Володимир Миленко

Дипломатичні танці навколо російсько-української війни дійшли до зустрічі Дональда Трампа з Володимиром Путіним. Як заявив американський президент напередодні, відбудеться вона 15 серпня на території Аляски. І це викликало досить бурхливу реакцію в російському Z-суспільстві — бурхливу і загалом негативну. Що насправді є цілком логічним відлунням, хоч поки що росіяни, які продовжують підтримувати війну проти України, акцентують на іншому провалі — "доведеться здавати свої території"."Своїми" у цьому випадку є українські території, окуповані під час повномасштабної війни. Хоча навряд чи про це серйозно ітиметься, бо трампівська логіка "обміну територій" означає, що Україні треба в обмін на свої (окуповані) території віддати свої ж (неокуповані) — скажімо, Краматорсько-Слов’янську агломерацію. На що не погодиться Україна. Росія насправді уже демонструвала, як вона здає "свої" території — зокрема, Херсон, — то ж теоретично Кремль міг би облаштувати цю ситуацію навіть і у вигідному для себе світлі.Та майбутня зустріч на Алясці є поразкою Путіна зі зовсім інших причин. Причин, які насправді мають до реальності досить дотичне відношення — але річ у тім, що сам Путін і його "русскій мір" живуть у такій реальності, де ці причини набувають важливого, якщо не сказати — сакрального смислу. Втім, деякі пункти (вважаймо їх ударами Трампа по амбіціях Путіна), про які ми поговоримо далі — це цілком реальна поразка російського диктатора, без жодних еківоків.Наказ Трампа, паралелі з Золотою ОрдоюПо-перше, про майбутню зустріч заявив Дональд Трамп. Крім того, місце зустрічі прямо натякає, хто був автором цієї локаційної ідеї. Тобто — Володимир Путін їде туди, куди йому наказали їхати.По-друге, Путін їде на зустріч, а Трамп — ні. Йдеться, звісно, не про те, що президент Сполучених Штатів Америки живе у найпівнічнішому штаті своєї країни, а про те, що зустріч відбудеться на території США, а не на "нейтральному полі", говорячи спортивною термінологією. І тут досить легко можна провести цікаві історичні паралелі — і ми їх, найімовірніше, побачимо у виконанні російських Z-песимістів — про те, як московські князі їздили на територію "володаря світу", в Улус Джучі (ця держава значно краще відома під назвою, яка використовувалася в радянській й пострадянській історіографії — Золота Орда).Так, володарі Москви їздили в ординську столицю Сарай за ярликом на княжіння, тобто за владою — але винятково за регіональною. Тобто це було визнання того очевидного факту, що Московія була лише регіональним гравцем. Власне, як Російська Федерація зараз. Та російські імперці — і Путін перший серед них — намагаються подати себе як гравців світового рівня (не маючи для цього, скажімо, жодного авіаносця). І тут такий удар — їхати на поклін до "президента світу" на його територію.Фактор АляскиПо-третє, Аляска розташована на території Сполучених Штатів, але це не те що не столиця (Вашингтон), а навіть не великий фінансово-промисловий центр на кшталт Нью-Йорка, Чикаго, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско чи хоча б Сіетла, якщо вже говоримо про зустріч на тихоокеанському узбережжі США. Аляска — це відверта околиця Сполучених Штатів, яка тільки у часи Холодної війни хоч якось була помітна на політичній мапі світу, бо тамтешній аеродром Анкоридж використовувався як місце проміжної посадки трансконтинентальних рейсів.Путіна запросили в Сполучені Штати, але у максимально віддалений від "справжніх" США регіон, таку собі американську Камчатку. І річ тут зовсім не в тому, що Аляска по воді межує з Росією — Путіну що сюди, що на атлантичне узбережжя Штатів, де у Трампа приватна резиденція, летіти майже однаково. Ми можемо тільки припускати, спеціальне це було рішення чи ні, але російських шовіністів такий крок точно має обурити, бо свідомо чи ні, але такий хід подій принижує значення зустрічі й вагу Путіна.По-четверте, сам цей регіон із дуже цікавою в контексті зустрічі Трамп-Путін історією. Все тому, що належав Росії, й 1867 року був проданий фактично за копійки (7,2 мільйона доларів). Тоді, до речі, Петербургу довелося повмовляти Вашингтон, працювати з тамтешніми чиновниками другого-третього ряду (кажуть, не обійшлося без відповідних фінансових "стимулів"), аби вони вплинули на головних дійових осіб у Білому домі й Капітолії.Та сакральний смисл навіть у тому, що Путіна покликали туди, де Росія була і звідки ганебно пішла. Втративши, як виявилося буквально через кілька десятиліть, величезні поклади золота й потужні нафтогазові родовища.Аляска — найбільший штат США. Майже третина його розміщена за Полярним колом, а близько 4/5 територій покриті вічною мерзлотою. На сьогодні з Аляски надходять 25% нафти та понад 50% морепродуктів усіх Штатів. Там видобувають також зріджений природний газ, є поклади рідкісноземельних металів. Аляска виробляє енергію і для США, і для азійських країн. Після російського повномасштабного вторгнення в Україну та санкцій на російські енергоносії Аляска має потенціал для інвестицій та більшого видобутку нафти й газу.За дослідженнями, в Алясці розміщені 13% світових невикористаних запасів нафти та 30% світових невиявлених запасів газу.Як Росія стала регіональною державоюПриліт Путіна на Аляску — це ще одне нагадування про те, що Росія бреше, коли говорить, що всюди "приходить назавжди". І більш ніж прозорий натяк на те, що Кремлю в майбутньому ще доведеться просити забрати те, що їм не потрібне (а ті ж Херсонщина чи Запоріжжя їм і справді не потрібні в принципі — ні жодного практичного смислу, після побудови Керченського мосту і руйнування Каховського водосховища та системи Північнокримського каналу, тут уже немає, ні жодного етнічно-пропагандистського, бо на цих територіях ніхто ніякі "народні республіки", навіть такі декоративні, як на Донбасі, не створював).Звісно, ми не говоримо про те, що усі ці чотири пункти, чотири удари Трампа по самолюбству Путіна прямо були закладені Білим домом в ідею зустрічі на Алясці. Але рано чи пізно росіяни, життя яких так чи інакше побудоване навколо різних, реальних чи вигаданих, символів, знаків та сигналів — помітять усі ці пункти. І їм вони точно не сподобаються. Бо і справді — жодного успіху Путіна тут немає. Навіть зустріч в ОАЕ була б значно паритетнішою та рівноправнішою. А недолуга спроба Кремля (який був змушений визнати факт майбутньої зустрічі уже після заяви Білого дому — це ще один удар, зазвичай росіяни оголошують про усі наслідки контактів першими, беручи ініціативу у свої руки) запросити Трампа на візит-відповідь до Росії тільки підкреслила геополітичну безпомічність країни-агресора. Аляскинський "прогин", як назвуть чи уже назвати майбутню зустріч російські Z-патріоти, особливо на тлі південнокавказьких подій (де Алієв і Пашинян зустрілися і підписали декларацію про мирні відносини між Азербайджаном та Вірменією не в Кремлі, а у Білому домі) — більш ніж промовисто підтвердив, що амбіції Росії є не більш ніж регіональними спробами. Та і регіон цей закінчується уже не на Південному Кавказі, а вище, десь в районі Ельбруса у найкращому випадку — доки не спалахне Чечня та сусідні республіки.

Російська економіка у 2025 році продовжує уже відверте падіння, про можливу катастрофу почали говорити уже навіть тамтешні чиновники. Погіршення ситуації зачепило усі можливі галузі, навіть військово-промисловий комплекс, що вже казати про такі напрямки, як автомобілебудування, де навіть гіганти, які пережили важкі 90-ті, починають замислюватися про закриття.Та є одна галузь, що виділяється серед усіх, — це газова промисловість. На ній, як і на нафті, тримається уся путінська Росія. Причому якщо нафта — це все-таки більше бізнес, то газ, першочергово, — політичний вектор. Згадаймо газогон "Північний потік-2", який будувався винятково з метою викинути Україну з процесу постачання російського газу до Європи. Багато хто вважав, що Володимир Путін почне війну проти України саме тоді, коли ПП-2 запрацює на повну потужність.Відповідно, компанія "Газпром" — це не просто стратегічно важливий об'єкт, а справжній хребет нинішньої Російської Федерації. І на початку серпня з’являється інформація від Reuters про те, що "Газпром" за першу половину 2025 року (точніше, за період січень-липень) експортував до Європи 9,93 мільярда кубометрів газу. Навіть торік цей показник був майже удвічі вищим — 18,3 мільярда кубів. Що вже казати про попередні історичні періоди…Власне, саме про це і йтиметься. У Reuters підрахували, що такий показник є нижчим не те що за довоєнні показники, а обсяг російського газу, проданий до Європи 2025 року, знизився до рівня початку 70-х років ХХ століття.Як усе починалосяПочаток 70-х — це важливий період в історії ще радянської економіки. Певно ж, у Reuters недаремно звернули увагу і провели паралелі саме з ним. Бо 1 лютого 1970 року, на самісінькому початку десятиліття, у конференц-залі готелю "Кайзергоф", що у місті Ессен, була підписана угода, яку назвали — контракт століття "газ — труби".Ця угода кардинально змінила ситуацію не тільки в СРСР, а й на усьому Європейському континенті. До того Радянський Союз був не те що не великою газовою державою — дивно про це говорити, але навіть Міністерство газової промисловості СРСР було створено лише 1965 року. А наступного, 1966-го, на території Західного Сибіру геолог, керівник тресту "Ямалнафторозвідка" Василь Подшибякін відкрив Уренгойське газове родовище. Його називають супергігантським, і є за що — понад 10 трильйонів кубометрів, третє у світі. Власне, саме там і з’явилася майбутня газова велич країни, якою керували з Кремля.Але знайти газове родовище — це навіть не частина справи. Газ треба видобути й перекачати покупцям. Такої техніки у радянських газівників не було, а ось Захід її мав. Саме тому контракт СРСР-ФРН і назвали так дивно — "газ — труби". Бо німці постачали "совєтам" труби великого діаметра й іншу техніку, за що Радянський Союз мав розрахуватися видобутим газом.Газова голка КремляСаме так Москва вперше взяла Європу під свій контроль. Бо якщо до 1970-го ямальський газ постачали до Чехословаччини та Австрії (та й той процес розпочався лише наприкінці 60-х), то уже до 1975 року СРСР розпочав торгівлю блакитним паливом не тільки із ФРН, а із Болгарією, Угорщиною, Фінляндією і навіть Італією та Францією. 1960 року увесь річний обсяг видобутку газу в Союзі становив 45 мільярда кубів — 1975-го тільки експорт зріс до 20 мільярдів.Власне, уся нинішня історія розпочалася саме тоді, на початку 70-х, після "контракту століття", коли стало зрозуміло, що ті гігантські обсяги природного газу, які були знайдені у попередньому десятилітті, можна продавати на Захід — і таким чином, з одного боку, заробляти немалі гроші, а з іншого — взяти під контроль енергетичну безпеку Європи. Цим згодом користався уже Володимир Путін.Але, за іронією долі, саме Путін своїми безглуздими імперськими амбіціями призвів до того, що, по-перше, фактично канув в Лету "Північний потік-2" — вирішальний елемент повної газової анексії Кремлем Старого світу. Після відмови від цього газогону стало зрозуміло, що Євросоюз переживе втрату ямальського газу.Занепад "Газпрома"А от "Газпром", як виявилося, може і не пережити. І тут варто згадати, що на піку свого існування, у травні 2008-го, перед самісінькою світовою фінансовою кризою, капіталізація цієї компанії становила близько 365 мільярдів доларів. Це була третя компанія у світі. Тоді очільник "Газпрому" Міллер обіцяв, що у 2015-16 роках капіталізація зросте до трильйона. Насправді ж після 2014 року ситуація пішла іншим шляхом. Кардинально іншим. І зараз капіталізація головної газової зброї РФ становить — 38 мільярдів. Удесятеро менше. І це ще не фінал газпромівської трагедії.Російські пропагандисти люблять розповідати, що Володимир Путін "підняв Росію з колін". Насправді ж, як бачимо, саме завдяки діям збожеволілого диктатора Росія перестала бути великою газовою державою, повернувшись у доісторичні часи. А ще кілька років — і супергігантське Уренгойське газове родовище, відкриття якого й ознаменувало зародження повноцінної газової промисловості у СРСР, можна буде закривати. Все тому, що сенс у видобутку такої великої кількості блакитного палива остаточно втратиться.Зате замість цього мешканцям навіть повністю недогазифікованої імперії "продають" руїни Авдіївки, Мар’їнки й Часового Яру. І намагаються переконати, що саме за це варто було втратити усе, що будувалося понад пів століття неймовірними, воістину супергігантськими зусиллями. .

