Чому "дві стіни" не врятують, важливо йти в укриття і як діяти при виявленні міни: інтерв'ю з віце-президентом Асоціації вибухотехніків
Міни, розтяжки, касетні боєприпаси — усе це не лише на фронті. На жаль, сьогодні чимало вибухівки залишається на дорогах, у полях, на городах, у покинутих будинках. А останнім часом з’являється інформація, що міни тепер скидають і "шахеди". Вибухотехніки — це ті фахівці, які першими приїжджають на місце вибуху або туди, де помітили небезпечний предмет.
Чого не можна чіпати? Як поводитися, якщо побачив щось підозріле? Про все це ми поспілкувалися з Юрієм Приходьком — викладачем Національної академії внутрішніх справ (НАВС), віце-президентом Всеукраїнської асоціації вибухотехніків. Понад 20 років він пропрацював експертом у практичних підрозділах, а з 2012 року передає свої знання курсантам та студентам НАВС. І не лише їм — сьогодні його лекції часто слухають патрульні, поліцейські, вчителі, бійці територіальної оборони, школярі та звичайні цивільні.
Фахівці, які першими прибувають на місце вибуху — від "прильотів" до підозрілих предметів
— Для початку поясніть: вибухотехніки — це фахівці, які виїжджають на місця "прильотів" або туди, де щось вибухнуло?
— Так. Вибухотехніки виїжджають на місця вибухів, "прильотів", коли потрібно встановити тип вибухової речовини, механізм спрацювання вибухового пристрою або ж у разі виявлення підозрілого предмета, схожого на вибуховий чи вибухонебезпечний пристрій. Також вони залучаються до розмінування на звільнених від окупантів територіях.
Першочергове завдання — ліквідувати загрозу вибуху та виявити можливі вторинні вибухонебезпечні предмети, які можуть детонувати за певних умов. Після того як вони обстежують місце події, до роботи долучаються інші спеціалісти: криміналісти, біологи, хіміки тощо.
— Наскільки змінилася програма викладання вашого предмета з початку повномасштабного вторгнення? І кого ви навчаєте — лише курсантів і студентів, чи також уже чинних фахівців?
— Ми навчаємо не лише студентів і курсантів. Регулярно проводимо курси підвищення кваліфікації для всіх категорій працівників: слідчих, оперативників, патрульних, поліцейських, експертів-криміналістів. Також проводимо заняття для цивільних осіб та офіцерів безпеки загальноосвітніх шкіл.
Щодо програми — раніше ми здебільшого надавали інформацію про тактико-технічні характеристики вибухових боєприпасів. А зараз навчаємо також способам їх встановлення, детально розглядаємо суббоєприпаси (касетні елементи), міни-пастки тощо.
Тоді ми менше зосереджувалися на суббоєприпасах, а сьогодні, мабуть, в Україні вже всі чули про ПФМ-1 — протипіхотну фугасну міну натискної дії радянського виробництва, відому в народі як "пелюстка" або "метелик". Нам і в голову не приходило, що таке застосовуватиметься на нашій території — що росіяни розкидатимуть ці міни на Харківщині, Сумщині, Дніпропетровщині, там, де ходять діти, де живуть цивільні... Так, ми знали, що ці боєприпаси існують, але не могли уявити, що вони будуть застосовані проти нас у такій кількості.
Тому ми постійно оновлюємо навчальні програми та лекційні матеріали відповідно до актуальної ситуації. Ми підтримуємо постійний зв’язок із військовими, вибухотехніками, піротехніками, експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції, а також із фахівцями Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. Аналізуємо випадки порушення техніки безпеки, які призвели до травм або загибелі, і додаємо ці приклади до лекцій та практичних занять.
Я відчуваю велику відповідальність перед аудиторією — тому маю передавати не лише технічні характеристики, а й алгоритми дій у небезпечних ситуаціях. Адже навіть незначна недомовленість або прогалина в знаннях може коштувати людині життя.
— Сьогодні, на жаль, із міною може зіткнутися людина навіть далеко від фронту. Є повідомлення, що їх можуть розкидати навіть дрони. Розкажіть про це докладніше.
— Деякі міни самоліквідовуються через певний час після встановлення — від 1 до 40 годин. Інші реагують на наближення людини: вони оснащені сейсмічними датчиками. Радіус ураження осколками — приблизно від восьми до 15 метрів.
Протипіхотні міни також відрізняються за характером ураження. Наприклад, у ПМН-1 міститься 200 грамів вибухівки — цього достатньо, щоб убити людину. У ПМН-2 — 100 грамів, така міна може відірвати ногу до суглоба. Є й, умовно кажучи, "гуманніші" варіанти — наприклад, ПМН-4, з меншим зарядом і без осколкового ефекту, але з фугасною дією. Вона, наприклад, може відірвати лише стопу.
Бували випадки, коли військових рятувало звичайне військове взуття — берці: людина залишалася неушкодженою після спрацювання міни.
— Як діяти, якщо помітив міну, вже перебуваючи в зоні ураження?
— Найголовніше — не чіпати. Потім потрібно дуже обережно віддалитися тим самим маршрутом, яким ви підійшли до небезпечного предмета. При цьому необхідно уважно дивитися під ноги, куди ступаєте: уникати дротів, розтяжок, незрозумілих предметів, нерівностей ґрунту, куп листя, сміття тощо. Бажано рухатися по місцях, які очевидно не зазнали впливу — доріжці, стежці.
А після того як відійшли на безпечну відстань, потрібно повідомити ДСНС за номером "101" або поліцію — за номерами "102" чи "112".
Процес очищення території України від мін може тривати десятки років
— За попередніми оцінками Української асоціації гуманітарного розмінування, очищення територій, зокрема сільськогосподарських земель, може тривати приблизно п’ять років. А яка ваша думка?
