Сергій Неретін – колишній перший заступник голови Держкіно, блогер та журналіст в інтерв’ю TrueUА розповів про надбання та проблеми української кіноіндустрії, світові тенденції галузі, а також власне бачення її розвитку в найближчому майбутньому.
– Сергію, зважаючи на складність ситуації із глобальною пандемією, що наразі відбувається в світовій кіноіндустрії та як ці процеси впливають на українське кіно?
– Зараз проходить велика ломка не лише в українському кіно, а і в світовій кіноіндустрії. Але це пов’язано не лише з пандемією, яка, безперечно, внесла глобальні корективи в суспільне життя. Коронавірус навіть пришвидшив усі ці процеси.
Наразі у світі дуже стрімко розвиваються стрімінгові платформи, наприклад, Netflix або Disney, на яких демонструється певний кінопродукт. Як правило, вони виготовляють високобюджетні серіали на кшталт «Карткового будинку», які набувають неабиякої популярності у світі. На цьому заробляють астрономічні суми і ці платформи вже є гідним конкурентом класичного Голівуду.
В той же час, у нас серіали здебільшого асоціюються з українським або російським «телемилом» для домогосподарок. Але, враховуючи те, що США є законодавцем мод, вони демонструють нам якими можуть бути ці серіали, на що потрібно рівнятися.
І тут ми підходимо до українського ринку, який почав фактично розвиватися після 2014 року. До цього це і не ринок був взагалі, були якісь потуги.
– Тобто майбутнє в українського кіно є?
– Після Революції Гідності держава зрозуміла, що українське кіно має бути та почала цей напрям активно фінансувати. На мій погляд, його розквіт припав на 2015-19 роки, а в 2020-му все почало потроху згортатися.
Для прикладу, візьмемо кінотеатри. Там українському кіно було важко, адже треба враховувати ринок який сформувався в кінотеатрах: коміксові фільми, мультфільми для сімейного перегляду, іноді бойовики, фентезі і в принципі все, на цьому перелік жанрів вичерпується. Це так зване кіно-атракціон, яке насправді збирає мільярди доларів доходів.
Справа в тому, що українська кіноіндустрія ще не дозріла до виготовлення серйозних анімаційних фільмів, бойовиків, фентезі тощо. Тому щось протиставити такій світовій продукції українському кіно майже нічого.
І тим не менше, за період 2015-2019 років, в чомусь завдяки тому, що російський кінематограф пішов геть з українського ринку, ми вивели частку вітчизняного кіно приблизно на 8-10 відсотків від загального прокату. Наприклад, в сусідній Польщі, Британії, Німеччині, Іспанії або Італії частка власного кінопродукту сягає приблизно 50 відсотків. Однак в них це все вибудовувалося десятиріччями, тому наш результат за такий невеликий проміжок часу можна вважати успіхом.
– Як Ви вважаєте, чи є перспектива в просуванні вітчизняного кінопродукту на зовнішні ринки?
– Перспективи, звичайно, є. От наприклад, найбільший у світі американський дистриб'ютор Lionsgate купив права на український трилер "Let it Snow" (Нехай сніжить). Прем’єра в США і ще декількох країнах відбулася, а в Україні його можна буде побачити трохи згодом. Також деякі стрімінгові платформи купили українські фільми «Атлантида», «Червоний», декілька документалок.
– Чи окупають себе українські фільми в прокаті? І яка їх частка в прокаті сьогодні?
– Давайте поясню це в цифрах. Для того, щоб окупити фільм з бюджетом в 10 млн гривень, потрібно зібрати в прокаті щонайменше 30 млн. Йдеться лише про окупність. Справа також і в тому, що приблизно 50% прибутку забирають кінотеатри. І така практика в усьому світі.
Чи не єдиним українським фільмом який окупився стало «Скажене весілля». Тому сьогодні українській кіноіндустрії майже неможливо вийти на такий рівень, як в Голівуді, який до 2020 року щотижня випускав в кінопрокат по 4-5 фільмів. Україні щоб взяти такий темп треба як мінімум 500 млн доларів щорічно (в 2019 році на українське кіно державою виділялося близько 37 млн доларів, – авт.).
Однак свого часу ми намагалися робити все можливе, адже це дуже важливий маркер і окупність вимірюється не лише в фінансовій площині. От наприклад візьмемо фільм «Заборонений» про Василя Стуса. Тема, яка в масовому кіно взагалі не піднімалася. Збори не були великими, але резонансу і хайпу довкола цього фільму було дуже багато. І мимоволі через це почали зростати продажі фільму, книг, які асоціюються з Василем Стусом, почали з’являтися документальні фільми про нього, взагалі зросла цікавість до цього поета.
В свою чергу «Скажене весілля» та багато інших подібних фільмів рекламують українські традиції, український акторів, пропагують саму ідею української комедії тощо.
Тобто, кіно це така велика реклама багатьох речей для масової аудиторії, яке приносить величезну користь суспільству.
