Культура/Релігія

Присутність російських митців на українських сценах після завершення війни стане моветоном. Таких гастролів не сприйматиме українське суспільство.Про це заявила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики, міністерка культури України Тетяна Бережна в інтерв’ю "Інтерфакс-Україна"."Моє бачення, що Україна і Росія — це країни з тотально різним світоглядом і різними цінностями. Важко говорити, що буде після нашої перемоги, але, на моє переконання, присутність російських митців на українських сценах — буде не просто моветоном, це також буде абсолютно не сприйматися військовими, які повернуться з фронту, сім'ями, які втратили своїх захисників і захисниць", — зазначила вона.За її словами, ми вступаємо в нову добу сприйняття російського світу, "русского міра" та російського культурного продукту."Так, як відбувалося раніше, більше ніколи не буде", — наголосила Бережна Серед іншого, Бережна розповіла, що виховувалася з повним відчуженням від російської культури: не вміє розмовляти російською мовою, не росла на російських фільмах, книжках і казках."Це абсолютно для мене чужа культура. Натомість, українська культура мені дуже люба, цінна, і я справді щаслива, що життя дало нагоду її зміцнювати на цій позиції", — акцентувала міністерка.До речі, у квітні 2023 року тодішній міністр культури Олександр Ткаченко заявив, що, на його думку, з деякими росіянами надалі, після завершення війни, можлива співпраця у сфері культури.Водночас щодо російських діячів культури, які зайняли нейтральну позицію та не висловлюються на підтримку жодної зі сторін конфлікту, на думку міністра, вони не будуть затребувані "у фізичній появі тут, в Україні, ще доволі довгий час".Нагадаємо, що уряд вилучив з Державного реєстру нерухомих пам’яток України "Пам’ятне місце, де відбувалася Переяславська рада". Це пам’ятка історії національного значення, розташована в Переяславі Київської області..

З 12 лютого "Києво-Печерська лавра" у тестовому режимі відновлює доступ для відвідувачів. Оглядові екскурсії проводитимуть з 09:00 до 16:00Про це повідомили на офіційній сторінці Національного заповідника."Морози відступають, тож з 12 лютого Національний заповідник "Києво-Печерська лавра" знову відкривається для щоденного відвідування з 9:00 до 17:00", — йдеться у повідомленні.Для огляду будуть доступні:територія Верхньої лаври;Успенський собор (корпус № 80);церква Свях Антонія і Феодосія Печерських з трапезною палатою (корпус № 29);виставка "Фрески церкви Спаса на Берестові XVII ст." (корпус № 25).За додатковою інформацією щодо екскурсій звертатися до екскурсійного бюро за телефоном: 0667280327. Зайти до Лаври можна через центральний вхід — Троїцьку надбрамну церкву. Як відомо, через погіршення погоди та критичне зниження температури, з 3 лютого Національний заповідник "Києво-Печерська лавра" тимчасово закрили для відвідування."Києво-Печерська лавра" — київський православний монастирський комплекс. Один із найбільших християнських центрів України, визначна пам'ятка історії та архітектури. Києво-Печерська лавра належить державі, а релігійні організації користуються нею на правах оренди.Нагадаємо, у ніч проти 24 січня 2026 року об’єкти Національного заповідника "Києво-Печерська лавра", внесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зазнали пошкоджень унаслідок масованої російської ракетно-дронової атаки на Київ. Востаннє руйнування через військові дії на цій території фіксувалися під час Другої світової війни..

Уряд вилучив з Державного реєстру нерухомих пам’яток України "Пам’ятне місце, де відбувалася Переяславська рада". Це пам’ятка історії національного значення, розташована в Переяславі Київської області.Про це повідомили на сайті Міністерства культури України. Там зауважили, що 4 лютого уряд ухвалив відповідну постанову, підготовлену та ініційовану Мінкультом."Це важливий крок у процесі деколонізації та демонтажу імперських наративів", — зазначили фахівці відомства.У міністерстві уточнили, що рішення уряду розроблене Мінкультом на виконання закону України "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії"."В умовах повномасштабної збройної агресії Росії проти України, а також з огляду на багатовікову політику асиміляції, знищення української мови, культури й ідентичності, Мінкульт системно та послідовно очищує Державний реєстр нерухомих пам’яток України та публічний простір від радянської комуністичної та російської імперської ідеології", — йдеться в повідомленні.У Мінкульті наголосили, що "Пам’ятне місце, де відбувалася Переяславська рада" є втіленням ідеї використання монументальної пропаганди в обґрунтуванні міфу про "возз’єднання" України з Росією 1654 року. Цей міф походить із російської дореволюційної історіографії, його пізніше переосмислила та закріпила радянська історіографія."У радянські часи цей міф використовувався для підтвердження "віковічного прагнення українського народу возз’єднатися з російським", що знайшло своє втілення, крім іншого, у створенні СРСР та як пропагандистська складова політики творення "нової історичної спільноти — радянського народу", — пояснили фахівці.Вони додали, що радянська пропаганда намагалася знівелювати пам’ять про українські державницькі традиції — як часів Національно-визвольної війни 1648-1657 років, так і часів Української революції 1917-1921 років, затаврувавши державницькі устремління українського народу як "буржуазно-націоналістичні" та, згодом, з огляду на зовнішньополітичну кон’юнктуру — як "фашистські". Зараз цей міф активно використовується для обґрунтування "законності" путінських територіальних претензій. Також він є складовою частиною інформаційно-пропагандистської кампанії, що провадить Кремль із метою формування у громадян України та світової спільноти викривлених уявлень про нібито "історичну бездержавність" українського народу як "уламка" "розділеного російського народу", "штучність" України як держави тощо.Нагадаємо, нещодавно стало відомо, що український уряд включив шість закарпатських замків до Державного реєстру нерухомих пам’яток України національного значення. Відповідну постанову №1666 розробило Міністерство культури України..

