Володимир Миленко

Близькосхідна військово-політична мапа 2024 року, як ніколи, багата на різноманітні події. Після трагедії 7 жовтня 2023-го Ізраїль вистояв і у цього року упевнено розбирається не тільки з ХАМАСом у Секторі Газа, а й з "Хезболлою" на північних кордонах, тобто у південному Лівані. Світ став свідком перших масованих ракетно-дронових атак за межами України — так Іран намагався помститися Ізраїлю за розгром його проксі-сил. Свій внесок до загального хаосу зробили і єменські хусити, які створили проблеми одному з головних логістичних шляхів світової економіки, через Баб-ель-мандебську протоку до Суецького каналу. І от нарешті під кінець року спалахнуло у Сирії.Причому спалахнуло так, як, здається, не очікував ніхто, включно із самими організаторами наступу — опозиційною сирійською групою "Тахрір аль-Шам" чи тим, хто за нею стоїть (про це поговоримо нижче). Бо ж наступ на Алеппо — фактичну другу столицю Сирії, головне місто на півночі країни — розпочався 29 листопада, а уже до кінця наступного дня Алеппо було взяте повстанцями.На цьому наступ "Тахрір аль-Шам" не припинився, ба більше — його темпи тільки збільшилися. За кілька днів повстанці не просто дійшли до ключового міста Хама у центральній частині країни, а і взяли його — точніше, маневром оточення витіснили проурядові війська з міста. А надвечір 5 грудня з’явилася інформація про те, що опозиційні війська уже наближаються до міста Хомс — фактично перерізаючи останню магістраль, яка пов’язує столицю Сирії Дамаск, де і перебуває тамтешній диктатор Башар Асад з узбережжям Середземного моря. Тобто — не просто з портами, а із базами російського контингенту, на зброї якого Асад і втримався 2015 року, захопивши, зокрема, і Алеппо.Туреччина, Ізраїль чи США?В цей момент, коли швидкий наступ "Тахрір аль-Шам" продовжується, варто поговорити про той аспект, який поки залишається не до кінця зрозумілим — і тому викликає чимало різних версій, аж до конспірології. Хто ж стоїть за цим наступом антиасадівських повстанців?У Ірану, наприклад, одразу з’явилася традиційна версія -- Ізраїль. По-перше, тому, що у всіх бідах режиму аятол винні сіоністи (а в тому, що удар по Асаду це удар і по Хаменеї — сумнівів немає). Але є і конкретні моменти. Наприклад, відмова Ізраїлю від допомоги сирійській владі — це практично доведений факт, — хоча, якщо говорити цинічно, Єрусалиму навіть вигідніший нинішній слабкий сирійський недодиктатор, ніж нова влада, яка може бути напряму пов’язана із, скажімо, недругами Ізраїля. Сюди ж можна згадати й розгром "Хезболли", яка так чи інакше була партнером Асада в регіоні, а тепер не може нічим допомогти президенту Сирії, бо сама переживає, м’яко кажучи, не дуже веселі часи.В Ізраїлі натомість побутує турецька версія, яка має навіть більше право на життя. Бо ж і територія, з якої стартували повстанці, перебувала під негласним контролем Анкари. І ставлення Реджепа Ердогана до Башара Асада, м’яко кажучи, не надто позитивне. Зокрема, через те, що головним ворогом Туреччини в регіоні є Іран, який підтримує сирійський режим. Ну, і релігійні моменти не можна відкидати — клан Асадів є представником алавітської меншості, яка підім’яла під себе сунітську більшість. Турки також є сунітами, а внутрішньомусульманська боротьба це досить звичне явище.Є ще версія щодо того, що за наступом стоїть не тільки Туреччина, а й Сполучені Штати. Американці в Сирії контролюють інший невеличкий район з поміркованою і менш релігійною опозицією, але, на думку деяких експертів, могли долучитися і до цього наступу, аби послабити Асада — і або скинути його зовсім, або зменшити його вплив на події в Сирії до мінімуму.Словом, у Башара Асада у цій історії дуже багато ворогів. І це ми не згадали про, мабуть, головних — власне сирійське населення, яке з радістю зустрічає визволителів (а ті демонстративно і показово заявляють, що війська "Тахрір аль-Шам" не будуть чіпати християнські населені пункти, діючи зовсім інакше, ніж це робити проурядові війська), а також велику курдську меншину, яка контролює свою частину сирійської території й бажає більшого принаймні в іракському форматі, де автономія Іракський Курдистан фактично є незалежним державним утворенням. А хто ж залишився на боці диктатора?Реакція Росії — що вона має означатиЗвісно, це Іран і Росія. Але Іран не може допомогти Асаду — у нього банально немає можливостей для перекидання військ, бо не існує сирійсько-іранського кордону. А пройти Ірак (навіть оминувши курдську його частину) — це уже повномасштабна війна, до якої Тегеран, схоже, не готовий і навряд чи буде готовий, зокрема у короткостроковій перспективі. (А довго- і навіть середньострокової перспективи в Асада уже може і не бути.) Тож залишається Росія.Але Кремль у цій ситуації поводиться, м’яко кажучи, беззубо. Якщо Асад дійсно літав до Москви, як про це писали численні ЗМІ, і повернувся ні з чим — це підтверджує один промовистий факт. Зокрема, появу на вулицях Алеппо аміра "Тахрір аль-Шам" Абу Мухаммада аль-Джулані. Річ у тім, що Алеппо у свій час російська авіація просто закидала бомбами. Тож, маючи сирійська армія підтримку ВКС РФ у повітрі — аль-Джулані, звісно ж, не ризикнув з’явитися на публіці й наразитися на швидку і неминучу смерть. Лідери "Хезболли", наприклад, ховалися у глибоких підземеллях, але ізраїльські бомби знайшли їх і там. А оскільки лідер повстанців ходить вулицями величезного міста — він упевнений у своїй безпеці.А це своєю чергою означає, що російських літаків у сирійському повітряному просторі немає. Чому? По-перше, наступ "Тахрір аль-Шам" і для них, очевидно, став несподіванкою. Таку версію виключати не варто. Врешті-решт, Ізраїль із його спецслужбами "проспав" наступ ХАМАСу, а росіяни уже показали свою незграбність на війні в Україні. А по-друге — нічим російській авіації воювати в Сирії. Усе чи майже все перекинуте до України. Тож повстанці так швидко і просуваються, бо знають — з повітря їм нічого не загрожує. А на суходолі...Кінець режиму чи СомаліА на землі армія Асада не просто відступає. Вона — тікає, кинувши таку кількість зброї, її номенклатура -- це не тільки танки, "Панцирі" та "Смерчі" (такого не здобували навіть ЗСУ під час Слобожанського наступу), а і, як стало відомо в останні години, цілі ескадрильї літаків на аеродромі міста Хама, що означає фактичну капітуляцію.Армія не хоче воювати за Асада — і на це є кілька причин. По-перше, диктатор і справді набрид уже усім. Але є значно практичніше "по-друге". Захоплення і навіть оточення міста Хомс, як вже було сказано, означатиме відрізання Дамаска від усіх основних шляхів постачання зброї з боку Середземного моря. Тобто в умовах недосяжності території Сирії для іранських партнерів — Башар Асад залишиться на самоті проти низки розлючених і серйозно озброєних ворогів. Це і "Тахрір аль-Шам". І поміркована опозиція, яку підтримують США. І курди. І навіть залишки ІДІЛ, які зараз активізували й собі прихопили частину території, яку ще кілька днів тому контролювали асадівські війська.Боротьба у такій ситуації — справа безнадійна. Тож недаремно на півночі, у звільнених повстанцями містах, колишні вояки проурядових військ не просто тікають, а розбігаються по хатах, скидають форму і записуються до структур нової влади, очікуючи амністію. Це уже більш ніж тривожний дзвінок — повернути собі втрачені території диктатору буде просто нічим.І у найкращому для себе випадку Асад зможе хіба що втримати південний захід Сирії з Дамаском -- остаточно перетворивши країну на близькосхідне Сомалі, де законна влада довгий час контролювала лише невеличкий шматок території. Поки існує невеличка імовірність збереження шляху до порту Тартус — куди, до речі, тікають високопоставлені асадівці з півночі (ті, яким амністія від "Тахрір аль-Шам" не світить за жодних умов) і де розташована російська військова база. Але з кожною годиною наступу повстанців на Хомс надії на це у сирійської влади все менше.Найгірший варіант — це, звісно, повне падіння режиму. А от що буде далі з Сирією — навряд чи хтось зараз може сказати. Іракський варіант неможливий, бо США не мають аж такого впливу на ситуацію. Можливо, не мають впливу і турки, як би в це не хотілося комусь вірити. Тож можна спрогнозувати, що через деякий час на тій території Сирії, яка не є підконтрольною курдам (там ця етнічна спільнота за принципом Іраку уже не перший рік намагається будувати своє незалежне, нехай і не визнане світом державне утворення), почнуться нові бойові дії. Уже без Асада. Але, можливо, з Іраном. І, скоріш за все, без Росії, яка просто втратить інтерес після цієї величезної, хто б що не говорив, геополітичної поразки на Близькому Сході.

Війна, розв’язана Російською Федерацією у режимі походу на Київ, війна, яка мала закінчитися за три-чотири доби, сьогодні досягла символічної позначки -- 1000 днів. За понад два роки небачений в Європі з часів Другої світової воєнний конфлікт поставив перед Україною, перед її владою та суспільством низку важливих, вікопомних завдань. Виклик перший -- військовий Першим, найважливішим у початковий період повномасштабної війни, став військовий виклик. Російська пропаганда так завзято розповідала про те, що "в гарячій війні ми Україну переможемо за два дні", що росіяни "тільки брову піднімуть" -- і Україна капітулює, що в це повірили, здається, не тільки усі росіяни й кремлівська влада, а й, на жаль, певна кількість самих українців. Продемонструвати, що усі ці закиди є лише імперською пихою Москви, й разом з цим втримати Київ, аби не дати диктатору Путіну встановити в українській столиці свою владу -- стало головним завданням Збройних сил України у перші дні та тижні повномасштабної війни. І з цим викликом українська армія під керівництвом Валерія Залужного впоралася з честю. Збройні сили України, інші силові структури відстояли Київ, а через місяць взагалі вигнали ворога з північних областей. Це була перша велика перемога України у великій війні. Пошкоджений будинок у Бородянці на Київщині. Квітень 2022 року / Фото: Pexels Далі Сили оборони України продемонстрували, що вони можуть не тільки захищатися, а й наступати. Спочатку слобожанський контрнаступ, в результаті якого був звільнений Ізюм і майже уся окупована Харківщина, а потім Херсон та уся правобережна частина Херсонської області -- стали успішним завершенням воєнного 2022 року. 2023 року ЗСУ зробили майже неможливе під Бахмутом та на Півдні. Донецьке місто стало справжньою фортецею, звідти українська армія відступила тільки тоді, коли оборонятися банально було ніде -- та й при цьому фактично знищивши підрозділи ПВК "Вагнер". А на Приазов’ї Збройні сили України зуміли просунутися, нехай і не так глибоко, як планували, але в умовах неймовірно насиченої оборони навіть той результат, який показали ЗСУ, став серйозним успіхом. Фото: "Укрінформ" Врешті, 2024 року Україна досягла несподіваного прориву, взявши під контроль частину міжнародно визнаної території Росії. І досі країна-агресор нічого не може вдіяти із тими підрозділами ЗСУ, які тримають оборону на Курщині. Тож можна сказати, що українська армія продемонструвала -- проти "другої армії світу" можна успішно воювати. Військовий ЗСУ на Курщині. Скриншот із відео France 24 Виклик другий -- дипломатичний Другим викликом було не просто втримати агресора, не програти у блискавичній війні й зберегти під контролем максимальну частину території своєї країни, а ще й закріпити це на зовнішньополітичному напрямку. Простіше кажучи, Україна мала добитися світової підтримки, продемонструвати Росії, що світова спільнота, попри наявність таких же навіжених диктаторів, як Путін, все ж стоїть на сторожі демократії та свободи, а значить, й України. Цей виклик наша держава також здолала. Організація Об’єднаних Націй на своїх голосуваннях досягла максимуму, якого можна було чекати від структури, якою керує прихильний до антизахідних тиранів лівак і в якій голосує низка залежних від Росії та Китаю країн. Та коли навіть частина з цих членів ООН підтримали відповідні резолюції -- стало зрозуміло, цей напрямок окупанти програли. Результати голосування країн-членів Генеральної асамблеї ООН за українську Формулу миру. 23 лютого 2023 року Не менш важливим було досягти успіху на внутрішньоєвропейському дипломатичному напрямку. Йдеться не тільки про антиросійські санкції, які постійно продовжуються уже без жодних дискусій, а й про євроатлантичні перспективи України. Станом на зараз наша держава уже є офіційним кандидатом у члени ЄС і готується розпочати переговори про вступ до Євросоюзу. Що це, як не свідчення успішного подолання дипломатичного виклику? Виклик третій -- економічний Війна, яка триває понад рік, війна, яка перейшла у фазу "виснаження" -- серйозне навантаження не тільки на армію, а й на тил. На економіку держави, на фінансовий сектор, на Національний банк й банківські структури загалом. Війна, яка у певний момент обернулася справжньою катастрофою для енергетики -- після початку масованих ракетних обстрілів відповідної інфраструктури -- це ще важче випробування. Та подивімось на ситуацію через 33 місяці після початку війни. Більша частина України живе у більш-менш звичному режимі. Після 2022 року, коли закривалися бізнеси, почали з’являтися нові підприємства, відкриватися торгово-розважальні центри та мережі супермаркетів. Так, це переважно у найвіддаленіших від лінії фронту регіонах країни, але все ж це територія воюючої країни. Курс долара до гривні помітно зріс -- з 28 до нинішньої позначки 41. Але, по-перше, більш ніж половину цієї "дистанції" українська валюта подолала за тиждень у липні 2023-го, коли це було необхідно. У інші періоди знецінення гривні зовсім не таке відчутне, як очікувалося. Не кажучи вже про те, що курс у нас взагалі-то зовсім не воєнний. Чому сприяло, зокрема, різке підвищення облікової ставки НБУ -- з 10 до 25 пунктів ще 2022-го. (А влітку 2023-го, коли гривня поповзла униз, ставку якраз почали знижувати.) Зараз розмір облікової ставки Нацбанку становить 13%, знизившись з початку року на два пункти. Фото: Наталія Богута. Джерело: "Фокус" Для порівняння -- у Росії, яка охоплена війною значно менше, ніж Україна, у якої не страждають від обстрілів ключові сектори економіки (а якщо і страждають, то від дій власного диктатора), ключова ставка ЦБ з січня виросла на п'ять пунктів -- з 16 до 21%. У країні-агресорці інфляція лише посилюється, прогнози у росіян відверто погані. Тоді як українська економіка не просто вижила, а й намагається розвиватися. Виклик четвертий -- політичний Цей виклик виявився чи не найскладнішим. І його, будьмо чесними, Україна не до кінця здолала. Принаймні, тієї єдності політеліту та суспільства, до якої закликали після початку повномасштабного вторгнення, зараз немає. Тут можна звинувачувати як Банкову, так і опозицію -- претензії знайдуться і до тих, і до інших. Але важливо ось що. 2024 року Україна, на думку Кремля, мала пережити дуже серйозну політичну кризу. Пов’язували її кремлівські пропагандисти із закінченням п’ятирічного терміну повноважень як президента Зеленського, так і монокоаліційної Верховної Ради. Росіяни з початку 2024 року усіма силами намагалися розігнати мегазраду. Але цей план провалився. Фото: Офіс президента України Як би не ставилася частина українців до чинного глави держави (а його рейтинг логічно знижується з кожним місяцем війни) -- його термін перебування на посаді до закінчення дії воєнного стану ніхто навсправжки не оскаржував. "Майдан", на який сподівалися Путін і ФСБ, не стався. Українці зуміли поставити важливість стабільності самої держави вище того, хто саме керує нею в цей надважкий історичний момент. А обрати нового президента завжди встигнемо після війни. Бо Україна -- навіть за усіх обмежень воєнного часу -- залишається демократичною країною. Виклик п’ятий -- соціальний Останній виклик -- найнепомітніший, та від того не менш важливий для існування єдиної держави. Після початку повномасштабної війни, яка охопила переважно російськомовні до війни Південь і Схід, до центральних і західних областей потекли не струмки, а бурхливі потоки біженців. Люди, які десятиліттями щонайменше з підозрою ставитися одне до одного, зустрілися віч-на-віч. Фото з мережі Інтернет Так, не обійшлося без проблем. Були й надвисокі ціни на оренду житла на Галичині, і відверто ксенофобські заяви -- як на адресу біженців, так і на адресу мешканців західних регіонів. Та при цьому ситуація, як би на це не сподівалися росіяни та їхні поплічники тут, в Україні, жодного разу не вийшла з-під контролю. Не було масових бунтів, заворушень. Схід і Захід, які змушені були нарешті зійтись, зуміли втриматися від занадто різкої риторики, зуміли не забути, що, попри усю розмаїтість, вони залишаються однією, єдиною країною. А Схід ще й почав переходити на українську. Не усі й не завжди, але у кожного з нас знайдеться кілька, а може, й кількадесят знайомих прикладів того, як повністю російськомовні до 24 лютого 2022 року люди -- "забули" мову країни-агресора, як той польський адмірал німецького походження Юзуф Унгур у вересні 1939-го. П’ять викликів -- п’ять висновків. Україна вистояла, Росія не зможе її захопити -- уже, здається, ніколи. Україна залишається частиною демократичного світу, який, попри усі проблеми, продовжує підтримувати нас, не віддавши на поталу російським ордам. Українська економіка не обвалилася, а демонструє дуже непогані для свого нинішнього стану результати. Українці зуміли примиритися із тим, що президент буде керувати країною після завершення терміну повноважень, бо держава важливіша, ніж прізвище її очільника. Українці Заходу зуміли простягнути руку тим, хто під впливом російських і проросійських медіааферистів вважав їх мало не злочинцями, а українці Сходу зуміли зробити крок в напрямку єдиної в мовнокультурному просторі держави як надійного запобіжника від наступних імперських зазіхань. Так, війна ще не завершена. Й Україна ще не перемогла. Але Росія уже зазнала невдач у всіх своїх стратегічних планах.

