколо наших атомних електростанцій -- ми зараз контролюємо Хмельницьку, Південноукраїнську і Рівненську АЕС -- промислових платформ і, відповідно, нових міст чи містечок. Спочатку їх можна розвивати на базі вже існуючих міст енергетиків. Там є школи, медичні заклади, тож можна їх просто розширювати. І там можна запровадити такий експеримент, надати їм статус так званих вільних в економічному сенсі міст, їх ще називають "чартерні міста". Де, наприклад, новий середній бізнес буде повністю звільнений від оподаткування, певних адміністративних, регулятивних правил. Шляхом дешевої атомної енергетики можна дати гарантії інвесторам на 15-20 років, що вони будуть отримувати, наприклад, за певним пільговим тарифом електроенергію, якщо розмістять своє енергоємне виробництво. І ці підприємства могли б функціонувати вночі, коли енергоспоживання падає і в нічний тариф. Йдеться про створення в цих містах трьох таких "кіл". Перше -- це промислова платформа, робочі місця. Друге -- вільні економічно міста для малих і середніх підприємств, для місцевого підприємництва. І третє -- якісний життєвий простір зі школами, медзакладами, парками, місцями відпочинку тощо. Так можна зберегти субрегіональну культурну особливість переселенців. Вони зможуть переселятися колективами, відтворюючи свої соціокультурні осередки. А зараз ми бачимо зовсім іншу ситуацію, коли їх розміщують в якихось модульних містечках, де немає роботи, немає шкіл, інфраструктури. Це формат своєрідного гетто для цих людей. -- Розвиток прикордонної інфраструктури, інтеграція в ЄС і будівництво європейської вузької колії "Краків–Львів"? Про це, в принципі, давно говориться, що ця колія потрібна... -- Ця ідея правильна, але її треба розширити, з міркувань наших нових товарних потоків. Окрім торговельного хабу, який формувався в Одесі до війни, нам треба формувати новий транспортний хаб у Львівській області. Якщо в Одеській області був, скажімо, приймаючий хаб, то у Львівській має бути роздатковий. Мультимодальний транспортний вузол, який перенаправлятиме вантажі різними маршрутами в Європу. Тому цю вузьку колію треба будувати і з'єднувати її з європейською мережею. Є такий проект будівництва Балтійської залізниці -- Baltic Rail (або Rail Baltica, -- ред.). У балтійських країнах теж є проблема цієї російської колії, і у Фінляндії є. Тому є європейське інфраструктурне рішення будівництва залізниці з Фінляндії через країни Балтії, Сувальський коридор в Польщу. Нам необхідно доєднатися до нього, щоб наша гілка зі Львівської області з'єднувалася з цією мережею, завдяки чому ми зможемо вийти на польські балтійські порти у Гданську і Гдині. Які можуть стати одними з ключових портів для експорту нашої продукції. Нам, можливо, навіть треба спільно з Європою, поляками думати про будівництво окремої, потужнішої залізниці зі Львова в порти Гданська і Гдині. Щоб вантажі з України йшли туди напряму по окремій гілці. -- Верховна Рада ухвалила законопроект про "клуб білого бізнесу". Наскільки цю ідею можна вважати корисною? Вона може щось принести економіці? -- Я цю ідею не зовсім розумію і вважаю, що це є певною сегрегацією бізнесу, причому за суб'єктивними ознаками. Тому треба подивитись, який бізнес увійде в ці списки, а тоді можна буде сказати, чи дійсно ця назва "білого" бізнесу відповідає дійсності. Але ці сегрегації досить шкідливі для економіки, тому, я думаю, це не досить корисний хід. -- Ще одна вже затверджена ініціатива -- 900 гривень на книги всім повнолітнім українцям. Наскільки подібні ініціативи зараз, коли у нас розвалена економіка, прийнятні? Вони стимулюють хоч щось? -- Я, як людина, яка купує дуже багато книг, такі ідеї завжди підтримую... На мою думку, такі заходи, можуть стимулювати людей купувати книги. Можливо, вони підтримують видавничу галузь, яка під час війни перебуває у кризі. Але цю політику треба розширювати. Наприклад, в контексті збільшеного тарифу з електроенергії треба роздавати так звані електричні гроші малозабезпеченим верствам населення, передусім пенсіонерам, які отримують пенсію на рівні середньої і нижче середньої, малозабезпеченим сім'ям, багатодітним. Це не класичні субсидії, це просто електричні гроші по 300-400, можливо по 500 гривень на місяць, щоб компенсувати надвисокі витрати на електроенергію. Треба робити періодичні виплати на рівні прожиткового мінімуму, хоча б раз на квартал, верствам населення, які найбільше постраждали від нинішньої економічної кризи. Якщо брати прожитковий мінімум 6-7 тисяч гривень, хоча б раз на квартал доплачувати стільки грошей тим же пенсіонерам з мінімальною пенсією, чи людям, які доглядають за інвалідом, чи у яких по троє і більше дітей. Цю політику треба розширювати. І тоді ця ідея з книгами буде всередині цієї політики й не буде викликати такий сильний спротив. Бо якщо вона одна і поруч немає інших подібних виплат, то тоді вона наражається на серйозну критику. -- А у нас є ресурси для таких виплат? Бо навіть НБУ зараз просить переглянути ту ж програму "5-7-9", тому що її розширили, і тепер на неї не вистачає коштів. Вона стала "заширока". -- Програма "5-7-9" -- це класична програма, яка була помилково розроблена і не призвела до головного результату, так званого ефекту мультиплікатора. Що таке державні витрати? Ти даєш 1 гривню виплат, і вони перетворюються, наприклад, на 3–5 гривень додаткового валового продукту. З цих додаткових 5 гривень валового продукту ти отримуєш 1,5 гривні нових податкових надходжень. Умовно кажучи, 1 гривню витратив -- 1,5 гривні отримав. Отак мають працювати державні програми стимулювання бізнесу з ефектом мультиплікатора. У цьому ж випадку він був абсолютно відсутній. Навіть одиниці ефекту не було. Тому що значна частина цих кредитних ресурсів пішла на рефінансування старих боргів, на поповнення обігових коштів, коли торгівельні компанії брали по мільярду гривень під 5% річних і держава фактично за рахунок своїх грошей посилювала від'ємне торгівельне сальдо. Держава компенсувала процентні ставки за пільговими кредитами, які видавали банки. Компанії купували імпортний товар, який продавали у своїх мережах, і фактично за рахунок цього держава стимулювала зростання від'ємного сальдо торгівельного балансу. Так само брали під 5% на поповнення обігових коштів, клали на депозит у банк і заробляли на державі, наприклад, 15% річних. Абсолютно абсурдна політика. Програму "5-7-9" треба було направляти виключно на капекс, тобто капітальні вкладення – створення переробних потужностей. Вона мала бути направлена на переробку на рівні малих і середніх підприємств. І тоді б цих коштів вистачило, не було б проблем, і це б дало величезний ефект мультиплікатора. Тому що переробка -- це збільшення рівня доданої вартості і збільшення рівня податків. Це нові робочі місця і, знову ж таки, збільшення податків на працю. Це закупівля обладнання, в тому числі у вітчизняних підприємств тощо. А гроші є. Просто, по-перше, не треба лякатися використання емісійних ресурсів. У 2023-му році взагалі не використовували таких емісійних ресурсів, коли Нацбанк купує військові облігації Мінфіну. Я вважаю, що головна ціль була подолати інфляцію, але її так побороли, що вона зараз знизилась до 3%. Що в умовах війни взагалі дорівнює депресивного стану економіки. Тому я вважаю, що 200-300 мільярдів гривень на рік можна направляти на такі програми за рахунок прямої емісії НБУ, тобто купівлі спеціальних облігацій Міністерства фінансів. Це, звісно, прискорить інфляцію, може, до 7-8%, навіть 10%, але це набагато корисніше, ніж коли інфляція 3%, а люди не мають жодної фінансової підтримки. -- Тобто варто використовувати помірну, регульовану інфляцію для розігріву економіки? -- Емісію, помірну регулювану емісію для розігріву економіки, так. -- Раз ми почали про показники… У травні у нас сталося уповільнення ВВП з 4,3% минулого травня до 3,7% цьогоріч. Наскільки тривожним є це падіння? -- Це падіння ВВП -- просто поступове вичерпування так званої низької статистичної бази порівняння. У 2023 році чому було зростання? Тому що у 2022-му економіка впала, ВВП знизився майже на 30%. Встановилась низька статистична база порівняння. Досить ілюстративно це пояснює такий приклад: виробляли один трактор, стали виробляти два трактори -- зростання на 100%. Тобто у 2023-му виробництво порівнювалося із жахливими показниками 2022-го, і за рахунок цього ми змогли показати часткове зростання -- на 5%. А зараз у нас йде поступове використання статистичного ресурсу, тож тепер буде уповільнення цих темпів, тому що реальних структурних передумов зростання у нас, на жаль, немає. -- Днями Данило Гетманцев натякнув, що державі не вистачає грошей, тож вони чекають від Кабміна "радикальні пропозиції". Напевно щодо нових податків. Нам будуть "закручувати гайки"? Наскільки це зараз необхідно? Може, навпаки можна їх "приспустити", щоб економіка рухалася? -- У нас податкова система формується в умовах колосального впливу різних фінансово-промислових груп і лобістських груп. Тому, на жаль, найбільший податковий тиск -- на звичайного українця, за рахунок якого платять податки на працю -- це податок на доходи фізичних осіб, це єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду, це військовий збір. Крім того, простий українець, як кінцевий споживач, сплачує такі непрямі податки, як ПДВ чи акцизи, які в ціні товару відображаються окремим рядком. А от бізнес у нас навпаки платить досить низькі податки. Якщо взяти податок на прибуток, то він обіймає досить скромну позицію у структурі доходів бюджету, і переважно ці податки платять державні підприємства та компанії з іноземним капіталом. Тому певні податки у нас треба переглядати. Наприклад, рента за видобування природних ресурсів у нас занадто мала. Особливо що стосується, наприклад, залізної руди. Ми маємо застосовувати мита на експорт сировини і їхній кошт формувати національний резервний фонд, як це роблять країни, які експортують сировину, -- та ж Норвегія, Саудівська Аравія, багато інших. А у нас є мита лише на металобрухт і насіння соняшнику. І то там мізерні суми, вони приносять на рік в бюджет 500 мільйонів гривень, тобто трохи більш як 10 мільйонів євро. З урахуванням того, що у нас сировинна модель економіки, це просто смішний показник і знущання з економічної логіки. Крім того, у нас під час війни повним ходом йде відшкодування ПДВ на експорт сировини. Оті всі схеми з так званим "чорним" зерном, яке купується за "нал", потім купуються документи з податковим кредитом, в далі держава відшкодовує ПДВ під час експорту. Там суми -- десятки мільярдів гривень. У нас держава відшкодовує 140 мільярдів гривень ПДВ на рік. Величезна сума. І переважно це якраз за експортом сировини, в тому числі аграрної. Далі -- оподаткування банків. Добре, що зараз підвищили податок на прибуток, зробили його більшим для банків. Але, наприклад, Нацбанк за рахунок власних ресурсів, за депозитними сертифікатами, виплатив минулого року доходи банкам на рівні 80 мільярдів гривень. Тобто на 2 мільярди доларів чи євро дотував банківську систему. Прогресивний податок на доходи. Чому прибиральниця у супермаркеті має сплачувати зі своїх 10 тисяч гривень 18% і чому умовний Коболев має сплачувати зі своїх мільйонних доходів 18%? Має бути прогресивна ставка. Декілька сотень тисяч гривень доходу на місяць -- ставка не 18%, наприклад, а 25% на доходи фізичних осіб. Треба закривати лазівки з оподаткуванням дивідендів на рівні 5%. І оподаткування великих активів. Чому однаково сплачуються податок на нерухомість квартири на Борщагівці чи на Троєщині у Києві й квартира такого ж метражу в центрі? Це все треба переглядати. Але в нас не хочуть. В нас хочуть просто взяти тих, хто вже платить багато податків, і оподаткувати їх ще більше. Збільшити, наприклад, військовий збір для всіх, збільшити базову ставку податку на доходи, ввести військовий збір для ФОПів. У нас зовсім інша логіка, у нас рибу чистять з голови, хоча з хвоста чистити зручніше взагалі-то... -- У нас щипають гусака... -- Так, у нас щипають гусака. Хоча держава має розраховувати лише на те пір'я, яке гусак залишає у своєму гнізді, коли йде звідти погуляти чи поїсти траву. -- Щоб підсумувати: економіка у нас на третьому році війни, якщо коротко, скоріше жива чи скоріше не дуже? -- Вона жива, але, в принципі, повільно вмирає. Якщо не вдатися до якихось швидких і ефективних рішень, вона може і померти. Зараз вона у глибокій структурній кризі. Тому що стара модель розвитку зруйнована, а нової немає. Це навіть не якісь поточні проблеми, які можна виправити. Тут проблема смислова. Немає моделі, за якою економіка має розвиватися.

