Олекса Шкатов

Президентські вибори в США, за якими у світі й в Україні стежили, можливо, не менше, ніж у самих Штатах, завершилися. Перемога Дональда Трампа для деяких інформаційних бульбашок із дещо романтизованим сприйняттям Америки та її величі стала несподіваною і навіть шокуючою. Проте результати виборів не є такими несподіваними для тих, хто цікавився, як насправді думає і відчуває простий американський виборець, що він вважає величчю Америки. Говорити про те, якою буде політика нового керівництва США, поки що зарано. Але окреслити деякі тенденції, ймовірні напрямки -- можливо. Тож ми вирішили окреслити майбутні дії Трампа. І почати варто з внутрішніх питань. Внутрішня політика: зниження податків і повернення американських підприємств "За Трампа був порядок. За Байдена -- безлад". Цю коротку (і таку знайома українцям) відповідь можна було регулярно отримати, якщо американця запитати про причини прихильності до Трампа, -- наприклад, в тих же соцмережах. І давали її не лише корінні американці, а й українські емігранти, що добряче обурювало відірвану від американських реалій українську спільноту. Проте до цього варто б було дослухатися: жителям США важливе те, що відбувається в США. Про світ вони зазвичай знають небагато й не дуже цікавляться. "Економічна програма Трампа в реальності цікавіша для американців, чому вони його і вибрали. І вона ґрунтується на скороченні податків: на курс акцій, на доходи фізичних осіб, на все. При цьому логіка його економічної програми спрямована на максимальне стимулювання релокації американських підприємств на американську територію. Тобто на максимальне сприяння тим бізнесам, які працюють на території США і створюють робочі місця", -- пояснює виконавчий директор Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин. І це лише податковий блок. Інший – це митні обмеження. У першу чергу вони стосуватимуться китайських товарів -- йдеться про 60% мита. На європейські товари -- 20%. Так, за логікою Трампа і його виборця, створюватимуться умови для розвитку американської економіки. Ця очікувана від Трампа економічна політика, продовжує експерт, викликала дуже велику ейфорію на фінансових ринках: підскочив біткоїн, підскочили акції американських корпорацій, розміщених у США. Помітне зростання індексу Доу Джонса одразу після того, як стало відомо, що Трамп найімовірніше переміг, -- з тої ж серії. "На початку 2025-го закінчуються податкові послаблення, які вводив Трамп за попередньої каденції. Байден їх не скасував, але наступного року закінчується термін їх дії. Корпорації були дуже внутрішньо напружені, тому що не знали подальшої долі цих податкових послаблень. Трамп оголосив, що він буде не тільки їх продовжувати, а й поглиблювати", -- каже економіст. Ці послаблення стосуватимуться не лише доходів корпорації, а й доходів фізичних осіб. А платити податки ніхто не любить. Щоправда, в результаті цих запропонованих Трампом новацій дефіцит американського бюджету може зрости на сім трильйонів доларів. Але, зауважує Пендзин, це у короткостроковій перспективі. А от у довгостроковій -- економісти прогнозують, що загальна сума надходжень може вирости -- за рахунок збільшення бази оподаткування. Тобто негатив врешті буде нівельований. Але це, за великим рахунком, очікування економічних експертів. Проте заяви кандидата в президенти і його дії як президента, нагадує співрозмовник TrueUA, іноді відрізняються. Тому не варто забігати наперед у прогнозах, варто дочекатись конкретних дій президента Трампа. Пріоритет республікації -- вибори до Конгресу 2026-го Про те, що на першому місці для нового американського президента буде внутрішній порядок денний, говорить і директор Інституту світової політики Євген Магда. Зокрема тому, його виборці Трампа у своїй масі -- ізоляціоністи, а не ті, хто бореться за глобальний вплив Сполучених Штатів у сучасному світі. "Крім того, Трамп отримав несподіваний бонус: у нього, очевидно, є підтримка обох палат Конгресу. І це для нього можливість довести, що ті, хто голосував проти нього, помилялися. Можливість показати, скажемо так, новий клас. І я думаю, що він це буде використовувати в першу чергу. Тобто, питання зовнішньої політики першочерговими не будуть, тут у мене немає жодних сумнівів", -- зазначає експерт. За минулої каденції певним стримувальним фактором та важелем впливу на Трампа була сама Республіканська партія. Проте цього разу розраховувати на це не доводиться. По-перше, як влучно зауважив на своїй Facebook-сторінці політолог Олег Постернак, нинішній президентський термін для Трампа -- останній, тож він не буде обтяжений електоральною залежністю. По-друге, Верховний Суд США надав президентам широкий імунітет від кримінальної відповідальності після того, як вони покинуть посаду, і це теж чималий стимул для бурхливої діяльності "без обмежень". По-третє, цього разу Трамп оточить себе лояльною та слухняною "свитою". І тут варто повернутися до двопалатної підтримки, згаданої Євгеном Магдою. "Він тепер може проводити практично будь-які рішення. Ну, хіба що за виключенням якихось суттєвих змін до Конституції, яких в американській історії й так не дуже багато. Крім того, треба розуміти, що тут є багато факторів. Зокрема те, що республіканці мають фактично два роки, щоб показати вищий клас на федеральному рівні, тому що в листопаді 2026-го будуть нові вибори в законодавчий орган. І вони просто зобов'язані це використати", -- каже директор Інституту світової політики. Він також додає, що поки що всі прогнози й припущення, за великим рахунком, нічого не варті, зокрема і щодо зовнішньої політики. Треба дивитися, хто буде в команді Трампа. Україна: план примусу до "русского міра" замість Плану перемоги Своєю чергою Олег Пендзин звертає увагу на одну заяву, яка вочевидь визначатиме один з напрямків зусиль Трампа на міжнародній арені. І ця заява стосується України, хоча вона й не згадана. "У своїй першій заяві, яку Трамп зробив після оголошення себе переможцем, він чітко заявив, що планує припинити всі війни на Землі. І в першу чергу це стосується України. Подивимося, як він її буде реалізовувати, на яких засадах, наскільки це буде відповідати інтересам України, як це буде виглядати. Залежно від цих дій можна буде оцінити, наскільки він збирається виконувати ті заяви, про які він говорив", -- каже Пендзин. Схоже, закінчувати всі війни на Землі Трамп дійсно вирішив таки з України. Про це свідчить "мирний план Трампа", начебто підготовлений командою нового президента і з посиланням на власні джерела опублікований The Wall Street Journal. Так, звісно ж, Трамп його поки що не ухвалював і все вирішуватиме на власний розсуд, але напрямок думок вже зрозуміли. Новий документ не надто відрізняється від версії Кіта Келлогга і Фреда Флейца, опублікованої влітку. І в Україні захвату не викличе: "заморожування" конфлікту по актуальній лінії фронту, демілітаризована зона (яка буде в Україні, а не в Росії, й найбільша після Другої світової війну), відмова від вступу в НАТО на 20 років. Ніяких повернень територій, лише обіцянки "гарантій", навчань щодо постачання зброї. Хоча Келлогг і Флейц влітку пропонували не давати Україні зброю, якщо вона не погодиться на перемовини. Такий собі примус до "миру" на радість Росії. І тут варто згадати План перемоги та напружений візит до США Володимира Зеленського. Той представив його обом американським партіям. І, вочевидь, згадував під час вимученої розмови із самим Трампом. Але, схоже, ні в чому останнього не переконав. Тож в України виникає проблема: як просунути свій порядок денний і своє бачення розв'язання російської проблеми. "Помилка в тому, що цей план фактично, як би сказати краще, зроблений не надто реалістично. І це проблема. Тому зараз країні треба якомога швидше цей план відкориговувати. Працювати з ним далі так, щоб досягти серйозного успіху і показати, що ми є країною, яка не просто вже тисячу днів бореться з широкомасштабним вторгненням Росії, а є країною, яка дивиться реалістично на власні перспективи", -- вважає Магда. Зовнішня політика: час торгових воєн Внутрішньоамериканський порядок денний нині, якщо не виникне серйозної зовнішньої загрози, а вона малоймовірна, вливатиме на все. Втім, це не означає, що у Дональда Трампа зовсім немає планів щодо зовнішньої політики. Щоправда, керуватиметься вона так само виключно внутрішніми інтересами. "Закінчуючи гарячі війни, Трамп розпочинає торгівельні війни. Розумієте, 60% мита на китайські товари -- це реальна торгівельна війна, яка просто так не закінчиться. 20% обмежень на європейські товари -- це торгівельна війна з Європою. Тобто світ, напевно, вступає в епоху торгівельних війн", -- пояснює Олег Пендзин. Він зауважує, що Трамп байдужий до засад Всесвітньої організації праці чи Міжнародної торгівельної організації, які мають вимоги щодо відсутності взаємних квот та обмежень. Трамп заявляє, що вводитиме митні обмеження, обмежить доступ товарів на американський ринок. Проте, знову ж таки, це поки що лише голосні й приємну вуху виборця заяви. The Telegraph пише, що у штаб-квартирі Європейської комісії американського президента теж добре почули. І активно готуються до можливого торгового конфлікту між США та ЄС.

У вівторок, 5 листопада, американський виборець піде на дільниці, щоби сказати своє вирішальне: "Трамп" чи "Гарріс". І у такий спосіб поставити крапку у невизначеності, яка протягом всього перебігу супроводжувала нинішні президентські перегони у Сполучених Штатах — яскраві, скандальні і для когось, можливо, доленосні.Про те, чим була цікава чи навіть унікальна нинішня виборча кампанія в США та до чого варто готуватися Україні, TrueUA поговорив з кандидатом політичних наук, виконавчим директором "Міжнародної асоціації малих громад" Олексієм Буряченком.— До президентських виборів в США лишилися лічені дні. Якщо підсумовувати, чим була унікальна ця виборча компанія, які характерні риси і відмінності від попередніх можна згадати?— Якщо говорити базово, починаючи з участі Джо Байдена, то унікальною ця компанія була досить віковими кандидатами. Як для демократів, так і для республіканців. Навіть за соціологією понад третина респондентів казали не про професійні якості, а передусім про вік кандидатів. Відповідно, була значна частина електорату, яка саме через це була не готова голосувати ні за Трампа, ні за Байдена.Якщо говорити про глибшу соціологію, то Байдена відзначали як більш досвідченого, системного політика, якому готові більше довіряти і який у будь-якому випадку забезпечить сталість. А от про Трампа говорили більш емоційно, що він як був у протестній до істеблішменту ніші, так і залишився.Також на специфіку цього виборчого процесу наклався вихід американців з Афганістану. Який, до слова, був розпочатий ще за Трампа, але завершальна стадія, дуже резонансна, прийшлася вже на Байдена. Бо стало очевидно, що тими засобами й у межах пріоритетів, поставлених США в цій країні і в цьому регіоні, вони своїх цілей не досягають, при цьому витрачаються колосальні кошти. І переважна більшість американців каже, що, так, потрібно було виходити з Афганістану. Але це потрібно було робити більш плавно, не наражаючи на ризик людей, які співпрацювали з американцями.Найбільша континентальна війна в Європі з часів Другої світової — Росії проти України — також має значний вплив на кампанію. І ще додався Близький Схід. Тож я б відзначив, що у цій кампанії, на відмінну від попередніх, зовнішній фактор відіграє більше ролі. Хоча, знову таки, якщо аналізувати вподобання американців, то все одно дві третини — три чверті пріоритетних для них питань — це питання суто внутрішньої політики.Тут важливо зауважити, що попередні виборчі процеси відбувалися на тлі однополярного світу, світового домінування Сполучених Штатів. А оскільки воно, за великим рахунком, було безальтернативним, це могло впливати й на електоральні настрої. Американці більше концентрувалися на собі, тому що на геополітичному рівні досягли першої позиції. І, зокрема, тому зараз така зміна, що навіть під час дебатів, як з Байденом, так і з Камалою Гарріс зовнішня тема порушувалася, тема російсько-української війни в зовнішньому блоці була номером один.— Звертає увагу, що коли Гарріс тільки змінила Байдена, у неї був кращий рейтинг, а зараз Трамп її наздогнав. На вашу думку, що пішло не так у демократів? Чому вони почали втрачати підтримку?— Спочатку потрібно сказати, чому Гарріс набрала, щоб потім пояснити, чому вона трішки "зійшла". Набрала вона передусім за рахунок консолідації самих демократів. Тому що балотування Джо Байдена частина партії підтримувала, а частина, той же Обама — ні. І цей розкол послабляв їхні шанси у цих виборчих перегонах.Потім до неї почали стікатися голоси категорії, яку ми вже згадували, — не готової голосувати за жодного вікового кандидата. Ця категорія не те, щоб значна, але це дозволило Гарріс, за деякими опитуваннями, обігнати Трампа.Скажімо так: на короткій дистанції вона мала більше шансів перемогти, але ж дистанція ця не коротка. У короткостроковому періоді демократи отримали сильнішого кандидата, змогли консолідуватися і отримали додаткові голоси "нейтралів". Але "вдовгу" почались проблеми. Гарріс, навіть на позиції віце-президента, завжди була в тіні президента. І певний період часу ніхто не знав, чого від неї очікувати. І кожен малював собі окрему картинку з Камалою Гарріс.Коли ситуація почала розхитуватися трампівською пропагандою — мовляв, Камала тільки гарно сміється, але нічого не робить, її відповідь була непоганою, вона отримала перевагу під час дебатів. І, відверто кажучи, такої переваги мало хто не очікував. Мало хто очікував, що вдасться переграти на професійних якостях досвідченого Трампа — такого емоційного, епатажного, з досвідом президентського терміну, публічних виступів, близького до телебачення. Але Камалі це вдалося, і це пролонгувало її перевагу, хай і незначну, в межах статистичної похибки, на середній дистанції.Але чим ближче до виборів, тим більше дається в знаки робота Трампа з протестним електоратом, яка і привела його до влади минулого разу. А йому тоді, нагадаю, не давали шансів на перемогу, відрив був суттєвий, але на вибори прийшли ті, на кого не розраховувала соціологія. І зараз, коли він багато їздить нейтральними, невизначеними штатами, які і визначать долю президентських перегонів, він бере своєю харизмою, натиском, прямолінійністю. Тож історія може бути схожою.Зараз всі зусилля трампівської команди кинуті на те, щоб схилити ці невизначені штати на свій бік. Плюс робота з так званим "глибинним" американцем, якимсь умовним фермером з Айови. До того ж протестний електорат, якого прорахувати, скільки його прийде на дільниці, важко. Тому і похитнулися позиції Камали. Їй не вистачає різкості, імпровізації, навіть конструктиву, що завжди було її плюсом, а не Трампа. За ключовими для американців темами вона не пропонує яскраву повістку, якої від неї очікували.Від Трампа, скажемо прямо, його електорат, окрім гасел, нічого особливо і не очікував. Що робить Трамп? Він дивиться топ проблем по соціології і починає на них "навалювати" яскраві пропозиції. От і все, дуже примітивна виборча стратегія. Від Камали, все ж таки, оскільки вона є частиною чинної адміністрації, користується підтримкою чинного президента, очікували глибших, серйозних пропозицій у соціально-економічних питаннях. Їй чи не вдається досить яскраво їх артикулювати, чи вони десь пересікаються з трампівськими... Ситуація щодо Гарріс складається досить розмита, і на цьому тлі Трамп починає видаватися цікавішим для виборця.— Риторика Трампа досить популістична. Він багато обіцяє, але не зрозуміло, як це буде зроблено. І от ми завжди звинувачували українського виборця, що він надто ласий до популізму. Але виявляється, що американський виборець такий же, слабкий перед обіцянками?— "Популізм" все ж таки не завжди можна класифікувати як негативне слово. Популізм — це врахування позиції людей. Вона може бути хибною, і цим грішать політики-популісти, коли йдуть за масами. Але коли питання, яке підтримується у суспільстві, і просте, радикальне рішення, яке суспільство бачить, підтримується політиком, це гарантує йому підтримку.Наскільки ці популістичні запити до політиків адекватні, залежить від рівня політичної культури суспільства. Але ж направду в США рівень політичної культури досить низький, і зараз ми в цьому переконуємося. Люди в сільській місцевості не знають навіть не те, що відбувається у світовій політиці, вони навіть не можуть для себе артикулювати, де розташована якась, припустимо, Албанія. Пам'ятаєте фільм "Хвіст крутить собакою"? Чому там Албанія? Тому що ніхто не знає, де вона. Це дуже правдива історія.У нас рівень середній освіти набагато вищий, ніж у Сполучених Штатах. А якщо є низький рівень політичної культури, низький рівень освіченості, то і популістичні тренди будуть низького рівня. Тому що пропонувати, скажімо, професійний порядок денний політикам електорально не вигідно. Його потрібно буде довго пояснювати, і не факт, що це вдасться.Тому ми бачимо, що і демократи, і республіканці так чи інакше діють в межах популістичної риторики. Єдине, що варіативність у шляхах вирішення поточних проблем лишається більш професійною у демократів, оскільки це все ж таки чинна адміністрація. А в республіканців, у випадку трампівської кампанії, це вже звелося до майже огульного популізму, який нічого від виборця не потребує -- ні знання історії, ні знання причинних аспектів в економіці чи ще чогось. Максимально проста повістка, яка максимально легко заходить максимально великій кількості людей.Я щиро скажу, що хоча Сполучені Штати завжди були законодавцями політтехнологій, в останніх виборчих циклах Україна, як на мене, набагато цікавіша в контексті наявності такої карти вибору для виборця: який напрямок він хоче, передвиборчі програми, розбиратися у них. На превеликий жаль, у США цього давно немає. Не тільки під час цього електронного циклу, попередні теж чимось особливо професійним не відрізнялися.— Трамп використовує своє відоме гасло з попередньої кампанії -- "Зробимо Америку величною знову". Складається враження, що у нас розуміння величі Америки і розуміння її величі у аудиторії, на яку працює Трамп, дуже відмінне. У нас це вплив на міжнародному рівні, а вони зосереджені на власних потребах. Як можна описати велич Америки, на якій грає Трамп?— Ви дуже логічно поставили порядок запитань, ми від популізму переходимо до гасла "Зробимо Америку величною знову". Все дуже просто. Для нас Америка — це так чи інакше символ, символ демократії. Наше сприйняття Америки в будь-якому випадку пов'язане з їхньою зовнішньою політикою. Але давайте відверто: нам з вами чи політикам в Україні, чи українцям не все одно, який рівень іпотеки в американця? Все одно. Внутрішня повістка, яка пропонується звичайному американцю, нам не цікава.Така ж, тільки протилежна, історія з американцями: зовнішня повістка їм також не особливо цікава. Люди там орієнтовані перш за все на свої базові потреби: мати можливість заплатити за іпотеку, залити галон бензину. Такі дуже звичайні речі. Навіть є такий вислів, що якщо галон бензину подорожчає на 50%, то це політична смерть для чинного президента. Велич Америки там сприймається через те, наскільки якісно і багато соціального блага Америка спроможна зробити для свого громадянина. А не що вона робить у світі, у Європі, в Афганістані, в Індійсько-Тихоокеанському регіоні чи в Україні. Логіка звичайного американця така: робіть, що хочете, але зробіть мені дешевшу іпотеку, дешевший бензин і дайте можливості для саморозвитку і заробітку.— Тобто "зробіть Америку величною для мене"?— Абсолютно правильно. Коли Америка зробила серйозний ривок? Коли вийшла з Другої Світової війни, надаючи все необхідне як для Європи, так і для Радянського Союзу, максимально розкрутила свої виробничі м'язи і вийшла на інший технологічний рівень. І тоді Америка була величною — коли були маскл-кари шестилітрові тощо.От Трамп в апелює до тієї Америки, її величі, багатства, відкритості для молоді, можливостей. Єдине, що він не каже, що тоді Америка була дуже активною на зовнішньому контурі. Тобто відбувається підміна понять. Їм ніхто не пояснює, що зробити Америку величною знову неможливо без глобальної політики. Тому що велич полягає у глобальних світових інститутах, які по суті керуються Америкою: Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, те саме НАТО, величезний кількість двосторонніх договорів, вплив на ООН, USAID -- урядовий фонд США, величезна кількість НГО і дуже значна позиція в доларах.— Перейдемо до прогнозів в разі перемоги будь-якого кандидата. Бо ж ми зараз не знаємо, хто це буде...— Не знаємо. І ніхто не знає.— Почнемо з Камали Гарріс. Якщо переможе вона, які наслідки можливі для України? Що хорошого, що поганого?— За великим рахунком, обоє кандидати — і від республіканців, і від демократів — як на мене, не спроможні якісно змінити зовнішню політику Сполучених Штатів. Звичайно, магістрально їхні стратегії, враховуючи передвиборчі обіцянки та пріоритети, різні. Але жоден з них не буде новим Рейганом. Тоді ж дійсно була і так звана рейганоміка, рішуча економічна реформа, і в зовнішній політиці він був максимально яструбом. Враховуючи, як поводилися протягом своїх політичних кар'єр і Трамп, і Гарріс, я не бачу, щоб або в першого, або в другої був потенціал хоча б приблизно повторити таку поведінку, такі дії.Ймовірно, тенденційно США продовжать йти в бік певної ізоляційної політики. Звичайно, вони будуть пріоритетизувати окремі напрямки своїх зовнішніх відносин, але того, що вони і далі відіграватимуть роль світового поліцейського, як це було продекларовано на початку 1990-х, очікувати не варто. Ні Трамп, ні Гарріс, наймовірніше, цього не змінять.Щодо глобальної політики взагалі і, через цю призму, України, НАТО — думаю, від Камали не варто очікувати якихось різких дій. Все буде розвиватися максимально по-кіссінджерськи, в намаганні всіх зі всіма домовитися, зменшувати рівні ескалації і на тлі такої травоїдної позиції намагатись пролонгувати спадаючу тенденцію впливу Сполучених Штатів. Максимально розтягнути її в часі.Трамп -- чому його, в принципі, бояться? Через його невизначеність. Але невизначеність Трампа, як на мене, дуже переоцінена. Якщо подивитися на його минулий президентський термін, то він теж був дуже яскравий під час передвиборчої кампанії, але щойно став президентом, вся епатажність кудись поділася, він став частиною естеблішменту. І йшов у фарватері стратегії розвитку і зовнішніх пріоритетів США.Можливо, він буде "відрубати" елементи, які бачить для себе зайвими у зовнішній політиці. Як свого часу він почав вихід з Афганістану, так цього разу, мабуть, те ж саме чекатиме і на позицію щодо домінування в НАТО. Тобто якщо при Гарріс НАТО не перезавантажиться і роль США збережеться, що, в принципі, погано як для Штатів, так і для НАТО, то при Трампі буде принципова позиція: країни Європи мають піклуватися про свою безпеку самі. США, і така ідея вже лунала від чинної адміністрації Байдена, у випадку агресії в бік ЄС готові кратно включитися у підтримку. А допоки це не відбувається, вони платитимуть рівно стільки, скільки й інші члени, і паритетно ухвалюватимуть рішення зі всіма, а не грати "першу скрипку".Тому при Трампі, думаю, ми побачимо певні рухи в оптимізації витрат США на глобальному рівні. Але чи спроможний Трамп на якусь нову модель? Це найбільша інтрига. Як на мене, що віце-президент Венс, що Трамп — не ті люди, які спроможні на якісь нові моделі. Які знайдуть необхідний баланс у світі, наприклад, для перезавантаження ООН. Але для балансу скажу, що і Камала Гарріс також, мені здається, не з тих людей.— Якщо Дональд Трам і Джей Ді Венс за своєї каденції продовжать свою лінію, місцями антиукраїнську, якою вони добре накрутили свій електорат, який є простір для маневру в України? Які компенсатори? До чого готуватися у такій ситуації?— Зрозуміло, що є магістральний курс на ЄС та НАТО, закріплений в Конституції. Але багато інших країн йшли до серйозного внутрішнього перезавантаження, до вищого рівня не через участь у глобальних, наддержавних об'єднаннях. Якщо географічно навколо якоїсь маленької країни завжди був Євросоюз, то вона таким чином в нього вливається. У випадку з Україною все складніше. По суті вона є для ЄС певним форпостом перед Азією, перед Російською Федерацією. Вона вже багато в чому зруйнована, є окуповані, анексовані території. Тому я б робив декілька одночасних рухів.Перше — це продовжувати комунікувати з чинною адміністрацією США і тією адміністрацією, яка буде формуватися за результатами виборів. Для нас поки що колосально важлива американська підтримка, двопартійна і двопалатна. Але одночасно треба робити акцент на підвищенні рівня комунікації з європейськими партнерами, пояснюючи, що дуже скоро питання безпеки Європи буде питанням самої Європи. І тут Україна може посісти серйозне місце. І вони чудово це розуміють, що роль "безпекового шлагбауму", яку Україна і зараз виконує для багатьох ризиків, вона може виконувати і в подальшому. Тому вони зацікавлені у продовженні інтеграційних процесів.Але разом з тим я б запровадив і третій напрям. Це укладання двосторонніх угод з конкретними державами. Не ті договори про безпеку, які зараз укладаються. Їх вже близько 30, але вони передусім спрямовані на майбутню війну. А я б порадив шукати партнерів, які готові допомагати Україні вже. І не робити якийсь великий блок, а працювати з кожним індивідуально, сам на сам.Прикладом можуть бути взаємовідносини Туреччини та Азербайджану. Якби ми вийшли на подібний рівень конструктивних взаємовідносин, наприклад, з Польщею, це було б ідеально. Але ж Польща є членом ЄС та НАТО, і це ускладнює завдання. Тому, можливо, треба шукати якісь гібридні варіанти. І підсилювати конкретні треки взаємозв'язків з конкретними країнами.Четверте і, мабуть, найголовніше — Україні потрібен геополітичний проект, а можливо і декілька. Україна має показати світу, чим вона може бути корисна, і консолідувати підтримку навколо якогось глобального пріоритету, який цікавий всім.Допоки ми будемо варитися у своєму внутрішньому казані, як казала Мирослава Гонгадзе, ходити по зачарованому колу української політики від виборів до виборів, то нічого гарного в нас не буде. Щоб це змінити, нам потрібна зовнішня повістка, яка б об'єднала всіх навколо неї. Потрібна візія як для України, так і глобальна ідея, яка навколо України об'єднає інші країни, просто по всьому світові. Тоді, думаю, ми будемо зменшувати свою залежність від тих же Сполучених Штатів, від Європейського Союзу. І парадокс в тому, що чим менше ми будемо від них залежати, тим ближче ми будемо до членства в ЄС та НАТО.