Вибори у Сполучених Штатах завершилися переконливою перемогою не тільки Дональда Трампа персонально, а і Республіканської партії загалом. І від цього факту неможливо відмахнутися, з цим США й усьому світу доведеться жити принаймні два роки -- до наступних виборів у верхній палаті Конгресу. Хоча правильніше говорити -- до закінчення повноважень 47-го президента США. Для України головним питанням у контексті будь-яких результатів будь-яких виборів є підтримка у війні з Російською Федерацією, бо самостійно ми не зможемо протистояти російській м’ясній армії, що, попри величезні втрати на фронті (4 листопада статистика, яку публікує Генштаб ЗСУ, просигналізувала про 700-тисячну втрату особового складу армії РФ -- і від попереднього ювілею, 600 тисяч, на той момент пройшло лише 78 днів, що означає майже 1300 виведених з ладу окупантів щодня), продовжує наступати принаймні на території Донецької та Луганської областей. Про те, яке майбутнє чекає на Україну після тріумфу республіканців та персонально Дональда Трампа, як зміниться -- якщо зміниться -- підтримка США, чого чекати у найближчому майбутньому -- зради чи перемоги, і якими є євроатлантичні перспективи Києва надалі -- у нашому матеріалі. Трамп-миротворець Головним питанням для України після перемоги кандидата від Республіканської партії стало завершення війни, про що неодноразово заявляв у період передвиборчих перегонів сам Дональд Трамп. Реакція українців коливається від напіванекдотичних вимог завершити війну за 24 години (у що, звісно ж, не вірять ні сам Трамп, і його вірні прихильники-трампісти, уже пояснюючи, що це, мовляв, така "фігура мови") до серйозних припущень -- коли, й головне -- як, завершиться ця війна. Тож у цій історії в перші дні після виборів резонансом прозвучала фраза старшого радника старого-нового американського президента Браяна Ланзи про те, що Україні доведеться забути про Крим, якщо вона хоче припинити війну. Фраза "у нас є новина для президента Зеленського: Криму більше немає" викликала таку бурхливу реакцію в українському суспільстві та вітчизняному політикумі, що команда Трампа була змушена трохи понизити градус напруги -- мовляв, Ланза був лише підрядником під час кампанії обраного президента, він не працює на Дональда Трампа і не говорить від його імені. Хоча, звісно, усі зрозуміли, чого варто чекати від 47-го глави Сполучених Штатів. Це, по-перше, втілення у життя фрази "не перемога, але мир". Перемогти Росію на полі бою після того, як Путін чітко продемонстрував, що йому не шкода ні своїх солдатів, ні своєї території, навряд чи можливо. Принаймні, конвенційними заходами, а не конвенційні (ядерну зброю) використовувати не хоче ніхто. Тому доведеться йти на певні компроміси, зокрема територіальні. І Крим, "сакральна територія", буде останнім, що віддасть путінська чи радше постпутінська Росія. Звісно, це не означає, що Україна має відмовитися від своєї території офіційно -- на такий крок Банкову не примусить навіть Трамп. Але і Південна Корея теж офіційно не відмовилася від північних територій, та вже сім десятиліть живе в умовах розділеного півострова. Про Корею у цій статті згадано невипадково -- саме натяки на подібний варіант стали одними із ключових у контексті перемоги колишнього президента на цих виборах. Як відреагує Путін Втім, усе це не має жодного смислу з однієї простої причини -- ніхто не знає, як відреагує на ідею припинення війни на нинішніх рубежах Володимир Путін. І тут варто відзначити, що нинішня ситуація на фронті не є релевантною. Донбаський наступ російської армії жодним чином не пов’язаний із ситуацією в Росії -- значно показовішою є поява в Курській області підрозділів армії КНДР, без яких, очевидно, з окупованою ЗСУ частиною Курщини росіяни нічого не можуть вдіяти. Цілком імовірно, що нинішній наступ є останньою чи однією з останніх спроб Путіна щось змінити на театрі воєнних дій. Можливо, і для того, аби потім, після зупинки гарячої фази війни, тримати під контролем своєї армії максимально можливу територію України. Тоді така активність за відсутності реальних технічних потужностей -- чим далі, тим більше ми бачимо лише м’ясні штурми піхоти, яка стала головним складником ситуативного успіху ЗС РФ на Донбасі -- стає цілком зрозумілою. Власне кажучи, якщо не Путін, то його оточення уже зрозуміло, що взяти під контроль усю Україну російська армія не зможе. Вона банально закінчиться ще до виходу на береги Дніпра десь в районі Кременчука -- і далі просто не буде ким вести війну (а корейців теж не вистачить). Тому варіант припинення війни є і в інтересах самого кремлівського диктатора -- він зможе оголосити ситуацію на кінець гарячої фази перемогою Росії й завдяки цьому, укріпивши власні позиції, продовжити царювати аж до логічного завершення у вигляді поховання у Кремлівській стіні. Тож можемо припустити, що -- за відсутності якихось серйозних формальних домовленостей -- Кремль цілком може піти на цю пропозицію Білого дому, озвучену "людиною, яка не працює на Трампа". А це означатиме втрату для України близько 20% територій. Не формальну, але фактичну втрату -- разом із вуглевидобувним басейном, Запорізькою АЕС (хоча тут в перспективі можуть бути варіанти) та іншими об’єктами вітчизняної економіки. Україна, Трамп і НАТО Але є й гірші варіанти, ніж втрата Донбасу. Це перспектива залишитися сірою зоною, де час від часу будуть відбуватися воєнні дії -- як мінімум на кшталт донбаської війни 2014-15 років. І єдиним реальним запобіжником від такого розвитку подій, що розуміють усі сторони конфлікту, є вступ України до НАТО. (Миротворці на лінії розмежування -- ідея красива, але безглузда, бо не треба навіть заглиблюватися в історію югославських воєн, варто подивитися, на що "Хезболла" перетворила південний Ліван, який нібито такі ж миротворці мали контролювати.) Тут для України є дві новини -- погана і хороша. Перша стосується того, що за президентства Трампа нашу державу до складу країн-членів НАТО не приймуть, на такий крок "миротворець" Дональд не піде з багатьох причин. Але хороша новина в тому, що Трамп не вічний -- принаймні, на посаді президента. А також що після зупинки війни жодних реальних, об’єктивних причин для відмови Україні для прийняття до Альянсу (на особливих умовах використання статті п’ятої -- простіше кажучи, вона буде розповсюджуватися тільки на ту територію, яку контролюватимуть ЗСУ на момент зупинки війни) не залишиться. Тож уже за президентства трампового наступника, хто б він не був -- Україна, ймовірно, доєднається до Північноатлантичного альянсу. Втім, поки що ми не знаємо, з якою саме територією. І така стратегічна невизначеність стане фірмовим стилем другого президентства Дональда Трампа. Причому не тільки для України.

Парламентські вибори у Грузії мали дати відповідь -- чи залишається ця країна демократичною, прозахідною державою, чи скочується назад у 90-ті (і навіть у гіршу ситуацію, бо у тодішнього господаря країни, Едуарда Шеварднадзе, не було таких фінансових можливостей, як у нинішнього). "Правильні" соціологи й не зовсім Власне кажучи, тенденція стала зрозумілою уже на передвиборчому етапі. По-перше, результати соціологічних опитувань, які проводила наближена до фактичного власника Грузії, колишнього російського олігарха Бідзіни (Бориса) Іванішвілі, серйозно відрізнялися від показників більш-менш об’єктивних соціологічних досліджень. Що вже є чітким сигналом про те, що влада готується до фальсифікації виборів. Показники партії влади, "Грузинської мрії", буквально перед самими виборами були кардинально різними -- у провладних соціологів вони досягали 60% показника, у незалежних балансували на межі 35%. Такий великий розрив у різних соціологічних груп може бути лише в одному випадку: якщо готуються фальсифікації, і суспільство у такий спосіб готують до них. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Результати виборів продемонстрували, що "правими" виявилися ті соціологічні дослідження, які "пророкували" упевнену перемогу "Грузинській мрії". Центральна виборча комісія заявила, що партія влади отримала на дільницях 53,94% голосів грузин, які вирішили взяти участь у виборах. А це -- 89 зі 150 місць у новому парламенті. Тобто знову одноосібна більшість, причому приблизно така ж, як у нинішньому парламенті (зараз Іванішвілі має 90 мандатів). Хто привітав Іванішвілі З одного боку, це безсумнівна перемога. Хоча і не зовсім. По-перше, "Грузинська мрія" не отримала двох третин місць -- це важливо, але про це згодом. Зараз же відзначимо, що такий "сенсаційний" результат виборів прогнозовано не визнала не тільки грузинська опозиція, а і західний світ. Варто просто згадати, хто привітав партію Іванішвілі з перемогою, щоб зрозуміти, у якій ситуації опинився її лідер. Першим, ще до оприлюднення офіційних результатів голосування, грузинського колегу привітав прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан -- оперуючи поняттями "суверенітет", "сім’я" і "національні інтереси", на противагу "Брюсселю" (до якого орбанівська Угорщина досі належить і чомусь не поспішає влаштовувати свій Mexit; офіційна назва Угорщини рідною мовою -- Magyarország). Бідзіна Іванішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Далі прогнозовано підтягнулися Росія, Туреччина зі своїм сателітом Азербайджаном, Китай і Вірменія, яка єдина у цьому товаристві є білою вороною, але залежить як від Грузії, так і від Росії з Туреччиною, тому змушена викручуватися у цій ситуації. Сполучені ж Штати та Європейський Союз заявили, що ситуація в Грузії має бути розглянути на предмет фальсифікацій -- відверто натякаючи на те, що "Грузинська мрія" перейшла певну червону межу. До того ж у Брюсселі нагадали Іванішвілі ще й ті антидемократичні закони (дуже схожі на російські), які відштовхують цю країну від цивілізованого світу. Таким чином європейська інтеграція Грузії опинилася під загрозою -- хоча, схоже, "Грузинську мрію" це не особливо хвилює. До чого тут Путін Грузинська опозиція прогнозовано оголосила про акції протесту і висунула вимогу -- анулювати результати виборів. Ситуація дещо схожа на українську Помаранчеву революцію 2004 року, але є відмінності. Головна з них -- грузини не залишилися у центрі своєї столиці, а пішли, пообіцявши повернутися. А це вже більше схоже на російські протести на Болотній площі чи білоруська ситуація 2020 року. І тут варто пригадати ще один момент, який поки що не відігравав серйозної ролі, але може позначитися на ситуації в Грузії загалом. Перед самими виборами у Тбілісі було здійснено напад на центральний офіс головної опозиційної партії "Національний рух". Сам інцидент якогось практичного смислу не має -- режим і так намалював собі ті результати, які захотів, навіщо ж було вдаватися до ескалації? Але тут варто пригадати, як десять років тому, в Україні, чиїсь невидимі руки постійно розганяли напруженість у протистоянні між владою Віктора Януковича та проєвропейською опозицією. Врешті усе обернулося убивством понад сотні людей, у чому звинувачували не тільки власне українських силовиків, підконтрольних режиму, а і "гостей" із Росії. Тоді усе завершилося втечею проросійського президента і зміною влади, а от через шість років у сусідній Білорусі ситуація виявилася дещо іншою. Диктатор Лукашенко встояв, але, разом з тим, жорсткою, навіть жорстокою реакцією на протести, повністю відштовхнув від себе Захід. І потрапив у повну залежність від Кремля. Чим Володимир Путін і скористався під час повномасштабного нападу на Україну. Видається, що Іванішвілі також підштовхують у напрямку Москви, доводячи ситуацію до тієї точки, коли Захід сам відмовиться від співробітництва із Грузією. Звісно, між цією країною і Росією стоять окуповані Абхазія та Південна Осетія, стоїть війна 08.08.08. Але ж навіть Міхеїл Саакашвілі уже за кілька років після тієї війни скасував візи для громадян РФ. То що завадить Борису Григоровичу Іванішвілі (саме так його називали в Росії, коли він активно займався там великим бізнесом, який в ФСБшній країні неможливий без контактів із цією спецслужбою) прогнутися під волю Путіна? На межі великої кризи Втім, у "Грузинської мрії" зараз є одна проблема. Це саме ті 89 місць у новому парламенті. Лише 89 місць. Бо для кворуму і початку роботи потрібно 100. А це важливо тому, щоби новий парламент звільнив президентку країни Саломе Зурабішвілі, яка стала на бік опозиційних партій. Йдеться про кворум невипадково, адже опозиційні партії, які офіційно пройшли 5%-й виборчий бар’єр, уже заявили, що не планують отримувати свої мандати, що автоматично анулює легітимність нового парламенту й ефективність цих виборів. Саломе Зурабішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Як Іванішвілі планує розв'язувати це питання -- поки незрозуміло. Грузинська прокуратура уже заявила, що розслідуватиме можливі фальсифікації на виборах, але, звісно, опозиції потрібно не це, а нові, чесні вибори. Зурабішвілі чітко це проілюструвала відмовою прибути за викликом прокурорів у фальсифікаційній справі. Звісно, Іванішвілі може спробувати перетягти на свій бік хоча б одну опозиційну партію, отримати кворум і забути про цю проблему на наступний виборчий цикл. Але це ще треба зробити. А якщо ніхто з опозиціонерів не погодиться на такий крок, ситуація може зайти в закуток. А там і до Революції троянд 2.0 недалеко. Принаймні, змінити владу Іванішвілі законним шляхом неможливо -- і це, схоже, зрозуміли усі.