На третьому році повномасштабної війни ринок праці в Україні помітно оживився, а кількість вакансій сьогодні вже перевищує довоєнні показники. Однак не всі професії мають такий попит, як до лютого 2022. Серед роботодавців значно скоротилися запити на працівників ІТ-сфери, водночас більшу затребуваність мають менеджери, аграрії та люди робітничих професій. Однією з ключових відмінностей довоєнного ринку праці та сьогодення є ситуація з віддаленою роботою, адже, за даними порталу robota.ua, кількість вакансій з дистанційною роботою збільшилася на 39%, а найбільше ці зміни торкнулися столиці — там віддалених пропозицій про роботу в березні 2024 року стало на 96% більше порівняно з лютим 2022 року. Щодо бізнесу, то ця сфера переживає відновлення, водночас не усім підприємствам вдається адаптуватися на новому місці після релокації у більш безпечні регіони. Й цьому є низка причин. Про ситуацію на ринку праці, як держава переживає відтік кадрів за кордон, дефіцит працівників у різних сферах, працевлаштування ветеранів та професії для післявоєнного відновлення країни -- у інтерв'ю з HR-експерткою і карʼєрною консультанткою Тетяною Пашкіною. -- Які спеціалісти на сьогодні мають найбільший попит на вітчизняному ринку праці? У яких категоріях спостерігається диспропорція між вакансіями й резюме? -- З одного боку, є такий певний рекорд кількості вакансій на загальних сайтах з працевлаштування. У квітні два великі сайти заявили, що вони отримують найбільшу кількість пропозицій за військовий період, а дехто вже навіть намагався порівняти цю тенденцію з 2021 роком. Якщо врахувати, що за тією ж самою статистикою ринок праці скоротився десь на чверть, то виходить, що конкуренція між роботодавцями за фахівців зростає щороку. Відповіддю стало підвищення заробітної платні у вакансіях у 2023-му, і у декілька разів вже цього року. І, знов-таки, мені здається, важливо мати помірний погляд на те, як залучати людей й мотивувати власних працівників, щоб поєднувати якісь інші ролі. Що стосується ринку праці, то нікого нічим не здивуєш. Найбільш популярні професії -- це продавці-консультанти, менеджери з продажів, оператори контакт-центрів. Цих вакансій завжди багато, є велика кількість пропозицій від різних робітників у різних професійних сферах і, відповідно, за різні гроші. Якщо кажемо про дефіцит, то нікого не буду дивувати -- це наше улюблене виробництво, це наші улюблені аграрії. І тепер це не тільки про те, що люди не хочуть туди йти, але й про те, що вакансій більшає через мобілізацію. Коли ми кажемо про ситуацію, яка є наразі, ми знаємо, що в нас є географічний перехил: активний Захід і не дуже активний Схід. І проблема в тому, що там є дефіцит робочої сили. Багато підприємств переїхали у західні області, тому є конкуренція між компаніями за фахівців й проблема з тим, що людей там не вистачає. Навіть якщо серед тих, хто переїхав, переважно ВПО, то це велика кількість безробітних, адже йдеться про жінок з дітьми або тих, хто доглядає за старенькими, і, відповідно, на повний робочий день або не на віддалену роботу їм погодитись вкрай важко. До того ж на ринку IT ситуація, як на мене, погіршилась -- і поки що не буде покращуватись. Якщо ми кажемо про кількість вакансій, про кількість іноземних замовлень, то страждають найбільше аутсорсери, адже пропозиції просіли втричі. Починається бум продуктових компаній -- фірми намагаються вижити й, відповідно, наймають тих працівників, які були аутсорсерами, або розробляли свій продукт. Як не дивно, тренд останнього року -- це лідерство нетехнічних вакансій. Маркетологи, продавці, бухгалтери, логісти, юристи й навіть офісні працівники. Відповідно, якщо раніше IT-рекрутери полювали на розробників, то тепер все навпаки. Тому тут все трохи шкереберть. І поки що, можливо, до кінця року точно, а можливо, до кінця воєнного стану так і залишиться -- допоки західні клієнти аутсорсерів не здогадаються, що ми працюємо під обстрілами, у сховищах тощо. І знову ж обмеження щодо виїзду чоловіків за кордон приводить до того, що немає кому створювати "продукт", і західні клієнти не завжди розуміють, навіщо вони мають отримувати фідбек від людей, які десь далеко і навіть не можуть нормально скомунікуватися. Тому, загалом такими великими мазками, то десь це має такий вигляд. -- Як на ринок праці вплинув відтік кадрів за кордон? У яких сферах спостерігається найгостріший дефіцит фахівців? -- Мені здається, всюди немає стовідсоткової заповненості вакансій. Якщо почати тикати в перші п'ять тих, які є лідерами, то виробництво -- дефіцит, ритейл або продажі -- дефіцит, логістика -- дефіцит, аграрії -- дефіцит. Ну, хіба що IT-тівці, але врешті-решт ми кажемо про те, що спочатку в нас був відтік жінок з дітьми, то тепер в нас є наступна зона ризику -- чоловіки, мобілізація... До того ж є ситуація, коли дійсно в людини є можливість на дистанційну роботу, або часткову зайнятість, щоб хоч якось вирішити цю проблему. Іноді я від своїх західних колежанок чула декілька відгуків, що, якщо це, наприклад, мама з кількома дітьми, то вона отримує таку кількість допомоги, що працювати їй, в принципі, не дуже цікаво. Тому що вона отримує ті самі гроші. Якщо ми кажемо, що люди переїхали, наприклад, до Львова, де є садочки, яселка, якісь зони проживання тощо, то це одне. А якщо громадянин переїхав у сільську місцевість й не може працювати віддалено, то варіант лише йти на роботу в місцевий магазин, відділення пошти тощо. -- Щодо ринку фрилансу. Як його змінила повномасштабна війна? Який відсоток українців подався у такий вид заробітку й чи спостерігається зростання попиту на роботу фрилансерів зараз? -- Мені здається, що значний стрибок був тоді, коли почався COVID-19. І навіть ті сфери, які категорично заявляли умовно в 2019 році, що вони ніколи не зможуть працювати віддалено, то виявилося, що чудово працюють у такий спосіб. І через це, мені здається, єдиний позитивний урок від "ковіду", що він навчив нас працювати віддалено, самоорганізації. І це мало свій відбиток, коли почалася повномасштабна війна, і народ почав переміщатися, є навіть варіанти, коли люди зараз за кордоном, працюють дистанційно на Україну, тому що не можуть знайти роботу у Франції, Ірландії, Шотландії тощо. Відповідно, є багато праць, які виконуються віддалено, роботодавці розуміють: якщо людина в Харкові, або десь в Сумах, або в Запоріжжі тощо, то її переводять на гнучний графік, коли є світло, коли не стріляють... Коли людина не працює з укриття тощо. І, відповідно, ситуація, коли це віддалена робота. Іноді в роботодавців буває "зашквар", тому важливо розуміти: якщо людина працює віддалено, то це не означає, що з графіком з 9 до 18 їй треба менші гроші платити. Але такого небагато. Врешті-решт, люди намагаються якось уладнати цю ситуацію, особливо у випадках, коли лунає повітряна тривога, а дитину потрібно вести до садочка/школи тощо. Тому роботодавці входять в положення працівника, і є певна гнучкість, але одночасно виникає ситуація, коли роботодавці вже ладні налаштовувати людей на повернення в офіс, хоча б з питань безпеки. Особливо це актуально зараз, коли на підприємствах, у бізнес-центрах є укриття, паркінги, генератори тощо. І мені здається, що після повернення відключень світла народ почне переміщуватися в офіс. З огляду на це, можна сказати, що все залежить від гнучкості роботодавця, упереджень в його голові. Бо якщо працедавець впевнений, що людина, яка не відсиджується в офісі з 9 до 18, взагалі не працює, ну з цим ніяк не будеш боротися. Насправді є великий відсоток українців за кордоном, які працюють на фрілансі, і вони ніяк не можуть бути враховані. І знов-таки є ситуація, коли люди офіційно працюють, умовно кажучи, повний робочий день, або не повний робочий день, тому що роботодавець не може виплачувати певну зарплату, і підпрацьовують як фрілансери. -- Релокація бізнесу. З якими труднощами зіштовхуються підприємці при перевезенні виробництва? -- У нас є проблема з тим, що людей в західних областях значущо більше не стало. Якщо ми кажемо про декілька десятків тисяч, я бачила десь фантастичну цифру в 14 тисяч підприємств, які кудись переїжджали, то лише 800 точно зафіксовані. Не всі могли перевезти увесь персонал, певну частину треба шукати серед місцевих. Дехто намагався отримати гранти, дотації і пропонувати більшу зарплатню, чим викликали, м'яко кажучи, нелюбов місцевого роботодавця. Я чула серед львівських колег, що вони потерпають від того, що тим, хто переїхав, пропонують зарплатню більшу, ніж вони можуть платити зі своїх прибутків. Але, врешті-решт, люди зараз дуже цінують стабільність. Й нерідко виникає ситуація, коли підприємці повертаються у свої регіони, бо у них немає працівників, попри великі зарплати... До того ж у західних областях, як і всюди переважно, працевлаштування часто відбувається через кумівство. А іноді знайомих не вистачало для такого, як я кажу, місцевого рекрутингу. Через те є ситуація, коли люди поверталися на Полтавщину, Миколаївщину, Київщину, тому що розуміли, що вести бізнес важко і де шукати людей, умовно кажучи... Знову-таки -- на Заході достатньо жорстка мобілізація. Тому проблема була і вона залишається. -- Наскільки активно бізнес повертається на деокуповані території? З огляду на те, що їх все одно систематично обстрілює ворог. -- Насправді є варіант, коли люди, можливо, повертаються не на ту територію, а десь посередині, там, де більш-менш спокійніше… Або туди, де краща захищеність ППО, умовно кажучи, в Київській області. Щоб можна було більш-менш безпечно далі працювати. -- Які труднощі з працевлаштуванням виникають у внутрішньо переміщених осіб? Чи стають виплати від держави фактором, який гальмує процес пошуку роботи? -- Спочатку було і таке. Наші львівські ейчари дуже кидалися допомагати, потім зрозуміли, що допомагати треба не всім. Знов-таки, є парадокс психологічний: люди хочуть додому, вони не хочуть працевлаштовуватись. "Може, з 1 червня, а може, з 15, а може, легше, а може, не будуть бомбити, а може, там щось налагодиться". Люди сидять на валізах вже другий рік і не хочуть, як-то кажуть, категорично працевлаштовуватись, стабільно. Тому що їм здається, що їм тут треба швиденько пережити, перебитися, а от далі вони поїдуть додому жити життя. І через це виникає ситуація, коли ті пропозиції, які вони ладні розглядати, дуже обмежені, або не хочуть їх розглядати: мовляв: "Ну чого я піду в прибиральниці, в продавчині, якщо все життя у своєму місті пропрацював інженером-технологом". Ну і коли ми кажемо про ВПО -- якщо це мами з дітьми там в невеличких містечках, де або нема садочків, або нема вільних місць у садочках, то для них підходить виключно або віддалена робота, або якась перекваліфікація в ремісничі спеціальності, які можна виконувати в гнучкому режимі. Багато людей роздумують не логічно, а емоційно, перебуваючи думками у минулому, у своєму місті. Ці люди, наприклад, сидять у тих чатах своїх міст, вони там переймаються, переживають. Вони сподіваються, що їхнє підприємство, навіть якщо й розбомбили, то відновиться, й вони повернуться туди працювати. І тут та ситуація, коли іноді логіка не працює, адже люди намагаються зачепитися за щось стабільне, що було в їхньому житті. -- Яка нині зарплатна виделка й у яких регіонах можна отримати найвищу оплату праці, а де платять найменше? Якщо порівнювати з роком повномасштабного вторгнення і сьогодні -- як змінилися цифри? -- Як і раніше Київ -- найбагатше місто України. Раніше друге місце займало Одеса, тепер ми розуміємо, що зараз це Львів, а остання трійка, зі зрозумілих причин, -- це Одеса, Дніпро і Харків. Якщо ми кажемо про зарплатню, то, звісно, у нас тепер три лідери серед професій -- це програмісти, топ-менеджери і військові професії. Зарплати на нулі становлять 120-200 тисяч гривень -- і, відповідно, коли починаєш сортувати по максимуму, то першими у переліку випадають наші героїчні профілі. У більшості випадків -- це 16-20 тисяч середня заробітна платня по місту. Може бути 20-25 тисяч, якщо ми кажемо про більш професійні роботи. Але в більшості випадків це не окладова частина, а виплата загалом. Якщо ми кажемо про оклад, це не завжди такі гламурні речі. Якщо ми кажемо про продажі, це може бути ставка за добу відпрацьованого, або ставка/відсоток, або "чисті" відсотки, чим наші великі ритейлери грішать вже давненько. І те саме ми кажемо про виробництво, про підрядну форму оплати за якусь кількість виконаного. І, відповідно, роботодавці намагаються мінімізувати власні ризики через ситуацію з постійними обстрілами. -- Як сьогодні, в умовах дефіциту кадрів, стать і вік впливають на пошук роботи? Чи спостерігається певний сексизм й ейджизм у питаннях працевлаштування, і людям якої вікової категорії отримати бажану посаду найважче? -- Як не парадоксально і не прикро, попри дефіцит фахівців, ейджизм у нас залишається. Загалом це стосується людей старше 45 років. Для них, на жаль, серед вимог -- спочатку дата народження, потім -- працевлаштування. Стосовно сексизму -- так, є, і це нікуди не поділося. Можливо, як я кажу, фемінізація ринку праці, те, що жінки опановують чоловічі професії, вплине позитивно. Хоча жінкам на місцях доведеться долати упередження про всю цю бро-культуру тощо. І, відповідно, коли ми кажемо про ситуацію, яка є, упередження і шаблони сприйняття вкрай важко подолати от так одним рухом за 15 хвилин. Іноді на це потрібно покоління. Тим роботодавцям, які були щиро впевнені, що громадяни, яким за 50 -- це передпенсійні особи, а жінка -- не програміст, не водій, не оператор тощо, змінюють свою позицію, змушені переадаптовуватись. -- Наскільки активно на сьогодні центри зайнятості працевлаштовують ветеранів. І яка загалом ситуація із пошуком роботи для учасників бойових дій? -- Згідно зі статистикою, у нас збільшилася кількість безробітних ветеранів, у нас є упередження від роботодавців стосовно їхнього психологічного стану та агресивності, це з 2014 року за нами тягнеться. У нас є проблема з тим, що самі військові після військових зарплат не дуже хочуть йти на цивільні 20 тисяч та ще і корячитись. Є певне неспівпадіння бачення світу військового і цивільного, тому велика кількість ветеранів хоче бути підприємцями і разом зі своїми побратимами робити бізнес. Окрім служби зайнятості, є велика кількість роботодавців, які, по-перше, повертають своїх ветеранів, по-друге, активно налаштовані на співпрацю з ветеранами, які готові повертатися і адаптуватися під ті умови праці, що є наразі в бізнесі. І тому, з одного боку, в нас є роботодавці, як кажуть, "упороті", які хочуть, щоб всі прийшли і по струночці ходили, і є роботодавці, які розуміють, що в людей тепер є певний життєвий досвід, виходячи з якого вони не завжди комфортні в спілкуванні. І тому я знаю, що навіть у великих керівничих компаніях є вже курси для працівників, до котрих повертаються ветерани, курси з адаптації ветеранів, методички тощо. Я не можу сказати, що це рівномірно, але врешті-решт ми кажемо про те, що воно є. До того ж є значна кількість суспільних організацій, які намагаються цьому сприяти. Але в нас немає ще тієї кількості ветеранів. -- Чи є заохочення від держави для роботодавців, щоби ті приймали на роботу ветеранів? -- Зараз це важко сказати, тому із законом про мобілізацію воно тихесенько сповзло й не зрозуміло, взагалі воно працює, чи ні. Звісно, в нас є якісь пільги, але у більшості випадків це ситуація, коли ті роботодавці, які є свідомими, вони роблять це не заради пільг, це громадський суспільний обов'язок і можливість віддячити, віддати борги, і це не про гроші. І знов-таки, мені здається, ветерани, які б розуміли, що їх прийняли з ласки або з пільги, мали б трохи іншу мотивацію. Хоча, мені здається, вони теж присутні і, якщо ми кажемо про обладнані місця для людей з інвалідністю, то держава компенсує певні речі. -- Як у цьому напрямку працюють центри зайнятості? Чи надається перевага у працевлаштуванні людям, які повернулися із зони бойових дій? -- Держслужба зайнятості на це не впливає геть ніяк. Вона просто отримує вакансію від роботодавців, консультує фахівців, в них є система кар'єрних радників, є курси, на які можна пройти перекваліфікацію, себто вона робить метч. Якщо роботодавець відмовляється від фахівця і мотивується наявністю у нього військового досвіду або не наявністю, то тут виникає проблема в роботодавця перед Держслужбою зайнятості -- йому треба надати якусь коректну відмову. В такому випадку на це Держслужба ніяк не може впливати, вона просто може намагатися надати ветерану максимальну кількість вакансій, аби він міг обрати і відмовитися, або йому відмовляють. У більшості випадків це виробничі професії, це професії держсектору, це медицина, педагогіка. У сенсі того, що в них є своя специфіка, своя планета. Це в більшості випадків багато вакансій по маленьких містечках -- Тячів, Коростень тощо. Знов-таки, коли ми кажемо про сезонні варіанти працевлаштування, то там вже свої нюанси. І, відповідно, ті самі аграрії раніше ходили на облік взимку, коли в них немає роботи, аби там перебитися, перекваліфікуватися, отримати довідку на пільги, на газ тощо. Це не завжди про працевлаштування, це про соціальну підтримку безробітних. І, відповідно, роботодавці досить часто мають проблему теж з тим, що вони вивішують вакансію маркетолога, а на неї приходить чарівне "що-попало", тому що вони десь щось побачили в цьому переліку, в центрі зайнятості, хочуть піти і подивитися, що це буде. Або просто отримати відмову, щоб далі продовжувати отримувати допомогу. Тому, взагалі, в центрах зайнятості, мені здається, така позиція: якщо вони не можуть запропонувати людині роботу за профілем, вони пропонують підробіток, щоб людина могла просто заробити собі хоч якісь гроші і не перейматися тим, що їй немає чого їсти. Тому це може бути і робота прибиральниці, і діловода, або якась паперова зайнятість, яка хоч трохи схожа на те, ким людина працювала раніше. -- А як змінився тіньовий ринок праці через необхідність ставити працівників на військовий облік? -- Сама Держслужба зайнятості каже, що в них 77% безробітних -- це жінки. Якщо піти на сайти з