Національний науково-дослідний реставраційний центр України презентує виставковий проєкт "У світлі Караваджо. Порятунок. Дослідження. Реставрація". Його центральною подією стане показ картини "Взяття Христа під варту" ("Поцілунок Іуди").Про це повідомив "Інтерфакс-Україна" з посиланням на пресслужбу Софії Київської. Зазначається, що її викрали 18 років тому з Одеського музею західного і східного мистецтва.Пресконференція із цього приводу відбудеться 12 лютого 2026 року о 12:00 у Національному заповіднику "Софія Київська" (музей "Будинок Митрополита") в Києві.У межах експозиції презентуватимуть врятований твір XVII століття, пов’язаний з ім’ям Мікеланджело Мерізі да Караваджо, який у реставраційному центрі називають єдиним твором цього митця в Україні."Картина надійшла до реставраційного центру у двох частинах — центральна композиція й окремо фрагменти окрайок; через втрати фарбового шару, розриви й деформації полотна реставрації передували ґрунтовні дослідження та комплекс заходів зі збереження", — йдеться в повідомленні.Полотно пов’язують з українським дипломатом і колекціонером Олександром Базилевським (1829-1899), який придбав його у Парижі в середині ХІХ століття. На початку ХХ століття твір передали до Одеси, а від 1924 року він зберігався в Галереї старовинного живопису (нині Одеський музей західного і східного мистецтва).Картину викрали з музею 2008 року, вирізавши центральну частину з підрамника. Згодом її виявили у Берліні та повернули в Україну. Дозвіл на реставрацію отримано за рішенням суду 2018 року."Виставка триватиме з 13 лютого до 12 квітня. Проєкт реалізується за підтримки Представництва UNESCO в Україні, Міністерства культури України, а також Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації", — зазначили в пресслужбі Софії Київської.Нагадаємо, що 30 січня Києво-Печерська лавра частково відновила доступ для відвідувачів. Її зачинили з 23 січня 2026 року через відсутність теплопостачання..

Український уряд включив шість закарпатських замків до Державного реєстру нерухомих пам’яток України національного значення. Відповідну постанову №1666 розробило Міністерство культури України.Про це повідомили на сайті Міністерства культури України. Там конкретизували, що доо Державного реєстру внесено:Квасівський замок — ХІІ-ХІІІ століття (село Квасово);Замок Нялаб — ХІІІ століття (селище Королево);Севлюшський замок — XIII-XV століття (Виноградів);Палац Шенборнів (замок Берегвар) — кінець XIX століття (село Карпати);Замок Сент-Міклош — XІV-XV століття (селище Чинадійово);Середнянська фортеця — ХІІІ століття (селище Середнє)."Реалізація рішення уряду сприятиме збереженню та популяризації пам’яток національного значення, розташованих на Закарпатті", — йдеться в повідомленні.Державний реєстр нерухомих пам'яток України — перелік об'єктів культурної спадщини, які держава офіційно бере під охорону. Такі об'єкти визначають незалежно від форм власності, відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності. Після внесення до реєстру об'єкти культурної спадщини набувають статусу пам'яток.Квасівський замок — феодальний замок XII–XIII століття. Розташований в селі Квасово Берегівського району Закарпатської області. Є раннім зразком кам'яного середньовічного оборонного мистецтва Європи.Замок Нялаб — середньовічний замок в селищі Королево Закарпатської області. Збудований у середині XIII століття як мисливський будинок угорського короля Іштвана V. Пізніше перетворений на фортецю. 1672 року підірваний за наказом імператора Леопольда I у відповідь на викриття змови дворян.Севлюшський замок — замок у Виноградові. Відігравав ключову роль на Соляному шляху, яким сіль із Солотвина потрапляла до Європи, але його зруйнували в середині XVI століття.Палац Шенборнів — колишня резиденція та мисливський будинок графів Шенборнів, а з 1946 року — санаторій "Карпати".Замок Сент-Міклош — пам'ятка архітектури XIV-XIX століть у селищі міського типу Чинадійово, що поблизу Мукачева.Середнянська фортеця побудована у XI–XII століттях. Під час правління Габсбургів фортеця втратила свою актуальність через поширення розкішних палаців, тому з часом її стан занепав.Нагадаємо, що минулого року київську садибу Євменія Зеленського, яку побудували у другій половині ХІХ століття, теж внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України..

