Володимир Миленко

Друга половина червня — це час, коли в сусідній країні, з якою нам не пощастило жити поруч, згадують одну страшну подію. Подію, яка сталася рівно 30 років тому і змінила ту країну. Це — захоплення заручників у місті Будьоновськ, що на Ставропіллі.Будьоновськ і одне "але"Тоді, з 14 по 21 червня 1995 року, майже дві сотні чеченських повстанців під керівництвом Шаміля Басаєва тримали у полоні мирних жителів, після чого, внаслідок домовленостей із федеральною владою Російської Федерації (в історію увійшла телефонна розмова Басаєва із тодішнім прем’єр-міністром РФ Віктором Черномирдіним), повернулися назад до Чечні. Результатом тих подій стали 129 загиблих — в основному цивільне населення Будьоновська, а також кільканадцять чеченців та понад три десятки російських силовиків.Вважається, що саме ця подія змінила ситуацію у та навколо Чечні, власне, у Першій чеченській війні, яка розпочалася у грудні 1994-го і завершилася фактичною капітуляцією Росії перед президентськими виборами 1996 року. Той, як традиційно називають подію в російській історіографії, терористичний акт став першим подібним інцидентом в пострадянській Росії — і спровокував радикалізацію з обох сторін: як з чеченської, так і з російської.Далі був схожий інцидент у дагестанському Кизлярі (уже на початку 1996 року), низка терористичних актів (частина із яких, як підозрюють, є справою рук не чеченців, а федералів, зокрема, Федеральної служби безпеки), Друга чеченська війна, захоплення заручників у школі Беслана 2004 року, воцаріння у повоєнній Чечні родини зрадника Кадирова (головний муфтій Чеченської Республіки Ічкерія Ахмат Кадиров під час Другої чеченської перебіг на бік Кремля й отримав посаду очільника республіки). Словом, можна сказати, що з Будьоновська виросли усі подальші проблеми між Чечнею та Росією. Якби не одне "але". Усе почалося не там і не тоді.І йдеться навіть не про те, що, власне, війна Чечні за незалежність під командуванням генерала Джохара Дудаєва почалася, як уже було сказано, в середині грудня попереднього року, і не про новорічний штурм столиці Ічкерії Грозного, який став справжнім пеклом для російських окупаційних військ. (Примітка. Україна у жовтні 2022 року офіційно визнала Чечню країною, яка окупована Російською Федерацією.) Теракту в Будьоновську передувала подія, про яку навіть в умовно демократичні часи Бориса Єльцина, у ті пресловуті 90-ті, які самі росіяни називають "лихими", хоча насправді вони були ще й вільними (принаймні, на тлі нинішньої тоталітарної Росії такими точно є) — старалися не згадувати. Для прикладу — сюжет про Будьоновськ у передачі "Намедни" відомого ліберала Леоніда Парфьонова.У відео не сказано жодного слова про передумови таких жорстоких дій чеченських повстанців (ось повне відео випуску "Намедни", присвячене 1995 року). Жодного слова про щось, що передувало нападу загону Басаєва на Будьоновськ. А це "щось", між іншим, стало справжнім пеклом на землі. Пеклом, ім’я якому — Самашки.Що означає "Самашки"Це сталося 7-8 квітня 1995 року. Після бою російських окупантів з чеченськими повстанцями в районі села Самашки, що розташоване фактично на межі північної, рівнинної Чечні та південної, гірської її частини. У Самашках певний час перебував один із підрозділів армії Дудаєва, але на момент бою чеченських військ у селі не було. Та це не зупинило росіян, які розпочали, як казали тоді, на протоновоязі (що розцвів буйним цвітом у путінські часи), "зачистку".Фактично це було те саме, що Україна і світ побачили через кілька десятиліть у Бучі, Ірпені, Ізюмі. Російські військові йшли від хати до хати й убивали мирних мешканців Самашок. Тільки за офіційними даними у чеченському селі було убито 103 особи. За неофіційними — кількість жертв російських головорізів перевищила три сотні.Саме ця подія, а також подібні їй, але менші за масштабом, і спровокували чеченців до рейду на Ставропілля (як казав тоді Басаєв — аби захопити літак, дістатися до Москви і повоювати там). Але навіть ліберал Парфьонов не зв’язав ці дві події між собою: не зміг, не захотів чи не дозволили — невідомо. Відомо лише, що про Самашки в контексті подій у Будьоновську почали говорити у російських медіа тільки після Бучі. Коли ці очевидні паралелі стало просто непристойно не помічати.А до того росіяни сприймали Першу чеченську винятково через призму пісень Юрія Шевчука — про "умиравших пацанов", але не тих, кого вони убили, прийшовши на чужу землю.Або ж — присвяченої "павшим в Грозном". Йдеться про загиблих федералів, тобто окупантів, а не про захисників своєї столиці.Уроки для України і ЄвропиІ українці, на жаль, сприймали ту війну російськими очима. Бо дивилися російське телебачення з позицією пропаганди РФ, а деякі українські телеканали ретранслювали російське "Останкино". З одного боку пропаганда критикувала президента Єльцина за ту війну (були в історії Росії й такі неймовірні часи), а з іншого — демонструвала чеченців як звірів і нелюдів.А слова Шаміля Басаєва, які були сказані там, у Будьоновську, навряд чи мелькали на російських федеральних каналах. Хоча тепер, на четвертому році повномасштабної війни, переживши (а хтось і не пережив…) не одну сотню ракетних атак по тилових містах — ми чудово розуміємо, чому чеченці страчували, як-то кажуть, без суду та слідства російських льотчиків.Тоді ж українці були на боці агресора. Не усі, але тих, хто підтримував Чечню (зокрема, буквально, зі зброєю в руках), було дуже і дуже мало. Майже усе українське суспільство співчувало російським військовим, яких командування, кинуло у практично м’ясний штурм Грозного. Співчувало, не розуміючи, не передчуваючи, що рано чи пізно усе це дійде і до нас.А воно і дійшло. І Буча перетворилася на Самашки. І Маріуполь перетворився на знищений російською авіацією Грозний. І колишні українські чиновники та політики перетворилися на Ахмата Кадирова — на щастя, лише на провінційному, обласному рівні, а не на рівні усієї країни. З 2022 року Україна переживає рівно те, що Чечня пережила три десятиліття тому. На жаль, українці не навчилися на чужій трагедії — тому пережили свою. Залишається тільки вірити в те, що європейці не повторять українських помилок — і не дочекаються своїх Самашок, своєї Бучі. І допоможуть Україні зупинити країну-агресора. Яка хоч у 90-х, хоч у 20-х, хоч у XVI столітті — коли московитські війська Івана Грозного вирізали мешканців Великого Новгорода, які, так само як і чеченці, як і українці, просто хотіли жити власним життям, а не під кривавою владою Кремля.