працевлаштування, то буде десь навпіл чоловіків і жінок. Один з народних депутатів сказав, що існує три мільйона чоловіків, про яких держава знає лише їхній податковий номер й гадки не має, що з ними відбувається. У цьому трикутнику нам треба десь й працювати. Звичайно, існує велика кількість чоловіків, які перейшли на чорний ринок роботи, на неофіційне працевлаштування. І так, тепер порядні роботодавці страждають від того, що в них до пакета документів входить військовий квиток, або приписне свідоцтво. І отримують відмови від фахівців, які не готові так працювати. Знов-таки, багато хто підтримав віддалений формат співпраці й просто перераховує на картку гроші -- й на цьому все закінчиться. Дехто переходить на цивільно-правовий договір, а це, як-то кажуть, ризиковано. Різне буває. Відповідно, як на мене, якби наша військова служба мала б більш системний вигляд, то було б зрозуміліше. Умовно кажучи, як в Ізраїлі: кожна людина, яка є дотична до військової служби, знає своє чітке місце в ієрархії. Я сумніваюся, що в Ізраїлі працівники військкоматів бігають там по вулицях Ешкелона й хапають когось за барки, домагаючись працевлаштувати в армію. І через це, через отой мес, що виходить, люди бояться потрапити на фронт. І, відповідно, оця невизначеність, вона формує упередженість "проти". -- Добре, але це стосується більше чоловіків, які підпадають під мобілізацію. А як щодо жінок, які не бажають працевлаштовуватись офіційно? Як вони пояснюють таке рішення? -- Іноді вони просто змушені підкорятися волі роботодавця, який не хоче сплачувати податки і взагалі якимось чином все це реєструвати. Та, коли ми кажемо про варіант вікових людей, то всі наші бабці, які зараз полуницею на вулицях торгують, не нададуть трудову книжку, або запис того ФОПу, на кого вони працюють. Знов-таки, ми кажемо про ситуацію, коли жінки іноді підпрацьовують, і мають посаду, інвалідність, або інші причини, які не дозволяють їй працювати офіційно. А є роботодавці, які намагаються вас "нагріти" на те, що ви будете працювати, а грошей вам не дадуть. -- Національний банк у "Інфляційному звіті" за квітень 2024 року прогнозує повернення мігрантів в Україну у 2025-2026 роках, однак доволі повільне через дедалі більшу адаптацію до життя за кордоном. Чи виправдані такі очікування? -- Ні. Коли ми бачимо результати опитувань людей там, вони чекають на завершення війни або хоча б активних дій. Ви знаєте, коли закінчиться війна? Я -- ні. Тому й виходить ситуація, якщо зараз пішли блекаути, то народ знову поїде за кордон. І ми вже маємо 150 тисяч осіб, які виїхали, і нам НБУ прогнозував, що їх буде 200 тисяч. З блекаутами -- давайте множити на два. Ситуація постійно реагує на якісь додаткові чинники, коефіцієнти. Я не вірю, що в нас повернуться всі сто відсотків, дай Боже, щоби половина. Я не вірю, що всі повернуться одразу і назавжди. Знову будуть -- "приїхали, не сподобалось, поїхали, там теж не сподобалося, повернулися". Якщо війна закінчиться, люди почнуть повертатись, остаточну кількість повернутих біженців нам треба рахувати років через 3-5, не менше. Знов-таки те, що бачила, й що мене засмутило: найбільша кількість біженців, які ладні залишитися, це діти 15-17 років. Для нас це означає, що залишаються й їхні мами. І діти, які там вчаться, знаходять за кордоном першу роботу. Ось так громадяни з біженців, мігрантів стають діаспорою. -- Чи буде додаткова стимуляція повернення в Україну для біженців скасування виплат чи обмеження пільг певних? Чи впливає це на їхнє рішення повертатися? -- Десь відсотків 20-25 дійсно залежні від виплат, від оплати там житла і всього іншого, якщо воно буде скорочуватися, то вони почнуть думати. Але, мені здається, що вони будуть думати не про повернення до України, а про можливість переїхати, умовно кажучи, з Швеції -- в Грецію, з Греції -- в Німеччину, туди, де будуть пільги. Тому що в більшості випадків люди, мені здається, які виїжджали в лютому 2022-го, поїхали з тим початком жаху війни в голові. І багато хто, навіть повертаючись зараз, шукає ті прояви, підтвердження. Попри те, що картинка дещо змінилася. Тому така штука є, і відповідно до прийняття, коли люди тиждень добиралися до кордону, не їли, не пили, не спали... Цей травмуючий спогад, який не пропрацьований з психологом, він виливається в те, що людина потім з цією війною в голові буде бігати від того, що її переслідуватиме весь залишок життя. -- Як у майбутньому штучний інтелект вплине на ринок праці? І чи варто українцям вже зараз опановувати нові сфери? -- У нас уже намагалися сказати, що робототехніка всіх виробничників повиганяє з підприємства. Цього не сталося, тому що у нас вагон фахівців коштує дешевше, ніж одна рука робота. Через те, що ми маємо дешеву робочу силу, ми поки що автоматизацію трохи оминаємо. Стосовно штучного інтелекту, я більш ніж впевнена, що її можна використовувати обмежено для рутинних операцій. Ці наші дані, які в нас зараз трохи шкереберть, пропрацьовувати через штучний інтелект простіше. Тоді в людини буде вибір: або бути на крок вище -- як фахівець, який керує штучним інтелектом, робить запити, перевіряє роботу, ставить контролюючі питання. Або, якщо їй хочеться продовжувати борсатися в папірцях, то йому треба шукати іншого роботодавця, який не такий прогресивний. Так, існують вже вакансії, де активно залучають штучний інтелект. І, відповідно, до працівників у вимогах до них прописані інші речі. Знов-таки ми кажемо про те, що іноді є варіанти, коли якісь базові роботи можна зробити простіше. Тому я не проти штучного інтелекту як такого, але я за те, щоб його використовувати для здихання від тієї рутини, від якої ми всі потерпаємо. І, відповідно, коли ми кажемо про те, як його застосовувати, я б розмірковувала дуже обережно, тому що в нас виходить ситуація, коли люди намагаються відключити власний мозок, підключити штучний інтелект. І якщо в нас не буде критичного сприйняття і не буде власного інтелекту, ми не зможемо ставити завдання, перевіряти якість й контролювати виконання певної роботи. -- Які професії матимуть попит у післявоєнний період й до чого готуватися країні? -- Я щиро впевнена, що будівельники, і реставратори, і люди, які будуть відновлювати, матимуть попит хвилеподібно. 5-10 років все це відновили -- і далі почнемо жити своїм життям. Знов-таки, нам потрібна буде велика кількість військових людей, саперів тощо, аби поновити цей шмат територій, що був замінований, зробити рекультивацію. До того ж нам знадобиться сила-силенна людей, до яких ми поки що не готові -- це психологи і реабілітологи. Тому що і військові, і невійськові -- будьмо відвертими, наш нью нормал не збігається геть з тим нормалом, що був у 2018-2019 році. Десь наша "зозулька" вже спакувала валізки, що просто не вивозиш. І це нормально в тих умовах, які є. Відповідно, наразі вже не вистачає психологів. Тепер в нас є велика кількість людей, які намагаються долучитися до психологів хоча б через перекваліфікацію, а це кілька років, тому що ті всі двомісячні курси ні про що. Ми говоримо про реабілітацію, це теж або декілька років навчання, потім інтервізія тощо. І коли повернуться наші хлопці, нам знову знадобляться десятки, сотні тисяч таких людей. У нас немає у вишах такої кількості місць, у нас немає освітніх організацій, які б це запропонували робити прямо зараз. У нас немає людей, які готові були б цим зайнятися... У В'єтнамі загинуло, здається, 60 американських вояк. І вдвічі чи втричі кінчили життя самогубством після того, як повернулися до мирної Америки. І дуже великий відсоток був серед ветеранів як людей, які скоїли важкі злочини із застосуванням вогнепальної зброї, бо вони намагалися налагодити там, де закон трошки підволокував ноги. Якщо це відбувається в Америці, де психологи -- must have, то розумієте, що може коїтися у наших людей... Буде розшарування суспільства. До того ж потрібно ж буде змінювати освітню програму, адаптувати її під ті виклики, які виникли й виникатимуть.

Попри те, що про кадрові зміни у Кабміні оголошувалися, звільнення віце-прем'єр-міністра -- міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова вийшло досить гучним. По-перше, його натурально "пішли", не запропонувавши колишньому фавориту Банкової нічого взамін. По-друге, у Кабміні намітилася чимала кадрова пробоїна -- без міністрів лишається вже шість міністерств, адже мегавідомство Кубракова знову розділять на складові -- Мінінфраструктури і Мінрегіон. Водночас у Раді вже встигли заспокоїти -- на найближчому пленарному засіданні парламент розгляне декілька кадрових питань, зокрема може відбутися призначення нових міністрів, заявив днями Олександр Корнієнко. А по-третє, Банкова знову продемонструвала, що вона -- єдина влада в Україні, ладна "скосити" кого завгодно і коли завгодно. Навіть своїх же соратників, причому без зайвих розшаркувань. Разом з директором Центру політичних досліджень "Пента" Володимиром Фесенком TrueUA розбирається, що відбувається в Кабінеті міністрів, чим йому загрожує кадровий голод та як почувається громадянське суспільство у сучасній Україні. -- Почати хотілося б із нашумілого звільнення Олександра Кубракова. Гадаємо, сказати, що це є політичним рішенням, не буде перебільшенням? -- Скажімо так: політика в цьому випадку присутня лише фоново. Радше, це рішення стосується особистих стосунків Кубракова з президентом, судячи з різних витоків у ЗМІ, і чергової хвилі урядової оптимізації. Тут немає саме політичних конфліктів або причин для звільнення. Але накопичилися розбіжності з президентом і певною мірою з ОП. І, думаю, Кубраков припустився великої помилки: у нього з'явилося чимало критиків, навіть ворогів, у депутатському корпусі. Причому як в опозиції, так і в правлячій партії. -- Якої саме помилки він припустився? -- Це не одна помилка. Наприклад, стосунки -- не завжди дослухався. Загалом у депутатів претензії є до багатьох урядовців і, безумовно, не депутати ініціювали це звільнення. Але подивіться на результати в депутатському корпусі, навіть по соцмережах помітно чимало критики. У опозиції незадоволені, в першу чергу, великою роллю Кубракова у так званому "Великому будівництві", ще до війни. І торік великі кошти йшли через нього, в опозиції завжди до такого ставляться з підозрою. А у правлячій партії незадоволені тим, що він -- виходець з їхньої фракції, але став самостійною фігурою і особливо до депутатів не дослухався, назустріч не йшов. А торік була ситуація, коли один з депутатів, я так розумію, звернувся до Кубракова і деяких інших посадовців міністерства з проханням посприяти у вирішені проблем за винагороду, а Кубраков звернувся до НАБУ (справа нардепа "За майбутнє" Сергія Лабазюка, -- ред.). З позицій етики і сучасної ситуації він зробив абсолютно правильно. Але я вже бачив дописи в соцмережах, де його називають "стукачем". Це, ймовірніше, додатковий чинник. Хоча не виключаю, що з депутатського корпусу в ОП були і скарги, і не тільки скарги на адресу Кубракова. Показова ситуація: коли був удар по Тріпільській ТЕС та інших енергооб'єктах, це одразу використали для критики Кубракова. Причому представники як опозиції, так і правлячої партії. Хоча там його провини, як свідчать фахівці, не було. -- Якщо повернутися до політичної складової, то про які наслідки цього звільнення можна говорити? Зокрема, чи зачепить це співпрацю з партнерами? -- Не буде ніяких великих наслідків. Комунікативно, організаційно -- так, певні проблеми виникнуть на деякий період. Але наші партнери давно чудово знають, хто і як ухвалює рішення. Що можуть бути кадрові зміни в уряді теж було відомо. Відносини з партнерами у нас визначаються не прізвищем міністра, а станом війни. Залежно від конкретної ситуації хтось з кимось комунікує, контактує, але далі працюють робочі відносини. Ключові ж політичні рішення так чи інакше ухвалює президент, Офіс президента і керівництво Кабміну. -- Розділення Мінвідновлення -- наскільки цю ініціативу можна вважати виправданою? Тим більше, що об'єднання Мінінфраструктури і Мінрегіону під Кубракова свого часу теж спричинило проблеми -- просіла регіональна політика… -- Це Безгін (голова профільного комітету ВР Віталій Безгін, -- ред.) сказав, що це призвело до провалу регіональної політики. Йому видніше, він відповідає за цей напрямок. Я думаю, що регіональна політика провалилася не через Кубракова, а тому що війна. Будемо відверті, зараз не до регіональної політики. Кардинально знизився вплив місцевого самоврядування, фактично на паузі реформа децентралізації. Вона відновиться -- і значення регіональної політики знову потужно проявиться вже після війни. А зараз не це причина. Думаю, просто формально треба було знайти підстави для критики. -- А якщо оцінити не в контексті звільнення, а саме розділення Мінвідновлення на два відомства? -- Помилкою було об'єднання міністерств. Про це багато хто з фахівців говорить, я теж так вважаю. Їх справді об'єднали у мегаміністерство саме під Кубракова. Зараз його знімають -- і все роз'єднують. Але саме це об'єднання функціонально, з точки зору управлінських завдань, було помилкою. Зараз її виправляють. Думаю, логіка саме в цьому. Оці коливання -- то об'єднують, то роз'єднують -- ми бачимо з 2019-го року. Але насправді це було і раніше. У нас такі цикли адміністративної реформи: то об'єднують міністерства і скорочують їхню кількість, то роз'єднують, тому що потрібно або створити нові, або зробити структуру урядування більш функціональною. Це у нас було неодноразово: в часи Кучми, в часи Януковича -- в перший рік його президентства і певною мірою у другий. Це відбувалося і за Порошенка, і от вже декілька хвиль за Зеленського. -- Тоді виникає наступне питання. Це велике міністерство буде розділене на два, але у нас і так вже кілька відомств без міністрів: Мінмолодьспорту, Мінкультури, Мінветеранів... -- Це дійсно проблема. Думаю, по деяких міністерствах просто чекають. Наприклад, Міністерство молоді і спорту з високою ймовірністю не буде існувати -- дехто каже, що дочекаються, коли завершаться Олімпійські ігри, і його ліквідують. Це міністерство за своїм функціоналом не тягнуло на великий, міністерський статус, і його вже неодноразово ліквідовували. І зараз, коли виникла ідея скорочення кількісті міністерств, а завдання підготувати відповідні пропозиції дали ще влітку 2022-го -- це міністерство було одним з перших на ліквідацію. Щодо Мінветеранів йде дискусія. Воно теж на зараз не тягне на статус окремого. Його створили за Порошенка виключно політично, під Ірину Фріз, за американським досвідом -- в Штатах це міністерство має потужну силу, туди йдуть великі фонди. Можливо, хотіли політично його і використати, але не встигли -- Порошенко програв вибори. А міністерство залишилось. І зараз от в чому проблема: функціонал його обмежений, він значною мірою співпадає частково з Міністерством соціальної політики, а частково -- з Міноборони. Останнє не хоче брати на себе додаткове навантаження, там своїх завдань вистачає. В перспективі повернеться велика кількість ветеранів, ними треба займатися. Тому, так розумію, спочатку були плани його ліквідувати, а зараз, ймовірно, його навпаки залишать. І треба вирішити, хто його очолить. Щодо Мінкульту теж дискутують. Є плани ліквідації цього міністерства, його розділення -- там може залишитись Міністерство інформаційної політики, а культура відійде державному агентству. Я вважаю, це теж не зовсім правильно. Тому що для України, українського суспільства, українського відродження, для виховної роботи нам треба зберігати високий статус культурної політики. І цим має займатися саме міністерство. Зниження статусу державного органу управління, який опікується культурою, призведе до зниження уваги до неї. Тому я не прихильник таких змін. Тож так, декілька міністерств будуть певний час без очільників. Але у нас це не вперше. Нагадаю, в часи уряду Гройсмана і президента Порошенка були схожі ситуації. Відома історія з виконувачкою обов'язків міністра охорони здоров'я (Уляною Супрун, -- ред.), яка декілька років була в цьому статусі. Призначити через Верховну Раду її було неможливо, тож її тримали в статусі виконувачки обов'язків. Це, я б сказав, була політична технологія. А зараз -- більше ситуація невизначеності. Коли є проблеми з перспективою окремих міністерств, і тому не призначають нових міністрів. Але її треба виправляти, в нинішньому вигляді це дійсно не зовсім правильно. -- Чи можна за цих обставин говорити, наприклад, про певну кадрову або взагалі урядову кризу? -- Немає ніякої урядової кризи! У нас дуже легковажно ставляться до питання про кризу: виникають якісь проблеми -- і одразу ж починають говорити, що це криза. Але що таке криза? Криза -- це коли не працює відповідна державна інституція або ситуація в цій інституції створює економічну, соціальну чи політичну проблему. Наприклад, якщо у країні виникає гіперінфляція -- це один з проявів економічної кризи. І це, безумовно, наслідок поганої роботи Міністерства фінансів. От вам приклад кризи. Або коли у нас не працювали, були деморалізовані й дезорганізовані силові структури, від армії до СБУ -- це кінець лютого, березень і частково квітень 2014 року, що сприяло захопленню Криму і початку сепаратистських заколотів на Донбасі. Оце криза -- коли фактично не працювали одні з ключових державних інституцій. Дуже сильні кризові тенденції в різних проявах були у 1990-ті роки -- і інституційна, за певними напрямами, і економічна. Війна -- це теж криза, але не внаслідок внутрішніх проблем, а внаслідок взаємин з нашим сусідом і ворогом. Те, що зараз, -- це певні типові для нас регулярні проблеми. Проблеми з кадровою політикою у Зеленського від початку. Він прийшов до влади, не маючи ні політичної команди, ні кадрового резерву. Було так і раніше, хіба в менших масштабах. І подібна ситуація у нас, до речі, знов може виникнути. Якщо одна дуже відома і популярна у країні людина в перспективі стане президентом, а у неї теж немає ні політичної команди, ні кадрового резерву. Зеленський завжди шукав кадри, експериментував. Взагалі він у кадровій політиці достатньо рішучий: якщо кимось не задоволений, то достатньо швидко ухвалює