Парламент Молдови ​16 травня ухвалив рішення про проведення 20 жовтня одночасно і планових президентських виборів, і референдуму про внесення європейської інтеграції країни до Конституції. На той момент рейтинг чинної очільниці держави Майї Санду, яка була головним рушієм цього процесу, перевищив 40% і упевнено зростав, а показник її головного конкурента, проросійського соціаліста Ігоря Додона, знижувався, перебуваючи на межі 20%. Це розцінювалося як добрий знак не тільки для майбутніх президентських перегонів, а і для референдуму "за вступ до ЄС". Та у ніч виборів ситуація виявилася зовсім не такою тріумфальною, як здавалося ще за кілька днів до голосування. Хто витягнув ЄС для Молдови Почнімо з кінця. Загалом Молдова, точніше, громадяни цієї країни, все ж таки проголосували за європейську інтеграцію. Але результат виявився зовсім не таким, як на нього очікували у Кишиневі. 50,39% за, 49,61% проти. Менш як 1% переваги -- це, звісно ж, усе одно перевага, і у майбутньому, коли деталі цього процесу стануть відверто неважливими, а залишиться тільки результат, він сприйматиметься як перемога Санду та проєвропейських сил. Але це у майбутньому. Зараз же важливо розібратися, чому так сталося -- і хто допоміг чинній владі країни протягнути через референдум це складне питання. Перша відповідь, за яку вхопилися усі ЗМІ та аналітики, є очевидною. Так, справді, Молдову врятували громадяни, які перебувають за кордоном -- і переважно на Заході, а не на Сході, бо у Росії, скажімо, було відкрито лише дві дільниці, обидві у Москві, і проголосували там вочевидь далеко не усі громадяни Молдови, які перебувають на території РФ. Так от, сухі цифри чудово ілюструють вклад емігрантів у перемогу євроінтеграційної ідеї. Усього "за" проголосували 750 238 осіб. "Проти" -- 738 636. Різниця -- якихось 11 602 голоси, навіть для Молдови з її сукупним 1,5-мільйонним електоратом це дуже мало. Водночас на сайті ЦВК Молдови у спеціальній вкладці "Голоси емігрантів" зовсім інші результати -- 181 254 "за", 54 249 "проти". Звідси слідує, що громадяни країни, які перебувають за кордоном, справді принесли своїми голосами, а це різниця в 127 тисяч, перемогу у референдумі. Підрахунки виборів у Молдові. Фото: "Суспільне" Адже сама Молдова проголосувала переважно проти. Підтримали євроінтеграцію країни, як показали результати, в основному столиця (майже уся), передмістя Кишинева (тут голосували "за" навіть краще, ніж у самому місті -- 63,2%, тоді як загалом муніципія Кишинів, куди входять і місто, і передмістя, дало за ЄС 55,98%) та сусідні центральні райони країни. Ні південь, з Гагаузією на чолі, ні північ, умовно "українські" райони, ні схід, Придністров’я, не підтримали цю ідею. І тут варто відзначити саме Придністров’я, а не Гагаузію, де усе було зрозуміло, бо вплив Росії на цю псевдоавтономію ("псевдо" тут вжите тому, що саме гагаузького у Гагаузії мінімум, в основному ця АТО, автономна територіальна одиниця, заповнена "русскім міром") такий, що результат 94-5 проти ЄС не має нікого дивувати. А от з Придністров’ям ситуація значно цікавіша. Звісно, у самому Придністров’ї молдовські голосування ніколи не проводилися, але для мешканців цього анклаву влада країни традиційно відкриває виборчі дільниці на адмінмежі з підконтрольними їм районами країни. І традиційно частина придністровців їздить туди голосувати. Або не їздить, а їх возять -- організовано, за вказівкою проросійської влади ПМР, зі зрозуміло яким наказом. А ось на виборах-референдумі, як повідомили ЗМІ, що працювали у Молдові в день голосування, зокрема такий поважний ресурс, як BBC, якогось серйозного організованого підвозу населення не було. Тому, з одного боку, тамтешній результат цілком прогнозований -- 69-31 на користь опонентів ЄС, а з іншого -- з Придністров’я приїхало/прийшло голосувати лише 15,5 тисяч громадян. Зважаючи на те, що, за останніми оцінками, там проживає близько 465 тисяч осіб, з яких близько 80% перетнули електоральну вікову межу, тобто можуть голосувати на виборах у Молдові, то ресурс для перетягування результату на свій бік у Росії, яка стоїть за владою Придністров’я, вочевидь був. Але, як бачимо, з ПМР проголосувало на молдавському референдумі лише 15,5 тисяч осіб, з яких майже 5 тисяч обрало шлях в ЄС. Чому так? Можемо припустити, що влада Придністров’я, розуміючи, що ситуація в Росії й навколо неї погіршується щомісяця, вирішила особливо не воювати із Кишиневом -- про всяк випадок продемонструвавши свою поміркованість і готовність до діалогу. І саме тому проросійським опонентам євроінтеграції (які навіть свою ситуативну антиЄСівську коаліцію утворили не де-небудь, а у Москві ще навесні, до рішення парламенту) не вистачило якихось 12 тисяч голосів, які у Придністров’ї можна було легко знайти. Тому можна вважати, що Придністров’я, його інертність і небажання конфліктувати з Молдовою, теж стало вирішальним фактором у перемозі, невеличкій, мінімальній, але знаковій перемозі Маї Санду та її євроінтеграторського уряду. Санду, якій головну перемогу ще потрібно здобути. За кого зіграє Усатий За великим рахунком, результати голосування у першому турі президентських виборів у Молдові теж стали неприємною несподіванкою для чинної глави держави. Але якщо на референдумі усе уже завершилося, то тут головна битва ще попереду. Для початку порівняймо результати цього голосування із двома іншими показниками, важливими для розуміння ситуації. Отже, перша трійка на виборах-2024 набрала такі відсотки: Мая Санду -- 42,45%; Александр Стояногло (Партія соціалістів Республіки Молдова) -- 25,98%; Ренато Усатий (популістична, тобто, фактично, безідеологічна Наша партія) -- 13,79%. На виборах-2020 у першому турі були наступні показники: Мая Санду -- 36,16%; Ігор Додон (ПСРМ) -- 32,61%; Ренато Усатий -- 16,9%. На минулих виборах популіст Усатий відзначився неймовірним політичним сальто-мортале. Спочатку він, граючи на проросійському електоральному полі, переміг іншого проросійського кандидата, Ігоря Додона, на голосуванні у Москві. А потім, перед другим туром, підтримав Майю Санду. Завдяки чому вона, програвши вибори-2016 Додону у 5% (47-52), цього разу перемогла у 12 (57-42). Тож Ренато Усатий знов має в руках "золоту акцію". Чи принаймні думає, що має, бо все-таки навіть усіх його голосів разом із результатом наступника Додона Стояногло не вистачає, аби випередити чинну президентку. Ренато Усатий. Фото з Facebook Інша річ, що і наступні у таблиці результатів першого туру кандидати не є політичними союзниками Санду. Ні колишня очільниця Гагаузії Ірина Влах (5,38%), ні Вікторія Фуртуне, за спиною якої відверто і відкрито стоїть проросійський олігарх-утікач Ілон Шор (4,45%), ні екс-прем’єр, співголова проросійської партії "Відродження" Василе Тарлев (3,19%), ні інший колишній голова уряду, висунутий Додоном, Іон Кіку (2,06%). Александр Стояногло. Джерело: Pravda Молдавия Тож, хоч-не-хоч, а Санду доведеться домовлятися з Усатим, який у цій компанії є найменшим злом, хоча б тому, що не пропагує відверто проросійські наративи. Скажімо, у ситуації із євроінтеграційним референдумом те ж "Відродження", як вже було сказано, прямо у Москві, виступило проти. Соціалісти Додона та "Партія розвитку і консолідації Молдови" Кіку демонстративно бойкотували референдум. А от Усатий і його "Наша партія" зайняли нейтральну позицію. Найважливіші вибори ще попереду Тож Майя Санду має простір для маневру. Та і на цих виборах вона набрала на 6% більше, ніж на попередній, а головний опонент, від партії соціалістів, на 6% менше. Втім, остання передвиборча соціологія давала пані президентці понад 45%, а Стояногло -- заледве 20%. Але потенційна різниця у 23-25% на виборчих дільницях перетворилася у 16,5%. Від восьми до десяти відсотків втрати -- не так вже й мало. Результат Усатого, до речі, соціологи спрогнозували точно, тож це не хиба, а рішення електорату. Або, як заявила Санду у ніч після голосування -- процес фальсифікації з боку проросійських сил. Заявила вона це у своєму короткому, півторахвилинному виступі (на той момент перемога євроінтеграції на референдумі була неочевидною, тож президентка Молдови виглядала геть не святково і не стала довго виступати перед пресою), згодом пообіцявши із цим розібратися. Що ж, мінімальну, але перемогу Майя Санду на референдумі отримала -- в Конституцію Молдови має бути записано шлях до ЄС, як за п’ять років до того в Україні. Тепер її завдання -- не просто перемогти у другому турі (якщо вона домовиться про підтримку із Ренато Усатим, то з цим не буде проблем), а підготувати країну до парламентських виборів наступного року. Молдова, на відміну від України, парламентська держава, і формальних повноважень у президента країни не так багато. Майя Санду. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine 2021 року партія Санду "Дія і справедливість" отримала 63 зі 101 мандату і монобільшість у парламенті. Саме завдяки цьому Молдова і просунулася так далеко від Москви й у процесі євроінтеграції. Результати першого туру виборів президента 2024 року натякають, що повторити той успіх чинній партії влади буде дуже непросто. Навіть за умови перемоги Майї Санду 3 листопада.

Жовтень -- останній, часто вирішальний місяць в американських президентських перегонах. Час від часу Сполучені Штати стають свідками так званого "жовтневого сюрпризу" -- певної події, яка серйозно змінює хід передвиборчої кампанії. Цьогорічна кампанія уже відзначилася такими -- демократи замінили кандидата, на представника Республіканської партії здійснили замах, але вони майже і не вплинули на електоральну ситуацію. З чим же Камала Гарріс та Дональд Трамп підійшли до останнього електорального місяця? Яке місце займуть у майбутніх результатах голосування мігранти, які "їдять котів та собак", інфраструктурні ідеї представниці чинної влади та дві війни, які тривають у Старому світі? Камала попереду, але це нічого не означає Для початку -- про передвиборчі рейтинги. Як відомо, Дональд Трамп на федеральному рівні упевнено, хоч і з невеликим відривом випереджав Джо Байдена. Після демократичного рокірування ситуація змінилася -- з тією ж невеличкою, але стабільною перевагою лідирує нинішня віце-президентка Камала Гарріс. Дебати між Трампом і Гарріс у Національному конституційному центрі у Філадельфії. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Втім, як відомо, президента в Сполучених Штатах обирають штати. Тож загальнонаціональний рейтинг не має аж такого значення -- і саме Дональд Трамп чудово знає про це, бо на виборах-2016 виграв саме у такій ситуації, коли загалом по країні набрав менше за свою демократичну опонентку, але, здобувши перемоги у ключових "хитких" штатах, отримав ключ від Білого дому. За останніми даними The Hill, у національному масштабі, згідно зі сукупністю опитувань, Гарріс випереджає Трампа на 3%, маючи приблизно 50% підтримки проти 47% у Трампа. А нове опитування Гарвардського центру американських політичних досліджень показує, що перегони ще напруженіші, а Гарріс випереджає республіканця лише на 1% серед зареєстрованих виборців. Водночас республіканець Дональд Трамп має невелику перевагу над кандидаткою від Демократичної партії Камалою Гарріс. Це стосується виборців, які голосують достроково в так званих хитких штатах (Арізона, Джорджія та Північна Кароліна). Опитування показало, що 48% виборців, які достроково проголосують у ключових штатах, обрали кандидатом Трампа. Водночас 47% підтримали його опонентку від демократів Гарріс, а ще 5% респондентів заявили, що обрали інший варіант чи ще не голосували. Також, як свідчить опитування, серед усіх виборців у штатах, що вагаються, 48% підтримали Трампа проти 46%, які за Гарріс. Бюлетень для голосування поштою 2 жовтня, 2024 року в Маямі, Флорида. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Проте віце-президентка вирвалася вперед на 8% серед тих, хто проголосував достроково по всій країні, отримавши 51% голосів проти 43% у Трампа. Загалом 45% виборців заявили, що проголосують достроково, порівняно з 50% тих, хто планує проголосувати безпосередньо у день виборів — 5 листопада. Крім того, опитування показали, що суперники в боротьбі за крісло в Білому домі майже на рівних змагаються в Мічигані, Вісконсині, Аризоні, Пенсільванії й інших місцях, одночасно завдаючи ударів по штатах, які вагаються, за допомогою мітингів і зупинок передвиборчої кампанії.Нагадаємо, що на минулих виборах у шести штатах (крім Північної Кароліни) переміг Джо Байден. Як бачимо, у Камали Гарріс поки що такої переваги немає. Але і критичною ситуацію для чинної віце-президенти не назвеш -- хоча б тому, що Байден на попередніх виборах набрав на 36 голосів виборників більше мінімально потрібної кількості. А три "хиткі" штати, які зараз на боці Трампа -- Арізона, Джорджія та Північна Кароліна -- це 43 голоси. Тобто втрата бодай одного з них при перемогах обох кандидатів у "своїх" штатах завершиться для експрезидента другою поспіль поразкою. Втім, найголовніше, що варто пам’ятати -- усі ці показники є в межах статистичної похибки. Тож жовтневі події, заяви та виступи можуть змінити ситуацію як у бік "слона" (символ Республіканської партії), так і на користь "віслючки" (тотемна тварина демократів). Якими ж були ці заяви на межі вересня та жовтня? Трамп знову за своє, Гарріс грає в стратегічний позитив Як усі пам’ятають, на перших і останніх дебатах з Камалою Гарріс Дональд Трамп зганьбився відверто брехливою заявою про те, що в одному з американських міст мігранти їдять домашніх тварин місцевих жителів. Цю бздуру спростували як до, так і під час дебатів, але Трампа, звісна річ, це не зупинило. Кандидат від республіканців продовжив експлуатувати тему поганих мігрантів, протиставляючи їх -- і Демократичну партію, яка традиційно позитивніше ставиться до цих людей -- "корінним" американцям. Причому Трамп намагається використати емігрантську тему навіть там, де це нібито й недоречно. Скажімо, коментуючи наслідки урагану у Флориді, екс-президент заявив -- демократи, мовляв, традиційно менше уваги приділяють і грошей виділяють на допомогу регіонам, які постраждали від стихійних лих, бо у них самі мігранти на умі. Дональд Трамп. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Гарріс у ситуації з ураганом та відмовою губернатора-республіканця (і колишнього претендента на президентську номінацію) Рона Десантіса спілкуватися на цю тему із віце-президенткою виступила адекватніше -- заявивши, що у будь-якому разі зателефонувала б Десантісу з питанням про те, яка допомога його штату потрібна. Але, звісна річ, головний акцент кандидатка від Демократичної партії зробила не на комунікації з політичними ворогами, а на креативному позитиві. Скажімо, в останні дні вона запропонувала кілька ідей -- з будівництва кількох мільйонів будинків (у Сполучених Штатах зараз серйозна криза житла, багато американців, які раніше з 18 років залишали рідний дім, до 30 років і далі живуть з батьками, бо оренда і тим паче купівля житла є непідйомною для молодого покоління). Крім того, Гарріс згадала про програму Medicare, запропонувавши розширити її для того, аби покривала догляд за людьми похилого віку. Підстава тут проста й очевидна -- покоління бебі-бумерів, найбільше в історії США та світу, старішає, і до 2040 року 20% американців матимуть 65 років й більше. Нинішнє "покоління сандвічів", яке саме перебуває на піку своєї активності -- водночас змушене буде доглядати й за дітьми, і за батьками. Саме на них і спрямована ця ідея, тож тут команда кандидатки-демократки обрала правильну стратегію. Цікаво буде побачити, як вона позначиться на її електоральних шансах. Камала Гарріс. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна та Ізраїль -- хто за кого Тема війни, точніше, воєн -- в Україні та на Близькому Сході -- попри очікування як українців, так і ізраїльтян, не відіграє аж таку важливу роль у передвиборчих перегонах. Але і скидати її з рахунків не варто. Власне, кандидати й не скидають. Особливо це стосується, звісно ж, Дональда Трампа. Екс-президент взяв участь у кількох юдейських релігійних заходах, а також полякав ізраїльтян та ту частину американського суспільства, яка традиційно підтримує Ізраїль, заявивши, що у випадку перемоги Гарріс ця країна зникне з політичної мапи світу через два роки. Камала традиційно ж для демократів більше уваги приділяє допомозі України. Хоча ця тема і є значно складнішою, бо якщо допомагати Ізраїлю Сполучені Штати змушені згідно із відповідними угодами (сюди входить і військова допомога, як це побачив увесь світ під час відбиття весняної іранської ракетно-дронової атаки), то гроші та зброя для України кожного разу проходять через процедуру ухвалення у Конгресі, а ми уже бачили, чим це може обернутися для нашої армії. Крім того, Трамп під час візиту президента України Володимира Зеленського влаштував справжню істерику через поїздку того на військовий завод у Пенсільванії, а конгресмени-республіканці розцінили цей крок як передвиборчу агітацію за Гарріс. Втім, урешті Дональд Трамп змінив гнів на милість, зустрівся із Зеленським і традиційно заявив, що хоче миру в Україні -- тоді як Гарріс також традиційно наголошує на необхідності перемоги України. Питання лише в тому, що саме у нинішньому і можливому майбутньому демократичному Білому домі вважають перемогою для України... Візит Зеленського на завод з виробництва боєприпасів у Пенсільванії. Джерело: Офіс президента України Словом, ситуація на американських виборах є абсолютно незрозумілою, і "хиткі" штати зараз стануть справжньою ареною битви між демократами й республіканцями. Так, Трамп найближчими днями відправляється саме до такого штату, в Арізону, аби закріпити свою перевагу у боротьбі за 11 голосів виборників. Чи вдасться це йому, чим відповість Гарріс і чим завершаться перемоги за крісло у Білому домі -- побачимо уже за місяць, коли американці підуть на дільниці чи проголосують дистанційно.

