Чому ні Трамп, ні Гарріс не стануть новим Рейганом: політолог про вибори у США і прогнози для України

У вівторок, 5 листопада, американський виборець піде на дільниці, щоби сказати своє вирішальне: "Трамп" чи "Гарріс". І у такий спосіб поставити крапку у невизначеності, яка протягом всього перебігу супроводжувала нинішні президентські перегони у Сполучених Штатах — яскраві, скандальні і для когось, можливо, доленосні.

Про те, чим була цікава чи навіть унікальна нинішня виборча кампанія в США та до чого варто готуватися Україні, TrueUA поговорив з кандидатом політичних наук, виконавчим директором "Міжнародної асоціації малих громад" Олексієм Буряченком.

— До президентських виборів в США лишилися лічені дні. Якщо підсумовувати, чим була унікальна ця виборча компанія, які характерні риси і відмінності від попередніх можна згадати?

— Якщо говорити базово, починаючи з участі Джо Байдена, то унікальною ця компанія була досить віковими кандидатами. Як для демократів, так і для республіканців. Навіть за соціологією понад третина респондентів казали не про професійні якості, а передусім про вік кандидатів. Відповідно, була значна частина електорату, яка саме через це була не готова голосувати ні за Трампа, ні за Байдена.

Якщо говорити про глибшу соціологію, то Байдена відзначали як більш досвідченого, системного політика, якому готові більше довіряти і який у будь-якому випадку забезпечить сталість. А от про Трампа говорили більш емоційно, що він як був у протестній до істеблішменту ніші, так і залишився.

Також на специфіку цього виборчого процесу наклався вихід американців з Афганістану. Який, до слова, був розпочатий ще за Трампа, але завершальна стадія, дуже резонансна, прийшлася вже на Байдена. Бо стало очевидно, що тими засобами й у межах пріоритетів, поставлених США в цій країні і в цьому регіоні, вони своїх цілей не досягають, при цьому витрачаються колосальні кошти. І переважна більшість американців каже, що, так, потрібно було виходити з Афганістану. Але це потрібно було робити більш плавно, не наражаючи на ризик людей, які співпрацювали з американцями.

Найбільша континентальна війна в Європі з часів Другої світової — Росії проти України — також має значний вплив на кампанію. І ще додався Близький Схід. Тож я б відзначив, що у цій кампанії, на відмінну від попередніх, зовнішній фактор відіграє більше ролі. Хоча, знову таки, якщо аналізувати вподобання американців, то все одно дві третини — три чверті пріоритетних для них питань — це питання суто внутрішньої політики.

Тут важливо зауважити, що попередні виборчі процеси відбувалися на тлі однополярного світу, світового домінування Сполучених Штатів. А оскільки воно, за великим рахунком, було безальтернативним, це могло впливати й на електоральні настрої. Американці більше концентрувалися на собі, тому що на геополітичному рівні досягли першої позиції. І, зокрема, тому зараз така зміна, що навіть під час дебатів, як з Байденом, так і з Камалою Гарріс зовнішня тема порушувалася, тема російсько-української війни в зовнішньому блоці була номером один.

— Звертає увагу, що коли Гарріс тільки змінила Байдена, у неї був кращий рейтинг, а зараз Трамп її наздогнав. На вашу думку, що пішло не так у демократів? Чому вони почали втрачати підтримку?

— Спочатку потрібно сказати, чому Гарріс набрала, щоб потім пояснити, чому вона трішки "зійшла". Набрала вона передусім за рахунок консолідації самих демократів. Тому що балотування Джо Байдена частина партії підтримувала, а частина, той же Обама — ні. І цей розкол послабляв їхні шанси у цих виборчих перегонах.

Потім до неї почали стікатися голоси категорії, яку ми вже згадували, — не готової голосувати за жодного вікового кандидата. Ця категорія не те, щоб значна, але це дозволило Гарріс, за деякими опитуваннями, обігнати Трампа.

Скажімо так: на короткій дистанції вона мала більше шансів перемогти, але ж дистанція ця не коротка. У короткостроковому періоді демократи отримали сильнішого кандидата, змогли консолідуватися і отримали додаткові голоси "нейтралів". Але "вдовгу" почались проблеми. Гарріс, навіть на позиції віце-президента, завжди була в тіні президента. І певний період часу ніхто не знав, чого від неї очікувати. І кожен малював собі окрему картинку з Камалою Гарріс.