Лютий 2026 року має низку важливих дат. Зокрема, християни відзначатимуть одне з найбільш важливих релігійних свят — Стрітення Господнє.TrueUA розповідає, які свята припадають на лютий 2026 року.1 лютого — мученика Трифона.2 лютого — Стрітення Господнє.3 лютого — Симеона та Анни-пророчиці.4 лютого — преподобного Ісидора.5 лютого — мучениці Агафії.6 лютого — преподобного Вукола.7 лютого — преподобного Парфенія та Луки.8 лютого — великомученика Феодора Стратилата, святого Сави.9 лютого — мученика Никифора.10 лютого — святого мученика Харлампія.11 лютого — священномученика Власія.12 лютого — святого Мелетія, Антонія.13 лютого — преподобного Мартиніана.14 лютого — преподобного рівноапостольного Кирила, святого преподобного Авксентія.15 лютого — апостола Онисима, преподобних Пафнутія, Євсевія та Євфросинії.16 лютого — мучеників Памфіла та Порфирія.17 лютого — великомученика Теодора Тирона.18 лютого — святого Закхея, святого Льва, Папи Римського.19 лютого — апостола Архипа.20 лютого — преподобного Лева, єпископа Катанського.21 лютого — преподобного Тимофія, святого Євстатія (Остапа).22 лютого — віднайдення мощів святих мучеників, що в Євгенії.23 лютого — священномученика Полікарпа.24 лютого — перше і друге Віднайдення голови Іоанна Хрестителя.25 лютого — неділя про Митаря і Фарисея; святого Тарасія, архієпископа Константинопольського.26 лютого — святого Порфирія, єпископа Газського.27 лютого — святого преподобного сповідника Прокопія Декаполіта.28 лютого — преподобного отця нашого і сповідника Василія.Нагадаємо, в останній місяць зими в Україні буде багато цікавих і важливих свят. Зокрема, громадяни відзначатимуть День Державного герба України та День Героїв Небесної Сотні.Читайте також: Коли релігія стає зброєю: інтерв’ю про війну, віру і відповідальність держави.

Києво-Печерська лавра частково відновлює доступ для відвідувачів. Вона була зачинена з 23 січня 2026 року через відсутність теплопостачання.Про це повідомили на офіційній сторінці Національного заповідника Києво-Печерської лаври."Лавра знову чекає на вас! Попри тимчасові технічні обмеження, заповідник відчиняє свої двері з 31 січня", — йдеться у повідомленні.Наразі для відвідування буде доступною лише територія Верхньої лаври. Виставкові зали та дзвіниця залишаються зачиненими."Плануйте свої візити, щоб впіймати зимову атмосферу та зробити фото на згадку", — зазначили на сторінці заповідника.Нагадаємо, у ніч проти 24 січня 2026 року об’єкти Національного заповідника "Києво-Печерська лавра", внесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зазнали пошкоджень унаслідок масованої російської ракетно-дронової атаки на Київ. Востаннє руйнування через військові дії на цій території фіксувалися під час Другої світової війни..

Українці, які постійно переживають обстріли, або ж перебувають на лінії фронту, все частіше шукають допомоги, наприклад, у психолога. Крім того, військові досить часто звертаються до капеланів, які підтримують їхній моральний та духовний стан. Військовослужбовиця, докторка філософських наук, професорка, радниця заступника керівника Офісу президента України Віта Титаренко в інтерв'ю TrueUA розповіла, чи може психолог замінити капелана. Вона зауважила, що в душі вона ще й дослідник і маю тісну співпрацю із капеланами. Тому неодноразово ставила питання військовослужбовцям: "хто вам більше потрібний — капелан чи психолог?" "Відповідь була, що потрібен і той, і той. Тому що те, що скажеш капелану, — не скажеш психологу, і навпаки", — зазначила професорка.Для себе Титаренко зробила висновок, що "все-таки у кожного є свій спектр діяльності, свій функціонал, якщо підходити інструменталізовано". "Психолог працює з поведінкою, з травмами, капелан — з духовними сенсами, але вони часто йдуть пліч-о-пліч, і інколи функції одного переносяться на іншого", — пояснила вона різницю.Релігієзнавець наголосила, що "це війна і тут немає такого чіткого розмежування". Однак, за її словами, і капелан, і психолог повинні бути та виконувати свою функцію, а також "діяти у тандемі". "У нас це виходило, тож я ще раз переконуюся, що така паритетна співпраця є більш ефективною. Тому що все це потрібно для чого? Аби допомогти нашим захисникам стояти на фронті", — підсумувала Титаренко.Нагадаємо, раніше в інтерв'ю TrueUA військовий психолог із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрій Козінчук розповів, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та як з ним впоратися.Читайте також: Як зберігати внутрішній баланс під час тривог і обстрілів: поради психолога.

Українці, які постійно переживають обстріли, або ж перебувають на лінії фронту, шукають опори — у психології, вірі, спільнотах. Це породжує нові запити та форми духовної та емоційної підтримки. Військовослужбовиця, докторка філософських наук, професорка, радниця заступника керівника Офісу президента України Віта Титаренко в інтерв'ю TrueUA розповіла, яку роль відіграє релігія для людини в умовах постійної небезпеки."Я думаю, релігія відіграє ту роль, яка притаманна їй історично. Це духовна опора, надія, компенсаторна функція", — заявила вона.  Професорка вважає, що в умовах постійної загрози, небезпеки та ризику для життя ця потреба загострюється. Проте, попри це, серед військових, які перебувають на фронті, є люди, які не вірять у Бога."Скажу зі свого досвіду спілкування з нашими захисниками: навіть там, поблизу лінії розмежування, є як віруючі люди, так і невіруючі — ті, кого ми називаємо атеїстами. Але атеїстами не в тому розумінні, що вони проти релігії, адже "а" не означає "проти", "а" означає "не", — зазначила Титаренко.Такі особи, за її словами, "мають свою систему цінностей, яка відмінна від релігійної". "Якщо ж ми говоримо про конфесійну специфіку, то вона трошечки розпливається, не має чітких обрисів там, де загроза життю є абсолютно реальною. Ми знаємо, що капелани, по суті своїй, мають духовно оформлювати усіх: військовослужбовців, весь особовий склад, яким вони опікуються, незалежно від конфесійної приналежності. При цьому капелани не приховують, до якої церкви належать, і водночас вони не повинні займатися прозелітизмом — залучаючи чи переманюючи у свою конфесію представників інших віросповідань", — підсумувала докторка філософських наук.Прозелітизм — активне прагнення навернути інших людей до своєї віри, релігії чи системи переконань, а також сама діяльність, спрямована на залучення послідовників (прозелітів). Термін походить від грецького слова, що означає "новоприбулий" чи "навернений". Він може означати як щире місіонерство, так і небажане переманювання, а в деяких замкнених спільнотах (наприклад, друзи) заборонений. Нагадаємо, раніше у Верховному Суді України заявили, що під час дії воєнного стану громадяни, незалежно від релігійних переконань, зобов’язані виконувати військовий обов’язок. І європейські норми це підтверджують.Читайте також: Як зберігати внутрішній баланс під час тривог і обстрілів: поради психолога.