Російська Федерація — джерело проблем для України та світу. З цим фактом уже змирилися усі ті, хто виступають проти агресії, війни й окупації частини української території. Але ситуація є значно складнішою, оскільки так звані "хороші русскіє", які виступили — публічно чи фактично — проти агресії Росії, насправді є такими ж імперцями, як і Володимир Путін та його оточення.Одним із таких найяскравіших випадків є відомий російськомовний відеоблогер Юрій Дудь. У політичному "анамнезі" у Дудя начебто все пристойно: у лютому 2022 року розкритикував повномасштабну війну, виїхав з Росії, а у квітні того ж року був записаний у реєстр "іноагентів", сучасних ворогів народу, тобто "путінського режиму". Потім були штраф (за "пропаганду нетрадиційних сексуальних зносин серед неповнолітніх"), заочний арешт і навіть оголошення у міжнародний розшук.Але якщо заглибитися у діяльність Юрія Дудя, то рано чи пізно виникають питання. А після його свіжого інтерв’ю з колишнім послом Сполучених Штатів Америки Майклом Макфолом, уже навіть і питання відпадають — настільки яскраво імперськість цього "хорошого русского" проявилася там, де її, за усією логікою, не мало бути."США такі ж погані, як і Росія"Почалося інтерв’ю з теми, яка Макфола не стосується взагалі. Пан Майкл, як відомо, працював послом у Москві. Але Дудь зачепив і почав розкручувати тему "військової операції США" 2003 року в Іраку. (Насправді, то була операція коаліції кількох західних країн, кількість яких уже 2003-го серйозно поповнилася — зокрема, і Україною.)Здавалося б, що може розповісти професор університету, посол США в Росії про військові дії на Близькому Сході. Але відповідь Дудю і не була потрібна, бо головним тут стали його власні слова. Росіянин одразу почав педалювати тему "Чому Росії не можна (напасти на Україну), а США можна (напасти на Ірак)". Така технологія є досить поширеною в російському середовищі. Причому прийшла вона в політичну тему з літератури та кіно. Так, інший російський емігрант, Антон Долін, який уже в екзилі написав книжку "Плохие русские. Кино от "Брата" до "Слова пацана", у цьому своєму творі наголосив, що автор одного зі знакових російських кіноблокбастерів нульових, "Ночного дозора", Тимур Бекмамбетов, використав точно таку ж технологію (і у першому фільмі, і у другому, "Дневном дозоре"), яка була описана ще у першоджерелі — фентезійних романах письменника-імперця Сергія Лук’яненка.Умовно, цю технологію можна назвати "усі погані". Її сенс в тому, що режим — Путіна чи очільника Нічного дозору Завулона — не може відбілити себе до такої міри, аби стати позитивним явищем. Тому для того, аби не мати вигляд аж такого відвертого зла, режим починає очорнювати усіх інших. А у ситуації, коли усі погані — краще обирайте своїх, рідних, знайомих. Навіщо вам ті Штати, якщо вони теж воюють і убивають мирних мешканців? Тоді вже краще рідна Росія, де усе знайомо і звично.Звісно, агресія Росії проти України та операція Заходу проти Садама Хусейна — це принципово різні речі. По-перше, Хусейн був диктатором і справді пригноблював свій народ та інші. Еталонний приклад — це доля курдів, які при диктатурі Хусейна пережили справжній геноцид, а тепер мають таку автономію, яка уже скидається навіть на незалежність. Іракський Курдистан зараз — одна із найуспішніших і найкомфортніших для життя частин Іраку. Про "звільнений" росіянами Донбас таке точно не скажеш — Маріуполь знищений, у Донецьку вода раз на три дні, місто тисячі троянд перетворилося на "місто тисячі кульочків" (у мережі фігурувала інформація, що донеччани через відсутність води здійснюють процес дефекації в пакети, які потім здебільшого викидають з вікна; тож на вулицях захопленого росіянами міста зараз можна побачити купу кульочків з фекаліями).До честі гостя Дудя, він намагався опонувати "хорошому русскому", наголошуючи на цих відмінностях. Але, звісна річ, його це жодним чином не переконало. До того ж згодом він прямо перейшов до (анти)пропаганди, уже не прикриваючись "звірствами американської воєнщини". Хоча і без претензій до Заходу не обійшлося."Ви подивіться, у них же ТЦК і диктатура"Йдеться перш за все про тему ТЦК. Ні для кого не секрет, що ця тема в Україні є однією із найболючіших. Але — це проблема, яка стосується винятково українського суспільства та української влади. І тут раптом росіянин, який начебто проти війни — починає педалювати цю тему, закликаючи бідним, нещасним українцям дати право не воювати.Чи ж варто пояснювати, що — при усіх мінусах процесу мобілізації, "бусифікації" та інших нюансах — саме така ситуація, коли українці перестануть воювати, потрібна одній-єдиній людині — Володимиру Путіну. І Юрій Дудь, який начебто проти російської агресії, пропонує українцям фактично здатися на милість варварів, які продемонстрували свої нелюдські звірства ще навесні 2022 року.Ще одна тема, яка взагалі жодного відношення ні до Росії, ні до посольства США, ні до університетської діяльності Макфола не мала, але яку Дудь навіщось зачепив — це претензії до рівня демократії в Україні. Звісно, тут є про що поговорити, і історія із законопроєктом №12414 це лише черговий камінчик у город Зеленського і Ко. Але ж росіянина Дудя хвилює зовсім не те, мають в Україні люди право голосу, свободу слова та ін. Натяк зовсім на інше — навіщо ви, Захід, допомагаєте Україні, якщо вона така ж автократія, як і Росія? (Звісно ж, при усіх недоліках нашої влади, порівняти Росію й Україну неможливо — але це деталі, у Дудя своє бачення ситуацію.)Цілком очевидно, що зупинка західної допомоги, як і відмова українців від участі у війні — означатиме поразку України та знищення нашої держави й нашої нації російськими загарбниками. І "хороший русскій" Дудь, який на словах проти війни — фактично виступає саме за це."Не ображайте росіян, вони теж жертви"Звісно ж, не обійшлося без іще однієї цікавої теми — санкцій проти Росії та росіян. Тут Дудь розійшовся по повній програмі, тиснучи на емоції — мовляв, дехто із росіян через це навіть змушений повертатися додому, у ненависний путінський світ. Жодних конкретних прикладів він, звісно, не навів, але цього і не потрібно, для емоційно насиченого тиску на опонента це навіть шкідливо.Тут вже не витримав навіть по-дипломатичному стриманий Маккол. Американець більш ніж здивовано поцікавився — ви серйозно порівнюєте страждання українців, яких щодня обстрілюють, і "страждання" росіян, які не можуть виїхати у Європу на відпочинок? А потім прямо наголосив — як член ініціативної групи із розробки антиросійських санкцій я пишаюся проробленою роботою і надалі робитиму усе, аби санкції тільки збільшувалися.Цей кейс — один із найпоширеніших, коли росіян, принаймні частину (а дехто, як такі ж "хороші русскіє" Яшин чи Навальна), намагаються показати такими ж жертвами, як і українців. Звісно, коли такого маніпулятора тикнеш носом — як це і зробив Макфол з Дудем, — вони перепрошують, наголошуючи, мовляв, ні-ні, українців, звісно ж, шкода, але і росіяни… От у цьому "але і росіяни" і криється суть такої маніпуляції жертвами.Словом, приклад Юрія Дудя свідчить про те що шукати "хороших русскіх" — це марна справа. Бо рано чи пізно із них полізе їхнє імперське нутро. А ті громадяни РФ, які справді не підтримують війну, агресію, імперські амбіції своєї батьківщини (як той же згаданий у статті Антон Долін), зазвичай і навіть принципово не чіпають жодні українські теми — бо розуміють, який це матиме вигляд збоку. Та і взагалі — яке їм діло до того, як в Україні відбувається мобілізація і наскільки демократичним є Зеленський. А от коли "хороший русскій" порушує такі теми — це уже чіткий сигнал, що перед вами, нехай і опонент Путіна, але точно такий же імперець. І від нього нічого доброго не варто чекати.

У футбольному році новий сезон традиційно починається одразу після завершення попереднього — жеребкуванням внутрішніх та міжнародних турнірів. Минулого тижня УЄФА традиційно для цього періоду в році провів жеребкування перших кваліфікаційних раундів європейських футбольних турнірів сезону-2025/26. І у цьому процесі уперше за багато років взяли участь українські футбольні гранди — "Динамо" і "Шахтар".Чому українські клуби стартують у липніПричиною такого раннього включення у процес стало зниження результатів України на європейській арені. Можна було б навіть назвати це провалом, якби не надскладні зовнішні умови, які до цього призвели — війна, від’їзд легіонерів через проблеми із безпекою, фінансові проблеми власників, які стали менше витрачати на клуби, складна логістика воєнного часу (фактично усі українські клуби грають або на виїзді, або на нейтральному полі в Європі, при цьому через закритий повітряний простір команди змушені витрачати купу часу на добирання землею до найближчих європейських аеропортів).Падіння результатів призвело до того, що після сезону-2023/24 Україна втратила місце в основному раунді Ліги чемпіонів для чемпіона, а також місце у кваліфікації ЛЧ для віце-чемпіона. Оскільки, за правилами УЄФА, зміни набирають чинності не одразу, а із річним запізненням — саме з сезону-2025/26 у Лізі чемпіонів братиме участь тільки один представник української Прем’єр-ліги (чемпіон, "Динамо"). Востаннє така ситуація мала місце аж у сезоні-1999/00, а у першому сезоні XXI століття до тодішнього безумовного гранда з Києва додався "Шахтар".Цікаво, що саме у тому сезоні, останньому для XX століття, український чемпіон, "Динамо", зустрічався у кваліфікації Ліги чемпіонів із добрими знайомими ще по радянському футболу, вільнюським "Жальгірісом". Цього року жереб також звів киян із литовцями (за умови, що ті у першому раунді кваліфікації пройдуть мальтійських суперників). Це, звісна річ, лише збіг — але дуже яскравий і символічний.А от те, що інший український гранд, "Шахтар", уперше з сезону-1997/98, гратиме у першому кваліфікаційному раунді другого єврокубка (тоді — Кубок УЄФА, тепер — Ліга Європи) — це не збіг, це якраз наслідок тих проблем, про які ми згадували вище. Український футбол через війну повернувся у ті часи, коли для потрапляння у групову / лігову стадію треба було пройти сито кваліфікації. І кияни, і особливо донеччани, за останні десятиліття вже забули, як це — починати євросезон у липні матчами проти відвертих європейських аутсайдерів. "Шахтар" як безумовний лідер українського футболу десятих років взагалі більшість своїх євросезонів починав уже в вересні, одразу з групового турніру Ліги чемпіонів. Зараз їм доведеться згадати зовсім інші реалії, неприємні й пов’язані із давно забутими ризиками — вильоту із євросезону до потрапляння у ліговий раунд, що пов’язано із серйозними фінансовими втратами. Так, "Шахтар" за участь у Лізі чемпіонів у попередньому євросезоні заробив 41 мільйон євро — удвічі більше, ніж англійський "Челсі", який виграв третій за рангом турнір, Лігу Конференцій.Словом, падіння у рейтингу УЄФА і втрата як місць в основних раундах єврокубків, так і додаткового місця у кваліфікації Ліги чемпіонів — серйозно вдарить по фінансових апетитах "Динамо" і "Шахтаря". А без цих грошей, витрачених на нові придбання, буде важко повернути собі ті позиції у Європі, які українські гранди займали ще кілька років тому."Шахтар" 2.0Повернення у часи Міленіуму, межі XX та XXI століть, нагадує нам про ще одну непересічну подію в українському футболі, яка сталася саме тоді. Це початок боротьби "Шахтаря" за "золото" чемпіонату України. Саме з 2000 року "Динамо", яке до того виграло усі чемпіонати 90-х, крім найпершого, отримало серйозного суперника — і український футбол увійшов в нову епоху, яка тривала майже десятиліття і завершилася зростанням рівня футболу загалом, приєднанням до боротьби за найвищі місця ще двох клубів ("Металіста" та "Дніпра"), перемогою української команди у єврокубках ("Шахтар" 2009-го виграв Кубок УЄФА). Наступна епоха була обірвана анексією Криму і війною на Донбасі, тож український футбольний глядач, на жаль, не встиг побачити повноцінну боротьбу за чемпіонство трьох-чотирьох клубів…Зараз ситуація в українському футболі несподівано може повторитися. Принаймні, є усі підстави чекати повторення історії початку 2000-х, коли на порядку денному з’явився новий повноцінний гранд. Цим грандом може стати житомирське "Полісся". Цей новий проект зі старою назвою, який є власністю співвласника національної мережі супермаркетів "АТБ" Геннадія Буткевича, продемонстрував свої можливості ще у попередніх сезонах. У чемпіонаті-2023/24, з першої ж для себе спроби "Полісся" фінішувала на високому п’ятому місці, потрапивши у єврокубки. Сезон-2024/25 житомирський клуб завершив на четвертій позиції. У Кубку України "Полісся" двічі поспіль доходило до півфіналів.Та підстави для такого оптимістичного прогнозу, як поява нового гранда, нам дають не тільки формальні результати цього ФК, а і фактична ситуація, яка відбувається зараз у клубі. По-перше, це зміна тренера. Був звільнений — причому, як писали ЗМІ, не стільки через результати, скільки через фінансові махінації — український тренер ліванського походження Імад Ашур, з яким "Полісся" почало гальмувати у розвитку. Натомість Буткевич зробив дуже розумний хід, запросивши Руслана Ротаня. Ротань зі своєю "Олександрією" у сезоні-2024/25 стрибнув вище голови, випередивши "Шахтар" (нехай той і був не у найкращій формі) і фінішувавши на другому місці. На жаль, це сталося саме у той момент, про який ми писали на початку статті — коли віце-чемпіонство уже не дає путівки до кваліфікації Ліги чемпіонів. Тож Ротань досить швидко отримав і прийняв пропозицію фінансово значно потужнішого "Полісся".Ротань і компаніяЦей крок Геннадія Буткевича свідчить про серйозність намірів ФК "Полісся". Руслан Ротань, який і під час кар’єри футболіста був одним із найрозумніших гравців в Україні, уже проявив себе і на тренерській посаді. Крім віце-чемпіонства з "Олександрією" він, працюючи паралельно, вивів молодіжну збірну України у півфінал чемпіонату Європи. Цей успіх став першим після аж 2006 року, коли українська молодіжка дійшла до фіналу ЧЄ U-21. Ба більше, навіть просто у фінальну частину цього турніру до Ротаня молодіжна збірна України потрапляла востаннє аж 2011 року (де зайняла останнє місце в групі).Крім того, перший же гравецький трансфер "Полісся" продемонстрував правильність вектора розвитку команди. Житомирці висмикнули із сусіднього Рівного (за 260 тисяч євро, що стало другим для "Вереса" трансферним показником) форварда Миколу Гайдучика — який був визнаний найкращим гравцем "Вереса" у сезоні-2024/25. Найімовірніше, і дехто із колишніх, олександрійських підопічних нового головного тренера "Полісся" також переїде на північ. Першою ластівкою у цьому напрямку став найкращий бомбардир віце-чемпіонів у срібному сезоні Олександр Філіппов, про підписання якого повідомили 21 червня. Тож найближче майбутнє житомирського футбольного проекту має досить оптимістичний вигляд.Настільки, що деякі профільні ЗМІ уже навіть заговорили про те, що "Полісся" може втрутитися у боротьбу за чемпіонський титул. Мовляв, "Динамо" після золотого сезону неодмінно призупиниться, особливо на фоні боротьби за місце у Лізі чемпіонів, а у "Шахтаря" новий тренер, якому ще треба час, аби вписатися в українські реалії — тож чим не момент для щонайменше повторення свого досягнення Русланом Ротанем.До того ж у чемпіонаті потихеньку з’являються серйозні суперники другого ешелону — ті ж "Карпати", який до останнього вели боротьбу за четверту позицію, поверненці з "Металіста 1925", які за фінансами нібито входять у топ-5 УПЛ тощо. Словом, буде кому відбирати очки у грандів, яким, дай Боже, вдасться пробитися до лігового етапу якогось із єврокубків, що означатиме зайнятість на двох фронтах аж до кінця 2025 року.Варіант же, коли "Динамо" з "Шахтарем" більш-менш успішно виступатимуть на зовнішній арені (і повертатимуть Україні високі місця, аж до прямих путівок в основні стадії єврокубків), а "Полісся" вдало опонуватиме їм на внутрішній — виглядає найперспективнішим варіантом для відновлення позицій українського футболу. Та і, врешті-решт, уже 23 роки Україна не має нового чемпіона. Пора б до скромного списку трьох ("Таврія", "Динамо", "Шахтар") додати четверте ім’я. Чому б ним не стати саме "Поліссю"?.