У неділю, 27 жовтня, Україна традиційно спатиме на годину довше: рівно о четвертій ранку годинники "переводяться" на "зимовий" час. Цього року це могло бути останнє таке переведення у новітній історії України: у липні Верховна Рада підтримала законопроект, який скасовує запровадження "літнього" часу. Проте за три місяці президент так і не знайшов часу підписати цей документ. Тож поки що подальше переведення стрілок "підвисло" у політичному просторі. Парламент витратив чотири роки на годину Переведення стрілок в Україні, як і в багатьох інших країнах, вже 28 років відбувається в ніч на останню неділю березня о 03:00 (на годину вперед, "літній" час) та в ніч на останню неділю жовтня о 04:00 (на годину назад, "зимовий" час). З невідомих причин це не давало спокою нинішньому голові Верховної Ради Руслану Стефанчуку. Ще 9 жовтня 2020-го, за попереднього спікера Дмитра Разумкова, він зареєстрував законопроект №4201, у якому серед іншого запропонував скасувати перехід на "літній" час. Варто зазначити, що це лише один пункт в законопроекті, який формально присвячений обчисленню часу в Україні в широкому розумінні -- від закріплення григоріанського календаря до визначення одиниць вимірювання часу (години, хвилини, секунди), хоча пояснювальна записка здебільшого присвячена саме відмові від "літнього" часу. Серед причин -- "захист територіальної цілісності та зміцнення національної безпеки України" (мовляв, на окупованих територіях РФ запровадила свій час, тож українському часу потрібен окремий закон), "захист здоров'я населення" (бо сезонний часовий стрибок має негативний вплив на здоров'я, фізичне і психологічне), "близько 140 країн або ніколи не користувалися сезонним часом" (однак це переважно азійські, південноамериканські та африканські країни), ще і Європарламент в березні 2019-го "підтримав ідею скасування сезонного переведення годинника з 2021 року". На початку березня 2021-го законопроект підтримали за основу 277 голосами. "За" майже у повному складі проголосували "Слуги народу", "Європейська Солідарність", "Голос", "За майбутнє" та значна частина позафракційних. "Батьківщина", "ОПЗЖ" та "Довіра" голосів не дали. Але вже за два тижні підтримки різко не стало -- у другому читанні за документ проголосували лише 212 депутатів, переважно "слуги". Інші або різко "передумали", як весь "Голос", або, як майже вся "ОПЗЖ", не прийшли на роботу. Фото з сайту Верховної Ради Наступна серія відбулася за три роки, 16 липня 2024-го. Цього разу голосів було менше -- 161. "Слуги народу" підтримали ідею одноголосно. "Голос" дав 10 "за" з 20 можливих, позафракційні -- 5 з 19. Ще 6, 4 і 3 голоси дали "Батьківщина", "За майбутнє" та "Довіра". "ЄС" цього разу повним складом передумали й навіть дали 9 голосів "проти" -- єдині з усіх фракцій. А "ОПЗЖ", крім одного депутата, знову просто не з'явилися в Раду. Ініціатор законопроекту і тепер вже спікер Стефанчук підписав своє дітище аж за місяць. Закон відправився до голови держави -- й на Банковій "завис". Спікер і Конституція -- за. Президент утримується 24 жовтня ВВС із посиланням на свої джерела в команді президента повідомила, що Зеленський закон спікера не підписав і не планує. Мовляв, нарешті все порахували й "вилізли збитки на кілька мільярдів". І взагалі це ідея Стефанчука, і щоб його не ображати, вето не буде, але і підпису не буде. Тож за такого сценарію, підбиває підсумок видання, українці й надалі переходитимуть у березні на літній, а у жовтні -- на "зимовий" час. Але є нюанс. Згідно з Конституцією, а саме 94 статті, президент має підписати й оприлюднити або повернути на повторний розгляд до парламенту документ "зі своїми вмотивованими й сформульованими пропозиціями" протягом 15 днів після отримання. А якщо ні першого, ні другого не відбулося, "закон вважається схваленим Президентом України й має бути підписаний та офіційно оприлюднений". Тож юридично президент може тепер тільки підписати закон. І все тримається на формальності з умовою "має бути підписаний". Як регіонали тягнули Україну у вічне московське літо Нинішня спроба скасувати переведення годинників -- не перша в історії незалежної України. Попередня була наприкінці вересня 2011-го, за часів "регіоналів". Щоправда, вони не ховали потрібне їм рішення в законі зі стандартами й еталонами, а просто видали постанову ВР з єдиним пунктом: "Установити з 27 березня 2011 року (тобто "заднім числом") на території України час другого часового поясу з додаванням однієї години". Тобто, по-перше, "літній" час, а по-друге, час третього поясу і, за "дивним збігом" -- саме московський. Бо Москва, яка взагалі-то розташована у другому поясі, тоді якраз теж перейшла теж на вічний "літній" час. У відповідь "регіонали" отримали протести, по-перше, свідомих громадян, по-друге, західних регіонів, яких не дуже тішила перспектива прокидатися рано, за Москвою, хоча світає пізно, майже за Варшавою. Ініціатива була настільки альтернативно обдарованою, що вже у жовтні від неї відмовилися. Слідом від такого ж рішення відмовилися у "братній" підкремлівській "Придністровській Молдавській Республіці". Чому відмовлятися від "літнього" часу -- погана ідея Україна -- велика і дещо витягнута із заходу на схід країна. Але їй пощастило -- майже вся її територія розташована у другому часовому поясі. Виключення -- краєчок Закарпаття, який міг би бути першим поясом, і крайні східні райони Харківської, Луганської та Донецької областей, які вже "зайшли" у третій пояс. Фото з мережі Інтернет Власне, саме у західних і східних регіонах виникає найбільше проблем, коли політики беруться за час. Якщо згадати "літній" час "регіоналів", то 21 грудня, у найкоротший день року, сонце в Ужгороді сходило б аж о 09:21, у Львові -- о 09:19. З вічним "зимовим" часом виникає зворотна проблема, але вже для східних регіонів. Наприклад у Харкові 21 червня -- найдовший день року -- сонце стає о 04:25, а заходить о 20:48. Якщо прибрати додаткову літню годину, буде 03:25 і 19:48 відповідно. Не надто комфортно і для сну, і для літнього вечірнього променаду. Тож так, сезонні часові стрибки -- особливо березневий -- не надто приємні для самопочуття. Але ранній схід сонця і такий же ранній захід, ще й влітку, також навряд чи додадуть психологічного і психічного здоров'я. Тим більше, що Україна, як і інший розвинутий світ, вже давно відійшла від аграрного укладу життя, орієнтованого на світловий день, і живе саме за годинниками, а не за сонцем. Хто вигадав переводити стрілки і як в інших Взагалі астрономічним часом вважається саме "зимовий" час. Ідея ж "літнього" виникла ще в ранні індустріальні -- і, відповідно, доелектричні -- часи з дуже простою метою: ефективніше використовувати наявне денне світло. Власне, англійська назва це й означає -- "час збереження денного світла" (Daylight Saving Time, DST). Першим прогресивну зміну запропонував один з засновників США Бенджамін Франклін у ще 1784-му. Проте все ХІХ століття все йшло за звичним розкладом. До оптимізації часу повернулися лише під час Другої промислової -- або ж Технологічної революції --на початку ХХ століття. Першими стрілки перевели у Великій Британії у 1908 році. Проте там це обмежилося маєтками короля Едварда VII, а от "на потік" часові зміни поставили Німеччина й Австро-Угорщина у 1916-му. Переведення стрілок почало крокувати світом. Нині 71 країна світу має "зимовий" та "літній" час: вся Європа, Північна Америка (окрім Мексики), Австралія й Океанія. А от у Південній Америці переводять годинник лише у Чилі. Африка ж представлена лише Єгиптом, де до переведення стрілок повернулися після кількох років відмови. Фото: Worldprints.com Варто додати, що кордони літнього часу за минулі 50 років дещо зросли, щонайменше на європейському континенті. У 1970-ті переведення стрілок відбувалося в першу неділю квітня й останню неділю вересня. У 1981-му посунули весняний кордон, до останньої неділі березня. А у 1996-му -- осінній, до останньої неділі жовтня. У СРСР намагалися піти своїм шляхом і спочатку, у 1981-му, датами переходу призначили 1 квітня й 1 жовтня. Але за три роки зрозуміли, що у робочі дні це робити не зручно, і слідом за "загниваючим заходом" посунули зміни на вихідні. Додамо, що далеко не всі країни живуть за часом свого поясу. Білорусь, наприклад, хоча повністю розташована у другому поясі, навіть зміщена ближче до європейського першого, живе за російським третім поясом (тож її центральним і західним регіонам можна поспівчувати -- згадаймо українські протести 2011-го). А от європейські країни, хоч і мають у своєму розпорядженні два пояси, живуть переважно у першому поясі. Навіть чималенькі Франція та Іспанія, які надійно вмістилися у "нульовому" поясі. За "рідним" Гринвічем же живуть лише Велика Британія та Ірландія, Ісландія, Португалія, а далі вже крайні західні країни Африки. Історія із непідписаним законом про скасування переведення годинників свідчить про одне: українці й далі будуть переходити у березні на "літній" час, а у жовтні -- на "зимовий". А заяви на кшталт "не крадіть наші вечори" відійдуть у минуле.

Ввечері 1 жовтня, із початком єврейського Нового року (Рош га-Шана розпочався із заходом сонця), Іран завдав потужного ракетного удару по Ізраїлю. До того країна аятоли Хоменеї, яку від єврейської держави відділяє Йорданія, Ірак і майже 1000 кілометрів, тривалий час спостерігала, як Ізраїль громить її проксі -- спочатку ХАМАС у Секторі Газа, а зараз "Хезболлу" у Лівані. І грозилася страшними карами. Ізраїль вже пообіцяв відповідь. І в тому, що вона буде, сумніватися не доводиться. Особливо спостерігаючи, як системно, безжально і вигадливо -- чого лише варта історія із пейджерами "Хезболли" -- остаточно вирішує антиізраїльське питання навколо своїх кордонів. Водночас в Україні захвилювалися, що серйозне загострення на Близькому Сході відверне увагу від нашої війни. Йдеться не про офіційних осіб, а скоріше про небайдужих до політики користувачів соцмереж та так званих лідерів суспільних думок, які на низовому інформаційному рівні перетягують на себе експертні функції. Нерішучість ООН -- персона нон грата у Землі обітованій Атака 1 жовтня -- друга подібна "акція" від Тегерана. Перший був пів року тому, в ніч на 14 квітня. Тоді по Ізраїлю було випущено понад 170 ударних дронів і понад 150 ракет різного типу (в різних джерелах дані відрізняються, -- ред.). Цього разу -- близько 200 носіїв, найчастіше у новинах згадується 181 ракета. Серйозної шкоди вони не завдали: більшу частину збила ізраїльська ППО, а ті, що її подолали, поцілили у кілька цивільних та інфраструктурних об'єктів, кілька військових аеродромів, вся авіація з яких була піднята в небо, або ж лягли у пустелю. З людських жертв -- один житель Гази, якого буквально розчавило впалим з неба хвостовим шматком іранської "кари". Залишки іранської ракети, якою Тегеран атакував Ізраїль 2 жовтня. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Ще один постраждалий, на цей раз дипломатично -- генсек ООН Антоніу Гутерреш, якого Ізраїль оголосив персоною нон-грата. Причина -- Гутерреш видав надто обтічний "твіт", засудивши розширення конфлікту й заявивши, що сторонам треба припинити вогонь. Ні Іран, ні Ізраїль у повідомленні не згадувалися. Останній розлютився. "Кожен, хто не може однозначно засудити злочинний напад Ірану на Ізраїль, як це зробили майже всі країни світу, не заслуговує ступати на землю Ізраїлю", -- гримів голова МЗС Ізраїлю Ісраель Кац. Гутерреш поспішив виправдатися: "Як я робив у зв’язку з атакою Ірану у квітні -- і як це мало бути очевидним вчора в контексті висловленого мною засудження -- я знову рішуче засуджую вчорашній масштабний ракетний удар Ірану по Ізраїлю". Антоніу Гутерреш. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Чи розпочне Тель-Авів велику війну проти Тегерана Навіть реакція на заяву Гутерреша свідчить, що Ізраїль налаштований рішучо. Помста для Тегерана вже, вочевидь, готується. Питання -- якою вона буде. Експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу Інституту майбутнього Ілія Куса погоджується, що Іран безкарним не лишиться. І також зауважує: масштаб цього покарання поки дійсно невідомий. "Зараз складно сказати, -- обережно міркує Куса. -- Але найімовірніше, вони обміняються ударами, можливо, декілька разів, і потім залишаться в певних межах. Тобто не будуть виходити в неконтрольовану ескалацію. Це моє припущення". До того, що великої війни на Близькому Сході, ймовірно, не буде, схиляється і керівник Центру громадської аналітики "Вежа" Валерій Клочок. "Іран не готовий до конвенційної війни. В нього нібито є ядерна зброя, яку вже кілька років ось-ось мають виготовити, Іран збагачує уран, але загалом представити світу він її ніяк не може", -- зауважує експерт. За його словами, Іран становить загрозу на Близькому Сході виключно тому, що об'єднав навколо себе радикально налаштоване ісламське крило шиїтів, яке хоче підім'яти під свій контроль весь Близький Схід. Але більш помірковане сунітське крило -- наприклад, Саудівська Аравія чи Йорданія -- демонструє прихильність до співпраці з Заходом і суттєво зменшує потенціал Ірану в потугах об'єднати арабський світ проти Ізраїлю. "Так, є час від часу певні суперечності, але Близький Схід, як правило, швидко починає війни і швидко завершує", -- зазначає Клочок. Він додає, що Ізраїль, вочевидь, переслідує зараз амбітну ціль: забезпечити собі більш-менш зрозумілі правила життя на кілька десятирічь і бути впевненим, що ніякі хусити, "Хезболла" чи ХАМАС загрози існуванню не становлять. Своєю чергою Тегеран не має підтримки з боку потужних гравців, окрім Туреччини, щоб вести війну проти Тель-Авіва. Росія у цій справі обмежилася хіба заявами, проте ні технологіями для завершення ядерної програми, ні сучасним озброєнням не допомогла. Керівник Центру громадської аналітики "Вежа" звертає увагу і на якість іранської атаки: все було настільки хаотично, що закрадаються підозри, чи не було це демонстрацією відповіді замість справжньої відповіді. "Все розраховано на прихильників Корпусу вартових ісламської революції, аятоли, чинної влади Ірану. Бо Іран, як би це парадоксально не звучало, ще не зовсім втратив деякі ознаки демократії", -- зауважує експерт, маючи на увазі потужні акції протесту проти режиму аятол та відносну поміркованість нового президента Масуда Пезешкіана. Масуд Пезешкіан. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Пезешкіан, до слова, вже застеріг Ізраїль від ударів відплати, пообіцявши ще більший удар у відповідь і одночасно заявивши, що не прагне війни. І тут варто згадати ще одну можливу причину для іранської агресії: репутаційну. На тлі дуже переконливої ізраїльської офензиви Тегерану стало конче необхідно показати, що він все ще гравець. Не лише внутрішній, а й зовнішній, арабській аудиторії. Інакше, наслідуючи путінську стилістику, "перед пацанами незручно". Єдине питання -- чи входить збереження іранського обличчя в ізраїльські плани. Чи перенесеться фокус уваги на Cхід Побоювання, що Україна зникне з порядку денного через загострення в іншому куточку планети, на Близькому Сході чи у Тайванській протоці, виникають регулярно. Рік тому, коли палестинський ХАМАС здійснив безпрецедентну за масштабами та жорстокості атаку на Ізраїль, також говорилося, що наша доля відійде на другий план. Бо "світ втомився від війни в Україні". Україну цікавить збереження передусім підтримки Заходу. Але цей умовний Захід, як наголошує Валерій Клочок, варто розділити -- на США та Європу. Для Штатів близькосхідний регіон завжди був важливим, і вони як підтримували, так і підтримуватимуть Ізраїль. Союзники Сполучених штатів також до цього долучатимуться. Але це не означає, що про Україну забудуть. Тим більше, що Ізраїль нині забезпечений зброєю для найбасштабніших військових операцій на Сході. Є й інший аспект: у США перманентна битва проти тероризму у світі корисна для політики. "Знищили терористів -- хвала Білому дому, незалежно від того, хто його очолює, -- пояснює експерт. -- Нема терористів -- треба, щоб вони з'явилися. Вони з'являються, і їх знищують". Тому операція проти "Хезболли" -- прекрасна новина для американського виборця. Тим більше, що самі американці до цього долучені, на відміну від В'єтнамської війни чи війни в Іраку. Радник з національної безпеки США Джейк Салліван коментує ракетні атаки Ірану по Ізраїлю 1 жовтня. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна для США -- не байдужа, але окрема тема. Але є ті, для кого ми точно в пріоритеті, -- європейські країни. "Європа сьогодні проявляє неабияку стурбованість тим, що війна може поширитися на її територію. І вона допомагатиме Україні стільки, скільки потрібно", -- пояснює Клочок. Це підтверджують і заяви (зокрема членів Бухарестської дев'ятки) про зміну політики НАТО щодо стримування російської агресії, і розмови про створення військ Європейського Союзу, про що, як зауважує експерт, зараз говорять неголосно, але вже говорять. Хиткість євроатлантичної співпраці вже багатьом зрозуміла. "Тому я і питаю: для кого Україна може стати другим питанням, для Європи чи для Сполучених Штатів Америки? У США ми і не були ніколи першим питанням. А у Європі ми зараз питання №1, для них Близький Схід -- питання №2. Хіба що через економічну призму, скачок цін на нафту -- тут інтереси з Америкою збігаються. Тому я особисто не бачу для нас нічого критичного", -- підбиває підсумок політолог. Ілія Куса також не вважає, що Україна зійде зі світових -- передусім західних -- передовиць. "Я не думаю, що це буде назавжди. Звісно, на якийсь час перші шпальти будуть писати про Близький Схід. А потім всі повернуться до звичних тем, які є в пріоритеті у кожної країни", -- лаконічно зазначив він. Війна на Близькому Сході: які наслідки для України Варто спробувати оцінити і ті наслідки, окрім можливих проблем з допомогою, які ірано-ізраїльський конфлікт може мати для України. Зокрема, чи може він сприяти покращенню та поглибленню відносин України та Ізраїля. Адже "осі зла" у нас вимальовуються схожі, єдине що боротися доводиться з їхніми різними "мацаками". Ілія Куса погоджується з припущенням, що переривання в постачаннях іранських озброєнь Росії, особливо у випадку, якщо конфлікт затягнеться надовго, можливе. Але чекати, що Ізраїль змінить позицію щодо передачі нам озброєнь, навряд чи доводиться. "Сам по собі Ізраїль завжди буде концентруватися на вирішенні своїх проблем, вони не пов'язані з [нашою] війною з Росією. У своєму регіоні в них свої проблеми. І якщо ми хочемо від них, наприклад, якихось систем ППО, то, думаю, цього не буде. З тих же причин, чому Іран може скоротити постачання озброєнь Росії -- бо їм воно потрібне самим, особливо якщо це буде велика війна", -- пояснює Куса. Що стосується дипломатичних стосунків, то вони, за словами експерта, і так цілком нормальні. Російську агресію Ізраїль засудив, інших суттєвих протиріч політичного чи дипломатичного характеру щодо нашої війни між країнами нема. А от Валерій Клочок припускає, що потенційно конфлікт з Іраном таки може сприяти поглибленню українсько-ізраїльських відносин, в яких, на його думку, є що змінити на краще. Тому заява українського МЗС із засудженням Ірану за терористичні дії, -- дуже добре і правильно. Проте, зауважує керівник "Вежі", нам треба бути поміркованими і не намагатися одразу використати це на свою користь. "Тут, скоріше, ми сидимо на березі річки і очікуємо, коли зіпсуються відносини Ізраїлю і Росії. Оце, як на мене, важливіше. А вони псуються, тому що МЗС Росії зробив дуже потрібну нам заяву, в якій засудив Ізраїль за наземну операцію проти Лівану. Я більш ніж переконаний, що в Ізраїлі це почули, прочитали. Реакції поки що не було, але, я вважаю, ізраїльтяни "закусили" цей момент", -- пояснює експерт. Він додає, що Ізраїль підтримувати, звісно, треба. І там, ймовірно, в курсі, що більшість українців підтримують їхні дії. Але Україні, все ж таки, варто проводити і більше інформаційної роботи з ізраїльською аудиторію. На жаль, з боку української влади готовності працювати назовні професійніше не помітно. "Ми чомусь вирішили, що створення російськомовного каналу все вирішує. А воно не вирішує. В Україні це тільки поглиблює кризу, а за кордоном цього не достатньо", -- підсумовує експерт.

