Володимир Миленко

Національна збірна України програла стикові матчі за право виходу Ліги А у наступному розіграші Ліги Націй УЄФА. Програла без особливих шансів на загальний успіх. І нагадала вітчизняним уболівальникам про невдалі попередні часи, які цілком можуть стати невеселим українським футбольним майбутнім.Здрастуй, 2013-йТема невдач української збірної у стикових матчах — довга, багата на події та спогади. Почалося усе ще 1997 року, коли у скандальному матчі імені арбітра Руне Педерсена українці не пройшли Хорватію. Далі була найтрагічніша дуель, зі Словенією, з голом Міленко Ачімовіча у ворота Шовковського, який "де ж ти гуляв, Сашко"*. А після того ще кілька разів синьо-жовта збірна поступалася своїм конкурентам.Один із таких випадків стався в листопаді 2013 року, за кілька днів до початку Революції Гідності. Того року збірна України у важкій боротьбі за єдину путівку з кваліфікаційної групи на бразильський чемпіонат світу поступилася одним очком збірній Англії (своєї єдиної поразки за увесь відбір, зазнавши якраз не від англійців, а у домашньому матчі з Чорногорією) — і отримала додатковий шанс пробитися на мундіаль через плей-офф. Суперником синьо-жовтих стала збірна Францїї, яка саме пережила спад поколінь і готувалася до нового злету. (На наступному чемпіонаті світу, 2018 року, саме Ле Бльо завоювали золоті медалі.)Та, попри силу суперника, Україна під керівництвом Михайла Фоменка на рідному "Олімпійському" перемогла Францію з переконливим рахунком 2:0. Автор цього матеріалу був присутній на трибунах НСК і на власні очі бачив ту потужну гру, яку демонстрували українські футболісти. Тим приголомшливішим став удар у матчі-відповіді, коли на "Стад де Франс" триколірні влаштували справжнє побиття немовлят.Власне кажучи, Україна сама була готова до такого розвитку подій — вийшовши тоді грати від оборони, а якщо говорити чесно, то просто відбитися і зберегти необхідний результат. Саме такою ситуація була й у матчі, що відбувся 23 березня на стадіоні міста Генк "Сегека-Арена". Українці знову, як і за 11,5 років до того, вийшли відбиватися. І відбивалися, не гребуючи нічим — один із героїв першого матчу, Олександр Зінченко, наприклад, заробив попередження за затягування часу ще на 29-й хвилині гри.Протермінована і невтілена у життя відставка РеброваЗгадка про і паралель з 2013-м роком не випадкова і не для красивих слів. Після тієї поразки збірна України пережила низку успішних відрізків у своїй історії. Пробилася на Євро-2016, на наступному чемпіонаті Європи (перенесеному на рік через коронавірус) навіть дійшла до чвертьфіналу, саме тоді засяяла зірка Артема Довбика.І от — 2025 рік. І знову збірна України, упевнено, блискуче вигравши перший матч — у другому виходить на поле відбути номер, відбитися і вимучити необхідний результат. І знову, як і тоді, не досягає цього результату. Тільки от 2013-го Україні протистояла Франція, яка, трохи оновившись, виграла один чемпіонат світу і майже вийшла лідером у наступному, зіграла у фіналі найближчого Євро, виграла другий розіграш Ліги Націй. Тобто тоді збірній України протистояла справді грізна сила, яка тільки ішла до своїх вершин. А Бельгія — це команда, де лідерам (голкіперу Тібо Куртуа, півзахиснику Кевіну де Брейне, форварду Ромелу Лукаку) уже за 30. І найкращі їхні часи, будьмо чесними, уже позаду. І от цій команді ми знову поступилися.Власне, про "знову". Україна грала з Бельгією на Євро-2024, зіграла у потрібну саме бельгійцям нічию і з рекордним для останнього місця в групі очковим показником вилетіла з чемпіонату ще після групового етапу. І річ не лише у підсумковому місці нашої головної команди, а і в тому, що її тренер Сергій Ребров тоді відверто провалив перший матч — який, зважаючи на подальший розвиток подій та календар, виявився ключовим.Уже тоді, влітку 2024-го, почали лунати голоси про те, що збірній потрібен новий наставник. Що Ребров, зарплата якого дорівнювала заробітку Луїса де ла Фуенте (який зі збірною Іспанії виграв те Євро), не виконав своє завдання — тож з ним пора прощатися. Та своє місце він зберіг. Зберіг з багатьох причин. Тут і дружні відносини з очільником УАФ, колишнім партнером по "Динамо" Андрієм Шевченком, і те, що сам Ребров обіймає посаду віце-президента Асоціації футболу, і його родинні зв’язки. До слова, кум Реброва — голова Офісу президента України Андрій Єрмак. І, як говорив сам тренер, саме Єрмак брав участь у процесі повернення Реброва до України для призначення на посаду головного тренера збірної).Коли жарт про "ухилянтів" уже не зовсім жартСловом, місце на чолі головної команди країни залишилося за Ребровим. І це призвело спочатку до провалу на старті групового турніру Ліги Націй — дві поразки у двох матчах, останнє місце і реальна перспектива опуститися у Лігу С, до Фарерських острові, Молдови й уже навіть Сан-Марино. А тепер от — до ганебної, безвольної поразки у Генку, де українські футболісти анічогісінько не зробили для перемоги.Що далі? Відповідь очевидна. Ребров залишиться на посаді доти, доки сам того бажатиме. Хоча змінювати, вважаємо, його потрібно уже зараз. І запрошувати на його місце якогось перспективного, амбітного іноземного фахівця. Наприклад, француза Віллі Саньоля, який зі збірною Грузії не просто вийшов з групи на провальному для України Євро-24, а і дав бій найсильнішій команді Європи, майбутньому чемпіону — Іспанії. А в одній з Україною групі Ліги Націй тільки в останній момент втратила шанси вийти до Ліги А напряму. (Суперника ж по стикових матчах між Лігами В і С, Вірменію, команда Саньоля просто не помітила — 9:1 за сумою двох матчів. Хоча ще років 10 тому — Саньоль працює з грузинами з 2021-го — це були збірні практично одного рівня.Втім, цілком очевидно, що перший іноземний фахівець на посаді національної збірної України — це не історія найближчих років. Принаймні, не за цієї влади. Тож українським уболівальникам доведеться знову чекати кілька років, кілька відбіркових циклів. А, між тим, українці уже почали серйозно обурюватися, чому це здорові молоді хлопці замість їхати на фронт їздять собі за кордон на матчі — де вони не докладають жодних зусиль для захисту честі державного прапора. І жарти про "бусифікацію ухилянтів зі ЗбУ" скоро перестануть бути жартами.* — цю фразу на емоціях вигукнув під час коментування матчу Словенія-Україна, коли Ачімовіч забив гол у спорожнілі ворота гостей, Олександр Журахівський.

В Україні продовжилися російські теракти проти мирних громадян у тилових містах. 11 березня два вибухи сталися в Івано-Франківську. Один саморобний вибуховий пристрій спрацював неподалік від залізничного вокзалу, інший — у квартирі, яку орендували підлітки, 15- і 17-річний місцеві жителі, які й виявилися виконавцями замовлення Федеральної служби безпеки РФ.Від вибуху в районі вокзалу загинув один із завербованих — старший за віком. Молодший отримав дуже серйозні пошкодження, які обернулися травматичною ампутацією ніг. Правоохоронці за гарячими слідами виявили й оприлюднили деяку інформацію про франківських підлітків, зокрема, те, як і де вони були завербовані.Попередні терактиІсторія в Івано-Франківську — далеко не перший випадок подібних терактів, інспірованих російськими спецслужбами (цілком очевидно, йдеться про головну силову структуру путінської Росії — Федеральну службу безпеки, тому надалі будемо говорити про ФСБ як про організаторів цих диверсій).Нинішня серія розпочалася 1 лютого поточного року у Рівному. Вибух стався у приміщенні територіального центру комплектування. Загинула одна людина — виконавець теракту, понад п’ятеро присутніх у приміщенні отримали поранення різного ступеня тяжкості. Наступного дня, 2 лютого, саморобний вибуховий пристрій спрацював біля ТЦК у Павлограді Дніпропетровської області. Тут обійшлося без загиблих, але один з військовослужбовців територіального центру комплектування зазнав поранень.5 лютого третій подібний інцидент стався на Хмельниччині, у Кам’янці-Подільському. Тут теж мала місце загибель однієї людини — виконавця теракту, який і приніс вибухівку до територіального центру комплектування. Як бачимо, у двох із трьох попередніх випадках гинули саме ті, кого ФСБ вербувала на цю брудну роботу. Чому російська спецслужба обрала саме такий шлях?Навіщо ФСБ вбиває виконавців?На перший погляд, такі дії є неефективними з погляду залучення нових українських громадян для наступних терактів. Хто погодиться брати участь у таких операціях, які не тільки є серйозним кримінальним злочином (франківському підлітку, який поки що залишається живим, світить довічне, що в його стані є фактично смертю)? Але, як показує історія із вибухом в Івано-Франківську — попередні випадки жодним чином не вплинули на бажання цих українців заробити грошей. Значить, далеко не усі можуть зв’язати завдання, отримані від аноніма в інтернеті, з подіями, які сталися в іншому регіоні України кілька тижнів тому. У випадку з підлітками взагалі не факт, що вони знали про попередні випадки — у ТікТок, який вони використовують як головне медіавікно у світ, ця інформація банально могла оминути їх.Знищення безпосередніх виконавців може бути вигідне ФСБ з кількох причин. По-перше, банальна економія коштів. Кому виплачувати обіцяну винагороду, якщо завербовані уже в могилі? Як результат — вони відпрацювали на країну-агресора безкоштовно.По-друге, прибирання свідків. Особливо важливим це може бути у ситуації, якщо в таких операціях були залучені не тільки виконавці-смертники, а і якісь інші завербовані люди, які не засвітилися у безпосередньому процесі — і яких ФСБ не хоче розкривати, бо вони для росіян є значно ціннішими, ніж два підлітки, які спокусилися на швидкі гроші. Скажімо, у тому ж Івано-Франківську підлітки, за інформацією вітчизняних спецслужб, орендували квартиру, де виготовляли вибухівку і де вона спрацювала.Хто здав квартиру неповнолітнім? Чи не брав у цьому участь якийсь дорослий, який залишився за "лаштунками"?До речі, про гроші. Точніше, про той момент, який є одним із ключових у всіх цих історіях, особливо у франківській.Як уберегти підлітків від російського вербуванняЦілком очевидно, що ідейних осіб серед виконавців цих терактів не було. Їх банально вербували за гроші. Так от питання — де саме? У СБУ після інциденту в Івано-Франківську розповіли деякі деталі вербування. Виявляється, цих двох підлітків знайшли в одному із Telegram-каналів, який обіцяв легкі й швидкі гроші.Точніше, не знайшли, а їх туди заманили. А вже звідти витягли, завербувавши на свою користь. Навряд чи в когось є сумніви, що спроб такого вербування було більше, ніж оці, із виявленими й загиблими виконавцями. Тож варто визнати, що росіяни використовують месенджер Telegram для свого вербування масштабно, потужно і до певної міри ефективно. Що цьому можна протиставити? Зокрема, у випадку із громадянами підліткового віку.Тільки безпосереднє виховання дітей батьками й, за можливістю, учителями. Перш за все, поясненням того простого й очевидного факту, що гроші, реальні, законні й чесні гроші — заробляють. Законною і чесною працею. Хочеш мати власні гроші? (А хто в 15 і тим паче 17 років цього не хоче.) Іди працюй (як приклад) промоутером, роздавай листівки, на автомийку, офіціантом — насправді зараз у кожному українському місту через війну є безліч вакансій, де могли б працювати підлітки. А от якщо ти починаєш шукати заробітку а) легкого, б) не зовсім відкритого, то знай, що це обернеться щонайменше відірваними кінцівками, чи взагалі смертю…Звідки взялася агресія, використана ФСБЄ іще один момент, про який варто згадати, хоч він і не є популярним. Так, безпосереднє планове місце теракту в Івано-Франківську невідоме — хоч, можливо, і планувалося влаштувати вибух у людному місці біля вокзалу. Однак попередні випадки говорять про те, що все ж вибухівку приносили у приміщення ТЦК. Можливо, і тут мало відбутися щось подібне, хоч територіальний центр комплектування у Франківську зовсім не поруч із залізничним вокзалом.Але річ в іншому: у країні не сьогодні й не учора розпочалася хвиля негативу стосовно співробітників територіальних центрів комплектування за їхні мобілізаційні методи, які багато хто називає "людоловством". І тут неважливо навіть, наскільки інформація про ці методи є достовірною. Скажімо, у цій же Івано-Франківській області останнім часом говорять про не один і не два випадки жорсткого чи навіть жорстокого побиття працівниками ТЦК людей, яких і мобілізувати неможливо через їхні захворювання.Повторимося, достовірність цієї інформації викликає питання — але! Достовірність цікавить суддів під час винесення вироку. А суспільству достатньо того, що хтось десь сказав, почув і передав далі…. А якщо один із таких випадків ще й правдивий, а до того ж у когось із цих підлітків якийсь із родичів став свідком такого інциденту (чи принаймні розказав, що став свідком), чи, не дай Боже, сам став жертвою такого інциденту? Чи не може ж таке бути, що процес вербування просто впав у благодатний ґрунт під назвою "ТЦК — не люди, помстися їм за своїх родичів чи земляків"?Карантини й нокдауни як непроговорений чинникІ ще один нюанс, уже виключно щодо франківського інциденту, бо у всіх інших брали участь дорослі виконавці. Українська освітня система фактично п’ять років працює із величезними перебоями. Спочатку коронавірусні нокдауни, потім (і навіть зараз) нокдауни локальні, а з 2022 року — повномасштабна війна і на довгий час знову дистанційне навчання.Усе це аж ніяк не сприяло ні освіті дітей, ні їхньому вихованню, соціалізації, дисциплінуванню тощо. Фактично ми маємо величезну прогалину у вихованні, у підготовці цілого покоління дітей до дорослого життя. 15-річному співвиконавцю теракту в Івано-Франківську було 10, коли він фактично перестав повноцінно навчатися, а в кращому випадку сидів перед ноутбуком чи телефоном і удавав, що учиться.Це ще не втрачене покоління, але якщо держава не задумається про нього, ми дійсно можемо через деякий час зіткнутися з серйозними проблемами, коли ці підлітки виростуть і підуть геть не готовими у доросле життя.Інформаційна гігієна, без якої не впоратисяЗвісно ж, не можна не відзначити фактор соцмереж та месенджерів. У поколінні нинішніх 35-50-річних українців — людей із, скажімо, проблемним мисленням, може, і не менше. Все ж вони пережили 90-ті, які навряд чи за рівнем суспільної катастрофи поступаються нинішній ситуації у регіонах, далеких від фронту. Але тоді не було Інтернету. У потенційних організаторів отаких от терактів, навіть якби вони й хотіли б тоді це зробити — просто не було під рукою настільки зручного ресурсу, як зараз.Усе це означає, що, крім соціальної реанімації нинішніх 13-17-річних підлітків, держава має активно зайнятися й інформаційно, мережевою безпекою. І це стосується уже не тільки підлітків, а і дорослих. І не тільки блокування тих чи інших ресурсів, а і формування сприятливого інформаційного фону, перш за все — своїми діями. Адже спровокувати суспільство на дії проти ТЦК, особливо коли багато чого з розтиражованих у мережі аж ніяк не вигадка — особливих зусиль не треба. А от погасити цю агресію, повернути хоча б більш-менш прийнятний рівень довіри суспільства до влади (що одразу знизить кількість охочих влаштувати криваву провокацію у приміщенні ТЦК) — ось це справді складне завдання. Однак без його виконання ми будемо приречені на подібні теракти й після війни. Просто тоді об’єктами, до яких нестимуть вибухівки, стануть не ТЦК, а якісь інші державні структури. До слова, ФСБ уже апробувала цю методику — й навряд чи від неї просто так відмовиться.