Друга половина червня — це час, коли в сусідній країні, з якою нам не пощастило жити поруч, згадують одну страшну подію. Подію, яка сталася рівно 30 років тому і змінила ту країну. Це — захоплення заручників у місті Будьоновськ, що на Ставропіллі.Будьоновськ і одне "але"Тоді, з 14 по 21 червня 1995 року, майже дві сотні чеченських повстанців під керівництвом Шаміля Басаєва тримали у полоні мирних жителів, після чого, внаслідок домовленостей із федеральною владою Російської Федерації (в історію увійшла телефонна розмова Басаєва із тодішнім прем’єр-міністром РФ Віктором Черномирдіним), повернулися назад до Чечні. Результатом тих подій стали 129 загиблих — в основному цивільне населення Будьоновська, а також кільканадцять чеченців та понад три десятки російських силовиків.Вважається, що саме ця подія змінила ситуацію у та навколо Чечні, власне, у Першій чеченській війні, яка розпочалася у грудні 1994-го і завершилася фактичною капітуляцією Росії перед президентськими виборами 1996 року. Той, як традиційно називають подію в російській історіографії, терористичний акт став першим подібним інцидентом в пострадянській Росії — і спровокував радикалізацію з обох сторін: як з чеченської, так і з російської.Далі був схожий інцидент у дагестанському Кизлярі (уже на початку 1996 року), низка терористичних актів (частина із яких, як підозрюють, є справою рук не чеченців, а федералів, зокрема, Федеральної служби безпеки), Друга чеченська війна, захоплення заручників у школі Беслана 2004 року, воцаріння у повоєнній Чечні родини зрадника Кадирова (головний муфтій Чеченської Республіки Ічкерія Ахмат Кадиров під час Другої чеченської перебіг на бік Кремля й отримав посаду очільника республіки). Словом, можна сказати, що з Будьоновська виросли усі подальші проблеми між Чечнею та Росією. Якби не одне "але". Усе почалося не там і не тоді.І йдеться навіть не про те, що, власне, війна Чечні за незалежність під командуванням генерала Джохара Дудаєва почалася, як уже було сказано, в середині грудня попереднього року, і не про новорічний штурм столиці Ічкерії Грозного, який став справжнім пеклом для російських окупаційних військ. (Примітка. Україна у жовтні 2022 року офіційно визнала Чечню країною, яка окупована Російською Федерацією.) Теракту в Будьоновську передувала подія, про яку навіть в умовно демократичні часи Бориса Єльцина, у ті пресловуті 90-ті, які самі росіяни називають "лихими", хоча насправді вони були ще й вільними (принаймні, на тлі нинішньої тоталітарної Росії такими точно є) — старалися не згадувати. Для прикладу — сюжет про Будьоновськ у передачі "Намедни" відомого ліберала Леоніда Парфьонова.У відео не сказано жодного слова про передумови таких жорстоких дій чеченських повстанців (ось повне відео випуску "Намедни", присвячене 1995 року). Жодного слова про щось, що передувало нападу загону Басаєва на Будьоновськ. А це "щось", між іншим, стало справжнім пеклом на землі. Пеклом, ім’я якому — Самашки.Що означає "Самашки"Це сталося 7-8 квітня 1995 року. Після бою російських окупантів з чеченськими повстанцями в районі села Самашки, що розташоване фактично на межі північної, рівнинної Чечні та південної, гірської її частини. У Самашках певний час перебував один із підрозділів армії Дудаєва, але на момент бою чеченських військ у селі не було. Та це не зупинило росіян, які розпочали, як казали тоді, на протоновоязі (що розцвів буйним цвітом у путінські часи), "зачистку".Фактично це було те саме, що Україна і світ побачили через кілька десятиліть у Бучі, Ірпені, Ізюмі. Російські військові йшли від хати до хати й убивали мирних мешканців Самашок. Тільки за офіційними даними у чеченському селі було убито 103 особи. За неофіційними — кількість жертв російських головорізів перевищила три сотні.Саме ця подія, а також подібні їй, але менші за масштабом, і спровокували чеченців до рейду на Ставропілля (як казав тоді Басаєв — аби захопити літак, дістатися до Москви і повоювати там). Але навіть ліберал Парфьонов не зв’язав ці дві події між собою: не зміг, не захотів чи не дозволили — невідомо. Відомо лише, що про Самашки в контексті подій у Будьоновську почали говорити у російських медіа тільки після Бучі. Коли ці очевидні паралелі стало просто непристойно не помічати.А до того росіяни сприймали Першу чеченську винятково через призму пісень Юрія Шевчука — про "умиравших пацанов", але не тих, кого вони убили, прийшовши на чужу землю.Або ж — присвяченої "павшим в Грозном". Йдеться про загиблих федералів, тобто окупантів, а не про захисників своєї столиці.Уроки для України і ЄвропиІ українці, на жаль, сприймали ту війну російськими очима. Бо дивилися російське телебачення з позицією пропаганди РФ, а деякі українські телеканали ретранслювали російське "Останкино". З одного боку пропаганда критикувала президента Єльцина за ту війну (були в історії Росії й такі неймовірні часи), а з іншого — демонструвала чеченців як звірів і нелюдів.А слова Шаміля Басаєва, які були сказані там, у Будьоновську, навряд чи мелькали на російських федеральних каналах. Хоча тепер, на четвертому році повномасштабної війни, переживши (а хтось і не пережив…) не одну сотню ракетних атак по тилових містах — ми чудово розуміємо, чому чеченці страчували, як-то кажуть, без суду та слідства російських льотчиків.Тоді ж українці були на боці агресора. Не усі, але тих, хто підтримував Чечню (зокрема, буквально, зі зброєю в руках), було дуже і дуже мало. Майже усе українське суспільство співчувало російським військовим, яких командування, кинуло у практично м’ясний штурм Грозного. Співчувало, не розуміючи, не передчуваючи, що рано чи пізно усе це дійде і до нас.А воно і дійшло. І Буча перетворилася на Самашки. І Маріуполь перетворився на знищений російською авіацією Грозний. І колишні українські чиновники та політики перетворилися на Ахмата Кадирова — на щастя, лише на провінційному, обласному рівні, а не на рівні усієї країни. З 2022 року Україна переживає рівно те, що Чечня пережила три десятиліття тому. На жаль, українці не навчилися на чужій трагедії — тому пережили свою. Залишається тільки вірити в те, що європейці не повторять українських помилок — і не дочекаються своїх Самашок, своєї Бучі. І допоможуть Україні зупинити країну-агресора. Яка хоч у 90-х, хоч у 20-х, хоч у XVI столітті — коли московитські війська Івана Грозного вирізали мешканців Великого Новгорода, які, так само як і чеченці, як і українці, просто хотіли жити власним життям, а не під кривавою владою Кремля.

У перший день цьогорічного літа на стадіоні імені Бутовського місцева "Ворскла" у повторному стиковому матчі програла у серії післяматчевих пенальті ФК "Кудрівка". Так завершилася унікальна для усієї України полтавська серія. Чим була для вітчизняного футболу "Ворскла" і чи буде надалі — у нашому матеріалі.Перший успіх імені ПожечевськогоУ сезоні-1995/96 через реорганізацію футбольної лігової системи України у першій лізі (другому за ліком дивізіоні) путівка до еліти розігрувалася лише одна, а не дві, як до і після того. Що уже саме по собі означало запеклу боротьбу між претендентами. Але боротьби не вийшло. Полтавська "Ворскла", яка перед тим фінішувала аж на 11-му місці, не залишила суперникам жодних шансів — лише три поразки у 42-х матчах, неймовірні 103 очки й упевнене перше місце.Але найцікавіше в історії "Ворскли" 90-х було далі. Команда, яку тоді очолював місцевий фахівець Віктор Пожечевський (він головував у команді ще на початку її історії, у середині 80-х), одразу продемонструвала, що авторитетів для неї немає — розгромила в Одесі срібного призера попереднього чемпіонату, "Чорноморець", не програла у Дніпропетровську (колишня назва міста Дніпро, — ред.) бронзовому призеру "Дніпру", а на додачу обіграла головну українську команду того часу — "Динамо", уперше серед усіх учасників ЧУ, забивши у ворота киян чотири голи. Той сезон, дебютний для себе, "Ворскла" завершила на третьому місці, одразу завоювавши бронзові медалі. Рекорд полтавських новачків досі залишається непобитим.Далі були ще п’яте і четверте місця до закінчення ХХ століття, два виступи у європейських кубках — "Ворскла" гідно протистояла потужній у ті роки португальській "Боавішті". Стало зрозуміло, що до вищої ліги (так тоді називався топ-дивізіон українського футболу) прийшов серйозний учасник. Прийшов з амбіціями й надовго.Переможці євротріумфаторівПісля тимчасового спаду і зміни власника — клуб навіть змінив назву, два роки він називався "Ворскла-Нафтогаз" — почався новий успішний період в історії полтавського клубу. Головною дійовою особою "Ворскли" став досвідчений тренер Микола Павлов. Він у сезоні-2008/09 привів свою команду до найвищої вершини в історії — перемоги у Кубку України. Той тріумф став знаковим не тільки тому, що першим і досі єдиним в історії "Ворскли". Річ у тім, що суперник полтавців по фіналу КУ, "Шахтар", за півтора тижня до матчу виграв Кубок УЄФА. Тож команда Павлова переграла на останній сходинці до трофея не просто конкурента, не просто українського гранда, а європейського тріумфатора.В сезоні-2011/12 "Ворскла" Миколи Павлова знову була у всіх на устах — полтавці у неймовірному двобої із румунським "Динамо" уперше в історії дійшли до групового турніру Ліги Європи. І це при тому, що у вказаний період клуб активно продавав своїх лідерів багатшим клубам. Так, "Динамо" тоді придбало півзахисника Сергія Кравченка та форварда Олександра Мелащенка, "Шахтар" — воротаря Андрія Пятова. Усі ці футболісти стали гравцями збірної України, а Пятов — взагалі одним із лідерів головної національної команди.Період Павлова "Ворскла" почала середняком вищої ліги, а завершила четвертим в історії України володарем Кубка. До речі, єдиний гол у тому фінальному матчі забив Василь Сачко, який очолив полтавську команду уже як тренер у наступний успішний період.Третя, остання вершинаУ сезонах 2014/15 та 2015/16, тобто коли у Прем’єр-лізі ще грали такі потужні суперники, як "Дніпро" та "Металіст", команда Сачка двічі поспіль фінішувала на п’ятому місці. А чемпіонат-2017/18 "Ворскла" удруге в історії завершила з медалями, на бронзовому третьому місці. 2019 року ера Сачка в Полтаві закінчилася, але на зміну йому прийшов інший успішний тренер — Юрій Максимов, з яким команда дійшла до фіналу Кубка України у коронавірусному 2020 році.Через чотири роки "Ворскла" під керівництвом тимчасового наставника Сергія Долганського повторила це досягнення. Причому тут треба відзначити, що в обох фіналах, проти "Динамо" і "Шахтаря" відповідно, полтавці боролися до останнього — киянам взагалі програли лише у серії післяматчевих пенальті.Початок двадцятих років став для полтавського клубу теж цілком успішним — три поспіль п’ятих місця, на тлі яких дев'ята позиція у сезоні-2023/24 була невдачею і винятком. Та, як виявилося, це був лише початок стрімкого падіння. Перше коло щойно завершеного чемпіонату "Ворскла" зімкнула на незвично низькому для себе 11-му місці, а далі ситуація хоч і повільно, але постійно погіршувалася. Наприкінці березня команда, яку знову очолював Юрій Максимов, програла удома "Кривбасу", опустилася у зону стикових матчів — та так звідти вже і не вибралася. А потім, нібито отримавши шанс на виживання після перемоги у першому матчі із ФК "Кудрівка" з села на півночі Чернігівщини, бездарно цей шанс втратила.І вилетіла із Прем’єр-ліги після 29-річного періоду перебування там. Після катастрофи десятих років, коли український футбол втратив низку учорашніх грандів, середняків та амбітних команд на межі двох ліг — "Металіст", "Дніпро", два "Металурги", дві "Сталі", "Карпати", "Говерла" та ін. — в УПЛ залишилися лише три клуби, які грали на найвищому рівні з 90-х. Це, звісно ж, два гранди, "Динамо" і "Шахтар", які виступали в еліті від початку. А третьою й останньою була саме "Ворскла".Проблеми Жеваго знищать "Ворсклу"?Так, тепер уже варто говорити — "була". Що ж далі чекає на полтавський клуб? І тут ми відходимо від власне футболу. Бо, як показує історія цього виду спорту в Україні, клуби живуть (іноді навіть дуже непогано) рівно до того моменту, поки у цьому зацікавлені їхні власники — олігархи чи бізнесмени меншого калібру. Саме так, наприклад, загинули "Дніпро" і "Металіст". А новий клуб із Дніпра, СК "Дніпро-1", розчинився у мороці взагалі після четвертого місця в УПЛ і путівки до Ліги Конференцій УЄФА.От, власне, питання власника. Як відомо, ним є одіозний олігарх Костянтин Жеваго. Прийшов він у "Ворсклу" у середині нульових, тобто фінансує клуб два десятиліття. До останнього часу усе в клубі з грошима було нормально, але почалися проблеми у самого бізнесмена. Проблеми серйозні — такі, які не дозволяють йому вести повноцінний бізнес, що вже казати про таку традиційну олігархічну забавку, як футбол.То ж не дивно, що вже за кілька після вильоту з Прем’єр-ліги з’явилися чутки про те, що "Ворскла" не просто вилетіла у першу лігу ПФЛ, а може взагалі припинити існування. У цьому, як ми вже сказали, немає нічого дивного чи нового — олігархічні клуби в Україні саме так і помирають, в один прекрасний момент, незалежно від усіх попередніх успіхів та досягнень.Та все ж "Ворскла" — це не просто один із багатьох учасників. За 33 роки існування Кубка України цей турнір вигравало лише п’ять клубів. Одного із них, сімферопольської "Таврії", немає уже 11 років — її знищила окупація Криму російськими "зеленими чоловічками". А тепер власник зеленого (точніше, зелено-білого) клубу, схоже, закриє футбольний проект — який уже можна назвати легендарним.Втім, олігархічний футбол — він такий і є. Коли у власника все в порядку з грошима — не життя, а безперервне свято й аукціон небаченої щедрості. Ну, а коли у того, хто дає гроші, починаються проблеми з цими самими грошима — усе завершується швидко і неприємно. Але традиційно — припиненням існування і зануренням у води футбольної Лети.