Коли ситуація почала розхитуватися трампівською пропагандою — мовляв, Камала тільки гарно сміється, але нічого не робить, її відповідь була непоганою, вона отримала перевагу під час дебатів. І, відверто кажучи, такої переваги мало хто не очікував. Мало хто очікував, що вдасться переграти на професійних якостях досвідченого Трампа — такого емоційного, епатажного, з досвідом президентського терміну, публічних виступів, близького до телебачення. Але Камалі це вдалося, і це пролонгувало її перевагу, хай і незначну, в межах статистичної похибки, на середній дистанції.

Але чим ближче до виборів, тим більше дається в знаки робота Трампа з протестним електоратом, яка і привела його до влади минулого разу. А йому тоді, нагадаю, не давали шансів на перемогу, відрив був суттєвий, але на вибори прийшли ті, на кого не розраховувала соціологія. І зараз, коли він багато їздить нейтральними, невизначеними штатами, які і визначать долю президентських перегонів, він бере своєю харизмою, натиском, прямолінійністю. Тож історія може бути схожою.

Зараз всі зусилля трампівської команди кинуті на те, щоб схилити ці невизначені штати на свій бік. Плюс робота з так званим "глибинним" американцем, якимсь умовним фермером з Айови. До того ж протестний електорат, якого прорахувати, скільки його прийде на дільниці, важко. Тому і похитнулися позиції Камали. Їй не вистачає різкості, імпровізації, навіть конструктиву, що завжди було її плюсом, а не Трампа. За ключовими для американців темами вона не пропонує яскраву повістку, якої від неї очікували.

Від Трампа, скажемо прямо, його електорат, окрім гасел, нічого особливо і не очікував. Що робить Трамп? Він дивиться топ проблем по соціології і починає на них "навалювати" яскраві пропозиції. От і все, дуже примітивна виборча стратегія. Від Камали, все ж таки, оскільки вона є частиною чинної адміністрації, користується підтримкою чинного президента, очікували глибших, серйозних пропозицій у соціально-економічних питаннях. Їй чи не вдається досить яскраво їх артикулювати, чи вони десь пересікаються з трампівськими... Ситуація щодо Гарріс складається досить розмита, і на цьому тлі Трамп починає видаватися цікавішим для виборця.

— Риторика Трампа досить популістична. Він багато обіцяє, але не зрозуміло, як це буде зроблено. І от ми завжди звинувачували українського виборця, що він надто ласий до популізму. Але виявляється, що американський виборець такий же, слабкий перед обіцянками?

— "Популізм" все ж таки не завжди можна класифікувати як негативне слово. Популізм — це врахування позиції людей. Вона може бути хибною, і цим грішать політики-популісти, коли йдуть за масами. Але коли питання, яке підтримується у суспільстві, і просте, радикальне рішення, яке суспільство бачить, підтримується політиком, це гарантує йому підтримку.

Наскільки ці популістичні запити до політиків адекватні, залежить від рівня політичної культури суспільства. Але ж направду в США рівень політичної культури досить низький, і зараз ми в цьому переконуємося. Люди в сільській місцевості не знають навіть не те, що відбувається у світовій політиці, вони навіть не можуть для себе артикулювати, де розташована якась, припустимо, Албанія. Пам'ятаєте фільм "Хвіст крутить собакою"? Чому там Албанія? Тому що ніхто не знає, де вона. Це дуже правдива історія.

У нас рівень середній освіти набагато вищий, ніж у Сполучених Штатах. А якщо є низький рівень політичної культури, низький рівень освіченості, то і популістичні тренди будуть низького рівня. Тому що пропонувати, скажімо, професійний порядок денний політикам електорально не вигідно. Його потрібно буде довго пояснювати, і не факт, що це вдасться.

Тому ми бачимо, що і демократи, і республіканці так чи інакше діють в межах популістичної риторики. Єдине, що варіативність у шляхах вирішення поточних проблем лишається більш професійною у демократів, оскільки це все ж таки чинна адміністрація. А в республіканців, у випадку трампівської кампанії, це вже звелося до майже огульного популізму, який нічого від виборця не потребує -- ні знання історії, ні знання причинних аспектів в економіці чи ще чогось. Максимально проста повістка, яка максимально легко заходить максимально великій кількості людей.

Я щиро скажу, що хоча Сполучені Штати завжди були законодавцями політтехнологій, в останніх виборчих циклах Україна, як на мене, набагато цікавіша в контексті наявності такої карти вибору для виборця: який напрямок він хоче, передвиборчі програми, розбиратися у них. На превеликий жаль, у США цього давно немає. Не тільки під час цього електронного циклу, попередні теж чимось особливо професійним не відрізнялися.