Невдовзі після завершення першого етапу повномасштабної війни, коли російська армія від невдалої спроби блискавичного захоплення ключових українських міст перейшла до тактики війни на виснаження, з’явилася думка про те, що Україна мусить обов’язково перенести бойові дії на територію країни-агресора. Тільки в такій ситуації російське суспільство та путінський режим уповні відчує наслідки своїх дій. Війна по землі прийшла до Російської Федерації аж у серпні 2024 року. Але повітряну війну Сили оборони України розпочали проти окупантів на їхній міжнародно визнаній території ще у перший рік повномасштабного вторгнення. 2022 рік. Початок Звісно ж, ця війна велася і ведеться за допомогою безпілотних літальних апаратів. Проти цього виду української зброї російська армія, за великим рахунком, досі не спромоглася на адекватну відповідь. Почалося уже ще на початку жовтня, коли з’явилася інформація про імовірну дронову атаку на аеродром Шайовка, що на Смоленщині. Наслідки того інциденту так до пуття і не були встановлені, а от наступна атака -- у листопаді на нафтобазу в Орлі -- уже продемонструвала проблеми російської ППО у всій красі. Головним того року у повітряній війні України на території Росії став грудень. 5 грудня відбулося одразу дві атаки на авіабази ВКС РФ. І якщо в Енгельсі Саратовської області йшлося лише про пошкодження двох літаків Ту-95 (тих самих, з бортів яких запускають по Україні ракети Х-101), то у Дягілєво на Рязанщині були не тільки пошкоджені внаслідок вибуху бензовоза три стратегічні бомбардувальники Ту-22МЗ (ці запускають ракети Х-22 та модернізовану версію, Х-32), а й загинули троє російських військових. В Енгельсі ж свого часу українські дрони дочекалися 26 грудня, тоді внаслідок атаки дрона загинули три офіцери Військово-космічних сил РФ. 2023 рік. Кремль і стратегічні військові заводи Наступний рік війни розпочав процес уже повномасштабних і регулярних атак українських безпілотних літальних апаратів на російські об’єкти в тилових регіонах. Настільки тилових, що 1 травня з’явилася інформація про атаку на аеродром поблизу Санкт-Петербурга, від якого до української території понад 500 кілометрів. Тоді ж росіяни повідомили про те, що українські дрони нібито атакували Кремль, оприлюднивши навіть відеозапис чогось, схожого на вибухи. Звісно ж, ніхто в резиденції Володимира Путіна (і він сам, на жаль, теж) не постраждав. А Москва ще кілька разів того року потрапляла під удар -- так, у червні-серпні дрони регулярно долітали до російської столиці й завдавали ударів по об’єктах у діловому центрі "Москва-Сіті". Втім, ні ці удари, ні атака 7 вересня, яка змусила росіян призупинити роботу столичних аеропортів, не були аж такими важливими, як те, що почалося 1 жовтня. Того дня дрони атакували Смоленський авіаційний завод (там виробляли ракети Х-59, якими теж обстрілюють територію України). А у листопаді російські регіони пережили низку атак на стратегічно важливі об’єкти. 11 листопада під удар потрапили Тамбовський пороховий завод та "Конструкторське бюро машинобудівництва" у підмосковній Коломні. Коломна постраждала і під час наступної атаки, через три дні. 17 числа дрони знову навідалися на Смоленський авіаційний завод. 26-го -- у кількох регіонах РФ (Калузька, Тверська області) були атаковані об’єкти енергетичної інфраструктури. А 27-го вкотре зазнав удару авіазавод у Смоленську. Крім того, Сили оборони України продовжили атакувати одні із ключових в контексті нинішньої повітряної війни об’єктів -- військові аеродроми на території Росії. Так, 3 травня 2023 року у Брянській області під удар безпілотників потрапив аеродром "Сеща". Тут, за наявними даними, не тільки базувалися бомбардувальники та винищувачі, які окупанти використовували під час атак на північні регіони України, а звідси ще й запускали "шахеди", саме це летовище стало однією із точок запуску іранських дронів по тилових регіонах України. Ан-24. Фото: з відкритих джерел У серпні безпілотники долетіли до аеродрому "Сольці", що аж у Новгородській області. Там, за інформацією української розвідки, були повністю знищені два стратегічні бомбардувальники Ту-22М3, ще два зазнали значних пошкоджень. Через два дні після атаки на "Сольці" у Калузькій області постраждав від українських дронів аеродром "Шалейка", де також базувалися Ту-22М3. Цікавинкою саме цієї атаки стало те, що, за інформацією ГУР, її здійснили з території Росії, а не з-за українського кордону. Фото: соцмережі Серпень 2023 року закінчився атаками на ще два аеродроми, у прикордонних з Україною областях -- Брянській та Курській, де постраждали літаки Су-30, МіГ-29 і комплекси ППО С-300 та "Панцир", а також потужним ударом по московському летовищу. Як відомо, саме на Псковщині дислокуються основні сили десантних військ РФ, для перевезення яких використовують військово-транспортні літаки Іл-76. Чотири такі літаки були пошкоджені внаслідок масованої атаки дронів. Су-30. Фото з мережі Інтернет Наприкінці ж 2023-го українські дрони завдали дошкульного удару по аеродрому Морозовськ у Ростовській області, одному з основних у нинішній війні -- саме там базувалося багато бомбардувальників Су-34, частині із яких було завдано суттєвих пошкоджень, що підтвердило відео, яке з’явилося незабаром після атаки. Таким чином, другий рік війни відзначився не просто успішною роботою українських дронів, а і масовістю атак безпілотників. Що продемонструвало слабкість російської протиповітряної оборони -- чи, можливо, її повну відсутність через передислокацію усіх наявних ППО-потужностей на театр воєнних дій до України. 2024 рік. Нафтогазова сфера Початок третього року повномасштабної війни в контексті повітряних атак України на російські регіони можна назвати "нафтовим". Звісно, по нафтобазах українські дрони били ще 2023-го, зокрема, 17 вересня того року під удар потрапив такий об’єкт в Орлі. Але активно і системно Сили оборони України зайнялися цією галуззю російської економіки, яка досі є ключовою для воєнного бюджету РФ, саме 2024-го. Уже 9 січня безпілотники прилетіли на знайому українським дроноводам нафтобазу в Орлі. 29-го числа дрони атакували нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Кінець січня -- початок лютого став піком ударів по нафтопереробній інфраструктурі Росії. Були уражені й завод "Невський мазут" у Санкт-Петербурзі, і НПЗ "Лукойл" у Волгограді, і нафтобаза "Транснефть-Дружба" на Орловщині, і Московський нафтопереробний завод. Нафтопереробний завод "Славнефть-ЯНОС" у Ярославлі. Фото з соцмереж Після певної перерви, у березні, атаки продовжилися. 12 березня українські дрони ударили по кількох регіонах РФ, серед об’єктів, які потрапили під удар, виявилися завод "ЛУКОЙЛ-Нижегороднафтооргсинтез" біля Нижнього Новгорода та нафтопереробний завод в Орлі. 13-го березня -- повідомлення про атаку на нафтопереробний об’єкт в Ленінградській області. 15-го -- удари по об’єктах нафтопереробної галузі у Липецькій та Рязанській областях. А 16 березня українські дрони атакували нафтопереробні заводи у Новокуйбишевському, Самарі та Сизрані. Атаки на нафтопереробні заводи, нафтобази й інші об’єкти цієї галузі продовжилися й надалі, хоч і не з такою інтенсивністю. Зокрема, напередодні українські безпілотники знову завітали до росіян -- цього разу під прицілом опинився термінал в окупованій Феодосії -- найбільший у Криму за обсягами перевалки нафтопродуктів, які використовувалися, зокрема і для забезпечення потреб армії РФ. Втім, і про інші підприємства, які працюють, зокрема, і на російську армію, українські дрони не забували. І тут варто відзначити іншу ключову особливість 2024 року. Ударні безпілотники Сил оборони України почали долітати уже у геть віддалені від кордону регіони країни-агресора. Це і Північний Кавказ -- де дрони атакували 8 червня аеродром у північноосетинському Моздоку (про північніші Калмикію та Астраханську область годі й говорити). Аеродром у північноосетинському Моздоку. Фото з соцмереж І Поволжя -- Республіка Татарстан -- і навіть Кіровську область, куди дрони навідалися 28 серпня, вдаривши по складу нафтопродуктів. І навіть Заполяр’я -- де у другій половині серпня кілька днів безпілотники атакували авіабазу "Оленья", де й розташовані стратегічні бомбардувальники російської армії (перекинуті туди з Поволжя ще після ударів у грудні 2022-го). Таким чином, 2024 року українські сили не тільки завдали дошкульних ударів по нафтопереробній галузі, знизивши рівень доходів РФ від «чорного золота», не тільки продовжили атакувати різні військові заводи у європейській частині країни-агресора, а й продемонстрували, що фактично уся територія Росії практично до Уралу перебуває під загрозою ударів Сил оборони України. І це -- без дозволу західних партнерів на використання по території РФ далекобійних ракет. Які -- і це усі розуміють, особливо Кремль (відреагував навіть на гіпотетичну можливість таких ударів традиційною істерикою) -- завдаватимуть значно більше шкоди будь-яким інфраструктурним об’єктам. Тож можна сказати, що повітряна війна України на території Російської Федерації поки що розвивається за сценарієм нашого домінування -- проти чого окупанти, які на землі перейшли уже зовсім на тактику "зомбі / м’ясних штурмів", так і не знайшли гідної технологічної відповіді. Це вкотре демонструє: росіяни уміють воювати, тільки закидаючи ворога горами трупів. А там, де потрібна інженерна думка, де важливі сучасні технології, російська армія на сьогодні повністю програє Україні, а що вже говорити про можливе зіткнення із країнами НАТО...

Нинішня російсько-українська війна відзначилася кількома інноваційними кроками, які змінили формат бойових дій і перетворили класичну війну на військовий конфлікт майбутнього. Йдеться, перш за все, про активне і широкомасштабне використання безпілотних систем. Так, українська армія, зокрема й за допомогою морських дронів, перемогла Чорноморський флот Російської Федерації. А ударні безпілотники долітають уже до російських аеродромів -- як приклад, до "Оленьї" у Заполяр’ї, де їх ще рік тому ніхто й не очікував побачити. Та варто визнати, що і російські окупанти дечому навчилися за два з половиною роки повномасштабної "спеціальної воєнної операції". Це стосується і використання дронів -- тих, чия назва, разом із турецькими "Байрактарами" (їх у перші місяці повномасштабної війни активно використовували Збройні сили України), стали одним із символів нинішньої війни. Йдеться про іранські Shahed-131/136. "Шахеди", які стали "геранями" Дрони-камікадзе виробництва Ісламської Республіки Іран з’явилися на театрі бойових дій у жовтні 2022 року -- тобто тоді, коли, після Слобожанського контрнаступу ЗСУ, стало остаточно зрозуміло, що жодного бліцкригу у виконанні окупаційної армії чекати не варто. А росіяни на той момент уже зіткнулися із нестачею тих чи інших боєприпасів. Тож, зважаючи на затягування війни (яка, як бачимо, триває відтоді майже два роки), росіяни почали компенсувати свої військово-технічні проблеми зброєю та технікою країн-союзників. Першою із яких став Іран. Фото: УНІАН Тамтешні "шахеди" моментально стали успішним кейсом і досі залишаються одними із найпоширеніших зразків ударно-терористичної зброї росіян, бо використовуються в основному для ударів по тиловій частині України. При цьому ракетний потенціал російської армії поступово зменшується. Скажімо, улітку 2024 року перерви між масованими ракетними атаками стали значно більші, ніж восени 2022-го, а "шахеди" запускають так само часто, як і раніше, якщо не частіше. Точніше, запускають дрони під російською назвою "Герань-1". І перейменування пов’язане тут не тільки з бажанням приховати постачання зброї -- це уже давно ні для кого не секрет. Річ у тім, що російські підприємства щонайменше навчилися вдосконалювати досить-таки примітивну (але від того не менш ефективну) іранську розробку. Навігаційні апгрейди іранських дронів Для початку відзначимо, що досить швидко росіяни відмовилися від іранського формату запуску. Як відомо, на початку окупаційні війська разом із "шахедами" запускали й інші іранські дрони -- розвідники "Мохаджер-6". Але після першої ж успішної атаки української ППО на цей БпЛА окупанти зрозуміли, що жодної вигоди від такого симбіозу не буде -- "Мохаджери" легше виявляти й збивати. Через це і розпочалося удосконалення "Шахедів". Для початку російські підприємства додали у систему управління дроном блоки власної супутникової системи навігації, відомої як ГЛОНАСС. Пізніше ж у збитих дронах були виявлені навіть блоки із SIM-картами українських мобільних операторів. Фото: "Мілітарний" Згодом російські виробники покращили систему керування "Шахедів", додавши навігаційні модулі "Комета" чи блоки супутникової навігації "Б-105". Ця техніка стояла на власне російських безпілотниках, зокрема на добре відомих уже на театрі воєнних дій нинішньої війни "Орланах-10". CRPA-антена GPS-приймача зі збитого дрона Shahed-136. Фото "Мілітарний" Ударний компонент "шахедів" Другим головним моментом, який варто відзначити, стало удосконалення ударної частини "шахедів". Росіяни постійно доповнювали бойову частину іранських дронів, до певного моменту просто посилюючи ударну потужність безпілотників, але у певний момент на "шахедах" помітили принципово нові елементи -- термобаричні, такі ж, які використовує важка вогнеметна система "Солнцепьок". Ці системи завдавали немало шкоди українським військам під час штурмів російських військ, тож використання термобаричних зарядів на дронах стало цілком логічним розвитком у напрямку вдосконалення безпілотних систем. Втім, настільки складні технологічні зміни у структурі "шахедів" все ж є більше винятком, ніж правилом. А от із простішими речами росіяни досить швидко дали собі раду. Скажімо, вони вдосконалили паливну систему, встановлену на дронах. Оскільки Іран -- це країна із регіону Землі з теплим кліматом і воює винятково на Близькому Сході (проти Ізраїлю перш за все), то проблем із низькими температурами у "Шахедів" просто не виникало. А от в українських зимових умовах вони досить швидко проявилися. Тому росіянам довелося змінювати цю систему на вітчизняну, яка може витримати низькі температури. ТОС-1А "Солнцепьок" Відомо ще й про такий неочевидний крок, як фарбування "Герані-1" у чорний колір. Причина тут проста і зрозуміла -- "шахеди" запускають переважно уночі, тож перефарбування дронів мало на меті створення зайвих проблем для української ППО. Особливої користі окупантам це не принесло, та сам факт спроби ускладнити збиття варто відзначити. Уламки "чорного" Shahed-136 (@operativnoZSU) Якщо ж говорити глобально -- варто розуміти, що Російська Федерація, попри усі проблеми тамтешньої армії та ВПК, теж, як і Україна, робить висновки із невдач та проблем. І часто ці висновки втілюються у життя додатковими труднощами для української армії. Росіяни вчаться на війні -- і українській армії необхідно враховувати це в обороні своєї території.

