Останніми тижнями Україна не страждала на відсутність економічних новин. Їх давали і міжнародні зустрічі, як, наприклад, саміт Великої сімки та Конференція з відновлення України. Їх генерувала й українська влада. Проте відповіді на питання, в якому ж стані перебуває наша економіка, з якими викликами вона стикається і чого їй не вистачає, вони не давали.
Про стан в економічному секторі, ефективних старих моделей розвитку та виправданість останніх економічних рішень держави TrueUA поговорив з економістом та фінансовим аналітиком Олексієм Кущем.
— На мій погляд, тут є пропозиції, з якими можна погодитися, і є пропозиції, які можна критикувати.
Українська модель економіки, яка була до війни — її ще називали "зерно та мізки" і активно пропагували на Всесвітньому форумі в Давосі — фактично зазнала краху під час війни. Три умовні кити, на яких трималася ця модель, — це експорт сировини, переважно аграрної, IT-сектор, і трансферти трудових мігрантів, фактично експорт трудових ресурсів. Ми бачимо, що всі ці три кити виявилися паперовими і згоріли у полум'ї війни. Тобто загалом система колапсувала.
Кількість спеціалістів IT-сектору скоротилась на 20% за останньою статистикою і продовжуватиме скорочуватись. Тому що IT-сектор, як і фінансовий, любить тишу, розвинену інфраструктуру і низькі ризики країни перебування. Тому, наприклад, багато західних компаній відмовляються укладати з ІТ-компаніями в Україні відповідні підрядні договори. І ця проблема буде збільшуватись.
Ще до війни наш ІТ-сектор оцінювали потенційно у 200-250 тисяч фахівців, до 300 тисяч максимум з потенціалом експорту 10 мільярдів доларів. Це досить низький потенціал, Україна завжди була у четвертій-п'ятій десятці світових рейтингів IT-сектору, десь між Марокко і Тунісом. Ми ніколи не могли змагатись з такими гігантами, як Індія, наприклад, де, умовно, в одних Мумбаї більше програмістів, ніж у нас в цілому по країні.
І ще треба згадати про деградацію системи освіти. Два роки пандемії й два роки війни зробили свою чорну справу. А далі низька народжуваність не дасть формуватись великій кількості населення. За статистикою, 10% людей мають математичні здібності, тобто кількість населення в цьому плані важлива, як і система освіти. Крім того, наш ІТ-сектор базувався на кількох інститутах кібернетики й політехніках у Львові, Києві, харківських вишах, які залишились після Радянського Союзу. За часів незалежної України, на жаль, не було побудовано жодного сучасного професійного технічного університету. Тому в цьому плані ми бачимо певну кризу, галузь буде скорочуватись, це об'єктивні обставини.
Так само буде скорочуватися і аграрна сировинна галузь. Тут і транспортні, логістичні проблеми, і проблема з чорноморськими портами — а вона надовго і може загостритись в будь-який час. Це величезні ризики. Тут і втрачені території, і знищення Каховської ГЕС, і, як наслідок, криза з водозабезпеченням південних територій, і багато інших причин. І зокрема втрата зовнішніх ринків збуту. Бо, як бачимо, в Європі наше зерно не потрібне, а з китайського ринку нас буде поступово витісняти Росія, яка стає одним з найбільших гравців на світовому ринку зерна.
— Треба розуміти, що нам необхідно переходити від експорту великих обсягів сировини до експорту великих обсягів доданої вартості переробленого продукту. Це ключова теза. Ми бачимо, що, наприклад, у 2021 році рекорд у нас був 85 мільйонів тонн зернових. Зараз, на 2024 рік, це 60 мільйонів тонн, тобто на 20-25% падіння. А от олійні культури як збирали 22 мільйони тонн, так і збирають. Що свідчить про те, що там, де є внутрішня переробка, виробництво сировини фактично не зменшується. Тому що є ті самі масло-екстракційні заводи, МЕЗи, які переробляють насіння соняшника в соняшникову олію.