рішення. Проблема у відсутності кадрового резерву. Але такі проблеми були і у Порошенка. Можливо, у Януковича не було -- там інша була ситуація й інші проблеми. Проте це проблеми, а не криза. А що таке урядова криза? Це, наприклад, коли уряд йде у відставку або його туди відправляють, він втратив довіру, а призначити новий уряд не можуть. І уряд "зависає" у стані виконувачів обов'язків. Саме юридично, весь уряд, не окремий міністр. І поміняти їх з тих чи інших причин неможливо. -- Тобто провисає ціла гілка влади, так? -- Так. А іноді може бути латентна криза. І у нас була така ситуація з латентною парламентською кризою, причому тягнулося вона приблизно два роки. Десь з 2017-го до середини 2019-го року. Коли у Верховній Раді реально не було парламентської більшості. І не тільки де-факто, а і де-юре. Зараз у "Слуг народу" теж де-факто немає своїх 226 голосів, і треба домовлятися, вони використовують ситуативну більшість. Але юридично в них проблем немає -- у складі фракції 235 депутатів. А тоді навіть не було 226 парламентарів у коаліції. І всі про це знали. Але за рахунок різних маніпуляцій, дій Парубія і уряду, уникали підрахунку депутатів. І нічого, все працювало, великих проблем у державному управлінні не виникло. Так і зараз. Якби у нас зараз була урядова криза, ми би вже програвали війну. Зараз складна ситуація на фронті через нестачу зброї, боєприпасів, проблем з американською допомогою, але виключно управлінськи система працює. Так, зі збоями, із внутрішніми конфліктами, але рівень проблем дещо менший, ніж навіть був до війни. Тому не бачу жодних ознак кризи. -- Будемо вважати, що це хороші новини. Останнє питання. Рішення у владі зараз ухвалюються із залученням досить обмеженого кола осіб. І чи не складається у нас ситуація, коли громадянське суспільство втрачає вплив до, скажімо, умовного церемоніального рівня? -- Абсолютно не погоджуюся! Ситуація не така одномірна. Десь вплив громадянського суспільства обмежений, але це більше пов'язане з війною. Десь навпаки. А от чий вплив у нас значно зменшився і став суто номінальним, то це вплив опозиції. Тут можна точно сказати про радикальне зменшення впливу на ситуацію в парламенті, на уряд, на суспільну ситуацію. Зараз найбільший рівень недовіри саме до лідерів парламентської опозиції, а не до представників влади, як це не парадоксально. Такого ще не було. І досить часто роль опозиції виконує саме громадянське суспільство. Хто ініціював найбільш резонансні антикорупційні скандали, які призвели, до речі, до кадрових змін, зокрема у Міністерстві оборони? Громадянське суспільство -- журналістські розслідування, активна позиція громадських організацій. Якраз засоби масової інформації, журналісти, громадські активісти, особливо волонтерські організації, активно впливають на різні напрями політики, особливо оборонної. Вони її не визначають, але коли виникають певні проблеми, громадянське суспільство дуже потужно себе проявляє. Іноді, мені здається, навіть надмірно як для умов війни. Тому я не погоджуюся, що вплив громадянского суспільства зменшився. Безумовно, війна на нього впливає, у довоєнний час вплив був більший. Дуже потужний вплив громадянського суспільства був після Майдану -- у 2014-2015 роках. І періодично це проявлялося в різних формах в різних ситуаціях. А зараз він певною мірою обмежений, хоча, знову ж таки, більшість кадрових рішень у нас значною мірою були наслідком активної позиції громадянського суспільства. Це стосується і змін у Міністерстві оборони, і раніше в Міносвіти, і певною мірою у Міністерстві культури. Кому в нас довіряють найбільше? Збройним силам України, державним інституціям, які пов'язані зі спротивом агресору, і волонтерам. Високий рівень довіри до волонтерів -- це теж ознака довіри до громадянського суспільства, але до тієї частини, яка активно проявляє себе саме в контексті війни. Наведу конкретний приклад. Йдеться про таку проблему, як вибори під час війни. Восени минулого року це була дуже дискусійна проблема. І саме позиція громадянського суспільства, громадська думка вирішальним чином вплинули на те, що президент погодився, і це було закріплено і в політичній позиції парламенту, що не можна проводити вибори під час війни. І справа не тільки в законі. Там був і спільний лист представників понад 200 громадських організацій та аналітичних центрів, всі опитування громадської думки показали, що люди проти, і президент змушений був з цим рахуватися. Хоча частина його команди, наскільки мені відомо, наполегливо йому радила вибори все-таки провести, як мінімум президентські. А от вплив парламентської опозиції мінімальний. Найменший, мабуть, за весь час незалежності. І дуже незрозуміла ситуація з місцевим самоврядуванням. В умовах війни його повноваження, зокрема фінансові, певною мірою обмежені, створені воєнні адміністрації. І там, де сильні мери і є гроші у громадах, місцеве самоврядування може бути помітне. А де грошей немає або слабкі керівники, то бачимо провал. Так що війна і воєнний стан, безумовно, сильно вплинули на діяльність різних політичних і суспільних інституцій, але в цілому із громадянським суспільством, я вважаю, проблем немає.

В України є внутрішні ресурси для посилення боротьби, але влада не здатна їх виокремити й використати. Натомість внутрішні кризи, зокрема парламентська й урядова, послаблюють країну зсередини. Про те, ким, вже навченим поводитися зі зброєю, можна поповнити ряди мобілізованих, а також що робити із Московським патріархатом та неспішними українськими чиновниками та депутатами, TrueUA поговорив з політологом, головою Комітету виборців України Олексієм Кошелем. -- Заява РПЦ про "священну війну" проти України. Звертає увагу, що це не церковний документ, а скоріше політтехнологічний. Як до нього ставитися? Для чого він виник? -- Як ми бачимо, російська влада максимально намагається використати теракт у "Крокусі" для радикалізації. За різними напрямками, від окремих політичних заяв до істерики окремих політиків, але факт радикалізації дійсно має місце. І це не просто воплі Медведєва чи третьорядних політиків. Очевидно, це буде не лише зміна риторики, це може бути й розправа з недобитками російської опозиції у жорсткому форматі, і закручування гайок, і низка рішень на законодавчому рівні. Це може бути й загальна мобілізація, вона логічно лягає в контекст. Тож ця заява Російської православної церкви надзвичайно важлива, оскільки це не просто якесь припущення чи чиясь думка, а документ, в якому є підпис патріарха Кирила. Тобто це повна підтримка війни церквою, формування певних ідеологічних рамок, в яких сприймається війна, і ключове -- це повторення вже на рівні офіційного документа тези про те, що вся територія України без виключень -- це територія, яку вони намагатимуться отримати під контроль. Це вже було озвучено на різних рівнях, тепер це офіційно підтвердила РПЦ. -- Що у зв'язку з цим потрібно робити нам? -- Перше -- ми повинні сприймати, аналізувати ці фактори радикалізації, щоб розуміти логіку в тому числі і воєнних дій. Друге -- не варто залишати РПЦ без уваги, опустити очі й забути, що ця заява мала місце. Нагадаю, що у Раді готовий до другого читання законопроект про заборону Української православної церкви Московського патріархату. Принаймні, згідно із заявами окремих депутатів, цей документ вже готовий до розгляду. Було б ідеально його розглянути на одному із найближчих засідань -- це була б достатньо жорстка й адекватна відповідь. І не забуваємо, що питання заборони УПЦ МП -- це не лише питання ухвалення цього законопроекту, а й низки інших кроків. У владі сьогодні надзвичайно велика кількість лобістів цієї структури. Зверніть увагу, що законопроект про заборону УПЦ МП -- урядовий, був розроблений на виконання рішення РНБО і указу президента. І навіть враховуючи такий високий рівень ініціативи, потрібно було рік і чотири місяці, щоб законопроект в парламенті докотився до другого читання. Причому ми не маємо жодних гарантій, що він буде ухвалений. Урядовий законопроект №8371 "Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій" був зареєстрований у Верховній Раді 19 січня 2023 року. 19 жовтня того ж року він був прийнятий за основу і відправлений на доопрацювання. Внесений до другого читання у порядок денний поточної, одинадцятої сесії ВР. Держава і місцеве самоврядування на різних рівнях повинні продемонструвати своє ставлення до УПЦ МП. Зокрема у контексті повернення у державну владу храмів і інших об'єктів церковної інфраструктури, які є пам'ятниками історії, а йдеться про кількасот об'єктів в масштабах України, повернення лавр -- Святогірської, Києво-Печерської й Почаївської. Особливі складності там будуть з Почаївською, але зараз, використовуючи як підґрунтя рішення РПЦ, влада могла б мобілізувати ресурс, правоохоронців і СБУ, щоб зачистити її як найбільший осередок "русского міра" в Україні. Вони зараз діють гірше, ніж російські чорносотенні організації у ХІХ столітті. Це ворожа до української держави структура, яка повністю залучена у комплекс пропагандистської й підривної роботи РФ. І третє. Держава має розвернути на 180 градусів ставлення до мобілізації представників духовенства УПЦ МП. Згідно з останніми повідомленнями народних депутатів, зараз профільний комітет, який розглядає законопроект про мобілізацію, -- Комітет нацбезпеки, оборони і розвідки -- ухвалив рішення про заборону представникам УПЦ МП працювати капеланами. Це абсолютно правильний хід, бо це питання і доступу до розвідданих, і можливих диверсій, і багато чого іншого. Але іншого рішення щодо духовенства не було, і депутати говорили, що воно затримається, допоки не буде ухвалений законопроект про альтернативну службу. Перепрошую, а чому держава на сьогодні робить винятки для духовенства УПЦ МП? Нагадаю, що три роки тому УПЦ МП нараховувало близько 12-13 тисяч приходів. Це до 30 тисяч представників духовенства. Якщо уявити, що половина -- чоловіки призовного віку, а приблизно так і є, то ми могли б достатньо серйозно посилити наші підрозділи. Думаю, що наші військові могли б принаймні з більшості тих батюшок зробити повноцінних патріотів, які б змогли працювати у Православній церкві України після завершення війни. Не бачу причин, чому в плані мобілізації для УПЦ МП на сьогодні робляться не просто винятки, а створюються тепличні умови. Вони і капеланами не працюють, і не мобілізовуються. Очевидно, що Кабінет міністрів міг би запропонувати свій формат без жодних винятків для мобілізації. Це була б і серйозна відповідь на рішення РПЦ, і гарний сигнал для суспільства, що на сьогодні недоторканих у плані мобілізації немає. Тому що воюють артисти, актори лялькових театрів, режисери філармоній, а для духовенства УПЦ МП створюється такий дивний виняток. -- Чи можна говорити, що після виборів Путіна в Росії пішла саме ескалація в "остаточному вирішенні українського питання", і цей документ РПЦ є одним зі складових цієї ескалації? -- Цей документ є точно частиною синхронних дій російської державної машини й церкви як релігійного механізму цієї машини. І ця ескалація, думаю, має кілька обов'язкових завдань. З одного боку, це завдання продемонструвати колективному Заходу готовність Росії до нових етапів затяжної війни. Не хочу, щоб ми переоцінювали Росію, але нагадаю події початку грудня минулого року, коли впродовж кількох тижнів прозвучало понад десяти заяв про готовність Росії до перемир'я (щонайменше до "перемовин про перемир'я", -- ред.) в тому чи іншому форматі. Путінський режим чудово розуміє, що в нього є проблеми й надзвичайно великі. Тому не виключаю, що ця хвиля ескалації пов'язана з сигналами Заходу. Можливо, Росія хоче переламати позицію Заходу, щоб той вплинув на Україну з метою переговорного процесу. Але ми не повинні виключати і того, що Росія може самостійно піти на ескалацію, на масову мобілізацію, тому що логіка у діях Кремля сьогодні відсутня, ворог часто ухвалює рішення, виходячи з емоційної складової. Зараз Путін відчуває себе переможцем, тому що йому намалювали велику цифру на виборах. З цього сміється весь світ, коли бачить 99% за Путіна в Чечні, але це формує певний ейфорійний формат в Росії. І логіка Путіна може бути пояснена і цим. -- На цьому тлі як можна характеризувати те, що відбувається у нас? Ми реагуємо на ці виклики? І наскільки ефективно ми реагуємо, у політичному розумінні? -- Переконаний, що наші Збройні сили і спецслужби працюють якісно, чітко аналізуючи дії ворога і розуміючи алгоритм його дій. Саме тому ми побачили Білгородську операцію і багато чого іншого. А от що стосується української влади, то дуже часто розуміння в цьому немає. Коли ми бачимо історію із законопроектом про УПЦ МП, то очевидно, що це дуже схоже на штучне затягування. Також я бачу штучне затягування, скажімо, із законопроектом про можливість позбавлення мандатів депутатів місцевих рад від проросійських партій (йдеться про урядовий законопроект № 7476 від 20 червня 2022 року, -- ред.). Скоро півтора року, як цей законопроект не внесений урядом до парламенту. В мене інколи складається враження, що це робиться для того, щоб у рамках переговорного процесу із Росією ці питання винести на певний компроміс. Принаймні іншого логічного пояснення я сьогодні не бачу. -- З мобілізацією у нас також досі не розв'язане питання, якихось помітних зрушень останнім часом не було. Цей закон також затягується? -- Зміни законодавства про мобілізацію -- надзвичайно складний документ, який передбачає внесення змін в низку законів. Але жодного виправдання тому, що законопроект розглядається вже п'ятий місяць, я не бачу. І тут важливо не забувати, що це насамперед провальна робота Кабінету міністрів України, бо цей законопроект є урядовою законодавчою ініціативою. І перша, і друга версія законопроекту є урядовою законодавчою ініціативою, і принаймні я бачив позицію представників профільного комітету, які говорили, що окремі норми цього законопроекту можна розглядати як неконституційні. Це великий мінус роботі уряду. Друге -- це провал в роботі парламенту. Не бачу жодних причин, щоб парламент не працював принаймні по 10 годин. Профільні комітети працюють недостатньо. І принаймні в публічній площині не помітно, щоб вони активно працювали з експертами з різних сфер, проводили фокус-групи, використовували інші інструменти для покращення роботи над цим законодавчим актом. Натомість поки що я бачу дуже багато піарзаяв. Коли міністр Федоров заявляє, що ніколи не буде надіслано повістку у додатку "Дія", -- перепрошую, а чому в період війни ми проводимо у "Дії" голосування за конкурс "Євробачення", а не використовуємо її, скажімо, для електронного кабінету військовозобов'язаних? Не можу розуміти, чому відбуваються ігри навколо військовозобов'язаних чоловіків, які мають третю групи інвалідності. Нагадаю, що свого часу працював цілий механізм, коли представники силових структур, МВС оформлювали інвалідність при виході на пенсію. Навіть жарти ходили, що хабарі за отримання третьої групи інвалідності окуповувались за 6-7 місяців підвищеної пенсії. Вважаю, зараз не завадило б переглянути справи силовиків, які з 2014 року отримали третю групу. По-перше, ми б зекономили серйозні кошти для бюджету. А по-друге, точно б отримали кілька десятків тисяч військовозобов'язаних, які вміють поводитись зі зброєю. Загалом складається враження, що влада починає грати у "добру владу". Можливо, це пов'язано із бажанням сподобатися виборцям. Можливо, це бажання протиставити себе колишньому головнокомандувачу Залужному. Коли я бачу, як представники влади наче мантру повторюють, що нам не потрібно півмільйона мобілізованих, маючи на увазі слова Залужного, а потрібно 200-300 тисяч, то тут я бачу піарігри, а не складну розмову з суспільством про необхідність залучення додаткових ресурсів. Точно так само, як у 2022-2023 роках ми будували дороги замість того, щоб вкладати гроші в сектор оборони. -- Якщо резюмувати: що треба зробити Україні, щоб відреагувати на ризики, про які ми говорили у першій частині розмови, і нівелювати внутрішні проблеми, про які йшлося у другій частині? -- Зараз, я переконаний, нам потрібно сконцентруватися на подоланні парламентської й урядових криз. Їх треба вирішувати, щоб підвищити ефективність держави загалом. Мав би бути спільний план законодавчої роботи між урядом і парламентом у трьох питаннях. Перше -- підтримка сектору оборони. Друге -- проведення ключових реформ, які треба впроваджувати навіть в період війни. І третє -- це євроінтеграційні законопроекти. Це має бути план із вказуванням чітких пріоритетів, черговості, календарними термінами, навіть відповідальними за виконання. Крім того, нам потрібна ревізія фінансів, щоб максимально мобілізувати внутрішні ресурси задля оборони. І тут потрібно як змінювати державний бюджет, так і робити певну ревізію коштів місцевого самоврядування. Наприклад, "Комітет виборців" нещодавно проводив дослідження, і Вінниця, яка має вдвічі меншу кількість населення, виділяє на оборону більше грошей, аніж Запоріжжя. Це свідчить, що у самоврядування є достатньо серйозні ресурси. Третє -- нам потрібний комплекс заходів, щоб просто зупинити політичні війни та вивести роботу парламенту приблизно на рівень 2022 року. Коли законопроекти ухвалювалися в середньому 270-280 голосами, коли кожен четвертий законопроект ухвалювався конституційною більшістю. Треба відновлювати співпрацю влади з опозицією на парламентському рівні, щоб зменшити залежність монобільшості від ОПЗЖ, "Довіри" та "За майбутнє". А також потрібно зробити низку інших заходів для підвищення ефективності держави загалом. Думаю, що такий формат налагодження співпраці влади й опозиції мав би передбачати повну ротацію Кабміну з обов'язковою відставкою прем'єр-міністра. Зараз нам потрібен уряд технократів. До нинішнього уряду є багато питань, окремі міністерства за окремими напрямками працюють на достатньо високому рівні, а от за деякими -- ні, командної роботи в уряді не спостерігається. Тому вважаю, що повернення до дискусії щодо уряду технократів серйозно посилює державу, особливо за умов можливої радикалізації й масової мобілізації в Росії.