Українські діти уже понад 10 років живуть в умовах війни. Багато з них втратили життя від куль та ракет агресора, а деякі — увійшли в історію відчайдушним опором російським окупантам.До 2025 року 1 червня в Україні відзначали День захисту дітей. Після початку російської агресії 2014 року це питання, питання захисту (і самозахисту) дітей вийшло на зовсім інший, практично екзистенційний рівень. У війні, яка триває уже 12-й рік, гинуть не тільки дорослі, а й неповнолітні українці. Щороку 4 червня в Україні вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Точних даних щодо кількості загиблих українців віком до 18 років немає, але, якщо використовувати ті, що є, можна сказати, що тільки за час повномасштабної війни російські окупанти убили майже півтисячі українських дітей. Один з останніх випадків — загибель одразу трьох дітей у сім’ї з міста Коростишів (Житомирщина) під час чергової російської ракетно-дронової атаки 25 травня.Звісно, кожне дитяче життя безцінне. І цією статтею ми хочемо віддати шану передусім усім нашим маленьким співвітчизникам, які заплатили життям за свободу і незалежність України. Та все ж деякі випадки увійшли в історію російсько-української війни. Про них і згадаємо.Степан Чубенко16-річний мешканець Краматорська Степан Чубенко став однією із перших жертв російської агресії. Юний воротар краматорського "Авангарда" брав участь у мітингах на підтримку України у рідному місті, допомагав військовим, які прибули до Краматорська — носив їм продукти й воду.Після того, як мати вивезла його до родичів у Росію (це сталося після тимчасового захоплення Краматорська групою Ігоря Гіркіна 2014 року), він повернувся додому. У 16 років хлопець став активним учасником подій.Влітку 2014 року він загинув. Тоді хлопець їхав з Краматорська до Києва через Донецьк. Окупанти, які ще маскувалися під сепаратистів, схопили Стьопу не просто так — а помітивши на його наплічнику жовто-синю стрічку. Що було після цього — не хочеться згадувати. Точно відомо лише, що тіло закатованого юнака знайшли через два місяці після зникнення, у вересні. А поховали Степана Чубенка аж 8 листопада.Мати Степана, Сталіна Чубенко, розповідала, як бойовики виправдовували вбивство сина."Його затримала контррозвідка МДБ ДНР і відразу відправила в колишню будівлю СБУ. У нього була проукраїнська позиція, шарф "Карпати", стрічки. Тому почались катування, знущання. А потім його відправили в селище Горбачево-Михайлівка під Донецьком до бандформування "Керч". Змушували його писати заяву, щоб воював проти "укропів". Ну і результат — п'ять пострілів. Тобто, не зрадив і прийняв смерть гідно", — розповідала жінка журналістам.Усі три вбивці були вирахувані, їх заочно засудили до довічного позбавлення волі. А рідна Стьопина школа №12 з 2021 року носить його ім’я. Того ж року в місті встановили пам’ятник загиблому юному футболісту з логотипом ФК "Авангард". За народним героєм України посмертно закріплений перший номер у команді.А уже під час повномасштабної війни у Краматорську з’явилася вулиця імені Степана Чубенка. На честь Степана Чубенка у Краматорську щорічно проводять футбольні турніри пам’яті.Данило ДідікІншою знаковою дитячою жертвою став харківський школяр, юний активіст Данило Дідік. Він, до речі, як і Степан Чубенко, теж займався футболом у рідному Харкові, куди батьки повернулися у свій час із Німеччини.А ще він так само як його краматорський майже-одноліток брав активну участь у патріотичних акціях. Саме під час однієї з них й обірвалося, усього лиш на 16-му році, його коротке, але яскраве життя. Це був Марш єдності 22 лютого 2015 року, до річниці перемоги Революції Гідності. Гаряча фаза російсько-української війни на той момент уже завершилася, але не зникло бажання імперії знищити непокірну націю, яка обрала власний шлях.Шлях, який для Дані Дідіка зупинився біля Палацу Спорту, звідки колона активістів встигла пройти лише якусь сотню метрів у напрямку головної міської площі — майдану Свободи. Стався вибух, який організували троє проросійських "ждунів" (їх спіймали, а згодом обміняли на українських полонених). Хлопець був попереду колони, тому потрапив майже в епіцентр теракту — і отримав важку черепно-мозкову травму. Наступного дня 15-річний Данило помер у лікарні. Крім нього, тоді загинуло ще троє учасників ходи.Пам’ять Дані Дідика увічнили у назвах — зокрема, у станиці Харків юнацької частини Пласту з’явився підготовчий курінь імені загиблого юнака. А одним із найнесподіваніших і найзворушливіших моментів став крок голкіпера харківського "Металіста" (саме там Дідик займався футболом) Олександра Горяїнова. Під час прощального матчу легенди харківського футболу його син Олексій вийшов на поле у футболці, на якій був зображений не тато, а саме Данило Дідік.Нагородна рада місії Народний герой України одноголосно ухвалила рішення нагородити Данила Дідіка недержавним орденом (посмертно). А батьки Дані впевнені, якби він був живий, то, трохи підрісши, воював за Україну. В одному з інтерв'ю тато Андрій розповідав, що іноді не розуміє, як жити далі, але, як і раніше, безмежно піклується про доньку Ніку, дружину Анжелу, у яких біль теж не стихає. "Данька народився 1999 року. У 2000 пішла моя мама. Даня був єдиною рідною мені людиною на світі. І любив він мене так сильно – мабуть, за всіх рідних, яких вже не було на цьому світі… Іноді ми залишалися вдвох із сином. Він завжди радів цьому. Лягав зі мною спати. Вночі прокидаюся, а він руку мою обійме і спить… Іноді ми залишалися вдома втрьох: я, Даня та Ніка (сестричка хлопчика, — ред.). Спали разом на великому ліжку. Сестричці Даня був за няню. Забирав Ніку з садочка", — пригадує Андрій Дідік.Микита Ханганов та Тигран ОганнісянПісля початку повномасштабної війни на окупованих територіях опинилося багато підлітків, які відчували себе частиною України й не хотіли миритися з тим, що їх намагаються затягнути у пекло "русского міра". Найвідомішими стали два 16-річні бердянські хлопці — Микита Ханганов та Тигран Оганнісян.Ще 2022 року окупанти почали їх тягати по своїх катівнях, згодом возили аж у Ростов-на-Дону, звинувачуючи у підготовці диверсії на залізниці. Точної інформації про це зі зрозумілих причин немає, але, зважаючи на те, що відбулося далі, можна припустити, що хлопці справді намагалися боротися з окупаційною владою.Обидва хлопці стали відомими після численних звернень української спільноти до міжнародних організацій, з проханням допомогти у визволенні Тиграна та Микити. Навіть Європейський парламент включився у цей процес, ухваливши 15 червня 2023 року відповідну спецрезолюцію.Та головна подія, зафіксована у короткому відео, сталася за дев’ять днів, 24 червня — за добу до дня народження Микити. Обидва хлопці записали відеопрощання, встигнувши розповісти, що відстрілюються від окупантів. "Все, це смерть, пацани. Прощайте", — сказав наприкінці короткого ролика Тигран Оганнісян, додавши: "Слава Україні!"Ті події український омбудсмен Дмитро Лубінець назвав "позасудовою стратою" з боку російської окупаційної влади. Тіла загиблих українських хлопців не віддали родині, за наявною інформацією, їх таємно поховали у Бердянську. А з 2024 року в Запоріжжі замість вулиці Лассаля з’явилося одразу дві вулички. Одна з них носить ім’я Микити Ханганова, інша — Тиграна Оганнісяна.Кирило ІлляшенкоЗа 11 років війни від російської зброї загинула не одна сотня українських дітей. Але наостанок згадаймо того, хто вижив — і став символом стійкості України. Це сталося у Сумах 13 квітня 2025 року — росіяни того дня завдали чергового ракетного удару по цьому прикордонному обласному центру.Під удар потрапив, зокрема, один із рейсових автобусів, у якому їхав 13-річний школяр Кирило Ілляшенко. Хлопець отримав три осколкові поранення голови, але не загинув, не втратив свідомість. Ба більше — підліток вчинив не по-дитячому розважливо, він вибив скло, виліз із пошкодженого автобуса і почав власну рятувальну операцію. Кирило розблокував вхідні двері, допомігши пасажирам автобуса врятуватися.А через півтора місяця Кирило Ілляшенко поїхав до Хорватії на чемпіонат Європи із пляжної боротьби серед юнаків, кадетів та юніорів. І не просто взяв участь у турнірі через шість тижнів після того, як мало не загинув, а виборов срібну медаль, ставши віце-чемпіоном Європи.Таке воно — дитяче обличчя російсько-української війни. Українські діти, підлітки уже 12-й рік змушені жити у зовсім не дитячих умовах. Жити, боротися і виживати. Шана і співчуття усім українським батькам, які втратили своїх дітей внаслідок російської агресії. Адже ховати свою дитину — це страшніше, ніж чекати власної смерті, це болючіше, ніж усі хвороби, разом узяті. Біль пекучий, нестерпний не минає ні з роками, ні з усвідомленням реальності. А маленьким Героям, що загинули від рук окупантів — вічна пам’ять і вибачення від нас, дорослих, які не змогли захистити, не вберегли їхні короткі, але такі сміливі життя.