У перший день цьогорічного літа на стадіоні імені Бутовського місцева "Ворскла" у повторному стиковому матчі програла у серії післяматчевих пенальті ФК "Кудрівка". Так завершилася унікальна для усієї України полтавська серія. Чим була для вітчизняного футболу "Ворскла" і чи буде надалі — у нашому матеріалі.Перший успіх імені ПожечевськогоУ сезоні-1995/96 через реорганізацію футбольної лігової системи України у першій лізі (другому за ліком дивізіоні) путівка до еліти розігрувалася лише одна, а не дві, як до і після того. Що уже саме по собі означало запеклу боротьбу між претендентами. Але боротьби не вийшло. Полтавська "Ворскла", яка перед тим фінішувала аж на 11-му місці, не залишила суперникам жодних шансів — лише три поразки у 42-х матчах, неймовірні 103 очки й упевнене перше місце.Але найцікавіше в історії "Ворскли" 90-х було далі. Команда, яку тоді очолював місцевий фахівець Віктор Пожечевський (він головував у команді ще на початку її історії, у середині 80-х), одразу продемонструвала, що авторитетів для неї немає — розгромила в Одесі срібного призера попереднього чемпіонату, "Чорноморець", не програла у Дніпропетровську (колишня назва міста Дніпро, — ред.) бронзовому призеру "Дніпру", а на додачу обіграла головну українську команду того часу — "Динамо", уперше серед усіх учасників ЧУ, забивши у ворота киян чотири голи. Той сезон, дебютний для себе, "Ворскла" завершила на третьому місці, одразу завоювавши бронзові медалі. Рекорд полтавських новачків досі залишається непобитим.Далі були ще п’яте і четверте місця до закінчення ХХ століття, два виступи у європейських кубках — "Ворскла" гідно протистояла потужній у ті роки португальській "Боавішті". Стало зрозуміло, що до вищої ліги (так тоді називався топ-дивізіон українського футболу) прийшов серйозний учасник. Прийшов з амбіціями й надовго.Переможці євротріумфаторівПісля тимчасового спаду і зміни власника — клуб навіть змінив назву, два роки він називався "Ворскла-Нафтогаз" — почався новий успішний період в історії полтавського клубу. Головною дійовою особою "Ворскли" став досвідчений тренер Микола Павлов. Він у сезоні-2008/09 привів свою команду до найвищої вершини в історії — перемоги у Кубку України. Той тріумф став знаковим не тільки тому, що першим і досі єдиним в історії "Ворскли". Річ у тім, що суперник полтавців по фіналу КУ, "Шахтар", за півтора тижня до матчу виграв Кубок УЄФА. Тож команда Павлова переграла на останній сходинці до трофея не просто конкурента, не просто українського гранда, а європейського тріумфатора.В сезоні-2011/12 "Ворскла" Миколи Павлова знову була у всіх на устах — полтавці у неймовірному двобої із румунським "Динамо" уперше в історії дійшли до групового турніру Ліги Європи. І це при тому, що у вказаний період клуб активно продавав своїх лідерів багатшим клубам. Так, "Динамо" тоді придбало півзахисника Сергія Кравченка та форварда Олександра Мелащенка, "Шахтар" — воротаря Андрія Пятова. Усі ці футболісти стали гравцями збірної України, а Пятов — взагалі одним із лідерів головної національної команди.Період Павлова "Ворскла" почала середняком вищої ліги, а завершила четвертим в історії України володарем Кубка. До речі, єдиний гол у тому фінальному матчі забив Василь Сачко, який очолив полтавську команду уже як тренер у наступний успішний період.Третя, остання вершинаУ сезонах 2014/15 та 2015/16, тобто коли у Прем’єр-лізі ще грали такі потужні суперники, як "Дніпро" та "Металіст", команда Сачка двічі поспіль фінішувала на п’ятому місці. А чемпіонат-2017/18 "Ворскла" удруге в історії завершила з медалями, на бронзовому третьому місці. 2019 року ера Сачка в Полтаві закінчилася, але на зміну йому прийшов інший успішний тренер — Юрій Максимов, з яким команда дійшла до фіналу Кубка України у коронавірусному 2020 році.Через чотири роки "Ворскла" під керівництвом тимчасового наставника Сергія Долганського повторила це досягнення. Причому тут треба відзначити, що в обох фіналах, проти "Динамо" і "Шахтаря" відповідно, полтавці боролися до останнього — киянам взагалі програли лише у серії післяматчевих пенальті.Початок двадцятих років став для полтавського клубу теж цілком успішним — три поспіль п’ятих місця, на тлі яких дев'ята позиція у сезоні-2023/24 була невдачею і винятком. Та, як виявилося, це був лише початок стрімкого падіння. Перше коло щойно завершеного чемпіонату "Ворскла" зімкнула на незвично низькому для себе 11-му місці, а далі ситуація хоч і повільно, але постійно погіршувалася. Наприкінці березня команда, яку знову очолював Юрій Максимов, програла удома "Кривбасу", опустилася у зону стикових матчів — та так звідти вже і не вибралася. А потім, нібито отримавши шанс на виживання після перемоги у першому матчі із ФК "Кудрівка" з села на півночі Чернігівщини, бездарно цей шанс втратила.І вилетіла із Прем’єр-ліги після 29-річного періоду перебування там. Після катастрофи десятих років, коли український футбол втратив низку учорашніх грандів, середняків та амбітних команд на межі двох ліг — "Металіст", "Дніпро", два "Металурги", дві "Сталі", "Карпати", "Говерла" та ін. — в УПЛ залишилися лише три клуби, які грали на найвищому рівні з 90-х. Це, звісно ж, два гранди, "Динамо" і "Шахтар", які виступали в еліті від початку. А третьою й останньою була саме "Ворскла".Проблеми Жеваго знищать "Ворсклу"?Так, тепер уже варто говорити — "була". Що ж далі чекає на полтавський клуб? І тут ми відходимо від власне футболу. Бо, як показує історія цього виду спорту в Україні, клуби живуть (іноді навіть дуже непогано) рівно до того моменту, поки у цьому зацікавлені їхні власники — олігархи чи бізнесмени меншого калібру. Саме так, наприклад, загинули "Дніпро" і "Металіст". А новий клуб із Дніпра, СК "Дніпро-1", розчинився у мороці взагалі після четвертого місця в УПЛ і путівки до Ліги Конференцій УЄФА.От, власне, питання власника. Як відомо, ним є одіозний олігарх Костянтин Жеваго. Прийшов він у "Ворсклу" у середині нульових, тобто фінансує клуб два десятиліття. До останнього часу усе в клубі з грошима було нормально, але почалися проблеми у самого бізнесмена. Проблеми серйозні — такі, які не дозволяють йому вести повноцінний бізнес, що вже казати про таку традиційну олігархічну забавку, як футбол.То ж не дивно, що вже за кілька після вильоту з Прем’єр-ліги з’явилися чутки про те, що "Ворскла" не просто вилетіла у першу лігу ПФЛ, а може взагалі припинити існування. У цьому, як ми вже сказали, немає нічого дивного чи нового — олігархічні клуби в Україні саме так і помирають, в один прекрасний момент, незалежно від усіх попередніх успіхів та досягнень.Та все ж "Ворскла" — це не просто один із багатьох учасників. За 33 роки існування Кубка України цей турнір вигравало лише п’ять клубів. Одного із них, сімферопольської "Таврії", немає уже 11 років — її знищила окупація Криму російськими "зеленими чоловічками". А тепер власник зеленого (точніше, зелено-білого) клубу, схоже, закриє футбольний проект — який уже можна назвати легендарним.Втім, олігархічний футбол — він такий і є. Коли у власника все в порядку з грошима — не життя, а безперервне свято й аукціон небаченої щедрості. Ну, а коли у того, хто дає гроші, починаються проблеми з цими самими грошима — усе завершується швидко і неприємно. Але традиційно — припиненням існування і зануренням у води футбольної Лети.

Українські діти уже понад 10 років живуть в умовах війни. Багато з них втратили життя від куль та ракет агресора, а деякі — увійшли в історію відчайдушним опором російським окупантам.До 2025 року 1 червня в Україні відзначали День захисту дітей. Після початку російської агресії 2014 року це питання, питання захисту (і самозахисту) дітей вийшло на зовсім інший, практично екзистенційний рівень. У війні, яка триває уже 12-й рік, гинуть не тільки дорослі, а й неповнолітні українці. Щороку 4 червня в Україні вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Точних даних щодо кількості загиблих українців віком до 18 років немає, але, якщо використовувати ті, що є, можна сказати, що тільки за час повномасштабної війни російські окупанти убили майже півтисячі українських дітей. Один з останніх випадків — загибель одразу трьох дітей у сім’ї з міста Коростишів (Житомирщина) під час чергової російської ракетно-дронової атаки 25 травня.Звісно, кожне дитяче життя безцінне. І цією статтею ми хочемо віддати шану передусім усім нашим маленьким співвітчизникам, які заплатили життям за свободу і незалежність України. Та все ж деякі випадки увійшли в історію російсько-української війни. Про них і згадаємо.Степан Чубенко16-річний мешканець Краматорська Степан Чубенко став однією із перших жертв російської агресії. Юний воротар краматорського "Авангарда" брав участь у мітингах на підтримку України у рідному місті, допомагав військовим, які прибули до Краматорська — носив їм продукти й воду.Після того, як мати вивезла його до родичів у Росію (це сталося після тимчасового захоплення Краматорська групою Ігоря Гіркіна 2014 року), він повернувся додому. У 16 років хлопець став активним учасником подій.Влітку 2014 року він загинув. Тоді хлопець їхав з Краматорська до Києва через Донецьк. Окупанти, які ще маскувалися під сепаратистів, схопили Стьопу не просто так — а помітивши на його наплічнику жовто-синю стрічку. Що було після цього — не хочеться згадувати. Точно відомо лише, що тіло закатованого юнака знайшли через два місяці після зникнення, у вересні. А поховали Степана Чубенка аж 8 листопада.Мати Степана, Сталіна Чубенко, розповідала, як бойовики виправдовували вбивство сина."Його затримала контррозвідка МДБ ДНР і відразу відправила в колишню будівлю СБУ. У нього була проукраїнська позиція, шарф "Карпати", стрічки. Тому почались катування, знущання. А потім його відправили в селище Горбачево-Михайлівка під Донецьком до бандформування "Керч". Змушували його писати заяву, щоб воював проти "укропів". Ну і результат — п'ять пострілів. Тобто, не зрадив і прийняв смерть гідно", — розповідала жінка журналістам.Усі три вбивці були вирахувані, їх заочно засудили до довічного позбавлення волі. А рідна Стьопина школа №12 з 2021 року носить його ім’я. Того ж року в місті встановили пам’ятник загиблому юному футболісту з логотипом ФК "Авангард". За народним героєм України посмертно закріплений перший номер у команді.А уже під час повномасштабної війни у Краматорську з’явилася вулиця імені Степана Чубенка. На честь Степана Чубенка у Краматорську щорічно проводять футбольні турніри пам’яті.Данило ДідікІншою знаковою дитячою жертвою став харківський школяр, юний активіст Данило Дідік. Він, до речі, як і Степан Чубенко, теж займався футболом у рідному Харкові, куди батьки повернулися у свій час із Німеччини.А ще він так само як його краматорський майже-одноліток брав активну участь у патріотичних акціях. Саме під час однієї з них й обірвалося, усього лиш на 16-му році, його коротке, але яскраве життя. Це був Марш єдності 22 лютого 2015 року, до річниці перемоги Революції Гідності. Гаряча фаза російсько-української війни на той момент уже завершилася, але не зникло бажання імперії знищити непокірну націю, яка обрала власний шлях.Шлях, який для Дані Дідіка зупинився біля Палацу Спорту, звідки колона активістів встигла пройти лише якусь сотню метрів у напрямку головної міської площі — майдану Свободи. Стався вибух, який організували троє проросійських "ждунів" (їх спіймали, а згодом обміняли на українських полонених). Хлопець був попереду колони, тому потрапив майже в епіцентр теракту — і отримав важку черепно-мозкову травму. Наступного дня 15-річний Данило помер у лікарні. Крім нього, тоді загинуло ще троє учасників ходи.