Кінець каденції, відсутність голосів, небажання брати відповідальність за складні рішення чи втручання Банкової -- український парламент накопичив чималу кількість проблем і напруг, які заважають йому працювати. А щодо ефективності його роботи, то питань останнім часом більшає. У очільника фракції "Слуга народу" Давида Арахамії, за його ж словами, лежать заяви депутатів, яким набридло депутатське крісло, назбирати голосів навіть на внесені у порядок денний закони все важче, та й сама Рада не надто демонструє потяг до роботи, все частіше перебуваючи у простої. Про те, наскільки така ситуація є загрозливою і як взагалі мають працювати народні обранці, TrueUA дізнавався у керівника Центру громадської аналітики "Вежа", політолога Валерія Клочка. Фото з архіву Валерія Клочка -- Попри те, що протягом останніх двох тижнів депутати демонструють вражаючу працьовитість і збираються вже третій раз, до того перерва у її роботі була майже три тижні. Що там взагалі відбувається? І чи можна вже говорити про парламентську кризу? -- По-перше, це не є чимось нетрадиційним для українського парламенту. Навіть в мирні часи парламент працював так само. Так само депутати десь не погоджують позиції, десь не вистачає голосів, спікер Верховної Ради, користуючись своїм положенням, може закрити сесію, може оголосити перерву до ранку або ще щось. Це процедурні маніпуляції, до яких вдаються спікери практично усіх парламентів у світі. Яскравий приклад зараз можна спостерігати у Конгресі США, ситуація один в один. І це вказує на те, що і в США, і в Україні наявна політична криза. Вона зумовлена тим, що на сьогодні фактично немає більшості, яка готова швидко ухвалювати рішення, безвідносно до їхньої ефективності чи неефективності. Які б коментарі хто не з лідерів фракцій давав. Арахамія (Давид Арахамія, голова фракції "Слуга народу", -- ред.) може казати, що у них все гаразд, але насправді це не так. Звісно, він не розповідатиме, що все вкрай погано і вони не можуть зібратися на засідання. Збираються, але рішення ухвалюються саме так, як ухвалюються. Ще раз скажу, в цьому немає нічого екстраординарного. Наприкінці будь-якого скликання виникають такі проблеми. -- Варто зазначити, що, наприклад, минулого року на початку весни також було провисання. Якщо у лютому було чотири засідання, то у березні у квітні -- по два. -- Ми трішки несправедливі. Якщо подивитися календар засідань Верховної Ради, то пленарних днів буває на місяць максимум вісім, і то вони не повні -- півдня або день працюють. А ми чомусь звикли вважати, що депутати з ранку до ночі тиснуть на кнопки. Це не так. Вони роблять багато роботи в комітетах. Без перебільшення, здебільшого депутат працює не у сесійній залі, а на етапі підготовки документів. Тож важливіше те, як збираються і працюють комітети. От зараз є проблема з роботою Комітету з питань нацбезпеки й оборони, який розглядає мобілізаційне законодавство. Знаєте історію закону про захист державної мови у парламенті VIII скликання? Тоді відповідний комітет Миколи Княжицького не міг зібратися протягом року, і тільки коли була політична воля і цей закон взяли на прапор як один з елементів передвиборчої кампанії Порошенка, комітет почав працювати у посиленому режимі. І Княжицький стояв у парламенті три місяці, читав правки до цього законопроекту, і його врешті-решт проголосували. Тому що були непорозуміння всередині тодішньої керівної коаліції БПП та "Народного фронту", вони дуже довго не знаходили спільної мови з певних питань і блокували роботу парламенту. Зараз аналогічно. А те, що депутати там два чи три рази на місяць засідали, -- так в принципі було завжди, такий парламентаризм. І це погано. Врешті, ми постійно говоримо про реформування парламенту, але ж ми цього не робимо. -- На це можна було б дивитися спокійно, якби час був мирний. Але зараз нам потрібні рішення різні й постійно. Навіть у порядку денному минулого тижня були тільки звернення, ратифікації. Не зрозуміло, що відбувається з мобілізаційним законом, який обіцяли ухвалити швидко, а до нього вже 4 тисячі правок. -- Якщо говорити про конкретні документи, які ухвалювалися в парламенті, проаналізувати роботу попереднього скликання, то вона нічим не відрізняється. Це у великій кількості ухвалення різного роду резолюцій, ратифікації різних договорів тощо. Підготовка закону перед тим, як він потрапить до зали на друге читання, потребує величезного обсягу роботи. Якщо це простий закон у вигляді якоїсь правки до чинного, це одна справа. Інша, якщо політичний. Я не випадково навів приклад із законом про захист державної мови. Йдеться ж не просто про зміни до окремого закону, а до загалом законодавства, яке регламентує мобілізацію в Україні. Це політичні закони. Вони перетворилися на інструмент боротьби між політичними опонентами, і попри війну політика все одно присутня. Тут же й історія із блокуванням виїзду депутатів за кордон, які почали спамити цей законопроект правками. Довкола цього будують політику, і, обговорюючи це, ми також торкаємося питання ефективності роботи парламенту через призму ухвалення дуже чутливого законопроекту. Ми маємо розуміти, що жодна політична сила не захоче на себе брати відповідальність, якщо у цьому законопроекті будуть проголосовані норми, які будуть суперечити Конституції, тим більше обмежувати права і свободи людей, не будуть справедливим розв'язанням нинішніх проблем навколо мобілізації. Тому він і затримується. Але заради правди я б хотів звернути увагу на те, хто сьогодні долучається до результативного голосування за законопроекти від уряду, влади. Сказати, що є якась монобільшість, як була на початку ІХ скликання, -- її фактично немає. І це також може бути однією з проблем -- відсутність голосів. Від скликання до скликання -- одна й та ж проблема. -- Щодо монобільшості. Згадаю свіжий матеріал "Української правди", де стверджується, що ми спостерігаємо кризу суб'єктності ради через втручання в її роботу Офісу президента. Наскільки виправдане таке твердження? Чи, все ж таки, до цього варто ставитися інакше? -- Тут питання в інтерпретації. Якщо говорити з правового погляду, то в нас суб'єктами законодавчої ініціативи є президент, Кабінет міністрів, Верховна Рада. Вони в однаковій мірі мають право вносити законопроекти до парламенту і лобіювати їхнє ухвалення. Звісно, тут все буде залежати, в кого більше механізмів впливу, просування того чи іншого документу. Бо якщо документ вносить опозиція, то вона може їх хоч сотнями штампувати, вони в порядок денний не потраплять. А якщо таки потраплять, то їх спікер не поставить на голосування навіть на гіпотетичне перше читання. Це класика парламентаризму, коли більшість через отримані під час виборів інструменти просуває свої законодавчі ініціативи в першу чергу, на відміну від ініціатив меншості, опозиції. Тому тут слово "втручання" не зовсім правильне. Президент має право законодавчої ініціативи, це передбачене Конституцією. Питання до неї. Ми ж весь час забуваємо, за якою Конституцією живемо. Нагадую, що в нас нині Конституція у тому вигляді, в якому її ухвалювали у 2004 році. А готували її в офісі Медведчука і Кучми. Ми живемо за Конституцією Кучми-Медведчука, розповідаємо, що це типова парламентсько-президентська республіка, але виявляється, що президент втручається у роботу парламенту. Бо в нього є такі конституційні повноваження! Тому тут більше не про втручання, а про роботу самої влади. А те, що парламент став інструментом у державному управлінні Банкової, -- це так. У нас вибори 2019 року дали повний карт-бланш Зеленському. Коли кажуть "узурпував владу" -- ні, люди йому делегували йому. Але ця модель державного управління на сьогодні демонструє свою недолугість. І зараз ведеться чимало розмов, що після війни ми постанемо перед потребою апгрейду України, її оновлення. Навіть на конституційному рівні. -- Нехай би це був кінець каденції. Але ми у ситуації, коли не можемо оновити Раду, дати їй "нової крові". Наскільки така ситуація може заважати роботі? -- Ми дійсно зараз керуємося воєнним станом, в умовах якого провести вибори немає можливості. І у влади є чітке обґрунтування, чому вона їх не проводить. Але якщо, умовно, завтра буде скасований воєнний стан, то вибори будуть так само, як були у 2014, у 2015, у 2019 роках. Ми ж провели четверо загальнонаціональних виборів з початку війни, анексії Криму й окупації Донбасу. І нині ця вся "мишина возня" в парламенті, яка, на правду, шкодить Україні, свідчить, що політики вже активно готуються. Є різні думки, коли вибори відбудуться, але найпізніша дата – 2025 рік. Ну і видно, що на міжнародному рівні також моделюється ситуація завершення війни. Можливо, не в зовсім привабливому для нас світлі, але будемо реалістами: світ і Захід моделюють припинення війни в Україні. Хай високопосадовці наших партнерів досить обережні у висловлюваннях, очевидно, що такі сценарії дійсно розглядаються. Це чудово розуміють і на Банковій, і в опозиції. І готуються. Хтось більш, хтось менш інтенсивно. І ще один момент. Коли завершиться війна, а вона рано чи пізно завершиться, буде миттєво розпочатий виборчий процес. Треба буде проводити і парламентські, і президентські, й місцеві вибори. У всіх учасників на підготовку буде максимум місяців шість. Я навіть уявити не можу, скільки треба ресурсів, щоб з нуля зорганізуватися до такого процесу. Це неймовірний обсяг роботи для кожної політсили. Тому ця робота вже триває.

Вибори президента Російської Федерації зі зрозумілих причин не привернули особливої уваги в Україні. По-перше, вони були відверто нудними і власне вибору на них не було. По-друге, немає значення, кого росіяни посадять на трон у Кремлі, значення має, як від них відбитися. По-третє, українцям вже давно все одно, що відбувається "на болотах", якщо це, звісно ж, не приліт наших безпілотників по їхніх військових базах або нафтопереробних заводах. Проте кожні такі вибори -- це моделювання майбутнього. TrueUA разом з політтехнологом Олегом Постернаком розбиралися, чим, все ж таки, це обрання Путіна відмінне від попередніх, які технології використовувалися для заманювання електорату на дільниці та навіщо кремлівському старцю висока явка. Олег Постернак / inpolit.org — Чим запам'яталися вибори Путіна 2024 року? Які були особливості, відмінності від попередніх президентських кампаній? — Це п'ята, як я кажу, інтронізація Путіна після 2000, 2004, 2012 і 2018 років. Сама кампанія має свої особливості, і якщо говорити технологічно, то ми маємо, по-перше, найбільш беззмістовну, ненасичену і дуже некреативну виборчу кампанію у порівнянні, наприклад, з кампанією 2018-го. Другий момент -- вона здебільшого імітаційна. Всі конкуренти Путіна — Даванков, Харитонов, Слуцький -- бліді, невиразні. Вони не привертали до себе уваги. У 2024 році у Путіна було лише три "суперники": Владислав Даванков — заступник голови Держдуми РФ, перший заступник керівника правоцентристської фракції "Нові люди"; Леонід Слуцький -- депутат Держдуми, очолив ЛДПР після смерті Володимира Жириновського; Микола Харитонов — депутат Держдуми, член Компартії РФ. Представник ПАРЄ. На виборах президента РФ 2004 року посів друге місце з результатом 13,69%. Для порівняння, у виборах президента України у 2019 році взяли участь 39 кандидатів, ще п'ять зняли свої кандидатури. Третя особливість -- масштабна ставка на адміністративний привід лояльної маси. У Кремлі планують явку в районі 75-80%. Це надамбітне завдання. Одна з технологій, які вони використовують, -- медичні огляд та консультації біля виборчих дільниць. Це приваблює електорат, який не має доступу до нормальної медицини. Особливість четверта -- ця кампанія більше схожа на плебісцит (всенародне голосування щодо державної приналежності певної території або політичної долі держави, -- ред.) Путіна. Вона явно мобілізаційна. Путін у ній розв'язує проблему кризи електоральної участі, цікавості до суспільно-політичного життя в Росії. Що цікаво, насправді ж обирають не лише Путіна, а й вирішують питання легітимності війни. Путін хоче поставити знак "дорівнює" між отриманими ним відсотками та начебто великою підтримкою війни. Також є значне розширення контролю за волевиявленням. Застосовується така технологія, як сервіс "Гео-СМС", який допомагає контролювати явку. Виборцям-членам партії "Єдина Росія" треба прийти на дільницю, потім перейти за посиланням через СМС на сайт підтвердження явки -- go.er.ru. При цьому у користувача має бути включена геолокація -- посилання на цей сайт працюватиме лише в межах виборчої дільниці і надається тільки тим, хто внесений в базу "Мобілізація", партійну інформаційну систему "Єдиної Росії". -- А якщо говорити про інформаційну складову, пропаганду -- які посили використовував Путін? -- По-перше, Путін активно використовував пропаганду війни, страх ядерної війни, тези оборонної агресії, героїки війни. Сам похід Путіна на вибори стартував як відповідь на "прохання" з боку родичів загиблих у так званій "СВО" росіян. В кампанії використовувалася архаїка традиційних цінностей у православній оболонці, негативна ідентифікація, активно поширювалися пісні Шамана (російський співак, автор пропагандистського хіта "Я русскій", -- ред.), використовувалася технологія медійного кілерства через "Лігу безпечного інтернету" (російська навколоурядова організація, створена для цензурування інтернету, -- ред.), яка пише доноси на блогерів, зірок шоу-бізнесу, які намагаються інакше дивитись на ситуацію. Ще одна особистість цього виборчого процесу -- репродуктивне насилля у вигляді вимог до жінок щодо постійного відтворення нових солдатів. Путін ставить завдання різко збільшити народжуваність, змусити росіянок народжувати, як свиноматки, по 7-8 дітей для путінської армії. -- Це один з посилів у його останньому зверненні до Федеральних зборів, він багато говорив про традиційні цінності і дітонародження... — У листопаді він прямо говорив, що росіянки повинні народжувати по 7-8 дітей. А глава Татарстану (Рустам Мінніхнов, подія відбулася у лютому, -- ред.), відкриваючи клініку разом із Путіним, сказав фразу "Мужчіни у нас крєпкіє, женщін уговорім". Це технологія тиску. І тут ми маємо сказати, що зараз відбувається в Росії. Росія -- це вже не просто електоральна автократія, де Путін все одно популярний, і це легалізується через формальні виборчі процедури. Росія стає гібридним тоталітаризмом. Держава настільки знахабніла, що вже залазить у приватне життя. Вирішує, у які нічні клуби ходити. Лізе у правила російської мови, коли бореться з фемінітивами. Намагається регулювати аборти. Вказує, скільки треба народжувати. Це типова неототалітарна практика, і ці вибори показали