У столиці Сербії Белграді цього тижня пройшов 49-й Конгрес УЄФА. Подія, знакова для європейського футболу у будь-якій ситуації та будь-який час, є просто фактом свого проведення. Та белградський Конгрес відзначився кількома несподіваними, точніше — скандальними подіями. Подіями, які обернулися серйозною футбольно-дипломатичною поразкою України.Невдача ШевченкаПочнемо з нібито нейтральної, та все ж важливої новини. Під час Конгресу були обрані (чи переобрані) десять членів Виконавчого комітету УЄФА. Двох із них обрали на дворічний термін, вісьмох — на повний, чотирирічний. Одним із переможців став, до слова, легендарний німецький функціонер Ганс-Йоахім Ватцке, який, як вважається, доклав руку до порятунку дортмундської "Борусії" у важкі фінансові часи.Та для України головним було не те, кого обрали, а кого не обрали. До Виконкому УЄФА балотувався нинішній президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко. На жаль, ні його посада, ні славетна гравецька кар’єра ("Золотий м’яч" найкращого футболіста Європи 2004 року, як-не-як), ні нещодавні успіхи на посаді головного тренера збірної України (чвертьфінал Євро-2020) не принесли результату.Шевченко програв голосування і не потрапив до Виконкому. З одного боку, це не можна назвати аж такою поразкою, але, наприклад, його попередник Андрій Павелко — був членом Виконкому УЄФА. Шевченко туди не потрапив. І це під час повномасштабної війни, коли увага — і прихильність — до України так чи інакше збільшилася. Тож можна вважати цю невдачу очільника УАФ сигналом про те, що в УЄФА до нашої держави ставляться не так щоб аж відверто негативно, але і без особливої підтримки. Та інша історія — це уже відвертий удар по українських позиціях. І тут вже не обійшлося без власних помилок.УЄФА вшанувала окупантаОдним із церемоніальних елементів Конгресу стало вшанування футбольних діячів — футболістів, тренерів, функціонерів, — які померли протягом попереднього, 2024 року. І тут на белградському заході згадали Росію. Бо ж Російський футбольний союз, як відомо, не був виключений зі складу УЄФА, то чом би й не згадати тих росіян, які померли торік, серед інших.Та це ще пів біди. Справжня ганьба в тому, що серед померлих члени Конгресу УЄФА вшанували колишнього гравця збірної Росії Олексія Бугайова. Того самого, який завершив кар’єру у 29 років, бо забагато навіть для росіянина випивав. Того самого, який 2024 року був засуджений в Росії до 9,5 років позбавлення волі за "замах на незаконний збут психотропних речовин в особливо великому розмірі" — простіше кажучи, за розповсюдження наркотиків. Того самого Бугайова, який відразу після вироку суду підписав контракт з окупаційною армією РФ — і відправився до України, убивати ні в чому не винних громадян нашої держави. Де, врешті, й загинув наприкінці 2024-го.Ось таку людину запропонували вшанувати росіяни, а члени Конгресу УЄФА не відреагували на цю кандидатуру жодним чином, ймовірно навіть не перевіривши список. Та при цьому українських футболістів, які загинули на війні — і не після засудження за збут наркотиків, не після бойових дій у складі окупаційної армії, а у боротьбі за власну країну, — ніхто не згадав. А такі були. Наприклад, колишній гравець івано-франківського "Прикарпаття" ще у першому чемпіонаті України Ігор Стахів. Або екс-футболіст тернопільської "Ниви" Роман Сорока. Чи вихованець київського "Динамо" Сергій Рожок.А ще у січні 2025 року безвісти зник на фронті колишній гравець "Динамо", бронзовий призер чемпіонату України, екс-футболіст національної збірної України Роман Максимюк. Усіх цих та інших, яких ми тут не назвали, футболістів з України — не згадали й не вшанували. А вони ж потрапили на фронт не з лави підсудних, а багато хто пішов воювати сам. Цікаво, що згадали навіть Анатолія Конькова, якого на посаду президента ФФУ поставив 2012 року, за чутками, український диктатор Віктор Янукович.І це уже серйозний, принциповий навіть провал Української асоціації футболу, адже це її завдання подати списки до УЄФА й протестувати проти вшанування окупанта Бугайова. Однак у повідомленні про Конгрес на сайті УАІФ йдеться наступне: "Окрім виборів, на Конгресі заслухали звіт президента УЄФА Александера Чеферіна та Виконавчого комітету за 2023/2024 рік, а також фінансовий звіт організації. Делегати затвердили бюджет на 2025/2026 фінансовий рік і обговорили оновлення комітетів УЄФА".Пробна куля ІнфантіноКрім попередньої новини, на сайті УАФ також опублікували звернення Виконкому УАФ щодо можливого повернення росіян до офіційних футбольних змагань. Це уже було пов’язано не із загиблим окупантом Бугайовим, а зі значно серйознішою в практичному плані подією — заявою президента ФІФА Джанні Інфантіно.Інфантіно, який на правах очільника всього футболу на планеті був присутній на Конгресі УЄФА, заявив, що сподівається на якнайшвидше повернення російських команд до офіційних змагань. Цілком очевидно, що ця заява так чи інакше стосувалася можливого перемир’я, над яким зараз працює (чи удає, що працює) адміністрація президента США Дональда Трампа. Але є в цій історії один нюанс.Коли під час фіналу Кубка чемпіонів 1985 року уболівальники англійського "Ліверпуля", як вважається, спровокували масову бійку із фанатами іншого учасника фіналу, італійського "Ювентуса", і це обернулося майже сорока трупами — "Ліверпуль" і усі англійські клуби дискваліфікували не тільки на наступний рік, а іще на чотири сезони. Тобто покарання не закінчилося після завершення наступного розіграшу, де клуби з Англії були відсутні. А тут президент ФІФА фактично визнає, що як тільки війна призупиниться — так одразу ж росіяни й повернуться у світовий футбол. Хоча від їхніх рук загинуло у тисячі, десятки тисяч разів більше людей в Україні, ніж тоді на брюссельському стадіоні "Ейзель". Загинули й від рук російських футболістів, таких, як Бугайов, і від рук російських фанатів, які сформували у складі окупаційних військ цілу бригаду "Еспаньола".Англія за значно менший гріх опинилася у тотальній ізоляції на майже п’ятирічку, а Росії, вочевидь, запропонують повернутися одразу. Звісно ж, без жодного покаяння та визнання своєї вини.Замість висновківУсе це ще не можна назвати перемогою Росії на футбольному фронті, але це точно поразка України. Київ не подбав про вшанування власних героїв, не запротестував проти вшанування окупантів і не сформував серйозну коаліцію, яка б задавила ідеї Інфантіно ще у зародку. Бо зараз, як бачимо, президент ФІФА займається нічим іншим, як промацуванням ґрунту — чи вже можна повертати країну-агресора до змагань, чи варто почекати на перемир’я.

Національна збірна України програла стикові матчі за право виходу Ліги А у наступному розіграші Ліги Націй УЄФА. Програла без особливих шансів на загальний успіх. І нагадала вітчизняним уболівальникам про невдалі попередні часи, які цілком можуть стати невеселим українським футбольним майбутнім.Здрастуй, 2013-йТема невдач української збірної у стикових матчах — довга, багата на події та спогади. Почалося усе ще 1997 року, коли у скандальному матчі імені арбітра Руне Педерсена українці не пройшли Хорватію. Далі була найтрагічніша дуель, зі Словенією, з голом Міленко Ачімовіча у ворота Шовковського, який "де ж ти гуляв, Сашко"*. А після того ще кілька разів синьо-жовта збірна поступалася своїм конкурентам.Один із таких випадків стався в листопаді 2013 року, за кілька днів до початку Революції Гідності. Того року збірна України у важкій боротьбі за єдину путівку з кваліфікаційної групи на бразильський чемпіонат світу поступилася одним очком збірній Англії (своєї єдиної поразки за увесь відбір, зазнавши якраз не від англійців, а у домашньому матчі з Чорногорією) — і отримала додатковий шанс пробитися на мундіаль через плей-офф. Суперником синьо-жовтих стала збірна Францїї, яка саме пережила спад поколінь і готувалася до нового злету. (На наступному чемпіонаті світу, 2018 року, саме Ле Бльо завоювали золоті медалі.)Та, попри силу суперника, Україна під керівництвом Михайла Фоменка на рідному "Олімпійському" перемогла Францію з переконливим рахунком 2:0. Автор цього матеріалу був присутній на трибунах НСК і на власні очі бачив ту потужну гру, яку демонстрували українські футболісти. Тим приголомшливішим став удар у матчі-відповіді, коли на "Стад де Франс" триколірні влаштували справжнє побиття немовлят.Власне кажучи, Україна сама була готова до такого розвитку подій — вийшовши тоді грати від оборони, а якщо говорити чесно, то просто відбитися і зберегти необхідний результат. Саме такою ситуація була й у матчі, що відбувся 23 березня на стадіоні міста Генк "Сегека-Арена". Українці знову, як і за 11,5 років до того, вийшли відбиватися. І відбивалися, не гребуючи нічим — один із героїв першого матчу, Олександр Зінченко, наприклад, заробив попередження за затягування часу ще на 29-й хвилині гри.Протермінована і невтілена у життя відставка РеброваЗгадка про і паралель з 2013-м роком не випадкова і не для красивих слів. Після тієї поразки збірна України пережила низку успішних відрізків у своїй історії. Пробилася на Євро-2016, на наступному чемпіонаті Європи (перенесеному на рік через коронавірус) навіть дійшла до чвертьфіналу, саме тоді засяяла зірка Артема Довбика.І от — 2025 рік. І знову збірна України, упевнено, блискуче вигравши перший матч — у другому виходить на поле відбути номер, відбитися і вимучити необхідний результат. І знову, як і тоді, не досягає цього результату. Тільки от 2013-го Україні протистояла Франція, яка, трохи оновившись, виграла один чемпіонат світу і майже вийшла лідером у наступному, зіграла у фіналі найближчого Євро, виграла другий розіграш Ліги Націй. Тобто тоді збірній України протистояла справді грізна сила, яка тільки ішла до своїх вершин. А Бельгія — це команда, де лідерам (голкіперу Тібо Куртуа, півзахиснику Кевіну де Брейне, форварду Ромелу Лукаку) уже за 30. І найкращі їхні часи, будьмо чесними, уже позаду. І от цій команді ми знову поступилися.Власне, про "знову". Україна грала з Бельгією на Євро-2024, зіграла у потрібну саме бельгійцям нічию і з рекордним для останнього місця в групі очковим показником вилетіла з чемпіонату ще після групового етапу. І річ не лише у підсумковому місці нашої головної команди, а і в тому, що її тренер Сергій Ребров тоді відверто провалив перший матч — який, зважаючи на подальший розвиток подій та календар, виявився ключовим.Уже тоді, влітку 2024-го, почали лунати голоси про те, що збірній потрібен новий наставник. Що Ребров, зарплата якого дорівнювала заробітку Луїса де ла Фуенте (який зі збірною Іспанії виграв те Євро), не виконав своє завдання — тож з ним пора прощатися. Та своє місце він зберіг. Зберіг з багатьох причин. Тут і дружні відносини з очільником УАФ, колишнім партнером по "Динамо" Андрієм Шевченком, і те, що сам Ребров обіймає посаду віце-президента Асоціації футболу, і його родинні зв’язки. До слова, кум Реброва — голова Офісу президента України Андрій Єрмак. І, як говорив сам тренер, саме Єрмак брав участь у процесі повернення Реброва до України для призначення на посаду головного тренера збірної).Коли жарт про "ухилянтів" уже не зовсім жартСловом, місце на чолі головної команди країни залишилося за Ребровим. І це призвело спочатку до провалу на старті групового турніру Ліги Націй — дві поразки у двох матчах, останнє місце і реальна перспектива опуститися у Лігу С, до Фарерських острові, Молдови й уже навіть Сан-Марино. А тепер от — до ганебної, безвольної поразки у Генку, де українські футболісти анічогісінько не зробили для перемоги.Що далі? Відповідь очевидна. Ребров залишиться на посаді доти, доки сам того бажатиме. Хоча змінювати, вважаємо, його потрібно уже зараз. І запрошувати на його місце якогось перспективного, амбітного іноземного фахівця. Наприклад, француза Віллі Саньоля, який зі збірною Грузії не просто вийшов з групи на провальному для України Євро-24, а і дав бій найсильнішій команді Європи, майбутньому чемпіону — Іспанії. А в одній з Україною групі Ліги Націй тільки в останній момент втратила шанси вийти до Ліги А напряму. (Суперника ж по стикових матчах між Лігами В і С, Вірменію, команда Саньоля просто не помітила — 9:1 за сумою двох матчів. Хоча ще років 10 тому — Саньоль працює з грузинами з 2021-го — це були збірні практично одного рівня.Втім, цілком очевидно, що перший іноземний фахівець на посаді національної збірної України — це не історія найближчих років. Принаймні, не за цієї влади. Тож українським уболівальникам доведеться знову чекати кілька років, кілька відбіркових циклів. А, між тим, українці уже почали серйозно обурюватися, чому це здорові молоді хлопці замість їхати на фронт їздять собі за кордон на матчі — де вони не докладають жодних зусиль для захисту честі державного прапора. І жарти про "бусифікацію ухилянтів зі ЗбУ" скоро перестануть бути жартами.* — цю фразу на емоціях вигукнув під час коментування матчу Словенія-Україна, коли Ачімовіч забив гол у спорожнілі ворота гостей, Олександр Журахівський.