Як і попереджав звільнений на межі другого і третього років повномасштабної російсько-української війни головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, ситуація на полі бою перейшла у затяжну, тупикову фазу, коли повну перемогу однієї зі сторін уже не могло йтись. Та, попри це, третій рік повномасштабної війни приніс нам низку знакових подій.Курська операція ЗСУ6 серпня 2024 року війна в прямому сенсі прийшла в Росію. Підрозділи Сил оборони України перетнули державний кордон в Сумській області — й розпочали наступ на територію Курської області в Суджанському районі.Ця операція застала зненацька не тільки росіян, а українців й, власне кажучи, увесь світ. Такого кроку з боку командування Збройних сил України не чекав ніхто — хоч, як виявилося, він був досить-таки прогнозованим і очікуваним.Проваливши перші дні оборони на своїй території, російські війська втратили контроль над чималою частиною території Курської області. Центром "української Курщини" стало місто Суджа, яке, за іронією долі, колись формально було столицею комуністичної й підконтрольної Кремлю Української республіки.Попри усі спроби вибити ЗСУ, російські війська не досягли успіху навіть на власній території. Натомість вдалися до кількох авіаударів уже по міжнародно визнаній своїй території — зокрема, по інтернату для літніх людей у Суджі. Це тільки підкреслило повне безсилля Російської Федерації, яке навіть вдалося до залучення на курському напрямку підрозділів із Північної Кореї, але і це не допомогло Кремлю повернути контроль над Суджанщиною.Навіщо Україна вдалася до цієї операції — достеменно невідомо. Спочатку йшлося, що це був удар на відволікання частини російських військ від Донбасу. У нинішніх умовах усе частіше з’являються версії щодо майбутнього обміну цієї території на частину окупованих Росією українських земель — наприклад, Запорізької АЕС з околицями.Українські дрони над РосієюІншим фронтом, відкритим Україною на території країни-агресора, став повітряний. Українські дрони та ракети (перш за все, звісно ж, безпілотники) атакували об’єкти на території Російської Федерації й раніше, але у 2024-му ці удари стали справжньою системою.Звісно ж, українська армія зосередила свої удари зовсім не на тих об’єктах, які обстрілювали на території України росіяни. Можна говорити про те, що ЗСУ є значно людянішими за російських варварів, але краще зосередитися на тому, що українські удари мають цілком практичний смисл, що в умовах обмеженої номенклатури озброєння є ключовим.Один з основних напрямків українських дронових ударів — це об’єкти нафтогазової галузі Російської Федерації. Наші безпілотники завдали відчутного удару по нафтозаводах, нафтобазах та інших структурних підрозділах головного бюджетотворчого підрозділу російської економіки.Мапа ударів дронів (ракети, які й використовувалися значно рідше, долітали не так далеко) вражає — фактично під ударом опинилася уся європейська, практично до Уральських гір, територія Росії. Та головне у цій операції — наслідки. Які є досить серйозними, особливо якщо додати до них санкції США проти "сірого танкерного флоту" країни-агресора. Кремль почав недоотримувати кошти на ведення війни у тих масштабах, у яких вів раніше.Війна на Західному ДонбасіТретій рік повномасштабної війни розпочався фактично із виходу Збройних сил України з Авдіївки. Ця битва обернулася для української армії серйозними проблемами — як кадровими, так і територіальними. Виявилося, що втримати оборону за Авдіївкою ЗСУ дуже важко — тож українська армія почала відступ.Звісно ж, наступ російських окупантів був зовсім не стрімким, та все ж росіяни захопили Мар’їнку і Селидове, Українськ, Курахове — і підійшли до Покровська (північніше) та Великої Новосілки (південніше). Фактично ці населені пункти стали останніми на шляху росіян до адміністративних кордонів Донецької області.Та провалом для України донбаський наступ РФ у 2024 році вважати все ж не варто. Невдалим періодом — так, але він разом з тим обернувся такими втратами для окупантів, що вони до кінця третього року повномасштабної війни докотилися до використання у своїй армії віслюків. Бо уся більш-менш придатна для роботи в зоні бойових дій техніка просто закінчилася, адже була знищена ЗСУ.Також зросли й втрати особового складу ворога. Саме через цей наступ на Донбас, який обернувся захопленням кількох десятків квадратних кілометрів, фактично завершив активні дії росіян на театрі нинішньої війни. На Західному Донбасі росіяни надірвалися — і невипадково усе частіше почали в публічному просторі говорити про переговори.Переговори, яких немаєСправді, російські втрати під час третього року повномасштабної війни досягли таких масштабів, коли приховувати їх уже не було можливості. Применшувати — так, приховати величезні розміри — ні. І цвинтарі по усій Росії, і відео родичів. і самих військовослужбовців армії РФ в мережі — усе це просто кричало про те, що росіяни втрачають величезну кількість людей.А поповнювати підрозділи щомісяця ставало усе важче — і грошей на контракти через проблеми з економікою усе менше, і кількість охочих іти на війну з практично гарантованим летальним підсумком зменшувалася. Невипадково на Курському напрямку з’явилися підрозділи північнокорейської армії.Усе це, а також економічна катастрофа, яка впритул наблизилася до Росії, призвело до того, що тамтешні пропагандисти усе частіше почали говорити про переговори. І хоч сам російський диктатор Володимир Путін поки мовчить про можливість зустрічі з українським колегою — усе його оточення уже відверто говорить про необхідність зупинки війни. Про захоплення ж України та інші вимоги, на кшталт "денацифікації" чи "демілітаризації", не йдеться взагалі. Росіяни фактично визнали провал головної ідеї, яка призвела до початку повномасштабної війни.Та переговорів як таких досі немає. Президент США Дональд Трамп, який обіцяв до виборів завершити війну за 24 години, намагається знайти якісь важелі впливу на обидві сторони, але виходить невдало навіть щодо слабшої України, не кажучи вже про ядерну Росію. І коли переговори стануть справжніми переговорами — поки не знає ніхто."Найскладніша" зима такою не виявиласяЩе одна подія третього року повномасштабної війни — це та, яка не сталася. Перед кожною зимою українців лякали "найскладнішим" періодом в історії країни, після ракетних ударів осені-зими 2022-го це стало уже аж ніяк не перебільшенням. Чекали чогось подібного і під час нинішньої зими.Та зараз, за чотири дні до завершення календарної зими, можна констатувати — ця зима пройшла для України значно легше, ніж перша часів повномасштабної війни. Не було серйозних відключень, а ті, які траплялися — були регіональними, а не загальноукраїнськими. Період же тотального блекауту досить швидко завершився — і завдяки теплій (до середини лютого) зимі, і завдяки успішній роботі української ППО.А також до цього доклалися дронові атаки по авіаційних об’єктах на території Росії. Обстріли тилової території України з російських літаків стратегічної авіації стали значно рідшими, а потім окупанти взагалі перейшли на удари корейськими балістичними ракетами. Та і вони не завадили нашій державі без особливо драматичних зусиль пережити третю зиму повномасштабної війни — і дивитися у майбутнє з оптимізмом.

Минулого тижня Україну, після кривавих російських атак на мирні міста з десятками загиблих, сколихнули не менш кричущі події — напади на територіальні центри комплектування та їхніх працівників. Тут, на жаль, не обійшлося без жертв, і звісно ж, російського впливу. Однак обмежуватися лише констатацією цього факту — означає не розуміти загальної картини, яка є дещо глибшою, ніж чергова спецоперація ФСБ РФ.Як усе відбувалося1 лютого в Україні сталися одразу дві резонансні події, пов’язані із процесом мобілізації, адже під удар потрапили працівники територіальних центрів комплектування. У місті Пирятин Полтавської області, біля автозаправної станції, було здійснено напад на працівника ТЦК, який загинув внаслідок поранення вогнепальною зброєю. Підозрюваного у вбивстві затримали, ЗМІ з’ясували, що він у такий кривавий спосіб намагався "визволити" від мобілізації родича співмешканки.Того ж дня у Рівному пролунав вибух на території територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Загинула одна людина, понад п'ять отримали поранення (один поранений — у важкому стані). Усі постраждалі — працівники ТЦК.Увечері наступного дня, 2 лютого, стався вибух у Павлограді Дніпропетровської області — знову біля ТЦК. Цього разу, на щастя, обійшлося без жертв, але один із військовослужбовців отримав поранення.Хто стоїть за вибухами у ТЦК і кому це потрібноСитуація у всіх цих історіях не є гомогенною. Цілком очевидно, що убивство працівника ТЦК у Пирятині у цьому переліку стоїть окремо, а от вибухи біля територіальних центрів комплектування, якщо говорити прямо, "здали" самі себе. Якщо після першого вибуху, в Рівному, могли ще залишатися сумніви, то подія у Павлограді, яка сталася практично одразу після рівненської — підтвердила підозру про "російський слід".Про це досить швидко заявили й українські посадові особи. Наприклад, головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський та очільник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко. Вони зазначили, що за вибухами в Рівному та Павлограді стоїть Російська Федерація, що є цілком логічним і єдино правильним висновком. "Насильство щодо військовослужбовців — неприпустиме. Розраховуємо на повне і всебічне розслідування цих злочинів. Винні мають понести заслужене покарання", — писав у Telegram Олександр Сирський.Водночас Андрій Коваленко назвав три випадки агресії проти військових — операціями, які курують ГРУ Російської Федерації та ФСБ."Паралельно з цим посилюється ще медійна компанія, яка триває з 2022-го, але особливо великі зусилля щодо підриву мобілізації й вливання в медійну частину (блогери, боти, соцмережі) росіяни вкладають з 2024-го", — наголошував Коваленко.Висновок цей очевидний з двох простих причин. По-перше, росіяни до третіх роковин повномасштабного вторгнення зрозуміли — перемогти Україну на полі бою вони не здатні. Країна-агресор, кинувши усі наявні сили, досі не може окупувати навіть усю територію Донецької області, що вже говорити про окупацію хоча б усієї правобережної України. На це сил у Кремля уже не лишилося — і поява на фронті військових з КНДР це більш ніж промовисто засвідчує. По-друге, влада в Росії, як відомо, в руках у ФСБ. А ФСБ саме і діє у форматі спецоперацій, зокрема, диверсійних — намагаючись підірвати ситуацію всередині країни, яку не вдається захопити суто військовими методами. Теракти в Україні насправді були очікуваними – залишалося лише зрозуміти, де і проти кого конкретно вони мали бути спрямовані.На початок 2025 року у ФСБ цілком очевидно зрозуміли, що найвразливішою з погляду суспільного негативу є установи під назвою ТЦК. Тому саме по них і були завдані удари — перші, але, ймовірно, не останні. Бо два вибухи, рівненський та павлоградський, свого головного результату — дестабілізації всередині України — не досягли. Тож ФСБ буде змушена продовжувати свою діяльність для того, аби представити диктатору Путіну хоча б якісь результати, бо навряд чи убивство працівника ТЦК у Рівному і було цим результатом. Путіну потрібна не одна жертва, а дестабілізована Україна.Але, досить швидко розібравшись з винними у цих терактах, не варто забувати, що з’явилися вони не самі по собі. Що атаки на територіальні центри комплектування — не є чимось, що впало в Україну з неба. І отут треба згадати смертельний інцидент у Пирятині.Замість висновкуЗвісно, поки що ми не маємо усієї повноти інформації про пирятинського "стрілка" та того, кого він "визволяв" (ЗМІ дізналися, що цей мобілізований нібито брав активну участь у підготовці нападу, корегуючи дії свого родича), але один більш-менш реальний висновок можна зробити.Висновок цей полягає у тому, що до убивства працівника ТЦК Росія непричетна. Принаймні, прямо, як у Рівному, де "російський слід" підтвердив інший теракт, який не відбувся. Як відомо, 3 лютого у цьому місті затримали двох молодих людей, які мали організувати вибух біля відділку поліції. Їхні дії, це прямо заявляють у СБУ, були інспіровані з Росії. Тож тепер картина із вибухом у рівненському ТЦК стає очевидною. У Пирятині ж ситуація є інакшою. І тут варто визнати, що до цього інциденту так чи інакше причетна уся Україна. Звісно, це не можна назвати провиною, але варто говорити про відповідальність того чи іншого ступеню. Про відповідальність влади, яка, проваливши процес мобілізації (у лютому-березні 2022-го людей у ТЦК просто розвертали), влаштувала процес бусифікації та затримок на блокпостах у цілком російському стилі. Про відповідальність ТЦК, бо військово-лікарські комісії при них в певний момент почали штампувати "вироки" про придатність до військової служби, попри стан здоров’я затриманих громадян. Про відповідальність самих громадян, які мали регулярно проходити ВЛК, які мали оновити військово-облікові дані, які не мали права давати хабарі й влаштовувати запливи у Тисі.Українська держава і суспільство після короткотривалого єднання на початку повномасштабної війни знову розділилися — і почали звинувачувати одне одного у всіх проблемах. Нічого дивного немає в тому, що російські спецслужби зачепилися за ті проблеми, які виникли у взаємодії між державою та громадянами у ключовій точці перетину їхніх інтересів — ТЦК. І далі логічно використали незадоволення частини українців діями екс-військкоматів, аби влаштувати вибухи, імітуючи незадоволення українського суспільства. А пирятинський "стрілок", імовірно, був накручений російською чи проросійською пропагандою в Telegram, який є основним джерелом інформації для українців — і основним джерелом дезінформації українців для ФСБ.Отже, провина російських спецслужб у цих історіях є очевидною, але відповідальність за жертви, яких не мало бути — і на українцях. На владі й проваленій комунікації. На громадянах, які забули, що вони — громадяни, а не просто населення. Усе це і призвело до того, що у Пирятині та Рівному загинули люди. І, можливо, ці смерті не стануть останніми. Принаймні, ФСБ РФ не залишається нічого іншого, як знищувати Україну зсередини, бо іззовні, на лінії бойового зіткнення, справи для окупантів ідуть усе гірше.