Війна радикально змінила не лише безпекову та політичну реальність України, а й глибші пласти суспільного життя — світогляд, культуру та релігію. У цих сферах сьогодні перетинаються питання свободи віросповідання й національної безпеки, духовної підтримки людини на війні та ролі держави у формуванні ціннісної політики.Про те, як Україна балансує між збереженням релігійної свободи та протидією гібридним загрозам, чому статистика релігійних громад не завжди відображає реальність, яку роль віра відіграє для військових і чи може психолог замінити капелана, ми поговорили з військовослужбовицею, докторкою філософських наук, професоркою, радницею заступника керівника Офісу президента України Вітою Титаренко.В інтерв’ю пані Віта також розповіла про світоглядні трансформації українського суспільства після 2014 і 2022 років, участь релігійних спільнот у допомозі військовим, розвиток мілітарного релігієзнавства, нову логіку державних культурних і релігійних проєктів під час війни й про власні ініціативи — від "Громад майбутнього" до меморіальних і книжкових проєктів пам’яті.Релігійна свобода та нацбезпека— Пані Віто, сьогодні ви, здавалось би, поєднуєте непоєднуване: докторка філософських наук, професорка, науковиця, релігієзнавиця, військова. Восени минулого року ви розпочали новий етап своєї діяльності — у складі команди Офісу президента. Які ключові виклики нині постають перед державою у сфері релігійної політики в умовах війни?— Дійсно, поєднуємо непоєднуване, але мета і завдання фактично перетинаються в усіх цих площинах. І, як на мене, найбільшим викликом є захист національних інтересів без того, щоб порушувати принципи свободи віросповідання, тому що свобода совісті, свобода віросповідання існує там, де їй нічого не загрожує. У ситуації війни ці загрози тільки зростають.І ми бачимо це сьогодні на низці таких прикладів, які інколи просто вражають уяву. Ну дивіться, що відбувається, умовно, на материковій території й на території, яка перебуває під російською окупацією, чи на території анексованого Криму?Скажімо, на окупованих територіях пригнічується, забороняється будь-яке інакомислення. Переносяться кліше із російського законодавства на ці території. Фактично заборонена діяльність Православної Церкви України, Української Греко-Католицької Церкви. Дуже переслідуваними є протестанти й католики, тому що їх сприймають як іноагентів.На сьогодні, із того, що відомо, — це понад 100 священників піддавалися катуванням фактично репресіям. Чи є це порушенням свободи совісті? Це є порушенням свободи совісті! Причому кричуще, на межі й фізичного знищення.— Якщо говорити про територію, що перебуває під контролем України, як держава сьогодні балансує між збереженням свободи віросповідання та необхідністю захисту національної безпеки, зокрема у випадку релігійних організацій, афілійованих із країною-агресором?— Тут ми бачимо ситуацію іншу: ми залишаємося поліконфесійною державою, тому що саме здорова конкуренція дозволяє паритетне існування і реалізацію цієї свободи віросповідання, свободи вибору.Ми знаємо, що у нашій країні існує загроза національній безпеці з боку певних релігійних організацій, які мають афіліацію із країною-агресором. Йдеться про Українську православну церкву, яка де-факто перебуває в єдності із Московським патріархатом.І знову ж таки, українська держава йде не шляхом ліквідації цієї церкви, зберігаючи баланс свободи, а шляхом відмежування, запускаючи складний механізм, щоб спочатку це був закон про необхідність перейменування, потім уже закон, який забороняє діяльність релігійних організацій з центром у країні-агресорі.Це розумно? Це не просто розумно. Скажу навіть так: ми з цим дещо і запізнилися. Ще, наскільки я пам’ятаю, здається, у 2022 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) проводив дослідження серед українського суспільства щодо ставлення до ситуації з Українською православною церквою, що в єдності з Московським патріархатом. Це початок війни, це глорифікація Кирилом війни, це освячення Росією усіх цих військових дій.Власне, релігія була одним із мотивів, який Росія використала у гібридній війні. Що ми бачимо? Близько 70% респондентів, якщо я не помиляюсь, говорили про те, що держава повинна втрутитися в ситуацію із Московською церквою. І понад 50% говорили, що потрібно взагалі заборонити.Але держава йде цим складним шляхом, балансуючи на межі, на вістрі збереження релігійної свободи, але має бути захист національних інтересів. Тому що держава відповідає за всіх своїх громадян, до якої б релігії вони не належали чи навіть якщо вони не належать до жодної з релігій.— За даними Державної служби з етнополітики та свободи совісті, станом на 1 січня 2025 року (нині це найсвіжіші дані), в Україні було 34 663 релігійні організації, найбільше з яких належать до Московського патріархату — 10 118, тоді як ПЦУ — 8 511. Чому, з огляду на нинішню політичну ситуацію в Україні, цей розрив досі зберігається?— Хороше запитання і, знаєте, теж відповідь на нього нелінійна. По-перше, існує певна історична інерція, тобто було присутнє тривале адміністративне домінування. Мало того, є специфіка обліку цих релігійних організацій, тому що облік відбувається за наявністю статутів. Самі громади можуть бути різні за кількістю, але якщо є статут, значить, уже є оця одиниця, яка рахується як релігійна організація.