В Україні продовжилися російські теракти проти мирних громадян у тилових містах. 11 березня два вибухи сталися в Івано-Франківську. Один саморобний вибуховий пристрій спрацював неподалік від залізничного вокзалу, інший — у квартирі, яку орендували підлітки, 15- і 17-річний місцеві жителі, які й виявилися виконавцями замовлення Федеральної служби безпеки РФ.Від вибуху в районі вокзалу загинув один із завербованих — старший за віком. Молодший отримав дуже серйозні пошкодження, які обернулися травматичною ампутацією ніг. Правоохоронці за гарячими слідами виявили й оприлюднили деяку інформацію про франківських підлітків, зокрема, те, як і де вони були завербовані.Попередні терактиІсторія в Івано-Франківську — далеко не перший випадок подібних терактів, інспірованих російськими спецслужбами (цілком очевидно, йдеться про головну силову структуру путінської Росії — Федеральну службу безпеки, тому надалі будемо говорити про ФСБ як про організаторів цих диверсій).Нинішня серія розпочалася 1 лютого поточного року у Рівному. Вибух стався у приміщенні територіального центру комплектування. Загинула одна людина — виконавець теракту, понад п’ятеро присутніх у приміщенні отримали поранення різного ступеня тяжкості. Наступного дня, 2 лютого, саморобний вибуховий пристрій спрацював біля ТЦК у Павлограді Дніпропетровської області. Тут обійшлося без загиблих, але один з військовослужбовців територіального центру комплектування зазнав поранень.5 лютого третій подібний інцидент стався на Хмельниччині, у Кам’янці-Подільському. Тут теж мала місце загибель однієї людини — виконавця теракту, який і приніс вибухівку до територіального центру комплектування. Як бачимо, у двох із трьох попередніх випадках гинули саме ті, кого ФСБ вербувала на цю брудну роботу. Чому російська спецслужба обрала саме такий шлях?Навіщо ФСБ вбиває виконавців?На перший погляд, такі дії є неефективними з погляду залучення нових українських громадян для наступних терактів. Хто погодиться брати участь у таких операціях, які не тільки є серйозним кримінальним злочином (франківському підлітку, який поки що залишається живим, світить довічне, що в його стані є фактично смертю)? Але, як показує історія із вибухом в Івано-Франківську — попередні випадки жодним чином не вплинули на бажання цих українців заробити грошей. Значить, далеко не усі можуть зв’язати завдання, отримані від аноніма в інтернеті, з подіями, які сталися в іншому регіоні України кілька тижнів тому. У випадку з підлітками взагалі не факт, що вони знали про попередні випадки — у ТікТок, який вони використовують як головне медіавікно у світ, ця інформація банально могла оминути їх.Знищення безпосередніх виконавців може бути вигідне ФСБ з кількох причин. По-перше, банальна економія коштів. Кому виплачувати обіцяну винагороду, якщо завербовані уже в могилі? Як результат — вони відпрацювали на країну-агресора безкоштовно.По-друге, прибирання свідків. Особливо важливим це може бути у ситуації, якщо в таких операціях були залучені не тільки виконавці-смертники, а і якісь інші завербовані люди, які не засвітилися у безпосередньому процесі — і яких ФСБ не хоче розкривати, бо вони для росіян є значно ціннішими, ніж два підлітки, які спокусилися на швидкі гроші. Скажімо, у тому ж Івано-Франківську підлітки, за інформацією вітчизняних спецслужб, орендували квартиру, де виготовляли вибухівку і де вона спрацювала.Хто здав квартиру неповнолітнім? Чи не брав у цьому участь якийсь дорослий, який залишився за "лаштунками"?До речі, про гроші. Точніше, про той момент, який є одним із ключових у всіх цих історіях, особливо у франківській.Як уберегти підлітків від російського вербуванняЦілком очевидно, що ідейних осіб серед виконавців цих терактів не було. Їх банально вербували за гроші. Так от питання — де саме? У СБУ після інциденту в Івано-Франківську розповіли деякі деталі вербування. Виявляється, цих двох підлітків знайшли в одному із Telegram-каналів, який обіцяв легкі й швидкі гроші.Точніше, не знайшли, а їх туди заманили. А вже звідти витягли, завербувавши на свою користь. Навряд чи в когось є сумніви, що спроб такого вербування було більше, ніж оці, із виявленими й загиблими виконавцями. Тож варто визнати, що росіяни використовують месенджер Telegram для свого вербування масштабно, потужно і до певної міри ефективно. Що цьому можна протиставити? Зокрема, у випадку із громадянами підліткового віку.Тільки безпосереднє виховання дітей батьками й, за можливістю, учителями. Перш за все, поясненням того простого й очевидного факту, що гроші, реальні, законні й чесні гроші — заробляють. Законною і чесною працею. Хочеш мати власні гроші? (А хто в 15 і тим паче 17 років цього не хоче.) Іди працюй (як приклад) промоутером, роздавай листівки, на автомийку, офіціантом — насправді зараз у кожному українському місту через війну є безліч вакансій, де могли б працювати підлітки. А от якщо ти починаєш шукати заробітку а) легкого, б) не зовсім відкритого, то знай, що це обернеться щонайменше відірваними кінцівками, чи взагалі смертю…Звідки взялася агресія, використана ФСБЄ іще один момент, про який варто згадати, хоч він і не є популярним. Так, безпосереднє планове місце теракту в Івано-Франківську невідоме — хоч, можливо, і планувалося влаштувати вибух у людному місці біля вокзалу. Однак попередні випадки говорять про те, що все ж вибухівку приносили у приміщення ТЦК. Можливо, і тут мало відбутися щось подібне, хоч територіальний центр комплектування у Франківську зовсім не поруч із залізничним вокзалом.Але річ в іншому: у країні не сьогодні й не учора розпочалася хвиля негативу стосовно співробітників територіальних центрів комплектування за їхні мобілізаційні методи, які багато хто називає "людоловством". І тут неважливо навіть, наскільки інформація про ці методи є достовірною. Скажімо, у цій же Івано-Франківській області останнім часом говорять про не один і не два випадки жорсткого чи навіть жорстокого побиття працівниками ТЦК людей, яких і мобілізувати неможливо через їхні захворювання.Повторимося, достовірність цієї інформації викликає питання — але! Достовірність цікавить суддів під час винесення вироку. А суспільству достатньо того, що хтось десь сказав, почув і передав далі…. А якщо один із таких випадків ще й правдивий, а до того ж у когось із цих підлітків якийсь із родичів став свідком такого інциденту (чи принаймні розказав, що став свідком), чи, не дай Боже, сам став жертвою такого інциденту? Чи не може ж таке бути, що процес вербування просто впав у благодатний ґрунт під назвою "ТЦК — не люди, помстися їм за своїх родичів чи земляків"?Карантини й нокдауни як непроговорений чинникІ ще один нюанс, уже виключно щодо франківського інциденту, бо у всіх інших брали участь дорослі виконавці. Українська освітня система фактично п’ять років працює із величезними перебоями. Спочатку коронавірусні нокдауни, потім (і навіть зараз) нокдауни локальні, а з 2022 року — повномасштабна війна і на довгий час знову дистанційне навчання.Усе це аж ніяк не сприяло ні освіті дітей, ні їхньому вихованню, соціалізації, дисциплінуванню тощо. Фактично ми маємо величезну прогалину у вихованні, у підготовці цілого покоління дітей до дорослого життя. 15-річному співвиконавцю теракту в Івано-Франківську було 10, коли він фактично перестав повноцінно навчатися, а в кращому випадку сидів перед ноутбуком чи телефоном і удавав, що учиться.Це ще не втрачене покоління, але якщо держава не задумається про нього, ми дійсно можемо через деякий час зіткнутися з серйозними проблемами, коли ці підлітки виростуть і підуть геть не готовими у доросле життя.Інформаційна гігієна, без якої не впоратисяЗвісно ж, не можна не відзначити фактор соцмереж та месенджерів. У поколінні нинішніх 35-50-річних українців — людей із, скажімо, проблемним мисленням, може, і не менше. Все ж вони пережили 90-ті, які навряд чи за рівнем суспільної катастрофи поступаються нинішній ситуації у регіонах, далеких від фронту. Але тоді не було Інтернету. У потенційних організаторів отаких от терактів, навіть якби вони й хотіли б тоді це зробити — просто не було під рукою настільки зручного ресурсу, як зараз.Усе це означає, що, крім соціальної реанімації нинішніх 13-17-річних підлітків, держава має активно зайнятися й інформаційно, мережевою безпекою. І це стосується уже не тільки підлітків, а і дорослих. І не тільки блокування тих чи інших ресурсів, а і формування сприятливого інформаційного фону, перш за все — своїми діями. Адже спровокувати суспільство на дії проти ТЦК, особливо коли багато чого з розтиражованих у мережі аж ніяк не вигадка — особливих зусиль не треба. А от погасити цю агресію, повернути хоча б більш-менш прийнятний рівень довіри суспільства до влади (що одразу знизить кількість охочих влаштувати криваву провокацію у приміщенні ТЦК) — ось це справді складне завдання. Однак без його виконання ми будемо приречені на подібні теракти й після війни. Просто тоді об’єктами, до яких нестимуть вибухівки, стануть не ТЦК, а якісь інші державні структури. До слова, ФСБ уже апробувала цю методику — й навряд чи від неї просто так відмовиться.

Як і попереджав звільнений на межі другого і третього років повномасштабної російсько-української війни головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, ситуація на полі бою перейшла у затяжну, тупикову фазу, коли повну перемогу однієї зі сторін уже не могло йтись. Та, попри це, третій рік повномасштабної війни приніс нам низку знакових подій.Курська операція ЗСУ6 серпня 2024 року війна в прямому сенсі прийшла в Росію. Підрозділи Сил оборони України перетнули державний кордон в Сумській області — й розпочали наступ на територію Курської області в Суджанському районі.Ця операція застала зненацька не тільки росіян, а українців й, власне кажучи, увесь світ. Такого кроку з боку командування Збройних сил України не чекав ніхто — хоч, як виявилося, він був досить-таки прогнозованим і очікуваним.Проваливши перші дні оборони на своїй території, російські війська втратили контроль над чималою частиною території Курської області. Центром "української Курщини" стало місто Суджа, яке, за іронією долі, колись формально було столицею комуністичної й підконтрольної Кремлю Української республіки.Попри усі спроби вибити ЗСУ, російські війська не досягли успіху навіть на власній території. Натомість вдалися до кількох авіаударів уже по міжнародно визнаній своїй території — зокрема, по інтернату для літніх людей у Суджі. Це тільки підкреслило повне безсилля Російської Федерації, яке навіть вдалося до залучення на курському напрямку підрозділів із Північної Кореї, але і це не допомогло Кремлю повернути контроль над Суджанщиною.Навіщо Україна вдалася до цієї операції — достеменно невідомо. Спочатку йшлося, що це був удар на відволікання частини російських військ від Донбасу. У нинішніх умовах усе частіше з’являються версії щодо майбутнього обміну цієї території на частину окупованих Росією українських земель — наприклад, Запорізької АЕС з околицями.Українські дрони над РосієюІншим фронтом, відкритим Україною на території країни-агресора, став повітряний. Українські дрони та ракети (перш за все, звісно ж, безпілотники) атакували об’єкти на території Російської Федерації й раніше, але у 2024-му ці удари стали справжньою системою.Звісно ж, українська армія зосередила свої удари зовсім не на тих об’єктах, які обстрілювали на території України росіяни. Можна говорити про те, що ЗСУ є значно людянішими за російських варварів, але краще зосередитися на тому, що українські удари мають цілком практичний смисл, що в умовах обмеженої номенклатури озброєння є ключовим.Один з основних напрямків українських дронових ударів — це об’єкти нафтогазової галузі Російської Федерації. Наші безпілотники завдали відчутного удару по нафтозаводах, нафтобазах та інших структурних підрозділах головного бюджетотворчого підрозділу російської економіки.Мапа ударів дронів (ракети, які й використовувалися значно рідше, долітали не так далеко) вражає — фактично під ударом опинилася уся європейська, практично до Уральських гір, територія Росії. Та головне у цій операції — наслідки. Які є досить серйозними, особливо якщо додати до них санкції США проти "сірого танкерного флоту" країни-агресора. Кремль почав недоотримувати кошти на ведення війни у тих масштабах, у яких вів раніше.Війна на Західному ДонбасіТретій рік повномасштабної війни розпочався фактично із виходу Збройних сил України з Авдіївки. Ця битва обернулася для української армії серйозними проблемами — як кадровими, так і територіальними. Виявилося, що втримати оборону за Авдіївкою ЗСУ дуже важко — тож українська армія почала відступ.Звісно ж, наступ російських окупантів був зовсім не стрімким, та все ж росіяни захопили Мар’їнку і Селидове, Українськ, Курахове — і підійшли до Покровська (північніше) та Великої Новосілки (південніше). Фактично ці населені пункти стали останніми на шляху росіян до адміністративних кордонів Донецької області.Та провалом для України донбаський наступ РФ у 2024 році вважати все ж не варто. Невдалим періодом — так, але він разом з тим обернувся такими втратами для окупантів, що вони до кінця третього року повномасштабної війни докотилися до використання у своїй армії віслюків. Бо уся більш-менш придатна для роботи в зоні бойових дій техніка просто закінчилася, адже була знищена ЗСУ.Також зросли й втрати особового складу ворога. Саме через цей наступ на Донбас, який обернувся захопленням кількох десятків квадратних кілометрів, фактично завершив активні дії росіян на театрі нинішньої війни. На Західному Донбасі росіяни надірвалися — і невипадково усе частіше почали в публічному просторі говорити про переговори.Переговори, яких немаєСправді, російські втрати під час третього року повномасштабної війни досягли таких масштабів, коли приховувати їх уже не було можливості. Применшувати — так, приховати величезні розміри — ні. І цвинтарі по усій Росії, і відео родичів. і самих військовослужбовців армії РФ в мережі — усе це просто кричало про те, що росіяни втрачають величезну кількість людей.А поповнювати підрозділи щомісяця ставало усе важче — і грошей на контракти через проблеми з економікою усе менше, і кількість охочих іти на війну з практично гарантованим летальним підсумком зменшувалася. Невипадково на Курському напрямку з’явилися підрозділи північнокорейської армії.Усе це, а також економічна катастрофа, яка впритул наблизилася до Росії, призвело до того, що тамтешні пропагандисти усе частіше почали говорити про переговори. І хоч сам російський диктатор Володимир Путін поки мовчить про можливість зустрічі з українським колегою — усе його оточення уже відверто говорить про необхідність зупинки війни. Про захоплення ж України та інші вимоги, на кшталт "денацифікації" чи "демілітаризації", не йдеться взагалі. Росіяни фактично визнали провал головної ідеї, яка призвела до початку повномасштабної війни.Та переговорів як таких досі немає. Президент США Дональд Трамп, який обіцяв до виборів завершити війну за 24 години, намагається знайти якісь важелі впливу на обидві сторони, але виходить невдало навіть щодо слабшої України, не кажучи вже про ядерну Росію. І коли переговори стануть справжніми переговорами — поки не знає ніхто."Найскладніша" зима такою не виявиласяЩе одна подія третього року повномасштабної війни — це та, яка не сталася. Перед кожною зимою українців лякали "найскладнішим" періодом в історії країни, після ракетних ударів осені-зими 2022-го це стало уже аж ніяк не перебільшенням. Чекали чогось подібного і під час нинішньої зими.Та зараз, за чотири дні до завершення календарної зими, можна констатувати — ця зима пройшла для України значно легше, ніж перша часів повномасштабної війни. Не було серйозних відключень, а ті, які траплялися — були регіональними, а не загальноукраїнськими. Період же тотального блекауту досить швидко завершився — і завдяки теплій (до середини лютого) зимі, і завдяки успішній роботі української ППО.А також до цього доклалися дронові атаки по авіаційних об’єктах на території Росії. Обстріли тилової території України з російських літаків стратегічної авіації стали значно рідшими, а потім окупанти взагалі перейшли на удари корейськими балістичними ракетами. Та і вони не завадили нашій державі без особливо драматичних зусиль пережити третю зиму повномасштабної війни — і дивитися у майбутнє з оптимізмом.