Пам’ять Дані Дідика увічнили у назвах — зокрема, у станиці Харків юнацької частини Пласту з’явився підготовчий курінь імені загиблого юнака. А одним із найнесподіваніших і найзворушливіших моментів став крок голкіпера харківського "Металіста" (саме там Дідик займався футболом) Олександра Горяїнова. Під час прощального матчу легенди харківського футболу його син Олексій вийшов на поле у футболці, на якій був зображений не тато, а саме Данило Дідік.Нагородна рада місії Народний герой України одноголосно ухвалила рішення нагородити Данила Дідіка недержавним орденом (посмертно). А батьки Дані впевнені, якби він був живий, то, трохи підрісши, воював за Україну. В одному з інтерв'ю тато Андрій розповідав, що іноді не розуміє, як жити далі, але, як і раніше, безмежно піклується про доньку Ніку, дружину Анжелу, у яких біль теж не стихає. "Данька народився 1999 року. У 2000 пішла моя мама. Даня був єдиною рідною мені людиною на світі. І любив він мене так сильно – мабуть, за всіх рідних, яких вже не було на цьому світі… Іноді ми залишалися вдвох із сином. Він завжди радів цьому. Лягав зі мною спати. Вночі прокидаюся, а він руку мою обійме і спить… Іноді ми залишалися вдома втрьох: я, Даня та Ніка (сестричка хлопчика, — ред.). Спали разом на великому ліжку. Сестричці Даня був за няню. Забирав Ніку з садочка", — пригадує Андрій Дідік.Микита Ханганов та Тигран ОганнісянПісля початку повномасштабної війни на окупованих територіях опинилося багато підлітків, які відчували себе частиною України й не хотіли миритися з тим, що їх намагаються затягнути у пекло "русского міра". Найвідомішими стали два 16-річні бердянські хлопці — Микита Ханганов та Тигран Оганнісян.Ще 2022 року окупанти почали їх тягати по своїх катівнях, згодом возили аж у Ростов-на-Дону, звинувачуючи у підготовці диверсії на залізниці. Точної інформації про це зі зрозумілих причин немає, але, зважаючи на те, що відбулося далі, можна припустити, що хлопці справді намагалися боротися з окупаційною владою.Обидва хлопці стали відомими після численних звернень української спільноти до міжнародних організацій, з проханням допомогти у визволенні Тиграна та Микити. Навіть Європейський парламент включився у цей процес, ухваливши 15 червня 2023 року відповідну спецрезолюцію.Та головна подія, зафіксована у короткому відео, сталася за дев’ять днів, 24 червня — за добу до дня народження Микити. Обидва хлопці записали відеопрощання, встигнувши розповісти, що відстрілюються від окупантів. "Все, це смерть, пацани. Прощайте", — сказав наприкінці короткого ролика Тигран Оганнісян, додавши: "Слава Україні!"Ті події український омбудсмен Дмитро Лубінець назвав "позасудовою стратою" з боку російської окупаційної влади. Тіла загиблих українських хлопців не віддали родині, за наявною інформацією, їх таємно поховали у Бердянську. А з 2024 року в Запоріжжі замість вулиці Лассаля з’явилося одразу дві вулички. Одна з них носить ім’я Микити Ханганова, інша — Тиграна Оганнісяна.Кирило ІлляшенкоЗа 11 років війни від російської зброї загинула не одна сотня українських дітей. Але наостанок згадаймо того, хто вижив — і став символом стійкості України. Це сталося у Сумах 13 квітня 2025 року — росіяни того дня завдали чергового ракетного удару по цьому прикордонному обласному центру.Під удар потрапив, зокрема, один із рейсових автобусів, у якому їхав 13-річний школяр Кирило Ілляшенко. Хлопець отримав три осколкові поранення голови, але не загинув, не втратив свідомість. Ба більше — підліток вчинив не по-дитячому розважливо, він вибив скло, виліз із пошкодженого автобуса і почав власну рятувальну операцію. Кирило розблокував вхідні двері, допомігши пасажирам автобуса врятуватися.А через півтора місяця Кирило Ілляшенко поїхав до Хорватії на чемпіонат Європи із пляжної боротьби серед юнаків, кадетів та юніорів. І не просто взяв участь у турнірі через шість тижнів після того, як мало не загинув, а виборов срібну медаль, ставши віце-чемпіоном Європи.Таке воно — дитяче обличчя російсько-української війни. Українські діти, підлітки уже 12-й рік змушені жити у зовсім не дитячих умовах. Жити, боротися і виживати. Шана і співчуття усім українським батькам, які втратили своїх дітей внаслідок російської агресії. Адже ховати свою дитину — це страшніше, ніж чекати власної смерті, це болючіше, ніж усі хвороби, разом узяті. Біль пекучий, нестерпний не минає ні з роками, ні з усвідомленням реальності. А маленьким Героям, що загинули від рук окупантів — вічна пам’ять і вибачення від нас, дорослих, які не змогли захистити, не вберегли їхні короткі, але такі сміливі життя.

У столиці Сербії Белграді цього тижня пройшов 49-й Конгрес УЄФА. Подія, знакова для європейського футболу у будь-якій ситуації та будь-який час, є просто фактом свого проведення. Та белградський Конгрес відзначився кількома несподіваними, точніше — скандальними подіями. Подіями, які обернулися серйозною футбольно-дипломатичною поразкою України.Невдача ШевченкаПочнемо з нібито нейтральної, та все ж важливої новини. Під час Конгресу були обрані (чи переобрані) десять членів Виконавчого комітету УЄФА. Двох із них обрали на дворічний термін, вісьмох — на повний, чотирирічний. Одним із переможців став, до слова, легендарний німецький функціонер Ганс-Йоахім Ватцке, який, як вважається, доклав руку до порятунку дортмундської "Борусії" у важкі фінансові часи.Та для України головним було не те, кого обрали, а кого не обрали. До Виконкому УЄФА балотувався нинішній президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко. На жаль, ні його посада, ні славетна гравецька кар’єра ("Золотий м’яч" найкращого футболіста Європи 2004 року, як-не-як), ні нещодавні успіхи на посаді головного тренера збірної України (чвертьфінал Євро-2020) не принесли результату.Шевченко програв голосування і не потрапив до Виконкому. З одного боку, це не можна назвати аж такою поразкою, але, наприклад, його попередник Андрій Павелко — був членом Виконкому УЄФА. Шевченко туди не потрапив. І це під час повномасштабної війни, коли увага — і прихильність — до України так чи інакше збільшилася. Тож можна вважати цю невдачу очільника УАФ сигналом про те, що в УЄФА до нашої держави ставляться не так щоб аж відверто негативно, але і без особливої підтримки. Та інша історія — це уже відвертий удар по українських позиціях. І тут вже не обійшлося без власних помилок.УЄФА вшанувала окупантаОдним із церемоніальних елементів Конгресу стало вшанування футбольних діячів — футболістів, тренерів, функціонерів, — які померли протягом попереднього, 2024 року. І тут на белградському заході згадали Росію. Бо ж Російський футбольний союз, як відомо, не був виключений зі складу УЄФА, то чом би й не згадати тих росіян, які померли торік, серед інших.Та це ще пів біди. Справжня ганьба в тому, що серед померлих члени Конгресу УЄФА вшанували колишнього гравця збірної Росії Олексія Бугайова. Того самого, який завершив кар’єру у 29 років, бо забагато навіть для росіянина випивав. Того самого, який 2024 року був засуджений в Росії до 9,5 років позбавлення волі за "замах на незаконний збут психотропних речовин в особливо великому розмірі" — простіше кажучи, за розповсюдження наркотиків. Того самого Бугайова, який відразу після вироку суду підписав контракт з окупаційною армією РФ — і відправився до України, убивати ні в чому не винних громадян нашої держави. Де, врешті, й загинув наприкінці 2024-го.Ось таку людину запропонували вшанувати росіяни, а члени Конгресу УЄФА не відреагували на цю кандидатуру жодним чином, ймовірно навіть не перевіривши список. Та при цьому українських футболістів, які загинули на війні — і не після засудження за збут наркотиків, не після бойових дій у складі окупаційної армії, а у боротьбі за власну країну, — ніхто не згадав. А такі були. Наприклад, колишній гравець івано-франківського "Прикарпаття" ще у першому чемпіонаті України Ігор Стахів. Або екс-футболіст тернопільської "Ниви" Роман Сорока. Чи вихованець київського "Динамо" Сергій Рожок.А ще у січні 2025 року безвісти зник на фронті колишній гравець "Динамо", бронзовий призер чемпіонату України, екс-футболіст національної збірної України Роман Максимюк. Усіх цих та інших, яких ми тут не назвали, футболістів з України — не згадали й не вшанували. А вони ж потрапили на фронт не з лави підсудних, а багато хто пішов воювати сам. Цікаво, що згадали навіть Анатолія Конькова, якого на посаду президента ФФУ поставив 2012 року, за чутками, український диктатор Віктор Янукович.І це уже серйозний, принциповий навіть провал Української асоціації футболу, адже це її завдання подати списки до УЄФА й протестувати проти вшанування окупанта Бугайова. Однак у повідомленні про Конгрес на сайті УАІФ йдеться наступне: "Окрім виборів, на Конгресі заслухали звіт президента УЄФА Александера Чеферіна та Виконавчого комітету за 2023/2024 рік, а також фінансовий звіт організації. Делегати затвердили бюджет на 2025/2026 фінансовий рік і обговорили оновлення комітетів УЄФА".Пробна куля ІнфантіноКрім попередньої новини, на сайті УАФ також опублікували звернення Виконкому УАФ щодо можливого повернення росіян до офіційних футбольних змагань. Це уже було пов’язано не із загиблим окупантом Бугайовим, а зі значно серйознішою в практичному плані подією — заявою президента ФІФА Джанні Інфантіно.Інфантіно, який на правах очільника всього футболу на планеті був присутній на Конгресі УЄФА, заявив, що сподівається на якнайшвидше повернення російських команд до офіційних змагань. Цілком очевидно, що ця заява так чи інакше стосувалася можливого перемир’я, над яким зараз працює (чи удає, що працює) адміністрація президента США Дональда Трампа. Але є в цій історії один нюанс.Коли під час фіналу Кубка чемпіонів 1985 року уболівальники англійського "Ліверпуля", як вважається, спровокували масову бійку із фанатами іншого учасника фіналу, італійського "Ювентуса", і це обернулося майже сорока трупами — "Ліверпуль" і усі англійські клуби дискваліфікували не тільки на наступний рік, а іще на чотири сезони. Тобто покарання не закінчилося після завершення наступного розіграшу, де клуби з Англії були відсутні. А тут президент ФІФА фактично визнає, що як тільки війна призупиниться — так одразу ж росіяни й повернуться у світовий футбол. Хоча від їхніх рук загинуло у тисячі, десятки тисяч разів більше людей в Україні, ніж тоді на брюссельському стадіоні "Ейзель". Загинули й від рук російських футболістів, таких, як Бугайов, і від рук російських фанатів, які сформували у складі окупаційних військ цілу бригаду "Еспаньола".Англія за значно менший гріх опинилася у тотальній ізоляції на майже п’ятирічку, а Росії, вочевидь, запропонують повернутися одразу. Звісно ж, без жодного покаяння та визнання своєї вини.Замість висновківУсе це ще не можна назвати перемогою Росії на футбольному фронті, але це точно поразка України. Київ не подбав про вшанування власних героїв, не запротестував проти вшанування окупантів і не сформував серйозну коаліцію, яка б задавила ідеї Інфантіно ще у зародку. Бо зараз, як бачимо, президент ФІФА займається нічим іншим, як промацуванням ґрунту — чи вже можна повертати країну-агресора до змагань, чи варто почекати на перемир’я.