Сезон-2024/25 в українському футболі тільки розпочався, як його сколихнув перший гучний скандал у Прем’єр-лізі. Скандал, який уже й завершився, але залишив свій слід в історії. Та оскільки ідея, заявлена ініціаторами, геть не нова, варто згадати найяскравіші зразки попередніх шантаж-заяв від власників вітчизняних футбольних клубів. Чому обурився Поворознюк Для початку нагадаємо суть нинішнього скандалу. Власник футбольного клубу "Інгулець", сумновідомий на усю країну бізнесмен Олександр Поворознюк, знаний як "Папа", обурився на рішення Української асоціації футболу, яка не дозволила "Інгульцю" грати домашні матчі на новому клубному стадіоні -- щойно збудованому. Причина була проста -- невідповідність вимогам, які висуваються до арен клубів Прем’єр-ліги. Конкретніше -- однією із ключових причин була відсутність повноцінного (згідно з наявними технічними вимогами) укриття на випадок повітряної тривоги. Новий стадіон "Інгульця" Поворознюк, який уже встиг прославитися різкими -- і не завжди цензурними -- заявами, відреагував у притаманному стилі, повідомивши, що взагалі зніме команду з чемпіонату. Потім почалися очікувані торги між клубом і Асоціацією, і усе завершилося компромісом у вигляді формату "у першому колі усі матчі "Інгулець" грає на виїзді й доводить до ума новий стадіон, а навесні усі матчі гратиме уже вдома". Таким чином скандал прогнозовано завершився без втрати "Інгульця" для Прем’єр-ліги. Заява Олександра Поворознюка про зняття клубу з чемпіонату -- явище не унікальне. В історії українського футболу незалежних часів вони траплялися досить часто. Причому у деяких випадках скандали навіть виходили за межі суто футбольного світу -- і набували політичного забарвлення. До Росії й Польщі Власне, один із перших таких скандалів саме і розвивався у подібному ключі. А ініціатором скандалу став донецький "Шахтар". На початку сезону-94/95 донеччани (власником яких ще був не Ринат Ахметов, а Ахать Брагін, який загине під час вибуху на стадіоні "Шахтар" буквально за рік) зіграли вісім матчів без поразок -- і у перспективі серйозно планували поборотися на чемпіонський титул. Але матч 9-го туру в Тернополі завершився поразкою від місцевої "Нови" з рахунком 1:2. Донеччани тоді заявили, що ще один їхній гол бригада арбітрів не зарахувала помилково -- м’яч, згідно із технічним записом, який вів представник гостей, таки перетнув лінію воріт. Скандал досить швидко розкрутився до точки "зняття з чемпіонату", ба більше -- гірники заявили, що можуть перейти у сусідній, російський чемпіонат. Попри те, що такий крок навряд чи був можливим (УЄФА не дозволяє клубам з однієї країни грати у чемпіонатах іншої; а ті кілька випадків, які є -- по-перше, не стосуються топ-дивізіонів, а по-друге, тільки підтверджують правило), керівництво "Шахтаря" продовжило педалювати тему "дезертирства". І навіть домоглося певних поступок з боку Федерації. По-перше, матч переграли -- щоправда, аж у грудні, та й "Шахтар" тоді програв з іще більшим рахунком (0:2). А боротьба за чемпіонський титул завершилася для донецького клубу підсумковим четвертим містом. По-друге, вважається, що саме цей скандал спричинився до створення Професійної футбольної ліги, яка стала справжнім кроком уперед в організації професійних футбольних змагань в Україні. А через деякий час ПФЛ очолив представник "Шахтаря", перший віце-президент клубу Равіль Сафіуллін. Інший "політичний" скандал мав місце у наступному десятилітті на протилежному кінці України. 2007 року одіозний власник львівських "Карпат" Петро Димінський (який зараз перебуває за межами країни, бо його підозрюють у вчиненні смертельної ДТП) обурився на рішення Федерації футболу, контрольно-дисциплінарний комітет якої проігнорував факт епідемії грипу в "Карпатах" і змусив їх грати календарний матч чемпіонату з "Металістом" -- і заявив, що "Карпати" можуть і відправитися до чемпіонату сусідньої Польщі. Петро Димінський. Фото: УНІАН Згодом Димінський визнав, що слова про чемпіонат Польщі були сказані на емоціях -- й історія досить швидко затихла. Після чого усі скандали у форматі "нас погано судять, будемо зніматися з чемпіонату" проходили без політичної складової. А скандалів таких вистачало, деякі клуби втрапляли у них навіть неодноразово. Суддівське питання Скажімо, неіснуючий сьогодні клуб "Говерла" заявляв про можливість знятися зі змагань двічі протягом трьох років. 2009 року власник клубу, який тоді ще називався "Закарпаттям", нардеп Нестор Шуфрич, образився на суддів, які -- на його думку -- систематично вели роботу проти представника Закарпаття у Прем’єр-лізі. (Тут варто відзначити, що "Закарпаття"/"Говерла" протягом усього свого прем’єр-лігового періоду мали репутацію команди-ліфта, постійно дрефуючи між Прем’єр-лігою та 1 лігою ПФЛ, часто вилітаючи з еліти відразу після підйому туди. Найдовший період безперервного перебування в УПЛ у "Говерли" був уже перед зникненням -- чотири сезони поспіль. Тож результати на межі на межі нульових та десятих років у закарпатців справді були не дуже.) А через три роки, 2012-го, уже син нардепа, віце-президент "Говерли" Олександр Шуфрич, погрожував знятися з чемпіонату, бо його команду, мовляв, упереджено судили арбітри, а Федерація та Прем’єр-ліга не давали гарантій кваліфікованого арбітражу. Цікаво, що через чотири роки "Говерла" таки зніметься з чемпіонату і взагалі зникне, але уже зовсім з інших причин, через купу боргів, які Шуфричі виплачувати не могли чи не хотіли. Олександр Шуфрич. Фото: matchday.ua На футбольні організації ображався і донецький "Олімпік", який 2017 року планував зніматися зі змагань через заяву голови комітету з етики та чесної гри Федерації футболу України Франческо Баранки про те, що молодіжна команда "Олімпіка", говорячи футбольним сленгом, "грає на контору". (Тобто футболісти забезпечують необхідні для перемог певних ставок, які робилися перед іграми у букмекерських конторах.) Ця історія теж нічим не завершилася, а "Олімпік", як і "Говерла", невдовзі (2021 року) зник з футбольної мапи України через відсутність фінансування. Адміністративно-фінансові суперечки Були в історії українського футболу й заяви про можливість зняття з чемпіонату, пов’язані з власне футбольними справами досить опосередковано. Так, 2015 року луцька "Волинь" у скандалі з місцевою федерацією футболу -- суперечка йшла навколо того, є "Волинь" колективним членом федерації футболу Волині чи ні -- також погрожувала припинити виступи у чемпіонаті України. А 2019 року про можливість зійти з прем’єр-лігової дистанції заявив навіть головний гранд в історії нашого футболу, київське "Динамо". Президент "Динамо" Ігор Суркіс так відреагував на бажання Прем’єр-ліги організувати єдиний телевізійний пул (ситуацію, коли матчі усіх команд ліги демонструє на ТБ та в інтернеті один транслятор). Річ у тім, що цей телепул організовувався існуючими на той момент телеканалами "Футбол", які належали власнику "Шахтаря" Ринату Ахметову -- і здатися на милість головного конкурента Суркіс не хотів. Ігор Суркіс. Сайт ФК "Динамо" Президент київського клубу тоді заявив, що права на трансляцію матчів "Динамо" не передасть телеканалам Ахметова за будь-яких умов -- навіть якщо постане питання про не допуск багаторазового чемпіона України до змагань. Звісно ж, і ця, і усі інші історії зняттям футбольних клубів з чемпіонату України ніколи не завершувалися. А якщо ці клуби, як уже було сказано, припиняли участь у змаганнях -- це було пов’язане зовсім з іншими питаннями, перш за все фінансовими. Та шантажний аргумент "ми знімемося з чемпіонату" власники різних українських клубів використовували й, як бачимо, використовують досі. Головною причиною такого кроку, на нашу думку, є відсутність повноцінного і конструктивного діалогу між клубами, Прем’єр-лігою та Асоціацією -- тож бізнесмени, які фінансують футбольні клуби, просто не знають і не мають інших шляхів, як переходити до шантажу. Хоч у випадку із "Інгульцем" цей шантаж міг би й завершитися зняттям клубу -- принаймні, відсутністю кроків назустріч з боку УАФ, бо, будемо чесними, нічого особливого український футбол зі зникненням "Інгульця" не втратить. Втім, буквально кілька місяців тому, у міжсезоння, з футбольної мапи зник віце-чемпіон України 2022/23, ФК "Дніпро-1". Чергова смерть футбольного клубу лише додала б негативу і так зіпсованому іміджу футболу в Україні. Тому сторони й пішли на поступки одна одній -- бо Поворознюку, попри все, цікаво грати у Прем’єр-лізі, а УПЛ не хочеться мати імідж організації, де регулярно зникають учасники змагань.

Минулого тижня самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко, який за час повномасштабної війни уже вжився в роль неофіційного рупора Кремля, знову згадав про переговори між Росією та Україною. При цьому він заявив, що переговори мають початися негайно. З відповідним закликом білоруський прислужник Путіна зробив на одному із головних російських пропагандистських телеканалів -- "Россия 1". Такий крок підкреслює важливість як виступу Лукашенка загалом, так і його конкретних слів про необхідність мирних переговорів. От тільки -- кому саме потрібні (потрібніші) переговори? І -- навіщо? Україна Самопроголошений президент Білорусі, звісно ж, заявив, що переговори потрібні перш за все Україні. І, як би парадоксально це не прозвучало, частково він має рацію. Власне кажучи, подібні маніпулятивні вкиди саме і будуються за класичним принципом "гебельсівщини", коли до невеликої частини правди додаються потрібні авторам вкидів меседжі. Саме так діє і російська пропаганда, яка не гидує використанням навіть Олександра Лукашенка. Отже, чи потрібні переговори й перемир’я Україні? Безперечно. Україна діє у надважких умовах повномасштабної війни уже 2,5 роки. При цьому економіка воюючої країни, втративши низку важливих, а якщо говорити про Маріуполь і тамтешню металургійну галузь, то і стратегічних -- підприємств, досі не розвалилася. Курс долара досі тримається на цілком прийнятному за нинішніх умов рівні. Та довго так тривати не може. Крім того, Україна уже переживає справжню гуманітарну катастрофу. По-перше, частина українців загинула. По-друге, значно більша частина виїхала -- і багато хто з них не повернеться на Батьківщину. По-третє, серйозно впала народжуваність, що обернеться серйозними проблемами у майбутньому (так, як обернулися проблемами провальні з демографічного погляду 90-ті, через що зараз доводиться мобілізувати 50-55-річних, на яких війну не виграти). Усе це, зокрема ті ж екологічні проблеми, вимагає якнайшвидшого завершення війни. Та тут постає головне питання -- на яких умовах? Найпростіший варіант -- це просто зупинити бойові дії на нинішній лінії фронту. Але таке рішення, по-перше, не вирішить усі українські проблеми. А по-друге -- лише відкладе війну на майбутнє, чого ніяк не можна допустити. Крім того, для переговорів потрібні дві сторони. А Росія на умовах України на переговори не планує йти, про що в Москві вже неодноразово наголошували. Як і Київ на умовах Москви, адже ці умови означають ніщо інше, як капітуляцію. Жоден український президент не піде на такий крок. (Навіть Янукович не пішов, хоч і частково зіграв на боці Путіна в листопаді 2013-го, але навіть тоді Україна не капітулювала.) Отже, переговори й перемир’я Україні потрібні, але в нинішніх умовах вони можуть відбутися лише у такому варіанті, який для нашої держави стане гіршим за війну. Бо нині ЗСУ тримають оборону і навіть взяли під контроль частину Російської Федерації, завдавши серйозного імідж-політичного удару по імперії. До речі, про імперію. Вона є другою частиною нинішнього конфлікту -- і їй, хоч Олександр Лукашенко цього не сказав, переговори й перемир’я також потрібні. Однак причини цього дещо відрізняються від українських. Росія Аналізуючи ситуацію у РФ, важливо розуміти один момент -- усе, що говорять у Кремлі та у контрольованому ним медіапросторі, не має відношення до реального стану речей. Точніше, майже не має, але про це згодом. А зараз -- про те, чому перемир’я і переговори потрібні (а вони потрібні) Росії. Перший фактор є цілком очевидним -- кадрові проблеми. Як би Кремль не намагався відправляти на "гарматне м'ясо" контрактників, вербувати населення (своєї та чужих країн) стає усе важче. Саме тому сума одноразової виплати у деяких регіонах РФ виросла до космічних двох мільйонів рублів. Якби охочих воювати вистачало, потреби у такому кроці не було б. Зокрема, тому, що грошей в російському бюджеті усе менше. І це другий фактор -- економіка імперії поступово скочується навіть не в кризу, а в катастрофу. Серйозність ситуації почала відкрито визнавати навіть голова Центробанку РФ Ельвіра Набіулліна, а це серйозний дзвінок. Ще більшим сигналом є поступова -- і чим далі, тим масштабніша -- відмова від співпраці із країною-агресором китайської банківської системи під загрозою вторинних санкцій США. Третій фактор поки що неочевидний, але він ще набиратиме оберти. Це -- регіональне невдоволення політикою федерального центру, яке буде підсилюватися невдачами на Курському фронті й залученням (втратами) солдатів строкової служби. Після початку наступу ЗСУ на Курщині Кремль визнав, що захищати свої регіони він не буде, бо не може. Хіба строковиками, що і є провалом, і визнанням одночасно. Провалом в обіцянці не використовувати солдатів строкової служби у війні, визнанням повної невдачі контрактно-вербувальної схеми поповнення підрозділів "СВО". І найголовніше -- якщо за Україною так чи інакше стоїть Захід, то за Росією навсправжки уже ніхто не стоїть. Китай під загрозою вторинних санкцій зведе свою фінансову підтримку РФ до мінімуму, а більше Путіну немає на кого покластися. Хіба на КНДР та Іран, але хіба у питанні зброї та боєприпасів, але без грошей не буде і їх. А з грошима, як уже було сказано, у Кремля чим далі, тим важче. Саме тому для Росії переговори й перемир’я значно важливіші -- принаймні, у цей історичний момент, ніж для України. Путін зараз спалює чи не останні свої ресурси, намагаючись дотягнути до листопадових виборів у США, але що, якщо 5 листопада штати оберуть не Трампа, а Гарріс? Та навіть і перемога Трампа ще нічого не гарантує Путіну, бо на умови старого-нового президента США російський диктатор навряд чи погодиться, а той, своєю чергою, не стане відверто прогинатися під Кремль. Одним словом, Олександр Лукашенко тому і з’явився на "России 1" перед початком нового політичного сезону, перед початком виборчої осені у США, що переговори більше потрібні Володимиру Путіну, а не Володимиру Зеленському (який після зупинки війни цілком може втратити президентську посаду). Бо Росія в нинішньому темпі може просто надірватися, як Німеччина в 1918 році -- коли та програла Першу світову війну, воюючи практично увесь час на чужій території. Часу у Путіна залишається небагато. Тому він і випустив у ефір свого прислужника із відповідним меседжем. От тільки, схоже, ніхто на Заході серйозно цей вкид уже не сприймає. Захід До речі, про Захід. У нього теж можуть бути свої інтереси у зупинці війни. Причому у різних кінцях цього умовного західного демократичного світу -- різні. Для початку розглянемо ситуацію у головній країні антиросійської коаліції -- Сполучених Штатах Америки. Звісно ж, це фактор президентських виборів. Хоч американці й обирають президентів, спираючись перш за все на внутрішні проблеми (Гілларі Клінтон, програвши Дональду Трампу вибори-2016, це чудово знає), але і зовнішньополітичний трек у пікові моменти може використовуватися як в плюс, так і в мінус. Як, скажімо, участь у В’єтнамській війні -- цю тему, скажімо, активно педалював на виборах-1968 тодішній опозиціонер, республіканець Річард Ніксон. Зупинка війни на прийнятних для України умовах, які можна було б назвати перемогою України й усього демократичного світу -- це перемога чинної адміністрації Білого дому. А значить, і Камали Гарріс. Яка, непогано стартувавши, на емоційному тлі дещо збільшила свою перевагу над Дональдом Трампом, але невдовзі може зіткнутися із проблемами. І у цій ситуації потужний зовнішньополітичний поштовх може стати саме тією соломинкою, яка зламає хребет верблюду (точніше, слону -- символу Республіканської партії). А американський військово-промисловий комплекс у цій ситуації не постраждає, бо Україну й надалі потрібно буде насичувати західною зброєю. Особливо після вступу в НАТО, оскільки стане основним східним форпостом Альянсу -- з усіма відповідними наслідками. Європа має свій інтерес у зупинці війни. По-перше, фінансова складова підтримки України для Старого світу є важливішою, ніж для Сполучених Штатів. По-друге – і це прямо пов’язано із "по-перше", -- після початку повномасштабної війни, припинення роботи "Північного потоку"-1, появи мільйонів українських біженців, у Європі почали набирати вагу ультраправі, популістичні, євроскептичні політсили. У Франції вони мало не виграли позачергові парламентські вибори, у Німеччині йдуть на другому місці. Продовження війни й усіма її наслідками -- тільки посилюватиме підтримку ультраправих. У найгіршому варіанті це може призвести до приходу до влади у ключових країнах Євросоюзу і руйнування ЄС як такого. Чого ніхто із поміркованих, респектабельних, відповідальних політиків, як лівої, так і правої частини політспектру, звісно ж, не хоче. Таким чином, перемир’я в Україні й переговори між Кремлем і Банковою -- прямі чи радше через посередників -- потрібні усім учасникам цієї історії. Але найбільше -- Росії, бо якщо у Сполучених Штатів, Європи й навіть України є варіанти майбутнього, то РФ цих варіантів уже не має. Вона чітко й однозначно котиться до такої катастрофи, виходом із якої буде якщо не громадянська війна чи розпад імперії, то економічний колапс рівня початку 90-х. Тільки от, на відміну від перших років існування пострадянської Російської Федерації, цього разу Кремлю не будуть поспішати допомагати. Бо після нинішньої війни усім стало зрозуміло -- просто залити Росію грошима, запропонувавши їй переваги капіталізму, не вихід. Відтепер "ніжки Буша" приїдуть у Москву тільки за умови денацифікації та деімперизації. Тому восени ми ще неодноразово почуємо заклики про необхідність переговорів -- звісно ж, необхідність для України й Заходу. Але не забуваймо, для кого насправді потрібна ця пауза у війні.