Ухвалення закону №6490-д, про внесення змін до Митного кодексу України щодо встановлення особливостей проходження служби в митних органах, а у загальному вжитку -- про митну реформу, став однією з головних подій тижня. Голосування за закон було без перебільшення довгоочікуваною подією. Цього вимагав бізнес, цього вимагала опозиція, цього вимагали західні партнери. Реформування митниці було однією з вимог для п'ятого перегляду програми фінансування від МВФ, тож не дивно, що посли "Великої сімки" навіть привітали ухвалення закону. Проте ухвалення -- ще не реалізація. Тож TrueUA звернув увагу на один з аспектів змін, а саме економічний, і разом з економістом Іллею Несходовським спробував розібратися, коли реформування митниці відчує державний бюджет. Як реформуватимуть митницю Якщо дуже стисло, то українська митниця має бути реформована за типом антикорупційних органів -- НАБУ, БЕБ, НАЗК. Очільник митної служби обиратиметься на конкурсній основі, із залученням міжнародних учасників, і має бути політично незалежним. Конкурсна комісія має бути сформована за два місяці після підписання закону. Зняти з посади голову митниці можна буде за результатами незалежного аудиту. Всі інші співробітники повинні пройти переатестацію протягом 18 місяців, при цьому половина членів комісій переатестаційних комісій за пропозиціями бізнес-спільноти. Фото: УП Крім цього, мають бути запроваджені зовнішній аудит роботи митниці, декларації доброчесності, перевірки на поліграфі та моніторинг способу життя митників. За це їм обіцяють підвищення окладів, хоча з тексту пояснювальної записки одночасно слідує, що реалізація положень законопроекту не потребує додаткових витрат із державного бюджету. Коли буде ефект від реформи митниці Ухвалення закону -- ще не зміни, а лише оголошення про них. Оскільки митниця -- це державний орган, відповідальний серед іншого за стягнення відповідних платежів, то ми вирішили поцікавитися саме цим -- коли чекати збільшення надходжень від реформованого органу до держбюджету. Аби краще це спрогнозувати, звернулися до Іллі Несходовського -- економіста і керівника аналітичного напряму "Мережі захисту національних інтересів "АНТС". "Я не поділяю думки, що навіть наступного року це принесе значне збільшення надходжень від митниці. Тому що реформа митниці -- це не лише зміна керівництва. Це цілий комплекс заходів -- технічний, методичний, організаційний тощо -- які дозволять забезпечити ефективність роботи", -- одразу зауважив Несходовський. Ілля Несходовський. Фото з мережі Інтернет Він погоджується, що реформа і, власне, ухвалення закону -- дуже важливий крок, який веде до забезпечення незалежності митниці. І якщо раніше керівники митниці призначалися кулуарно, часто за якимось політичними, іноді корупційними та іншими, навіть не професійними ознаками, що призводило до значного рівня корупція на митниці, то тепер вони мають обиратися за участі незалежних експертів, які, серед іншого, будуть оцінювати доброчесність та професійність. "Плюс це захист -- звільнення можливе виключно за результатами аудиту, а призначення здійснюється вже не Мінфіном, а Кабінетом міністрів за поданням відповідної конкурсної комісії, -- звертає увагу експерт. -- Тому це важливий перший крок для того, щоб забезпечити нормальне функціонування". Коли зростуть надходження в бюджет Але все це не означає, що доходи від митниці помітно і, головне, одразу зростуть. Як пояснює Несходовський, до 2022 року недонадходження в бюджет були на рівні 2-3 млрд доларів на рік -- така сума була отримана співставлянням української статистики та статистики з країн, які відправляли нам товари. І це розходження свідчить, що з частини товарів не були сплачені податки або ж їхня вартість була занижена і відповідна сплата не відбулася. "Щодо збільшення надходжень від митниці, то я його оцінюю дуже скромно. Можливо, 1 мільярд доларів і, відповідно, приблизно 40 мільярдів гривень додаткових коштів -- це, думаю, реалістична сума за перший рік. В наступні роки це залежатиме від того, чи буде комплексне реформування митниці, чи воно буде обмежене тільки тим, що на керівництво митниці буде поставлена особа, яка не зможе повноцінно впливати на всі процеси через середню ланку", -- зауважує Несходовський. Ризики Ризики реформування митниці, чи не стане воно лише гарним голосуванням для відводу західних очей -- наступне серйозне питання. Свіжий приклад, коли, здавалося б, непоганий механізм не спрацював і був "перемелений" системою, наводить сам же співрозмовник TrueUA - недавнє звільнення очільника "Укренерго" Володимира Кудрицького. І Наглядова рада начебто була "незалежною", щонайменше на папері, але позбутися неугодного чиновника це не завадило. "Тому тут ризик -- супротив системи, тому що там кругова порука. По-перше, це і створення конкурсної комісії. По-друге, це і питання самого призначення, проходження відповідного конкурсу, а також питання, чи не будуть на переможця навіть після того, як він пройде, створений якийсь компромат. Який призведе до того, що буде неможливо [працювати], людина буде залежною від певних осіб, які матимуть такий компромат", -- розмірковує Несходовський. Він додає, що в такому разі, коли керівництво є, а по факту управління здійснюється нижньою чи середньою ланкою, подальше впровадження реформи буде де-факто неможливе. Фото: "Громадське радіо" "Повірте, коли там йде кругова порука, задіяний прокурор, судді, правоохоронці, СБУ і так далі, вони всі будуть працювати на те, щоб залишити корупційну систему. Сума, яка там крутиться, навіть якщо припустити, що не всі суми є втратами бюджету, -- десь приблизно 1-2 мільярди доларів на рік. Це значна сума, щоб ви підкуповували абсолютно всіх", -- попереджає експерт. Поки що закон є лише на папері -- аби набути чинності, він має бути ще підписаний президентом і опублікований. Щодо останнього, щоправда, сумніватися не доводиться, адже реформа митниці -- запорука західної підтримки, а гроші, і не тільки вони, Україні зараз конче необхідні. А от що далі... З одного боку, скепсис щодо реалізації реформи зрозумілий і навіть обгрунтований -- нам не вперше бачити, як корисні, необхідні ініціативи "спускалися на гальмах". З іншого, в будь-якому разі з'явиться механізм впливу та додаткового контролю за таким "незалежним" органом -- у поганому розумінні -- як митниця. І рано чи пізно лад там буде наведений. Бо дочікуватися шансу українці вміють.

Початок вересня виявився неспокійним у владних коридорах. Точніше, у владних він, ймовірніше, був напруженим, а от неспокійним він був у коридорах на Грушевського: Банкова гуртом звільняла голів міністерств та інших відомств, тасувала кандидатури й врешті продавлювала через Раду потрібні їй кадрові рішення. Парламент цього разу, варто зазначити, був дещо норовливим. Але більше за формою, ніж по суті, "проваливши" голосування за тими чи іншими кандидатурами, він знайшов потрібні голоси вже наступного дня. Про те, що стоїть за цією, вже черговою, ініційованою Офісом президента кадровою ротацією та чи можна порадіти новачкам -- TrueUA розбирався з політологом Олегом Постернаком. -- На вашу думку, що взагалі відбувається? Навіщо і чому саме зараз Банкова вирішила перетрусити Кабмін? -- Кабмін у нас був недоукомплектований дуже давно -- п'ять вакантних посад більше ніж півроку. Це не є правильним. А пов'язано це з тим, що, по-перше, в умовах воєнного стану і в умовах зміни формату ухвалення стратегічних державних рішень змінилася і значущість політичної, законопроектної, урядової роботи. Вони об'єктивно відсунуті на другий план. Другий момент пов'язаний з тим, що в оточенні президента є декілька груп впливу, і ключову роль відіграє голова Офісу президента. Також зрозуміло, що певне відтермінування урядової ротації було пов'язане з пошуком певного типу людей, які б виконали функції, що ставить перед ними президент. І, зокрема, які були б максимально лояльні до голови Офісу президента. Можливо, таких кандидатур насправді не дуже багато у кадровій обоймі влади. Третя причина полягає в тому, що реальна зміна конструкції влади, пріоритет військових питань, підкреслена значущість РНБО, Ставки верховного головнокомандувача робили питання кадрових призначень другорядним, а то й навіть третьорядним. Крім того, йшов пошук можливості заміни всього Кабміну, зокрема прем'єр-міністра, і влітку називалося ім'я Юлії Свириденко як найбільш ймовірної кандидатури. Але деякі нюанси правового характеру, зокрема закон про правовий режим воєнного стану, який передбачає можливість непрацюючого Кабміну, і, можливо, певний вплив міжнародних партнерів призвели до того, що тема прем'єра, я так розумію, зараз знята. Тому саме перед початком бюджетного процесу, перед стартом осінньо-зимового періоду, опалювального сезону назріла потреба мати повністю сформований уряд. -- Саме цим пошуком потрібних кандидатур можна пояснити затишшя після травневих "чисток", коли, поміж інших, зняли міністра інфраструктури Олександра Кубракова? -- Кубракова треба було знімати через те, що він налагоджував окремі лінії співпраці з іноземними партнерами, зокрема з американцями, і це не сподобалось Банковій. Тому на той час це питання було надзвичайного, оперативного політичного характеру. А всім іншим міністрам -- в межах "в.о." або, наприклад, [міністра юстиції] Дениса Малюськи, який давно просився на вихід, шукали заміну. Відповідно, потрібен був час, який би дозволив зробити це одним махом. Ще один чинник полягає в тому, що не зовсім вистачає голосів у Верховній Раді. Монобільшість зменшується. Наявність різних депутатських мікрогруп всередині "Слуги народу" продовжує існувати, вони торгуються, і провести одним махом всі кадрові призначення було операційно правильно. Тому, я думаю, Банкова й обрала такий сценарій на початку вересня. -- Ну президент зараз фактично представляє і виконавчу, і законодавчу гілку влади.Банкова перебрала на себе ці функції. І вони роблять і без того слухняний Кабмін ще більш лояльним... -- Не впевнений, що ще більше. Куди лояльніше, куди слухняніше? -- В тому і питання. Вони його просто перетрушують, раптом пожвавиться? -- Ми шукаємо тут політичну мотивацію, якісь психологічні пояснення. Насправді все дуже просто. Треба дивитись на специфіку кадрової політики з боку самого президента. А він, як правило, полюбляє ставити такі вимірювані чинники, як ККД, ефективність, продуктивність того чи іншого чиновника. Якщо той непродуктивний на думку президента, звісно, виникає бажання його замінити. Щодо деяких -- наприклад, [міністра стратегічних галузей промисловості] Олександра Камишина -- відставка дійсно була сприйнята з подивом. Ймовірно, президент планує використати його для якихось інших цілей в команді Офісу безпосередньо. А на посадах в уряді йому потрібні такі собі яструби-технократи. Жорсткі виконавці, які будуть чітко, злагоджено і дуже оперативно виконувати поставлені завдання. Це тренд воєнного часу: немає часу на розкачки, бюрократичні проволоки, на піар. Треба діяти. -- А чи є ознаки того, що це якось допоможе владі? Враховуючи, як довго вони шукали кандидатури, зокрема додаткове міністерство (єдності, -- ред.), кількість тимчасово виконувачів обов'язків? -- Думаю, що президент хотів би закрити цей урядовий кейс. І він розуміє, що зміни можуть пробуксовувати в парламенті, що парламент, частина депутатських мікрогруп, може показати зуби. І вони вже показують -- наприклад, невідставкою Коваля або Верещук (за відставку голови Фонду держмайна Віталія Коваля та віце-прем'єрку з питань ТОТ Ірину Верещук довелося голосувати двічі, -- ред.). І це питання вже стає справою честі для президента. Бо він вперше не отримує швидку кадрову обойму нових урядовців, як звик отримувати "зелене світло" від парламенту раніше. -- В контексті цих кадрових змін окремий інтерес викликає звільнення Ростислава Шурми. Враховуючи, що Зеленський до останнього береже своїх людей -- своїх чи Андрія Єрмака -- то це був певним чином "несподіваний поворот". Чому так сталося, на вашу думку? -- Тут є кілька версій. По-перше, кажуть, і сам Шурма хотів вже вийти, його не сильно задовольняла державна служба. По-друге, існує версія, що це сталося через корупційний шлейф, так званий Комітет енергетики при ОП, який він координував і який дозволив отримувати фірмі його брата певний фінансовий ресурс. Цей шлейф був відомий західним партнерам і, можливо, були натяки. І третя версія -- можливо, все, як завжди в Офісі президента, впирається у відносини з Андрієм Борисовичем Єрмаком. Якщо ці відносини еволюціонували в гірший бік, то, очевидно, цей чиновник не може продовжувати роботу, якщо більше не має довіри чи поваги. -- Ви вказали на Енергетичний комітет, і тут варто згадати інше звільнення -- голови "Укренерго" Володимира Кудрицького. Про нього по галузі непогані відгуки. Водночас звертає увагу, що абсолютно не порушувалася тема міністра енергетики Германа Галущенка, до якого назбиралося чимало претензій... -- Бо у Галущенка є свої виходи на Офіс президента. А у Кудрицького, який представляє іншу групу владної еліти, таких сталих відносин, напевне, не було. Кудрицький сприймався багатьма як ефективний керівник. Йому, так чи інакше, вдалося забезпечити захист енергетичних об'єктів -- не всіх, зрозуміло, бо це нереально, але багатьох. І енергосистема після останньої великої атаки встояла. Тому у суспільства й у міжнародних партнерів виникають питання щодо відставки Кудрицького. Але у Галущенка кращі відносини з Банковою. Лояльність і відданість -- ось і весь секрет тривалого перебування на посаді. -- Чи не є ці зміни такою собі ознакою стагнації влади -- оці от перестановки в Кабміні без якоїсь видимої цілі, створення нових міністерств без зрозумілої концепції... -- Або звільнення міністрів без звіту... -- До речі, привертає увагу, що оцінки роботи міністрів не було. Їх звільняють, але навіть не зрозуміло, з яким результатом. -- Це величезна проблема. І під час цієї кадрової ротації ця проблема знову оголилася. Її пропонують вирішити розумним чином: зобов'язати міністрів, які були звільнені або написали заяви, звітувати перед парламентом. Це має бути обов'язком. Бо інакше, це перетворюється на якусь "галочку". Урядовець начебто і працював два-три роки, а що після себе залишає, яка система наступництва, державної політики, геть не зрозуміло. Наприклад, Кулебу звільняють з посади міністра закордонних справ, це ключове відомство, але він відсутній в залі засідань Верховної Ради. Він не може чи не хоче звітувати, а про зовнішню політику, можливо, багато буде питань і в контексті відносин з Глобальним Півднем, і з Китаєм, і з іншими країнами. І ця практика має бути вирішена шляхом зміни закону про Кабінет міністрів. -- Резюмуючи, як все-таки сприймати ці кадрові зміни? -- Ці зміни треба сприймати абсолютно раціонально, виважено. Це не стагнація влади. Президент і "монобільшість" мають можливість змінювати кадри. Священних корів не буває. Тому у "вливанні свіжої крові" з метою оновити урядовий курс, збільшити кількість виважених менеджерів-виконавців немає нічого поганого. Якщо Мінстратегпром очолює Герман Сметанін (Рада проголосувала за його призначення, -- ред.), я вважаю, що це плюс для уряду. Якщо залишається Федоров, керівний віце-прем'єр і міністр цифрової трансформації -- це надзвичайно великий плюс. Якщо залишається Ольга Стефанишина, отримуючи посади міністра юстиції (її кандидатура також ухвалена депутатами, -- ред.) -- це також надзвичайний плюс з міркувань євроінтеграції. Залишається на посаді міністр оборони Умєров -- плюс, бо він має брати участь найближчими днями у "Рамштайні". І багато інших таких моментів. Не треба дивитись на урядову ротацію, як на ознаку кризи. Це звичайний бюрократичний процес. Я бачу в нових урядовцях непоганих менеджерів. Треба дати шанс цим людям. Єдине, що новим міністрам треба буде час на того, щоб "увійти в колію".