Минулого тижня Україну, після кривавих російських атак на мирні міста з десятками загиблих, сколихнули не менш кричущі події — напади на територіальні центри комплектування та їхніх працівників. Тут, на жаль, не обійшлося без жертв, і звісно ж, російського впливу. Однак обмежуватися лише констатацією цього факту — означає не розуміти загальної картини, яка є дещо глибшою, ніж чергова спецоперація ФСБ РФ.Як усе відбувалося1 лютого в Україні сталися одразу дві резонансні події, пов’язані із процесом мобілізації, адже під удар потрапили працівники територіальних центрів комплектування. У місті Пирятин Полтавської області, біля автозаправної станції, було здійснено напад на працівника ТЦК, який загинув внаслідок поранення вогнепальною зброєю. Підозрюваного у вбивстві затримали, ЗМІ з’ясували, що він у такий кривавий спосіб намагався "визволити" від мобілізації родича співмешканки.Того ж дня у Рівному пролунав вибух на території територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Загинула одна людина, понад п'ять отримали поранення (один поранений — у важкому стані). Усі постраждалі — працівники ТЦК.Увечері наступного дня, 2 лютого, стався вибух у Павлограді Дніпропетровської області — знову біля ТЦК. Цього разу, на щастя, обійшлося без жертв, але один із військовослужбовців отримав поранення.Хто стоїть за вибухами у ТЦК і кому це потрібноСитуація у всіх цих історіях не є гомогенною. Цілком очевидно, що убивство працівника ТЦК у Пирятині у цьому переліку стоїть окремо, а от вибухи біля територіальних центрів комплектування, якщо говорити прямо, "здали" самі себе. Якщо після першого вибуху, в Рівному, могли ще залишатися сумніви, то подія у Павлограді, яка сталася практично одразу після рівненської — підтвердила підозру про "російський слід".Про це досить швидко заявили й українські посадові особи. Наприклад, головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський та очільник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко. Вони зазначили, що за вибухами в Рівному та Павлограді стоїть Російська Федерація, що є цілком логічним і єдино правильним висновком. "Насильство щодо військовослужбовців — неприпустиме. Розраховуємо на повне і всебічне розслідування цих злочинів. Винні мають понести заслужене покарання", — писав у Telegram Олександр Сирський.Водночас Андрій Коваленко назвав три випадки агресії проти військових — операціями, які курують ГРУ Російської Федерації та ФСБ."Паралельно з цим посилюється ще медійна компанія, яка триває з 2022-го, але особливо великі зусилля щодо підриву мобілізації й вливання в медійну частину (блогери, боти, соцмережі) росіяни вкладають з 2024-го", — наголошував Коваленко.Висновок цей очевидний з двох простих причин. По-перше, росіяни до третіх роковин повномасштабного вторгнення зрозуміли — перемогти Україну на полі бою вони не здатні. Країна-агресор, кинувши усі наявні сили, досі не може окупувати навіть усю територію Донецької області, що вже говорити про окупацію хоча б усієї правобережної України. На це сил у Кремля уже не лишилося — і поява на фронті військових з КНДР це більш ніж промовисто засвідчує. По-друге, влада в Росії, як відомо, в руках у ФСБ. А ФСБ саме і діє у форматі спецоперацій, зокрема, диверсійних — намагаючись підірвати ситуацію всередині країни, яку не вдається захопити суто військовими методами. Теракти в Україні насправді були очікуваними – залишалося лише зрозуміти, де і проти кого конкретно вони мали бути спрямовані.На початок 2025 року у ФСБ цілком очевидно зрозуміли, що найвразливішою з погляду суспільного негативу є установи під назвою ТЦК. Тому саме по них і були завдані удари — перші, але, ймовірно, не останні. Бо два вибухи, рівненський та павлоградський, свого головного результату — дестабілізації всередині України — не досягли. Тож ФСБ буде змушена продовжувати свою діяльність для того, аби представити диктатору Путіну хоча б якісь результати, бо навряд чи убивство працівника ТЦК у Рівному і було цим результатом. Путіну потрібна не одна жертва, а дестабілізована Україна.Але, досить швидко розібравшись з винними у цих терактах, не варто забувати, що з’явилися вони не самі по собі. Що атаки на територіальні центри комплектування — не є чимось, що впало в Україну з неба. І отут треба згадати смертельний інцидент у Пирятині.Замість висновкуЗвісно, поки що ми не маємо усієї повноти інформації про пирятинського "стрілка" та того, кого він "визволяв" (ЗМІ дізналися, що цей мобілізований нібито брав активну участь у підготовці нападу, корегуючи дії свого родича), але один більш-менш реальний висновок можна зробити.Висновок цей полягає у тому, що до убивства працівника ТЦК Росія непричетна. Принаймні, прямо, як у Рівному, де "російський слід" підтвердив інший теракт, який не відбувся. Як відомо, 3 лютого у цьому місті затримали двох молодих людей, які мали організувати вибух біля відділку поліції. Їхні дії, це прямо заявляють у СБУ, були інспіровані з Росії. Тож тепер картина із вибухом у рівненському ТЦК стає очевидною. У Пирятині ж ситуація є інакшою. І тут варто визнати, що до цього інциденту так чи інакше причетна уся Україна. Звісно, це не можна назвати провиною, але варто говорити про відповідальність того чи іншого ступеню. Про відповідальність влади, яка, проваливши процес мобілізації (у лютому-березні 2022-го людей у ТЦК просто розвертали), влаштувала процес бусифікації та затримок на блокпостах у цілком російському стилі. Про відповідальність ТЦК, бо військово-лікарські комісії при них в певний момент почали штампувати "вироки" про придатність до військової служби, попри стан здоров’я затриманих громадян. Про відповідальність самих громадян, які мали регулярно проходити ВЛК, які мали оновити військово-облікові дані, які не мали права давати хабарі й влаштовувати запливи у Тисі.Українська держава і суспільство після короткотривалого єднання на початку повномасштабної війни знову розділилися — і почали звинувачувати одне одного у всіх проблемах. Нічого дивного немає в тому, що російські спецслужби зачепилися за ті проблеми, які виникли у взаємодії між державою та громадянами у ключовій точці перетину їхніх інтересів — ТЦК. І далі логічно використали незадоволення частини українців діями екс-військкоматів, аби влаштувати вибухи, імітуючи незадоволення українського суспільства. А пирятинський "стрілок", імовірно, був накручений російською чи проросійською пропагандою в Telegram, який є основним джерелом інформації для українців — і основним джерелом дезінформації українців для ФСБ.Отже, провина російських спецслужб у цих історіях є очевидною, але відповідальність за жертви, яких не мало бути — і на українцях. На владі й проваленій комунікації. На громадянах, які забули, що вони — громадяни, а не просто населення. Усе це і призвело до того, що у Пирятині та Рівному загинули люди. І, можливо, ці смерті не стануть останніми. Принаймні, ФСБ РФ не залишається нічого іншого, як знищувати Україну зсередини, бо іззовні, на лінії бойового зіткнення, справи для окупантів ідуть усе гірше.

Російські окупаційні війська продовжують завдавати регулярних ракетно-дронових атак по території України (втім, не тільки по наших містах). Сили оборони України, своєю чергою, відповідають не менш активними ударами по об’єктах на території країни-агресора. З одного боку, ситуація є нібито ідентичною. З іншого — те, куди прилітають російські та українські дрони, демонструє і загальну різницю між ЗСУ та російською армією, між Україною та країною-агресором.Українські атаки: нафтогазовий векторПовітряні атаки Збройних сил України по території Російської Федерації почалися ще 2022 року. І в кожен конкретний момент часу вони мали відповідно орієнтований вектор. Так відбувається і зараз, під час чергової серії ударів українських дронів. Після нещодавніх атак по нафтосховищах Сили оборони України повернулися до перевіреної раніше тактики — знищення нафтопереробної галузі країни-агресора.24 січня під час однієї з наймасованіших атак під удар потрапив один із найбільших російських нафтопереробних заводів — Рязанський. Тоді ж безпілотники прилетіли на інший рязанський об’єкт — теплову електростанцію.26 січня Україна завдала повторного удару по Рязанському НПЗ. Офіційно причини повторного удару, звісно ж, не називаються, але можна зробити висновок, що перший удар не завдав такої шкоди, як очікувалося. І справді, після атаки 26-го нафтопереробний завод охопила настільки масштабна пожежа, що з нею місцеві МНСники нічого не змогли зробити (крім того, що була вигадана формула "контрольоване вигоряння", тобто коли структури, відповідальні за гасіння пожеж, просто сидять і чекають, коли нарешті все згорить, щоб потім заявити, що пожежа зупинена).Наступного дня, 27 січня, українські дрони атакували нафтопереробний завод у Тверській області. 29-го — у Нижегородській, в місті Кстово. (А також нафтоперекачувальну станцію в Андреаполі, що у Тверській області.) 31 січня під український удар потрапив нафтопереробний завод ТОВ "Лукойл-Волгограднафтопереробка" у місті Волгоград.Усе це разом з американськими санкціями, які, за деякими даними, підштовхнули двох головних покупців російської нафти — Індію та Китай — відмовитися від цього поставника — свідчить про те, що зараз Україна і союзники систематично і планомірно вибивають з рук Володимира Путіна головний козир, головний пункт наповнення бюджету. Який (бюджет) на початку 2025 року залишає бажати значно кращого, ніж про нього розповідають кремлівські пропагандисти.Російські атаки: люди, люди та ще раз людиА тепер подивимося, куди били російські ракети й дрони за цей же період — останній тиждень січня. 26 числа шість бомб прилетіли у місто Берислав на правобережжі Дніпра у Херсонській області. Кілька лікарів отримали контузії. Взагалі Херсон і околиці можна згадувати практично щодня — настільки часто росіяни обстрілюють втрачену ними восени 2022 року територію.27 січня — удар по місту Степногірськ, що у Запорізькій області. Наслідком прильоті КАБів стали чотири поранені. Наступного дня під удар потрапили Харків (пожежа на підприємстві, четверо поранених людей), Одеса та область (пожежа на складі із зерном).29 січня також, на жаль, не обійшлося без жертв. У Миколаєві під час удару на підприємство харчової промисловості загинули дві працівниці. Для атаки на Київ тієї ночі росіяни використали "шахеди", нашпиговані шрапнеллю — дрібними осколками. Як повідомляв керівник Офісу президента Андрій Єрмак бойова частина у таких дронах разом зі шрапнеллю досягає 90 кг, аби збільшити кількість жертв серед цивільних.30 січня — російський дрон чи його залишки врізалися у багатоповерхівку на околиці Сум. Частина квартир в одному під’їзді повністю знищена, дев'ятеро мирних мешканців загинули. У Краматорську на Донеччині того ж дня обійшлося без жертв, але понад десять осіб постраждали внаслідок удару по цивільній інфраструктурі. 31 січня мішенню для росіян знову стала Одеса. Удар прийшовся по історичному центру міста, постраждав готель "Брістоль", один із яскравих зразків необарокової архітектури кінця ХІХ століття. . І нарешті 1 лютого ракета Х-22 прилетіла у багатоповерхівку в Полтаві. Загинули 14 місцевих мешканців, з них двоє — діти.Як бачимо, тут теж можна помітити спільний вектор. Росіяни б’ють по житлових будинках, по цивільній інфраструктурі, яка не має жодного відношення до Збройних сил України, як намагаються переконати світ російські пропагандисти. А часто ми не чуємо взагалі жодних коментарів — ударили, влучили у житловий будинок і забули про це, ніби й не було.Бий своїх, щоб чужі боялисяІ це стосується не тільки українських територій. Того ж дня, коли ракета прилетіла у полтавський житловий будинок, російська авіабомба упала на будинок-інтернат для літніх людей у місті Суджа Курської області, яке тимчасово контролюють українські війська.Тут, звісна річ, росіяни не обійшлися без коментарів. Спочатку російські пропагандисти заявили, що завдали удару по скупченню ЗСУ в Суджі, а потім, коли стало відомо, куди саме упала бомба — почали звинувачувати у цьому самих українців, мовляв, це була провокація, спрямована на те, аби зірвати можливі переговори. Так, ніби для зриву переговорів недостатньо перерахованих вище ударів російських окупантів по українській території.При цьому росіяни "забули", що 12 січня вони уже били по суджанському інтернату, але тоді заявлялося, що там, мовляв, був штаб українських військ. Зараз вони намагаються запевнити світову спільноту у тому, що це був удар ЗСУ.І Суджа стала не єдиним російським населеним пунктом, який постраждав внаслідок дій російської ж армії. Одна з ракет упала на території Липецької області РФ, спричинивши відключення електроенергії у понад 500 будинках.Усе це свідчить про те, що у той час, коли Україна здійснює планові атаки на нафтову інфраструктуру Росії, намагаючись зупинити експорт російської нафти — росіяни без особливої воєнної користі, б’ють по звичайних житлових будинках та цивільній інфраструктурі, причому не тільки українській, а і своїй. Можна сказати, що від дій російської армії росіян постраждало значно більше, ніж від масових атак Сил оборони України. Війна не просто прийшла на територію Росії – її в прямому смислі принесла туди сама російська армія. І, зважаючи на випадок із Суджею, не планує у цьому зупинятися.