Курський наступ Збройних сил України, який офіційно визнала українська влада, поступово переходить у нову фазу. Одним із символів цієї фази стали слова президента України Володимира Зеленського про те, що на контрольованій ЗСУ території Курщини можуть бути створені українські комендатури. Цей крок, звісно ж, є серйозним ударом по усіх заявах російських пропагандистів, починаючи з очільника спеціального загону "Ахмат" Апті Алаутдінова (він уже заробив собі репутацію відвертого брехуна навіть серед росіян) -- які, отямившись від першого шоку, почали заявляти про швидке завершення "ситуації" в Курській області й витіснення "залишків українських підрозділів" за державний кордон. Ідея створення комендатур демонструє, що до повної перемоги російської армії на своїй території ще дуже далеко. Та проблеми Володимира Путіна тільки починаються -- і самі по собі українські війська на території Російської Федерації це далеко не найгірший із варіантів розвитку подій. (Хоча ще місяць тому такої "ситуації" він не міг навіть уявити.) Річ у тім, що Україна ще не використала один із найпідступніших й найболючіших контраргументів для російського диктатора. ЗСУ в Суджі. Скриншот з відео Бумеранг для Путіна Десять років тому, спочатку анексовуючи Кримський півострів, а потім і розганяючи "русскую вєсну" на Півдні та Сході України, Володимир Путін використовував тему історії для обґрунтування своїх загарбницьких діянь. Тут і "ісконно російські" території так званої "Новоросії", і росіяни на Донбасі, і "сакральний" Севастополь. Усі ці заяви господаря Кремля, звісно ж, не мали до нинішньої реальності жодного відношення, що, втім, не заважало йому ними так чи інакше оперувати. З часом, коли потреба у цих історичних чи радше псевдоісторичних "аргументів" знизилася, Путін про них забув, знайшовши інші -- у вигляді "одного народу", "вигаданої Володимиром Леніним України" та інших потрібних в той чи інший момент вигадок. Хоча немає сумнівів у тому, що, захопи російська армія Київ -- президент країни-агресора тут же згадав би про хрещення Русі, Володимира Великого та інші реалії й персоналії, які до самої Росії не мають жодного відношення. Та в серпні 2024 року, після початку Курського наступу Збройних сил України, виявилося, що у цю геополітичну гру можна грати й удвох. До того ж у нашому, українському випадку -- для цієї гри не потрібно вигадувати якісь вигадані реалії. Тут не тільки історія, а й сьогодення -- цілком на боці України. Українська історія Східної Слобожанщини Річ у тому, що частина Курської області є так званою Східною Слобожанщиною. Мапа слобідських полків, тобто української етнічної території (росіяни ніколи не мали жодного полкового устрою) простягалася аж до правого берега річки Дон, а подекуди навіть і на лівобережжя. І українськість цих земель засвідчив навіть всеросійський перепис населення 1897 року. Скажімо, у місті Острогозьк, яке нині є частиною Воронезької області РФ і від якого до кордонів України не менше ста кілометрів -- 1897 року носіїв української мови проживало 10,7 тисячі, а російської -- 9,8. (Зважаючи на звичну практику перейняття імперської мови – фактично українців там було ще більше.) А в Острогозькому повіті загалом ситуація була ще відвертішою: російськомовних там жило 23 тисячі, а україномовних -- понад 247 тисяч. Удесятеро більше! За сто кілометрів від нинішньої Луганщини. Що вже казати про один із головних населених пунктів нинішньої офензиви -- районний центр Суджу. Там на 1897 рік носіїв російської мови жило 2,7 тисячі, а української -- 4,5 тис. Суджа була заснована так званими черкасами -- тобто населенням правобережної України, тодішньої території Речі Посполитої. Назви сіл Черкаська Конопелька та Черкаське Порічне чудово ілюструють українську історію цієї землі. Як і Зелений Шлях, який росіяни навіть до пуття не змогли перейменувати -- мовою країни-агресора це село так і називається "Зелёный Шлях". Усе це -- зовсім не пропагандистські вигадки, а реальна історія західної Курщини. І підтвердження цьому можна знайти не тільки в минулому, хоча і там теж. Скажімо, саме у Суджі народився майбутній підполковник Армії УНР Івана Лиходька. (Прізвище якого теж більш ніж промовисто натякає на його етнічне походження.) Але навіщо шукати суджанських українців десь на межі ХІХ та ХХ століть, якщо вони самі прийшли до нас у 2024 році. Українські бабусі Курщини Йдеться, звісно ж, про ті відеоролики, які з’явилися у соцмережах -- ролики, де мешканці контрольованих Збройними силами України населених пунктів говорять до українських солдатів українською мовою. Це покоління, покоління наших дідусів і бабусь -- є фактично останнім, по кому не зумів уповні пройтись русифікаторський коток кремлівської пропагандистсько-терористичної машини, як в часи СРСР, так і в період путінської Росії. Люди цього покоління ще говорять тією мовою, якою до них говорити їхні батьки. Тому бабусі Суджанського району, які звертаються до українських солдатів українською ж мовою -- є значно потужнішим аргументом, ніж усі путінські вигадки про "один народ", "подарований Хрущовим Крим", "історичні російські землі Новоросії" та інші байки, які до справжньої історії наших земель мають таке ж відношення, як і великий київський князь Володимир Великий, пам’ятник якому поставили за Путіна у центрі Москви, до російської історії. Чому варто вірити комуністам 1918 року Та якщо мало цього -- можна взагалі вдарити по Путіну його улюбленою темою, темою ранньої історії Радянського Союзу. І нагадати, що саме місто Суджа у листопаді-грудні 1918 року була столицею Українською Соціалістичної Радянської Республіки. І річ не в тому, що більшовицькі війська не контролювали на той момент жодних нині офіційно українських міст, перш за все, Харків. Згадаймо іншу загарбницьку війну Кремля, яка сталася через два десятиліття після тих подій -- Зимову, або ж фінську війну. Як відомо, армія комуністичної імперії розпочала війну 30 листопада 1939 року. А уже 1 грудня у містечку Терійокі було оголошено про створення "уряду Фінляндської демократичної Республіки" -- такого аналога "ДНР" та "ЛНР". Зараз Терійокі -- це російський Зеленогорськ, частина Санкт-Петербурга. Але тоді це містечко було частиною Фінляндії, частиною фінської території. І саме тому "уряд ФДР" був проголошений на другий день війни, бо радянська армія захопила частину Фінляндії. І тільки там, на справді фінській землі, Кремль наважився на проголошення своєї власної, ручної фінської влади. Хоча ідея "ФДР" виникла за кілька місяців до початку воєнних дій, це було аж ніяк не спонтанне рішення. Головний удар по путінських вигадках Саме так відбулося і наприкінці 1918 року. Чому російські комуністи та підконтрольні їм українські зрадники оголосили про створення "уряду УСРР" у Суджі -- хоча зібрали цю структуру аж ген у Курську? (Як і "уряд ФДР" зібрали, звісно ж, не у Терійокі, а у Ленінграді чи Москві.) Бо Суджа -- і тодішня кремлівська влада це добре знала -- була частиною української території. От "УСРР" і проголосили на території, заселеній українцями. Тож Путін у своїй заяві про Леніна як творця України -- не так глибоко й помиляється. Тільки от Ленін створив не Україну, а її комуністичний симулякр. Але створив -- на українській території, якою було колишнє місто Сумського слобідського полку Суджа. Було, і дякуючи стареньким місцевим бабусям, залишається українською територією. Тому Україна має значно більше право заявити про те, що це Суджа повернулася до рідної гавані. Бо навіть, попри століття тотальної русифікації, тут і досі живуть українці, нащадки українців Східної Слобожанщини. І цей факт б’є по Путіну та його імперських амбіціях чи не сильніше, ніж підрозділи Збройних сил України, які змінюють російські імперські триколори на українські прапори свободи.

