На тижні український політикум із захопленням чи обуренням обговорював чи то вимоги, чи то переконливі прохання американських партнерів щодо того, які реформи має провести Україна задля успіху і щасливого майбуття. Врешті посольство США у Києві підтвердило — список таки передали, але це не вимоги, а лише перелік пріоритетних реформ, які Україні варто провести. Однак це зізнання тільки породило додаткові питання, які ще доведеться вирішувати. Та перші плюси і мінуси цього переліку, точніше, переконливого прохання з боку Білого дому, вже очевидні.
Через деякий час після початку повномасштабної війни — тоді, коли стало зрозуміло, що російська ідея швидкої перемоги провалилася, і Україна, найімовірніше, не програє війну Росії (в сенсі, збережеться як незалежна країна, причому із чітким євроатлантичним вектором) — з'явилася ідея нового плану Маршалла. Плану, який нібито має допомогти відбудувати Україну після завершення війни.
В українському суспільстві й почасти політикумі "План Маршалла 2.0" мав дуже простий вигляд — "дайте нам грошей, а ми тут самі вже розберемося, що і як на ці кошти відновлювати". Але найрозумніша частина суспільства попереджала більшість, що все буде не так просто, як цього хотілося б українцям.
Поява "переліку пріоритетних реформ" підтвердила ці здогадки. Звісно ж, формально це ніякі не вимоги, і до процесу військової допомоги вони не мають прямого відношення (про це було заявлено окремо). Це цілком логічно, оскільки реформування країни — це питання повоєнного майбутнього, а зброя і боєприпаси потрібні тут і зараз, аби, по-перше, більше не втрачати свою територію, по-друге, відвоювати максимальну кількість втраченого — в ідеалі усі, аби мати можливість вступити до НАТО.
Але не варто забувати, що після завершення війни євроатлантичний шлях України не завершиться, а по суті тільки розпочнеться. І якщо вступ України до НАТО можна буде протиснути через суто політичні мотиви, то із членством у Європейському Союзі ситуація має інакший вигляд. І про це було заявлено неодноразово — спочатку зміни (ті самі реформи), потім членський квиток.
Тож Україні та українцям — як політикам, так і пересічним громадянам — таки доведеться працювати над своїм шляхом до Європи, аби приєднатися до ЄС найближчим часом (себто до кінця поточного десятиліття). А це, своєю чергою, означатиме, що доведеться не просто визнати важку економічну ситуацію в країні — вона є і ще довго буде очевидною, а і реагувати на неї відповідно. Зокрема, не робити заяви, що "лібералізація тарифів на газ та електроенергію" — це збільшення цін для тих, хто може платити, і субсидії для тих, хто не матиме грошей на елементарні обов’язкові послуги.
Сполучені Штати чітко дали зрозуміти українській владі — за "красиві очі" у цивілізованому світі на нас не чекають, і героїчна боротьба за свою незалежність від віковічного імперського окупанта аж ніяк не є у цій історії індульгенцією. Але є і серйозний плюс.
Він полягає в тому, що остаточна перемога України — якою б саме вона не була — не викликає особливих сумнівів у нашого головного партнера (завдяки якому ми, власне, вижили у нинішній війні й здобуваємо певні успіхи). Інакше б цього переліку майбутніх реформ просто не було б.
Американська влада, як завжди, дивиться на кілька кроків уперед. І в цьому плані "план Байдена" (можна назвати цей перелік із "вимогами" реформ саме так) дійсно схожий на європейський план Маршалла після Другої світової війни. Суттю якого було не просто наситити зруйновану війною Європу, а допомогти європейським країнам — не тільки Німеччині — відновити конкурентоздатну економіку та демократичні інституції, аби уберегти Старий світ від нової хвилі авторитаризму і таким чином унеможливити чергові війни, які безсумнівно зачеплять увесь інший світ.
Цей план, як бачимо, спрацював — після того, як дві авторитарні країни на Піренейському півострові у 70-х роках еволюційним шляхом дійшли до демократії (їх, до речі, план Маршалла майже не стосувався, хіба що невеличка допомога Португалії), капіталістична частина Європи стала зразком успішних і заможних демократій.
На Україну чекає схожа історія. Американська влада уже настільки серйозно вклалася у нашу державу, її безпеку та незалежне європейське майбутнє (у вересні міністр оборони США Ллойд Остін заявив про 76 мільярдів доларів від західних партнерів в цілому, але ми розуміємо, що левова частка тут — саме американська), що хоче побачити результат цих капіталовкладень. Але результат може зробити тільки сама Україна — як би прихильники теорій змов та проросійських політичних сил не вигадували різних форматів "зовнішнього управління".
США та інші західні партнери можуть так чи інакше стимулювати Україну чи використовувати замість економічних "пряників" відповідні "батоги" (як це робиться у Євросоюзі, ми нещодавно бачили на прикладі Угорщини), але працювати, торуючи шлях до успішної західної демократії, нам доведеться самостійно. Яким би не був цей список реформ від Білого дому.
А в ньому немає нічого дивного чи незвичайного. Насправді там можна побачити базовий набір інструментарію для будівництва стабільної політичної та економічної системи. Системи, в якій є правдиве верховенство права — звідси й реформування силових структур та судової гілки влади, аби часи Баканова та Печерського суду відійшли у минуле. Системи, яка є прихильною до іноземних інвесторів — звідси не тільки судова реформа (а без незалежного суду в країну великий західний бізнес може прийти лише за умови наявності великої кількості вуглеводневих грошей, як у довоєнній Росії — чого у нас ніколи не було і не буде), а і ринкові ціни на електроенергію та газ.
Власне сам Джо Байден під час нещодавньої зустрічі із Володимиром Зеленський недвозначно заявив — Захід прагне бачити в Україні таке середовище, в яке не просто хотітиметься, а і могтиметься інвестувати без жодних проблем з боку держави.
І ще один момент, який цікавить усіх. Це умовне "зовнішнє управління" фактично означає, що будь-яка українська влада, яка змінить нинішню — хоч під час війни, хоч на повоєнних виборах — буде змушена дотримуватися вписаного в Конституцію євроатлантичного напрямку не тільки формально, а і реально. Якщо ж українці знову вирішать довірити свою долю проросійським популістам (звісно, очевидно проросійської позиції на наступних виборах ніхто не буде декларувати, але ми ж розуміємо, на чому наполягатимуть залишки ПР/ОПЗЖ), то на нас усіх чекає дуже невеселе майбутнє. В якому — тепер у цьому немає жодних сумнівів — Україна переживе іще щонайменше одну війну. Яка може стати для нашої країни останньою.
От для того, аби не дати східним сусідам (як би вони тоді не називалися) шансу на повторну війну й остаточне знищення України — цей перелік пріоритетних реформ має бути втілений у життя максимально швидко і повно. Це перш за все — у наших з вами інтересах, бо якщо Захід втратить лише гроші й рейтинги правлячих партій, то Україна втратить життя своїх людей та незалежність.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