трансформацію Росії зі звичайної електоральної автократії, якою Росія була раніше, у напівтоталітарне, майже зразково тоталітарне суспільство. Ці псевдовибори сформували враження, і це підтверджують їхні фокус-групи, що Росія наче живе в поточному моменті. І Путін затягує в це минуле Росію, хоча будь-яка виборча компанія моделює образи майбутнього, яким буде майбутнє. Російське населення на рівні масової свідомості розуміє, що у довготривалій перспективі політичні, економічні, демографічні ресурси путінського режиму будуть зменшуватись. І цей страх майбутнього створює намір постійно жити в якомусь терпимому теперішньому. -- Ви згадали медогляди біля виборчих дільниць. Це нагадує практику Радянського Союзу, коли на вибори влаштовувалися концерти, привозилися якісь ковбаси, яких зазвичай не купиш. Це було як на свято сходити. Можна таку паралель провести? — Звісно ж. Очевидно, що найкраще для Путіна -- це модернізоване радянське, яким ще й спекулюють на таких ретроградних почуттях. Бо хто основний виборець Путіна? Це бідні люди -- по-перше, бюджетники -- по-друге, чиновники -- по-третє, силовики -- по-четверте. Назвемо це бюджетною масою. Це в принципі електорат Путіна, вони і так прийдуть, але це не 80% російського суспільства. І влада зараз спустила по всіх округах, всіх суб'єктах федерації рознарядки: яка має бути явка, який фінальний результат Путіна, як цього досягти. Групи політтехнологів закріплюються за певними територіями і це забезпечують. Власне, це і всі російські "вибори". — Під час російського наступу на Авдіївку чимало говорилося, що вона потрібна Путіну як хоч якась воєнна перемога перед виборами. Але зараз розгону цієї теми не помітно. Чому вони різко стали байдужими? Ціна Авдіївки "змазала" результат чи їм вже просто не цікаво? -- Ціна Авдіївки змазала результат. Все ж таки, повідомлення про великі втрати — це не лише повідомлення, це реальні факти, що, до речі, прекрасно розуміють і артикулюють деякі російські воєнні кореспонденти, які ризикують сказати правду. Пишання воєнними успіхами такою ціною може досить неочікувано зрезонувати навіть в тих, хто є прихильником війни. Війна, навіть воєнний успіх, не є формою ефективного електорального піару. "Гебешники" прекрасно розуміють, що Путін не може вийти і сказати: "От ми взяли Авдіївку". Навіть рядовий росіянин це розтлумачить, що у м'ясорубку просто кинули велику кількість своїх людей. Тому вони вивели це питання поза межі масової комунікації. До війни Росії проти українців вони використовують дещо інші підлаштування. До неї є пієтет у певних груп населення, бо вона дозволяє уникнути відчуття відповідальності за те, що відбувається в Росії. Це така форма психологічного уникання відповідальності за злочини, до яких дуже хочеться пристосуватися. І на підсвідомості вони, коли бачать дії Путіна зі знищення сусідньої держави, яка викликає роздратування через свій кращий рівень життя чи іншу ментальність, отримують психологічне задоволення -- ті, хто підтримує війну або бере в ній участь. Війна дозволяє їм відчути безкарність, у ній шукають насолоду темним інстинктам. І цю технологію Путін дуже сильно використовує якраз для тої групи, яка підтримує війну чи готова на неї погодитися. Але це невелика частина російського суспільства. Інша думає інакше. Для них війна наче не існує. Вона "десь там". Головне, що їм гарантується якийсь мінімальний рівень їхньої повсякденності, яку війна не зачіпає. Вони цим задоволені й тому готові навіть пірнути у бік підтримки воєнної авантюри Путіна. — Як можна оцінити поведінку і взагалі успішність дій російської опозиції у цих виборах? — Слухайте, про яку опозицію ми говоримо? Гаразд, навіть якщо припустити... Є не опозиція, є настрої. Людей, які здатні ефективно користуватися цими настроями, очолити і консолідувати, немає. А от настрої -- точніше, опозиційний запит — безумовно є. Він є на антивоєнну і на антипутінську ініціативу. Феномену Катерини Дунцової чи Бориса Надєжніна ("альтернативні" кандидати, яким відмовили у реєстрації, -- ред.) не з'явилося. Але цей запит пружинно стиснутий. Його вивели з гри, остерігаючись, що під час виборів ця пружина різко розпрямиться і дестабілізує результат. Великі черги під час підписної кампанії за Надєжніна -- це, все ж таки, факт. Так, у підсумку його не допустили, але ця картина налякала Путіна. Точніше, не його, а виконавців. — Але важко сказати, що Надєждін -- реально опозиційний політик. Імовірніше, це так чи інакше людина Кремля. Інакше б він не з'явився. — Абсолютно. У Росії не буває неконтрольованої, несистемної опозиції. Тобто Путін на якомусь етапі вирішив, що навіть Надєждін, навіть Дунцова можуть бути загрозою. Їх лякає кейс Світлани Тихановської у Білорусі 2020 року. Вчителька англійської мови перемогла на президентських виборах білоруського диктатора (про те, що вона набрала 60-70% голосів, Тихановська заявила сама, офіційно ЦВК визнав перемогу Лукашенка, -- ред.). Вона ніхто і звати її ніяк. Просто стороння, третя особа. Але вона виграла вибори. Через оцей величезний, потужний опозиційний, протестний запит. У Росії він теж є. Хоча він керується ефективніше, ніж в Білорусі Лукашенком на той час, але цей запит небезпечний для путінського режиму. Тому вони вирішили не гратися ні в Дунцову, а у них була така спроба, ні в Надєждіна, ні в будь-кого іншого. І забезпечили вибори цими трьома формальними статистами. -- Смерть Навального — це трагічний збіг чи закономірність цієї компанії? -- Якби Навальний не помер, це якось вплинуло би на виборчу компанію? Ніяк. Ну, кілька закликів він написав з тюрми. Ну, якийсь проект вони реалізували. Там прихильники Навального закликали прийти в неділю, о дванадцятій нуль-нуль, щоб створити скупчення і показати свою силу. Але навряд чи це призведе до якихось наслідків. Тому цей фактор взагалі не суттєвий. Смерть Навального Путін, навпаки, використав на свою користь. Він показав повну немічність, безсилля, неорганізованість прихильників Навального, які не змогли використати цю шокову, трансову ситуацію для налагодження великої протестної хвилі. Путін наче знущався: бачите, ви ж нічого не можете, навіть коли ваш лідер помер, ще й в переддень голосування, і це б могло б стати приводом для генерації серйозної політичної електоральної кризи. Путін виявився повністю переможцем, продемонструвавши свою силу щодо дуже кволої російської опозиції. — Останнє питання. Як розцінювати заяву Марін Ле Пен, яка була, умовно кажучи, рупором Путіна у Франції, і тут несподівано заговорила, що своїм нападом на Україну Путін створив найбільшу кризу на порозі ЄС за останні 20 років? Що це за "удар у спину"? — Як шуткує французька преса та оглядачі, у Путіна, напевно, закінчилися гроші на Марін Ле Пен, тому треба було про себе нагадати. Але це жарт. Насправді Марін Ле Пен ніколи не була проросійською, це величезна маніпуляція. Вона завжди була профранцузькою. Але користувалася послугами Кремля, зокрема фінансовими. Намагалася відкоригувати власну позицію, поставивши її на аутсорсинг, дозволивши Кремлю її орендувати. Це політика. Але звинуватити Ле Пен у повній проросійськості я б не ризикнув. Її партія — це третина електорату, причому дуже міцна і дуже сильна. Ле Пен зараз висуває нового лідера, який поведе політсилу на президентські вибори наступного року. Тому вона може собі дозволити певні зміни, корекції позиції, оскільки сама особисто не планує активної участі в президентській кампанії. Також треба розуміти електоральні настрої французів, зокрема прихильників національного об'єднання. Всі медіа в Європі два роки пишуть про Росію як агресора, і це так чи інакше вплинуло на поведінку і громадську думку європейців. Тому бути проросійським, в тіні Росії чи навіть натякати на захист її інтересів просто електорально вразливо, недоречно і небезпечно. Тож для Марін Ле Пен ця заява -- однозначно успіх.

Понад 20 років у кар'єрі, щодня у безперервному спілкуванні з клієнтами, щохвилини наодинці з собою... Книга життя Олени Дерев’янко -- це нескінченний потік саморозвитку, емоцій та натхнення своїм прикладом інших. Звідки брати час, коли його обмаль? Як зрозуміти, що варто пригальмувати? Як об'єднувати колектив і не вигорати попри усі негаразди? Про це і не тільки ми поспілкувалися з со-founder агенції PR-service, віце-президентом української PR-Ліги, членом правління Асоціації професіоналів корпоративної безпеки України, доктором економічних наук, професором Оленою Дерев'янко. -- Олено, ознайомившись з вашою біографією, складається враження, що у вашій добі не 24 години, а втричі більше. Як вам вдається усе встигати? Поділіться секретом такої продуктивності. Що вас мотивує і допомагає завжди рухатися вперед? -- Дякую за високу оцінку, дуже приємно, бо свій ритм життя "зсередини" дуже важко оцінити. Коли мене питають друзі-знайомі: "Як ти встигаєш?!", я чесно відповідаю, що не встигаю. На кожен втілений задум і реалізований проект припадає принаймні 3-5 невтілених і нереалізованих. Хоча це і не є якимось тягарем, який не дає мені спати, вимагаючи дедлайну. Я до цього ставлюся філософськи, як до реалій нашого буття на Землі. В економіці це називають альтернативні видатки чи видатки втраченої вигоди. Коли ти обираєш щось одне (купуєш певний товар, витрачаєш час на певну активність), то одночасно позбавляєш себе можливості витратити ці ж гроші чи цей самий час на щось інше. Якщо ж спробувати пошукати таємне джерело енергії, то я б його назвала допитливістю -- з одного боку, і непопулярною у духовних лідерів -- жагою впорядковувати світ. Мудрі люди всіх часів кажуть, що змінити насправді можна тільки себе. Але хто заважає спробувати змінити світ на краще паралельно з роботою над собою? -- Чи бувають ситуації, коли інтуїція підказує "зупинитися"? Як ви розумієте ці сигнали? І чи дослухаєтесь до них? -- Ви порушили надзвичайно болюче для всіх doers питання... "Є час збирати каміння і розкидати каміння, обіймати й ухилятися від обіймів"... І треба бути дуже спостережливим, щоб зупинитися вчасно -- до того, як організм зупинить тебе хворобою. Тому для мене ранній сигнал того, що треба знизити швидкість життя -- уповільнення думок. Стан, коли стандартні рішення вимагають більше зусиль. Тоді треба дати собі розраду -- книг, повітря, родинних радощів. А якщо говорити про цю проблему не у контексті всього життя, а виключно щодо конкретного проекту, то тут інтуїція і її рушійні сили нам у пригоді. Невідправлений email, який правильно не відправився, або порожня зустріч, що зірвалася, або внутрішнє непоборне небажання мати справу з певним клієнтом -- все це симптоматика того, що варто пригальмувати у певному напрямку. -- Щодня вам доводиться спілкуватися з великою кількістю людей, адже робота PR-фахівця -- це завжди клієнтоорієнтованість. Виникають ситуації, коли доводиться себе пересилювати, щоб розпочати діалог? -- На початку моєї вже 20-річної кар’єри у PR-індустрії, безперечно, доводилося наступати собі на горло і мати справу з компаніями й індивідами, які не розуміли, які послуги ми пропонуємо. Але то були такі часи, коли я могла 1,5 години розповідати гендиректору великої компанії про репутацію, а він мене потім питав, чи друкуємо ми буклети. Водночас ми з моїм партнером Тетяною Лагодою завжди будували бізнес на тому, що не ми йдемо з простягнутою рукою і пропозицією співпраці до клієнтів, а клієнти мають побачити нас, оцінити, і прийти до нас усвідомлено. Звичайно, траплялися і прикрі випадки, і завищена самооцінка у людей, які приходили, і зовсім непритомні клієнтські запити. Та з роками їх спочатку поменшало, а потім вони взагалі зникли. І зараз ми маємо щастя обирати з ким працювати, не пересилюючи себе. -- Що у професії вам подобається найбільше? Без яких якостей вам би не вдалося досягти успіху? Якими принципами керуєтеся в роботі? -- Буду дуже лаконічна, бо питання конкретне. Якості: ерудованість, емоційний інтелект, впертість. Принципи: здоровий глузд, системний підхід, партнерське ставлення до клієнта. Йоганн Вольфганг фон Гете казав: "Відмінна людина приваблює великих людей і вміє їх зберігати разом". -- Як вам вдається згуртовувати колектив й мотивувати працівників на нові досягнення? Як вирішуєте конфлікти в команді? -- Ми ювелірно ставимося до підбору людей до нашої команди, бо дбаємо про атмосферу довіри. Не можна робити амбітні проекти з тими й приймати виклики, хто має інші цінності й не готовий ставитися до колег як до продовження самого себе. Ми не заохочуємо внутрішню конкуренцію, ніякі спроби вислужитися за рахунок інших чи проїхати на чужий спині у нас не проходять, бо ми з Тетяною давно живемо на світі, бачили багато і приймаємо кадрові рішення за потреби миттєво. Мабуть, тому і конфліктів у нас немає -- звичайно, більших за робочі суперечки під час нарад. -- За яким принципом ви сьогодні підбираєте людей до своєї команди? Чи змінилися критерії протягом останніх 5-10 років? -- По суті, про якості й принципи я вже сказала у відповіді на позаминуле питання. Саме вони і є орієнтирами при кадровому відборі. Це не освіта, не досвід -- це все можна набути й надолужити. А глибинні цінності й soft skills, які є для нас важливими з моменту заснування агенції PR-Service. -- Від чого ви отримуєте найбільше задоволення у своїй роботі? Чи вдається уникати професійного вигоряння? -- Наше гасло з перших днів роботи сформульовано як "Перетворюючи словом". У нього я заклала те, що люблю найбільш -- творити, перетворювати, змінювати на краще. Якщо вдається клієнта відмовити від медійного самогубства чи меншим коштом зробити гідний ефект -- це джерела радості й енергії. Але за першим фахом я професор, викладач університету. І найбільше задоволення отримую від просвітництва. Саме тому наша команда щорічно проводить великий піар-івент -- PRNext, який цього року пройде 12 квітня, і який я завжди модерую особисто. Тому що лише знання є тим кордоном, який відділяє хиткий і вразливий світлий бік сили від потужного й агресивного темного боку. -- Що ви порадили б новачкам, які лише опановують професію PR-спеціаліста й не мають ще достатньої впевненості в собі? -- Читайте, читайте і ще раз читайте. Пізнавайте світ, шукайте приховані причини нібито очевидних процесів. І приготуйтесь працювати. Бо PR -- це не тільки гламурні івенти й інтелектуальні розмови, а щоденна копітка праця, для якої потрібно мати неабияку силу духу і здатність до самомотивації. Впевненість в собі може або бути, або ні. Самовпевнений неук гірший за талановиту людину, яка сумнівається в собі, і я завжди віддам перевагу другому варіанту. А ось прагнення діяти -- неоціненне, на цьому і тільки на цьому ґрунті зростає успіх.

"Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще?" -- саме ця думка надихає команду For Ukrainian Soldiers створювати дійсно унікальні речі, які не лише знаходять своїх господарів по всьому світу, а й сприяють наближенню Перемоги України у війні з російськими загарбниками. Проект For Ukrainian Soldiers був започаткований влітку 2022 року, коли до його засновника -- офіцера Вадима Бєлкіна з позивним "Шериф" -- потрапили уламки збитих російських гелікоптера і літака. Вони з командою однодумців хотіли зробити з російського залізяччя щось дійсно знакове: тоді й виникла ідея виготовляти унікальні коїни -- монети, присвячені збиттю рашистських літадл. Засновник проекту For Ukrainian Soldiers, офіцер Вадим Бєлкін Та лише на одному тиражі виробів з російського металобрухту ніхто зупинятися не планував -- і вже за невеликий проміжок часу натхненна спільною ідеєю команда презентувала низку оригінальних коїнів. Всі гроші від продажу виробів For Ukrainian Soldiers спрямовує на закупівлю спеціального спорядження для підрозділів Сил спеціальних операцій. На рахунку команди -- сотні зборів, тисячі одиниць переданої військовим техніки, у планах -- нові проекти. TrueUA поспілкувався з дизайнером For Ukrainian Soldiers Максимом Рудановським про те, як вони з командою завдяки креативу допомагають нашим захисникам нищити ворога. -- Ваш проект успішно реалізується вже протягом двох років. У який момент виникла ідея перетворювати уламки ворожої техніки на коїни? -- Я і мої друзі допомагаємо нашій Армії починаючи з 2014 року. З початком повномасштабної війни потреба у всіх видах допомоги збільшилась в десятки разів. Раніше ми справлялись власними силами, а з 24 лютого 2022-го їх почало критично не вистачати. Провівши "мозковий штурм", ми вирішили запустити проект, який дозволить різко збільшити кількість спорядження, яке ми передамо нашим Воїнам. Концепт був у тому, щоб долучити якомога більше людей в Україні й за кордоном до справи допомоги ЗСУ, але не звичайними волонтерськими зборами, а продаючи людям унікальні вироби з історичною цінністю.  Друзі-військові передали нам уламки знищеного рашистського гелікоптера, й ідея остаточно сформувалася. Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще? МІ-28Н. Кейс Червоний вибух -- З яких видів російського металобрухту виготовляється найбільше коїнів? Це лімітовані серії? -- Всі коїни випускаються лімітованими серіями. Кожен виріб має власний порядковий номер. Вони виготовляються виключно з авіатехніки. Знищеної ворожої "броні" вже стільки, що її ще роками після нашої Перемоги прибиратимуть з полів і степів. А збиті ворожі літаки й гелікоптери, як правило, падають в таких місцях, звідки їх складно або неможливо вивезти, це найбільш рідкісний "трофей". Окрім коїнів, ми виготовляємо інсталяції з уламків збитих рашистських ракет. Як правило, збита ракета вибухає чи розпадається ще в повітрі на безліч мікрочастин, тому це теж доволі рідкісні "експонати". Водночас українців, які знайшли такі уламки, ми закликаємо в жодному разі не підходити й не торкатися до них, це може бути небезпечно. Найкраще, що може зробити громадянин, виявивши подібні речі -- повідомити про це відповідні спецслужби. Уламок збитої ракети "Калібр" -- Скільки часу займає виготовлення одного коїна? Чи змінюєте ви дизайн уламків, або ж лишаєте їх у такому вигляді, в якому вони до вас потрапляють? -- Виготовлення кожного коїна -- індивідуальний процес, оскільки уламки спочатку потрібно розібрати, розсортувати, відібрати ту частину, яка буде спрямована на подальшу обробку. Якщо тезисно, то у виробництво залучена низка людей: дизайнери розробляють макети, слюсар ріже метал на шматки, цех металообробки вирівнює і вирізає напівфабрикати майбутніх коїнів, теслярі працюють над футляром тощо. Весь процес займає не менш ніж два тижні. Ми виготовляємо кожен коїн у такий спосіб, щоби максимально зберегти оригінальну поверхню. Людина буквально доторкається до історії, коли бере його в руки. Набір коїнів з автографами президента Зеленського та генералів Залужного і Буданова -- Чи роблять вам спецзамовлення великими партіями, або ж попит мають більше одиничні продажі? Яку найбільшу партію коїнів на замовлення ви отримували? -- В основному коїни купують по одному або декілька штук. Ми співпрацюємо з різними організаціями і благодійними фондами, на замовлення яких виготовляємо подібні вироби, в обмін на їх участь у нашому проекті. Це, як правило, також унікальні речі з лімітованим тиражем. Ми відкриті до співпраці зі всіма, хто допомагає наближенню нашої Перемоги. -- Усі кошти від продажу виробів ви спрямовуєте на допомогу військовим, зокрема, на закриття зборів. Чи вдавалося за допомогою продажу однієї партії коїнів закрити повністю збір? За який максимально швидкий термін ви закривали збір? -- Скажу навіть більше, рекорд -- ми допомогли закрили збір одним коїном! Ми передали унікальну монету з підписом генерала ЗСУ Валерія Федоровича Залужного для спеціального збору коштів на квадрокоптери, ініційованого відомим новинно-інформаційним порталом Insider UA. Мета збору коштів -- 1 млн 732 тис. грн. Збір коштів завершився за півтори години. Монету отримав той, хто зробив найбільшу пожертву -- 850 тис. грн ($22 600). Автограф Генерала Залужного. МІ-28Н -- Яку зброю з реалізації виробів вже вдалося придбати для наших захисників? -- В основному ми закриваємо потреби військових у коптерах. Це та річ, без якої зараз неможливо виконувати будь-які бойові завдання, і, на превеликий жаль, це розхідний матеріал. Але дуже дорогий розхідний матеріал. Тому потреба у них є завжди. Також ми передавали багато різних речей, починаючи від рюкзаків і зимового одягу, закінчуючи оптичними прицілами, квадроциклами, старлінками, павербанками й авто. -- Ваші вироби популярні й за кордоном, адже їх презентували на низці міжнародних подій. Хто з відомих людей має коїни від For Ukrainian Soldiers? -- Легше, мабуть, перерахувати тих відомих людей, у кого немає наших коїнів. Президент Володимир Зеленський, генерал Валерій Залужний, принц Гаррі з Великої Британії, голова Пентагону Ллойд Остін, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, посол України в США Оксана Маркарова, громадська діячка Наталія Яресько, співак Сашко Положинський і радіоведуча Соня Сотник, відомий режисер Айзек Шрайдер. Продовжувати можна довго. Генерал Валерій Залужний -- Яка позиція з проекту є для вас найбільш знаковою? -- Найбільш значущим і важливим для нас було створення нагород для військових, які повертались з "Ігор Нескорених". До нас звернулись наші друзі з Міністерства ветеранів з проханням створити нагородні кубки для наших спортсменів-військових, і ми виготовили їх з частини ракети Patriot. ЗРК Patriot захищають наше небо, а наші патріоти -- нашу землю. -- Чи можна замовити коїн або ж статуетку за особистим макетом? -- Так, звичайно. Ми можемо реалізувати будь-який концепт за особистим макетом. Все що, наближає Перемогу, -- для нас в радість. Безпечна бавовна від ГУР -- Як звичайні українці, окрім донатів, можуть допомогти у реалізації ваших проектів? -- Навіть звичайний перепост і поширення посилання на сайт дуже важливе. Зараз кожен в Україні так чи інакше наближує Перемогу. -- Чи плануєте ви нові проекти? -- Так. Коптери -- це дуже важливо. Але є ще одна сфера, не менш важлива, але менш медійна. Це реабілітація наших поранених військових. Зараз ми працюємо над реалізацією проекту, який спрямований на це.

Станом на сьогодні основним джерелом фінансування України є міжнародна допомога. Від термінів і розмірів її надходження залежить не лише курс національної та іноземної валюти, а й рівень інфляції, купівельна спроможність населення та можливість держави виконувати свої соціальні зобов'язання. Що чекати від курсу валют у перші місяці поточного року, звідки Україна братиме кошти, якщо допомога надійде пізніше, і чи варто орієнтуватися на прогноз Міжнародного валютного фонду щодо курсу гривні у наступні п'ять років — про це і не тільки TrueUA поговорив з експертом Економічного дискусійного клубу Олегом Пендзином. — Чого очікувати від курсу долара на початку 2024 року? — Залежить від того, чи отримає Україна макроекономічне фінансування. Найімовірнішим способом утримання валюти в Україні є макроекономічна допомога. У нормально працюючій економіці валюта в країну надходить від експорту продукції, що виробляється всередині неї. У нас, на жаль, основне джерело — це макроекономічне фінансування, тобто запозичення. Завдяки цим запозиченням у Нацбанку валютних резервів на сьогодні 40 мільярдів доларів. Якщо валюта почне надходити в менших обсягах, Нацбанк вимушений буде підтримувати курс, відповідно — валютні резерви почнуть достатньо швидко зникати. НБУ цього не робитиме, натомість він послаблюватиме гривню. Якщо нам не дадуть макроекономічну допомогу, то гривня почне падати. Якщо отримаємо, вона триматиметься на тому самому рівні, який є зараз, можуть бути несуттєві відхилення. У жовтні 2023 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль повідомляв, що країні у 2024 році буде потрібно 42 мільярди доларів фінансової підтримки партнерів. Щодо конкретних джерел надходжень, то голова уряду зазначав, що 18 мільярдів доларів Україна очікує отримати від Європейського Союзу, близько 12 мільярдів доларів — від США, а також — кошти за багаторічними програмами від Японії та Норвегії на 5,5 і 7,5 мільярда доларів відповідно. Частину їх, за словами прем'єра, Україна зможе залучити наступного року. Також він заявляв, що в України також є підтримка у вигляді чотирирічної програми МВФ на 15,6 млрд доларів США.  — Якщо кошти від ЄС та США надійдуть значно пізніше, ніж очікує Україна, як це вплине на економіку країни? Першочергово це відобразиться на здатності держави виконувати свої соціальні функції. Ми вже чули з вами від Міністерства соціальної політики, що, якщо кошти не находитимуть, то відтягнуться на більш пізні терміни індексації пенсій. Вже почули від Свириденко (перша віце-прем'єр-міністр — міністерка економіки України, — ред.), що, якщо не буде грошей, то може бути відтермінування соціальних виплат. Тобто ці речі пов'язані з макроекономічною допомогою. — Чи є можливість, що уряд все ж таки знайде резервні кошти не шляхом послаблення гривні? — Тимчасово — так. І на січень, можливо, навіть на лютий Мінфін кошти знайшов — через облігації внутрішньої державної позики. А в глибшій перспективі, думаю, що ситуація буде надзвичайно важкою. Хоча, я оптимістичний, і думаю, що цього року ми гроші отримаємо. — Окрім іноземних надходжень, що ще впливатиме на курс цього року в Україні? — Курс — це співвідношення гривні до іноземної валюти. Яким чином воно формується? Є загальний обсяг пропозиції долара і на нього попит: чим він вищий, тим курс — слабший. Чим більше пропозицій у валюті — тим курс міцніший. Я вже казав, що сьогодні єдиним джерелом надходження валют є макроекономічна допомога. Від продажу експортних товарів, від продажу зерна, у зв'язку зі складнощами зернового коридору, ми отримали значно менше, ніж планували. І ці кошти не надходять своєчасно, а тому фактично на внутрішній ринок валюти не впливають. Тому, я думаю, що можна сміливо сказати, що ми на сьогодні є заручниками термінів отримання макроекономічної допомоги. — Наскільки реальний прогноз МВФ щодо курсу гривні, який за п'ять років сягне понад 50 гривень за долар? — Це прогнози, які не ґрунтуються практично ні на чому. На сьогодні найбільшою проблемою приходу інвестора в Україну, а це значить і приходу валюти, є безпекові питання. Коли вони знімуться, то знімуться й питання, пов'язані із курсоутворенням. А будуть безпекові питання — будемо залежними. — У бюджеті закладено 9,7% рівень інфляції на 2024 рік. Який рівень інфляції прогнозуєте Ви? — Якщо курс падатиме, то автоматично ростимуть ціни на ті товари, які завозяться по імпорту. У нас від'ємне сальдо торговельного балансу 34 мільярди доларів. Тобто ми на 34 мільярди доларів більше завезли товарів, ніж продали. На сьогодні товарів довгострокового використання не виробляється зовсім. Ви бачили українські холодильники чи автомобілі у продажу, або ж комп'ютерну техніку? Все це імпорт. Ми себе забезпечуємо хіба що харчовими продуктами, але лише на 90%. Все це має тією чи іншою мірою безпосереднє відношення до валютного курсу. Чим слабшою буде гривня, тим дорожче буде курс, а відповідно — ціна на товари. Тому інфляція також напряму залежить від макроекономічної допомоги.