Війні Росії проти України не два, не десять, і навіть не сто чи триста років. За великим рахунком, вона велася завжди, як Московське князівство стало на ноги і набралося трохи сили. Зараз ця війна перебуває у гарячій, видимій стадії. А до того велася в тихому, фоновому режимі, із певними сплесками, які зазвичай називають обтічним словом "кризи". Та насправді це були продумані кроки для досягнення головної російської мети -- кінцевої перемоги та зникнення української нації та держави з політичної мапи світу. TrueUA згадує деякі епізоди цієї війни, часом призабуті, вже часів незалежності України. Харківський собор: як з'явилася УПЦ МП На початку червня 1989 року Помісний собор РПЦ церкви ухвалив новий устав, в якому, зокрема, підтвердив статус свого Українського екзархату і надав йому право називатися Українською православною церквою. А за рік перезаснував УПЦ вже як самоврядну церкву з правами "широкої автономії", що, втім, не відповідає канону. Очолив нову церкву митрополит Київський і всієї України Філарет -- один з найвпливовіших єпископів РПЦ. Він навіть був місцеблюстителем московського патріаршого престолу, але згодом програв боротьбу за головування в РПЦ Алексію II. Можна припустити, що передача йому України була свого роду втішним призом. Філарет, вочевидь, не втішився. І щойно Україна отримала незалежність, на початку листопада 1991-го, Собор УПЦ одноголосно оголошує незалежність -- автокефалію. Проте Москва не планувала відмовлятися від своєї гілки із найбільшою кількістю приходів і двома лаврами (потім, за прем'єрства Януковича, до Почаївської та Києво-Печерської додасться ще й Святогірська). Починається індивідуальна робота з єпископами щодо відновлення лояльності "Центру". Вже за півроку, 27-28 травня 1992-го, у Харкові відбувається інший, таємний Собор. Очолив його митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, який без відома й дозволу предстоятеля зумів зібрати 16 з 18 найвищих ієрархів церкви. Філарету висловили недовіру, звільнили його з посади та заборонили у служінні. Сам предстоятель на збори запрошений не був. Замість нього головою церкви обрали митрополита Ростовського, керуючого справами Московського патріархату Володимира (Сабодана). Хоча він навіть не міг бути претендентом, бо не належав до єпископату УПЦ. Філарет разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком) та єпископом Львівським Андрієм (Гораком) згодом створив свою ієрархію і почав називати себе патріархом. Так в Україні з'явилися дві УПЦ -- Московського та Київського патріархатів. Паралельно розвивалася ще й Українська автокефальна православна церква, створена у 1989-му задля відродження УАПЦ 1919-1937 років. В Україні починається невидима церковна війна. У 1997 Філарет отримує від Москви анафему, що його, звісно ж, не зупиняє. А УПЦ МП -- офіційно просто УПЦ -- стає потужним оплотом "русского міра". Через її церкви розповсюджується агітаційна література. Її отці змушують молитися на "новомученика" Ніколая ІІ, прославляють "русскіх братів" й сіють ненависть до України. Навколо її парафій кучкуються проросійські парамілітарні підрозділи та "казакі". І саме через неї Україні нав'язується чужинський візуальний та культурний церковний стандарт -- чужинські маківки-луковки, псевдорусскі храми, обов'язково закутані у спідниці та хустинки жінки... Треба сказати кілька слів на захист першого предстоятеля УПЦ МП, митрополита Володимира. За іронією долі, саме цей вихідець з Хмельниччини -- а не ті, хто його обрав, -- вирощує навколо себе проукраїнське крило церкви. За п'ять років після його смерті, вже відсторонене від керування, воно таки завершить його справу і разом з УПЦ КП та УАПЦ отримає на початку 2019-го Томос та заснує нову, канонічну й автокефальну Православну церкву України. "Мєшковський" час Криму Від самого початку української незалежності Крим був болючою "втратою" для Росії, але оголосити його своїм молодій "демократії" не пасувало. Втім, на тотально русифікованому півострові серед понавезених "корінних" та військових (і не тільки) пенсіонерів було достатньо людей, готових гребти в бік Росії. І такою людиною для Москви став Юрій Мєшков. Він народився у Синельникові на тодішній Дніпропетровщині, в юнацтві працював у Сімферополі, вчився у Москві, а працював потім у Криму (кар'єру починав слідчим прокуратури). 1990-го став депутатом Кримської облради (півострів тоді ще був областю), яку згодом перейменували на Верховну Раду АРК. Точніше, Вєрховний Совєт -- українську в Криму не жалували. Енергійний Мєшков засновує Республіканський рух Криму і у 1992 він ініціює референдум за від'єднання півострова від України. З першої спроби "не зрослося" -- референдум "зарубав" тодішній голова ВР АРК Микола Багров. Але антиукраїнська справа на цьому не закінчилася. Навпаки, все тільки починалося. У тому ж 1992-му кримські депутати ухвалили Конституцію півострова, яка передбачала, що півострів увійде до складу України як самостійна держава на договірних умовах. У січні 1994-го півострів обирає собі президента. Мєшков розвинув шалену діяльність. Він обіцяє максимальне зближення з Москвою аж до злиття, рубльову зону (в Україні в ці часи були перехідні "купони"), військову угоду. На кримську сцену виходять такі відомі російські шовіністи, як Костянтин Затулін, Сергій Бабурін та інші. Виборець у захваті -- Мєшков отримує переконливі 73% голосів. Президентам України знадобиться ще 25 років, щоб досягти таких результатів. Першим же указом новий президент впроваджує на півострові московський час -- його називають "мєшковським". В уряд заходять росіяни. Спікером Вєрховного Совєта стає Сергій Цеков. Це потім він буде "регіоналом", багаторічним опікуном "соотєчєствєнніков" і, врешті, сенатором РФ, а тоді це був один з чотирьох депутатів, які проголосували проти Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990-го. Мєшков знову готується до референдуму про від'єднання від України. В Україні на той час прийшов вже інший президент, Леонід Кучма. Який не спускає ситуацію "на гальмах", а береться за остаточне вирішення кримського питання. У березні 1995-го Верховна Рада скасовує кримську Конституцію і посаду президента Криму. До АРК заходить Нацгвардія, яка бере під контроль будівлю кримського парламенту. Мєшков на кілька тижнів барикадується в кабінеті. Кримський парламент таки голосує за референдум, який вже не відбудеться -- до повторення сценарію у 2014-му. "Уряд" тікає назад у Москву. Туди ж згодом російські військові вивезуть і Мєшкова. Допомагати йому облаштуватися буде Юрій Лужков. На підтримку президента тоді вийшли кілька сотень людей, переважно пенсійного віку. Інші "73%" і так зрозуміли, що "кримська весна" закінчилася. У 2011-му колишній президент повертається до Криму, але швидко депортується в "родную гавань". У 2014-му приїжджає знов і заявляє, що готовий очолити півострів після референдуму, бо у 1995-му його незаконно позбавили посади. Але він вже нікому не цікавий, та й не потрібний. За 5 років він отримав інсульт після сварки з адміністрацією готелю у Туреччині, повернувся в Москву із пневмонією і за два тижні помер. Україна на "газовій голці": дилер хоче більше Газовий шантаж Росії зараз пам'ятають переважно з часів Ющенка (а з російського боку – за часів Путіна), але залежність від "блакитного палива" Москва використовувала проти України й до того. Про те, що до розвитку сибірських родовищ газ Росія отримувала з багатої на вже розвідані родовища України, магістральним газогоном "Дашава -- Київ -- Брянськ -- Москва", в останній воліють не згадувати. Перші газові погрози пролунали ще 20 лютого 1993. Причина -- заборгованість у 138 млрд рублів. Київ тоді пригрозив, що перекриє газогони, якими Росія гонить паливо в Європу. Спрацювало. За два роки "Газпром" таки призупиняє поставки -- борг перевищував вже 1 трлн рублів. Як розплату хоче частину майнових прав на газотранспортну систему. Проблему вдається "заговорити", пообіцявши графік погашення заборгованості. Який так і не був наданий. У 1998-му в історії з'являється Юлія Тимошенко. Точніше, компанія-посередник "Ітера", яку з нею пов'язують. Після Помаранчевої революції "Газпром" починає "скаженіти": вимагає, щоб Україна купувала газ за майже європейськими цінами (250 доларів за "куб"), хоча сама купує його в Туркменістані за 44 долари. І 1 січня 2006-го закручує вентиль, мовляв, "Україна несанкціоновано відбирає газ". За три дні Москва і Київ домовляються за тимчасову ціну у 95 доларів за "куб". Згодом, за прем'єрства Януковича, на сцену виходить компанія "РосУкрЕнерго", яка стає посередником на газовому ринку України. У жовтні 2008-го, ставши знову прем'єром, Юлія Тимошенко разом з Путіним підписує Меморандум, яким з ринку прибирається ненависне їй "РосУкрЕнерго" і наче як прописуються умови постачання на наступні роки. Але в прибраного посередника виявився борг у 2,4 млрд доларів, які Москва починає вимагати у Києва. Починаються складні перемовини. 31 грудня Ющенко наказує їх припинити та відкликати делегацію "Нафтогазу" з Москви. Потішний президент Росії Дмитро Медведєв погрожує, що відтепер газ буде по 450 доларів за "куб" (до того торги точилися між 205 і 235 доларів). Згодом з'являється Путін і докидає ще "двадцятку". "Газпром" знову перекриває газ. Україна тримається. Європа починає мерзнути й погрожувати, що якщо сторони не домовляться, забути про репутацію доведеться обом. Як потім, майже за десятиліття, розповідатиме Дмитро Фірташ, Ющенко свідомо йшов на загострення, аби вибити з Москви вигідні умови. Але Юлія Тимошенко грала свою гру. Вона без погодження з президентом поїхала до Путіна, похіхікала з його дурнуватих жартів і підписала газові угоди, які згодом називатимуть кабальними. Покінчити з ними вдалося лише після Революції гідності й чотирьох років судових тяганин: 28 лютого 2018-го Стокгольмський арбітраж зобов'язав "Газпром" виплатити "Нафтогазу" 4,63 млрд доларів за невиконання постачання узгоджених обсягів газу, а "Нафтогаз" -- виплатити "Газпрому" за відібраний для транзиту газ. Україна лишається у виграші на 2,56 млрд грн і, що головне, без газових угод Тимошенко. Ярмо нарешті скинуте. Бригада Маш і мєдвєдей: російська культура замість національної ідентичності Культурна експансія Росії -- надзвичайно масштабна тема. Але варто згадати хоча б деякі способи, у які Москва зводила нанівець українське і без військових втручань затверджувала контроль над нашим населенням та простором. Перший -- це витіснення і знецінення національного. Що із розвитком технологій та зростанням доступності інформації -- радіо, телебачення, а згодом й Ынтернету -- набуло ще більших масштабів, русифіковуючи навіть ті осередки українськості, які до того були "на узбіччі" (як, наприклад, села) або "в обороні" (як Західна Україна). В хід йшло все: книги, кіно та серіали, мультфільми, гумор, театр, навіть експерти та політтехнологи. Росія охоче підтримувала виробництво та експорт свого продукту у колишні "республіки". При цьому місцеве висміювалося як недолуге, "сільське" та економічно невигідне. Натомість російське ніколи не називалося "дєрєвєнскім" -- свою культуру Москва завжди позиціонувала як "городську", а значить "вищу". Як наслідок, українці та їхні діти намертво "залипали" в російській реальності: говорили російською, дивилися російське, слухали російське і ходили на російське. Захоплювалися "бригадою" і "ментами". Повторювали безглузді жарти за "Нашею Рашею". Співали російські пісні. Просто тому, що російського було багато і воно було всюди. А українське треба було знайти. Другий спосіб -- це нав'язування свого та "помічення території". Це і вже згадані маківки-луковки на церквах УПЦ МП, і "спільні" пам'ятники (наприклад, Катерині ІІ в Одесі або Козаку Харку у Харкові), фестивалі типу "Великого русского слова" у Криму, освітні програми, мова і навіть часовий пояс (нагадаємо, "регіонали" свого часу хотіли перевести Україну на московський час). Так формується культурна шизофренія, коли вже не розбереш, де своє, а де чуже, де питоме і справжнє, а де новітня бутафорія. Всюди русскій дух. А чим менше відмінностей, тим простіше переконати людину, що ти "свій". Точніше, що вона -- твоя. Врешті, третій спосіб -- це присвоєння собі чужого. Це діє як на внутрішню аудиторію, так і на зовнішню. Як приклад першого можна згадати русифіковану версію фільму "За двома зайцями". Оригінальна українська фонограма була загублена на пів століття. Її знайшли у 2013-му у Маріуполі, відреставрували, і фільм зазвучав по-новому. Його наративи змінилися: кіно виявилося не про "смішних простецьких хохлів", а про пройдисвіта без сорому й гідності, який намагається "закосити під русскоязичного городського". А от історія з іншим фільмом -- "Тіні забутих предків" Параджанова -- вже приклад присвоєння, орієнтованого на аудиторію зовнішню. У березні 2024-го у Франції відбувся фестиваль "російського кіно". Фільм Параджанова був внесений до програми, хоча авторські права належать Кіностудії імені Олександра Довженка, яка жодних запрошень, звісно ж, не отримувала. Україна спробувала запобігти показу та привласненню української спадщини. Але отримала від організаторів відмову, мовляв, вони "поза політикою". Легендарне українське кіно було показане як російське. Присвоєння особливо ефективне в роботі з іноземцями, які і так не розрізняють московське від награбованого. На тлі повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути собі видатних Іллю Рєпіна та Івана Айвазовського, які понад століття вважалися "російськими". Але величезна кількість скарбів -- від вивезених з України колекцій російського "Ермітажу" до музики та фільмів -- для іноземного споживача лишається "російською". Москва набиває собі ціну за рахунок Україні. Спеціальні інформаційні операції В інтернеті можна наткнутися на оповідку – начебто спогади автора про навчання у радянському виші -- про методи бойової або "чорної" пропаганди. Вона завжди спрямована на заплутування аудиторії та репутаційні втрати, "нерукопожатність" супротивника. Довести їх або вкрай складно, або неможливо. Загадаємо деякі найгучніші випадки, які мають ознаки таких спецоперацій. У квітні 2002-го колишній майор Держохорони Микола Мельниченко -- той самий, який оприлюднив записи начебто розмов в кабінеті президента Кучми -- розповів Великому журі Сан-Франциско, що в його плівках є і розмова щодо продажу Іраку чотирьох "Кольчуг". Це система пасивної радіолокації літаків, українське ноу-хау, здатне побачити навіть "Стелси". Сполучені Штати тоді якраз збиралися вторгнутися в Ірак. Виник гучний скандал. Українській стороні із шаленими зусиллями вдалося довести американцям, що нічого подібного не було. Але "відкочувати назад" інформаційно було пізно. Була заморожена фінансова допомога Україні. Ставлення західних партнерів до Леоніда Кучми, і без того не безхмарне, стало ще прохолоднішим. За багато років по тому один з організаторів акції "Україна без Кучми", на той час вже генпрокурор Юрій Луценко, висловив "глибоке переконання", що "плівки Мельниченка" були спецоперацією ФСБ проти Кучми, який тоді якраз посмів заявити про рух в НАТО. На пів року раніше, 4 жовтня 2001-го, російський Ту-154 авіакомпанії "Сибір", який летів з Тель-Авіва в Новосибірськ, впав над Чорним морем. Загинули екіпаж та 66 пасажирів, з них 51 -- громадяни Ізраїлю. Катастрофа сталася під час спільних українсько-російських навчань із пусками бойових ракет. Російський МАК заявив, що літак випадково збила українська зенітна ракета. До цієї версії одразу виникло багато запитань. З ТТХ української ракети не збігалася ні ймовірна точка підриву, ні траєкторія її польоту, ні швидкість, навіть час до ймовірного влучання і непідсвіченість ймовірної цілі. Та й сам літак був у зоні відповідальності за безпеку повітряного руху РФ -- українці свій сектор для польотів закрили. Але Росія всі "стрілки" перевела на Україну й агресивно просувала свою версію на всіх доступних майданчиках. Попри всі ці нестикування президент Кучма тоді визнав, що літак був збитий українським ЗРК. Україна виплатила компенсації, хоча юридично так і не була визнана винною. Спроби компанії "Сибір" та чотирьох російських родин вибити додаткових грошей у 2007-му та 2010-му були розвалені у судах.

Рівно 10 днів тому, 6 серпня, Україна ошелешила Росію, яку "життя до такого не готувало", здивувала світ і певною мірою саму себе. І хоча спочатку до Курського наступу ЗСУ чимало хто поставився з дуже стриманими очікуваннями, зараз вже можна впевнено сказати: українська офензива-2024 вдалася і стане одним з визначних епізодів російсько-української війни. TrueUA згадує, чим вже відзначилася Курська операція, і підбиває її перші інформаційні підсумки. Підступна, зловісна тиша На відміну від минулого року, коли про майбутній наступ -- як виявилося, невдалий -- голосили звідусіль, цього разу все відбулося геть інакше. Про майбутню операцію, як розповідають залучені в ній українські оборонці, не знали навіть її учасники. До особового складу інформацію про вихід на Курщину довели за добу. Деякі підрозділи перед тим були "показово" відправлені на інші напрямки й розвернуті вже в дорозі. Як наслідок, заскочені були всі. І розслаблений Кремль, який, схоже, і сам повірив, що Україна не посміє перейти його кордон із повноцінною армійською операцією. І російська армія. І західні союзники з їхнім одвічним страхом "ескалації". Ба більше, навіть Україна не чекала такого "маневру". Хоча поза очі, "на кухнях, про перенесення бойових дій на територію супротивника і мріялося, але у ймовірність того, що влада наважиться на "хук справа" не вірив ніхто. Розбита російська техніка. Фото: Андрій Цаплієнко Треба визнати, що навіть після перших успіхів воєнної операції українські "говорячі голови", ласі до переможних заяв, не заговорили. Дізнаватися новини українцям довелося з інформаційних крихт, частина з яких долітала із... Z-пабліків. Російська пропагандистська машина була помітно розгублена і дезорієнтована, тож першу партію зіграли "воєнкори". Досить обривчасто та істерично, вони таки повідомляли про незрозумілий український прорив, поки офіційні канали стандартно брехали собі: "Ворог розбитий, ситуація під контролем". Військова складова Говорити про військову складову Курського наступу -- справа складна і невдячна. Ніхто, крім її "отців", не знає ні її мети, ні інструментарію, ні залучених сил. Тож і сказати, чи виправдовує вона задум, неможливо -- можна лише припускати. Але кілька важливих моментів визначити можна. По-перше, наступ відбувся. Попри те, чи будуть досягнуті його -- повторимося, поки невідомі -- цілі, він вже став одним з потужних епізодів війни. Російська оборона посипалася. На відміну від українських захисників, захисники російські битися за свою землю, як "діди" з кінофільмів, не стали. Що, звісно ж, це не означає, що ВС РФ бігтимуть аж до Москви, як війська Кутузова від Наполеона. Їхня військова машина оговтується і розбудовує спротив. Але ЗСУ в Росії за десять днів встигли зробити більше, ніж ВС РФ в Україні за рік. Із незрівнянними за обсягами ресурсами. По-друге, курська офензива не є "разовою акцією", рейдом, і триватиме далі. Про це свідчить чимало непрямих ознак, частину з яких називати не варто, але достатньо і видимих -- наприклад, останніх заяв влади щодо намірів цивілізовано піклуватися про цивільне населення і появу військових комендатур на захоплених територіях. По-третє, операція на Курщині підняла бойовий дух і війська, і цивільних. Вона пригасила розпач від невдалого українського контрнаступу 2023-го, повзучого російського наступу 2024-го і взагалі відсутності помітних військових успіхів за останній рік. Російська Суджа повернула надію та віру у власні сили. Українці отримали психологічну сатисфакцію. Бійці 61-ї окремої механізованої степової бригади в Суджі, 9 серпня 2024. Скриншот з відео Реакція росіян: "Она утонула" Якщо говорити про реакцію росіян, то більш-менш повно її можна описати кількома словами: ступор, розгуба, безпорадність. Зневіра -- зокрема в армії -- і тиха образа на владу. Традиційне "За чьто?". Хоча насправді вони чудово розуміють -- за що. Росіяни багато років дивилися реаліті-шоу "Убий Україну", але виявилися не готовими до того, що шоу прийде до них. Російська влада їх навчила, що війна десь далеко. А зараз їх, як у відомій пісні Бориса Гребенщикова, "налюбили". Але є дещо незвичне для українців, що проходить червоною ниткою через всі російські обурення й бідкання -- байдужість. Вона проглядається буквально в усьому. В діях місцевої влади, яка не організувала евакуацію прикордонних населених пунктів у перші дні наступу. У діях влади центральної. І навіть у діях самих росіян, які вже починають здавати квартири "не для жителів Курської області". "Страна огромная" не піднялась. Розчавлені "кадирівці" "Успіхи" спецпідрозділу "Ахмат" у забігу на довгі дистанції подалі від ЗСУ -- окрема тема. Поки "тікток-війська" знімали свої відео на далеких українських напрямках, росіяни охоче їм підспівували. А от відео з Курської області чомусь перестали "заходити". Бо, як виявилося, воювати -- це не "срочників" по "лєсополках" псувати. ЗСУ зараз чавлять виплекану кадирівську внутрішньоросійську міфологію важким "натівським чоботом". На їхній же, російській, території. І виправдання командира "Ахмата" Апті Алаутдінова (якого донедавна називали ймовірним наступником Кадирова, але це вже не точно) в стилі "ми розминулися з українцями", викликають криву усмішку навіть в росіян. Особливо на тлі розповідей російських полонених про те, чим реально прославився "Ахмат" на Курщині. 225-й ОШБ розбив підрозділ Ахмат у Курській області Роспропаганда: стандартний набір й підготовка до гіршого Російська пропаганда вже оговталася від ступору і традиційно бреше, часто навіть не зрозуміло, навіщо. Невідомо, чи "зайдуть" аудиторії казочки про "укрофашистів" цього разу. Але страхання -- лише один з векторів російської машини задурювання. А вона завжди працює в різних напрямках, "на перспективу". Один з альтернативних варіантів був "запущений" в маси у недавньому випуску програми "Мєсто встрєчі" на "НТВ". Один зі спікерів, під схвальне піддакування ведучих, закликав відкинути емоції, подивитися на мапу великої Росії і співставити з нею втрачені території: "Евакуювати треба з усього прикордоння. Готуватися до найгіршого варіанту. До того, що цими територіями, дай бог без людей, доведеться пожертвувати". Те, що росіян готують до гіршого -- добре. Що Росії начхати на Курщину -- байдуже. Але не варто сприймати наведені вище слова як гіпотетичну можливість здачі цих земель Україні. Ні. Там буде випалена фронтова земля, як на українському Сході та Півдні. Курщина, як і будь-що інше: буде або російська, або мертва. Реакція українців: Курщина, виявляється, наша! Навряд чи варто згадувати зрадницькі оцінки Курського наступу в стилі "краще б під Покровськ відправили". Головні українські емоції -- це радість від успіхів (хочеться вірити, без запаморочення) та зрозуміла зловтіха. Але декілька елементів української реакції варті уваги. Перше -- це фантазії про захоплення Курської АЕС. Розраховувати на це навряд чи доводиться, оскільки до неї ще йти і йти, щодня все складніше. Росіяни -- не дурні, як би того не хотілося, і до оборони АЕС готуються. Та й міжнародна спільнота навряд чи буде в захваті від ще одного ядерного об'єкта під воєнною загрозою. Хоча для торгів за ЗАЕС лот був би переконливий. Друге -- це захоплення від залишків українського минулого регіону. Деякі мешканці Курщини зберегли на диво якісну українську, чудово розуміють наших хлопців і не демонструють ворожості. Відео з ними можуть дуже тішити. Проте не треба вводити себе в оману: це лише деякі мешканці. Похилого віку. Вони відійдуть. Замість них залишиться зовсім інший контингент. Третє -- це те, як українці, слідом за Telegram-каналами, взялися "звільняти" курські села і містечка. Не всі здатні відрізнити сарказм від самоомани. Але Україна не звільняє Курщину. Вона її захоплює. Бере під контроль. І з часом має покинути. Міжнародна реакція: глибоке незанепокоєння На противагу єхидним очікуванням, цього разу західні партнери навіть не згадали про "глибокі занепокоєння". Навпаки, вони демонструють повний спокій і зацікавлено спостерігають за тим, що ж буде. Єдине, що довелося трохи "поморозитися" від Кремля, мовляв, "українці нам нічого не казали" і взагалі Україна має право на захист. Американський сенатор-республіканець Ліндсі Грем взагалі вважає, що те, що робить Україна, -- неймовірно. З ним повністю згодні Швеція, Фінляндія та інші країни Балтії, оскільки Росія знімає війська із західного кордону, зокрема з Калінінграда, і відправляє їх до України. Що, своєю чергою, свідчить, що чого-чого, а нападу з боку НАТО Путін насправді не боїться. Реакція Китаю цікавіша. МЗС КНР обтічно заявило, що Пекін взяв ситуацію "до відома" і закликає всі сторони до деескалації. Це комюніке не варто сприймати як негативне, адже важливо, про що там не сказано. Китай спостерігає і вичікує. І шанси на дієву підтримку у слабкої Росії скоріше зменшилися, ніж зросли. І, нарешті, "улюбленець" українців -- угорський прем'єр Віктор Орбан і друг його Петер Сіярто. До того досить активні через санкції російському "Лукойлу", цього разу вони як води в рота набрали. Жодних заяв на захист любої Московії! На Курськ байдуже навіть Орбану. Гуманітарна ситуація: вся надія на Україну Зрозуміло, що Суджа не стане Бучею, щонайменше поки в неї не повернулися російські "захисники", яким буде потрібна картинка "бандерівських звірств". А поки Україна починає опікуватися населенням захоплених територій. Тим самим, яке підтримувало Путіна і його "СВО". Вже заявлено про створення військових комендатур. Першу з них очолив генерал-майор Едуард Москальов, прізвище якого не могло не викликати здорових веселощів у українського сегменту Інтернету. Тим часом віце-прем'єрка Ірина Верещук ввечері 14 серпня написала на своєму Telegram-каналі, що Україна має бути готова до прийому російських біженців, Мінреінтеграція відкрила "гарячу лінію" для жителів російського прикордоння і вже вигадує гуманітарний маршрут для цивільних з Курщини до Сум. Причому заявила це Верещук російською мовою. Тож виникло питання, перед ким так розпиналася українська міністерка. І чи точно куряни готові до зустрічі із обстрілюваними ними сумчанами. Сумчани, найімовірніше, готові. Поки що ніякої гуманітарної катастрофи на підконтрольній Києву частині Курщини не спостерігається. Це переважно сільська місцевість, де у більшості є власне господарство. Навіть на російських пабліках звісток про мор на землях під українською хунтою не спостерігається. А про покинутих напризволяще жителів Суджі, які не змогли виїхати з міста, зараз піклуються українські військові. Військовополонені: кількість б'є рекорди Кількість російських полонених, взятих на Курщині за десять днів, б'є всі рекорди. Русскіє таки здаються, причому масово: 14 серпня спецпризначенці СБУ взагалі взяли одразу 102 бранці. Це, безперечно, свідчить про досить низький морально-бойовий дух курських оборонців -- що, враховуючи кількість серед них необстріляних "срочників", і не дивно. Фото: Андрій Цаплієнко На жаль, тут варто додати "ложку дьогтю". По-перше, не потрібно вважати, що кожен русскій солдат складає зброю, щойно бачить українця. І в міру перекидання під Курськ бойових підрозділів з окупованої України та "вагнерівців" з африканських "вояжів" цей спротив зростатиме. По-друге, Україна теж втрачає своїх синів. Російські пабліки почали вивішувати фото і відео розбитої української техніки, загиблих і полонених. Кількість втрат не зрівняти з російськими, але на відміну від перших днів, коли заради потрібної картинки за Курщину намагалися видати, наприклад, Донбас, це вже дійсно матеріали з країв Суджі та Тьоткіного. Попередні підсумки: хай квітне українська ескалація Головні підсумки десяти днів Курського наступу -- це, звісно, не кількість захоплених кілометрів, трофейної техніки чи квадратних кілометрів. Перше -- це те, що "червоні лінії", якими Росія стільки років лякала світ і Україну, не існують. Москві не лишається, чим нас лякати, окрім ядерної війни. Але її Кремль боїться не менше. Друге -- ескалація не страшна. І світ, зокрема і Захід, любить сильних і зухвалих. В цивілізованих межах, звісно ж. Третє -- Україна вміє робити дуже тихо, але дуже боляче. І четверте -- здається, в України з'являються сильні аргументи для перемовин, про які не дуже хочеться чути українцями, але багато говорив той же Трамп. І на наступний Саміт миру Росії, ймовірно, таки доведеться їхати. Якщо Київ дозволить.