А от внутрішньої переробки зернових нема. Передусім переробки кукурудзи. Хоча Україна могла б бути світовим лідером з виробництва біоетанолу, біопалива, рослинного білка й інших видів товарів.
Далі — трудові мігранти. Я прогнозував, що трансферти трудових мігрантів у 2024 році будуть менш як 10 мільярдів доларів. Так воно, в принципі, за прогнозами Нацбанку, і виходить. А до війни було 15 мільярдів. Тому що базова стратегія змінилась. Раніше люди їхали, заробляли за кордоном і вкладали гроші в Україну – нерухомість, бізнес, утримання сімей. Зараз виїжджають, роблять документи на проживання, беруть іпотеку і перевозять сім'ї в Європу, Канаду, США, Британію, інші країни.
Тому тиражування цієї стратегії, "зерно плюс мізки" — це фактично продовження руху за тупиковою гілкою економічної еволюції. І, на жаль, рух цією тупиковою гілкою в Україні продовжується на рівні уряду.
— Я багато років пишу про кластерний розвиток економіки. Взагалі вважаю, що Україні треба переходити від галузевої системи управління економіки до кластерної. Тому що кластер — це поєднання декількох галузей, а іноді й кількох секторів економіки. Це не просто географічне утворення, прив'язане до якоїсь області. Це передусім внутрішня конкуренція, унікальна технологічна, інноваційна складова. Поєднання наукового, освітнього і виробничого потенціалу плюс ресурс.
Не можна отак називати — "укріплені кластери на заході країни". Вони не кластери в контексті економічної науки, як це розумів основоположник кластерної теорії Майкл Портер, який під час президентства Рейгана в США долучився до створення Рейганоміки. Він описав внутрішні рушійні сили кластерів. Там конкуренція, суміжники або субпідрядники, науковий потенціал, внутрішній інноваційний потенціал і споживачі. Тож це фактично не кластери, а просто зони релокації підприємств.
Крім того, я взагалі категорично проти нинішнього підходу до релокації. Вважаю, що на першому етапі війни це було виправдано — коли лінія фронту була нестабільною, незрозуміло було, де росіяни зупиняться. Але зараз це не просто помилкова, це шкідлива ідея. Нам навпаки треба шукати способи організації бізнесу на територіях, де є певні ризики. Я навіть закликав надати таким регіонам статус областей із ризикованим веденням бізнесу. Це, наприклад, Чернігівська, Сумська, Харківська, Запорізька, Херсонська, Одеська області. І надавати там певні пільги — податкові, передусім на працю, державні гарантії роботи, гарантії закупівель у місцевих підприємств. Бо якщо в цих областях буде економічна пустка, то за нею виникне пустка соціальна.
Якщо не буде де працювати, то люди будуть їхати за бізнесом. Чому в Ізраїлі, наприклад, завжди починали будувати поселення на територіях, які вони намагалися контролювати? Я читав ізраїльських економістів і політиків: томущо якщо нема поселення, то території втрачаються. Вони не інтегруються в країну, в економіку. Тому тільки збереження населення на територіях є запорукою того, що ці території будуть інтегровані в живе тіло економіки, країни і будуть зберігатися.
— Це теж не зовсім адекватно. Якщо брати тимчасово переміщених осіб, то треба розуміти, що вони переміщуються переважно зі Сходу на Захід. А там різна регіональна економічна субкультура, називаємо це так. Східні регіони переважно промислові, люди звикли працювати в режимі з восьмої ранку до шостої чи сьомої вечора, змінами. Це така промислова виробнича культура. А на заході країни переважно більш індивідуалістичне ведення економіки: приватний бізнес, невеличкі підприємства, сфера послуг, торгівля тощо.
На заході країни немає великих промислових об'єктів, куди можна розподіляти, як вони кажуть, населення. Створювати їх з нуля теж нереально. Щобільше, необхідно зберігати цілісні колективи, які складаються з тимчасово приміщених осіб. Тому що, наприклад, до мене звертались представники Краматорського машинобудівного заводу. Це практично завод з будівництва заводів, одне з найпотужніших промислових виробництв України було. Зараз воно фактично не працює, перебуває під постійними обстрілами. І там п'ять тисяч фахівців, переважно унікальних у своєму фаху. Якщо їх розпорошити по різних областях, то цілісний колектив буде втрачений, відповідно, будуть втрачені компетенції.