Російські окупаційні війська продовжують завдавати регулярних ракетно-дронових атак по території України (втім, не тільки по наших містах). Сили оборони України, своєю чергою, відповідають не менш активними ударами по об’єктах на території країни-агресора. З одного боку, ситуація є нібито ідентичною. З іншого — те, куди прилітають російські та українські дрони, демонструє і загальну різницю між ЗСУ та російською армією, між Україною та країною-агресором.Українські атаки: нафтогазовий векторПовітряні атаки Збройних сил України по території Російської Федерації почалися ще 2022 року. І в кожен конкретний момент часу вони мали відповідно орієнтований вектор. Так відбувається і зараз, під час чергової серії ударів українських дронів. Після нещодавніх атак по нафтосховищах Сили оборони України повернулися до перевіреної раніше тактики — знищення нафтопереробної галузі країни-агресора.24 січня під час однієї з наймасованіших атак під удар потрапив один із найбільших російських нафтопереробних заводів — Рязанський. Тоді ж безпілотники прилетіли на інший рязанський об’єкт — теплову електростанцію.26 січня Україна завдала повторного удару по Рязанському НПЗ. Офіційно причини повторного удару, звісно ж, не називаються, але можна зробити висновок, що перший удар не завдав такої шкоди, як очікувалося. І справді, після атаки 26-го нафтопереробний завод охопила настільки масштабна пожежа, що з нею місцеві МНСники нічого не змогли зробити (крім того, що була вигадана формула "контрольоване вигоряння", тобто коли структури, відповідальні за гасіння пожеж, просто сидять і чекають, коли нарешті все згорить, щоб потім заявити, що пожежа зупинена).Наступного дня, 27 січня, українські дрони атакували нафтопереробний завод у Тверській області. 29-го — у Нижегородській, в місті Кстово. (А також нафтоперекачувальну станцію в Андреаполі, що у Тверській області.) 31 січня під український удар потрапив нафтопереробний завод ТОВ "Лукойл-Волгограднафтопереробка" у місті Волгоград.Усе це разом з американськими санкціями, які, за деякими даними, підштовхнули двох головних покупців російської нафти — Індію та Китай — відмовитися від цього поставника — свідчить про те, що зараз Україна і союзники систематично і планомірно вибивають з рук Володимира Путіна головний козир, головний пункт наповнення бюджету. Який (бюджет) на початку 2025 року залишає бажати значно кращого, ніж про нього розповідають кремлівські пропагандисти.Російські атаки: люди, люди та ще раз людиА тепер подивимося, куди били російські ракети й дрони за цей же період — останній тиждень січня. 26 числа шість бомб прилетіли у місто Берислав на правобережжі Дніпра у Херсонській області. Кілька лікарів отримали контузії. Взагалі Херсон і околиці можна згадувати практично щодня — настільки часто росіяни обстрілюють втрачену ними восени 2022 року територію.27 січня — удар по місту Степногірськ, що у Запорізькій області. Наслідком прильоті КАБів стали чотири поранені. Наступного дня під удар потрапили Харків (пожежа на підприємстві, четверо поранених людей), Одеса та область (пожежа на складі із зерном).29 січня також, на жаль, не обійшлося без жертв. У Миколаєві під час удару на підприємство харчової промисловості загинули дві працівниці. Для атаки на Київ тієї ночі росіяни використали "шахеди", нашпиговані шрапнеллю — дрібними осколками. Як повідомляв керівник Офісу президента Андрій Єрмак бойова частина у таких дронах разом зі шрапнеллю досягає 90 кг, аби збільшити кількість жертв серед цивільних.30 січня — російський дрон чи його залишки врізалися у багатоповерхівку на околиці Сум. Частина квартир в одному під’їзді повністю знищена, дев'ятеро мирних мешканців загинули. У Краматорську на Донеччині того ж дня обійшлося без жертв, але понад десять осіб постраждали внаслідок удару по цивільній інфраструктурі. 31 січня мішенню для росіян знову стала Одеса. Удар прийшовся по історичному центру міста, постраждав готель "Брістоль", один із яскравих зразків необарокової архітектури кінця ХІХ століття. . І нарешті 1 лютого ракета Х-22 прилетіла у багатоповерхівку в Полтаві. Загинули 14 місцевих мешканців, з них двоє — діти.Як бачимо, тут теж можна помітити спільний вектор. Росіяни б’ють по житлових будинках, по цивільній інфраструктурі, яка не має жодного відношення до Збройних сил України, як намагаються переконати світ російські пропагандисти. А часто ми не чуємо взагалі жодних коментарів — ударили, влучили у житловий будинок і забули про це, ніби й не було.Бий своїх, щоб чужі боялисяІ це стосується не тільки українських територій. Того ж дня, коли ракета прилетіла у полтавський житловий будинок, російська авіабомба упала на будинок-інтернат для літніх людей у місті Суджа Курської області, яке тимчасово контролюють українські війська.Тут, звісна річ, росіяни не обійшлися без коментарів. Спочатку російські пропагандисти заявили, що завдали удару по скупченню ЗСУ в Суджі, а потім, коли стало відомо, куди саме упала бомба — почали звинувачувати у цьому самих українців, мовляв, це була провокація, спрямована на те, аби зірвати можливі переговори. Так, ніби для зриву переговорів недостатньо перерахованих вище ударів російських окупантів по українській території.При цьому росіяни "забули", що 12 січня вони уже били по суджанському інтернату, але тоді заявлялося, що там, мовляв, був штаб українських військ. Зараз вони намагаються запевнити світову спільноту у тому, що це був удар ЗСУ.І Суджа стала не єдиним російським населеним пунктом, який постраждав внаслідок дій російської ж армії. Одна з ракет упала на території Липецької області РФ, спричинивши відключення електроенергії у понад 500 будинках.Усе це свідчить про те, що у той час, коли Україна здійснює планові атаки на нафтову інфраструктуру Росії, намагаючись зупинити експорт російської нафти — росіяни без особливої воєнної користі, б’ють по звичайних житлових будинках та цивільній інфраструктурі, причому не тільки українській, а і своїй. Можна сказати, що від дій російської армії росіян постраждало значно більше, ніж від масових атак Сил оборони України. Війна не просто прийшла на територію Росії – її в прямому смислі принесла туди сама російська армія. І, зважаючи на випадок із Суджею, не планує у цьому зупинятися.

Для футбольної України 30 січня завершився європейський сезон. Якщо "Шахтар" у Лізі чемпіонів до останнього туру боровся за місце у плей-офф (втім, як показали результати восьмого, фінального туру, навіть перемога нічого не дала б донеччанам), то "Динамо" у Лізі Європи втратило усі шанси на плей-офф, програвши шість перших матчів і опинившись на останньому місці в лізі. Пропустивши при цьому уперед навіть представників Азербайджану, Латвії та Ізраїлю — яких у найкращі роки українські гранди просто не помічали на своєму шляху.За увесь сезон-2024/25 Україна не набрала навіть чотирьох залікових балів. І це підтвердило справжню катастрофу українського футболу, точніше, її продовження. Бо наступного сезону Україна уперше за багато років — уперше в ХХІ столітті! — буде представлена у Лізі чемпіонів лише однією командою. Причому чемпіон України потрапить не у саму Лігу напряму, як цього сезону "Шахтар", а у кваліфікацію ЛЧ. У другий кваліфікаційний раунд. Що означатиме необхідність проходження трьох кваліфікаційних стадій на шляху до власне Ліги. І це — лише тому, що на кінець минулого сезону (місця у кваліфікаціях на сезон розраховуються з річною паузою, на сезон-2025/26 — за підсумками сезону-2023/24) Україна у таблиці коефіцієнтів УЄФА фінішувала на 18-й позиції.Зараз же Україна опинилася на 23-му місці, передостанньому, яке дозволяє стартувати з другої кваліфікації, а не з першої. Та уже в наступному сезоні з таблиці коефіцієнтів випаде крайній із традиційно п’яти останніх сезонів, які йдуть в залік, сезон-2020/21. В тому сезоні коефіцієнт України був 6,800, тоді як в Угорщини (відстає на 0,9 бала) — 4,250, а у Румунії (відставання від України на 2,4 бала) — лише 3,750. Як бачимо, уже на старті наступного сезону Україна опиниться в зоні аутсайдерів європейського футболу — і, якщо нічого не зміниться на краще, то з сезону-2027/28 чемпіон України змушений буде стартувати у кваліфікації ЛЧ разом із представниками таких країн, як Андорра, Гібралтар і Сан-Марино.Падіння України майже на дно європейського футболу зрозуміле. Гранди, "Шахтар" і "Динамо", не мають зараз ресурсів для того, аби купляти якісних футболістів — та й хто поїде у воюючу країну, де на матчі єврокубків треба літати не з Борисполя чи Львова, а з сусідніх країн, спочатку багато годин проїхавши туди автобусом. Усі інші учасники єврокубків не мають взагалі нічого — цього сезону уперше аж три представники України не набрали за увесь євросезон жодного залікового очка, тобто не спромоглися навіть на одненьку нічию. І це — у кваліфікаціях євротурнірів, де не було європейських топ-суперників.Криворізький "Кривбас" (колишній "Гірник", який за давньою українською традицією привласнив собі ім’я історичного клубу) програв чеській "Вікторії", а житомирське "Полісся" — взагалі представнику Словенії, "Олімпії". "Дніпро-1" влаштував справжнє шоу — спочатку зайняв у чемпіонаті України четверте місце, заявився у єврокубки, а потім взяв і припинив існування. До клубу претензій жодних — власник чи інвестор перестав давати гроші, от і не стало коштів для існування. Але чим думала УАФ, заявляючи клуб-майже-банкрот? Про те, що "Дніпро-1" не вийде на сезон-2024/25, говорили усі спортивні ЗМІ ще з початку весни, але Асоціація футболу цього уперто "не помічала". От і отримала у підсумку не заміну "Дніпра-1" на когось іншого, а просто дискваліфікацію.Отак усі фактори й призвели до того, що Україна натурально посипалася і з недавнього середняка з претензіями — нагадаємо, що ковідного 2020-го донецький "Шахтар" грав у півфіналі Ліги Європи. А наступного сезону відразу дві команди від України виступали у 1/8-й ЛЄ. Нині про такі результати можна лише помріяти. Що чекає на Україну в європейському сезоні-2024/25? Чемпіон — ним, скоріш за все, стане "Динамо", яке провалило нинішні матчі у Європі — стартуватиме в другому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів. Володар Кубка (якщо ним не стане "Динамо"; якщо ж Кубок виграють кияни — тоді віце-чемпіон України, найімовірніше, це буде "Шахтар") розпочне участь у Лізі Європи з першого ж кваліфікаційного раунду. І на шляху до групи ЛЄ муситиме пройти чотирьох суперників, а серед них можуть виявитися і невдахи кваліфікації ЛЧ. Ще два місця Україна отримає у кваліфікації Ліги конференцій, найслабшого турніру — де, втім, "Полісся" з "Кривбасом" не зуміли пробитися в стадію Ліги. Для порівняння — у цьогорічній ліговій стадії ЛК грали представники таких "футбольних" країн, як Білорусь, Боснія і Герцеговина, Вельс, Вірменія, Ірландія, Ісландія, Молдова та Північна Ірландія. Ірландці з ісландцями та боснійцями навіть вийшли у плей-офф. А от Польща, на яку українські уболівальники завжди дивилися скоса — не просто вийшла у "євровесну" аж двома командами, так ще й одна з них, "Легія", пробилася напряму у другий нокаут-раунд, 1/8-му фіналу. України, як відомо, в цій Лізі конференцій не було взагалі, жоден із двох клубів не пройшов кваліфікацію.Звісно, можна чекати, що "Олександрія", яка потужно вистрілила під керівництвом тренера Руслана Ротаня, наступного сезону покаже себе у всій красі. Що "Полісся" чи "Кривбас" (цього разу у них буде одна путівка на двох, і у весняних турах Прем’єр-ліги їм доведеться визначитися — хто ж буде грати у Європі) наберуть хоч якісь очки, не кажучи вже про прохід у лігову стадію ЛК. Але…Але сподівання ці відверто мізерні. І кожна команда, яка потрапить у лігову стадію кожного з трьох єврокубків — буде сприйматися як справжній футбольний подвиг. Особливо це стосується Ліги чемпіонів. Дуже скоро ми можемо опинитися в ситуації, коли мріятимемо не про перемогу над дортмундською "Боруссією" (як це було в останньому турі Ліги чемпіонів-2024/25), а про сам факт зустрічі з клубом такого рівня. Бо ж вони, як відомо, потрапляють у Лігу чемпіонів напряму, без кваліфікацій. Як ще рік тому український чемпіон…До речі, про чинного поки що чемпіона — "Шахтар". Матч у Дортмунді став останнім для капітана команди Тараса Степаненка. 35-річний уродженець Великої Новосілки (його малу батьківщину саме у ці дні окупували російські війська), один з останніх вихованців давно зниклого запорізького футбольного клуба "Торпедо", Степаненко підписав контракт із новачком — і уже одним із лідерів у поточному сезоні — турецького чемпіонату, "Еюпспором". Але головним у цій історії є не втрата такого досвідченого гравця, а символізм завершення української частини кар’єри Тараса.Річ у тім, що Тарас Степаненко у нинішньому складі донецького "Шахтаря" — був останнім футболістом, який грав на "Донбас-Арені". Відтоді пройшло уже понад 10 років, склад донеччан, які зараз живуть у Києві, а грають, де прийдеться, серйозно змінився. Зокрема, роз’їхалися усі тодішні легіонери. А хто не роз’їхався, як Дарійо Срна, той завершив кар’єру і почав працювати в клубі на топ-менеджерській посаді. Степаненко залишався останнім, хто ще пам’ятав, як це воно — "Шахтар" грає на рідному, суперсучасному стадіоні за присутності 40-50 тисяч глядачів. Своїх глядачів.Ця символічна втрата, це остаточне прощання з живою пам’яттю про найкращий стадіон не просто України, а цілої Східної Європи — ніби підкреслює ті темні часи, у які занурився український футбол. І коли він знову вирине з цих похмурих глибин на поверхню — невідомо нікому у світі….