Тема підвищення податків з метою "латання" бюджетної діри у 500 млрд грн, про яку українська влада "несподівано згадала" всередині 2024 року, не вщухає вже котрий місяць. Бізнес вже неодноразово виказав свої претензії до урядових ініціатив. Своєю чергою можновладці, зокрема устами одіозного Данила Гетманцева, продовжують пояснювати, чому чергове "общипування гусака" неминуче, причому саме у запропонованому ними вигляді. Про те, наскільки пропозиції уряду відповідають поточному моменту й можливостям країни, які збори дійсно можна підвищити, а які не варто чіпати, і де можна було б знайти додаткові кошти, якби у влади було таке прагнення, TrueUA розповів керівник аналітичного напряму "Мережі захисту національних інтересів "АНТС", економіст Ілля Несходовський. -- Чи можна сказати, що урядові ініціативи були, скажімо, сирими й непродуманими? -- Так. Не всі -- треба розуміти, що це цілий комплекс різноманітних підвищень податків, -- але якщо брати в сукупності, то переважає певна непродуманість, нерозуміння того, як воно вплине на український бізнес. Крім цього, не пропонуються заходи, які б стимулювати, наприклад, боротьбу з "тінню", закриття різноманітних "тіньових" схем, від яких бюджет втрачає значні кошти. Тому в цьому контексті я вважаю, що, так, вони непродумані. -- На вашу думку, які найбільш проблемні місця? Не знаємо, чи можна їх назвати шкідливими, але непродумані ініціативи? -- Деякі можна назвати шкідливими. Треба розуміти, що уряд впроваджує, по суті, нові податки, але при цьому називає їх "військовим збором". Абсолютно непродумане питання запровадження податку з обороту. Це найбільш шкідливий податок для підприємств, який абсолютно не враховує ні результату діяльності, нічого. Він є дискримінаційним стосовно підприємств, які працюють в Україні, у порівнянні з тими, які імпортують продукцію. Він дискримінаційний стосовно підприємств, які здійснюють інвестиції. Навіть студент третього курсу чудово розуміє, що податок з обороту -- це найгірше, що можна запропонувати, якщо, правда, це не якийсь дуже дрібний бізнес. От він, в принципі, податок з обороту може платити, для нього це нормально. А середньому і великому бізнесу це абсолютно не прийнято. Це перше. Далі -- підвищення військового збору з заробітних плат з 1,5% до 5%. Загалом ця ініціатива могла б бути, але лише якщо таке підвищення стосувалося б заробітних плат, вищих за мінімальні, наприклад, вдвічі. Тобто підвищуємо до 5%, але тільки для заробітних плат, які зараз вищі за 16 тисяч гривень. Це був би правильний і більш обґрунтований підхід. Якщо підвищувати військовий збір для заробітних плат на рівні мінімальної, то це означає, що по факту податок з доходів фізичних осіб буде складати вже не 19,5%, а 23%. Зараз мінімальна заробітна плата трохи менша за 200 доларів, і з них буде забиратися 46 доларів. Людині на життя буде залишатися лише тільки 154 долари. Я вважаю, що це абсолютно неприйнятна, неприйнятна пропозиція. Безграмотна, я би навіть так сказав. З приводу деяких інших позицій, то, знову ж таки, не враховується ринок "тіні". Якщо певний сектор в "тіні", наприклад, на половину, то збільшуючи оподаткування ми просто призводимо до того, що "тінь" збільшиться з умовних 50% до 80%. Ніхто не буде платити, тому що винагорода за несплату податків набагато вища, ніж ризик отримати штрафні санкції. -- Наступне питання було, власне, чи можуть ці зміни призвести до ще більшої тінізації економіки. Очевидно, відповідь вже є... -- По окремих секторах -- так. Наприклад, якщо говорити про ювелірні вироби. Коли вони продаються через інтернет без сплати будь-яких податків і без видачі фіскального чека -- і нуль реакції з боку податкової. Продаються через інтернет ті ж самі різноманітні побутові товари, техніка, смартфони тощо -- і також без плати податків. Куди дивиться податкова? Якби вона в цьому напрямку працювала належним чином, забезпечила б 10 мільярдів податкових надходжень до державного бюджету. Проте, як ми бачимо, набагато простіше здійснювати оподаткування білого бізнесу, ніж боротися з тими, хто не сплачує податки взагалі. -- Тобто, ті, хто платять, будуть платити ще більше? -- Звичайно. Цей підхід був завжди до 2016 року. Не розуміючи функціонування економіки, завжди заганяли себе ще більше в "тінь". А вона зменшувалася лише у випадку, коли в Україну заходили різноманітні "шалені" кошти. Наприклад, через високі ціни на метал, що збільшувало загальний оборот всередині країни, і, таким чином, "тінь" зменшувалася. Або коли заходили значні інвестиції. Зокрема у 2005-2006 році, коли зайшли іноземні капітали в банки, що призвело до того, що збільшилося кредитування, і обсяг коштів в економіці зріс. В цьому контексті, звичайно, лише у 2015 році були зроблені абсолютно нормальні кроки, що і призвело до унікального для країни, яка перебуває у стані війни, зростання економіки, середніх заробітних плат, "білих" заробітних плат і суттєвого покращення, зокрема й зовнішньоекономічного балансу. -- А нагадайте, які кроки тоді були зроблені, і чи можна, на вашу думку, якісь з них використати зараз? -- Наприклад, один з таких кроків -- це закриття "податкових майданчиків" Януковича. Замість того, щоб збільшувати податки всім, їх збільшили лише для тих, хто платив дуже мало -- наприклад, ренту. Теоретично, зараз ренту також можна було б підвищити. Розумію, що треба дивитися ситуацію на світових ринках тощо, але тоді рента була дуже низькою, і підняти її було абсолютно обґрунтованим рішенням. У 2015-му був впроваджений податок на імпорт. Замість того, щоб збільшувати оподаткування всередині країни, збільшили оподаткування якраз імпортної продукції. І тим самим покращили торговельний баланс: він вперше за десятки років був позитивним. І це якраз треба зараз впроваджувати. Загалом, якщо говорити про кроки, потрібні зараз, де можна збільшувати оподаткування, то, по-перше, у нас є заяви від аналітичних центрів, і ми всі погодилися, що альтернативою тому, що пропонує Кабмін, є збільшення ПДВ. Це перший момент. Другий момент, це вже моя індивідуальна думка -- збільшення або впровадження додаткового імпортного мита. Крім воєнних товарів, гуманітарки й критичного імпорту, все решта оподатковується. Це два основні напрямки, вони мають бути ключовими. Кілька днів тому Данило Гетманцев якраз писав, що цей додатковий 1% військового збору з обороту, котрий вони хотіли запровадити, вже пропонують замінити на ПДВ. Так, ми зустрічалися з Гетманцевим і Мінфіном, і сподіваюся, що до них якраз дійшло, що податок з обороту -- один з найгірших податків. -- На вашу думку, які ще важелі можна було б використати для наповнення бюджету, і як? Тут одразу згадується заява пані Пріцкер про митницю... -- Абсолютно вірно! Я ще раз наголошую, що найбільша діра українського бюджету -- це українська митниця. І нічого не робиться, щоб цю діру закрити. Туди вливаються мільярди. Це не питання спроможності, це питання зацікавленості влади і людей, які працюють на митниці, -- щоб все це продовжувало існувати. Бо приносить їм дуже непогані гроші. Якщо у нас є випадки затримання митників, які просто так везуть в машині сотні тисяч доларів (йдеться про начальника митного поста "Ягодин", затриманого з 700 тис. доларів у багажнику свого автомобіля, -- ред.), і це оборот якихось тижнів? Якщо за декілька днів набираються такі великі суми, то за місяць там набираються мільйони доларів. І це лише від однієї митниці. Тож митниця залишається дірою в українському бюджеті. -- Які ще шляхи можна назвати? -- Я розставляю так. Перше -- це закриття "тіньових" схем. Якщо держава не впроваджує жодних заходів, щоб їх закрити, то все решта не має ніякого значення. Бо це фактично вибіркове оподаткування. Далі, якщо ми будемо говорити про підвищення, то в першу чергу підвищуються податки на шкідливе. Наприклад, акцизи на тютюн. Я вважаю, що можна збільшити оподаткування ігорного бізнесу. Уряд це навіть якось і не помічає. Тут, на моє переконання, треба і схеми закрити, і оподаткування збільшити. Достатньо докласти незначних зусиль -- і у вас десятки мільярдів додатково в бюджеті. Наприклад, податкова виставила претензії до ігорного бізнесу за попередні роки на 51 мільярд гривень. Плюс там фактично кримінал на криміналі. Куди держава дивилася, коли запускала туди певних людей? Якщо ми будемо говорити вже про класичне збільшення податків, після перших кроків, то це додаткові імпортні мита, це збільшення ПДВ на 2-3% і, якщо розглядати питання збільшення військового збору на заробітні плати, то лише від зарплат, вищих за мінімальну вдвічі. Це єдині три кроки, які я вважаю допустимими за сьогоднішніх умов. Що я підтримую з пропозицій Мінфіну -- це авансовий внесок податку на прибуток з АЗС. Його можна трошки переглянути щодо того, як його обраховувати, але в цілому це правильний підхід. І другий момент, який я підтримую, -- це зменшення неоподаткованого мінімуму на посилки з 150 до 45 євро. -- На вашу думку, додаткове оподаткування ФОПів виправдане за наших умов? -- Якщо брати першу групу, то там однозначно не виправдане. Якщо говорити про другу, то воно виправдане для певних видів діяльності. Наприклад, ресторани -- там взагалі, я вважаю, можна спокійно збільшувати податок, тому що вони сидять на другій групі, ще й податки оптимізують. Знову ж таки, тут податкова однозначно недопрацьовує. А от якщо це, умовно, той, хто ремонтує взуття, він не витягне ту додаткову суму. Взагалі не зрозумію, для чого ці копійки. Мети в цьому немає ніякої. Воно не варте того, щоб для першої чи другої групи збільшувати оподаткування. Виключення становлять ресторани й, наприклад, ті, хто торгують алкоголем. Щодо збільшення податку з 5% за 6% з обороту для третьої групи -- це не критично, скажу чесно, але сам підхід... Я вважаю, що, знову ж таки, можна впроваджувати залежно від виду діяльності. Якщо це виробництво, то 5% навіть забагато. Але якщо це послуги, то можна збільшити навіть удвічі, 10% від обороту брати. Тому що там значна частка саме винагороди виконавця сидить, і це фактично певна мінімізація на виплаті заробітної плати. Тому підвищення з 5% до 6% я вважаю нейтральним, воно не дасть якогось глобального негативного ефекту.

Українці нарешті "видихнули" після липневої спеки, яка за умови вимкнення електроенергії для багатьох стала справжнім випробуванням. Проте літо не закінчилося, то ж ще одна-дві хвилі тепла знову можуть дістатися України. Якої погоди чекати у серпні й чи можна сказати, що в Україні настали аномальні температури, TrueUA розпитав начальницю Відділу метеорологічних прогнозів Укргідрометцентру Наталію Голеню. Начальниця Відділу метеорологічних прогнозів Укргідрометцентру Наталія Голеня -- Зараз по всій Україні зійшла велика спека. Якщо виходити з вашого досвіду і з того, як розвиваються погодні процеси влітку, високі температури ще можуть повернутися? Чи можна сказати, що ми пройшли найбільш спекотний період? -- Висновок, чи був він найбільш спекотним, можна буде робити наприкінці вересня. Але не виключено, що в серпні буде ще одна-дві хвилі спеки. Чи буде вона такою ж, чи сильнішою, сказати поки що важко. За попередніми розрахунками, на 10-15 діб -- десь після 3 серпня, можливо, 5-10 серпня може бути повтор такої хвилі, теж африканського походження. Повітря буде надходити з Південного Заходу. До нас буде поширюватися тропічне повітря, в денні години повітря прогріватиметься, і ми знову матимемо температурні максимуми: на Півночі чи Заході країни -- до +35°С, на Півдні -- і до +40°С. Тобто спека, яка вже була цього року, ще може повторитися. Це попередньо, такий розрахунок є, але говорити на 100% ми поки що не можемо. Будемо слідкувати й попереджати, якщо цей прогноз справдиться. -- Якраз хотіли уточнити, чого чекати від серпня... -- Половина серпня -- це досить часто ще антициклональна погода, спека триває. За кліматичними даними, період спеки у нас не закінчився. Найспекотніші дні -- це друга половина липня і перша половина серпня. У більшості років це найспекотніший період, ще одна-дві хвилі тепла приходять практично щороку. Попередні розрахунки нам поки що дають, що десь 5 серпня може бути ще одна хвиля. Але, знову ж таки, це поки що зовсім попередній прогноз, 50 на 50. Загалом наші найвищі температури, зафіксовані абсолютні максимуми для України -- в більшості випадків серпневі максимуми. Процес такий, що в липні "розкочегарюється", а в серпні вже найспекотніше. Але унікальне літо 2010 року ми поки що його не перевершили. Навіть за тривалістю: тоді була друга половина липня, потім невелика перерва і 18 днів серпня -- найспекотніша погода: +30°С, +35°С і зафіксований максимум +42°С -- найвище значення для України. -- Зараз, після спеки, почалися опади. Можна попередньо сказати, чи змінилася їхня кількість, характер, чи все в межах норми? -- Якби у нас була більш щільна мережа автоматичних станцій... Літні опади -- а для літа більше характерні зливові опади -- виміряти дуже складно. Вони дуже "плямисті", на одній ділянці може випасти 30 міліметрів, а поряд -- 50-100 міліметрів. У нас станція від станції розташована на відстані 50 кілометрів, тож дощ може пройти між ними. Але таких явищ, як зливи з грозами, градом, шквалами, станції фіксують більше. Теж рік на рік не приходиться, але якщо брати загальну тенденцію, то так, їхня кількість збільшується. Грози зі зливами, градами, шквалами стають сильнішими. При тому, що в нас підвищується температурний фон. -- Нещодавно в соцмережах проходила графіка, яка ілюструвала зміну природного зонування в Україні, і ми у Києві вже живемо фактично не у лісовій, а у лісостеповій зоні. Чи змінилося у нас кліматичне зонування? -- Це треба, щоб науковці довели. Є певна середня норма за 30 років. Якщо порівнювати ті 30 років, що були до 1991 року, і ті, які закінчилися 2020-го, то температурна норма підвищилася. Кількість опадів -- по-різному, в різних частинах чи на різних станціях: десь зменшилася, десь збільшилася. А температура однозначно підвищилася протягом останніх 30 років. Таким чином, можна оцінювати, що ми, планета гріється. Хоча це, знову ж таки, не означає, що у нас всюди тепло, тепло, тепло. Наприклад, відбувається вторгнення з арктичного повітря з Півночі, як взимку, так і влітку, і тоді відбуваються активні атмосферні процеси -- влітку це такі активні грозові процеси. -- Якщо говорити про ці вторгнення -- ви згадували, що до нас прийшло африканське тепло. Воно може бути й іншого походження? -- Може бути з Середньої Азії. Загалом з Півдня, південних напрямків: південний захід, південь і південний схід. А прохолодне повітря наноситься з північного заходу, Півночі чи північного сходу. Тому що на полюсі, на Півночі у нас холод, на екваторі -- тепло. І в нас на середніх широтах відбувається намагання холоду зайти з Півночі. Якщо він заходить на Атлантику, то витискує сюди з Півдня тепло -- хвиля прохолодного повітря витискує попереду себе тепле повітря, яке піднімається сюди з Півночі Африки. У нас відбувається змішування. Через це у нас грози -- це повітря з Півночі намагається проникнути на південь, а з Півдня виходить на Північ. -- Починаючи з травня минулого року на планеті фіксувалися найгарячіші місяці. Якщо говорити про українські погоди, ми вже перебили рекорд попередніх років? Це літо, скільки його вже було, стало гарячішим за попередні? -- Коли середню температуру обчислюють глобально, то вона виходить вищою до того, що обчислювали так само глобально. Але якщо брати абсолютні значення температури, то рекорди -- +40°С, +42°С, +45°С -- були у Європі у минулі роки. В Україні максимум -- +42°С, він встановлений 12 серпня 2010-го, і цього року ми його не побили. Тому якщо глобально якийсь місяць був найтеплішим на земній кулі за всю історію спостережень, це не означає, що в Україні він теж був найтеплішим. Воно так не діє. За різних умов відбувається по-різному. Якщо, наприклад, відбувається винос тепла на Європу, в нас такого можуть не зафіксувати. Тож загально можна порахувати, але це усереднено і не означає, що в Україні було так само. Глобальне потепління по-різному проявляється, не так однаково й одночасно. -- Зрозуміло, що на погоду впливає дуже багато чинників. Якщо з позицій простого українця, який намагається щось спланувати, -- на скільки днів має сенс дивитися прогноз погоди? -- Залежить від ситуації. Деякі ситуації на сьогодні-завтра досить тяжко прогнозувати, і виходить по-різному. Але якщо в середньому, точніше -- на три доби, більш-менш точно -- на п'ять, в окремих випадках прогноз працює на сім діб, за певних синоптичних ситуацій.