У нас, на жаль, немає програм зі збереження цілісних колективів. Я багато разів описував варіант такої програми, я її назвав "Фенікс". Це розміщення навколо наших атомних електростанцій — ми зараз контролюємо Хмельницьку, Південноукраїнську і Рівненську АЕС — промислових платформ і, відповідно, нових міст чи містечок. Спочатку їх можна розвивати на базі вже існуючих міст енергетиків. Там є школи, медичні заклади, тож можна їх просто розширювати. І там можна запровадити такий експеримент, надати їм статус так званих вільних в економічному сенсі міст, їх ще називають "чартерні міста". Де, наприклад, новий середній бізнес буде повністю звільнений від оподаткування, певних адміністративних, регулятивних правил.
Шляхом дешевої атомної енергетики можна дати гарантії інвесторам на 15-20 років, що вони будуть отримувати, наприклад, за певним пільговим тарифом електроенергію, якщо розмістять своє енергоємне виробництво. І ці підприємства могли б функціонувати вночі, коли енергоспоживання падає і в нічний тариф.
Йдеться про створення в цих містах трьох таких "кіл". Перше — це промислова платформа, робочі місця. Друге — вільні економічно міста для малих і середніх підприємств, для місцевого підприємництва. І третє — якісний життєвий простір зі школами, медзакладами, парками, місцями відпочинку тощо.
Так можна зберегти субрегіональну культурну особливість переселенців. Вони зможуть переселятися колективами, відтворюючи свої соціокультурні осередки. А зараз ми бачимо зовсім іншу ситуацію, коли їх розміщують в якихось модульних містечках, де немає роботи, немає шкіл, інфраструктури. Це формат своєрідного гетто для цих людей.
— Ця ідея правильна, але її треба розширити, з міркувань наших нових товарних потоків. Окрім торговельного хабу, який формувався в Одесі до війни, нам треба формувати новий транспортний хаб у Львівській області. Якщо в Одеській області був, скажімо, приймаючий хаб, то у Львівській має бути роздатковий. Мультимодальний транспортний вузол, який перенаправлятиме вантажі різними маршрутами в Європу. Тому цю вузьку колію треба будувати і з'єднувати її з європейською мережею.
Є такий проект будівництва Балтійської залізниці — Baltic Rail (або Rail Baltica, — ред.). У балтійських країнах теж є проблема цієї російської колії, і у Фінляндії є. Тому є європейське інфраструктурне рішення будівництва залізниці з Фінляндії через країни Балтії, Сувальський коридор в Польщу. Нам необхідно доєднатися до нього, щоб наша гілка зі Львівської області з'єднувалася з цією мережею, завдяки чому ми зможемо вийти на польські балтійські порти у Гданську і Гдині. Які можуть стати одними з ключових портів для експорту нашої продукції. Нам, можливо, навіть треба спільно з Європою, поляками думати про будівництво окремої, потужнішої залізниці зі Львова в порти Гданська і Гдині. Щоб вантажі з України йшли туди напряму по окремій гілці.
— Я цю ідею не зовсім розумію і вважаю, що це є певною сегрегацією бізнесу, причому за суб'єктивними ознаками. Тому треба подивитись, який бізнес увійде в ці списки, а тоді можна буде сказати, чи дійсно ця назва "білого" бізнесу відповідає дійсності. Але ці сегрегації досить шкідливі для економіки, тому, я думаю, це не досить корисний хід.
— Я, як людина, яка купує дуже багато книг, такі ідеї завжди підтримую... На мою думку, такі заходи, можуть стимулювати людей купувати книги. Можливо, вони підтримують видавничу галузь, яка під час війни перебуває у кризі. Але цю політику треба розширювати. Наприклад, в контексті збільшеного тарифу з електроенергії треба роздавати так звані електричні гроші малозабезпеченим верствам населення, передусім пенсіонерам, які отримують пенсію на рівні середньої і нижче середньої, малозабезпеченим сім'ям, багатодітним. Це не класичні субсидії, це просто електричні гроші по 300-400, можливо по 500 гривень на місяць, щоб компенсувати надвисокі витрати на електроенергію.