Національна збірна України програла стикові матчі за право виходу Ліги А у наступному розіграші Ліги Націй УЄФА. Програла без особливих шансів на загальний успіх. І нагадала вітчизняним уболівальникам про невдалі попередні часи, які цілком можуть стати невеселим українським футбольним майбутнім.Здрастуй, 2013-йТема невдач української збірної у стикових матчах — довга, багата на події та спогади. Почалося усе ще 1997 року, коли у скандальному матчі імені арбітра Руне Педерсена українці не пройшли Хорватію. Далі була найтрагічніша дуель, зі Словенією, з голом Міленко Ачімовіча у ворота Шовковського, який "де ж ти гуляв, Сашко"*. А після того ще кілька разів синьо-жовта збірна поступалася своїм конкурентам.Один із таких випадків стався в листопаді 2013 року, за кілька днів до початку Революції Гідності. Того року збірна України у важкій боротьбі за єдину путівку з кваліфікаційної групи на бразильський чемпіонат світу поступилася одним очком збірній Англії (своєї єдиної поразки за увесь відбір, зазнавши якраз не від англійців, а у домашньому матчі з Чорногорією) — і отримала додатковий шанс пробитися на мундіаль через плей-офф. Суперником синьо-жовтих стала збірна Францїї, яка саме пережила спад поколінь і готувалася до нового злету. (На наступному чемпіонаті світу, 2018 року, саме Ле Бльо завоювали золоті медалі.)Та, попри силу суперника, Україна під керівництвом Михайла Фоменка на рідному "Олімпійському" перемогла Францію з переконливим рахунком 2:0. Автор цього матеріалу був присутній на трибунах НСК і на власні очі бачив ту потужну гру, яку демонстрували українські футболісти. Тим приголомшливішим став удар у матчі-відповіді, коли на "Стад де Франс" триколірні влаштували справжнє побиття немовлят.Власне кажучи, Україна сама була готова до такого розвитку подій — вийшовши тоді грати від оборони, а якщо говорити чесно, то просто відбитися і зберегти необхідний результат. Саме такою ситуація була й у матчі, що відбувся 23 березня на стадіоні міста Генк "Сегека-Арена". Українці знову, як і за 11,5 років до того, вийшли відбиватися. І відбивалися, не гребуючи нічим — один із героїв першого матчу, Олександр Зінченко, наприклад, заробив попередження за затягування часу ще на 29-й хвилині гри.Протермінована і невтілена у життя відставка РеброваЗгадка про і паралель з 2013-м роком не випадкова і не для красивих слів. Після тієї поразки збірна України пережила низку успішних відрізків у своїй історії. Пробилася на Євро-2016, на наступному чемпіонаті Європи (перенесеному на рік через коронавірус) навіть дійшла до чвертьфіналу, саме тоді засяяла зірка Артема Довбика.І от — 2025 рік. І знову збірна України, упевнено, блискуче вигравши перший матч — у другому виходить на поле відбути номер, відбитися і вимучити необхідний результат. І знову, як і тоді, не досягає цього результату. Тільки от 2013-го Україні протистояла Франція, яка, трохи оновившись, виграла один чемпіонат світу і майже вийшла лідером у наступному, зіграла у фіналі найближчого Євро, виграла другий розіграш Ліги Націй. Тобто тоді збірній України протистояла справді грізна сила, яка тільки ішла до своїх вершин. А Бельгія — це команда, де лідерам (голкіперу Тібо Куртуа, півзахиснику Кевіну де Брейне, форварду Ромелу Лукаку) уже за 30. І найкращі їхні часи, будьмо чесними, уже позаду. І от цій команді ми знову поступилися.Власне, про "знову". Україна грала з Бельгією на Євро-2024, зіграла у потрібну саме бельгійцям нічию і з рекордним для останнього місця в групі очковим показником вилетіла з чемпіонату ще після групового етапу. І річ не лише у підсумковому місці нашої головної команди, а і в тому, що її тренер Сергій Ребров тоді відверто провалив перший матч — який, зважаючи на подальший розвиток подій та календар, виявився ключовим.Уже тоді, влітку 2024-го, почали лунати голоси про те, що збірній потрібен новий наставник. Що Ребров, зарплата якого дорівнювала заробітку Луїса де ла Фуенте (який зі збірною Іспанії виграв те Євро), не виконав своє завдання — тож з ним пора прощатися. Та своє місце він зберіг. Зберіг з багатьох причин. Тут і дружні відносини з очільником УАФ, колишнім партнером по "Динамо" Андрієм Шевченком, і те, що сам Ребров обіймає посаду віце-президента Асоціації футболу, і його родинні зв’язки. До слова, кум Реброва — голова Офісу президента України Андрій Єрмак. І, як говорив сам тренер, саме Єрмак брав участь у процесі повернення Реброва до України для призначення на посаду головного тренера збірної).Коли жарт про "ухилянтів" уже не зовсім жартСловом, місце на чолі головної команди країни залишилося за Ребровим. І це призвело спочатку до провалу на старті групового турніру Ліги Націй — дві поразки у двох матчах, останнє місце і реальна перспектива опуститися у Лігу С, до Фарерських острові, Молдови й уже навіть Сан-Марино. А тепер от — до ганебної, безвольної поразки у Генку, де українські футболісти анічогісінько не зробили для перемоги.Що далі? Відповідь очевидна. Ребров залишиться на посаді доти, доки сам того бажатиме. Хоча змінювати, вважаємо, його потрібно уже зараз. І запрошувати на його місце якогось перспективного, амбітного іноземного фахівця. Наприклад, француза Віллі Саньоля, який зі збірною Грузії не просто вийшов з групи на провальному для України Євро-24, а і дав бій найсильнішій команді Європи, майбутньому чемпіону — Іспанії. А в одній з Україною групі Ліги Націй тільки в останній момент втратила шанси вийти до Ліги А напряму. (Суперника ж по стикових матчах між Лігами В і С, Вірменію, команда Саньоля просто не помітила — 9:1 за сумою двох матчів. Хоча ще років 10 тому — Саньоль працює з грузинами з 2021-го — це були збірні практично одного рівня.Втім, цілком очевидно, що перший іноземний фахівець на посаді національної збірної України — це не історія найближчих років. Принаймні, не за цієї влади. Тож українським уболівальникам доведеться знову чекати кілька років, кілька відбіркових циклів. А, між тим, українці уже почали серйозно обурюватися, чому це здорові молоді хлопці замість їхати на фронт їздять собі за кордон на матчі — де вони не докладають жодних зусиль для захисту честі державного прапора. І жарти про "бусифікацію ухилянтів зі ЗбУ" скоро перестануть бути жартами.* — цю фразу на емоціях вигукнув під час коментування матчу Словенія-Україна, коли Ачімовіч забив гол у спорожнілі ворота гостей, Олександр Журахівський.