Ми можемо з вами прекрасно проілюструвати специфіку як релігійної статистики, так і релігійної соціології. Бо й одна, і інша не є повним відображенням реальності. Тобто це є інструменти вивчення реальності, але не повного відображення.Знову ж таки, за даними досліджень релігійної ситуації Центру Олександра Разумкова (коли досліджують конфесійну специфіку), у нас не було мусульман. Вони потрапили у соціологічну похибку. І коли був круглий стіл, я пам’ятаю, тодішній муфтій Духовного управління мусульман України "УММА" — Саїд Ісмагілов, який сьогодні виконує свій військовий обов’язок як громадянин України, захищаючи її територіальну цілісність, він тоді виступав і каже: "Ну як же ж так? Ми є, а в соціології нас немає".Тому що вони потрапили у соціологічну похибку. Так само є проблеми, специфіка із цією статистикою. Але скажу, що вона не тільки чисельна чи цифрова. Специфіка полягає у тому, що треба долати цю інерцію, а це не відбувається так швидко, як хотілося б.Переходи в Православну церкву України також ускладнені через низку причин — як внутрішніх, так і зовнішніх. По-перше, війна ускладнює ці процеси, особливо десь на місцях, і багато парафій застрягли у перехідному періоді.І ми говоримо про те, що кількісні показники не є відображенням реальності у тому вигляді, у якому вона існує. Тому процес іде, можливо, не так швидко, як нам би хотілося, але найголовніше — що він має незворотний характер.Людина на війні: віра, психологія, капеланство— В умовах постійної небезпеки люди шукають опори — у психології, вірі, спільнотах. Це породжує нові запити й нові форми духовної та емоційної підтримки. Яку роль, на вашу думку, відіграє релігія для людини в умовах постійної небезпеки?— Я думаю, релігія відіграє ту роль, яка притаманна їй історично. Це духовна опора, надія, компенсаторна функція. І в умовах загрози, в умовах небезпеки, в умовах ризику для життя ця потреба загострюється.Але скажу зі свого досвіду спілкування з нашими захисниками: навіть там, поблизу лінії розмежування, є як віруючі люди, так і невіруючі — ті, кого ми називаємо атеїстами. Але атеїстами не в тому розумінні, що вони проти релігії, адже "а" не означає "проти", "а" означає "не".Тобто у них якась своя система цінностей, відмінна від релігійної. Якщо ж ми говоримо про конфесійну специфіку, то вона трошечки розпливається, не має чітких обрисів там, де загроза життю є абсолютно реальною.Ми знаємо, що капелани, по суті своїй, мають духовно оформлювати усіх: військовослужбовців, весь особовий склад, яким вони опікуються, незалежно від конфесійної приналежності. При цьому капелани не приховують, до якої церкви належать, і водночас вони не повинні займатися прозелітизмом — залучаючи чи переманюючи у свою конфесію представників інших віросповідань.Це такі питання, знаєте, дуже делікатні, дуже непрості, і українські капелани різних конфесій напрацьовують новий досвід ось такого духовного оформлення в умовах небезпеки, в умовах війни.Прозелітизм — активне прагнення навернути інших людей до своєї віри, релігії чи системи переконань, а також сама діяльність, спрямована на залучення послідовників (прозелітів). Термін походить від грецького слова, що означає "новоприбулий" чи "навернений". Він може означати як щире місіонерство, так і небажане переманювання, а в деяких замкнених спільнотах (наприклад, друзи) заборонений. — Ми живемо в епоху масової популяризації психології, і за час війни люди почали частіше звертатися до психологів. Чи може психолог замінити капелана?— Цікаве питання. Трохи в іншому формулюванні я сама його ставила військовослужбовцям, нашим захисникам, коли була у складі групи контролю бойового стресу, тобто тим військовим психологом, але в душі я ще й релігієзнавець, дослідник і маю тісну співпрацю із капеланами.Ось питання, яке я ставила військовослужбовцям: хто вам більше потрібний — капелан чи психолог? Відповідь була, що потрібен і той, і той. Тому що те, що скажеш капелану, — не скажеш психологу, і навпаки.Для себе я зробила висновок, що все-таки у кожного є свій спектр діяльності, свій функціонал, якщо підходити інструменталізовано. Психолог працює з поведінкою, з травмами, капелан працює з духовними сенсами, але вони часто йдуть пліч-о-пліч, і інколи функції одного переносяться на іншого.Це війна, тут немає такого чіткого розмежування. Однак ще раз кажу, що й один, і інший повинні бути, виконуючи свою функцію і діючи у тандемі. У нас це виходило, тож я ще раз переконуюся, що така паритетна співпраця є більш ефективною. Тому що все це потрібно для чого? Аби допомогти нашим захисникам стояти на фронті.Світоглядні зміни та релігійна свідомість— Після 2014 року, а особливо після 2022-го, українське суспільство переживає глибокі світоглядні зміни, які відображаються і в релігійному житті. Чи можна говорити про формування нової української релігійної свідомості після 2014-го і, особливо, після 2022 року?