Треба робити періодичні виплати на рівні прожиткового мінімуму, хоча б раз на квартал, верствам населення, які найбільше постраждали від нинішньої економічної кризи. Якщо брати прожитковий мінімум 6-7 тисяч гривень, хоча б раз на квартал доплачувати стільки грошей тим же пенсіонерам з мінімальною пенсією, чи людям, які доглядають за інвалідом, чи у яких по троє і більше дітей.
Цю політику треба розширювати. І тоді ця ідея з книгами буде всередині цієї політики й не буде викликати такий сильний спротив. Бо якщо вона одна і поруч немає інших подібних виплат, то тоді вона наражається на серйозну критику.
— Програма "5-7-9" — це класична програма, яка була помилково розроблена і не призвела до головного результату, так званого ефекту мультиплікатора. Що таке державні витрати? Ти даєш 1 гривню виплат, і вони перетворюються, наприклад, на 3–5 гривень додаткового валового продукту. З цих додаткових 5 гривень валового продукту ти отримуєш 1,5 гривні нових податкових надходжень. Умовно кажучи, 1 гривню витратив — 1,5 гривні отримав. Отак мають працювати державні програми стимулювання бізнесу з ефектом мультиплікатора.
У цьому ж випадку він був абсолютно відсутній. Навіть одиниці ефекту не було. Тому що значна частина цих кредитних ресурсів пішла на рефінансування старих боргів, на поповнення обігових коштів, коли торгівельні компанії брали по мільярду гривень під 5% річних і держава фактично за рахунок своїх грошей посилювала від'ємне торгівельне сальдо. Держава компенсувала процентні ставки за пільговими кредитами, які видавали банки. Компанії купували імпортний товар, який продавали у своїх мережах, і фактично за рахунок цього держава стимулювала зростання від'ємного сальдо торгівельного балансу. Так само брали під 5% на поповнення обігових коштів, клали на депозит у банк і заробляли на державі, наприклад, 15% річних. Абсолютно абсурдна політика.
Програму "5-7-9" треба було направляти виключно на капекс, тобто капітальні вкладення – створення переробних потужностей. Вона мала бути направлена на переробку на рівні малих і середніх підприємств. І тоді б цих коштів вистачило, не було б проблем, і це б дало величезний ефект мультиплікатора. Тому що переробка — це збільшення рівня доданої вартості і збільшення рівня податків. Це нові робочі місця і, знову ж таки, збільшення податків на працю. Це закупівля обладнання, в тому числі у вітчизняних підприємств тощо.
А гроші є. Просто, по-перше, не треба лякатися використання емісійних ресурсів. У 2023-му році взагалі не використовували таких емісійних ресурсів, коли Нацбанк купує військові облігації Мінфіну. Я вважаю, що головна ціль була подолати інфляцію, але її так побороли, що вона зараз знизилась до 3%. Що в умовах війни взагалі дорівнює депресивного стану економіки.
Тому я вважаю, що 200-300 мільярдів гривень на рік можна направляти на такі програми за рахунок прямої емісії НБУ, тобто купівлі спеціальних облігацій Міністерства фінансів. Це, звісно, прискорить інфляцію, може, до 7-8%, навіть 10%, але це набагато корисніше, ніж коли інфляція 3%, а люди не мають жодної фінансової підтримки.
— Емісію, помірну регулювану емісію для розігріву економіки, так.
— Це падіння ВВП — просто поступове вичерпування так званої низької статистичної бази порівняння. У 2023 році чому було зростання? Тому що у 2022-му економіка впала, ВВП знизився майже на 30%. Встановилась низька статистична база порівняння. Досить ілюстративно це пояснює такий приклад: виробляли один трактор, стали виробляти два трактори — зростання на 100%. Тобто у 2023-му виробництво порівнювалося із жахливими показниками 2022-го, і за рахунок цього ми змогли показати часткове зростання — на 5%. А зараз у нас йде поступове використання статистичного ресурсу, тож тепер буде уповільнення цих темпів, тому що реальних структурних передумов зростання у нас, на жаль, немає.