В американській політиці усе робиться без поспіху, ретельно і навіть дещо повільно, але з акцентом на надійність. Обраний президент вступає на посаду не через кілька тижнів після виборів, а через два з половиною місяці. І новий кабінет (США — президентська держава, президент є і главою уряду, тому уряди там змінюються після появи нового господаря у Білому домі) формується не за день, в експрес-режимі. Так, за перший тиждень другого президентського терміну Дональда Трампа Сенат ухвалив рішення лише по трьох кандидатурах. (Четвертий, віце-президент, він же тимчасовий президент Сенату, обирається на виборах разом з президентом.) Одним із членів другого кабінету Трампа стала нова очільниця наймолодшого федерального міністерства, внутрішньої безпеки США — воно було створене 2002 року як реакція на теракт 11 вересня 2001-го — Крісті Ноем. Втім, це міністерство займається винятково внутрішніми проблемами Сполучених Штатів, тож цікавість до нього за межами США мінімальна.А от два інші міністри — очільник Держдепу (американський аналог міністерства закордонних справ у інших країнах, тільки з дещо іншими повноваженнями) та міністерства оборони — прогнозовано викликають підвищений інтерес. Особливо в Україні, для якої США є важливими союзниками у питанні допомоги у війні з Росією. Отже, хто такі Марко Рубіо та Піт Хегсет, чого чекати від них нам — і світу?Рубіо — за чи проти України?Державний секретар — одна із найважливіших посад в системі американської влади. Варто нагадати лише один промовистий факт — у лінії наступності президентських повноважень (простіше кажучи, хто обійме посаду президента, якщо з главою держави щось станеться) саме держсекретар йде першим серед міністрів, після віце-президента та керівників двох палат Конгресу. Тобто саме очільник зовнішньополітичного відомства — головний американець, не обраний, а призначений Конгресом, який може стати президентом країни. Тож увага до керівників Держдепу завжди велика.А ще — цікаво, що Дональд Трамп, який розпочав свою другу каденцію з боротьби проти мігрантів, на посаду держсекретаря обрав сина мігрантів. Батьки Марко Рубіо народилися на Кубі — і втекли до США, між іншим, за три роки до перемоги Фіделя Кастро, тож були типовими мігрантами, які шукали не свободи, а кращого, багатшого життя. Хоч, звісно, до персони самого Марко це не має прямого відношення, але факт цікавий.Сам Рубіо став відомим ще під час перебування в Сенаті, коли зайняв різку позицію щодо світових авторитарних режимів — перш за все, щодо Китаю. Йому навіть забороняли в’їзд на територію КНР. Зараз, звісно, залюбки запросять до Пекіна на переговори — яких, підозрюємо, буде багато.Ще 2016 року Рубіо міг стати кандидатом у віце-президенти при республіканцю Мітту Ромні, але той обрав іншого політика, тодішнього спікера Палати представників Пола Раяна. Марко ж продовжив свій шлях — на якому 2024 року уперше навсправжки перетнувся з Україною. Це сталося у квітні 2024-го, коли він проголосував проти чергового пакета допомоги Україні.Це, звісно ж, сам процес не зупинило, але змушує бути пильним щодо цього персонажа, який одразу після призначення на посаду очільника Держдепу зробив заяву про Україну — війну треба закінчувати, але коли вона закінчується в такому стані, як зараз, без очевидної переваги однієї зі сторін, то обидві сторони мають іти на певні поступки. Очевидно, у випадку України у заяві Рубіо йшлося про визнання фактичного контролю Росії над окупованими територіями — тобто це і не поступка, а констатація факту, як було і 2014 року, після анексії Криму та окупації Донбасу. Але варто бути уважними до наступних заяв нового очільника Держдепу, який уже встиг переговорити з ключовими європейськими колегами — очільницею МЗС Німеччини Анналеною Бербок та генсеком НАТО Марком Рютте (обидва ці політики є чітко проукраїнськими, що важливо) щодо майбутнього України та Європи. Про членство України в Альянсі, звісно ж, не йшлося, зате Рубіо однією з перших заяв дав чітко зрозуміти — російсько-українську війну треба завершити так, щоб вона не відновилася за кілька років. І це можна однозначно записати у позитив для нашої держави, яка і так буде змушена пережити дуже важкі повоєнні роки, коли треба буде наздоганяти світ, що пішов уперед у своєму розвитку, поки ми воюємо за право на існування.Отже, резюмуючи, поки що позиція Рубіо є схожою на відому крилату фразу про те, що "краще жахливий кінець, ніж жах без кінця". Втім, зважаючи на те, що наприкінці лютого 2022 року російські війська стояли під Києвом — нинішня лінія фронту, яка в перспективі стане новою лінією розмежування, навряд чи є жахливим кінцем цієї війни. Війни, яка, за словами нового очільника Держдепу, має стати останньою для України.Хегсет — "закінчувати війну треба вже"Звісно ж, антиамериканські медіаресурси відреагували на призначення міністром оборони тимчасового радника Дональда Трампа його тимчасового радника під час першої президентської каденції Піта Хегсета очікуваним меседжем — армію США очолив телеведучий. Але це, як завжди у росіян (бо вони і є головними антиамериканістами світу), це лише половина правди.Бо задовго до кар’єри телеведучого Хегсет пішов служити до американської армії. І не просто відсиджувався на кубинській базі Гуантанамо, а і воював як доброволець в Іраку — отримавши там Бронзову зірку і Значок бойового піхотинця. Останній отримують за безпосередню участь у бойових діях, а Зірку (четверту за рангом військову нагороду США) — за доблесть в бою. Тож до Пентагону в’їхав не якийсь медіаперсонаж, що не має жодного поняття про ту царину, якою керуватиме, а людина з більш ніж 10-річним досвідом служби в армії, ба більше, досвідом війни.Та поки що від новопризначеного очільника Пентагона Білий дім чекає вирішення двох інших ключових питань сучасності. Це, по-перше, наведення порядку із військовими закупівлями — виявляється, це не тільки українська тема, у Штатах і свої проблеми з цією темою. По-друге —  Хегсет уже заявив, що займеться проблемою південного кордону. В цьому нічого немає дивного, адже Трамп обіцяв вирішити питання мексиканських мігрантів, тож міністр оборони — активний консерватор й особистий прихильник чинного президента, буде одним із ключових персонажів у цій темі.Щодо України, то у Піта Хесгета позиція ще з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації була досить однозначна. Перед призначенням на посаду він знову її повторив. Звучить ця позиція так: ми знаємо, хто — агресор, а хто — жертва, ми хочемо, аби усе завершилося з максимальною вигодою для України, але закінчувати війну треба вже.Власне, і позиція Рубіо, і заяви Хегсета — є цілком в контексті позиції самого Дональда Трампа. Республіканська влада США планує максимально швидко завершити російсько-українську війну. І є підстави вважати, що під час роботи над цим завершенням українські інтереси таки будуть враховуватися. Це якщо коротко резюмувати те, з чим два головні — для нас — чиновники другого кабінету Трампа прийшли на свої посади. А далі будемо дивитися на те, як вони втілюватимуть цю позицію у життя.

45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп повертається до Білого дому і стає 47-м. Оскільки США є головною країною західного світу, то багато в чому саме від позиції її президента залежить ситуація на зовнішньополітичній арені. Зокрема, і в Україні. Чого чекати Києву від старого-нового президента США, що пишуть про можливе майбутнє перемир’я і перспективи завершення війни західні та східні ЗМІ — у нашому матеріалі.Відбитися від Росії вкрай важкоВідоме арабське видання Al Jazeera, коментуючи плани нової адміністрації Білого дому зупинити війну, акцентується на проблемах перш за все України. У матеріалі, присвяченому сприйняттю нинішнього стану російсько-української війни в країні-жертві, журналісти нагадують про ті проблеми з боку Заходу, з якими зіткнулася Україна за час повномасштабного вторгнення Російської Федерації.При цьому Al Jazeera згадує про українську кав’ярню з обіграним гаслом трампівської передвиборчої кампанії — Make Russia Small Again. Але, разом з тим, журналісти визнають, цитуючи як простих українців, так і американських чиновників — повернути всі окуповані Росією території під контроль України зараз є неможливим.Видання наголошує на тому, що обидві сторони військового конфлікту намагаються використати свої головні козирі перед вступом Дональда Трампа на посаду, аби мати потужнішу позицію на гіпотетичних переговорах. Україна завдає повітряних ударів по об’єктах військової та стратегічно важливої для війни інфраструктури — підприємствах нафтогазової галузі тощо. А Росія продовжує просуватися на сході Донецької області, єдиній частині фронту, де окупанти ще можуть здобувати якісь невеличкі успіхи.План, який повністю не влаштує жодну зі сторінВидання Euronews у матеріалі з промовистою назвою "Чи зможе Дональд Трамп покласти край у війні в Україні?" звертається до теми передвиборчої обіцянки старого-нового президента США щодо завершення російсько-української війни за 24 години.Констатуючи неможливість втілення обіцянки у життя, видання разом з тим наголошує — зокрема і вустами опитаних спікерів, як от екс-міністра економіки України Тимофія Милованова — на тому, що це радше є позитивним сигналом для України. Бо зупинити війну за 24 години можливо лише в одному варіанті — примусити Україну капітулювати.Відкладення ж завершення війни на кілька місяців чи навіть півроку означатиме, що адміністрація Дональда Трампа розроблятиме певний план, який буде не на користь Російської Федерації. Втім, не влаштує цей план на усі 100 відсотків і українську сторону — оскільки в ньому, ймовірно, йтиметься про де-факто російську приналежність Криму та частини чотирьох південно-східних областей України.Новий "графік" зупинки війниПро неможливість підписання мирної угоди щодо України у перший же день президентства Дональда Трампа наголошує у своєму матеріалі й інформаційна агенція Reuters. Посилаючись на радників Трампа, там вказують, що зараз розглядається уже місячний графік вирішення, точніше, зупинки російсько-української війни.Втім, навіть тримісячний термін фінальної стадії війни, озвучений генерал-лейтенантом у відставці Кітом Келлогом, який у Трампа буде представником по Росії та Україні, є більше оптимістичним, ніж реалістичним, підкреслюють у Reuters. Крім того, ключовим залишається питання, що змусить Росію та Україну (перш за все, звісно, Росію) піти на припинення бойових дій. Точніше, яким має бути тиск на Кремль і який позитив має отримати від Білого дому Банкова. У матеріалі Reuters, звісно ж, згадується про ідею відстрочки вступу України до НАТО, що нібито має задовольнити Володимира Путіна.Натомість Україна, на думку радників Трампа, має отримати реальні гарантії безпеки, які унеможливлять усі можливі війни з боку Росії у майбутньому. Це, перш за все, демілітаризована зона, в якій будуть перебувати європейські війська. Втім, і балканські кейси, де європейці дозволяли сербам вчиняти геноцид боснійців, і можливість продовження повітряних ударів по тилових містах України в цій статті не розглядається, а саме вони є відверто слабким місцем плану радників Трампа. Бо ситуація, де не відбувається тільки сухопутних зіткнень, а у повітрі продовжуються атаки по українській інфраструктурі — це аж ніяк не може влаштувати Україну.У матеріалі Reuters наголошується, що спроби досить швидко закінчити війну в Україні, обіцянки Дональда Трампа зробити це у короткий термін — прогнозовано зіткнулися із реальними проблемами, перш за все, із тим, як зупинити російського агресора. І якихось однозначно успішних варіантів нова адміністрація Білого дому, схоже, не має.Хоча одним із таких кроків може стати рішення ще старої адміністрації про масштабні санкції проти нафтогазової галузі Російської Федерації. Від них, від успішності цих санкцій, від наслідків, які світ незабаром побачить — Дональд Трамп і зможе відштовхнутися у своєму тиску на знесилену трирічною війною, величезними втратами, серйозними поразками на фронті й санкціями Заходу Росія.