Росія провела черговий обмін полоненими. Цього разу -- не з Україною, а із Заходом, перш за все, зі Сполученими Штатами Америки, бо у списках обміну виявилося кілька американців. А ще кілька людей із паспортами Німеччини та Росії. І, звісно ж, не обійшлося без діячів російської опозиції. Точніше, "русской", бо українська мова не дозволяє диференціювати громадян Росії загалом та громадян Росії титульної національності. Удар по Трампу Цей обмін є цікавим і показовим, хоч і не стосується безпосередньо нашої держави. То ж варто розібрати його детальніше. По-перше, чому Росія погодилася на цей обмін. Чи навіть так -- чому Росія погодилася на обмін журналіста Евана Гершковича. Річ у тім, що 45-й президент США Дональд Трамп нещодавно заявляв, що поверне Гершковича на Батьківщину одразу після своєї перемоги на президентських виборах -- причому без жодних обмінів, просто Володимир Путін віддасть йому американського журналіста. А при Джо Байдену, наголошував Трамп, Гершкович за жодних умов не повернеться додому. Еван Гершкович.Фото: ТАСС І раптом ми бачимо, що одним із учасників цього обміну, великого обміну (не за кількістю осіб, звісна річ, а за масштабом країн-учасників), є саме Еван Гершкович. І майже одразу Трамп розкритикував цей обмін -- мовляв, я б забрав його безкоштовно, а так ми віддаємо Росії злочинців. Чи є ця історія із заявами Дональда Трампа збігом? Чи не розумів Володимир Путін, що у такий спосіб він підставляє кандидата від Республіканської партії, знижуючи його шанси на перемогу? Чи цей обмін і був пов’язаний з різким поворотом у передвиборчих перегонах в США, коли Трамп, який успішно розкручував тему "пенсіонера Байдена", в один момент сам виявився таким же пенсіонером на тлі  Камали Гарріс? Звісно ж, зараз відповідей на ці питання не буде, а лише розмірковування експертів на тему. Але очевидним є те, що цей обмін обернувся ударом по Дональду Трампу. Не серйозним, не критичним, та все ж ударом. Ностальгія за Холодною війною Втім, історія з Гершковичем та Трампом є далеко не основною темою обміну. Значно важливішими є дві інші. По-перше, кого замість російських політв’язнів та іноземних (біпатридних) громадян отримала Російська Федерація. А це, для початку, убивця Вадим Красіков. Найсправжнісінький кілер, який спеціалізувався на замовних убивствах російських бізнесменів (в Москві чи Карелії). Кілер, який в один прекрасний момент опинився у Центрі спеціального призначення Федеральної служби безпеки РФ. Після чого здійснив таке ж замовне убивство, але уже за наказом держави. І не на своїй території, а у Німеччині -- убивши чеченського опозиціонера-емігранта Зелімхана Хангошвілі. Персона Красікова -- це підтвердження того, що путінська Росія діє тими самими методами, як і звичайна бандитсько-мафіозна організація, замовляючи кілерам людей, які їй заважають. Вадим Красіков. Фото: "Укрінформ" Інші персонажі є не менш цікавими. Це в основному шпигуни, які працювали не під дипломатичним прикриттям, а як нелегали, маскуючись під громадян інших країн -- Іспанії, Бразилії тощо. Діти однієї такої шпигунської пари, яка повернулася на Батьківщину, взагалі не розмовляли російською й не знали, хто такий Володимир Путін. Що не завадило йому (чи його двійнику) персонально приїхати на летовище зустрічати цих людей. Навіщо російський диктатор раптом вчинив такий широкий жест? Бо ці люди -- з одного боку, ті, ким сам Путін так і не став. Він теж працював у спецслужбі, але серйозним діячем, справжнім шпигуном (чи розвідником), так і не став. Тут певною мірою маємо навіть і заздрість. А з іншого боку -- наявність таких шпигунів повертає Росію в часи Холодної війни, в часи протистояння СРСР та демократично-капіталістичного Заходу. І цей факт особливо тішить кремлівського тирана, бо принаймні на рівні шпигунської діяльності він уже повернувся у "славне" радянське минуле і може відчувати себе геополітичним гігантом. Саме тому, на відміну від радянських часів, шпигунів-невдах, які провалилися, в путінській Росії зустрічають настільки відкрито і пафосно, з присутністю самого "володаря". Бо головне для Путіна не те, що вони займалися шпигунською діяльністю (врешті-решт, на Заході, напевно ж, залишаються й інші такі ж шпигуни-нелегали), а те, що він може похизуватися ними. І перед світом, і перед власним населенням, яке теж згадає "старі добрі часи". До речі, логічно було б навіть ухвалити показове рішення про помилування Володимира Резуна (відомого під літературним псевдонімом Віктор Суворов), який своєю книжкою "Акваріум" зробив немало для творення нового міфу про всесильність радянських/російських спецслужб. "Хороші русскіє", які не хотіли залишати Росію Отже, перемога Путіна в цьому питанні очевидна. Але він переміг також, і віддавши російських, антипутінських нібито опозиціонерів. В чому ж тут може бути вигода для кремлівського диктатора? Навіщо він випустив на волю тих, хто його постійно критикував? Тут важливо згадати, кого саме звільнив Володимир Путін, а це опозиціонери титульної нації -- Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин, Андрій Пивоваров, очільники (-ці) кількох регіональних штабів покійного Олексія Навального. Із цього переліку випадає хіба очільник "Меморіалу" Олег Орлов. Випадає, адже усі інші -- це ті самі "хороші русскіє", які в Україні стали справжнім мемом. А на Заході багато хто досі сприймає їх як притомну альтернативу путінському режиму. І ця альтернатива, не встигнувши виїхати за межі Росії (звідки вони усі утрьох -- Кара-Мурза, Пивоваров, Яшин -- за їхніми словами, не хотіли виїжджати), на прес-конференції зробили заяви, яким Путін може лише аплодувати. Володимир Кара-Мурза, Андрій Пивоваров та Ілля Яшин на прес-сконференції у Бонні в Німеччині Ці заяви стосувалися того, що російський народ не винен у війні, що терором займається путінський режим, а не прості росіяни. Що санкції (це головне у заяві цих трьох "хороших русскіх") треба запроваджувати не проти усієї Росії, а проти конкретних осіб із путінського оточення. Та усе це ми уже бачили після 2014 року. Коли справді санкції запроваджувалися лише проти конкретних осіб. І результат тих санкцій увесь світ теж має пам’ятати. А тільки після того, як санкційні механізми почали бити по Росії загалом, тільки після того, як українські повітряні атаки почали бити по Росії загалом (а удари по об’єктах нафтопереробної галузі -- це удари не по Путіну, а по Росії і росіянах), ситуація для країни-агресорки почала серйозно погіршуватися. І будь-яка притомна людина не може не розуміти, що у війні проти України винна Росія загалом. А росіяни загалом - відповідальні. Це вони обрали Путіна -- добровільно чи не дуже, але вони обрали ще 2000-го року і толерували увесь цей час, а у певні моменти, як після анексії Криму, цілком щиро підтримували його загарбницьку діяльність. Чому не віддали Алсинова Навіщо це тріо "хороших русскіх" на третьому році повномасштабної війни знову завело ту ж пісню про невинуватість простих громадян (які грабували, убивали і ґвалтували у Бучі, Херсоні, Ізюмі, Маріуполі, Мелітополі)? Тому, що вони -- російські політики. І не просто російські, а "русскіє". На відміну від Фаїля Алсинова, башкирського опозиціонера, ув’язнення якого викликало справжню хвилю протестів у Башкортостані. Згадаймо, що, коли саджали Кара-Мурзу чи Яшина, "русскім" на своїх етнічних побратимів було одно. А за Алсинова башкири вийшли на вулиці. Але Алсинова Кремль не віддав. Хоча формально він начебто як проти конкретно Путіна і не виступав, на відміну від двох Яшина і Кара-Мурзи. Та річ у тім, що представник башкирського національного руху (забороненого в РФ, між іншим), рано чи пізно дійде до вимог незалежності Башкортостану, або ж навіть усього Ідель-Уралу. Фаїль Алсинов. Фото: росЗМІ Тому Фаїль Алсинов є значно небезпечнішим для Кремля, ніж Яшин, Кара-Мурза чи Навальний. І попередня історична епоха це підтвердила, і в КДБ це чудово памʼятають. Тому у Кремлі бояться, що такі його дії призведуть до розпаду Росії. Причому, можливо, не тільки за етнічними кордонами. Уявімо, як відреагують на Уралі чи в Сибіру на те, що Татарстан, Башкортостан або Якутія отримають незалежність і, наприклад, право розпоряджатися власними надрами. Ось цього Путін боїться найбільше. Ще до великої війни, дискутуючи на засіданні президентської Ради з прав людини, диктатор заявив кінорежисеру Олександру Сокурову (який говорив про те, що федеральний центр має відпустити ті регіони, які не хочуть жити за законами Кремля): "Ви хочете перетворити нас на Московію?" А Яшин, Пивоваров, Кара-Мурза не бажають перетворення Росії на Московію. І розуміють, що продовження війни і санкційного тиску рано чи пізно розкрутить дезінтеграційні процеси. А вони все ж сподіваються повернутися на батьківщину тоді, коли Путіна не стане -- і навіть отримати свої "законні" місця у владі. Але їм, як і Путіну, не потрібна Московія. Як демократу (порівняно із Путіним) Борису Єльцину не був потрібен СРСР 2.0 без України -- бо, як він зізнавався українському журналісту Віталію Портникову, не хоче бути очільником азійської держави. А без України ця держава не є європейською, що ми зараз і бачимо. Азійський диктатор Путін же, фактично змирившись із роллю царя азійської держави, все ж сподівається, що вона матиме серйозний геополітичний вплив. Тобто він готовий бути президентом азійського гіганта -- як Китай. Але розпад РФ, навіть по кордонах національних республік -- неминуче знищить геополітичне значення Московії.  Фото: росЗМІ Та цього хоче Алсинов, але аж ніяк не Путін, Яшин, Кара-Мурза та Пивоваров. Тут кремлівська влада і опозиція на одному боці барикад. Тільки от до слів Путіна "зніміть санкції з простих росіян" ніхто на Заході навіть не буде прислухатися. А до слів опозиціонерів, жертв путінського режиму -- так. Саме на це в Кремлі й розраховували, випускаючи своїх нібито ворогів. В цьому нічого немає. У часи СРСР росіянин, академік Андрій Сахаров, перебував у засланні в місті Горький (нині Нижній Новгород). А українець, поет Василь Стус, сидів у колонії в Пермській області. Обидва голодували: один -- у своїй квартирі, інший -- у своєму карцері. 1985-го Стус помер в ув’язненні, 1986-го Сахаров повернувся до Москви і через кілька років став народним депутатом СРСР. Бо завжди росіянин, навіть опозиційних поглядів, залишався росіянином -- представником титульної імперської нації. А українець -- був українцем, який хотів розпаду імперії. Тепер же на місці українців башкири. А на місці Сахарова -- Кара-Мурза. Тож, випустивши нібито своїх ворогів, Володимир Путін насправді переміг, адже вони просуватимуть у західний публічний простір ту ж ідею пом’якшення санкцій, яка потрібна самому диктатору.

Футбольний сезон в Україні розпочався із кількох резонансних подій, які вкотре підтвердили неспроможність вітчизняної футбольної влади дивитися хоча б на кілька кроків уперед. СК "Дніпро-1" (Дніпро), який зайняв у попередньому чемпіонаті четверте місце і кваліфікувався у Лігу конференцій УЄФА -- раптово взяв та й припинив існування. Раптово, звісно ж, лише для футбольних чиновників, бо чутки про проблеми з фінансами у клуба, який формально очолював почесний президент Юрій Береза, а фактично, за неофіційною інформацією, стояли гроші Ігоря Коломойського -- говорили давно. Європейська проблема. Невирішена Зникнення на рівному місці одного із лідерів вітчизняної Прем’єр-ліги створило відразу кілька проблем. І якщо одну з них -- заміщення "Дніпра-1" в УПЛ -- все ж вирішили (про що згодом), то інша -- європейська -- обернулася для України ганьбою і катастрофою. Річ у тім, що заявка на участь у Лізі конференцій уже була подана, тож Українська асоціація футболу не змогла (чи не захотіла) зробити якісь рухи у напрямку того, аби замінити неіснуючий уже клуб у кваліфікації до цього європейського турніру. Тож угорська "Академія Пушкаша", яка мала грати з "Дніпром-1" -- спокійно собі отримала дві технічні перемоги 3:0, а Україна втратила одне місце у євросезоні на буквально рівному місці. І це справжня біда, бо вітчизняні клуби й так в останні роки грають на євро арені дуже і дуже погано. Фактично лише донецький "Шахтар" так чи інакше намагається набирати очки в таблицю коефіцієнтів УЄФА і тримати нашу країну уже хоча б на рівні відвертих середняків, а не аутсайдерів з претензіями. Минулого сезону із 20,5 очок у європейський залік половину, 11, набрали саме "гірники". Позаминулого -- майже половину, 13 із 28,5. До речі, тоді, в сезоні-22/23, 9 очок, другий результат серед українських клубів, набрав саме "Дніпро-1". Зараз цей клуб залишив Україну з повним нулем. Зважаючи на те, що інший учасник єврокубків, "Полісся", свій перший матч програло відверто слабеньким словенцям з люблінської "Олімпії" 0:2, цілком може виявитися, що витягувати усіх знову доведеться "Шахтарю", та ще "Динамо". Що, зважаючи на зміни у регламенті проведення Ліги чемпіонів, навряд чи принесе Україні багато залікових балів у загальноєвропейську таблицю. Звісно, умовний львівський "Рух", яким можна було замінити "Дніпро-1", не є якимось суперклубом -- але принаймні він прагнув грати у єврокубках і, можливо, набрав би хоч якісь очки у загальноукраїнський кошик. Тож питання до УПЛ та УАФ -- чому клуб з Дніпра, який, як усім у футбольній спільноті було відомо, доживав останні місяці й навіть тижні, заявили у єврокубки, фактично зробивши подарунок як "Академії Пушкаша", так і сусідам України в таблиці коефіцієнтів... Українська проблема. Вирішена в ручному режимі З міжнародного фронту повертаємося на внутрішній -- і констатуємо, що, в принципі, не якийсь унікальний випадок ("Дніпро-1" це далеко не перший український клуб, який зник з футбольної мапи) знову обернувся незрозумілими маніпуляціями з боку Прем’єр-ліги та футбольної асоціації. Два десятиліття тому уперше клуб, який не вилетів із топ-дивізіону (тоді ще вищої ліги), припинив своє існування -- це була "Олександрія". Той випадок, у міжсезоння-2003, справді став унікальним -- до того ніхто із футбольної еліти не зникав, як мильна булька. Не зникла, до речі, і "Олександрія", досить швидко реінкарнувавшись на нижніх поверхах професійної лігової системи -- чим тільки посилила упевненість у тих чутках, які говорили, що знялася вона не просто так, а задля того, аби забезпечити місце у вищій лізі для запорізького "Металурга", який тоді саме вилетів з передостаннього місця. Чутки чутками, але рішення Бюро Професійної футбольної ліги було саме таким -- із чотирьох варіантів (запросити третю команду першої ліги, "Нафтовик" з Охтирки; провести стиковий матч між "Нафтовиком" та 15-ою командою вищої ліги, "Металургом"; провести стиковий матч між "Металургом" та 16-ою командою вищої ліги, харківським "Металістом"; віддати місце "Олександрі" запорізькому "Металургу") обрали запорізький. Обирали вручну -- і це було зрозуміло, бо, як ми уже сказали, до 2003 року подібних випадків у вищій лізі українського футболу не траплялося. І замішаний тут "Металург" чи ні, але таке вирішення ситуації тоді було зрозумілим -- в регламенті нічого про подібні випадки не сказано, вирішили в ручному режимі, обравши один із кількох варіантів. Сторінки історії Але -- відтоді пройшов уже 21 рік. Зникнення клубів елітного дивізіону стало, на жаль, звичним явищем. Згадаймо, як це було. 2012/13 -- "Кривбас" (Кривий Ріг), фінішувавши сьомим, не отримує атестат на наступний сезон.  2013/14 -- посеред сезону самоліквідувався не потрібний нікому київський "Арсенал". По завершенні сезону зникли два кримські клуби, сімферопольська "Таврія" та ФК "Севастополь", які втратили свої бази й стадіони після анексії Кримського півострову росіянами. (А власник "Севастополя" ще й виявився справжнім колаборантом та зрадником.) 2014/15 -- розформували донецький "Металург", який після окупації його рідного міста перестав бути цікавий власникам. 2015/16 -- посеред сезону зник інший "Металург", запорізький (за дикими чутками, його власник просто програв у карти). А ще двом клубам, "Говерлі" ОПЗЖиста Нестора Шуфрича та "Металіста" януковичського младоолігарха Сергія Курченка, не видали атестати на наступний сезон. 2016/17 -- "Дніпро", який 2015-го грав у фіналі Ліги Європи, другого за значенням єврокубка, а 2016-го завоював бронзові медалі УПЛ, вилетів відразу у другу лігу, проминувши за численні борги (які власник, Ігор Коломойський, дуже не любив платити) лігу першу. 2020/21 -- донецький "Олімпік", який грав за межами окупованої батьківщини, знявся з турніру за два тижні до початку нового чемпіонату. 2021/22 -- "Десна" (Чернігів) та ФК "Маріуполь" припинили свою участь у футбольних змаганнях через війну -- Чернігів був в облозі, стадіон "Десни" обстріляли, а Маріуполь після масованих авіа- та артилерійських ударів росіяни взагалі захопили. Здавалося б, кількість випадків, коли футбольний клуб, який не понизився у класі за спортивним принципом, але з інших причин припинив виступи чи взагалі існування -- більш ніж достатня для того, аби зробити відповідні висновки. Та що ж ми бачимо насправді? Сліпоглухонімий регламент Ні Прем’єр-ліга, ні УАФ не подумали про такий нюанс. Тож в регламент змагань не було внесено простого і зрозумілого пункту -- що має відбутися, якщо один чи кілька клубів УПЛ, які не вилетіли за підсумками турніру, зникають. Досі, через два десятиліття після першого подібного випадку, українські футбольні чиновники не здогадалися автоматизувати цей процес. І неважливо, яким би було це рішення -- залишається найвище місце із тих, хто вилетів у першу лігу ПФЛ; підіймається найвище місце із тих, хто не кваліфікувався в УПЛ; проводяться стикові матчі чи стиковий турнір. Хоча тут можна дискутувати, що логічніше -- дати ще один шанс одному з УПЛ-невдах чи заохотити клуб першої ліги, який прагнув піднятися в еліту, але програв боротьбу сильнішим. Але ми не маємо простого й елементарного механізму, який би вирішував це питання в автоматичному режимі. Як у випадку із "Дніпром-1" у Лізі конференцій. В УЄФА не стали збирати жодні засідання, не проводили жодних обговорень. Український клуб не приїде на матчі? Він взагалі розформований? Чудово -- ось вам автоматичні поразки, а вашим суперникам автоматичні перемоги. І крапка. А в Україні досі подібні питання вирішують у ручному режимі. Що, справді, викликає питання -- а чи не спеціально це зроблено, аби маніпулювати тим самим місцем в УПЛ (хто більше запропонує, той це місце й отримає)? До речі, після первісної ідеї віддати місце "Дніпра-1" закарпатському "Минаю", який вилетів з 15-го місця -- саме такі чутки й з’явилися. Рішення провести турнір чотирьох команд -- у якому "Минай" дійшов до фіналу, де програв першоліговому "Лівому берегу" -- ці чутки розвіяло.  Але це не скасовує того факту, що усе знову вирішилося в ручному режимі, екстреним порядком. Бо не було передбачене в регламенті. Цікаво, чи у новий регламент врешті впишуть цю елементарну норму, аби не змушувати команди грати посеред літнього процесу передсезонної підготовки два нікому не потрібні матчі...