— У нас податкова система формується в умовах колосального впливу різних фінансово-промислових груп і лобістських груп. Тому, на жаль, найбільший податковий тиск — на звичайного українця, за рахунок якого платять податки на працю — це податок на доходи фізичних осіб, це єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду, це військовий збір. Крім того, простий українець, як кінцевий споживач, сплачує такі непрямі податки, як ПДВ чи акцизи, які в ціні товару відображаються окремим рядком.
А от бізнес у нас навпаки платить досить низькі податки. Якщо взяти податок на прибуток, то він обіймає досить скромну позицію у структурі доходів бюджету, і переважно ці податки платять державні підприємства та компанії з іноземним капіталом. Тому певні податки у нас треба переглядати. Наприклад, рента за видобування природних ресурсів у нас занадто мала. Особливо що стосується, наприклад, залізної руди.
Ми маємо застосовувати мита на експорт сировини і їхній кошт формувати національний резервний фонд, як це роблять країни, які експортують сировину, — та ж Норвегія, Саудівська Аравія, багато інших. А у нас є мита лише на металобрухт і насіння соняшнику. І то там мізерні суми, вони приносять на рік в бюджет 500 мільйонів гривень, тобто трохи більш як 10 мільйонів євро. З урахуванням того, що у нас сировинна модель економіки, це просто смішний показник і знущання з економічної логіки.
Крім того, у нас під час війни повним ходом йде відшкодування ПДВ на експорт сировини. Оті всі схеми з так званим "чорним" зерном, яке купується за "нал", потім купуються документи з податковим кредитом, в далі держава відшкодовує ПДВ під час експорту. Там суми — десятки мільярдів гривень. У нас держава відшкодовує 140 мільярдів гривень ПДВ на рік. Величезна сума. І переважно це якраз за експортом сировини, в тому числі аграрної.
Далі — оподаткування банків. Добре, що зараз підвищили податок на прибуток, зробили його більшим для банків. Але, наприклад, Нацбанк за рахунок власних ресурсів, за депозитними сертифікатами, виплатив минулого року доходи банкам на рівні 80 мільярдів гривень. Тобто на 2 мільярди доларів чи євро дотував банківську систему.
Прогресивний податок на доходи. Чому прибиральниця у супермаркеті має сплачувати зі своїх 10 тисяч гривень 18% і чому умовний Коболев має сплачувати зі своїх мільйонних доходів 18%? Має бути прогресивна ставка. Декілька сотень тисяч гривень доходу на місяць — ставка не 18%, наприклад, а 25% на доходи фізичних осіб.
Треба закривати лазівки з оподаткуванням дивідендів на рівні 5%. І оподаткування великих активів. Чому однаково сплачуються податок на нерухомість квартири на Борщагівці чи на Троєщині у Києві й квартира такого ж метражу в центрі?
Це все треба переглядати. Але в нас не хочуть. В нас хочуть просто взяти тих, хто вже платить багато податків, і оподаткувати їх ще більше. Збільшити, наприклад, військовий збір для всіх, збільшити базову ставку податку на доходи, ввести військовий збір для ФОПів. У нас зовсім інша логіка, у нас рибу чистять з голови, хоча з хвоста чистити зручніше взагалі-то...
— Так, у нас щипають гусака. Хоча держава має розраховувати лише на те пір'я, яке гусак залишає у своєму гнізді, коли йде звідти погуляти чи поїсти траву.
— Вона жива, але, в принципі, повільно вмирає. Якщо не вдатися до якихось швидких і ефективних рішень, вона може і померти. Зараз вона у глибокій структурній кризі. Тому що стара модель розвитку зруйнована, а нової немає. Це навіть не якісь поточні проблеми, які можна виправити. Тут проблема смислова. Немає моделі, за якою економіка має розвиватися.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