Німеччина — одна із найстабільніших країн Заходу. Після 1983 року дострокові вибори там (не рахуючи спеціальних виборів 1990 року, коли окупована Радянським Союзом східна частина країни повернулася додому) проходили лише один раз. Це сталося 2005-го — кабінет соціал-демократа Гергарда Шрьодера дійшов до такого рівня недовіри, що був змушений достроково віддати повноваження Християнсько-демократичному союзу. За дивним збігом обставин (насправді, ні — жодних збігів, усе абсолютно логічно), другі за останні 40 років дострокові вибори відбуваються також через недолугу політику уряду на чолі із соціал-демократом. З чим же Німеччина підійшла до дострокового голосування?Головний невдаха, який намагається зберегти обличчяПерші повоєнні вибори у Німеччині (лише західній, вільній від радянської окупації частині країни) відбулися 1949 року. Тоді Соціал-демократична партія Німеччини, одна із найстаріших політичних сил країни й постійний, аж до початку 1930-х років, домінатор  на виборах у Веймарській республіці, фінішувала на другому місці із показником 29,2%.Відтоді й до 2021 року соціал-демократи на кожних виборах незмінно фінішували у топ-двійці, а чотири представники СДПН очолювали країну на посаді федерального канцлера. Респектабельні лівоцентристи, які у нинішній історичний період — на відміну від міжвоєнних часів — кілька разів погоджувалися на велику коаліцію із правоцентристами, логічно і заслужено вважалися однією із двох великих, системотворчих партій. І от прийшов 2025 рік.Точніше, усе відбулося ще 2023 року, коли есдеків — переможців попередніх виборів, які відбулися 2021-го — випередила у соцопитуваннях одна із донедавна міноритарних партій. Однак це не була ліва партія Die Linke, яка логічно могла б перехопити частину лівоцентристського електорату. СДПН обійшла ультраправа "Альтернатива для Німеччини". І відтоді, уже майже два роки AfD посідає друге місце, яким не має наміру поступатися.Есдеки ж мають усі шанси уперше в сучасній історії Німеччини фінішувати аж на третій позиції (та і партнери по нинішній "світлофорній" коаліції, Зелені, розташувалися неподалік, бо свіжі рейтинги говорять про перевагу червоних — традиційний політичний колір СДПН — над зеленими в районі 2-4%, тобто на межі статистичної похибки). Звісно ж, це колосальний провал уряду Олафа Шольца, який пов’язаний не в останню чергу із російсько-українською війною.Шольцу навіть довелося змінювати міністерку оборони Крістіне Ламбрехт — цю посаду обійняв обізнаніший та активніший Борис Пісторіус. До речі, Пісторіуса багато хто бачив майбутнім кандидатом СДПН на посаду канцлера, але партія вирішила по-іншому й залишила у цій номінації чинного прем’єра. Втім, схоже, ці вибори стануть останнім — і найпровальнішим — виступом Олафа Шольца в німецькій політиці.Загалом соціал-демократи зберігають певний оптимізм, розраховуючи на те, що зможуть в останні тижні обійти "Альтернативу" (зараз блакитні випереджають червоних на 3-7%) — і зможуть на більш-менш прийнятних умовах увійти у майбутню коаліцію на правах молодшого партнера. Але варто нагадати, що на торішніх виборах у Європарламент найостанніші рейтинги есдеків виявилися серед інших топ-партій найоптимістичнішими. Тож цілком можливо, що на фініші СДПН опиниться не на третьому, а на четвертому місці, позаду Зелених.Довгоочікуване повернення Союзу. І МерцаБезумовним лідером перегонів, найімовірнішим переможцем дострокових виборів 2025 року є союз ХДС та ХСС (в Німеччині цю загальнонімецьку партію з автономними баварськими сателітами так і називають "Союз", Union). Партія, традиційним кольором якої є чорний, ще з квітня 2022 року лідирує у соцопитуваннях, а з осені 2023-го не опускається нижче 30%-ї позначки.То ж цілком очевидно, що головним претендентом на посаду федерального канцлера є кандидат від Союзу Фрідріх Мерц. І тут варто згадати, що саме Мерц був лідером християнських демократів у Бундестазі на початку століття. Але поразка на виборах 2002 року вдарила по його шансах на посаду канцлера, а на наступних виборах консервативного Фрідріха Мерца витіснила Ангела Меркель, яка взяла курс на полівішання правоцентристської, Християнсько-демократичної партії.Тоді це було до певної міри виправданим, але ситуація в Україні, початок великої війни — продемонстрували нездалість лівих політиків адекватно реагувати на геополітичні виклики. До того ж для Німеччини війна Росії в Україні означала неминучі економічні проблеми, пов’язані із російським газом, із необхідністю протидії Росії, із необхідністю пошуку альтернативи "Північним потоками", які з’явилися на світ не без допомоги Меркель.Словом, після 2021 року Союз знову згадав про своє консервативне коріння. І Фрідріх Мерц, очоливши ХДС, що майже збіглося в часі з початком російської агресії проти України — зайняв значно чіткішу, однозначнішу і антиросійськішу позицію, ніж правляча Соціал-демократична партія. І причиною цього була не тільки зручна для різких заяв позиція головних опозиціонерів, а і внутрішнє переконання Мерца.Тож майбутня коаліція, навіть якщо в неї потраплять соціал-демократи (можливо, навіть із Шольцем в ролі віце-канцлера), буде з Фрідріхом Мерцем на чолі однозначно кращим партнером для України, ніж нинішня. Хоч і не варто буде чекати прямо відразу завантаження ЗСУ "Таурусами" та іншою суперсучасною німецькою зброю. От чого варто чекати — так це посилення тиску на Росію. Та головне — навіть для України — не це, на зовнішньополітичному напрямку Німеччина хоч Шольца, хоч Мерца змушена підтримувати нашу державу. Важливо для майбутнього кабінету Мерца — перемогти головного внутрішнього ворога.Блакитні путіністи на вершині?А ними є "Альтернатива для Німеччини" — ультраправа, проросійська, антиукраїнська популістська партія. Яка в останні роки переживає справжній тріумф. Блакитні піднялися на друге місце в соцопитуваннях, виграли місцеві вибори у Тюрингії (це уперше з нацистських часів ультраправі в Німеччині перемогли на виборах, нехай і місцевих) — нехай і не сформували коаліцію.Словом, ультраправі зараз на підйомі, причому відгризаючи не тільки голоси у правоцентристів з ХДС (до 2019 року саме чорні в Тюрингії перемагали на місцевих виборах), а й у лівих — тих же соціал-демократів, яких з протилежного боку підпирають ліві популісти з "Блоку Сари Вагенкнехт". Але чи матиме цей підйом логічне завершення у вигляді перемоги на загальнонімецьких виборах?По-перше, на цих виборах — точно ні. ХДС своє перше місце не втратить, позиції поважної правоцентристської партії, яка після 24 лютого 2022 року, на відміну від безхребетних соціал-демократів, показала свої "політичні зуби", є досить потужними. У світі зараз взагалі відбувається певний правий поворот — правий і ультраправий, так буде точніше, бо ситуація складається таким чином, що відсидітися на двох стільцях одночасно не вийде, а праві та правоцентристи зазвичай є більш рішучими у подібних ситуаціях, тоді як лівоцентристи, соціал-демократи краще почуваються у мирні, ситі часи.По-друге, навіть якщо станеться катастрофа й AfD виграє вибори до Бундестагу — влада їй не світить жодним чином. Історія в Тюрингії показує, що навіть ХДС, не те що СДПН, готові блокуватися із лівою популісткою Сарою Вагенкнехт, аби не допустити до влади політичних нащадків нацистів. А на загальнонаціональному рівні у Союзу є одразу два цілком прийнятних партнери по майбутній коаліції — це есдеки, з якими Union уже мав кілька великих коаліцій, та Зелені, які з усієї "світлофорної" коаліції мали найрішучішу позицію щодо війни в Україні.Мерц — для України, ЄС і світуТо ж в будь-якому випадку Німеччина не матиме блакитних ультраправих при владі — ресурсу на здобуття моно коаліційної перемоги у них немає. Та це не означає, що проблема "Альтернативи для Німеччини" є вирішеною. З кожним роком політичної та економічної нестабільності у Європі (а Німеччина як головна країна ЄС усе це відчуває на собі уповні) рейтинги ультраправих будуть зростати. Приклад сусідньої Франції це демонструє просто-таки показово.Тож головним завданням Фрідріха Мерца на посаді канцлера буде так трансформувати німецьку економіку, аби ситуація в країні заспокоїлася, покращилася — і це автоматично б почало знижувати популярність ультраправих. А зниження їхнього впливу і повернення стабільного двопартійного чи трипартійного (із Зеленими) порядку означатиме й упевненість України у німецькій підтримці.Чим стабільнішою, прогнозованішою і рішучішою буде Німеччина після дострокових виборів 2025 року — тим краще буде не тільки для самих німців, а і для ЄС загалом, для України. Якщо говорити глобально — для усього світу. Бо Європа матиме проблему зі Сполученими Штатами Америки імені Дональда Трампа. І для адекватного опору цьому правопопулісту Старому світу потрібно мати потужну позицію, економічну перш за все, яку може забезпечити тільки стабільна й успішна Німеччина на чолі з рішучим канцлером. Як завжди у скрутні часи — правоцентристським. Що ж, Німеччина певною мірою повертається у повоєнні часи, коли саме Християнсько-демократичний союз на чолі з Конрадом Аденауером витягнув на своїх плечах зруйновану війною, знищену союзними військами країну. Цього разу ситуація є значно кращою, але й політичні нащадки Гітлера підняли голову занадто високо.

Близькосхідна військово-політична мапа 2024 року, як ніколи, багата на різноманітні події. Після трагедії 7 жовтня 2023-го Ізраїль вистояв і у цього року упевнено розбирається не тільки з ХАМАСом у Секторі Газа, а й з "Хезболлою" на північних кордонах, тобто у південному Лівані. Світ став свідком перших масованих ракетно-дронових атак за межами України — так Іран намагався помститися Ізраїлю за розгром його проксі-сил. Свій внесок до загального хаосу зробили і єменські хусити, які створили проблеми одному з головних логістичних шляхів світової економіки, через Баб-ель-мандебську протоку до Суецького каналу. І от нарешті під кінець року спалахнуло у Сирії.Причому спалахнуло так, як, здається, не очікував ніхто, включно із самими організаторами наступу — опозиційною сирійською групою "Тахрір аль-Шам" чи тим, хто за нею стоїть (про це поговоримо нижче). Бо ж наступ на Алеппо — фактичну другу столицю Сирії, головне місто на півночі країни — розпочався 29 листопада, а уже до кінця наступного дня Алеппо було взяте повстанцями.На цьому наступ "Тахрір аль-Шам" не припинився, ба більше — його темпи тільки збільшилися. За кілька днів повстанці не просто дійшли до ключового міста Хама у центральній частині країни, а і взяли його — точніше, маневром оточення витіснили проурядові війська з міста. А надвечір 5 грудня з’явилася інформація про те, що опозиційні війська уже наближаються до міста Хомс — фактично перерізаючи останню магістраль, яка пов’язує столицю Сирії Дамаск, де і перебуває тамтешній диктатор Башар Асад з узбережжям Середземного моря. Тобто — не просто з портами, а із базами російського контингенту, на зброї якого Асад і втримався 2015 року, захопивши, зокрема, і Алеппо.Туреччина, Ізраїль чи США?В цей момент, коли швидкий наступ "Тахрір аль-Шам" продовжується, варто поговорити про той аспект, який поки залишається не до кінця зрозумілим — і тому викликає чимало різних версій, аж до конспірології. Хто ж стоїть за цим наступом антиасадівських повстанців?У Ірану, наприклад, одразу з’явилася традиційна версія -- Ізраїль. По-перше, тому, що у всіх бідах режиму аятол винні сіоністи (а в тому, що удар по Асаду це удар і по Хаменеї — сумнівів немає). Але є і конкретні моменти. Наприклад, відмова Ізраїлю від допомоги сирійській владі — це практично доведений факт, — хоча, якщо говорити цинічно, Єрусалиму навіть вигідніший нинішній слабкий сирійський недодиктатор, ніж нова влада, яка може бути напряму пов’язана із, скажімо, недругами Ізраїля. Сюди ж можна згадати й розгром "Хезболли", яка так чи інакше була партнером Асада в регіоні, а тепер не може нічим допомогти президенту Сирії, бо сама переживає, м’яко кажучи, не дуже веселі часи.В Ізраїлі натомість побутує турецька версія, яка має навіть більше право на життя. Бо ж і територія, з якої стартували повстанці, перебувала під негласним контролем Анкари. І ставлення Реджепа Ердогана до Башара Асада, м’яко кажучи, не надто позитивне. Зокрема, через те, що головним ворогом Туреччини в регіоні є Іран, який підтримує сирійський режим. Ну, і релігійні моменти не можна відкидати — клан Асадів є представником алавітської меншості, яка підім’яла під себе сунітську більшість. Турки також є сунітами, а внутрішньомусульманська боротьба це досить звичне явище.Є ще версія щодо того, що за наступом стоїть не тільки Туреччина, а й Сполучені Штати. Американці в Сирії контролюють інший невеличкий район з поміркованою і менш релігійною опозицією, але, на думку деяких експертів, могли долучитися і до цього наступу, аби послабити Асада — і або скинути його зовсім, або зменшити його вплив на події в Сирії до мінімуму.Словом, у Башара Асада у цій історії дуже багато ворогів. І це ми не згадали про, мабуть, головних — власне сирійське населення, яке з радістю зустрічає визволителів (а ті демонстративно і показово заявляють, що війська "Тахрір аль-Шам" не будуть чіпати християнські населені пункти, діючи зовсім інакше, ніж це робити проурядові війська), а також велику курдську меншину, яка контролює свою частину сирійської території й бажає більшого принаймні в іракському форматі, де автономія Іракський Курдистан фактично є незалежним державним утворенням. А хто ж залишився на боці диктатора?Реакція Росії — що вона має означатиЗвісно, це Іран і Росія. Але Іран не може допомогти Асаду — у нього банально немає можливостей для перекидання військ, бо не існує сирійсько-іранського кордону. А пройти Ірак (навіть оминувши курдську його частину) — це уже повномасштабна війна, до якої Тегеран, схоже, не готовий і навряд чи буде готовий, зокрема у короткостроковій перспективі. (А довго- і навіть середньострокової перспективи в Асада уже може і не бути.) Тож залишається Росія.Але Кремль у цій ситуації поводиться, м’яко кажучи, беззубо. Якщо Асад дійсно літав до Москви, як про це писали численні ЗМІ, і повернувся ні з чим — це підтверджує один промовистий факт. Зокрема, появу на вулицях Алеппо аміра "Тахрір аль-Шам" Абу Мухаммада аль-Джулані. Річ у тім, що Алеппо у свій час російська авіація просто закидала бомбами. Тож, маючи сирійська армія підтримку ВКС РФ у повітрі — аль-Джулані, звісно ж, не ризикнув з’явитися на публіці й наразитися на швидку і неминучу смерть. Лідери "Хезболли", наприклад, ховалися у глибоких підземеллях, але ізраїльські бомби знайшли їх і там. А оскільки лідер повстанців ходить вулицями величезного міста — він упевнений у своїй безпеці.А це своєю чергою означає, що російських літаків у сирійському повітряному просторі немає. Чому? По-перше, наступ "Тахрір аль-Шам" і для них, очевидно, став несподіванкою. Таку версію виключати не варто. Врешті-решт, Ізраїль із його спецслужбами "проспав" наступ ХАМАСу, а росіяни уже показали свою незграбність на війні в Україні. А по-друге — нічим російській авіації воювати в Сирії. Усе чи майже все перекинуте до України. Тож повстанці так швидко і просуваються, бо знають — з повітря їм нічого не загрожує. А на суходолі...Кінець режиму чи СомаліА на землі армія Асада не просто відступає. Вона — тікає, кинувши таку кількість зброї, її номенклатура -- це не тільки танки, "Панцирі" та "Смерчі" (такого не здобували навіть ЗСУ під час Слобожанського наступу), а і, як стало відомо в останні години, цілі ескадрильї літаків на аеродромі міста Хама, що означає фактичну капітуляцію.Армія не хоче воювати за Асада — і на це є кілька причин. По-перше, диктатор і справді набрид уже усім. Але є значно практичніше "по-друге". Захоплення і навіть оточення міста Хомс, як вже було сказано, означатиме відрізання Дамаска від усіх основних шляхів постачання зброї з боку Середземного моря. Тобто в умовах недосяжності території Сирії для іранських партнерів — Башар Асад залишиться на самоті проти низки розлючених і серйозно озброєних ворогів. Це і "Тахрір аль-Шам". І поміркована опозиція, яку підтримують США. І курди. І навіть залишки ІДІЛ, які зараз активізували й собі прихопили частину території, яку ще кілька днів тому контролювали асадівські війська.Боротьба у такій ситуації — справа безнадійна. Тож недаремно на півночі, у звільнених повстанцями містах, колишні вояки проурядових військ не просто тікають, а розбігаються по хатах, скидають форму і записуються до структур нової влади, очікуючи амністію. Це уже більш ніж тривожний дзвінок — повернути собі втрачені території диктатору буде просто нічим.І у найкращому для себе випадку Асад зможе хіба що втримати південний захід Сирії з Дамаском -- остаточно перетворивши країну на близькосхідне Сомалі, де законна влада довгий час контролювала лише невеличкий шматок території. Поки існує невеличка імовірність збереження шляху до порту Тартус — куди, до речі, тікають високопоставлені асадівці з півночі (ті, яким амністія від "Тахрір аль-Шам" не світить за жодних умов) і де розташована російська військова база. Але з кожною годиною наступу повстанців на Хомс надії на це у сирійської влади все менше.Найгірший варіант — це, звісно, повне падіння режиму. А от що буде далі з Сирією — навряд чи хтось зараз може сказати. Іракський варіант неможливий, бо США не мають аж такого впливу на ситуацію. Можливо, не мають впливу і турки, як би в це не хотілося комусь вірити. Тож можна спрогнозувати, що через деякий час на тій території Сирії, яка не є підконтрольною курдам (там ця етнічна спільнота за принципом Іраку уже не перший рік намагається будувати своє незалежне, нехай і не визнане світом державне утворення), почнуться нові бойові дії. Уже без Асада. Але, можливо, з Іраном. І, скоріш за все, без Росії, яка просто втратить інтерес після цієї величезної, хто б що не говорив, геополітичної поразки на Близькому Сході.