— Трамп використовує своє відоме гасло з попередньої кампанії -- "Зробимо Америку величною знову". Складається враження, що у нас розуміння величі Америки і розуміння її величі у аудиторії, на яку працює Трамп, дуже відмінне. У нас це вплив на міжнародному рівні, а вони зосереджені на власних потребах. Як можна описати велич Америки, на якій грає Трамп?

— Ви дуже логічно поставили порядок запитань, ми від популізму переходимо до гасла "Зробимо Америку величною знову". Все дуже просто. Для нас Америка — це так чи інакше символ, символ демократії. Наше сприйняття Америки в будь-якому випадку пов'язане з їхньою зовнішньою політикою. Але давайте відверто: нам з вами чи політикам в Україні, чи українцям не все одно, який рівень іпотеки в американця? Все одно. Внутрішня повістка, яка пропонується звичайному американцю, нам не цікава.

Така ж, тільки протилежна, історія з американцями: зовнішня повістка їм також не особливо цікава. Люди там орієнтовані перш за все на свої базові потреби: мати можливість заплатити за іпотеку, залити галон бензину. Такі дуже звичайні речі. Навіть є такий вислів, що якщо галон бензину подорожчає на 50%, то це політична смерть для чинного президента. Велич Америки там сприймається через те, наскільки якісно і багато соціального блага Америка спроможна зробити для свого громадянина. А не що вона робить у світі, у Європі, в Афганістані, в Індійсько-Тихоокеанському регіоні чи в Україні. Логіка звичайного американця така: робіть, що хочете, але зробіть мені дешевшу іпотеку, дешевший бензин і дайте можливості для саморозвитку і заробітку.

— Тобто "зробіть Америку величною для мене"?

— Абсолютно правильно. Коли Америка зробила серйозний ривок? Коли вийшла з Другої Світової війни, надаючи все необхідне як для Європи, так і для Радянського Союзу, максимально розкрутила свої виробничі м'язи і вийшла на інший технологічний рівень. І тоді Америка була величною — коли були маскл-кари шестилітрові тощо.

От Трамп в апелює до тієї Америки, її величі, багатства, відкритості для молоді, можливостей. Єдине, що він не каже, що тоді Америка була дуже активною на зовнішньому контурі. Тобто відбувається підміна понять. Їм ніхто не пояснює, що зробити Америку величною знову неможливо без глобальної політики. Тому що велич полягає у глобальних світових інститутах, які по суті керуються Америкою: Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, те саме НАТО, величезний кількість двосторонніх договорів, вплив на ООН, USAID -- урядовий фонд США, величезна кількість НГО і дуже значна позиція в доларах.

— Перейдемо до прогнозів в разі перемоги будь-якого кандидата. Бо ж ми зараз не знаємо, хто це буде...

— Не знаємо. І ніхто не знає.

— Почнемо з Камали Гарріс. Якщо переможе вона, які наслідки можливі для України? Що хорошого, що поганого?

— За великим рахунком, обоє кандидати — і від республіканців, і від демократів — як на мене, не спроможні якісно змінити зовнішню політику Сполучених Штатів. Звичайно, магістрально їхні стратегії, враховуючи передвиборчі обіцянки та пріоритети, різні. Але жоден з них не буде новим Рейганом. Тоді ж дійсно була і так звана рейганоміка, рішуча економічна реформа, і в зовнішній політиці він був максимально яструбом. Враховуючи, як поводилися протягом своїх політичних кар'єр і Трамп, і Гарріс, я не бачу, щоб або в першого, або в другої був потенціал хоча б приблизно повторити таку поведінку, такі дії.

Ймовірно, тенденційно США продовжать йти в бік певної ізоляційної політики. Звичайно, вони будуть пріоритетизувати окремі напрямки своїх зовнішніх відносин, але того, що вони і далі відіграватимуть роль світового поліцейського, як це було продекларовано на початку 1990-х, очікувати не варто. Ні Трамп, ні Гарріс, наймовірніше, цього не змінять.

Щодо глобальної політики взагалі і, через цю призму, України, НАТО — думаю, від Камали не варто очікувати якихось різких дій. Все буде розвиватися максимально по-кіссінджерськи, в намаганні всіх зі всіма домовитися, зменшувати рівні ескалації і на тлі такої травоїдної позиції намагатись пролонгувати спадаючу тенденцію впливу Сполучених Штатів. Максимально розтягнути її в часі.

Трамп -- чому його, в принципі, бояться? Через його невизначеність. Але невизначеність Трампа, як на мене, дуже переоцінена. Якщо подивитися на його минулий президентський термін, то він теж був дуже яскравий під час передвиборчої кампанії, але щойно став президентом, вся епатажність кудись поділася, він став частиною естеблішменту. І йшов у фарватері стратегії розвитку і зовнішніх пріоритетів США.