В Україні продовжилися російські теракти проти мирних громадян у тилових містах. 11 березня два вибухи сталися в Івано-Франківську. Один саморобний вибуховий пристрій спрацював неподалік від залізничного вокзалу, інший — у квартирі, яку орендували підлітки, 15- і 17-річний місцеві жителі, які й виявилися виконавцями замовлення Федеральної служби безпеки РФ.Від вибуху в районі вокзалу загинув один із завербованих — старший за віком. Молодший отримав дуже серйозні пошкодження, які обернулися травматичною ампутацією ніг. Правоохоронці за гарячими слідами виявили й оприлюднили деяку інформацію про франківських підлітків, зокрема, те, як і де вони були завербовані.Попередні терактиІсторія в Івано-Франківську — далеко не перший випадок подібних терактів, інспірованих російськими спецслужбами (цілком очевидно, йдеться про головну силову структуру путінської Росії — Федеральну службу безпеки, тому надалі будемо говорити про ФСБ як про організаторів цих диверсій).Нинішня серія розпочалася 1 лютого поточного року у Рівному. Вибух стався у приміщенні територіального центру комплектування. Загинула одна людина — виконавець теракту, понад п’ятеро присутніх у приміщенні отримали поранення різного ступеня тяжкості. Наступного дня, 2 лютого, саморобний вибуховий пристрій спрацював біля ТЦК у Павлограді Дніпропетровської області. Тут обійшлося без загиблих, але один з військовослужбовців територіального центру комплектування зазнав поранень.5 лютого третій подібний інцидент стався на Хмельниччині, у Кам’янці-Подільському. Тут теж мала місце загибель однієї людини — виконавця теракту, який і приніс вибухівку до територіального центру комплектування. Як бачимо, у двох із трьох попередніх випадках гинули саме ті, кого ФСБ вербувала на цю брудну роботу. Чому російська спецслужба обрала саме такий шлях?Навіщо ФСБ вбиває виконавців?На перший погляд, такі дії є неефективними з погляду залучення нових українських громадян для наступних терактів. Хто погодиться брати участь у таких операціях, які не тільки є серйозним кримінальним злочином (франківському підлітку, який поки що залишається живим, світить довічне, що в його стані є фактично смертю)? Але, як показує історія із вибухом в Івано-Франківську — попередні випадки жодним чином не вплинули на бажання цих українців заробити грошей. Значить, далеко не усі можуть зв’язати завдання, отримані від аноніма в інтернеті, з подіями, які сталися в іншому регіоні України кілька тижнів тому. У випадку з підлітками взагалі не факт, що вони знали про попередні випадки — у ТікТок, який вони використовують як головне медіавікно у світ, ця інформація банально могла оминути їх.Знищення безпосередніх виконавців може бути вигідне ФСБ з кількох причин. По-перше, банальна економія коштів. Кому виплачувати обіцяну винагороду, якщо завербовані уже в могилі? Як результат — вони відпрацювали на країну-агресора безкоштовно.По-друге, прибирання свідків. Особливо важливим це може бути у ситуації, якщо в таких операціях були залучені не тільки виконавці-смертники, а і якісь інші завербовані люди, які не засвітилися у безпосередньому процесі — і яких ФСБ не хоче розкривати, бо вони для росіян є значно ціннішими, ніж два підлітки, які спокусилися на швидкі гроші. Скажімо, у тому ж Івано-Франківську підлітки, за інформацією вітчизняних спецслужб, орендували квартиру, де виготовляли вибухівку і де вона спрацювала.Хто здав квартиру неповнолітнім? Чи не брав у цьому участь якийсь дорослий, який залишився за "лаштунками"?До речі, про гроші. Точніше, про той момент, який є одним із ключових у всіх цих історіях, особливо у франківській.Як уберегти підлітків від російського вербуванняЦілком очевидно, що ідейних осіб серед виконавців цих терактів не було. Їх банально вербували за гроші. Так от питання — де саме? У СБУ після інциденту в Івано-Франківську розповіли деякі деталі вербування. Виявляється, цих двох підлітків знайшли в одному із Telegram-каналів, який обіцяв легкі й швидкі гроші.Точніше, не знайшли, а їх туди заманили. А вже звідти витягли, завербувавши на свою користь. Навряд чи в когось є сумніви, що спроб такого вербування було більше, ніж оці, із виявленими й загиблими виконавцями. Тож варто визнати, що росіяни використовують месенджер Telegram для свого вербування масштабно, потужно і до певної міри ефективно. Що цьому можна протиставити? Зокрема, у випадку із громадянами підліткового віку.Тільки безпосереднє виховання дітей батьками й, за можливістю, учителями. Перш за все, поясненням того простого й очевидного факту, що гроші, реальні, законні й чесні гроші — заробляють. Законною і чесною працею. Хочеш мати власні гроші? (А хто в 15 і тим паче 17 років цього не хоче.) Іди працюй (як приклад) промоутером, роздавай листівки, на автомийку, офіціантом — насправді зараз у кожному українському місту через війну є безліч вакансій, де могли б працювати підлітки. А от якщо ти починаєш шукати заробітку а) легкого, б) не зовсім відкритого, то знай, що це обернеться щонайменше відірваними кінцівками, чи взагалі смертю…Звідки взялася агресія, використана ФСБЄ іще один момент, про який варто згадати, хоч він і не є популярним. Так, безпосереднє планове місце теракту в Івано-Франківську невідоме — хоч, можливо, і планувалося влаштувати вибух у людному місці біля вокзалу. Однак попередні випадки говорять про те, що все ж вибухівку приносили у приміщення ТЦК. Можливо, і тут мало відбутися щось подібне, хоч територіальний центр комплектування у Франківську зовсім не поруч із залізничним вокзалом.Але річ в іншому: у країні не сьогодні й не учора розпочалася хвиля негативу стосовно співробітників територіальних центрів комплектування за їхні мобілізаційні методи, які багато хто називає "людоловством". І тут неважливо навіть, наскільки інформація про ці методи є достовірною. Скажімо, у цій же Івано-Франківській області останнім часом говорять про не один і не два випадки жорсткого чи навіть жорстокого побиття працівниками ТЦК людей, яких і мобілізувати неможливо через їхні захворювання.Повторимося, достовірність цієї інформації викликає питання — але! Достовірність цікавить суддів під час винесення вироку. А суспільству достатньо того, що хтось десь сказав, почув і передав далі…. А якщо один із таких випадків ще й правдивий, а до того ж у когось із цих підлітків якийсь із родичів став свідком такого інциденту (чи принаймні розказав, що став свідком), чи, не дай Боже, сам став жертвою такого інциденту? Чи не може ж таке бути, що процес вербування просто впав у благодатний ґрунт під назвою "ТЦК — не люди, помстися їм за своїх родичів чи земляків"?Карантини й нокдауни як непроговорений чинникІ ще один нюанс, уже виключно щодо франківського інциденту, бо у всіх інших брали участь дорослі виконавці. Українська освітня система фактично п’ять років працює із величезними перебоями. Спочатку коронавірусні нокдауни, потім (і навіть зараз) нокдауни локальні, а з 2022 року — повномасштабна війна і на довгий час знову дистанційне навчання.Усе це аж ніяк не сприяло ні освіті дітей, ні їхньому вихованню, соціалізації, дисциплінуванню тощо. Фактично ми маємо величезну прогалину у вихованні, у підготовці цілого покоління дітей до дорослого життя. 15-річному співвиконавцю теракту в Івано-Франківську було 10, коли він фактично перестав повноцінно навчатися, а в кращому випадку сидів перед ноутбуком чи телефоном і удавав, що учиться.Це ще не втрачене покоління, але якщо держава не задумається про нього, ми дійсно можемо через деякий час зіткнутися з серйозними проблемами, коли ці підлітки виростуть і підуть геть не готовими у доросле життя.Інформаційна гігієна, без якої не впоратисяЗвісно ж, не можна не відзначити фактор соцмереж та месенджерів. У поколінні нинішніх 35-50-річних українців — людей із, скажімо, проблемним мисленням, може, і не менше. Все ж вони пережили 90-ті, які навряд чи за рівнем суспільної катастрофи поступаються нинішній ситуації у регіонах, далеких від фронту. Але тоді не було Інтернету. У потенційних організаторів отаких от терактів, навіть якби вони й хотіли б тоді це зробити — просто не було під рукою настільки зручного ресурсу, як зараз.Усе це означає, що, крім соціальної реанімації нинішніх 13-17-річних підлітків, держава має активно зайнятися й інформаційно, мережевою безпекою. І це стосується уже не тільки підлітків, а і дорослих. І не тільки блокування тих чи інших ресурсів, а і формування сприятливого інформаційного фону, перш за все — своїми діями. Адже спровокувати суспільство на дії проти ТЦК, особливо коли багато чого з розтиражованих у мережі аж ніяк не вигадка — особливих зусиль не треба. А от погасити цю агресію, повернути хоча б більш-менш прийнятний рівень довіри суспільства до влади (що одразу знизить кількість охочих влаштувати криваву провокацію у приміщенні ТЦК) — ось це справді складне завдання. Однак без його виконання ми будемо приречені на подібні теракти й після війни. Просто тоді об’єктами, до яких нестимуть вибухівки, стануть не ТЦК, а якісь інші державні структури. До слова, ФСБ уже апробувала цю методику — й навряд чи від неї просто так відмовиться.