Війна, розв’язана Російською Федерацією у режимі походу на Київ, війна, яка мала закінчитися за три-чотири доби, сьогодні досягла символічної позначки — 1000 днів. За понад два роки небачений в Європі з часів Другої світової воєнний конфлікт поставив перед Україною, перед її владою та суспільством низку важливих, вікопомних завдань.Виклик перший — військовийПершим, найважливішим у початковий період повномасштабної війни, став військовий виклик. Російська пропаганда так завзято розповідала про те, що "в гарячій війні ми Україну переможемо за два дні", що росіяни "тільки брову піднімуть" — і Україна капітулює, що в це повірили, здається, не тільки усі росіяни й кремлівська влада, а й, на жаль, певна кількість самих українців. Продемонструвати, що усі ці закиди є лише імперською пихою Москви, й разом з цим втримати Київ, аби не дати диктатору Путіну встановити в українській столиці свою владу — стало головним завданням Збройних сил України у перші дні та тижні повномасштабної війни.І з цим викликом українська армія під керівництвом Валерія Залужного впоралася з честю. Збройні сили України, інші силові структури відстояли Київ, а через місяць взагалі вигнали ворога з північних областей. Це була перша велика перемога України у великій війні.Далі Сили оборони України продемонстрували, що вони можуть не тільки захищатися, а й наступати. Спочатку слобожанський контрнаступ, в результаті якого був звільнений Ізюм і майже уся окупована Харківщина, а потім Херсон та уся правобережна частина Херсонської області — стали успішним завершенням воєнного 2022 року.2023 року ЗСУ зробили майже неможливе під Бахмутом та на Півдні. Донецьке місто стало справжньою фортецею, звідти українська армія відступила тільки тоді, коли оборонятися банально було ніде — та й при цьому фактично знищивши підрозділи ПВК "Вагнер". А на Приазов’ї Збройні сили України зуміли просунутися, нехай і не так глибоко, як планували, але в умовах неймовірно насиченої оборони навіть той результат, який показали ЗСУ, став серйозним успіхом.Врешті, 2024 року Україна досягла несподіваного прориву, взявши під контроль частину міжнародно визнаної території Росії. І досі країна-агресор нічого не може вдіяти із тими підрозділами ЗСУ, які тримають оборону на Курщині. Тож можна сказати, що українська армія продемонструвала — проти "другої армії світу" можна успішно воювати.Виклик другий — дипломатичнийДругим викликом було не просто втримати агресора, не програти у блискавичній війні й зберегти під контролем максимальну частину території своєї країни, а ще й закріпити це на зовнішньополітичному напрямку. Простіше кажучи, Україна мала добитися світової підтримки, продемонструвати Росії, що світова спільнота, попри наявність таких же навіжених диктаторів, як Путін, все ж стоїть на сторожі демократії та свободи, а значить, й України.Цей виклик наша держава також здолала. Організація Об’єднаних Націй на своїх голосуваннях досягла максимуму, якого можна було чекати від структури, якою керує прихильний до антизахідних тиранів лівак і в якій голосує низка залежних від Росії та Китаю країн. Та коли навіть частина з цих членів ООН підтримали відповідні резолюції — стало зрозуміло, цей напрямок окупанти програли.Не менш важливим було досягти успіху на внутрішньоєвропейському дипломатичному напрямку. Йдеться не тільки про антиросійські санкції, які постійно продовжуються уже без жодних дискусій, а й про євроатлантичні перспективи України. Станом на зараз наша держава уже є офіційним кандидатом у члени ЄС і готується розпочати переговори про вступ до Євросоюзу. Що це, як не свідчення успішного подолання дипломатичного виклику?Виклик третій — економічнийВійна, яка триває понад рік, війна, яка перейшла у фазу "виснаження" — серйозне навантаження не тільки на армію, а й на тил. На економіку держави, на фінансовий сектор, на Національний банк й банківські структури загалом. Війна, яка у певний момент обернулася справжньою катастрофою для енергетики — після початку масованих ракетних обстрілів відповідної інфраструктури — це ще важче випробування. Та подивімось на ситуацію через 33 місяці після початку війни.Більша частина України живе у більш-менш звичному режимі. Після 2022 року, коли закривалися бізнеси, почали з’являтися нові підприємства, відкриватися торгово-розважальні центри та мережі супермаркетів. Так, це переважно у найвіддаленіших від лінії фронту регіонах країни, але все ж це територія воюючої країни.Курс долара до гривні помітно зріс — з 28 до нинішньої позначки 41. Але, по-перше, більш ніж половину цієї "дистанції" українська валюта подолала за тиждень у липні 2023-го, коли це було необхідно. У інші періоди знецінення гривні зовсім не таке відчутне, як очікувалося. Не кажучи вже про те, що курс у нас взагалі-то зовсім не воєнний. Чому сприяло, зокрема, різке підвищення облікової ставки НБУ — з 10 до 25 пунктів ще 2022-го. (А влітку 2023-го, коли гривня поповзла униз, ставку якраз почали знижувати.) Зараз розмір облікової ставки Нацбанку становить 13%, знизившись з початку року на два пункти.Для порівняння — у Росії, яка охоплена війною значно менше, ніж Україна, у якої не страждають від обстрілів ключові сектори економіки (а якщо і страждають, то від дій власного диктатора), ключова ставка ЦБ з січня виросла на п'ять пунктів — з 16 до 21%. У країні-агресорці інфляція лише посилюється, прогнози у росіян відверто погані. Тоді як українська економіка не просто вижила, а й намагається розвиватися.Виклик четвертий — політичнийЦей виклик виявився чи не найскладнішим. І його, будьмо чесними, Україна не до кінця здолала. Принаймні, тієї єдності політеліту та суспільства, до якої закликали після початку повномасштабного вторгнення, зараз немає. Тут можна звинувачувати як Банкову, так і опозицію — претензії знайдуться і до тих, і до інших. Але важливо ось що.2024 року Україна, на думку Кремля, мала пережити дуже серйозну політичну кризу. Пов’язували її кремлівські пропагандисти із закінченням п’ятирічного терміну повноважень як президента Зеленського, так і монокоаліційної Верховної Ради. Росіяни з початку 2024 року усіма силами намагалися розігнати мегазраду. Але цей план провалився.Як би не ставилася частина українців до чинного глави держави (а його рейтинг логічно знижується з кожним місяцем війни) — його термін перебування на посаді до закінчення дії воєнного стану ніхто навсправжки не оскаржував. "Майдан", на який сподівалися Путін і ФСБ, не стався. Українці зуміли поставити важливість стабільності самої держави вище того, хто саме керує нею в цей надважкий історичний момент. А обрати нового президента завжди встигнемо після війни. Бо Україна — навіть за усіх обмежень воєнного часу — залишається демократичною країною.Виклик п’ятий — соціальнийОстанній виклик — найнепомітніший, та від того не менш важливий для існування єдиної держави. Після початку повномасштабної війни, яка охопила переважно російськомовні до війни Південь і Схід, до центральних і західних областей потекли не струмки, а бурхливі потоки біженців. Люди, які десятиліттями щонайменше з підозрою ставитися одне до одного, зустрілися віч-на-віч.Так, не обійшлося без проблем. Були й надвисокі ціни на оренду житла на Галичині, і відверто ксенофобські заяви — як на адресу біженців, так і на адресу мешканців західних регіонів. Та при цьому ситуація, як би на це не сподівалися росіяни та їхні поплічники тут, в Україні, жодного разу не вийшла з-під контролю. Не було масових бунтів, заворушень. Схід і Захід, які змушені були нарешті зійтись, зуміли втриматися від занадто різкої риторики, зуміли не забути, що, попри усю розмаїтість, вони залишаються однією, єдиною країною.А Схід ще й почав переходити на українську. Не усі й не завжди, але у кожного з нас знайдеться кілька, а може, й кількадесят знайомих прикладів того, як повністю російськомовні до 24 лютого 2022 року люди — "забули" мову країни-агресора, як той польський адмірал німецького походження Юзуф Унгур у вересні 1939-го.П’ять викликів — п’ять висновків. Україна вистояла, Росія не зможе її захопити — уже, здається, ніколи. Україна залишається частиною демократичного світу, який, попри усі проблеми, продовжує підтримувати нас, не віддавши на поталу російським ордам. Українська економіка не обвалилася, а демонструє дуже непогані для свого нинішнього стану результати. Українці зуміли примиритися із тим, що президент буде керувати країною після завершення терміну повноважень, бо держава важливіша, ніж прізвище її очільника. Українці Заходу зуміли простягнути руку тим, хто під впливом російських і проросійських медіааферистів вважав їх мало не злочинцями, а українці Сходу зуміли зробити крок в напрямку єдиної в мовнокультурному просторі держави як надійного запобіжника від наступних імперських зазіхань.Так, війна ще не завершена. Й Україна ще не перемогла. Але Росія уже зазнала невдач у всіх своїх стратегічних планах.