Можливо, він буде "відрубати" елементи, які бачить для себе зайвими у зовнішній політиці. Як свого часу він почав вихід з Афганістану, так цього разу, мабуть, те ж саме чекатиме і на позицію щодо домінування в НАТО. Тобто якщо при Гарріс НАТО не перезавантажиться і роль США збережеться, що, в принципі, погано як для Штатів, так і для НАТО, то при Трампі буде принципова позиція: країни Європи мають піклуватися про свою безпеку самі. США, і така ідея вже лунала від чинної адміністрації Байдена, у випадку агресії в бік ЄС готові кратно включитися у підтримку. А допоки це не відбувається, вони платитимуть рівно стільки, скільки й інші члени, і паритетно ухвалюватимуть рішення зі всіма, а не грати "першу скрипку".

Тому при Трампі, думаю, ми побачимо певні рухи в оптимізації витрат США на глобальному рівні. Але чи спроможний Трамп на якусь нову модель? Це найбільша інтрига. Як на мене, що віце-президент Венс, що Трамп — не ті люди, які спроможні на якісь нові моделі. Які знайдуть необхідний баланс у світі, наприклад, для перезавантаження ООН. Але для балансу скажу, що і Камала Гарріс також, мені здається, не з тих людей.

— Якщо Дональд Трам і Джей Ді Венс за своєї каденції продовжать свою лінію, місцями антиукраїнську, якою вони добре накрутили свій електорат, який є простір для маневру в України? Які компенсатори? До чого готуватися у такій ситуації?

— Зрозуміло, що є магістральний курс на ЄС та НАТО, закріплений в Конституції. Але багато інших країн йшли до серйозного внутрішнього перезавантаження, до вищого рівня не через участь у глобальних, наддержавних об'єднаннях. Якщо географічно навколо якоїсь маленької країни завжди був Євросоюз, то вона таким чином в нього вливається. У випадку з Україною все складніше. По суті вона є для ЄС певним форпостом перед Азією, перед Російською Федерацією. Вона вже багато в чому зруйнована, є окуповані, анексовані території. Тому я б робив декілька одночасних рухів.

Перше — це продовжувати комунікувати з чинною адміністрацією США і тією адміністрацією, яка буде формуватися за результатами виборів. Для нас поки що колосально важлива американська підтримка, двопартійна і двопалатна. Але одночасно треба робити акцент на підвищенні рівня комунікації з європейськими партнерами, пояснюючи, що дуже скоро питання безпеки Європи буде питанням самої Європи. І тут Україна може посісти серйозне місце. І вони чудово це розуміють, що роль "безпекового шлагбауму", яку Україна і зараз виконує для багатьох ризиків, вона може виконувати і в подальшому. Тому вони зацікавлені у продовженні інтеграційних процесів.

Але разом з тим я б запровадив і третій напрям. Це укладання двосторонніх угод з конкретними державами. Не ті договори про безпеку, які зараз укладаються. Їх вже близько 30, але вони передусім спрямовані на майбутню війну. А я б порадив шукати партнерів, які готові допомагати Україні вже. І не робити якийсь великий блок, а працювати з кожним індивідуально, сам на сам.

Прикладом можуть бути взаємовідносини Туреччини та Азербайджану. Якби ми вийшли на подібний рівень конструктивних взаємовідносин, наприклад, з Польщею, це було б ідеально. Але ж Польща є членом ЄС та НАТО, і це ускладнює завдання. Тому, можливо, треба шукати якісь гібридні варіанти. І підсилювати конкретні треки взаємозв'язків з конкретними країнами.

Четверте і, мабуть, найголовніше — Україні потрібен геополітичний проект, а можливо і декілька. Україна має показати світу, чим вона може бути корисна, і консолідувати підтримку навколо якогось глобального пріоритету, який цікавий всім.

Допоки ми будемо варитися у своєму внутрішньому казані, як казала Мирослава Гонгадзе, ходити по зачарованому колу української політики від виборів до виборів, то нічого гарного в нас не буде. Щоб це змінити, нам потрібна зовнішня повістка, яка б об'єднала всіх навколо неї. Потрібна візія як для України, так і глобальна ідея, яка навколо України об'єднає інші країни, просто по всьому світові. Тоді, думаю, ми будемо зменшувати свою залежність від тих же Сполучених Штатів, від Європейського Союзу. І парадокс в тому, що чим менше ми будемо від них залежати, тим ближче ми будемо до членства в ЄС та НАТО.