Водночас, сьогодні ситуація в кіноіндустрії дуже складна. Кінофестивалі світового рівня не відбуваються, прокат в кінотеатрах повністю провалений. При цьому ми продовжуємо нераціонально вкладати десятки мільйонів гривень в кіно, яке глядач просто не побачить. Нам необхідно швидко перебудовуватись. Тому треба збирати представників кіноіндустрії, кінотеатрів, телегравців і виробляти якусь певну спільну стратегію.
На мою думку, через ситуацію з коронавірусом, найоптимальнішим є згортання усього що напрацьовувалося протягом п’яти років, і потрібно почати фінансувати телесеріали і телефільми.
– До речі, яка зараз взагалі ситуація із трансляцією вітчизняного кінопродукту на телебаченні?
– Телебачення, переважно, не бере ці фільми. Телебачення вже багато років поспіль, на превеликий жаль, і не лише в Україні, рухається на шляху деградування та забезпечення примітивних масових смаків. Новини подивишся – тематика одна й та сама «вбив, зарізав, закопав». Або чомусь популярними є серіали типу «Слуга народу» і йому подібні. А потім їхня аудиторія іде і бездумно, абсолютно бездумно, голосує за коміка Зеленського на виборах. От і бачимо за останні півтора року, що відбувається якісь «шалений п…ць».
– 2020 рік, в контексті діяльності Держкіно, відомий своїми скандалами. Для багатьох несподіваною стала перемога у конкурсі на посаду очільника структури Марини Кудерчук. Як ви оцінюєте це призначення та ті зміни, що відбулися після?
– Прикро що таке відбувається. Тому що ми за 5 років вибудовували абсолютно нормальну, прозору систему, де враховувалася думка всієї кіноіндустрії, як би це пафосно не звучало. Хоча і в нас були скандали, і критика була, але зараз відбувається тотальне нехтування усіма правилами.
Призначення Марини Кудерчук відбулося в обхід фактично всіх конкурсів. Там були більш достойні кандидатури, а перемогла нікому невідома Марина Кудерчук. Ця людина колись очолювала запорізький кіонтеатр, а згодом працювала податківцем. Тобто вона немає жодного стосунку до кіно. Ну, це як мінімум, викликає подив.
– Багато питань у громадськості виникло до перебігу та результатів 14-го конкурсу Держкіно. Навіщо потрібно було проводити конкурс, якщо переможці обиралися не за рейтингом попереднього оцінювання?
– За правилами, в конкурсі повинен був бути врахований рейтинг та оцінки експертної комісії. Цей рейтинг повністю проігнорували, що і викликало обурення серед багатьох представників кіноіндустрії. Ситуація дуже дивна і не прозора.
– Раніше українські актори, режисери, продюсери шукали фінансування або спільні проекти переважно в РФ. Із зрозумілих причин усім причетним до кіноіндустрії зараз доводиться переформатовуватися…
Десь починаючи з кінця 90-х років в Україні почав пожвавлюватися кіноринок. Тоді, правда, ринку як такого ще не було. В 2000 роках ми стали, так би мовити, сервісною країною, яка обслуговувала кіноринок низки країн, здебільшого російський.
При цьому почали з’являтися кіностудії, нова кінотехніка, українські актори почали зніматися в російському кіно. В Україні знімалося багато реклами для світових відомих брендів типу «Coca-Cola».Чимало анімаційних фільмів та мультфільмів було створено за участі українських спеціалістів. Впевнений, що їх можна було б залучити і для виготовлення власного анімаційного продукту, справа вже тільки у відповідному фінансуванні їхньої роботи.
Відтак ось такі сервісні послуги в Україні були і є дешевшими. Однак завдяки цьому в нас була створена хороша база. І коли після 2014 року постало питання у необхідності робити український кінопродукт, виявилося, що ми до цього виклику готові.
До речі, розкажу цікаву історію. Якось був із робочою поїздкою в Молдові. Нам запросили, щоб ми поділилися нашим досвідом. Я вислухав їхню ситуацію і був вражений – те, що в них було, ми пережили ще наприкінці 90-х років. В них, як і в нас колись, тотально на телебаченні та кінопросторі переважав російський продукт.
– Рік тому Ви започаткували свій проект «Ознаки». Розкажіть, будь ласка, про що він та чи плануєте Ви надалі розвивати YouTube-формат?
– YouTube – це теж один з форматів стрімінгового сервісу. Мені такий формат дуже цікавий. Зокрема в YouTube я можу побачити та послухати те, що ніколи не покажуть по телебаченню. Вважаю що за цим майбутнє.
От і ми з друзями запустили проект на цьому сервісі. Робимо низку невеликих документальних стрічок. Також щотижня випускаємо таку собі сатиричну програму «Пекельні хроніки», яка, в принципі, має успіх у глядачів. Рік невпинної роботи і в нас сформувалася вже своя аудиторія. І це без реклами та накрутки.
Фото з відкритих джерел.