— Ви знаєте, дуже хороше запитання, його можна навіть класти в етапи зміни релігійної свідомості українця цього періоду. Звісно, свідомість змінювалася. Після 2014 року спостерігався відхід від імперських моделей, які нам нав’язували ще з часів Радянського Союзу. Вже тоді, хоча Росія ще не була настільки агресивною у своїх духовних виявах, ідеї "русского міра" насаджувалися, вже тоді засівалися.Натомість 2022 року, мені здається, ці зміни вже набули більш стрибкоподібного характеру. Хоча треба розуміти, що всі процеси відбуваються дуже нелінійно, вони різновекторні. Так само як світ стає більш релігійним і менш релігійним, то і тут релігійна свідомість: з одного боку, вона вчить нас розрізняти проповідь і пропаганду, з іншого боку — ми бачимо, що сьогодні, коли вже чотири роки повномасштабної агресивної війни, у серці України, у Голосіївському монастирі, відбувається навчання дітей за російськими підручниками, їм насаджують російські фільми. Чим думають такі батьки? Що це таке відбувається? Яку сплячу агентуру у такий спосіб формують?Зміни відбуваються у напрямку розвитку, тому що навіть самі релігійні організації, які є україноцентричними та включені у контекст захисту національних інтересів і територіальної цілісності, набувають нових значень через свій непритаманний функціонал. Вони співпрацюють зі ЗСУ. Змінюється при цьому релігійна свідомість? Звісно, змінюється.Вони займаються волонтерством, допомогою внутрішньо переміщеним особам, адвокацією українських інтересів. Але водночас залишки отакої імперської свідомості присутні, і їх треба однозначно викорінювати, тому що це теж умова нашого виживання.— Які релігійні спільноти беруть найактивнішу участь у допомозі військовим і постраждалим від війни та в який спосіб?— Ми вже частково зачепили це питання. Дуже складно оцінювати це в якихось кількісних показниках, тому що чисельність релігійних організацій різна і спроможності їхньої діяльності різні. Але фактично всі конфесії включені у допомогу Збройним силам України.Я навіть, перебуваючи у складі 109-ї Донецької окремої бригади сил територіальної оборони Збройних сил України, співпрацювала із протестантськими церквами, які допомагали нам, завозячи продукти, медикаменти, фільтри для води, багато речей немілітарного призначення.Знову ж таки, капеланський напрям — це той напрям, у який включені майже всі конфесії. Відповідно до тих пропорцій, які існують у суспільстві, найбільша чисельність капеланів належить Православній церкві України, однак покрити всі посади вони не можуть. Тут протестанти виходять в актив і кажуть: "Давайте ми, ми можемо, ми хочемо, ми будемо, ми готові!".Я ще раз хочу зауважити, що всі християнські конфесії — православні, католики, греко-католики, протестанти, а також усі нехристиянські — іудейські, мусульманські громади — дуже активні у допомозі й адвокації українських інтересів на міжнародній арені. У цьому сенсі Україна демонструє конфесійну єдність.Подивіться на заяви Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіО) — вони єдині у своєму засудженні ідеології "русского міра", позиції Російської православної церкви тощо. Ці заяви показують єдність розуміння й підтримки держави, що є дуже важливим.Взагалі це прецедент, якого немає в Європі. Таких організацій, як ВРЦіО, більше немає — ми тут теж перебуваємо в такому європейському релігійному авангарді.— Релігійний авангард… Звучить багатообіцяюче.— На теренах України понад мільйон протестантів, і в Європі Україну називають біблійним поясом Європи. Я зустріла отакий зворот — він видався мені дуже цікавим. Думаю, треба, аби про нього теж знали.Наука під час війни— Війна породжує нові міждисциплінарні напрями досліджень. Один із них — мілітарне релігієзнавство. У чому полягає суть мілітарного релігієзнавства в Україні?— Я думаю, що багато чого в умовах війни мілітаризується, і якимось чином мілітаризується й релігієзнавство. Але це, радше, стосується методологічного набору, яким релігієзнавство як наука оперує у вивченні дійсності.Я вам скажу так: про сек’юритизацію релігії говорилося давно. І пам’ятаю нашу працю "Релігійна безпека/небезпека України", яка вийшла у відділенні релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України ще у 2019 році. Це вже був результат досліджень, коли українці прекрасно розуміли загрозу інструменталізації релігії — те, що ми вже сповна побачили у 2022-му.Тому, звісно, релігієзнавство теж стоїть перед викликами випрацювання нового інструментарію для дослідження нової реальності. Але я вам скажу, що релігієзнавці не сплять: вони сьогодні перебувають і в лавах Збройних сил України. Я — не єдиний приклад, я знаю багатьох своїх колег і хочу, щоб й інші їх знали.Це і Жора Филипович, це і Саїд Ісмагілов, це і Руслан Халіков. Юрій Павлович Чорноморець постійно включений у мілітарний контекст, допомагаючи Збройним силам України, і водночас він працює у сфері наративів і наукових досліджень.Релігієзнавство як наука рухається, розвивається, напрацьовує й адекватно відображає ту реальність, у якій ми живемо. Розробляється навіть і нова термінологія, наприклад: "релігійна резистентність", "сек’юритизація релігії" тощо. Це теж є відпрацюванням відповідного інструментарію.