Останніми тижнями Україна не страждала на відсутність економічних новин. Їх давали і міжнародні зустрічі, як, наприклад, саміт Великої сімки та Конференція з відновлення України. Їх генерувала й українська влада. Проте відповіді на питання, в якому ж стані перебуває наша економіка, з якими викликами вона стикається і чого їй не вистачає, вони не давали. Про стан в економічному секторі, ефективних старих моделей розвитку та виправданість останніх економічних рішень держави TrueUA поговорив з економістом та фінансовим аналітиком Олексієм Кущем. -- Днями експерти консультативної ради з економічної політики при Мінекономіки видали низку порад для прискорення економічного розвитку. На вашу думку, наскільки ці пропозиції виправдані й чи може це реально допомогти нашій економіці? -- На мій погляд, тут є пропозиції, з якими можна погодитися, і є пропозиції, які можна критикувати. Українська модель економіки, яка була до війни -- її ще називали "зерно та мізки" і активно пропагували на Всесвітньому форумі в Давосі -- фактично зазнала краху під час війни. Три умовні кити, на яких трималася ця модель, -- це експорт сировини, переважно аграрної, IT-сектор, і трансферти трудових мігрантів, фактично експорт трудових ресурсів. Ми бачимо, що всі ці три кити виявилися паперовими і згоріли у полум'ї війни. Тобто загалом система колапсувала. Кількість спеціалістів IT-сектору скоротилась на 20% за останньою статистикою і продовжуватиме скорочуватись. Тому що IT-сектор, як і фінансовий, любить тишу, розвинену інфраструктуру і низькі ризики країни перебування. Тому, наприклад, багато західних компаній відмовляються укладати з ІТ-компаніями в Україні відповідні підрядні договори. І ця проблема буде збільшуватись. Ще до війни наш ІТ-сектор оцінювали потенційно у 200-250 тисяч фахівців, до 300 тисяч максимум з потенціалом експорту 10 мільярдів доларів. Це досить низький потенціал, Україна завжди була у четвертій-п'ятій десятці світових рейтингів IT-сектору, десь між Марокко і Тунісом. Ми ніколи не могли змагатись з такими гігантами, як Індія, наприклад, де, умовно, в одних Мумбаї більше програмістів, ніж у нас в цілому по країні. І ще треба згадати про деградацію системи освіти. Два роки пандемії й два роки війни зробили свою чорну справу. А далі низька народжуваність не дасть формуватись великій кількості населення. За статистикою, 10% людей мають математичні здібності, тобто кількість населення в цьому плані важлива, як і система освіти. Крім того, наш ІТ-сектор базувався на кількох інститутах кібернетики й політехніках у Львові, Києві, харківських вишах, які залишились після Радянського Союзу. За часів незалежної України, на жаль, не було побудовано жодного сучасного професійного технічного університету. Тому в цьому плані ми бачимо певну кризу, галузь буде скорочуватись, це об'єктивні обставини. Так само буде скорочуватися і аграрна сировинна галузь. Тут і транспортні, логістичні проблеми, і проблема з чорноморськими портами -- а вона надовго і може загостритись в будь-який час. Це величезні ризики. Тут і втрачені території, і знищення Каховської ГЕС, і, як наслідок, криза з водозабезпеченням південних територій, і багато інших причин. І зокрема втрата зовнішніх ринків збуту. Бо, як бачимо, в Європі наше зерно не потрібне, а з китайського ринку нас буде поступово витісняти Росія, яка стає одним з найбільших гравців на світовому ринку зерна. -- І "відкотити" це в майбутньому не вдасться, хоча б частково, до попередніх показників? -- Треба розуміти, що нам необхідно переходити від експорту великих обсягів сировини до експорту великих обсягів доданої вартості переробленого продукту. Це ключова теза. Ми бачимо, що, наприклад, у 2021 році рекорд у нас був 85 мільйонів тонн зернових. Зараз, на 2024 рік, це 60 мільйонів тонн, тобто на 20-25% падіння. А от олійні культури як збирали 22 мільйони тонн, так і збирають. Що свідчить про те, що там, де є внутрішня переробка, виробництво сировини фактично не зменшується. Тому що є ті самі масло-екстракційні заводи, МЕЗи, які переробляють насіння соняшника в соняшникову олію. А от внутрішньої переробки зернових нема. Передусім переробки кукурудзи. Хоча Україна могла б бути світовим лідером з виробництва біоетанолу, біопалива, рослинного білка й інших видів товарів. Далі -- трудові мігранти. Я прогнозував, що трансферти трудових мігрантів у 2024 році будуть менш як 10 мільярдів доларів. Так воно, в принципі, за прогнозами Нацбанку, і виходить. А до війни було 15 мільярдів. Тому що базова стратегія змінилась. Раніше люди їхали, заробляли за кордоном і вкладали гроші в Україну – нерухомість, бізнес, утримання сімей. Зараз виїжджають, роблять документи на проживання, беруть іпотеку і перевозять сім'ї в Європу, Канаду, США, Британію, інші країни. Тому тиражування цієї стратегії, "зерно плюс мізки" -- це фактично продовження руху за тупиковою гілкою економічної еволюції. І, на жаль, рух цією тупиковою гілкою в Україні продовжується на рівні уряду. -- А як щодо ідеї створення "укріплених економічних кластерів" на заході України? -- Я багато років пишу про кластерний розвиток економіки. Взагалі вважаю, що Україні треба переходити від галузевої системи управління економіки до кластерної. Тому що кластер -- це поєднання декількох галузей, а іноді й кількох секторів економіки. Це не просто географічне утворення, прив'язане до якоїсь області. Це передусім внутрішня конкуренція, унікальна технологічна, інноваційна складова. Поєднання наукового, освітнього і виробничого потенціалу плюс ресурс. Не можна отак називати -- "укріплені кластери на заході країни". Вони не кластери в контексті економічної науки, як це розумів основоположник кластерної теорії Майкл Портер, який під час президентства Рейгана в США долучився до створення Рейганоміки. Він описав внутрішні рушійні сили кластерів. Там конкуренція, суміжники або субпідрядники, науковий потенціал, внутрішній інноваційний потенціал і споживачі. Тож це фактично не кластери, а просто зони релокації підприємств. Крім того, я взагалі категорично проти нинішнього підходу до релокації. Вважаю, що на першому етапі війни це було виправдано -- коли лінія фронту була нестабільною, незрозуміло було, де росіяни зупиняться. Але зараз це не просто помилкова, це шкідлива ідея. Нам навпаки треба шукати способи організації бізнесу на територіях, де є певні ризики. Я навіть закликав надати таким регіонам статус областей із ризикованим веденням бізнесу. Це, наприклад, Чернігівська, Сумська, Харківська, Запорізька, Херсонська, Одеська області. І надавати там певні пільги -- податкові, передусім на працю, державні гарантії роботи, гарантії закупівель у місцевих підприємств. Бо якщо в цих областях буде економічна пустка, то за нею виникне пустка соціальна. Якщо не буде де працювати, то люди будуть їхати за бізнесом. Чому в Ізраїлі, наприклад, завжди починали будувати поселення на територіях, які вони намагалися контролювати? Я читав ізраїльських економістів і політиків: томущо якщо нема поселення, то території втрачаються. Вони не інтегруються в країну, в економіку. Тому тільки збереження населення на територіях є запорукою того, що ці території будуть інтегровані в живе тіло економіки, країни і будуть зберігатися. -- Ідея перерозподілу працівників, зокрема ВПО, у ті регіони, де потреба в робітниках вища -- наскільки вона, скажімо так, робоча, адекватна? -- Це теж не зовсім адекватно. Якщо брати тимчасово переміщених осіб, то треба розуміти, що вони переміщуються переважно зі Сходу на Захід. А там різна регіональна економічна субкультура, називаємо це так. Східні регіони переважно промислові, люди звикли працювати в режимі з восьмої ранку до шостої чи сьомої вечора, змінами. Це така промислова виробнича культура. А на заході країни переважно більш індивідуалістичне ведення економіки: приватний бізнес, невеличкі підприємства, сфера послуг, торгівля тощо. На заході країни немає великих промислових об'єктів, куди можна розподіляти, як вони кажуть, населення. Створювати їх з нуля теж нереально. Щобільше, необхідно зберігати цілісні колективи, які складаються з тимчасово приміщених осіб. Тому що, наприклад, до мене звертались представники Краматорського машинобудівного заводу. Це практично завод з будівництва заводів, одне з найпотужніших промислових виробництв України було. Зараз воно фактично не працює, перебуває під постійними обстрілами. І там п'ять тисяч фахівців, переважно унікальних у своєму фаху. Якщо їх розпорошити по різних областях, то цілісний колектив буде втрачений, відповідно, будуть втрачені компетенції. У нас, на жаль, немає програм зі збереження цілісних колективів. Я багато разів описував варіант такої програми, я її назвав "Фенікс". Це розміщення навколо наших атомних електростанцій -- ми зараз контролюємо Хмельницьку, Південноукраїнську і Рівненську АЕС -- промислових платформ і, відповідно, нових міст чи містечок. Спочатку їх можна розвивати на базі вже існуючих міст енергетиків. Там є школи, медичні заклади, тож можна їх просто розширювати. І там можна запровадити такий експеримент, надати їм статус так званих вільних в економічному сенсі міст, їх ще називають "чартерні міста". Де, наприклад, новий середній бізнес буде повністю звільнений від оподаткування, певних адміністративних, регулятивних правил. Шляхом дешевої атомної енергетики можна дати гарантії інвесторам на 15-20 років, що вони будуть отримувати, наприклад, за певним пільговим тарифом електроенергію, якщо розмістять своє енергоємне виробництво. І ці підприємства могли б функціонувати вночі, коли енергоспоживання падає і в нічний тариф. Йдеться про створення в цих містах трьох таких "кіл". Перше -- це промислова платформа, робочі місця. Друге -- вільні економічно міста для малих і середніх підприємств, для місцевого підприємництва. І третє -- якісний життєвий простір зі школами, медзакладами, парками, місцями відпочинку тощо. Так можна зберегти субрегіональну культурну особливість переселенців. Вони зможуть переселятися колективами, відтворюючи свої соціокультурні осередки. А зараз ми бачимо зовсім іншу ситуацію, коли їх розміщують в якихось модульних містечках, де немає роботи, немає шкіл, інфраструктури. Це формат своєрідного гетто для цих людей. -- Розвиток прикордонної інфраструктури, інтеграція в ЄС і будівництво європейської вузької колії "Краків–Львів"? Про це, в принципі, давно говориться, що ця колія потрібна... -- Ця ідея правильна, але її треба розширити, з міркувань наших нових товарних потоків. Окрім торговельного хабу, який формувався в Одесі до війни, нам треба формувати новий транспортний хаб у Львівській області. Якщо в Одеській області був, скажімо, приймаючий хаб, то у Львівській має бути роздатковий. Мультимодальний транспортний вузол, який перенаправлятиме вантажі різними маршрутами в Європу. Тому цю вузьку колію треба будувати і з'єднувати її з європейською мережею. Є такий проект будівництва Балтійської залізниці -- Baltic Rail (або Rail Baltica, -- ред.). У балтійських країнах теж є проблема цієї російської колії, і у Фінляндії є. Тому є європейське інфраструктурне рішення будівництва залізниці з Фінляндії через країни Балтії, Сувальський коридор в Польщу. Нам необхідно доєднатися до нього, щоб наша гілка зі Львівської області з'єднувалася з цією мережею, завдяки чому ми зможемо вийти на польські балтійські порти у Гданську і Гдині. Які можуть стати одними з ключових портів для експорту нашої продукції. Нам, можливо, навіть треба спільно з Європою, поляками думати про будівництво окремої, потужнішої залізниці зі Львова в порти Гданська і Гдині. Щоб вантажі з України йшли туди напряму по окремій гілці. -- Верховна Рада ухвалила законопроект про "клуб білого бізнесу". Наскільки цю ідею можна вважати корисною? Вона може щось принести економіці? -- Я цю ідею не зовсім розумію і вважаю, що це є певною сегрегацією бізнесу, причому за суб'єктивними ознаками. Тому треба подивитись, який бізнес увійде в ці списки, а тоді можна буде сказати, чи дійсно ця назва "білого" бізнесу відповідає дійсності. Але ці сегрегації досить шкідливі для економіки, тому, я думаю, це не досить корисний хід. -- Ще одна вже затверджена ініціатива -- 900 гривень на книги всім повнолітнім українцям. Наскільки подібні ініціативи зараз, коли у нас розвалена економіка, прийнятні? Вони стимулюють хоч щось? -- Я, як людина, яка купує дуже багато книг, такі ідеї завжди підтримую... На мою думку, такі заходи, можуть стимулювати людей купувати книги. Можливо, вони підтримують видавничу галузь, яка під час війни перебуває у кризі. Але цю політику треба розширювати. Наприклад, в контексті збільшеного тарифу з електроенергії треба роздавати так звані електричні гроші малозабезпеченим верствам населення, передусім пенсіонерам, які отримують пенсію на рівні середньої і нижче середньої, малозабезпеченим сім'ям, багатодітним. Це не класичні субсидії, це просто електричні гроші по 300-400, можливо по 500 гривень на місяць, щоб компенсувати надвисокі витрати на електроенергію. Треба робити періодичні виплати на рівні прожиткового мінімуму, хоча б раз на квартал, верствам населення, які найбільше постраждали від нинішньої економічної кризи. Якщо брати прожитковий мінімум 6-7 тисяч гривень, хоча б раз на квартал доплачувати стільки грошей тим же пенсіонерам з мінімальною пенсією, чи людям, які доглядають за інвалідом, чи у яких по троє і більше дітей. Цю політику треба розширювати. І тоді ця ідея з книгами буде всередині цієї політики й не буде викликати такий сильний спротив. Бо якщо вона одна і поруч немає інших подібних виплат, то тоді вона наражається на серйозну критику. -- А у нас є ресурси для таких виплат? Бо навіть НБУ зараз просить переглянути ту ж програму "5-7-9", тому що її розширили, і тепер на неї не вистачає коштів. Вона стала "заширока". -- Програма "5-7-9" -- це класична програма, яка була помилково розроблена і не призвела до головного результату, так званого ефекту мультиплікатора. Що таке державні витрати? Ти даєш 1 гривню виплат, і вони перетворюються, наприклад, на 3–5 гривень додаткового валового продукту. З цих додаткових 5 гривень валового продукту ти отримуєш 1,5 гривні нових податкових надходжень. Умовно кажучи, 1 гривню витратив -- 1,5 гривні отримав. Отак мають працювати державні програми стимулювання бізнесу з ефектом мультиплікатора. У цьому ж випадку він був абсолютно відсутній. Навіть одиниці ефекту не було. Тому що значна частина цих кредитних ресурсів пішла на рефінансування старих боргів, на поповнення обігових коштів, коли торгівельні компанії брали по мільярду гривень під 5% річних і держава фактично за рахунок своїх грошей посилювала від'ємне торгівельне сальдо. Держава компенсувала процентні ставки за пільговими кредитами, які видавали банки. Компанії купували імпортний товар, який продавали у своїх мережах, і фактично за рахунок цього держава стимулювала зростання від'ємного сальдо торгівельного балансу. Так само брали під 5% на поповнення обігових коштів, клали на депозит у банк і заробляли на державі, наприклад, 15% річних. Абсолютно абсурдна політика. Програму "5-7-9" треба було направляти виключно на капекс, тобто капітальні вкладення – створення переробних потужностей. Вона мала бути направлена на переробку на рівні малих і середніх підприємств. І тоді б цих коштів вистачило, не було б проблем, і це б дало величезний ефект мультиплікатора. Тому що переробка -- це збільшення рівня доданої вартості і збільшення рівня податків. Це нові робочі місця і, знову ж таки, збільшення податків на працю. Це закупівля обладнання, в тому числі у вітчизняних підприємств тощо. А гроші є. Просто, по-перше, не треба лякатися використання емісійних ресурсів. У 2023-му році взагалі не використовували таких емісійних ресурсів, коли Нацбанк купує військові облігації Мінфіну. Я вважаю, що головна ціль була подолати інфляцію, але її так побороли, що вона зараз знизилась до 3%. Що в умовах війни взагалі дорівнює депресивного стану економіки. Тому я вважаю, що 200-300 мільярдів гривень на рік можна направляти на такі програми за рахунок прямої емісії НБУ, тобто купівлі спеціальних облігацій Міністерства фінансів. Це, звісно, прискорить інфляцію, може, до 7-8%, навіть 10%, але це набагато корисніше, ніж коли інфляція 3%, а люди не мають жодної фінансової підтримки. -- Тобто варто використовувати помірну, регульовану інфляцію для розігріву економіки? -- Емісію, помірну регулювану емісію для розігріву економіки, так. -- Раз ми почали про показники… У травні у нас сталося уповільнення ВВП з 4,3% минулого травня до 3,7% цьогоріч. Наскільки тривожним є це падіння? -- Це падіння ВВП -- просто поступове вичерпування так званої низької статистичної бази порівняння. У 2023 році чому було зростання? Тому що у 2022-му економіка впала, ВВП знизився майже на 30%. Встановилась низька статистична база порівняння. Досить ілюстративно це пояснює такий приклад: виробляли один трактор, стали виробляти два трактори -- зростання на 100%. Тобто у 2023-му виробництво порівнювалося із жахливими показниками 2022-го, і за рахунок цього ми змогли показати часткове зростання -- на 5%. А зараз у нас йде поступове використання статистичного ресурсу, тож тепер буде уповільнення цих темпів, тому що реальних структурних передумов зростання у нас, на жаль, немає. -- Днями Данило Гетманцев натякнув, що державі не вистачає грошей, тож вони чекають від Кабміна "радикальні пропозиції". Напевно щодо нових податків. Нам будуть "закручувати гайки"? Наскільки це зараз необхідно? Може, навпаки можна їх "приспустити", щоб економіка рухалася? -- У нас податкова система формується в умовах колосального впливу різних фінансово-промислових груп і лобістських груп. Тому, на жаль, найбільший податковий тиск -- на звичайного українця, за рахунок якого платять податки на працю -- це податок на доходи фізичних осіб, це єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду, це військовий збір. Крім того, простий українець, як кінцевий споживач, сплачує такі непрямі податки, як ПДВ чи акцизи, які в ціні товару відображаються окремим рядком. А от бізнес у нас навпаки платить досить низькі податки. Якщо взяти податок на прибуток, то він обіймає досить скромну позицію у структурі доходів бюджету, і переважно ці податки платять державні підприємства та компанії з іноземним капіталом. Тому певні податки у нас треба переглядати. Наприклад, рента за видобування природних ресурсів у нас занадто мала. Особливо що стосується, наприклад, залізної руди. Ми маємо застосовувати мита на експорт сировини і їхній кошт формувати національний резервний фонд, як це роблять країни, які експортують сировину, -- та ж Норвегія, Саудівська Аравія, багато інших. А у нас є мита лише на металобрухт і насіння соняшнику. І то там мізерні суми, вони приносять на рік в бюджет 500 мільйонів гривень, тобто трохи більш як 10 мільйонів євро. З урахуванням того, що у нас сировинна модель економіки, це просто смішний показник і знущання з економічної логіки. Крім того, у нас під час війни повним ходом йде відшкодування ПДВ на експорт сировини. Оті всі схеми з так званим "чорним" зерном, яке купується за "нал", потім купуються документи з податковим кредитом, в далі держава відшкодовує ПДВ під час експорту. Там суми -- десятки мільярдів гривень. У нас держава відшкодовує 140 мільярдів гривень ПДВ на рік. Величезна сума. І переважно це якраз за експортом сировини, в тому числі аграрної. Далі -- оподаткування банків. Добре, що зараз підвищили податок на прибуток, зробили його більшим для банків. Але, наприклад, Нацбанк за рахунок власних ресурсів, за депозитними сертифікатами, виплатив минулого року доходи банкам на рівні 80 мільярдів гривень. Тобто на 2 мільярди доларів чи євро дотував банківську систему. Прогресивний податок на доходи. Чому прибиральниця у супермаркеті має сплачувати зі своїх 10 тисяч гривень 18% і чому умовний Коболев має сплачувати зі своїх мільйонних доходів 18%? Має бути прогресивна ставка. Декілька сотень тисяч гривень доходу на місяць -- ставка не 18%, наприклад, а 25% на доходи фізичних осіб. Треба закривати лазівки з оподаткуванням дивідендів на рівні 5%. І оподаткування великих активів. Чому однаково сплачуються податок на нерухомість квартири на Борщагівці чи на Троєщині у Києві й квартира такого ж метражу в центрі? Це все треба переглядати. Але в нас не хочуть. В нас хочуть просто взяти тих, хто вже платить багато податків, і оподаткувати їх ще більше. Збільшити, наприклад, військовий збір для всіх, збільшити базову ставку податку на доходи, ввести військовий збір для ФОПів. У нас зовсім інша логіка, у нас рибу чистять з голови, хоча з хвоста чистити зручніше взагалі-то... -- У нас щипають гусака... -- Так, у нас щипають гусака. Хоча держава має розраховувати лише на те пір'я, яке гусак залишає у своєму гнізді, коли йде звідти погуляти чи поїсти траву. -- Щоб підсумувати: економіка у нас на третьому році війни, якщо коротко, скоріше жива чи скоріше не дуже? -- Вона жива, але, в принципі, повільно вмирає. Якщо не вдатися до якихось швидких і ефективних рішень, вона може і померти. Зараз вона у глибокій структурній кризі. Тому що стара модель розвитку зруйнована, а нової немає. Це навіть не якісь поточні проблеми, які можна виправити. Тут проблема смислова. Немає моделі, за якою економіка має розвиватися.