Для футбольної України 30 січня завершився європейський сезон. Якщо "Шахтар" у Лізі чемпіонів до останнього туру боровся за місце у плей-офф (втім, як показали результати восьмого, фінального туру, навіть перемога нічого не дала б донеччанам), то "Динамо" у Лізі Європи втратило усі шанси на плей-офф, програвши шість перших матчів і опинившись на останньому місці в лізі. Пропустивши при цьому уперед навіть представників Азербайджану, Латвії та Ізраїлю — яких у найкращі роки українські гранди просто не помічали на своєму шляху.За увесь сезон-2024/25 Україна не набрала навіть чотирьох залікових балів. І це підтвердило справжню катастрофу українського футболу, точніше, її продовження. Бо наступного сезону Україна уперше за багато років — уперше в ХХІ столітті! — буде представлена у Лізі чемпіонів лише однією командою. Причому чемпіон України потрапить не у саму Лігу напряму, як цього сезону "Шахтар", а у кваліфікацію ЛЧ. У другий кваліфікаційний раунд. Що означатиме необхідність проходження трьох кваліфікаційних стадій на шляху до власне Ліги. І це — лише тому, що на кінець минулого сезону (місця у кваліфікаціях на сезон розраховуються з річною паузою, на сезон-2025/26 — за підсумками сезону-2023/24) Україна у таблиці коефіцієнтів УЄФА фінішувала на 18-й позиції.Зараз же Україна опинилася на 23-му місці, передостанньому, яке дозволяє стартувати з другої кваліфікації, а не з першої. Та уже в наступному сезоні з таблиці коефіцієнтів випаде крайній із традиційно п’яти останніх сезонів, які йдуть в залік, сезон-2020/21. В тому сезоні коефіцієнт України був 6,800, тоді як в Угорщини (відстає на 0,9 бала) — 4,250, а у Румунії (відставання від України на 2,4 бала) — лише 3,750. Як бачимо, уже на старті наступного сезону Україна опиниться в зоні аутсайдерів європейського футболу — і, якщо нічого не зміниться на краще, то з сезону-2027/28 чемпіон України змушений буде стартувати у кваліфікації ЛЧ разом із представниками таких країн, як Андорра, Гібралтар і Сан-Марино.Падіння України майже на дно європейського футболу зрозуміле. Гранди, "Шахтар" і "Динамо", не мають зараз ресурсів для того, аби купляти якісних футболістів — та й хто поїде у воюючу країну, де на матчі єврокубків треба літати не з Борисполя чи Львова, а з сусідніх країн, спочатку багато годин проїхавши туди автобусом. Усі інші учасники єврокубків не мають взагалі нічого — цього сезону уперше аж три представники України не набрали за увесь євросезон жодного залікового очка, тобто не спромоглися навіть на одненьку нічию. І це — у кваліфікаціях євротурнірів, де не було європейських топ-суперників.Криворізький "Кривбас" (колишній "Гірник", який за давньою українською традицією привласнив собі ім’я історичного клубу) програв чеській "Вікторії", а житомирське "Полісся" — взагалі представнику Словенії, "Олімпії". "Дніпро-1" влаштував справжнє шоу — спочатку зайняв у чемпіонаті України четверте місце, заявився у єврокубки, а потім взяв і припинив існування. До клубу претензій жодних — власник чи інвестор перестав давати гроші, от і не стало коштів для існування. Але чим думала УАФ, заявляючи клуб-майже-банкрот? Про те, що "Дніпро-1" не вийде на сезон-2024/25, говорили усі спортивні ЗМІ ще з початку весни, але Асоціація футболу цього уперто "не помічала". От і отримала у підсумку не заміну "Дніпра-1" на когось іншого, а просто дискваліфікацію.Отак усі фактори й призвели до того, що Україна натурально посипалася і з недавнього середняка з претензіями — нагадаємо, що ковідного 2020-го донецький "Шахтар" грав у півфіналі Ліги Європи. А наступного сезону відразу дві команди від України виступали у 1/8-й ЛЄ. Нині про такі результати можна лише помріяти. Що чекає на Україну в європейському сезоні-2024/25? Чемпіон — ним, скоріш за все, стане "Динамо", яке провалило нинішні матчі у Європі — стартуватиме в другому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів. Володар Кубка (якщо ним не стане "Динамо"; якщо ж Кубок виграють кияни — тоді віце-чемпіон України, найімовірніше, це буде "Шахтар") розпочне участь у Лізі Європи з першого ж кваліфікаційного раунду. І на шляху до групи ЛЄ муситиме пройти чотирьох суперників, а серед них можуть виявитися і невдахи кваліфікації ЛЧ. Ще два місця Україна отримає у кваліфікації Ліги конференцій, найслабшого турніру — де, втім, "Полісся" з "Кривбасом" не зуміли пробитися в стадію Ліги. Для порівняння — у цьогорічній ліговій стадії ЛК грали представники таких "футбольних" країн, як Білорусь, Боснія і Герцеговина, Вельс, Вірменія, Ірландія, Ісландія, Молдова та Північна Ірландія. Ірландці з ісландцями та боснійцями навіть вийшли у плей-офф. А от Польща, на яку українські уболівальники завжди дивилися скоса — не просто вийшла у "євровесну" аж двома командами, так ще й одна з них, "Легія", пробилася напряму у другий нокаут-раунд, 1/8-му фіналу. України, як відомо, в цій Лізі конференцій не було взагалі, жоден із двох клубів не пройшов кваліфікацію.Звісно, можна чекати, що "Олександрія", яка потужно вистрілила під керівництвом тренера Руслана Ротаня, наступного сезону покаже себе у всій красі. Що "Полісся" чи "Кривбас" (цього разу у них буде одна путівка на двох, і у весняних турах Прем’єр-ліги їм доведеться визначитися — хто ж буде грати у Європі) наберуть хоч якісь очки, не кажучи вже про прохід у лігову стадію ЛК. Але…Але сподівання ці відверто мізерні. І кожна команда, яка потрапить у лігову стадію кожного з трьох єврокубків — буде сприйматися як справжній футбольний подвиг. Особливо це стосується Ліги чемпіонів. Дуже скоро ми можемо опинитися в ситуації, коли мріятимемо не про перемогу над дортмундською "Боруссією" (як це було в останньому турі Ліги чемпіонів-2024/25), а про сам факт зустрічі з клубом такого рівня. Бо ж вони, як відомо, потрапляють у Лігу чемпіонів напряму, без кваліфікацій. Як ще рік тому український чемпіон…До речі, про чинного поки що чемпіона — "Шахтар". Матч у Дортмунді став останнім для капітана команди Тараса Степаненка. 35-річний уродженець Великої Новосілки (його малу батьківщину саме у ці дні окупували російські війська), один з останніх вихованців давно зниклого запорізького футбольного клуба "Торпедо", Степаненко підписав контракт із новачком — і уже одним із лідерів у поточному сезоні — турецького чемпіонату, "Еюпспором". Але головним у цій історії є не втрата такого досвідченого гравця, а символізм завершення української частини кар’єри Тараса.Річ у тім, що Тарас Степаненко у нинішньому складі донецького "Шахтаря" — був останнім футболістом, який грав на "Донбас-Арені". Відтоді пройшло уже понад 10 років, склад донеччан, які зараз живуть у Києві, а грають, де прийдеться, серйозно змінився. Зокрема, роз’їхалися усі тодішні легіонери. А хто не роз’їхався, як Дарійо Срна, той завершив кар’єру і почав працювати в клубі на топ-менеджерській посаді. Степаненко залишався останнім, хто ще пам’ятав, як це воно — "Шахтар" грає на рідному, суперсучасному стадіоні за присутності 40-50 тисяч глядачів. Своїх глядачів.Ця символічна втрата, це остаточне прощання з живою пам’яттю про найкращий стадіон не просто України, а цілої Східної Європи — ніби підкреслює ті темні часи, у які занурився український футбол. І коли він знову вирине з цих похмурих глибин на поверхню — невідомо нікому у світі….

В американській політиці усе робиться без поспіху, ретельно і навіть дещо повільно, але з акцентом на надійність. Обраний президент вступає на посаду не через кілька тижнів після виборів, а через два з половиною місяці. І новий кабінет (США — президентська держава, президент є і главою уряду, тому уряди там змінюються після появи нового господаря у Білому домі) формується не за день, в експрес-режимі. Так, за перший тиждень другого президентського терміну Дональда Трампа Сенат ухвалив рішення лише по трьох кандидатурах. (Четвертий, віце-президент, він же тимчасовий президент Сенату, обирається на виборах разом з президентом.) Одним із членів другого кабінету Трампа стала нова очільниця наймолодшого федерального міністерства, внутрішньої безпеки США — воно було створене 2002 року як реакція на теракт 11 вересня 2001-го — Крісті Ноем. Втім, це міністерство займається винятково внутрішніми проблемами Сполучених Штатів, тож цікавість до нього за межами США мінімальна.А от два інші міністри — очільник Держдепу (американський аналог міністерства закордонних справ у інших країнах, тільки з дещо іншими повноваженнями) та міністерства оборони — прогнозовано викликають підвищений інтерес. Особливо в Україні, для якої США є важливими союзниками у питанні допомоги у війні з Росією. Отже, хто такі Марко Рубіо та Піт Хегсет, чого чекати від них нам — і світу?Рубіо — за чи проти України?Державний секретар — одна із найважливіших посад в системі американської влади. Варто нагадати лише один промовистий факт — у лінії наступності президентських повноважень (простіше кажучи, хто обійме посаду президента, якщо з главою держави щось станеться) саме держсекретар йде першим серед міністрів, після віце-президента та керівників двох палат Конгресу. Тобто саме очільник зовнішньополітичного відомства — головний американець, не обраний, а призначений Конгресом, який може стати президентом країни. Тож увага до керівників Держдепу завжди велика.А ще — цікаво, що Дональд Трамп, який розпочав свою другу каденцію з боротьби проти мігрантів, на посаду держсекретаря обрав сина мігрантів. Батьки Марко Рубіо народилися на Кубі — і втекли до США, між іншим, за три роки до перемоги Фіделя Кастро, тож були типовими мігрантами, які шукали не свободи, а кращого, багатшого життя. Хоч, звісно, до персони самого Марко це не має прямого відношення, але факт цікавий.Сам Рубіо став відомим ще під час перебування в Сенаті, коли зайняв різку позицію щодо світових авторитарних режимів — перш за все, щодо Китаю. Йому навіть забороняли в’їзд на територію КНР. Зараз, звісно, залюбки запросять до Пекіна на переговори — яких, підозрюємо, буде багато.Ще 2016 року Рубіо міг стати кандидатом у віце-президенти при республіканцю Мітту Ромні, але той обрав іншого політика, тодішнього спікера Палати представників Пола Раяна. Марко ж продовжив свій шлях — на якому 2024 року уперше навсправжки перетнувся з Україною. Це сталося у квітні 2024-го, коли він проголосував проти чергового пакета допомоги Україні.Це, звісно ж, сам процес не зупинило, але змушує бути пильним щодо цього персонажа, який одразу після призначення на посаду очільника Держдепу зробив заяву про Україну — війну треба закінчувати, але коли вона закінчується в такому стані, як зараз, без очевидної переваги однієї зі сторін, то обидві сторони мають іти на певні поступки. Очевидно, у випадку України у заяві Рубіо йшлося про визнання фактичного контролю Росії над окупованими територіями — тобто це і не поступка, а констатація факту, як було і 2014 року, після анексії Криму та окупації Донбасу. Але варто бути уважними до наступних заяв нового очільника Держдепу, який уже встиг переговорити з ключовими європейськими колегами — очільницею МЗС Німеччини Анналеною Бербок та генсеком НАТО Марком Рютте (обидва ці політики є чітко проукраїнськими, що важливо) щодо майбутнього України та Європи. Про членство України в Альянсі, звісно ж, не йшлося, зате Рубіо однією з перших заяв дав чітко зрозуміти — російсько-українську війну треба завершити так, щоб вона не відновилася за кілька років. І це можна однозначно записати у позитив для нашої держави, яка і так буде змушена пережити дуже важкі повоєнні роки, коли треба буде наздоганяти світ, що пішов уперед у своєму розвитку, поки ми воюємо за право на існування.Отже, резюмуючи, поки що позиція Рубіо є схожою на відому крилату фразу про те, що "краще жахливий кінець, ніж жах без кінця". Втім, зважаючи на те, що наприкінці лютого 2022 року російські війська стояли під Києвом — нинішня лінія фронту, яка в перспективі стане новою лінією розмежування, навряд чи є жахливим кінцем цієї війни. Війни, яка, за словами нового очільника Держдепу, має стати останньою для України.Хегсет — "закінчувати війну треба вже"Звісно ж, антиамериканські медіаресурси відреагували на призначення міністром оборони тимчасового радника Дональда Трампа його тимчасового радника під час першої президентської каденції Піта Хегсета очікуваним меседжем — армію США очолив телеведучий. Але це, як завжди у росіян (бо вони і є головними антиамериканістами світу), це лише половина правди.Бо задовго до кар’єри телеведучого Хегсет пішов служити до американської армії. І не просто відсиджувався на кубинській базі Гуантанамо, а і воював як доброволець в Іраку — отримавши там Бронзову зірку і Значок бойового піхотинця. Останній отримують за безпосередню участь у бойових діях, а Зірку (четверту за рангом військову нагороду США) — за доблесть в бою. Тож до Пентагону в’їхав не якийсь медіаперсонаж, що не має жодного поняття про ту царину, якою керуватиме, а людина з більш ніж 10-річним досвідом служби в армії, ба більше, досвідом війни.Та поки що від новопризначеного очільника Пентагона Білий дім чекає вирішення двох інших ключових питань сучасності. Це, по-перше, наведення порядку із військовими закупівлями — виявляється, це не тільки українська тема, у Штатах і свої проблеми з цією темою. По-друге —  Хегсет уже заявив, що займеться проблемою південного кордону. В цьому нічого немає дивного, адже Трамп обіцяв вирішити питання мексиканських мігрантів, тож міністр оборони — активний консерватор й особистий прихильник чинного президента, буде одним із ключових персонажів у цій темі.Щодо України, то у Піта Хесгета позиція ще з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації була досить однозначна. Перед призначенням на посаду він знову її повторив. Звучить ця позиція так: ми знаємо, хто — агресор, а хто — жертва, ми хочемо, аби усе завершилося з максимальною вигодою для України, але закінчувати війну треба вже.Власне, і позиція Рубіо, і заяви Хегсета — є цілком в контексті позиції самого Дональда Трампа. Республіканська влада США планує максимально швидко завершити російсько-українську війну. І є підстави вважати, що під час роботи над цим завершенням українські інтереси таки будуть враховуватися. Це якщо коротко резюмувати те, з чим два головні — для нас — чиновники другого кабінету Трампа прийшли на свої посади. А далі будемо дивитися на те, як вони втілюватимуть цю позицію у життя.