Народна депутатка від фракції "Голос" Соломія Бобровська з 2022 року входить до Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. На її думку, під час повномасштабного вторгнення Росії саме цей орган Верховної Ради має виконувати одну з ключових ролей в країні, однак насправді все по-іншому. Причинами цього парламентарка називає часткову відсутність політичної волі й проактивності. Водночас це далеко не єдина проблема, яка проходить червоною ниткою у питанні оборони держави. Досі гостро стоять проблеми з організації власного виробництва боєприпасів чи відновлення потужностей, відсутність механізму закупівлі безпілотників на внутрішньому ринку, а також перебування представників колишньої ОПЗЖ у парламенті. До того ж не зникла потреба у новому підході до закупівлі харчових продуктів для ЗСУ. Та чи має профільний Комітет парламенту достатньо важелів впливу на поточну ситуацію? Про це та багато іншого — в інтерв’ю із Соломією Бобровською. — Як змінилася робота Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки й загалом пріоритети парламенту після повномасштабного вторгнення Росії? Роль нашого Комітету в період воєнного стану мала б бути однією з ключових в країні, і я дуже шкодую, що вона провалилась в цій функції. Історія, де вже чітко втрутився Комітет, — скандальна закупівля продуктів для Збройних сил за завищеними цінами. Це все сталося, зокрема, і тому, що Комітет фактично відмовився від своїх функцій парламентського контролю над угодами й документами, які виходять з Міноборони. Повертаємо тепер все назад, щоб рішення в рамках МОУ, особливо які є під суспільним запитом, були максимально прозорими й зрозумілими. Повторюся: Комітет має відігравати одну з найважливіших ролей в допомозі президенту та на рівні з Офісом президента, Радою нацбезпеки й оборони й Міністерством оборони. А переважно ми просто виконуємо допоміжну, другорядну функцію. Комітет не в епіцентрі, а осторонь важливих процесів, де міг би бути повноправним суб'єктом. — Що саме заважає? Немає політичної волі чи підтримки інших депутатів? Десь немає політичної волі, на щось немає власної проактивності. Не так давно Комітет запросив керівників СБУ й ГУР з приводу вбивства Кірєєва (співробітника Головного управління розвідки Міноборони України Дениса Кірєєва, — ред.). І вже на засіданні ми дізналися, що не прийде жоден із керівників. Була це негласна заборона порушення цієї теми чи суб’єктивне нехтування з їхнього боку — невідомо, однак всі, хто приїхав на засідання, були неприємно вражені. Ми, звичайно, раді читати у світових медіа, що відбувається в кулуарах наших Служби безпеки й Головного управління розвідки МОУ, але це неприйнятно, коли про це не знають депутати профільного Комітету, тому що в першу чергу — це внутрішнє питання, державне. А не таке, яке спочатку мають обговорювати у Вашингтоні. І подібних історій багато. — Зараз гостро стоїть питання дефіциту боєприпасів для ЗСУ. У цьому контексті обговорюється організація власного виробництва чи відновлення тих потужностей, які з тих чи інших причин були згорнуті в різний час. Яка позиція Комітету з цього приводу? Є низка важливих напрямків — це і виготовлення снарядів вітчизняного виробництва різних калібрів (122 мм, 152 мм, 155 мм), і високоточних ракет таких, як "Вільха-М". Та мене турбує інша річ: ми багато років говоримо про необхідність і власну спроможність виготовлення боєприпасів, але для цього мало докладаємо зусиль. І українську бюрократію в суміші з корупцією ніхто не скасовував. Налагодження виробництва снарядів вказаних калібрів відбувалося і в минулі роки, проте через бюрократію та відсутність вольового рішення на початок широкомасштабної агресії ми так і не мали готових виробничих ліній. Зараз все доводиться наздоганяти інтенсивними темпами. Цими питаннями в першу чергу опікується "Укроборонпром", і говорити про них детально і відкрито зараз не варто.  Проте хотілось закцентувати на БпЛА — це надважливий окремий напрям, де багато новацій та креативу. Це вже певна галузь в Україні, починаючи від саморобних моделей і закінчуючи абсолютно достойними безпілотниками, які на повну використовуються на фронті. Сучасні бойові дії характеризуються масовим застосуванням дронів всіх типів: розвідувальних, ударних та дронів-камікадзе. БпЛА масово застосовуються у війні як з нашої, так і з російської сторони. Тому та сторона, яка матиме перевагу у дронах, однозначно матиме перевагу у веденні сучасної війни. На жаль, ситуація така, що закупівля боєприпасів та озброєння в іноземного виробника, породжує набагато простішу схему постійної реалізації бюджетних коштів. Це — зрозуміла і звична стара історія. Маю надію, що одного дня перевірка всіх укладених контрактів буде здійснена правоохоронними органами. — Але ж ми купуємо? Тому що складається враження, ніби ми лише чекаємо, поки отримаємо допомогу і нічого не робимо для цього самі. Ми шукаємо, працюємо, купуємо, звісно. Часто контракти викликають забагато питань. Буває, що умови контракту порушуються, але з постачальником укладаються все ж таки нові угоди. Ринок озброєння — це в першу чергу велика політика, а лише потім торгівля. На жаль, попри те, що графіки закупівель і поставок є, в реальності вони не відповідають ані потребам, ані часовим рамкам, які формують обстановку на полі бою. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — Ми вже згадували про безпілотники. Волонтери наголошують, що дуже складно й практично нереально привезти БпЛА з-за кордону. Відповідно, немає механізму закупівлі й на внутрішньому ринку. Зараз, наскільки мені відомо, ці питання намагаються завести у практичну площину. На якій стадії процес? З безпілотниками справа наступна: якщо держава не почне давати держзамовлення не лише топовим виробникам БпЛА, але й тим, які виробляють не менш якісну продукцію, але не мають лобістів у високих кабінетах, тоді Україну чекають два можливі варіанти: або цей ринок зайде в тінь (і тоді державні кошти будуть практично не цікаві для більшості виробників і волонтери продовжать купувати літальні апарати за приватні гроші), або ці виробники виїдуть за кордон, отримають патенти в інших державах, і ми будемо далі за державні кошти купувати БпЛА у партнерів, але вже за зовсім іншими цінами. Я вважаю, що неймовірний проект "Армія дронів" втілив в життя міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Однак це історія з приватними коштами. Федоров показав, як можна забезпечувати підрозділи усіма моделями. Питання риторичне, чому Міноборони у цій ситуації настільки незграбне та інертне? Можливо, чиєсь лоббі теж відіграє свою роль? Це теж, на жаль, класика української політики. Але, ігноруючи українських виробників безпілотників, ми втрачаємо свого виробника — і це найгірше. Ми їм не створюємо можливості для реалізації власного потенціалу. Вважаю, що цей ринок міг би бути одним із найпотужніших у європейському регіоні. Чому б ні? На жаль, поки питання все ще залишається у напівтіні. Коли команда "Армії дронів" оперативно розглядає пропозиції, випробовує зразки й одразу робить замовлення у наших виробників — це принаймні надихає. Однак це має бути чітка державна історія. — До речі, щодо продуктів для ЗСУ. Ви порушували питання якості й вартості харчових продуктів для армії ще з 2019 року. І ось у 2023 році ми знову наступаємо на ті ж граблі. Чому так відбувається? Чого не вистачає в організації, розумінні процесів закупівлі? У Міноборони відбувається зміна форми без зміни внутрішнього змісту. Що це означає: схеми лишилися ті ж, і фірми залишились ті ж, лише з іншими назвами, і бенефіціари залишились ті ж самі. І справді, у Резнікова було бажання змінити цю ганебну практику після горе-міністра Тарана, але, на жаль, цього не сталося. Змінилася лише монополія. На сьогодні у нас є три прізвища, які стоять за вісьмома фірмами, які виграли тендери на поставку харчування для армії на 2023 рік. Ті ж самі фірми, що і раніше, борються між собою за харчування. Про що йдеться? Певні особи, користуючись впливом, не допускають до ринку харчування інших представників, які мають спроможності забезпечити продуктами військові частини. Для цього використовують політичний вплив, правоохоронні органи тощо. Будь-хто достойний не зможе зайти на цей ринок, його просто виб'ють давні гравці. Так звана "помилка" — за словами міністра Резнікова — в документах на декілька мільярдів гривень, яку допустило Міністерство оборони, — це не помилка, а кримінальна відповідальність. Усі ці вісім фірм, які виграли тендери, вже фігурують у кримінальних провадженнях СБУ та ДБР. Але після першої хвилі скандалу розпочалася друга хвиля — про яблука по 50 гривень, а потім ще й третя... Щоб ви розуміли: розліт цін для різних частин на одні й ті ж продукти сягають до 300+ гривень. Для одних, наприклад, чай коштує 200 гривень, для інших — 550. Мені здається, що відповідь очевидна: це довготривала і надприбуткова корупційна схема, яка базується на змові постачальників і, власне, посадовців Міноборони. Періодично до схеми додаються представники військових частин. — Комітет має достатньо важелів впливу на цю ситуацію? Маємо. У нас є домовленість, що Міноборони на початку квітня запропонує абсолютно новий підхід до закупівлі харчових продуктів. Ця неприємна історія має дуже негарний присмак і наслідки. Принаймні, хоч з цим з цим можна було б навести порядок. Джерело: Facebook Соломії Бобровської — Ви виступали в опозиції до законопроекту №8271 (посилює кримінальну відповідальність військовослужбовців за невиконання наказів керівництва України). Вже минуло понад два місяці, як парламент його підтримав. Що змінилося за цей час? Ваша позиція не змінилася стосовно цього закону? Не змінилася. Це антиконституційний закон і дискримінація за ознакою професійної приналежності. Закон фактично передбачає, що державний зрадник, ґвалтівник, вбивця чи грабіжник має право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні. Тому я виступаю проти. Розумію мотиви Генерального штабу і їхній задум, який в основі закону, але виконання є незграбним і антиконституційним. І не є таким, який дуже швидко реалізується на полі бою, що в принципі було від початку і потрібно. На жаль, закон фактично є калькою з російського підходу: замість того, щоб ефективно попрацювати в цьому напрямку з Офісом генерального прокурора, намалювали дикий закон. І ще раз повторюся: не може державний зрадник чи ґвалтівник мати право на пом'якшення вироку, а військовослужбовець — ні. Чому Офіс генпрокурора попередньо не запропонував свою версію законопроекту президенту чи міністру оборони? Чому б не вирішити проблему щодо угод з обвинувачуваними, що дозволяє їм уникнути відповідальності? Для мене це відкриті запитання. Коли порушується регламент, законопроект не обговорюється, немає чіткого обґрунтування і пояснення, а Генеральний штаб закривається повністю у своїй комунікації — то вибачте, але так не підходить. Тим більше президент після петиції дав доручення Кабміну доопрацювати документ, а до цього навіть ніхто не приступав. Я розумію, що війна потребує важких рішень, але не бездумних і непідготовлених. — Зараз набирає обертів скандал зі ще одним законопроектом — №4210 (згідно з документом, міністр оборони має отримати повноваження щодо затвердження Положення про Генеральний штаб ЗСУ та право на подання президенту кандидатури офіцерів вищого військового командування для призначення на керівні посади у Збройних силах або їх звільнення). Критики документа кажуть, що у такий спосіб принижується роль, по-перше, головкома стосовно міністра оборони, а по-друге, обмежуються права військовослужбовців щодо представництва в органах місцевого самоврядування тощо. Яка ваша оцінка? Ідея самого законопроекту є правильною. Про розмежування обов'язків міністра оборони та головкома (щоб не було повторення історії, як з Хомчаком і Тараном). НАТОвські стандарти: Міноборони відповідає за формування політики безпеки й оборони, а головком — за оборону держави, плани тощо. Цей законопроект ще формується до другого читання. Правда, інколи поправки туди вносяться зі швидкістю світла. Зокрема, поправки про військового чи невійськового міністра оборони, або, зокрема, про виборність чи невиборність певних посад. Тому, допоки Комітет не побачить фінальну таблицю цього законопроекту, мені важко коментувати. — Як заступниця голови Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО, можете сказати, коли наші ЗСУ дійсно відповідатимуть стандартам Альянсу? Тоді, коли військовослужбовець і його життя стануть цінністю. Не на папері й не на словах, а в дії. Коли боєць відчує, що важливий для держави, по-перше, як бойова одиниця, по-друге, як громадянин з гідним соціальним забезпеченням і підтримкою для його сім'ї. Мені здається, що саме в цьому основний ключ. Взаємосумісність, злагодженість, законодавство, яке дозволяє оперативно й швидко реагувати на зміни в обстановці, кошти на оборону — це все важливі речі. Але, коли ми ментально позбудемося совкового підходу радянської армії, що боєць — ніщо і просто "витратний матеріал" на полі бою, — тоді й втіляться найважливіші НАТОвські стандарти. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — В останніх своїх заявах ви достатньо критично оцінюєте активність НАТО як військово-політичного союзу в допомозі Україні. Поясніть свою позицію. НАТО як блок не бере участі в активній міжнародній допомозі. У нас військова допомога базована на двосторонніх відносинах з партнерами. Добре це, чи погано — покаже час. Але з огляду на те, що фактично за рік до нас так і не повернувся Центр інформації та документації НАТО, як на мене, дуже показовий момент. Мені здається, це був би найлегший спосіб продемонструвати свою підтримку, хоча б політичну, публічну. Але цього не трапилося. Щобільше, ми не бачимо сьогодні радників НАТО біля командувачів, як це було до 24 лютого 2022 року. Ми розуміємо, що ключ до НАТО лежить у наших північноамериканських друзів, які дуже активні. Але знову ж таки — все це двосторонні відносини, але не позиція Альянсу. НАТО за рік (великої війни в Україні, — ред.) лише почало розгойдуватися у підготовці, переформатуванні своїх оборонних бюджетів, переогляду оборонних стратегій, технічного оснащення. Найгірше те, що НАТО зайняло не проактивну, а реактивну позицію, і ця реактивність на два-три кроки відстає від росіян. Бо коли країни Балтії і поляки кричать про загрозу, то, на жаль, має пройти півроку, щоб НАТО вирішило, що треба німецьку бригаду передислоковувати у Литву. Один з останніх скандалів, коли італійська розвідка повідомила про замах на їхнього міністра оборони, який за 15 млн доларів замовив Дмитро Медведєв. Це превентивна історія, на випередження. Але хто дасть гарантію, що аналогічна історія не мала місце стосовно іншої країни? Був чудовий коментар Бориса Джонсона: він сказав про те, що вся політика НАТО стосовно України за останні 15 років після Бухарестського саміту була величезною помилкою. Тому що політика відкритих дверей — це те, що було кулуарно обіцяно росіянам в обмін на неескалацію, а фактично це перетворилося в повномасштабну конвенційну війну. І саме "політика відкритих дверей" привела нас до війни. Це, власне, ціна переговорів НАТО з РФ. — Рік тому, в перші місяці повномасштабного вторгнення, багато хто розглядав, як цілком ймовірний сценарій найближчого майбутнього, напад РФ на країни Балтії. Всі вважали, що Росія у такий спосіб випробовуватиме НАТО на міцність, кине виклик Альянсу. Як ви думаєте, якби таке відбулося, то якою б була реакція НАТО? По-перше, ще не вечір. Я б хотіла вірити, що стаття 5 договору Північноатлантичного союзу (передбачає, що напад на одного учасника НАТО є нападом на усіх його членів і викликає відповідь усіх держав-членів Союзу. Рішення щодо застосування 5 статті НАТО ухвалюється після консультацій між учасниками блоку, — ред.) спрацює, але, зважаючи на фактор Калінінграду в Європі, а також кордону країн НАТО з РФ, це запитання коректніше було б поставити представникам Альянсу. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — До Комітету з питань нацбезпеки ви працювали в Комітеті Верховної Ради у закордонних справах. Тому, власне, відчували зміну температури на європейських політичних полях стосовно України. І зміну відношення до Росії. На вашу думку, у чому причина прорахунків європейців та недооцінки реальних геополітичних загроз з боку Росії? По-перше, будьмо відвертими: Україна не лише до 2014 року, але і після вела дуже дивну політику — починаючи з торгівлі з РФ, толерантності створення і розвитку агентурних російських мереж, розквіт ОПЗЖ і проросійського елементу, численні факти корупції, а в кінці з активнішою співпрацею з КНР, маючи США за стратегічних партнерів. Здається, ми були мало зрозумілі іншим, і не завжди приємні собі. М’яко кажучи. Другий фронт — це шалений фінансовий, економічний, культурний влив Росії на європейців. Французи — заколисані, німці — заколисані. Інші країни Західної Європи теж непогано почуваються в комунікації з росіянами. На відміну від Східної Європи, яка пережила окупацію, концтабори і знищення держав. Там добре розуміють, що таке російська ментальність і російська душа. Ця культурна й економічна експансія досі діє. "Оскар" за фільм про Олексія Навального і Нобелівська премія миру — це, вважаю, стало найкращим прикладом мислення колективного Заходу. І це, на жаль, теж наш провал. Європейці повинні зрозуміти й сприйняти, що це не путінська війна, а всього російського народу. І кожен, хто приїздить, наприклад, в Італію, це потенційний "вагнерівець" і вбивця їхнього міністра оборони, прем'єра тощо. Кожен з них.  — ОПЗЖ в Раді. Ви також одна із тих, хто постійно виступає, що представників забороненої політсили не повинно бути у парламенті. Щобільше, у вашому комітеті донедавна також був представник ОПЗЖ… Цей представник має перейти у Комітет з питань молоді та спорту. Залишити цих нардепів у Раді — це ганебне політичне рішення і фактично легітимізація державних зрадників. Вони усі мали бути позбавлені мандатів ще у перший місяць повномасштабної війни. Їхні голоси не вартують "зеленої" кнопки чи лояльності до ОП, кожен з них — це ціна життя українців, які загинули й гинуть. Саме ОПЗЖ і їхні соратники, не омину тут Андрія Деркача, привели в нашу країну росіян, Путіна і війну. — Це ваша позиція, але чи поділяє її переважна частина парламенту? Переважна частина парламенту голосує, якщо це виноситься у сесійний зал. Однак відкрите питання: чому голосування відбувається лише стосовно окремих депутатів, а не щодо всіх і одразу? Якщо достеменно відомо, що, наприклад, Королевська з чоловіком не вчора виїхали у Дубай, а вже перебувають там майже рік. І так з кожним депутатом ОПЗЖ. Хіба це не соромно? — Обмеження функціонування в Україні Московського патріархату — позитивна тенденція. І це потрібно було робити ще раніше. Але що робити з прихожанами церкви, у тому числі з-поміж чиновників? За великим рахунком, чи варто вважати їх "сплячими" агентами? Такі моменти дуже сенситивні й, на жаль, дуже складні для СБУ і політичної волі. Зрештою має бути єдине законодавче рішення — пряма заборона російської терористичної релігійної організації під назвою РПЦ. Є декілька законопроектів з цього приводу. Всі вони вже пройшли комітет, але, на жаль, не потрапляють у порядок денний. На це чомусь політичної волі немає. Але мене тішить, що СБУ точково відпрацьовує, у більшості випадків доволі успішно. І ще не може не тішити, що вся ця московська братія поповнює наш обмінний фонд. Фото з особистого архіву Соломії Бобровської — Що стало для вас найбільшим потрясінням за рік повномасштабного вторгнення? Перше — це блискавичне вторгнення з Криму. Для мене це й досі залишається загадкою. Наш кримський перешийок, який став ключем для захоплення Півдня і Маріуполя. Ми ці плани оборони пропрацьовували вісім років. Захоплення Херсона, коли о дев'ятій ранку рашисти вже пройшли обласний центр. Це найстрашніше. І найстрашніше, чому 24 лютого у нас під Києвом були російські війська? Я не можу зрозуміти, як росіяни за декілька годин могли так швидко дійти майже до столиці? Для мене це лишається величезною загадкою. Ці питання не повинні замовчуватися, і всі, хто за ці напрямки був відповідальний, має отримати не зірку Героя України, а кримінальну справу. Це було б правильно і дуже сильно з боку президента і головнокомандувача: відповісти на ці запитання. Ми всі, і Верховна Рада у тому числі, несемо відповідальність за те, що сталося і як сталося. Друге — трагедія у Маріуполі. Наймасштабніший провал і трагедія. Зокрема, зрада командира Маріупольського загону морської охорони капітана 1-го рангу Миколи Левицького. Це людина, яка залишила увесь особовий склад і втекла. Прикордонники, яких повернули до Маріуполя без належного озброєння. Це малесенький штрих, який є пазлом до загальної картини. Деталі важливі! — Війна закінчиться. На вашу думку, як повинні змінитися державні пріоритети загалом? Що повинно лягти в основу розвитку України у майбутньому? Безпека й оборона — це альфа та омега у формуванні державної політики. Екзистенційна загроза нікуди не дінеться, і питання обов'язкової військової служби для всіх повинно бути на порядку денному. Це нормально — жінкам, чоловікам служити в армії. Я — за гендерну рівність. А потім — це боротьба з корупцією. По-іншому бути не може.