Попри те, що про кадрові зміни у Кабміні оголошувалися, звільнення віце-прем'єр-міністра -- міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова вийшло досить гучним. По-перше, його натурально "пішли", не запропонувавши колишньому фавориту Банкової нічого взамін. По-друге, у Кабміні намітилася чимала кадрова пробоїна -- без міністрів лишається вже шість міністерств, адже мегавідомство Кубракова знову розділять на складові -- Мінінфраструктури і Мінрегіон. Водночас у Раді вже встигли заспокоїти -- на найближчому пленарному засіданні парламент розгляне декілька кадрових питань, зокрема може відбутися призначення нових міністрів, заявив днями Олександр Корнієнко. А по-третє, Банкова знову продемонструвала, що вона -- єдина влада в Україні, ладна "скосити" кого завгодно і коли завгодно. Навіть своїх же соратників, причому без зайвих розшаркувань. Разом з директором Центру політичних досліджень "Пента" Володимиром Фесенком TrueUA розбирається, що відбувається в Кабінеті міністрів, чим йому загрожує кадровий голод та як почувається громадянське суспільство у сучасній Україні. -- Почати хотілося б із нашумілого звільнення Олександра Кубракова. Гадаємо, сказати, що це є політичним рішенням, не буде перебільшенням? -- Скажімо так: політика в цьому випадку присутня лише фоново. Радше, це рішення стосується особистих стосунків Кубракова з президентом, судячи з різних витоків у ЗМІ, і чергової хвилі урядової оптимізації. Тут немає саме політичних конфліктів або причин для звільнення. Але накопичилися розбіжності з президентом і певною мірою з ОП. І, думаю, Кубраков припустився великої помилки: у нього з'явилося чимало критиків, навіть ворогів, у депутатському корпусі. Причому як в опозиції, так і в правлячій партії. -- Якої саме помилки він припустився? -- Це не одна помилка. Наприклад, стосунки -- не завжди дослухався. Загалом у депутатів претензії є до багатьох урядовців і, безумовно, не депутати ініціювали це звільнення. Але подивіться на результати в депутатському корпусі, навіть по соцмережах помітно чимало критики. У опозиції незадоволені, в першу чергу, великою роллю Кубракова у так званому "Великому будівництві", ще до війни. І торік великі кошти йшли через нього, в опозиції завжди до такого ставляться з підозрою. А у правлячій партії незадоволені тим, що він -- виходець з їхньої фракції, але став самостійною фігурою і особливо до депутатів не дослухався, назустріч не йшов. А торік була ситуація, коли один з депутатів, я так розумію, звернувся до Кубракова і деяких інших посадовців міністерства з проханням посприяти у вирішені проблем за винагороду, а Кубраков звернувся до НАБУ (справа нардепа "За майбутнє" Сергія Лабазюка, -- ред.). З позицій етики і сучасної ситуації він зробив абсолютно правильно. Але я вже бачив дописи в соцмережах, де його називають "стукачем". Це, ймовірніше, додатковий чинник. Хоча не виключаю, що з депутатського корпусу в ОП були і скарги, і не тільки скарги на адресу Кубракова. Показова ситуація: коли був удар по Тріпільській ТЕС та інших енергооб'єктах, це одразу використали для критики Кубракова. Причому представники як опозиції, так і правлячої партії. Хоча там його провини, як свідчать фахівці, не було. -- Якщо повернутися до політичної складової, то про які наслідки цього звільнення можна говорити? Зокрема, чи зачепить це співпрацю з партнерами? -- Не буде ніяких великих наслідків. Комунікативно, організаційно -- так, певні проблеми виникнуть на деякий період. Але наші партнери давно чудово знають, хто і як ухвалює рішення. Що можуть бути кадрові зміни в уряді теж було відомо. Відносини з партнерами у нас визначаються не прізвищем міністра, а станом війни. Залежно від конкретної ситуації хтось з кимось комунікує, контактує, але далі працюють робочі відносини. Ключові ж політичні рішення так чи інакше ухвалює президент, Офіс президента і керівництво Кабміну. -- Розділення Мінвідновлення -- наскільки цю ініціативу можна вважати виправданою? Тим більше, що об'єднання Мінінфраструктури і Мінрегіону під Кубракова свого часу теж спричинило проблеми -- просіла регіональна політика… -- Це Безгін (голова профільного комітету ВР Віталій Безгін, -- ред.) сказав, що це призвело до провалу регіональної політики. Йому видніше, він відповідає за цей напрямок. Я думаю, що регіональна політика провалилася не через Кубракова, а тому що війна. Будемо відверті, зараз не до регіональної політики. Кардинально знизився вплив місцевого самоврядування, фактично на паузі реформа децентралізації. Вона відновиться -- і значення регіональної політики знову потужно проявиться вже після війни. А зараз не це причина. Думаю, просто формально треба було знайти підстави для критики. -- А якщо оцінити не в контексті звільнення, а саме розділення Мінвідновлення на два відомства? -- Помилкою було об'єднання міністерств. Про це багато хто з фахівців говорить, я теж так вважаю. Їх справді об'єднали у мегаміністерство саме під Кубракова. Зараз його знімають -- і все роз'єднують. Але саме це об'єднання функціонально, з точки зору управлінських завдань, було помилкою. Зараз її виправляють. Думаю, логіка саме в цьому. Оці коливання -- то об'єднують, то роз'єднують -- ми бачимо з 2019-го року. Але насправді це було і раніше. У нас такі цикли адміністративної реформи: то об'єднують міністерства і скорочують їхню кількість, то роз'єднують, тому що потрібно або створити нові, або зробити структуру урядування більш функціональною. Це у нас було неодноразово: в часи Кучми, в часи Януковича -- в перший рік його президентства і певною мірою у другий. Це відбувалося і за Порошенка, і от вже декілька хвиль за Зеленського. -- Тоді виникає наступне питання. Це велике міністерство буде розділене на два, але у нас і так вже кілька відомств без міністрів: Мінмолодьспорту, Мінкультури, Мінветеранів... -- Це дійсно проблема. Думаю, по деяких міністерствах просто чекають. Наприклад, Міністерство молоді і спорту з високою ймовірністю не буде існувати -- дехто каже, що дочекаються, коли завершаться Олімпійські ігри, і його ліквідують. Це міністерство за своїм функціоналом не тягнуло на великий, міністерський статус, і його вже неодноразово ліквідовували. І зараз, коли виникла ідея скорочення кількісті міністерств, а завдання підготувати відповідні пропозиції дали ще влітку 2022-го -- це міністерство було одним з перших на ліквідацію. Щодо Мінветеранів йде дискусія. Воно теж на зараз не тягне на статус окремого. Його створили за Порошенка виключно політично, під Ірину Фріз, за американським досвідом -- в Штатах це міністерство має потужну силу, туди йдуть великі фонди. Можливо, хотіли політично його і використати, але не встигли -- Порошенко програв вибори. А міністерство залишилось. І зараз от в чому проблема: функціонал його обмежений, він значною мірою співпадає частково з Міністерством соціальної політики, а частково -- з Міноборони. Останнє не хоче брати на себе додаткове навантаження, там своїх завдань вистачає. В перспективі повернеться велика кількість ветеранів, ними треба займатися. Тому, так розумію, спочатку були плани його ліквідувати, а зараз, ймовірно, його навпаки залишать. І треба вирішити, хто його очолить. Щодо Мінкульту теж дискутують. Є плани ліквідації цього міністерства, його розділення -- там може залишитись Міністерство інформаційної політики, а культура відійде державному агентству. Я вважаю, це теж не зовсім правильно. Тому що для України, українського суспільства, українського відродження, для виховної роботи нам треба зберігати високий статус культурної політики. І цим має займатися саме міністерство. Зниження статусу державного органу управління, який опікується культурою, призведе до зниження уваги до неї. Тому я не прихильник таких змін. Тож так, декілька міністерств будуть певний час без очільників. Але у нас це не вперше. Нагадаю, в часи уряду Гройсмана і президента Порошенка були схожі ситуації. Відома історія з виконувачкою обов'язків міністра охорони здоров'я (Уляною Супрун, -- ред.), яка декілька років була в цьому статусі. Призначити через Верховну Раду її було неможливо, тож її тримали в статусі виконувачки обов'язків. Це, я б сказав, була політична технологія. А зараз -- більше ситуація невизначеності. Коли є проблеми з перспективою окремих міністерств, і тому не призначають нових міністрів. Але її треба виправляти, в нинішньому вигляді це дійсно не зовсім правильно. -- Чи можна за цих обставин говорити, наприклад, про певну кадрову або взагалі урядову кризу? -- Немає ніякої урядової кризи! У нас дуже легковажно ставляться до питання про кризу: виникають якісь проблеми -- і одразу ж починають говорити, що це криза. Але що таке криза? Криза -- це коли не працює відповідна державна інституція або ситуація в цій інституції створює економічну, соціальну чи політичну проблему. Наприклад, якщо у країні виникає гіперінфляція -- це один з проявів економічної кризи. І це, безумовно, наслідок поганої роботи Міністерства фінансів. От вам приклад кризи. Або коли у нас не працювали, були деморалізовані й дезорганізовані силові структури, від армії до СБУ -- це кінець лютого, березень і частково квітень 2014 року, що сприяло захопленню Криму і початку сепаратистських заколотів на Донбасі. Оце криза -- коли фактично не працювали одні з ключових державних інституцій. Дуже сильні кризові тенденції в різних проявах були у 1990-ті роки -- і інституційна, за певними напрямами, і економічна. Війна -- це теж криза, але не внаслідок внутрішніх проблем, а внаслідок взаємин з нашим сусідом і ворогом. Те, що зараз, -- це певні типові для нас регулярні проблеми. Проблеми з кадровою політикою у Зеленського від початку. Він прийшов до влади, не маючи ні політичної команди, ні кадрового резерву. Було так і раніше, хіба в менших масштабах. І подібна ситуація у нас, до речі, знов може виникнути. Якщо одна дуже відома і популярна у країні людина в перспективі стане президентом, а у неї теж немає ні політичної команди, ні кадрового резерву. Зеленський завжди шукав кадри, експериментував. Взагалі він у кадровій політиці достатньо рішучий: якщо кимось не задоволений, то достатньо швидко ухвалює рішення. Проблема у відсутності кадрового резерву. Але такі проблеми були і у Порошенка. Можливо, у Януковича не було -- там інша була ситуація й інші проблеми. Проте це проблеми, а не криза. А що таке урядова криза? Це, наприклад, коли уряд йде у відставку або його туди відправляють, він втратив довіру, а призначити новий уряд не можуть. І уряд "зависає" у стані виконувачів обов'язків. Саме юридично, весь уряд, не окремий міністр. І поміняти їх з тих чи інших причин неможливо. -- Тобто провисає ціла гілка влади, так? -- Так. А іноді може бути латентна криза. І у нас була така ситуація з латентною парламентською кризою, причому тягнулося вона приблизно два роки. Десь з 2017-го до середини 2019-го року. Коли у Верховній Раді реально не було парламентської більшості. І не тільки де-факто, а і де-юре. Зараз у "Слуг народу" теж де-факто немає своїх 226 голосів, і треба домовлятися, вони використовують ситуативну більшість. Але юридично в них проблем немає -- у складі фракції 235 депутатів. А тоді навіть не було 226 парламентарів у коаліції. І всі про це знали. Але за рахунок різних маніпуляцій, дій Парубія і уряду, уникали підрахунку депутатів. І нічого, все працювало, великих проблем у державному управлінні не виникло. Так і зараз. Якби у нас зараз була урядова криза, ми би вже програвали війну. Зараз складна ситуація на фронті через нестачу зброї, боєприпасів, проблем з американською допомогою, але виключно управлінськи система працює. Так, зі збоями, із внутрішніми конфліктами, але рівень проблем дещо менший, ніж навіть був до війни. Тому не бачу жодних ознак кризи. -- Будемо вважати, що це хороші новини. Останнє питання. Рішення у владі зараз ухвалюються із залученням досить обмеженого кола осіб. І чи не складається у нас ситуація, коли громадянське суспільство втрачає вплив до, скажімо, умовного церемоніального рівня? -- Абсолютно не погоджуюся! Ситуація не така одномірна. Десь вплив громадянського суспільства обмежений, але це більше пов'язане з війною. Десь навпаки. А от чий вплив у нас значно зменшився і став суто номінальним, то це вплив опозиції. Тут можна точно сказати про радикальне зменшення впливу на ситуацію в парламенті, на уряд, на суспільну ситуацію. Зараз найбільший рівень недовіри саме до лідерів парламентської опозиції, а не до представників влади, як це не парадоксально. Такого ще не було. І досить часто роль опозиції виконує саме громадянське суспільство. Хто ініціював найбільш резонансні антикорупційні скандали, які призвели, до речі, до кадрових змін, зокрема у Міністерстві оборони? Громадянське суспільство -- журналістські розслідування, активна позиція громадських організацій. Якраз засоби масової інформації, журналісти, громадські активісти, особливо волонтерські організації, активно впливають на різні напрями політики, особливо оборонної. Вони її не визначають, але коли виникають певні проблеми, громадянське суспільство дуже потужно себе проявляє. Іноді, мені здається, навіть надмірно як для умов війни. Тому я не погоджуюся, що вплив громадянского суспільства зменшився. Безумовно, війна на нього впливає, у довоєнний час вплив був більший. Дуже потужний вплив громадянського суспільства був після Майдану -- у 2014-2015 роках. І періодично це проявлялося в різних формах в різних ситуаціях. А зараз він певною мірою обмежений, хоча, знову ж таки, більшість кадрових рішень у нас значною мірою були наслідком активної позиції громадянського суспільства. Це стосується і змін у Міністерстві оборони, і раніше в Міносвіти, і певною мірою у Міністерстві культури. Кому в нас довіряють найбільше? Збройним силам України, державним інституціям, які пов'язані зі спротивом агресору, і волонтерам. Високий рівень довіри до волонтерів -- це теж ознака довіри до громадянського суспільства, але до тієї частини, яка активно проявляє себе саме в контексті війни. Наведу конкретний приклад. Йдеться про таку проблему, як вибори під час війни. Восени минулого року це була дуже дискусійна проблема. І саме позиція громадянського суспільства, громадська думка вирішальним чином вплинули на те, що президент погодився, і це було закріплено і в політичній позиції парламенту, що не можна проводити вибори під час війни. І справа не тільки в законі. Там був і спільний лист представників понад 200 громадських організацій та аналітичних центрів, всі опитування громадської думки показали, що люди проти, і президент змушений був з цим рахуватися. Хоча частина його команди, наскільки мені відомо, наполегливо йому радила вибори все-таки провести, як мінімум президентські. А от вплив парламентської опозиції мінімальний. Найменший, мабуть, за весь час незалежності. І дуже незрозуміла ситуація з місцевим самоврядуванням. В умовах війни його повноваження, зокрема фінансові, певною мірою обмежені, створені воєнні адміністрації. І там, де сильні мери і є гроші у громадах, місцеве самоврядування може бути помітне. А де грошей немає або слабкі керівники, то бачимо провал. Так що війна і воєнний стан, безумовно, сильно вплинули на діяльність різних політичних і суспільних інституцій, але в цілому із громадянським суспільством, я вважаю, проблем немає.

В України є внутрішні ресурси для посилення боротьби, але влада не здатна їх виокремити й використати. Натомість внутрішні кризи, зокрема парламентська й урядова, послаблюють країну зсередини. Про те, ким, вже навченим поводитися зі зброєю, можна поповнити ряди мобілізованих, а також що робити із Московським патріархатом та неспішними українськими чиновниками та депутатами, TrueUA поговорив з політологом, головою Комітету виборців України Олексієм Кошелем. -- Заява РПЦ про "священну війну" проти України. Звертає увагу, що це не церковний документ, а скоріше політтехнологічний. Як до нього ставитися? Для чого він виник? -- Як ми бачимо, російська влада максимально намагається використати теракт у "Крокусі" для радикалізації. За різними напрямками, від окремих політичних заяв до істерики окремих політиків, але факт радикалізації дійсно має місце. І це не просто воплі Медведєва чи третьорядних політиків. Очевидно, це буде не лише зміна риторики, це може бути й розправа з недобитками російської опозиції у жорсткому форматі, і закручування гайок, і низка рішень на законодавчому рівні. Це може бути й загальна мобілізація, вона логічно лягає в контекст. Тож ця заява Російської православної церкви надзвичайно важлива, оскільки це не просто якесь припущення чи чиясь думка, а документ, в якому є підпис патріарха Кирила. Тобто це повна підтримка війни церквою, формування певних ідеологічних рамок, в яких сприймається війна, і ключове -- це повторення вже на рівні офіційного документа тези про те, що вся територія України без виключень -- це територія, яку вони намагатимуться отримати під контроль. Це вже було озвучено на різних рівнях, тепер це офіційно підтвердила РПЦ. -- Що у зв'язку з цим потрібно робити нам? -- Перше -- ми повинні сприймати, аналізувати ці фактори радикалізації, щоб розуміти логіку в тому числі і воєнних дій. Друге -- не варто залишати РПЦ без уваги, опустити очі й забути, що ця заява мала місце. Нагадаю, що у Раді готовий до другого читання законопроект про заборону Української православної церкви Московського патріархату. Принаймні, згідно із заявами окремих депутатів, цей документ вже готовий до розгляду. Було б ідеально його розглянути на одному із найближчих засідань -- це була б достатньо жорстка й адекватна відповідь. І не забуваємо, що питання заборони УПЦ МП -- це не лише питання ухвалення цього законопроекту, а й низки інших кроків. У владі сьогодні надзвичайно велика кількість лобістів цієї структури. Зверніть увагу, що законопроект про заборону УПЦ МП -- урядовий, був розроблений на виконання рішення РНБО і указу президента. І навіть враховуючи такий високий рівень ініціативи, потрібно було рік і чотири місяці, щоб законопроект в парламенті докотився до другого читання. Причому ми не маємо жодних гарантій, що він буде ухвалений. Урядовий законопроект №8371 "Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій" був зареєстрований у Верховній Раді 19 січня 2023 року. 19 жовтня того ж року він був прийнятий за основу і відправлений на доопрацювання. Внесений до другого читання у порядок денний поточної, одинадцятої сесії ВР. Держава і місцеве самоврядування на різних рівнях повинні продемонструвати своє ставлення до УПЦ МП. Зокрема у контексті повернення у державну владу храмів і інших об'єктів церковної інфраструктури, які є пам'ятниками історії, а йдеться про кількасот об'єктів в масштабах України, повернення лавр -- Святогірської, Києво-Печерської й Почаївської. Особливі складності там будуть з Почаївською, але зараз, використовуючи як підґрунтя рішення РПЦ, влада могла б мобілізувати ресурс, правоохоронців і СБУ, щоб зачистити її як найбільший осередок "русского міра" в Україні. Вони зараз діють гірше, ніж російські чорносотенні організації у ХІХ столітті. Це ворожа до української держави структура, яка повністю залучена у комплекс пропагандистської й підривної роботи РФ. І третє. Держава має розвернути на 180 градусів ставлення до мобілізації представників духовенства УПЦ МП. Згідно з останніми повідомленнями народних депутатів, зараз профільний комітет, який розглядає законопроект про мобілізацію, -- Комітет нацбезпеки, оборони і розвідки -- ухвалив рішення про заборону представникам УПЦ МП працювати капеланами. Це абсолютно правильний хід, бо це питання і доступу до розвідданих, і можливих диверсій, і багато чого іншого. Але іншого рішення щодо духовенства не було, і депутати говорили, що воно затримається, допоки не буде ухвалений законопроект про альтернативну службу. Перепрошую, а чому держава на сьогодні робить винятки для духовенства УПЦ МП? Нагадаю, що три роки тому УПЦ МП нараховувало близько 12-13 тисяч приходів. Це до 30 тисяч представників духовенства. Якщо уявити, що половина -- чоловіки призовного віку, а приблизно так і є, то ми могли б достатньо серйозно посилити наші підрозділи. Думаю, що наші військові могли б принаймні з більшості тих батюшок зробити повноцінних патріотів, які б змогли працювати у Православній церкві України після завершення війни. Не бачу причин, чому в плані мобілізації для УПЦ МП на сьогодні робляться не просто винятки, а створюються тепличні умови. Вони і капеланами не працюють, і не мобілізовуються. Очевидно, що Кабінет міністрів міг би запропонувати свій формат без жодних винятків для мобілізації. Це була б і серйозна відповідь на рішення РПЦ, і гарний сигнал для суспільства, що на сьогодні недоторканих у плані мобілізації немає. Тому що воюють артисти, актори лялькових театрів, режисери філармоній, а для духовенства УПЦ МП створюється такий дивний виняток. -- Чи можна говорити, що після виборів Путіна в Росії пішла саме ескалація в "остаточному вирішенні українського питання", і цей документ РПЦ є одним зі складових цієї ескалації? -- Цей документ є точно частиною синхронних дій російської державної машини й церкви як релігійного механізму цієї машини. І ця ескалація, думаю, має кілька обов'язкових завдань. З одного боку, це завдання продемонструвати колективному Заходу готовність Росії до нових етапів затяжної війни. Не хочу, щоб ми переоцінювали Росію, але нагадаю події початку грудня минулого року, коли впродовж кількох тижнів прозвучало понад десяти заяв про готовність Росії до перемир'я (щонайменше до "перемовин про перемир'я", -- ред.) в тому чи іншому форматі. Путінський режим чудово розуміє, що в нього є проблеми й надзвичайно великі. Тому не виключаю, що ця хвиля ескалації пов'язана з сигналами Заходу. Можливо, Росія хоче переламати позицію Заходу, щоб той вплинув на Україну з метою переговорного процесу. Але ми не повинні виключати і того, що Росія може самостійно піти на ескалацію, на масову мобілізацію, тому що логіка у діях Кремля сьогодні відсутня, ворог часто ухвалює рішення, виходячи з емоційної складової. Зараз Путін відчуває себе переможцем, тому що йому намалювали велику цифру на виборах. З цього сміється весь світ, коли бачить 99% за Путіна в Чечні, але це формує певний ейфорійний формат в Росії. І логіка Путіна може бути пояснена і цим. -- На цьому тлі як можна характеризувати те, що відбувається у нас? Ми реагуємо на ці виклики? І наскільки ефективно ми реагуємо, у політичному розумінні? -- Переконаний, що наші Збройні сили і спецслужби працюють якісно, чітко аналізуючи дії ворога і розуміючи алгоритм його дій. Саме тому ми побачили Білгородську операцію і багато чого іншого. А от що стосується української влади, то дуже часто розуміння в цьому немає. Коли ми бачимо історію із законопроектом про УПЦ МП, то очевидно, що це дуже схоже на штучне затягування. Також я бачу штучне затягування, скажімо, із законопроектом про можливість позбавлення мандатів депутатів місцевих рад від проросійських партій (йдеться про урядовий законопроект № 7476 від 20 червня 2022 року, -- ред.). Скоро півтора року, як цей законопроект не внесений урядом до парламенту. В мене інколи складається враження, що це робиться для того, щоб у рамках переговорного процесу із Росією ці питання винести на певний компроміс. Принаймні іншого логічного пояснення я сьогодні не бачу. -- З мобілізацією у нас також досі не розв'язане питання, якихось помітних зрушень останнім часом не було. Цей закон також затягується? -- Зміни законодавства про мобілізацію -- надзвичайно складний документ, який передбачає внесення змін в низку законів. Але жодного виправдання тому, що законопроект розглядається вже п'ятий місяць, я не бачу. І тут важливо не забувати, що це насамперед провальна робота Кабінету міністрів України, бо цей законопроект є урядовою законодавчою ініціативою. І перша, і друга версія законопроекту є урядовою законодавчою ініціативою, і принаймні я бачив позицію представників профільного комітету, які говорили, що окремі норми цього законопроекту можна розглядати як неконституційні. Це великий мінус роботі уряду. Друге -- це провал в роботі парламенту. Не бачу жодних причин, щоб парламент не працював принаймні по 10 годин. Профільні комітети працюють недостатньо. І принаймні в публічній площині не помітно, щоб вони активно працювали з експертами з різних сфер, проводили фокус-групи, використовували інші інструменти для покращення роботи над цим законодавчим актом. Натомість поки що я бачу дуже багато піарзаяв. Коли міністр Федоров заявляє, що ніколи не буде надіслано повістку у додатку "Дія", -- перепрошую, а чому в період війни ми проводимо у "Дії" голосування за конкурс "Євробачення", а не використовуємо її, скажімо, для електронного кабінету військовозобов'язаних? Не можу розуміти, чому відбуваються ігри навколо військовозобов'язаних чоловіків, які мають третю групи інвалідності. Нагадаю, що свого часу працював цілий механізм, коли представники силових структур, МВС оформлювали інвалідність при виході на пенсію. Навіть жарти ходили, що хабарі за отримання третьої групи інвалідності окуповувались за 6-7 місяців підвищеної пенсії. Вважаю, зараз не завадило б переглянути справи силовиків, які з 2014 року отримали третю групу. По-перше, ми б зекономили серйозні кошти для бюджету. А по-друге, точно б отримали кілька десятків тисяч військовозобов'язаних, які вміють поводитись зі зброєю. Загалом складається враження, що влада починає грати у "добру владу". Можливо, це пов'язано із бажанням сподобатися виборцям. Можливо, це бажання протиставити себе колишньому головнокомандувачу Залужному. Коли я бачу, як представники влади наче мантру повторюють, що нам не потрібно півмільйона мобілізованих, маючи на увазі слова Залужного, а потрібно 200-300 тисяч, то тут я бачу піарігри, а не складну розмову з суспільством про необхідність залучення додаткових ресурсів. Точно так само, як у 2022-2023 роках ми будували дороги замість того, щоб вкладати гроші в сектор оборони. -- Якщо резюмувати: що треба зробити Україні, щоб відреагувати на ризики, про які ми говорили у першій частині розмови, і нівелювати внутрішні проблеми, про які йшлося у другій частині? -- Зараз, я переконаний, нам потрібно сконцентруватися на подоланні парламентської й урядових криз. Їх треба вирішувати, щоб підвищити ефективність держави загалом. Мав би бути спільний план законодавчої роботи між урядом і парламентом у трьох питаннях. Перше -- підтримка сектору оборони. Друге -- проведення ключових реформ, які треба впроваджувати навіть в період війни. І третє -- це євроінтеграційні законопроекти. Це має бути план із вказуванням чітких пріоритетів, черговості, календарними термінами, навіть відповідальними за виконання. Крім того, нам потрібна ревізія фінансів, щоб максимально мобілізувати внутрішні ресурси задля оборони. І тут потрібно як змінювати державний бюджет, так і робити певну ревізію коштів місцевого самоврядування. Наприклад, "Комітет виборців" нещодавно проводив дослідження, і Вінниця, яка має вдвічі меншу кількість населення, виділяє на оборону більше грошей, аніж Запоріжжя. Це свідчить, що у самоврядування є достатньо серйозні ресурси. Третє -- нам потрібний комплекс заходів, щоб просто зупинити політичні війни та вивести роботу парламенту приблизно на рівень 2022 року. Коли законопроекти ухвалювалися в середньому 270-280 голосами, коли кожен четвертий законопроект ухвалювався конституційною більшістю. Треба відновлювати співпрацю влади з опозицією на парламентському рівні, щоб зменшити залежність монобільшості від ОПЗЖ, "Довіри" та "За майбутнє". А також потрібно зробити низку інших заходів для підвищення ефективності держави загалом. Думаю, що такий формат налагодження співпраці влади й опозиції мав би передбачати повну ротацію Кабміну з обов'язковою відставкою прем'єр-міністра. Зараз нам потрібен уряд технократів. До нинішнього уряду є багато питань, окремі міністерства за окремими напрямками працюють на достатньо високому рівні, а от за деякими -- ні, командної роботи в уряді не спостерігається. Тому вважаю, що повернення до дискусії щодо уряду технократів серйозно посилює державу, особливо за умов можливої радикалізації й масової мобілізації в Росії.