— Можемо звернутися до досвіду інших країн. Наприклад, у Косово розмінування триває вже понад 20 років — і досі не завершене. Після закінчення війни, коли військові підуть на ротацію або відпочинок, для поліції, саперів і піротехніків розпочнеться рутинна робота. Так, за деякими прогнозами, процес очищення територій може тривати десятки років.
— Тобто, п’ять років — це такий прогнозований мінімум. Проте історія показує, що навіть через 70–80 років ми досі знаходимо вибухонебезпечні предмети, залишені ще з часів Другої світової війни — як це було, наприклад, під час ремонту стадіонів у Києві та Львові.
— До речі, такі старі боєприпаси дуже небезпечні. Загалом термін зберігання вибухової зброї на складах — до 20 років. Після цього її потрібно знищити, тобто утилізувати. Згодом будь-яка техніка виходить із ладу. Вибухівка — це речовина, яка складається з кількох компонентів. З часом жири випаровуються, у речовині утворюються мікротріщини, між якими виступають солі, надзвичайно чутливі до зовнішніх чинників — удару, тертя, нагрівання. Саме тому, наприклад, старі гранати часів Другої світової могли вибухати навіть від легкого удару.
— Цікаво, чи саме через це сталися вибухи на артилерійських складах в Україні, починаючи з 2000-х? На деяких, кажуть, зберігалася зброя ще з 1914 року.
— Там ще були грубі порушення техніки безпеки. А в окремих випадках, ймовірно, не обійшлося і без диверсій.
Уявіть: боєприпас виготовлений, скажімо, у 50–60-х роках. Утилізувати його треба було ще в 80–90-х, але цього не зробили. Я досліджував тему утилізації застарілої зброї — і можу сказати, що це надзвичайно витратний процес, практично такий самий за вартістю, як розробка нової. Це проблема не лише України.
— То ось чому РФ періодично скидає бомби з літаків на власну територію? І в них це ще називається "сходження боєприпасів"?
— Саме так. Термін зберігання цих боєприпасів давно вийшов. І трапляється, що вони не вибухають одразу: вистрілили — прилетіла болванка і лежить. Таких випадків під час цієї війни вже було чимало. І ніхто не знає, чи вона вибухне, і якщо так, то коли.
Згідно з нашими інструкціями, застарілі боєприпаси класифікуються як особливо небезпечні — їх необхідно знищувати на місці виявлення. Зазвичай фахівці виїжджають, обстежують боєприпас, визначають його стан, тип, з’ясовують, чому він не спрацював. Якщо це можливо — вилучають детонатори. Після цього бойову частину транспортують на полігон і там підривають.
Як правильно розповідати дітям про міни
— Ви згадали, що також проводите уроки з мінної небезпеки для дітей. У чому особливість? Як говорити на цю тему з дітьми?
— Найголовніше — донести просте правило: "Не підходь, не чіпай, зателефонуй "101". Крім того, згідно з рекомендаціями ЮНІСЕФ, заснованими на досвіді роботи в Афганістані, Сирії, Камбоджі, ми не даємо дітям жодних макетів чи відпрацьованих боєприпасів — навіть пластикових. Бо якщо дорослий бере в руки муляж і при цьому каже "це чіпати не можна", у дитини не формується чіткий причинно-наслідковий зв’язок. Вона бачить: дорослі ж торкаються — значить, і мені можна.
Для молодших дітей ми використовуємо комікси, ілюстрації, мультфільми. Старшим підліткам уже можна показувати макети, але вони повинні чітко відрізнятися від справжніх — за кольором чи розміром. Інакше дитина може не розпізнати справжню небезпеку, якщо побачить боєприпас у реальному житті. Тобто якщо дитина потім десь натрапить на міну, і вона чимось відрізнятиметься від макета, який показували на занятті, вона зрозуміє, що це вже не іграшка, а справжня загроза.
— Чи можна показувати дітям фотографії поранених?
— Ні. Щоб показати наслідки, ми демонструємо зруйновану техніку — підірвані трактори, автомобілі. Це викликає емоційну реакцію, але не травмує. І водночас у пам’яті закарбовується: це небезпечно. Я розповідаю дітям про найбільш поширені типи боєприпасів — протипіхотні, протитанкові міни, суббоєприпаси — і пояснюю, як вони виглядають. У деяких випадках можу навести тактико-технічні характеристики — щоб пояснити, якою є небезпечна зона дії в разі їх спрацювання.
"Дві стіни" не врятують
— Щодо прильотів. Скажіть, оті горезвісні дві стіни — наскільки вони можуть захистити?
— Насправді — лише від уламків скла. Щодо конструкції будівель — це більше міф. При прямому влучанні жодні стіни не врятують. Тому головна порада — йти в укриття. Наприклад, в Ізраїлі при звуках сирени ніхто навіть не думає про те, щоб шукати "дві стіни". Там усі швидко спускаються в укриття. В усіх житлових і громадських будівлях у них є укріплені кімнати — мамади або мамаки. Нам до такого рівня ще далеко, проте страх ми вже втратили, і через це наражаємося на небезпеку.
Якщо обстріл застав надворі — як це постійно трапляється в Харківській, Сумській, Херсонській областях — треба знайти заглиблення або будь-яку найнижчу точку на поверхні ґрунту. Якщо зовсім ніде сховатися — навіть бордюр може врятувати. Лягайте обличчям донизу, закривайте вуха руками — щоб не пошкодити барабанні перетинки. Фізика вибуху така, що уламки летять під кутом від 30 до 45 градусів. Тобто чим нижче ви перебуваєте відносно траєкторії польоту уламків, тим більше шансів, що вони пролетять повз.