Вибори у Сполучених Штатах завершилися переконливою перемогою не тільки Дональда Трампа персонально, а і Республіканської партії загалом. І від цього факту неможливо відмахнутися, з цим США й усьому світу доведеться жити принаймні два роки -- до наступних виборів у верхній палаті Конгресу. Хоча правильніше говорити -- до закінчення повноважень 47-го президента США. Для України головним питанням у контексті будь-яких результатів будь-яких виборів є підтримка у війні з Російською Федерацією, бо самостійно ми не зможемо протистояти російській м’ясній армії, що, попри величезні втрати на фронті (4 листопада статистика, яку публікує Генштаб ЗСУ, просигналізувала про 700-тисячну втрату особового складу армії РФ -- і від попереднього ювілею, 600 тисяч, на той момент пройшло лише 78 днів, що означає майже 1300 виведених з ладу окупантів щодня), продовжує наступати принаймні на території Донецької та Луганської областей. Про те, яке майбутнє чекає на Україну після тріумфу республіканців та персонально Дональда Трампа, як зміниться -- якщо зміниться -- підтримка США, чого чекати у найближчому майбутньому -- зради чи перемоги, і якими є євроатлантичні перспективи Києва надалі -- у нашому матеріалі. Трамп-миротворець Головним питанням для України після перемоги кандидата від Республіканської партії стало завершення війни, про що неодноразово заявляв у період передвиборчих перегонів сам Дональд Трамп. Реакція українців коливається від напіванекдотичних вимог завершити війну за 24 години (у що, звісно ж, не вірять ні сам Трамп, і його вірні прихильники-трампісти, уже пояснюючи, що це, мовляв, така "фігура мови") до серйозних припущень -- коли, й головне -- як, завершиться ця війна. Тож у цій історії в перші дні після виборів резонансом прозвучала фраза старшого радника старого-нового американського президента Браяна Ланзи про те, що Україні доведеться забути про Крим, якщо вона хоче припинити війну. Фраза "у нас є новина для президента Зеленського: Криму більше немає" викликала таку бурхливу реакцію в українському суспільстві та вітчизняному політикумі, що команда Трампа була змушена трохи понизити градус напруги -- мовляв, Ланза був лише підрядником під час кампанії обраного президента, він не працює на Дональда Трампа і не говорить від його імені. Хоча, звісно, усі зрозуміли, чого варто чекати від 47-го глави Сполучених Штатів. Це, по-перше, втілення у життя фрази "не перемога, але мир". Перемогти Росію на полі бою після того, як Путін чітко продемонстрував, що йому не шкода ні своїх солдатів, ні своєї території, навряд чи можливо. Принаймні, конвенційними заходами, а не конвенційні (ядерну зброю) використовувати не хоче ніхто. Тому доведеться йти на певні компроміси, зокрема територіальні. І Крим, "сакральна територія", буде останнім, що віддасть путінська чи радше постпутінська Росія. Звісно, це не означає, що Україна має відмовитися від своєї території офіційно -- на такий крок Банкову не примусить навіть Трамп. Але і Південна Корея теж офіційно не відмовилася від північних територій, та вже сім десятиліть живе в умовах розділеного півострова. Про Корею у цій статті згадано невипадково -- саме натяки на подібний варіант стали одними із ключових у контексті перемоги колишнього президента на цих виборах. Як відреагує Путін Втім, усе це не має жодного смислу з однієї простої причини -- ніхто не знає, як відреагує на ідею припинення війни на нинішніх рубежах Володимир Путін. І тут варто відзначити, що нинішня ситуація на фронті не є релевантною. Донбаський наступ російської армії жодним чином не пов’язаний із ситуацією в Росії -- значно показовішою є поява в Курській області підрозділів армії КНДР, без яких, очевидно, з окупованою ЗСУ частиною Курщини росіяни нічого не можуть вдіяти. Цілком імовірно, що нинішній наступ є останньою чи однією з останніх спроб Путіна щось змінити на театрі воєнних дій. Можливо, і для того, аби потім, після зупинки гарячої фази війни, тримати під контролем своєї армії максимально можливу територію України. Тоді така активність за відсутності реальних технічних потужностей -- чим далі, тим більше ми бачимо лише м’ясні штурми піхоти, яка стала головним складником ситуативного успіху ЗС РФ на Донбасі -- стає цілком зрозумілою. Власне кажучи, якщо не Путін, то його оточення уже зрозуміло, що взяти під контроль усю Україну російська армія не зможе. Вона банально закінчиться ще до виходу на береги Дніпра десь в районі Кременчука -- і далі просто не буде ким вести війну (а корейців теж не вистачить). Тому варіант припинення війни є і в інтересах самого кремлівського диктатора -- він зможе оголосити ситуацію на кінець гарячої фази перемогою Росії й завдяки цьому, укріпивши власні позиції, продовжити царювати аж до логічного завершення у вигляді поховання у Кремлівській стіні. Тож можемо припустити, що -- за відсутності якихось серйозних формальних домовленостей -- Кремль цілком може піти на цю пропозицію Білого дому, озвучену "людиною, яка не працює на Трампа". А це означатиме втрату для України близько 20% територій. Не формальну, але фактичну втрату -- разом із вуглевидобувним басейном, Запорізькою АЕС (хоча тут в перспективі можуть бути варіанти) та іншими об’єктами вітчизняної економіки. Україна, Трамп і НАТО Але є й гірші варіанти, ніж втрата Донбасу. Це перспектива залишитися сірою зоною, де час від часу будуть відбуватися воєнні дії -- як мінімум на кшталт донбаської війни 2014-15 років. І єдиним реальним запобіжником від такого розвитку подій, що розуміють усі сторони конфлікту, є вступ України до НАТО. (Миротворці на лінії розмежування -- ідея красива, але безглузда, бо не треба навіть заглиблюватися в історію югославських воєн, варто подивитися, на що "Хезболла" перетворила південний Ліван, який нібито такі ж миротворці мали контролювати.) Тут для України є дві новини -- погана і хороша. Перша стосується того, що за президентства Трампа нашу державу до складу країн-членів НАТО не приймуть, на такий крок "миротворець" Дональд не піде з багатьох причин. Але хороша новина в тому, що Трамп не вічний -- принаймні, на посаді президента. А також що після зупинки війни жодних реальних, об’єктивних причин для відмови Україні для прийняття до Альянсу (на особливих умовах використання статті п’ятої -- простіше кажучи, вона буде розповсюджуватися тільки на ту територію, яку контролюватимуть ЗСУ на момент зупинки війни) не залишиться. Тож уже за президентства трампового наступника, хто б він не був -- Україна, ймовірно, доєднається до Північноатлантичного альянсу. Втім, поки що ми не знаємо, з якою саме територією. І така стратегічна невизначеність стане фірмовим стилем другого президентства Дональда Трампа. Причому не тільки для України.

Парламентські вибори у Грузії мали дати відповідь -- чи залишається ця країна демократичною, прозахідною державою, чи скочується назад у 90-ті (і навіть у гіршу ситуацію, бо у тодішнього господаря країни, Едуарда Шеварднадзе, не було таких фінансових можливостей, як у нинішнього). "Правильні" соціологи й не зовсім Власне кажучи, тенденція стала зрозумілою уже на передвиборчому етапі. По-перше, результати соціологічних опитувань, які проводила наближена до фактичного власника Грузії, колишнього російського олігарха Бідзіни (Бориса) Іванішвілі, серйозно відрізнялися від показників більш-менш об’єктивних соціологічних досліджень. Що вже є чітким сигналом про те, що влада готується до фальсифікації виборів. Показники партії влади, "Грузинської мрії", буквально перед самими виборами були кардинально різними -- у провладних соціологів вони досягали 60% показника, у незалежних балансували на межі 35%. Такий великий розрив у різних соціологічних груп може бути лише в одному випадку: якщо готуються фальсифікації, і суспільство у такий спосіб готують до них. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Результати виборів продемонстрували, що "правими" виявилися ті соціологічні дослідження, які "пророкували" упевнену перемогу "Грузинській мрії". Центральна виборча комісія заявила, що партія влади отримала на дільницях 53,94% голосів грузин, які вирішили взяти участь у виборах. А це -- 89 зі 150 місць у новому парламенті. Тобто знову одноосібна більшість, причому приблизно така ж, як у нинішньому парламенті (зараз Іванішвілі має 90 мандатів). Хто привітав Іванішвілі З одного боку, це безсумнівна перемога. Хоча і не зовсім. По-перше, "Грузинська мрія" не отримала двох третин місць -- це важливо, але про це згодом. Зараз же відзначимо, що такий "сенсаційний" результат виборів прогнозовано не визнала не тільки грузинська опозиція, а і західний світ. Варто просто згадати, хто привітав партію Іванішвілі з перемогою, щоб зрозуміти, у якій ситуації опинився її лідер. Першим, ще до оприлюднення офіційних результатів голосування, грузинського колегу привітав прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан -- оперуючи поняттями "суверенітет", "сім’я" і "національні інтереси", на противагу "Брюсселю" (до якого орбанівська Угорщина досі належить і чомусь не поспішає влаштовувати свій Mexit; офіційна назва Угорщини рідною мовою -- Magyarország). Бідзіна Іванішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Далі прогнозовано підтягнулися Росія, Туреччина зі своїм сателітом Азербайджаном, Китай і Вірменія, яка єдина у цьому товаристві є білою вороною, але залежить як від Грузії, так і від Росії з Туреччиною, тому змушена викручуватися у цій ситуації. Сполучені ж Штати та Європейський Союз заявили, що ситуація в Грузії має бути розглянути на предмет фальсифікацій -- відверто натякаючи на те, що "Грузинська мрія" перейшла певну червону межу. До того ж у Брюсселі нагадали Іванішвілі ще й ті антидемократичні закони (дуже схожі на російські), які відштовхують цю країну від цивілізованого світу. Таким чином європейська інтеграція Грузії опинилася під загрозою -- хоча, схоже, "Грузинську мрію" це не особливо хвилює. До чого тут Путін Грузинська опозиція прогнозовано оголосила про акції протесту і висунула вимогу -- анулювати результати виборів. Ситуація дещо схожа на українську Помаранчеву революцію 2004 року, але є відмінності. Головна з них -- грузини не залишилися у центрі своєї столиці, а пішли, пообіцявши повернутися. А це вже більше схоже на російські протести на Болотній площі чи білоруська ситуація 2020 року. І тут варто пригадати ще один момент, який поки що не відігравав серйозної ролі, але може позначитися на ситуації в Грузії загалом. Перед самими виборами у Тбілісі було здійснено напад на центральний офіс головної опозиційної партії "Національний рух". Сам інцидент якогось практичного смислу не має -- режим і так намалював собі ті результати, які захотів, навіщо ж було вдаватися до ескалації? Але тут варто пригадати, як десять років тому, в Україні, чиїсь невидимі руки постійно розганяли напруженість у протистоянні між владою Віктора Януковича та проєвропейською опозицією. Врешті усе обернулося убивством понад сотні людей, у чому звинувачували не тільки власне українських силовиків, підконтрольних режиму, а і "гостей" із Росії. Тоді усе завершилося втечею проросійського президента і зміною влади, а от через шість років у сусідній Білорусі ситуація виявилася дещо іншою. Диктатор Лукашенко встояв, але, разом з тим, жорсткою, навіть жорстокою реакцією на протести, повністю відштовхнув від себе Захід. І потрапив у повну залежність від Кремля. Чим Володимир Путін і скористався під час повномасштабного нападу на Україну. Видається, що Іванішвілі також підштовхують у напрямку Москви, доводячи ситуацію до тієї точки, коли Захід сам відмовиться від співробітництва із Грузією. Звісно, між цією країною і Росією стоять окуповані Абхазія та Південна Осетія, стоїть війна 08.08.08. Але ж навіть Міхеїл Саакашвілі уже за кілька років після тієї війни скасував візи для громадян РФ. То що завадить Борису Григоровичу Іванішвілі (саме так його називали в Росії, коли він активно займався там великим бізнесом, який в ФСБшній країні неможливий без контактів із цією спецслужбою) прогнутися під волю Путіна? На межі великої кризи Втім, у "Грузинської мрії" зараз є одна проблема. Це саме ті 89 місць у новому парламенті. Лише 89 місць. Бо для кворуму і початку роботи потрібно 100. А це важливо тому, щоби новий парламент звільнив президентку країни Саломе Зурабішвілі, яка стала на бік опозиційних партій. Йдеться про кворум невипадково, адже опозиційні партії, які офіційно пройшли 5%-й виборчий бар’єр, уже заявили, що не планують отримувати свої мандати, що автоматично анулює легітимність нового парламенту й ефективність цих виборів. Саломе Зурабішвілі. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine Як Іванішвілі планує розв'язувати це питання -- поки незрозуміло. Грузинська прокуратура уже заявила, що розслідуватиме можливі фальсифікації на виборах, але, звісно, опозиції потрібно не це, а нові, чесні вибори. Зурабішвілі чітко це проілюструвала відмовою прибути за викликом прокурорів у фальсифікаційній справі. Звісно, Іванішвілі може спробувати перетягти на свій бік хоча б одну опозиційну партію, отримати кворум і забути про цю проблему на наступний виборчий цикл. Але це ще треба зробити. А якщо ніхто з опозиціонерів не погодиться на такий крок, ситуація може зайти в закуток. А там і до Революції троянд 2.0 недалеко. Принаймні, змінити владу Іванішвілі законним шляхом неможливо -- і це, схоже, зрозуміли усі.