Як і попереджав звільнений на межі другого і третього років повномасштабної російсько-української війни головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, ситуація на полі бою перейшла у затяжну, тупикову фазу, коли повну перемогу однієї зі сторін уже не могло йтись. Та, попри це, третій рік повномасштабної війни приніс нам низку знакових подій.Курська операція ЗСУ6 серпня 2024 року війна в прямому сенсі прийшла в Росію. Підрозділи Сил оборони України перетнули державний кордон в Сумській області — й розпочали наступ на територію Курської області в Суджанському районі.Ця операція застала зненацька не тільки росіян, а українців й, власне кажучи, увесь світ. Такого кроку з боку командування Збройних сил України не чекав ніхто — хоч, як виявилося, він був досить-таки прогнозованим і очікуваним.Проваливши перші дні оборони на своїй території, російські війська втратили контроль над чималою частиною території Курської області. Центром "української Курщини" стало місто Суджа, яке, за іронією долі, колись формально було столицею комуністичної й підконтрольної Кремлю Української республіки.Попри усі спроби вибити ЗСУ, російські війська не досягли успіху навіть на власній території. Натомість вдалися до кількох авіаударів уже по міжнародно визнаній своїй території — зокрема, по інтернату для літніх людей у Суджі. Це тільки підкреслило повне безсилля Російської Федерації, яке навіть вдалося до залучення на курському напрямку підрозділів із Північної Кореї, але і це не допомогло Кремлю повернути контроль над Суджанщиною.Навіщо Україна вдалася до цієї операції — достеменно невідомо. Спочатку йшлося, що це був удар на відволікання частини російських військ від Донбасу. У нинішніх умовах усе частіше з’являються версії щодо майбутнього обміну цієї території на частину окупованих Росією українських земель — наприклад, Запорізької АЕС з околицями.Українські дрони над РосієюІншим фронтом, відкритим Україною на території країни-агресора, став повітряний. Українські дрони та ракети (перш за все, звісно ж, безпілотники) атакували об’єкти на території Російської Федерації й раніше, але у 2024-му ці удари стали справжньою системою.Звісно ж, українська армія зосередила свої удари зовсім не на тих об’єктах, які обстрілювали на території України росіяни. Можна говорити про те, що ЗСУ є значно людянішими за російських варварів, але краще зосередитися на тому, що українські удари мають цілком практичний смисл, що в умовах обмеженої номенклатури озброєння є ключовим.Один з основних напрямків українських дронових ударів — це об’єкти нафтогазової галузі Російської Федерації. Наші безпілотники завдали відчутного удару по нафтозаводах, нафтобазах та інших структурних підрозділах головного бюджетотворчого підрозділу російської економіки.Мапа ударів дронів (ракети, які й використовувалися значно рідше, долітали не так далеко) вражає — фактично під ударом опинилася уся європейська, практично до Уральських гір, територія Росії. Та головне у цій операції — наслідки. Які є досить серйозними, особливо якщо додати до них санкції США проти "сірого танкерного флоту" країни-агресора. Кремль почав недоотримувати кошти на ведення війни у тих масштабах, у яких вів раніше.Війна на Західному ДонбасіТретій рік повномасштабної війни розпочався фактично із виходу Збройних сил України з Авдіївки. Ця битва обернулася для української армії серйозними проблемами — як кадровими, так і територіальними. Виявилося, що втримати оборону за Авдіївкою ЗСУ дуже важко — тож українська армія почала відступ.Звісно ж, наступ російських окупантів був зовсім не стрімким, та все ж росіяни захопили Мар’їнку і Селидове, Українськ, Курахове — і підійшли до Покровська (північніше) та Великої Новосілки (південніше). Фактично ці населені пункти стали останніми на шляху росіян до адміністративних кордонів Донецької області.Та провалом для України донбаський наступ РФ у 2024 році вважати все ж не варто. Невдалим періодом — так, але він разом з тим обернувся такими втратами для окупантів, що вони до кінця третього року повномасштабної війни докотилися до використання у своїй армії віслюків. Бо уся більш-менш придатна для роботи в зоні бойових дій техніка просто закінчилася, адже була знищена ЗСУ.Також зросли й втрати особового складу ворога. Саме через цей наступ на Донбас, який обернувся захопленням кількох десятків квадратних кілометрів, фактично завершив активні дії росіян на театрі нинішньої війни. На Західному Донбасі росіяни надірвалися — і невипадково усе частіше почали в публічному просторі говорити про переговори.Переговори, яких немаєСправді, російські втрати під час третього року повномасштабної війни досягли таких масштабів, коли приховувати їх уже не було можливості. Применшувати — так, приховати величезні розміри — ні. І цвинтарі по усій Росії, і відео родичів. і самих військовослужбовців армії РФ в мережі — усе це просто кричало про те, що росіяни втрачають величезну кількість людей.А поповнювати підрозділи щомісяця ставало усе важче — і грошей на контракти через проблеми з економікою усе менше, і кількість охочих іти на війну з практично гарантованим летальним підсумком зменшувалася. Невипадково на Курському напрямку з’явилися підрозділи північнокорейської армії.Усе це, а також економічна катастрофа, яка впритул наблизилася до Росії, призвело до того, що тамтешні пропагандисти усе частіше почали говорити про переговори. І хоч сам російський диктатор Володимир Путін поки мовчить про можливість зустрічі з українським колегою — усе його оточення уже відверто говорить про необхідність зупинки війни. Про захоплення ж України та інші вимоги, на кшталт "денацифікації" чи "демілітаризації", не йдеться взагалі. Росіяни фактично визнали провал головної ідеї, яка призвела до початку повномасштабної війни.Та переговорів як таких досі немає. Президент США Дональд Трамп, який обіцяв до виборів завершити війну за 24 години, намагається знайти якісь важелі впливу на обидві сторони, але виходить невдало навіть щодо слабшої України, не кажучи вже про ядерну Росію. І коли переговори стануть справжніми переговорами — поки не знає ніхто."Найскладніша" зима такою не виявиласяЩе одна подія третього року повномасштабної війни — це та, яка не сталася. Перед кожною зимою українців лякали "найскладнішим" періодом в історії країни, після ракетних ударів осені-зими 2022-го це стало уже аж ніяк не перебільшенням. Чекали чогось подібного і під час нинішньої зими.Та зараз, за чотири дні до завершення календарної зими, можна констатувати — ця зима пройшла для України значно легше, ніж перша часів повномасштабної війни. Не було серйозних відключень, а ті, які траплялися — були регіональними, а не загальноукраїнськими. Період же тотального блекауту досить швидко завершився — і завдяки теплій (до середини лютого) зимі, і завдяки успішній роботі української ППО.А також до цього доклалися дронові атаки по авіаційних об’єктах на території Росії. Обстріли тилової території України з російських літаків стратегічної авіації стали значно рідшими, а потім окупанти взагалі перейшли на удари корейськими балістичними ракетами. Та і вони не завадили нашій державі без особливо драматичних зусиль пережити третю зиму повномасштабної війни — і дивитися у майбутнє з оптимізмом.

Минулого тижня Україну, після кривавих російських атак на мирні міста з десятками загиблих, сколихнули не менш кричущі події — напади на територіальні центри комплектування та їхніх працівників. Тут, на жаль, не обійшлося без жертв, і звісно ж, російського впливу. Однак обмежуватися лише констатацією цього факту — означає не розуміти загальної картини, яка є дещо глибшою, ніж чергова спецоперація ФСБ РФ.Як усе відбувалося1 лютого в Україні сталися одразу дві резонансні події, пов’язані із процесом мобілізації, адже під удар потрапили працівники територіальних центрів комплектування. У місті Пирятин Полтавської області, біля автозаправної станції, було здійснено напад на працівника ТЦК, який загинув внаслідок поранення вогнепальною зброєю. Підозрюваного у вбивстві затримали, ЗМІ з’ясували, що він у такий кривавий спосіб намагався "визволити" від мобілізації родича співмешканки.Того ж дня у Рівному пролунав вибух на території територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Загинула одна людина, понад п'ять отримали поранення (один поранений — у важкому стані). Усі постраждалі — працівники ТЦК.Увечері наступного дня, 2 лютого, стався вибух у Павлограді Дніпропетровської області — знову біля ТЦК. Цього разу, на щастя, обійшлося без жертв, але один із військовослужбовців отримав поранення.Хто стоїть за вибухами у ТЦК і кому це потрібноСитуація у всіх цих історіях не є гомогенною. Цілком очевидно, що убивство працівника ТЦК у Пирятині у цьому переліку стоїть окремо, а от вибухи біля територіальних центрів комплектування, якщо говорити прямо, "здали" самі себе. Якщо після першого вибуху, в Рівному, могли ще залишатися сумніви, то подія у Павлограді, яка сталася практично одразу після рівненської — підтвердила підозру про "російський слід".Про це досить швидко заявили й українські посадові особи. Наприклад, головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський та очільник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко. Вони зазначили, що за вибухами в Рівному та Павлограді стоїть Російська Федерація, що є цілком логічним і єдино правильним висновком. "Насильство щодо військовослужбовців — неприпустиме. Розраховуємо на повне і всебічне розслідування цих злочинів. Винні мають понести заслужене покарання", — писав у Telegram Олександр Сирський.Водночас Андрій Коваленко назвав три випадки агресії проти військових — операціями, які курують ГРУ Російської Федерації та ФСБ."Паралельно з цим посилюється ще медійна компанія, яка триває з 2022-го, але особливо великі зусилля щодо підриву мобілізації й вливання в медійну частину (блогери, боти, соцмережі) росіяни вкладають з 2024-го", — наголошував Коваленко.