Державні проєкти: логіка, критерії, ефективність— Війна змінює не лише пріоритети, а й саму логіку реалізації державних культурних і релігійних проєктів — від формату до змісту й критеріїв ефективності. Як повномасштабна війна змінила зміст і формат культурних та релігійних проєктів, які реалізує держава?— Критерії дуже прозорі. По-перше, це ті проєкти, які посилюють стійкість українського суспільства. По-друге, те, про що ми з вами говорили, — ті проєкти, які посилюють національну безпеку. Це ті проєкти, які мають реальний соціальний ефект.На сьогодні сферою моїх зацікавлень, серед іншого, є проєкт "Громади майбутнього". Це не комерційний проєкт, це соціальний проєкт, який спрямований на те, щоб поєднати українське суспільство, засіяти точки зростання на умовах формування нової свідомості українця. З одного боку — нової свідомості, а з іншого боку — продовження "традицій толоки".Дуже цікавий проєкт. Якщо буде можливість, ми про нього поговоримо окремішно, але ці критерії успішності проєкту у "Громадах майбутнього" теж застосовуються, виправдовуються і працюють.Звичайно, це проєкти, які повинні працювати на міжнародний імідж України. Навіть остання поїздка представників українського суспільства — експертів, лідерів думок — до Брюсселя для виступу у Європарламенті має велике значення, тому що Європа зацікавлена у тому унікальному досвіді, який має Україна в розрізі протистояння гібридним загрозам у сфері релігії, культури тощо.Це та м’яка сила, яку Росія, на жаль, використовує для того, щоб посіяти розбрат, підготувати ґрунт для входження "русского міра". І ми повинні самі вміти це розпізнавати, мати певні маркери для виявлення цих загроз та вчити цього Європу.Тому всі ці проєкти, які мають такий набір критеріїв, повинні бути реалізовані — не лише за підтримки держави, а й за участі всіх небайдужих, усіх, кому болить майбутнє України.— Оскільки ми вже з вами зачепили тему критеріїв, то за якими саме критеріями держава визначає пріоритетність культурних та релігійних ініціатив під час війни? Можливо, більш конкретно.— Знаєте, більш конкретно буде складніше, тому що питання полягає у тому, які саме проєкти й про що йдеться. Тому що держава і релігійні організації діють на умовах партнерства. Все-таки держава не втручається у церковні справи — держава є партнером.І як відбувається це спілкування? Представники державних органів чи навіть Офісу президента часто є присутніми на засіданнях релігійних організацій, тієї ж Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Пані Олена Ковальська там не один раз була присутня, коли обговорюються важливі питання — чи щодо капеланства, чи щодо можливостей волонтерства, чи ще щось.І те, що потрібно для вирішення релігійним організаціям, і ті точки перетину, де держава та релігійні організації можуть посилити одна одну, — усе це відбувається на паритетних основах. Це все має працювати на імідж України, на укріплення національних інтересів, на співпрацю і на збереження свободи совісті, свободи віросповідання, якої Україна дотримується, попри всі загрози й виклики.Особиста робота і конкретні проєкти— Пані Віто, а що для Вас означає "успішний" державний проєкт у сфері культури або релігії?— Успішний проєкт — це той, який має реальні цілі, який не є показушним і який має працювати на Україну. Має конкретні етапи, конкретних виконавців, орієнтований на українця."Громади майбутнього" — це той проєкт, яким я опікуюся. Він має всі ці ознаки й спрямований на те, щоб у майбутньому реінтегрувати військовослужбовців у суспільство. Це дуже важливо, тому що це наше майбутнє, це можливості уникнення стигматизації та розривів у суспільстві.Цей проєкт спрямований на соціально вразливі верстви населення — внутрішньо переміщених та малозабезпечених осіб. На те, щоб відбудовувати зруйноване на нових засадах, підіймати сільське господарство, застосовувати альтернативні джерела.Як на мене, це ефективний проєкт. Він відповідає і моїм внутрішнім запитам, і тим запитам, які для України сьогодні є важливими. Тому закликаю підключатися, цікавитися, шукати в інтернеті: "Громади майбутнього", і будемо працювати разом заради майбутнього України.Загалом питання відновлення — це не лише про інфраструктуру, а й про сенси, цінності та культурно-релігійне життя майбутньої України. Це питання неминуче постане, воно вже постає.Після війни: майбутнє— Які довгострокові зміни у сфері культури та релігії Ви вважаєте необхідними після війни?— Подумаймо разом, тому що війна по-іншому оголює проблематику. Вона показує вразливість і релігії, і культури як сфер, якими можуть маніпулювати, які країна-агресор може використовувати у своїх імперських цілях.Я думаю, що відбудеться переосмислення ролі культури, ролі релігії у державній політиці, буде посилюватися інституційна стійкість цих сфер. Можливо, будуть відпрацьовуватися механізми захисту від впливів.Йдеться і про релігійну кібербезпеку як один із механізмів, скажімо так, убезпечення цієї сфери діяльності від ворожого впливу.Крім того, українське релігієзнавство багато говорило про те, що ми повинні мати й плекати щось своє, ми повинні вибудовувати свій власний український світ. Це те, що даватиме нам наснагу й надію, це те, що потребуватиме наших зусиль, і це те, що ми зможемо залишити своїм дітям.