Парламент Молдови ​16 травня ухвалив рішення про проведення 20 жовтня одночасно і планових президентських виборів, і референдуму про внесення європейської інтеграції країни до Конституції. На той момент рейтинг чинної очільниці держави Майї Санду, яка була головним рушієм цього процесу, перевищив 40% і упевнено зростав, а показник її головного конкурента, проросійського соціаліста Ігоря Додона, знижувався, перебуваючи на межі 20%. Це розцінювалося як добрий знак не тільки для майбутніх президентських перегонів, а і для референдуму "за вступ до ЄС". Та у ніч виборів ситуація виявилася зовсім не такою тріумфальною, як здавалося ще за кілька днів до голосування. Хто витягнув ЄС для Молдови Почнімо з кінця. Загалом Молдова, точніше, громадяни цієї країни, все ж таки проголосували за європейську інтеграцію. Але результат виявився зовсім не таким, як на нього очікували у Кишиневі. 50,39% за, 49,61% проти. Менш як 1% переваги -- це, звісно ж, усе одно перевага, і у майбутньому, коли деталі цього процесу стануть відверто неважливими, а залишиться тільки результат, він сприйматиметься як перемога Санду та проєвропейських сил. Але це у майбутньому. Зараз же важливо розібратися, чому так сталося -- і хто допоміг чинній владі країни протягнути через референдум це складне питання. Перша відповідь, за яку вхопилися усі ЗМІ та аналітики, є очевидною. Так, справді, Молдову врятували громадяни, які перебувають за кордоном -- і переважно на Заході, а не на Сході, бо у Росії, скажімо, було відкрито лише дві дільниці, обидві у Москві, і проголосували там вочевидь далеко не усі громадяни Молдови, які перебувають на території РФ. Так от, сухі цифри чудово ілюструють вклад емігрантів у перемогу євроінтеграційної ідеї. Усього "за" проголосували 750 238 осіб. "Проти" -- 738 636. Різниця -- якихось 11 602 голоси, навіть для Молдови з її сукупним 1,5-мільйонним електоратом це дуже мало. Водночас на сайті ЦВК Молдови у спеціальній вкладці "Голоси емігрантів" зовсім інші результати -- 181 254 "за", 54 249 "проти". Звідси слідує, що громадяни країни, які перебувають за кордоном, справді принесли своїми голосами, а це різниця в 127 тисяч, перемогу у референдумі. Підрахунки виборів у Молдові. Фото: "Суспільне" Адже сама Молдова проголосувала переважно проти. Підтримали євроінтеграцію країни, як показали результати, в основному столиця (майже уся), передмістя Кишинева (тут голосували "за" навіть краще, ніж у самому місті -- 63,2%, тоді як загалом муніципія Кишинів, куди входять і місто, і передмістя, дало за ЄС 55,98%) та сусідні центральні райони країни. Ні південь, з Гагаузією на чолі, ні північ, умовно "українські" райони, ні схід, Придністров’я, не підтримали цю ідею. І тут варто відзначити саме Придністров’я, а не Гагаузію, де усе було зрозуміло, бо вплив Росії на цю псевдоавтономію ("псевдо" тут вжите тому, що саме гагаузького у Гагаузії мінімум, в основному ця АТО, автономна територіальна одиниця, заповнена "русскім міром") такий, що результат 94-5 проти ЄС не має нікого дивувати. А от з Придністров’ям ситуація значно цікавіша. Звісно, у самому Придністров’ї молдовські голосування ніколи не проводилися, але для мешканців цього анклаву влада країни традиційно відкриває виборчі дільниці на адмінмежі з підконтрольними їм районами країни. І традиційно частина придністровців їздить туди голосувати. Або не їздить, а їх возять -- організовано, за вказівкою проросійської влади ПМР, зі зрозуміло яким наказом. А ось на виборах-референдумі, як повідомили ЗМІ, що працювали у Молдові в день голосування, зокрема такий поважний ресурс, як BBC, якогось серйозного організованого підвозу населення не було. Тому, з одного боку, тамтешній результат цілком прогнозований -- 69-31 на користь опонентів ЄС, а з іншого -- з Придністров’я приїхало/прийшло голосувати лише 15,5 тисяч громадян. Зважаючи на те, що, за останніми оцінками, там проживає близько 465 тисяч осіб, з яких близько 80% перетнули електоральну вікову межу, тобто можуть голосувати на виборах у Молдові, то ресурс для перетягування результату на свій бік у Росії, яка стоїть за владою Придністров’я, вочевидь був. Але, як бачимо, з ПМР проголосувало на молдавському референдумі лише 15,5 тисяч осіб, з яких майже 5 тисяч обрало шлях в ЄС. Чому так? Можемо припустити, що влада Придністров’я, розуміючи, що ситуація в Росії й навколо неї погіршується щомісяця, вирішила особливо не воювати із Кишиневом -- про всяк випадок продемонструвавши свою поміркованість і готовність до діалогу. І саме тому проросійським опонентам євроінтеграції (які навіть свою ситуативну антиЄСівську коаліцію утворили не де-небудь, а у Москві ще навесні, до рішення парламенту) не вистачило якихось 12 тисяч голосів, які у Придністров’ї можна було легко знайти. Тому можна вважати, що Придністров’я, його інертність і небажання конфліктувати з Молдовою, теж стало вирішальним фактором у перемозі, невеличкій, мінімальній, але знаковій перемозі Маї Санду та її євроінтеграторського уряду. Санду, якій головну перемогу ще потрібно здобути. За кого зіграє Усатий За великим рахунком, результати голосування у першому турі президентських виборів у Молдові теж стали неприємною несподіванкою для чинної глави держави. Але якщо на референдумі усе уже завершилося, то тут головна битва ще попереду. Для початку порівняймо результати цього голосування із двома іншими показниками, важливими для розуміння ситуації. Отже, перша трійка на виборах-2024 набрала такі відсотки: Мая Санду -- 42,45%; Александр Стояногло (Партія соціалістів Республіки Молдова) -- 25,98%; Ренато Усатий (популістична, тобто, фактично, безідеологічна Наша партія) -- 13,79%. На виборах-2020 у першому турі були наступні показники: Мая Санду -- 36,16%; Ігор Додон (ПСРМ) -- 32,61%; Ренато Усатий -- 16,9%. На минулих виборах популіст Усатий відзначився неймовірним політичним сальто-мортале. Спочатку він, граючи на проросійському електоральному полі, переміг іншого проросійського кандидата, Ігоря Додона, на голосуванні у Москві. А потім, перед другим туром, підтримав Майю Санду. Завдяки чому вона, програвши вибори-2016 Додону у 5% (47-52), цього разу перемогла у 12 (57-42). Тож Ренато Усатий знов має в руках "золоту акцію". Чи принаймні думає, що має, бо все-таки навіть усіх його голосів разом із результатом наступника Додона Стояногло не вистачає, аби випередити чинну президентку. Ренато Усатий. Фото з Facebook Інша річ, що і наступні у таблиці результатів першого туру кандидати не є політичними союзниками Санду. Ні колишня очільниця Гагаузії Ірина Влах (5,38%), ні Вікторія Фуртуне, за спиною якої відверто і відкрито стоїть проросійський олігарх-утікач Ілон Шор (4,45%), ні екс-прем’єр, співголова проросійської партії "Відродження" Василе Тарлев (3,19%), ні інший колишній голова уряду, висунутий Додоном, Іон Кіку (2,06%). Александр Стояногло. Джерело: Pravda Молдавия Тож, хоч-не-хоч, а Санду доведеться домовлятися з Усатим, який у цій компанії є найменшим злом, хоча б тому, що не пропагує відверто проросійські наративи. Скажімо, у ситуації із євроінтеграційним референдумом те ж "Відродження", як вже було сказано, прямо у Москві, виступило проти. Соціалісти Додона та "Партія розвитку і консолідації Молдови" Кіку демонстративно бойкотували референдум. А от Усатий і його "Наша партія" зайняли нейтральну позицію. Найважливіші вибори ще попереду Тож Майя Санду має простір для маневру. Та і на цих виборах вона набрала на 6% більше, ніж на попередній, а головний опонент, від партії соціалістів, на 6% менше. Втім, остання передвиборча соціологія давала пані президентці понад 45%, а Стояногло -- заледве 20%. Але потенційна різниця у 23-25% на виборчих дільницях перетворилася у 16,5%. Від восьми до десяти відсотків втрати -- не так вже й мало. Результат Усатого, до речі, соціологи спрогнозували точно, тож це не хиба, а рішення електорату. Або, як заявила Санду у ніч після голосування -- процес фальсифікації з боку проросійських сил. Заявила вона це у своєму короткому, півторахвилинному виступі (на той момент перемога євроінтеграції на референдумі була неочевидною, тож президентка Молдови виглядала геть не святково і не стала довго виступати перед пресою), згодом пообіцявши із цим розібратися. Що ж, мінімальну, але перемогу Майя Санду на референдумі отримала -- в Конституцію Молдови має бути записано шлях до ЄС, як за п’ять років до того в Україні. Тепер її завдання -- не просто перемогти у другому турі (якщо вона домовиться про підтримку із Ренато Усатим, то з цим не буде проблем), а підготувати країну до парламентських виборів наступного року. Молдова, на відміну від України, парламентська держава, і формальних повноважень у президента країни не так багато. Майя Санду. Фото: Getty Images / Global Images Ukraine 2021 року партія Санду "Дія і справедливість" отримала 63 зі 101 мандату і монобільшість у парламенті. Саме завдяки цьому Молдова і просунулася так далеко від Москви й у процесі євроінтеграції. Результати першого туру виборів президента 2024 року натякають, що повторити той успіх чинній партії влади буде дуже непросто. Навіть за умови перемоги Майї Санду 3 листопада.

Жовтень -- останній, часто вирішальний місяць в американських президентських перегонах. Час від часу Сполучені Штати стають свідками так званого "жовтневого сюрпризу" -- певної події, яка серйозно змінює хід передвиборчої кампанії. Цьогорічна кампанія уже відзначилася такими -- демократи замінили кандидата, на представника Республіканської партії здійснили замах, але вони майже і не вплинули на електоральну ситуацію. З чим же Камала Гарріс та Дональд Трамп підійшли до останнього електорального місяця? Яке місце займуть у майбутніх результатах голосування мігранти, які "їдять котів та собак", інфраструктурні ідеї представниці чинної влади та дві війни, які тривають у Старому світі? Камала попереду, але це нічого не означає Для початку -- про передвиборчі рейтинги. Як відомо, Дональд Трамп на федеральному рівні упевнено, хоч і з невеликим відривом випереджав Джо Байдена. Після демократичного рокірування ситуація змінилася -- з тією ж невеличкою, але стабільною перевагою лідирує нинішня віце-президентка Камала Гарріс. Дебати між Трампом і Гарріс у Національному конституційному центрі у Філадельфії. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Втім, як відомо, президента в Сполучених Штатах обирають штати. Тож загальнонаціональний рейтинг не має аж такого значення -- і саме Дональд Трамп чудово знає про це, бо на виборах-2016 виграв саме у такій ситуації, коли загалом по країні набрав менше за свою демократичну опонентку, але, здобувши перемоги у ключових "хитких" штатах, отримав ключ від Білого дому. За останніми даними The Hill, у національному масштабі, згідно зі сукупністю опитувань, Гарріс випереджає Трампа на 3%, маючи приблизно 50% підтримки проти 47% у Трампа. А нове опитування Гарвардського центру американських політичних досліджень показує, що перегони ще напруженіші, а Гарріс випереджає республіканця лише на 1% серед зареєстрованих виборців. Водночас республіканець Дональд Трамп має невелику перевагу над кандидаткою від Демократичної партії Камалою Гарріс. Це стосується виборців, які голосують достроково в так званих хитких штатах (Арізона, Джорджія та Північна Кароліна). Опитування показало, що 48% виборців, які достроково проголосують у ключових штатах, обрали кандидатом Трампа. Водночас 47% підтримали його опонентку від демократів Гарріс, а ще 5% респондентів заявили, що обрали інший варіант чи ще не голосували. Також, як свідчить опитування, серед усіх виборців у штатах, що вагаються, 48% підтримали Трампа проти 46%, які за Гарріс. Бюлетень для голосування поштою 2 жовтня, 2024 року в Маямі, Флорида. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Проте віце-президентка вирвалася вперед на 8% серед тих, хто проголосував достроково по всій країні, отримавши 51% голосів проти 43% у Трампа. Загалом 45% виборців заявили, що проголосують достроково, порівняно з 50% тих, хто планує проголосувати безпосередньо у день виборів — 5 листопада. Крім того, опитування показали, що суперники в боротьбі за крісло в Білому домі майже на рівних змагаються в Мічигані, Вісконсині, Аризоні, Пенсільванії й інших місцях, одночасно завдаючи ударів по штатах, які вагаються, за допомогою мітингів і зупинок передвиборчої кампанії.Нагадаємо, що на минулих виборах у шести штатах (крім Північної Кароліни) переміг Джо Байден. Як бачимо, у Камали Гарріс поки що такої переваги немає. Але і критичною ситуацію для чинної віце-президенти не назвеш -- хоча б тому, що Байден на попередніх виборах набрав на 36 голосів виборників більше мінімально потрібної кількості. А три "хиткі" штати, які зараз на боці Трампа -- Арізона, Джорджія та Північна Кароліна -- це 43 голоси. Тобто втрата бодай одного з них при перемогах обох кандидатів у "своїх" штатах завершиться для експрезидента другою поспіль поразкою. Втім, найголовніше, що варто пам’ятати -- усі ці показники є в межах статистичної похибки. Тож жовтневі події, заяви та виступи можуть змінити ситуацію як у бік "слона" (символ Республіканської партії), так і на користь "віслючки" (тотемна тварина демократів). Якими ж були ці заяви на межі вересня та жовтня? Трамп знову за своє, Гарріс грає в стратегічний позитив Як усі пам’ятають, на перших і останніх дебатах з Камалою Гарріс Дональд Трамп зганьбився відверто брехливою заявою про те, що в одному з американських міст мігранти їдять домашніх тварин місцевих жителів. Цю бздуру спростували як до, так і під час дебатів, але Трампа, звісна річ, це не зупинило. Кандидат від республіканців продовжив експлуатувати тему поганих мігрантів, протиставляючи їх -- і Демократичну партію, яка традиційно позитивніше ставиться до цих людей -- "корінним" американцям. Причому Трамп намагається використати емігрантську тему навіть там, де це нібито й недоречно. Скажімо, коментуючи наслідки урагану у Флориді, екс-президент заявив -- демократи, мовляв, традиційно менше уваги приділяють і грошей виділяють на допомогу регіонам, які постраждали від стихійних лих, бо у них самі мігранти на умі. Дональд Трамп. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Гарріс у ситуації з ураганом та відмовою губернатора-республіканця (і колишнього претендента на президентську номінацію) Рона Десантіса спілкуватися на цю тему із віце-президенткою виступила адекватніше -- заявивши, що у будь-якому разі зателефонувала б Десантісу з питанням про те, яка допомога його штату потрібна. Але, звісна річ, головний акцент кандидатка від Демократичної партії зробила не на комунікації з політичними ворогами, а на креативному позитиві. Скажімо, в останні дні вона запропонувала кілька ідей -- з будівництва кількох мільйонів будинків (у Сполучених Штатах зараз серйозна криза житла, багато американців, які раніше з 18 років залишали рідний дім, до 30 років і далі живуть з батьками, бо оренда і тим паче купівля житла є непідйомною для молодого покоління). Крім того, Гарріс згадала про програму Medicare, запропонувавши розширити її для того, аби покривала догляд за людьми похилого віку. Підстава тут проста й очевидна -- покоління бебі-бумерів, найбільше в історії США та світу, старішає, і до 2040 року 20% американців матимуть 65 років й більше. Нинішнє "покоління сандвічів", яке саме перебуває на піку своєї активності -- водночас змушене буде доглядати й за дітьми, і за батьками. Саме на них і спрямована ця ідея, тож тут команда кандидатки-демократки обрала правильну стратегію. Цікаво буде побачити, як вона позначиться на її електоральних шансах. Камала Гарріс. Джерело: Getty Images / Global Images Ukraine Україна та Ізраїль -- хто за кого Тема війни, точніше, воєн -- в Україні та на Близькому Сході -- попри очікування як українців, так і ізраїльтян, не відіграє аж таку важливу роль у передвиборчих перегонах. Але і скидати її з рахунків не варто. Власне, кандидати й не скидають. Особливо це стосується, звісно ж, Дональда Трампа. Екс-президент взяв участь у кількох юдейських релігійних заходах, а також полякав ізраїльтян та ту частину американського суспільства, яка традиційно підтримує Ізраїль, заявивши, що у випадку перемоги Гарріс ця країна зникне з політичної мапи світу через два роки. Камала традиційно ж для демократів більше уваги приділяє допомозі України. Хоча ця тема і є значно складнішою, бо якщо допомагати Ізраїлю Сполучені Штати змушені згідно із відповідними угодами (сюди входить і військова допомога, як це побачив увесь світ під час відбиття весняної іранської ракетно-дронової атаки), то гроші та зброя для України кожного разу проходять через процедуру ухвалення у Конгресі, а ми уже бачили, чим це може обернутися для нашої армії. Крім того, Трамп під час візиту президента України Володимира Зеленського влаштував справжню істерику через поїздку того на військовий завод у Пенсільванії, а конгресмени-республіканці розцінили цей крок як передвиборчу агітацію за Гарріс. Втім, урешті Дональд Трамп змінив гнів на милість, зустрівся із Зеленським і традиційно заявив, що хоче миру в Україні -- тоді як Гарріс також традиційно наголошує на необхідності перемоги України. Питання лише в тому, що саме у нинішньому і можливому майбутньому демократичному Білому домі вважають перемогою для України... Візит Зеленського на завод з виробництва боєприпасів у Пенсільванії. Джерело: Офіс президента України Словом, ситуація на американських виборах є абсолютно незрозумілою, і "хиткі" штати зараз стануть справжньою ареною битви між демократами й республіканцями. Так, Трамп найближчими днями відправляється саме до такого штату, в Арізону, аби закріпити свою перевагу у боротьбі за 11 голосів виборників. Чи вдасться це йому, чим відповість Гарріс і чим завершаться перемоги за крісло у Білому домі -- побачимо уже за місяць, коли американці підуть на дільниці чи проголосують дистанційно.