Росія оголосила війну проти України священною -- в такому побіжному контексті пройшла чергова заява РПЦ в українських ЗМІ. Проте документ, розміщений на сайті російського патріарха Кирила, має й інші не менш красномовні послання. Якщо стисло, то українцям не варто чекати нічого, окрім війни до кінця, європейці -- на черзі, а от від росіян вимагається "гарматне м'ясо"... Сатанізм і шизофренія русского Кирила "Наказ всесвітнього русского народного собору "Теперішнє і майбутнє Русского міра" -- саме так офіційно називається черговий продукт російської православної життєдіяльності -- виданий чомусь за день до закінчення самого "собору", який його ж автори чесно називають, за завітами дідів-комуністів, "з'їздом". Номінально ця захмарно пафосна відозва є "програмним документом собору". Реально ж цей "наказ, адресований органам законодавчої та виконавчої влади Росії", не можна назвати церковним навіть умовно. Натомість він є чудовим, хрестоматійним зразком пропагандистської шизофренії. Наказ Кирила складається з двох таких собі частин. Перша -- знайомі плачі про "тисячолітню російську державність" та "триєдиність русского міра". Саме в ній путінська "СВО" оголошується "священною війною", а також "новим етапом національно-визвольної (!) боротьби русского народу проти злочинного київського режиму і колективного Заходу". В якій той самий "русскій народ" зненацька відстоює свої "життя", "свободу", усілякі "ідентичності" та "право жити на власній землі в рамках єдиної Російської держави". Росія вже традиційно оголошується захисницею "єдиного духовного простору Святої Русі" та виконувачкою місії "Стримувача" (в оригіналі -- "Удерживающего"), що рятує світ від "натиску глобалізму та впалого в сатанізм Заходу". Тут же оголошуються й інші забаганки: "вся територія України має увійти в зону виключного впливу Росії", "кордони русского міра є суттєво ширшими за держкордони як сучасної РФ й історичної Росії". Котра має стати одним з центрів багатополярного світу, контролювати весь пострадянський простір і бути "всесвітнім "Стримувачем", що захищає світ від зла". Росію перетворюють на путінський м'ясокомбінат Друга частина документа більш приземлена, хоча й не менш відірвана від реальності. Вона присвячена практичному втіленню попереднього, а саме виробництву "гарматного м'яса" у промислових масштабах, тобто "сім'ї". І складається з кількох розділів -- демографічної та міграційної політик, освіти та виховання, містобудування та, символічно, економічного розвитку. За 25 років путінського керування і роки пастирства РПЦ за поребріком, виявляється, сформувалася "демографічна катастрофа", яку оголошено головною загрозою існуванню Росії, а тому Кирилу потрібен комплекс заходів, який стимулюватиме росіян "до народження третьої й наступної дитини". Досягати це пропонується, наприклад, шляхом списання іпотеки. Від працедавців же вимагають набирати на роботу напівживих багатодітних батьків, передусім татів (мати в цей час має лише народжувати, -- ред.). Цілі ставляться надамбітні для чоловіків і драматичні для жінок: за сто років треба довести чисельність населення з нинішніх приблизно 100 мільйонів -- казки про 140 мільйонів лишимо для російських пропагандистів -- до 600 мільйонів русскіх "людей". Для розуміння: навіть у Китаї, де стояла ціль зростання популяції, не змогли наблизитися до таких показників. А для цього, зрозуміло, потрібно захищати сімейні цінності (підозрюємо, давня російська традиція снохачества може набрати сучаних обертів, -- ред.). Захищати питомо російські цінності пропонується від абортів, статевої розпусти й, звісно ж, "содомії та різних сексуальних девіацій". Крім того, треба зупинити приплив мігрантів. Які, як вказують російські святі отці, не володіють російською мовою та нічого не знають про "велику русскую культуру", віддати роботу місцевим, сприяти репатріації "співвітчизників" та переїзду іноземних висококваліфікованих фахівців, науковців, інвесторів та членів їхніх родин за умови готовності до мовної та культурної асиміляції. Молоде покоління без нагляду, зрозуміло, не залишать. В освіті треба критично переглянути "західні наукові теорії та школи на предмет їх відповідності суверенному російському світосприйняттю", те ж саме закликають зробити із "масивом гуманітарних знань, загальноприйнятих теорій та концепцій". На цьому православні "наказчики" не зупинилися й оприлюднили список вимог ще до містобудівної діяльності. Якщо стисло, то від розвитку великих міських агломерацій, масового багатоквартирного будівництва та загалом концентрації трудових та виробничих ресурсів в мегаполісах треба, на їхню думку, відмовитися. Натомість Росія має перейти до "традиційного" рівномірного розподілу населення по території країни (60% якої охоплює зона вічної мерзлоти, -- ред.) і переїхати у "благоустроєні приміські поселення та індивідуальні будинки" -- в них має жити 80% російських родин. І все для того, щоб було зручніше розмножуватися. І, власне, економічний блок. Він відверто символічний, що й зрозуміло: на цих питаннях РПЦ, що існує на вічному державному та корупційному підгодовуванні, просто не знається. І звести його можна до однієї фрази "потрібна суверенна й ефективна економіка". Що робити українцям зі скандальною заявою РПЦ Передусім треба розуміти, що для українців нічого не змінюється. Власне, нового у писанині Кирила та його поплічників нічого немає -- все те ж великодержавне людиноненависницьке марення. Але й розраховувати на якесь зменшення воєнних дій проти України, переговори чи навіть "домовленості десь посередині", не варто. Путін чітко сигналізує: війна буде до кінця. Завдання українців -- зробити так, щоб кінець був російським. Напружитися варто Європі: у Кремлі відверто дають зрозуміти, що на Україні їхні апетити не закінчуються. Втім, це поки питання довгої перспективи. А от кому не позаздриш, так це росіянам (яким, втім, і так немає в чому заздрити). Бо цей документ не для світу. Це документ для них і про них. В ньому більш ніж красномовно окреслюються плани на населення Росії. Завдання якого -- множитися і вмирати. А все інше -- чергові обіцянки для бідних, як і 25 років тому, коли Путін нетвердими кроками тільки підбирався до російського трону. І останнє. Російський Райх, схоже, остаточно освоїв історичну спадщину свого ідеалу – Райху Третього -- і вже, не приховуючись, злився воєдино із державною церквою. Причому обійми ці будуть навіть по-московськи міцнішими, аж до смерті.

Кінець каденції, відсутність голосів, небажання брати відповідальність за складні рішення чи втручання Банкової -- український парламент накопичив чималу кількість проблем і напруг, які заважають йому працювати. А щодо ефективності його роботи, то питань останнім часом більшає. У очільника фракції "Слуга народу" Давида Арахамії, за його ж словами, лежать заяви депутатів, яким набридло депутатське крісло, назбирати голосів навіть на внесені у порядок денний закони все важче, та й сама Рада не надто демонструє потяг до роботи, все частіше перебуваючи у простої. Про те, наскільки така ситуація є загрозливою і як взагалі мають працювати народні обранці, TrueUA дізнавався у керівника Центру громадської аналітики "Вежа", політолога Валерія Клочка. Фото з архіву Валерія Клочка -- Попри те, що протягом останніх двох тижнів депутати демонструють вражаючу працьовитість і збираються вже третій раз, до того перерва у її роботі була майже три тижні. Що там взагалі відбувається? І чи можна вже говорити про парламентську кризу? -- По-перше, це не є чимось нетрадиційним для українського парламенту. Навіть в мирні часи парламент працював так само. Так само депутати десь не погоджують позиції, десь не вистачає голосів, спікер Верховної Ради, користуючись своїм положенням, може закрити сесію, може оголосити перерву до ранку або ще щось. Це процедурні маніпуляції, до яких вдаються спікери практично усіх парламентів у світі. Яскравий приклад зараз можна спостерігати у Конгресі США, ситуація один в один. І це вказує на те, що і в США, і в Україні наявна політична криза. Вона зумовлена тим, що на сьогодні фактично немає більшості, яка готова швидко ухвалювати рішення, безвідносно до їхньої ефективності чи неефективності. Які б коментарі хто не з лідерів фракцій давав. Арахамія (Давид Арахамія, голова фракції "Слуга народу", -- ред.) може казати, що у них все гаразд, але насправді це не так. Звісно, він не розповідатиме, що все вкрай погано і вони не можуть зібратися на засідання. Збираються, але рішення ухвалюються саме так, як ухвалюються. Ще раз скажу, в цьому немає нічого екстраординарного. Наприкінці будь-якого скликання виникають такі проблеми. -- Варто зазначити, що, наприклад, минулого року на початку весни також було провисання. Якщо у лютому було чотири засідання, то у березні у квітні -- по два. -- Ми трішки несправедливі. Якщо подивитися календар засідань Верховної Ради, то пленарних днів буває на місяць максимум вісім, і то вони не повні -- півдня або день працюють. А ми чомусь звикли вважати, що депутати з ранку до ночі тиснуть на кнопки. Це не так. Вони роблять багато роботи в комітетах. Без перебільшення, здебільшого депутат працює не у сесійній залі, а на етапі підготовки документів. Тож важливіше те, як збираються і працюють комітети. От зараз є проблема з роботою Комітету з питань нацбезпеки й оборони, який розглядає мобілізаційне законодавство. Знаєте історію закону про захист державної мови у парламенті VIII скликання? Тоді відповідний комітет Миколи Княжицького не міг зібратися протягом року, і тільки коли була політична воля і цей закон взяли на прапор як один з елементів передвиборчої кампанії Порошенка, комітет почав працювати у посиленому режимі. І Княжицький стояв у парламенті три місяці, читав правки до цього законопроекту, і його врешті-решт проголосували. Тому що були непорозуміння всередині тодішньої керівної коаліції БПП та "Народного фронту", вони дуже довго не знаходили спільної мови з певних питань і блокували роботу парламенту. Зараз аналогічно. А те, що депутати там два чи три рази на місяць засідали, -- так в принципі було завжди, такий парламентаризм. І це погано. Врешті, ми постійно говоримо про реформування парламенту, але ж ми цього не робимо. -- На це можна було б дивитися спокійно, якби час був мирний. Але зараз нам потрібні рішення різні й постійно. Навіть у порядку денному минулого тижня були тільки звернення, ратифікації. Не зрозуміло, що відбувається з мобілізаційним законом, який обіцяли ухвалити швидко, а до нього вже 4 тисячі правок. -- Якщо говорити про конкретні документи, які ухвалювалися в парламенті, проаналізувати роботу попереднього скликання, то вона нічим не відрізняється. Це у великій кількості ухвалення різного роду резолюцій, ратифікації різних договорів тощо. Підготовка закону перед тим, як він потрапить до зали на друге читання, потребує величезного обсягу роботи. Якщо це простий закон у вигляді якоїсь правки до чинного, це одна справа. Інша, якщо політичний. Я не випадково навів приклад із законом про захист державної мови. Йдеться ж не просто про зміни до окремого закону, а до загалом законодавства, яке регламентує мобілізацію в Україні. Це політичні закони. Вони перетворилися на інструмент боротьби між політичними опонентами, і попри війну політика все одно присутня. Тут же й історія із блокуванням виїзду депутатів за кордон, які почали спамити цей законопроект правками. Довкола цього будують політику, і, обговорюючи це, ми також торкаємося питання ефективності роботи парламенту через призму ухвалення дуже чутливого законопроекту. Ми маємо розуміти, що жодна політична сила не захоче на себе брати відповідальність, якщо у цьому законопроекті будуть проголосовані норми, які будуть суперечити Конституції, тим більше обмежувати права і свободи людей, не будуть справедливим розв'язанням нинішніх проблем навколо мобілізації. Тому він і затримується. Але заради правди я б хотів звернути увагу на те, хто сьогодні долучається до результативного голосування за законопроекти від уряду, влади. Сказати, що є якась монобільшість, як була на початку ІХ скликання, -- її фактично немає. І це також може бути однією з проблем -- відсутність голосів. Від скликання до скликання -- одна й та ж проблема. -- Щодо монобільшості. Згадаю свіжий матеріал "Української правди", де стверджується, що ми спостерігаємо кризу суб'єктності ради через втручання в її роботу Офісу президента. Наскільки виправдане таке твердження? Чи, все ж таки, до цього варто ставитися інакше? -- Тут питання в інтерпретації. Якщо говорити з правового погляду, то в нас суб'єктами законодавчої ініціативи є президент, Кабінет міністрів, Верховна Рада. Вони в однаковій мірі мають право вносити законопроекти до парламенту і лобіювати їхнє ухвалення. Звісно, тут все буде залежати, в кого більше механізмів впливу, просування того чи іншого документу. Бо якщо документ вносить опозиція, то вона може їх хоч сотнями штампувати, вони в порядок денний не потраплять. А якщо таки потраплять, то їх спікер не поставить на голосування навіть на гіпотетичне перше читання. Це класика парламентаризму, коли більшість через отримані під час виборів інструменти просуває свої законодавчі ініціативи в першу чергу, на відміну від ініціатив меншості, опозиції. Тому тут слово "втручання" не зовсім правильне. Президент має право законодавчої ініціативи, це передбачене Конституцією. Питання до неї. Ми ж весь час забуваємо, за якою Конституцією живемо. Нагадую, що в нас нині Конституція у тому вигляді, в якому її ухвалювали у 2004 році. А готували її в офісі Медведчука і Кучми. Ми живемо за Конституцією Кучми-Медведчука, розповідаємо, що це типова парламентсько-президентська республіка, але виявляється, що президент втручається у роботу парламенту. Бо в нього є такі конституційні повноваження! Тому тут більше не про втручання, а про роботу самої влади. А те, що парламент став інструментом у державному управлінні Банкової, -- це так. У нас вибори 2019 року дали повний карт-бланш Зеленському. Коли кажуть "узурпував владу" -- ні, люди йому делегували йому. Але ця модель державного управління на сьогодні демонструє свою недолугість. І зараз ведеться чимало розмов, що після війни ми постанемо перед потребою апгрейду України, її оновлення. Навіть на конституційному рівні. -- Нехай би це був кінець каденції. Але ми у ситуації, коли не можемо оновити Раду, дати їй "нової крові". Наскільки така ситуація може заважати роботі? -- Ми дійсно зараз керуємося воєнним станом, в умовах якого провести вибори немає можливості. І у влади є чітке обґрунтування, чому вона їх не проводить. Але якщо, умовно, завтра буде скасований воєнний стан, то вибори будуть так само, як були у 2014, у 2015, у 2019 роках. Ми ж провели четверо загальнонаціональних виборів з початку війни, анексії Криму й окупації Донбасу. І нині ця вся "мишина возня" в парламенті, яка, на правду, шкодить Україні, свідчить, що політики вже активно готуються. Є різні думки, коли вибори відбудуться, але найпізніша дата – 2025 рік. Ну і видно, що на міжнародному рівні також моделюється ситуація завершення війни. Можливо, не в зовсім привабливому для нас світлі, але будемо реалістами: світ і Захід моделюють припинення війни в Україні. Хай високопосадовці наших партнерів досить обережні у висловлюваннях, очевидно, що такі сценарії дійсно розглядаються. Це чудово розуміють і на Банковій, і в опозиції. І готуються. Хтось більш, хтось менш інтенсивно. І ще один момент. Коли завершиться війна, а вона рано чи пізно завершиться, буде миттєво розпочатий виборчий процес. Треба буде проводити і парламентські, і президентські, й місцеві вибори. У всіх учасників на підготовку буде максимум місяців шість. Я навіть уявити не можу, скільки треба ресурсів, щоб з нуля зорганізуватися до такого процесу. Це неймовірний обсяг роботи для кожної політсили. Тому ця робота вже триває.