— Які ще ключові культурні та релігійні проєкти, окрім вищезгаданого, ви нині координуєте в Офісі президента? Чи ви зосередилися саме на "Громадах майбутнього"?— Ні, "Громади майбутнього" — це неофіційний проєкт, я б так сказала, це народний проєкт, запит суспільства, і я тут, у ньому, тому що розумію його значущість.Що стосується Офісу президента, тих сфер і тих проєктів, над якими я зараз працюю, то це тандем з інституціями, з окремими людьми. Це Український інститут національної пам’яті й пан Олександр Алфьоров, це Національний воєнно-історичний музей і пан Ярослав Тинченко.Ми об’єднані зараз у проєкті "Михайлівська стіна пам’яті". Зараз вона потребує оновлення, упорядкування. Йдеться про те, щоб цей простір наповнити глибокими сенсами, вшановуючи наших захисників і захисниць.Мені дуже болить цей проєкт, тому що на цій стіні пам’яті будуть прізвища дорогих і важливих для мене людей. Але скількох ще ми не знаємо — де вони перебувають, не знаємо їхніх прізвищ. Ще один простір буде присвячений зниклим безвісти, але це буде знак, що ми їх пам’ятаємо і чекаємо.Проєкти з меморіалізації та вшанування є для мене особистою сферою зацікавлення. Буквально у січні вже має вийти "Книга пам’яті полеглих киян", де я мала честь плекати пам’ять і упорядковувати біографії наших захисників і захисниць, починаючи з 2014 року.Це лише перші 100 біографій, перші 100 українських героїв. Причому українських героїв не лише відзначених цією високою нагородою, а героїв уже тим, що вони встали на захист української держави, полишивши всі свої цивільні справи.Книга настільки була сенситивна, чутлива для мене: я ці сто біографій просто прожила. Скоро вона вийде друком, але вона лише перша. Це такий проєкт, який буде протяжним, але він продовжуватиметься доти, доки останнє ім’я героя не буде вшановане гідно на рівні держави.— Коли запланований вихід книги?— Пілотний проєкт був представлений наприкінці грудня, а у січні має бути весь наклад. Ми очікуємо на презентацію книги в КМДА.Дуже зацікавлений у презентації наш Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ Збройних сил України, бо саме він дав можливість працювати над цією книгою, оскільки це також збігається з політикою Центру інформаційно-комунікаційної підтримки.Комунікація і партнерство— Як вибудовується комунікація між Офісом президента та релігійними організаціями у межах ваших проєктів?— Як радник заступника керівника Офісу президента України, пані Олени Ковальської, я є таким ланцюжком, зв’язківцем між представниками релігійних організацій і Офісом президента. Це лише один із форматів, тому що моя релігієзнавча специфіка, напрацьована роками, дозволяє мені виходити й напряму спілкуватися з багатьма релігійними очільниками.Крім того, є й офіційний формат — листи, запрошення, участь у різних заходах. Я як представник Офісу президента України була присутня на низці заходів, круглих столах. Формати є абсолютно різними: робочі групи, офіційні зустрічі, неформальне спілкування.Ось зараз муфтій Духовного управління мусульман України шейх Мурат Сулейманов мною передав запрошення пані Олені Ковальській зустрітися у мечеті на Дегтярівській, що у Києві, для розмови, для окреслення спільних дій.Мені дуже імпонує, коли відбувається і формальне, і неформальне спілкування, адже ці дві форми підсилюють одна одну і є більш результативними. Тримаємо руку на пульсі й, де можемо, сконтактовуємо усіх на єдиному ґрунті, у єдиних баченнях, у спільних задачах і цілях..

У Києві в будинку на Уманській, 35, почали створювати культурний простір "Простір Світличних". Раніше, у 1960-1970 роках, там проводили збори українські шістдесятники.Як повідомляє пресслужба організації "Уманська 35/20", нині ведеться пошук волонтерів, які готові долучитися до наступних етапів ремонту."Колись на Уманській, 35, у помешканні Івана та Леоніди Світличних вирувало неформальне культурне життя й формувалася спільнота шістдесятників. Сьогодні тут киплять ремонтні роботи", — зазначили в організації.В організації додали, що для початку роботи над новим простором довелося пройти бюрократичні процедури, які затягнулися на півтора року. Крім того, ще понад п’ять років тривали роботи з облаштування локації. Також там проводили pop-up-виставки, толоки, висаджували клумби пам’яті тощо."Бракувало лише фізичного приміщення — місця, яке могло б підтримувати й поглиблювати нашу роботу з чутливою та функціональною комеморацією. Сподіваємося, що невдовзі цей простір стане затишним місцем зустрічей і майданчиком для локальних подій", — наголосили в організації.    Посмотреть эту публикацию в Instagram           Публикация от Уманська 35/20 (@umanska35)Іван Світличний — літературознавець, поет, критик, правозахисник і дисидент, репресований радянською владою. Він народився і виріс на Луганщині. Лауреат Шевченківської премії. Світличний один із засновників Клубу творчої молоді "Сучасник". Його називали "архітектором шістдесятницького руху".Нагадаємо, на сайті Київради зареєстрували петицію з проханням перейменувати станцію метро "Академмістечко" на честь українського поета-шістдесятника Василя Стуса. Автор петиції, яким є Сергій Шевченко, зауважив, що Стус — один із найважливіших українських поетів ХХ століття..