Висновок цей очевидний з двох простих причин. По-перше, росіяни до третіх роковин повномасштабного вторгнення зрозуміли — перемогти Україну на полі бою вони не здатні. Країна-агресор, кинувши усі наявні сили, досі не може окупувати навіть усю територію Донецької області, що вже говорити про окупацію хоча б усієї правобережної України. На це сил у Кремля уже не лишилося — і поява на фронті військових з КНДР це більш ніж промовисто засвідчує. По-друге, влада в Росії, як відомо, в руках у ФСБ. А ФСБ саме і діє у форматі спецоперацій, зокрема, диверсійних — намагаючись підірвати ситуацію всередині країни, яку не вдається захопити суто військовими методами. Теракти в Україні насправді були очікуваними – залишалося лише зрозуміти, де і проти кого конкретно вони мали бути спрямовані.На початок 2025 року у ФСБ цілком очевидно зрозуміли, що найвразливішою з погляду суспільного негативу є установи під назвою ТЦК. Тому саме по них і були завдані удари — перші, але, ймовірно, не останні. Бо два вибухи, рівненський та павлоградський, свого головного результату — дестабілізації всередині України — не досягли. Тож ФСБ буде змушена продовжувати свою діяльність для того, аби представити диктатору Путіну хоча б якісь результати, бо навряд чи убивство працівника ТЦК у Рівному і було цим результатом. Путіну потрібна не одна жертва, а дестабілізована Україна.Але, досить швидко розібравшись з винними у цих терактах, не варто забувати, що з’явилися вони не самі по собі. Що атаки на територіальні центри комплектування — не є чимось, що впало в Україну з неба. І отут треба згадати смертельний інцидент у Пирятині.Замість висновкуЗвісно, поки що ми не маємо усієї повноти інформації про пирятинського "стрілка" та того, кого він "визволяв" (ЗМІ дізналися, що цей мобілізований нібито брав активну участь у підготовці нападу, корегуючи дії свого родича), але один більш-менш реальний висновок можна зробити.Висновок цей полягає у тому, що до убивства працівника ТЦК Росія непричетна. Принаймні, прямо, як у Рівному, де "російський слід" підтвердив інший теракт, який не відбувся. Як відомо, 3 лютого у цьому місті затримали двох молодих людей, які мали організувати вибух біля відділку поліції. Їхні дії, це прямо заявляють у СБУ, були інспіровані з Росії. Тож тепер картина із вибухом у рівненському ТЦК стає очевидною. У Пирятині ж ситуація є інакшою. І тут варто визнати, що до цього інциденту так чи інакше причетна уся Україна. Звісно, це не можна назвати провиною, але варто говорити про відповідальність того чи іншого ступеню. Про відповідальність влади, яка, проваливши процес мобілізації (у лютому-березні 2022-го людей у ТЦК просто розвертали), влаштувала процес бусифікації та затримок на блокпостах у цілком російському стилі. Про відповідальність ТЦК, бо військово-лікарські комісії при них в певний момент почали штампувати "вироки" про придатність до військової служби, попри стан здоров’я затриманих громадян. Про відповідальність самих громадян, які мали регулярно проходити ВЛК, які мали оновити військово-облікові дані, які не мали права давати хабарі й влаштовувати запливи у Тисі.Українська держава і суспільство після короткотривалого єднання на початку повномасштабної війни знову розділилися — і почали звинувачувати одне одного у всіх проблемах. Нічого дивного немає в тому, що російські спецслужби зачепилися за ті проблеми, які виникли у взаємодії між державою та громадянами у ключовій точці перетину їхніх інтересів — ТЦК. І далі логічно використали незадоволення частини українців діями екс-військкоматів, аби влаштувати вибухи, імітуючи незадоволення українського суспільства. А пирятинський "стрілок", імовірно, був накручений російською чи проросійською пропагандою в Telegram, який є основним джерелом інформації для українців — і основним джерелом дезінформації українців для ФСБ.Отже, провина російських спецслужб у цих історіях є очевидною, але відповідальність за жертви, яких не мало бути — і на українцях. На владі й проваленій комунікації. На громадянах, які забули, що вони — громадяни, а не просто населення. Усе це і призвело до того, що у Пирятині та Рівному загинули люди. І, можливо, ці смерті не стануть останніми. Принаймні, ФСБ РФ не залишається нічого іншого, як знищувати Україну зсередини, бо іззовні, на лінії бойового зіткнення, справи для окупантів ідуть усе гірше.

Російські окупаційні війська продовжують завдавати регулярних ракетно-дронових атак по території України (втім, не тільки по наших містах). Сили оборони України, своєю чергою, відповідають не менш активними ударами по об’єктах на території країни-агресора. З одного боку, ситуація є нібито ідентичною. З іншого — те, куди прилітають російські та українські дрони, демонструє і загальну різницю між ЗСУ та російською армією, між Україною та країною-агресором.Українські атаки: нафтогазовий векторПовітряні атаки Збройних сил України по території Російської Федерації почалися ще 2022 року. І в кожен конкретний момент часу вони мали відповідно орієнтований вектор. Так відбувається і зараз, під час чергової серії ударів українських дронів. Після нещодавніх атак по нафтосховищах Сили оборони України повернулися до перевіреної раніше тактики — знищення нафтопереробної галузі країни-агресора.24 січня під час однієї з наймасованіших атак під удар потрапив один із найбільших російських нафтопереробних заводів — Рязанський. Тоді ж безпілотники прилетіли на інший рязанський об’єкт — теплову електростанцію.26 січня Україна завдала повторного удару по Рязанському НПЗ. Офіційно причини повторного удару, звісно ж, не називаються, але можна зробити висновок, що перший удар не завдав такої шкоди, як очікувалося. І справді, після атаки 26-го нафтопереробний завод охопила настільки масштабна пожежа, що з нею місцеві МНСники нічого не змогли зробити (крім того, що була вигадана формула "контрольоване вигоряння", тобто коли структури, відповідальні за гасіння пожеж, просто сидять і чекають, коли нарешті все згорить, щоб потім заявити, що пожежа зупинена).Наступного дня, 27 січня, українські дрони атакували нафтопереробний завод у Тверській області. 29-го — у Нижегородській, в місті Кстово. (А також нафтоперекачувальну станцію в Андреаполі, що у Тверській області.) 31 січня під український удар потрапив нафтопереробний завод ТОВ "Лукойл-Волгограднафтопереробка" у місті Волгоград.Усе це разом з американськими санкціями, які, за деякими даними, підштовхнули двох головних покупців російської нафти — Індію та Китай — відмовитися від цього поставника — свідчить про те, що зараз Україна і союзники систематично і планомірно вибивають з рук Володимира Путіна головний козир, головний пункт наповнення бюджету. Який (бюджет) на початку 2025 року залишає бажати значно кращого, ніж про нього розповідають кремлівські пропагандисти.Російські атаки: люди, люди та ще раз людиА тепер подивимося, куди били російські ракети й дрони за цей же період — останній тиждень січня. 26 числа шість бомб прилетіли у місто Берислав на правобережжі Дніпра у Херсонській області. Кілька лікарів отримали контузії. Взагалі Херсон і околиці можна згадувати практично щодня — настільки часто росіяни обстрілюють втрачену ними восени 2022 року територію.27 січня — удар по місту Степногірськ, що у Запорізькій області. Наслідком прильоті КАБів стали чотири поранені. Наступного дня під удар потрапили Харків (пожежа на підприємстві, четверо поранених людей), Одеса та область (пожежа на складі із зерном).29 січня також, на жаль, не обійшлося без жертв. У Миколаєві під час удару на підприємство харчової промисловості загинули дві працівниці. Для атаки на Київ тієї ночі росіяни використали "шахеди", нашпиговані шрапнеллю — дрібними осколками. Як повідомляв керівник Офісу президента Андрій Єрмак бойова частина у таких дронах разом зі шрапнеллю досягає 90 кг, аби збільшити кількість жертв серед цивільних.30 січня — російський дрон чи його залишки врізалися у багатоповерхівку на околиці Сум. Частина квартир в одному під’їзді повністю знищена, дев'ятеро мирних мешканців загинули. У Краматорську на Донеччині того ж дня обійшлося без жертв, але понад десять осіб постраждали внаслідок удару по цивільній інфраструктурі. 31 січня мішенню для росіян знову стала Одеса. Удар прийшовся по історичному центру міста, постраждав готель "Брістоль", один із яскравих зразків необарокової архітектури кінця ХІХ століття. . І нарешті 1 лютого ракета Х-22 прилетіла у багатоповерхівку в Полтаві. Загинули 14 місцевих мешканців, з них двоє — діти.Як бачимо, тут теж можна помітити спільний вектор. Росіяни б’ють по житлових будинках, по цивільній інфраструктурі, яка не має жодного відношення до Збройних сил України, як намагаються переконати світ російські пропагандисти. А часто ми не чуємо взагалі жодних коментарів — ударили, влучили у житловий будинок і забули про це, ніби й не було.Бий своїх, щоб чужі боялисяІ це стосується не тільки українських територій. Того ж дня, коли ракета прилетіла у полтавський житловий будинок, російська авіабомба упала на будинок-інтернат для літніх людей у місті Суджа Курської області, яке тимчасово контролюють українські війська.Тут, звісна річ, росіяни не обійшлися без коментарів. Спочатку російські пропагандисти заявили, що завдали удару по скупченню ЗСУ в Суджі, а потім, коли стало відомо, куди саме упала бомба — почали звинувачувати у цьому самих українців, мовляв, це була провокація, спрямована на те, аби зірвати можливі переговори. Так, ніби для зриву переговорів недостатньо перерахованих вище ударів російських окупантів по українській території.При цьому росіяни "забули", що 12 січня вони уже били по суджанському інтернату, але тоді заявлялося, що там, мовляв, був штаб українських військ. Зараз вони намагаються запевнити світову спільноту у тому, що це був удар ЗСУ.І Суджа стала не єдиним російським населеним пунктом, який постраждав внаслідок дій російської ж армії. Одна з ракет упала на території Липецької області РФ, спричинивши відключення електроенергії у понад 500 будинках.Усе це свідчить про те, що у той час, коли Україна здійснює планові атаки на нафтову інфраструктуру Росії, намагаючись зупинити експорт російської нафти — росіяни без особливої воєнної користі, б’ють по звичайних житлових будинках та цивільній інфраструктурі, причому не тільки українській, а і своїй. Можна сказати, що від дій російської армії росіян постраждало значно більше, ніж від масових атак Сил оборони України. Війна не просто прийшла на територію Росії – її в прямому смислі принесла туди сама російська армія. І, зважаючи на випадок із Суджею, не планує у цьому зупинятися.