Олімпійські ігри були створені -- як у часи Давньої Греції, так і наприкінці ХІХ століття -- як альтернатива війнам. Як можливість усім країнам світу позмагатися зі своїми сусідами чи іншими ворогами на легальному і безкровному "театрі воєнних дій". Тому говорити про те, що "спорт поза політикою", а особливо олімпійський спорт -- безглуздо, бо з самого початку він задумувався як частина політичного життя. Недаремно ж спортсмени виходять не під прапорами чи логотипами місцевих олімпійських комітетів, а під державними прапорами своїх країн -- і під час нагородження лунають офіційні державні гімни. А усі заявивши про те, що Олімпійські ігри не мають нічого спільного з геополітичною боротьбою -- є нічим іншим, як лицемірством. Імперська вимога Росії Бо уже 1908 року Олімпійські ігри пережили перший політичний скандал. Який -- неймовірно, але факт -- був пов’язаний із тією країною, якої на цих іграх немає. З Росією. Тоді, щоправда, не Федерацією, а Імперією. Річ у тім, що у тій Олімпіаді брали участь спортсмени із Фінляндії. А позаяк ця країна була частиною Російської імперії, то в Санкт-Петербурзі заявили, що фіни мають виходити на церемонію відкриття не під своїм національним біло-синім хрещатим прапором, а під російським триколором. Та ідея росіян провалилася, делегація Фінляндії заявила, що краще вийде взагалі без прапора, ніж із символікою окупантів. Так нинішня країна-агресор уперше проявила себе політичною агресією на олімпійському рівні. А наступні політичні жести Росії, на той момент відомої у світі як Радянський Союз, сталися 1952 року, коли комуністична імперія таки вирішила приєднатися до світового олімпійського руху. Два олімпійські селища Ті ігри відбувалися саме у Фінляндії, яка давно здобула свою незалежність, тож тут у Москви претензій бути не могло. Зате з’явилися інші претензії -- радянські спортивні чиновники за наказом верховного партійного керівництва заявило, що спортсмени із СРСР не будуть жити в олімпійському селищі. Причина була зрозумілою -- спілкування з колегами з капіталістичних країн могло погано, на думку комуністів, вплинути на мізки молодих і успішних радянських спортсменів. А то вони могли взагалі утекти на Захід, користуючись свободою в місцях проживання учасників ОІ-52. Аби не ганьбити Радянський Союз та самих себе -- бо в Москві придумали фантастичну ідею, возити своїх спортсменів на змагання із Ленінграда (сучасний Санкт-Петербург), -- організатори Олімпіади нашвидкуруч збудували поруч з основним олімпійським селищем ще одне, спеціально для спортсменів із СРСР та інших соціалістичних країн. Так комуністична диктатура уперше навсправжки розділила світовий олімпійський рух -- легкоатлети та плавці, борці та гімнастки із Радянського Союзу втратили можливість хоча б на кілька тижнів побути частиною єдиного великого спортивного світу. Відповідь за "празьку весну" Бували на Олімпіадах і політичні події, у яких Радянський Союз не брав безпосередню участь, але фігурував, як причина скандалу. Так сталося на Олімпійських іграх 1968 року у Мехіко. Того року перед ОІ у комуністичній Чехословаччині розпочалася "празька весна" -- процес демократизації влади та суспільства, брутально і криваво задушений радянськими військами. Багато чехів та словаків або прямо виступали проти окупантів з-за Карпатських гір, або мовчки обурювалися діями армією СРСР. Однією із таких громадянок Чехословаччини була гімнастка Віра Чаславська. На іграх до її і так антирадянської позиції додалося ще й підсуджування її опоненткам – радянським гімнасткам. Тож на п’єдесталі пошани Чаславська, почувши гімн СРСР, опустила голову і відвернулася, влаштувавши такий мовчазний демарш. Трагедія з ізраїльськими заручниками на Олімпіаді-72 у Мюнхені (захопила їх палестинська організація "Чорний вересень") та бойкотом Олімпіади-76 у Монреалі з боку купи африканських країн, Іраку та Гаяни (ці образилися на збірну Нової Зеландії із неолімпійського тоді регбі, яка зіграла товариський матч із командою ПАР, де тоді процвітав апартеїд) -- не мали прямого відношення до Радянського Союзу. Хоч Кремль і підтримував як палестинських терористів, а почасти навіть готував їх у спеціальних таборах на своїй території. А от Олімпіада-1980 стала початком епохи грандіозних бойкотів. Бойкоти двох Олімпіад Ті ігри віддали Москві. Віддали у той період, коли СРСР та західний капіталістичний світ переживали період "розрядки", певного потепління відносин. Та за пів року до старту Олімпійських ігор політбюроо ЦК КПРС (головний партійний орган, який фактично виконував роль колективного керівника країни) ухвалив рішення про початок агресії проти законної влади Афганістану. Західний світ на чолі зі Сполученими Штатами Америки заявили, що не приїдуть до столиці червоної імперії -- саме через вторгнення радянської армії на територію Демократичної Республіки Афганістан. 66 країн-членів Міжнародного олімпійського комітету не прилетіли до Радянського Союзу. За що керівництвом Комуністичної партії вирішило помститися на наступній Олімпіаді, проведення якої було заплановане в американському Лос-Анджелесі. Але оскільки реальних причин для бойкоту в Москві знайти не змогли, то заявили, що не поїдуть через те, що організатори, мовляв, не забезпечили відповідний рівень безпеки для спортсменів. Цей бойкот став значно скромнішим -- лише 14 країн не прилетіло на тихоокеанське узбережжя Сполучених Штатів. Радянське керівництво організувало для своїх спортсменів та представників країн-сателітів квазі-Олімпіаду, змагання "Дружба-84". Але така ситуація не влаштовувала світ -- тому американський мільярдер Тер Тернер на 1986 рік організував Ігри доброї волі, у яких уперше за 10 років взяли участь одночасно американські та радянські спортсмени. Ці ігри проводилися до 2001 року, тобто їхнє завершення збіглося у часі з початком путінського етапу в історії Росії. Допінг і війна А коли нова авторитарна Росія набралася сил і почала використовувати спорт у політичних цілях по повній програмі -- йдеться про масштабний допінговий скандал на зимовій Олімпіаді 2014 року в Сочі -- Міжнародний олімпійський комітет відреагував різким, але справедливим рішенням. На наступну зимову Олімпіаду, 2018 року у Пхьончхані, Росію як країну не допустили -- а тамтешні учасники виступали під вивіскою "Олімпійські спортсмени з Росії". На Олімпіаді-2020 в Токіо, яка через пандемію пройшла 2021 року, ситуація була такою ж. А після повномасштабного вторгнення Росії на територію України -- обмеження для представників країни-агресора посилили. По-перше, заборонивши участь усіх російських команд. По-друге, індивідуальним спортсменам настільки обмежили можливість потрапляння, що їх, з одного боку, виявилося дуже мало, а з іншого, ображені росіяни самі почали відмовлятися від участі. У підсумку на Олімпіаду-2024 у Парижі заявилося лише 15 "індивідуальних нейтральних спортсменів" (саме так вони будуть називатися під час змагань) з Росії. Також, разом із країною-агресором, покарання не обійшлося і кремлівського сателіта -- Білорусь. Та білоруських "індивідуалів" виявилося навіть більше -- 17. Як бачимо, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація протягом усієї історії Олімпійських ігор використовує спорт як майданчик для геополітичної боротьби. За що врешті-решт і поплатилися. Тож щонайменше до завершення війни в Україні Росії на Олімпіадах не буде. А це значить, що стане менше скандалів, менше допінгу і махлювань з результатами. Тож спорт -- він, звісно ж, не поза політикою, але коли він -- поза Росією, тоді він точно є більше спортом, ніж політичною боротьбою.

Чемпіонат Європи з футболу вже завершився, але для збірної України фінал настав уже давно. Утретє (з чотирьох випадків участі нашої головної команди на європейських чемпіонатах) жовто-сині не змогли вийти з групи. До того ж з унікальним показником -- 4 очки у трьох матчах. Цей випадок став першим в історії 24-командних чемпіонатів Європи. Такий показник -- 4 набрані очки -- став рекордним і для збірної України. Ще ніколи в історії наша команда не проходила груповий раунд з такою великою кількістю очок. Але їх виявилося недостатньо для того, аби вийти у 1/8-му фіналу євротурніру. Чому ж так сталося? У чому причина рекордного провалу головної вітчизняної футбольної команди? Найкращі чи ні? Для початку варто згадати той інформаційний фон, який оточував збірну задовго до старту Євро-2024. У березні Україна у плей-офф не просто пройшла двох непростих суперників -- Боснію і Герцеговину та Ісландію, а зробила це у неймовірно напруженому, драматичному стилі, зі справжнім гепі-ендом. Варто лише нагадати, що із чотирьох голів українці три забили в останні шість хвилин матчів, здобувши вольові перемоги (тобто програючи під час обох поєдинків). Після цього в українській пресі почали з’являтися більш ніж пафосні заяви про те, що нинішня збірна України є найкращою в історії. Аргументи тут були прості та зрозумілі -- непоганий тренер Сергій Ребров, який досяг значних успіхів у попередній, клубній частині своєї кар’єри, купа збірників, які грають у європейських топчемпіонатах, Артем Довбик до кінця весни навіть здобув Пічічі -- титул найкращого бомбардира чемпіонату Іспанії, а його (та Віктора Циганкова) скромна "Жирона" сенсаційно фінішувала третьою. Першим же -- здобувши ще й Кубок чемпіонів -- став голкіпер мадридського "Реала" Андрій Лунін. Крім "іспанців", до яких варто зарахувати ще й Романа Яремчука, в збірній справді було багато легіонерів, що не могло не налаштовувати на оптимізм. До того ж склад нашої групи на чемпіонаті був аж ніяк не складним -- збірна, укомплектована такими гравцями, справді мала усі шанси пройти у плей-офф чемпіонату Європи, особливо зважаючи на те, що вийти можна було і з третього місця. Румунська катастрофа Але уже перший поєдинок, зі збірною Румунії, став справжньою катастрофою для України та її збірної. Переважаючи суперника у класі, у контролі над м’ячем, українці не змогли нічого зробити із грамотно побудованою обороною румунів, а власні помилки захисників та голкіпера Луніна (поява якого у стартовому складі стала несподіванкою, хоч на тлі успішного сезону за "Реал" і очікувалася) призвели до фатальних, як з’ясувалося згодом, 0:3. Матч Україна -- Румунія. Фото: УАФ Сергій Ребров фактично визнав свої прорахунки, зробивши заміни перед другим туром -- головною із яких можна назвати заміну голкіпера. Воротар "Бенфіки" Анатолій Трубін, якого усі й чекали на Євро, відіграв так, як і має це робити справді надійний гравець -- практично без помилок. Багато в чому саме йому ми завдячуємо боротьбою за вихід у плей-офф до останньої хвилини останнього матчу. Пішли на краще і зміни серед польових гравців. Другий матч Україна виграла у Словаччини, а в останньому турі непогано, а місцями -- цілком упевнено, з позиції сили грала з теоретичним фаворитом групи, Бельгією. Та, на жаль, перемогти бельгійців не вдалося, а у паралельному матчі Румунія та Словаччина прогнозовано зіграли в очікувану усіма нічию -- і залишили нашу збірну на четвертому місці, хоча усі команди набрали по 4 очки. Три пропущені голи у матчі з Румунією зіграли проти нас. Матч Україна — Словаччина. Фото: УАФ Коментарі з обох сторін барикади Після провалу у першому матчі українські ЗМІ почали дорікати футболістам, утім, нарвавшись на звинувачення на свою адресу -- мовляв, це ви цим "найкращим поколінням" розхолодили збірну, не дозволили їй як слід підготуватися до чемпіонату Європи. Втім, сам Ребров -- який за сумісництво є ще й віце-президентом Української асоціації футболу (УАФ) та відповідає за усі збірні -- прокоментував невдачу своєї команди досить стримано і практично без детального "розбору польотів". Заявивши лише, що йому "все ще важко пояснити, чому так сталося в грі з Румунією". За що отримав додаткову порцію критики -- скажімо, від керівника проекту "Трибуна" Олега Щербакова, який закликав тренера "прямо зараз публічно поспілкуватись з медіа". Втім, навряд чи це спілкування станеться, бо Реброву нічого сказати пресі. Точніше, є, але він не захоче цього робити, адже доведеться говорити неприємні для себе речі, які в перспективі могли б обернутися навіть заміною тренерського штабу. А цього навряд чи хочуть в УАФ. А може, все-таки збіг обставин? До того ж варто визнати, що проти України на Євро-2024 справді зіграв збіг цілої низки обставин. Для прикладу можемо подивитися на успішний результат дебютанта чемпіонатів Європи збірної Грузії, яка вийшла до плей-офф, перемігши у третьому турі фаворита групи, екс-чемпіонів Європи, збірну Португалії. Це сталося тому, що португальці достроково забезпечили собі перше місце (регламент турніру дозволяє це зробити за умови двох перемог і відповідного календаря) -- і у матчі з грузинами не мали жодних турнірних прагнень. У нас так не склалося тому, що фаворит української групи, Бельгія, сенсаційно програв у першому турі словакам. Якби бельгійці підійшли до матчу з нами із шістьома очками, то, по-перше, опиралися атакам збірної України вони б значно менше. А по-друге, нас би не змогла обійти Словаччина, яка навіть у разі перемоги над румунами (яку їй ще треба було здобути) набирала б 3 очки, а нічия з Бельгією приносила б нам ті самі 4 очки й упевнений вихід з групи на третій позиції. Матч Україна -- Бельгія. Фото: УАФ Тож можна справді сказати, що у провалі збірної України зіграли роль не тільки власні прорахунки, а і невдача бельгійців та календар, який дозволив Румунії та Словаччині у третьому турі зіграти унічию. І це для багатьох переважить "казус Луніна" чи відверто невдалу гру Довбика, який був не схожий на себе -- ні в складі "Жирони", ні на попередньому Євро, де саме він голом у ворота збірної Швеції вивів Україну до чвертьфіналу. Ребров -- піти чи залишитися Але питання залишаються. Чому набір футболістів, який справді є одним із найкращих в історії -- навіть у переможному матчі зі Словаччиною відіграв далеко не на повну силу? Чому на перший матч українська команда вийшла уже переможцями, яким нібито лише треба було оформити якусь формальність? Чому у поєдинку з Бельгією, де нас влаштовувала лише перемога -- довгий час Україна грала так, ніби чекала, що в матчі Румунія-Словаччина хтось таки переможе, а значить, нам вистачить і власної нічиєї? Чому досить сильна європейська збірна була змушена зважати, ба більше -- сподіватися на те, що хтось чи щось нам допоможе? Сергій Ребров. Фото Андрія Ющака / УАФ Сергій Ребров -- непоганий клубний тренер, але робота в збірній дещо відрізняється від роботи з клубною командою. Навряд чи керування українською національною командою, навіть попри цілком позитивні результати (лише 3 поразки у 16 матчах), він зможе записати собі в актив. Але замінити його, будьмо чесними, нікому. Не звільнятиме ж Ребров-віце-президент Реброва-тренера. А заміна ця, відверто кажучи, давно видніється. Заміна на амбітного, перспективного європейського тренера. Збірну Грузії, наприклад, тренує француз Віллі Саньоль -- і тамтешні уболівальники, очевидно, спокійно пережили той факт, що багата на футбольні таланти нація не змогла народити хоча б одного справді якісного тренера для головної команди країни. Україні давно потрібно прийти до запрошення іноземця. Це буде новий виклик, це будуть нові горизонти й нові шанси. Принаймні, ніхто не зможе сказати, що УАФ не спробувала.