Для футбольної України 30 січня завершився європейський сезон. Якщо "Шахтар" у Лізі чемпіонів до останнього туру боровся за місце у плей-офф (втім, як показали результати восьмого, фінального туру, навіть перемога нічого не дала б донеччанам), то "Динамо" у Лізі Європи втратило усі шанси на плей-офф, програвши шість перших матчів і опинившись на останньому місці в лізі. Пропустивши при цьому уперед навіть представників Азербайджану, Латвії та Ізраїлю — яких у найкращі роки українські гранди просто не помічали на своєму шляху.За увесь сезон-2024/25 Україна не набрала навіть чотирьох залікових балів. І це підтвердило справжню катастрофу українського футболу, точніше, її продовження. Бо наступного сезону Україна уперше за багато років — уперше в ХХІ столітті! — буде представлена у Лізі чемпіонів лише однією командою. Причому чемпіон України потрапить не у саму Лігу напряму, як цього сезону "Шахтар", а у кваліфікацію ЛЧ. У другий кваліфікаційний раунд. Що означатиме необхідність проходження трьох кваліфікаційних стадій на шляху до власне Ліги. І це — лише тому, що на кінець минулого сезону (місця у кваліфікаціях на сезон розраховуються з річною паузою, на сезон-2025/26 — за підсумками сезону-2023/24) Україна у таблиці коефіцієнтів УЄФА фінішувала на 18-й позиції.Зараз же Україна опинилася на 23-му місці, передостанньому, яке дозволяє стартувати з другої кваліфікації, а не з першої. Та уже в наступному сезоні з таблиці коефіцієнтів випаде крайній із традиційно п’яти останніх сезонів, які йдуть в залік, сезон-2020/21. В тому сезоні коефіцієнт України був 6,800, тоді як в Угорщини (відстає на 0,9 бала) — 4,250, а у Румунії (відставання від України на 2,4 бала) — лише 3,750. Як бачимо, уже на старті наступного сезону Україна опиниться в зоні аутсайдерів європейського футболу — і, якщо нічого не зміниться на краще, то з сезону-2027/28 чемпіон України змушений буде стартувати у кваліфікації ЛЧ разом із представниками таких країн, як Андорра, Гібралтар і Сан-Марино.Падіння України майже на дно європейського футболу зрозуміле. Гранди, "Шахтар" і "Динамо", не мають зараз ресурсів для того, аби купляти якісних футболістів — та й хто поїде у воюючу країну, де на матчі єврокубків треба літати не з Борисполя чи Львова, а з сусідніх країн, спочатку багато годин проїхавши туди автобусом. Усі інші учасники єврокубків не мають взагалі нічого — цього сезону уперше аж три представники України не набрали за увесь євросезон жодного залікового очка, тобто не спромоглися навіть на одненьку нічию. І це — у кваліфікаціях євротурнірів, де не було європейських топ-суперників.Криворізький "Кривбас" (колишній "Гірник", який за давньою українською традицією привласнив собі ім’я історичного клубу) програв чеській "Вікторії", а житомирське "Полісся" — взагалі представнику Словенії, "Олімпії". "Дніпро-1" влаштував справжнє шоу — спочатку зайняв у чемпіонаті України четверте місце, заявився у єврокубки, а потім взяв і припинив існування. До клубу претензій жодних — власник чи інвестор перестав давати гроші, от і не стало коштів для існування. Але чим думала УАФ, заявляючи клуб-майже-банкрот? Про те, що "Дніпро-1" не вийде на сезон-2024/25, говорили усі спортивні ЗМІ ще з початку весни, але Асоціація футболу цього уперто "не помічала". От і отримала у підсумку не заміну "Дніпра-1" на когось іншого, а просто дискваліфікацію.Отак усі фактори й призвели до того, що Україна натурально посипалася і з недавнього середняка з претензіями — нагадаємо, що ковідного 2020-го донецький "Шахтар" грав у півфіналі Ліги Європи. А наступного сезону відразу дві команди від України виступали у 1/8-й ЛЄ. Нині про такі результати можна лише помріяти. Що чекає на Україну в європейському сезоні-2024/25? Чемпіон — ним, скоріш за все, стане "Динамо", яке провалило нинішні матчі у Європі — стартуватиме в другому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів. Володар Кубка (якщо ним не стане "Динамо"; якщо ж Кубок виграють кияни — тоді віце-чемпіон України, найімовірніше, це буде "Шахтар") розпочне участь у Лізі Європи з першого ж кваліфікаційного раунду. І на шляху до групи ЛЄ муситиме пройти чотирьох суперників, а серед них можуть виявитися і невдахи кваліфікації ЛЧ. Ще два місця Україна отримає у кваліфікації Ліги конференцій, найслабшого турніру — де, втім, "Полісся" з "Кривбасом" не зуміли пробитися в стадію Ліги. Для порівняння — у цьогорічній ліговій стадії ЛК грали представники таких "футбольних" країн, як Білорусь, Боснія і Герцеговина, Вельс, Вірменія, Ірландія, Ісландія, Молдова та Північна Ірландія. Ірландці з ісландцями та боснійцями навіть вийшли у плей-офф. А от Польща, на яку українські уболівальники завжди дивилися скоса — не просто вийшла у "євровесну" аж двома командами, так ще й одна з них, "Легія", пробилася напряму у другий нокаут-раунд, 1/8-му фіналу. України, як відомо, в цій Лізі конференцій не було взагалі, жоден із двох клубів не пройшов кваліфікацію.Звісно, можна чекати, що "Олександрія", яка потужно вистрілила під керівництвом тренера Руслана Ротаня, наступного сезону покаже себе у всій красі. Що "Полісся" чи "Кривбас" (цього разу у них буде одна путівка на двох, і у весняних турах Прем’єр-ліги їм доведеться визначитися — хто ж буде грати у Європі) наберуть хоч якісь очки, не кажучи вже про прохід у лігову стадію ЛК. Але…Але сподівання ці відверто мізерні. І кожна команда, яка потрапить у лігову стадію кожного з трьох єврокубків — буде сприйматися як справжній футбольний подвиг. Особливо це стосується Ліги чемпіонів. Дуже скоро ми можемо опинитися в ситуації, коли мріятимемо не про перемогу над дортмундською "Боруссією" (як це було в останньому турі Ліги чемпіонів-2024/25), а про сам факт зустрічі з клубом такого рівня. Бо ж вони, як відомо, потрапляють у Лігу чемпіонів напряму, без кваліфікацій. Як ще рік тому український чемпіон…До речі, про чинного поки що чемпіона — "Шахтар". Матч у Дортмунді став останнім для капітана команди Тараса Степаненка. 35-річний уродженець Великої Новосілки (його малу батьківщину саме у ці дні окупували російські війська), один з останніх вихованців давно зниклого запорізького футбольного клуба "Торпедо", Степаненко підписав контракт із новачком — і уже одним із лідерів у поточному сезоні — турецького чемпіонату, "Еюпспором". Але головним у цій історії є не втрата такого досвідченого гравця, а символізм завершення української частини кар’єри Тараса.Річ у тім, що Тарас Степаненко у нинішньому складі донецького "Шахтаря" — був останнім футболістом, який грав на "Донбас-Арені". Відтоді пройшло уже понад 10 років, склад донеччан, які зараз живуть у Києві, а грають, де прийдеться, серйозно змінився. Зокрема, роз’їхалися усі тодішні легіонери. А хто не роз’їхався, як Дарійо Срна, той завершив кар’єру і почав працювати в клубі на топ-менеджерській посаді. Степаненко залишався останнім, хто ще пам’ятав, як це воно — "Шахтар" грає на рідному, суперсучасному стадіоні за присутності 40-50 тисяч глядачів. Своїх глядачів.Ця символічна втрата, це остаточне прощання з живою пам’яттю про найкращий стадіон не просто України, а цілої Східної Європи — ніби підкреслює ті темні часи, у які занурився український футбол. І коли він знову вирине з цих похмурих глибин на поверхню — невідомо нікому у світі….

В американській політиці усе робиться без поспіху, ретельно і навіть дещо повільно, але з акцентом на надійність. Обраний президент вступає на посаду не через кілька тижнів після виборів, а через два з половиною місяці. І новий кабінет (США — президентська держава, президент є і главою уряду, тому уряди там змінюються після появи нового господаря у Білому домі) формується не за день, в експрес-режимі. Так, за перший тиждень другого президентського терміну Дональда Трампа Сенат ухвалив рішення лише по трьох кандидатурах. (Четвертий, віце-президент, він же тимчасовий президент Сенату, обирається на виборах разом з президентом.) Одним із членів другого кабінету Трампа стала нова очільниця наймолодшого федерального міністерства, внутрішньої безпеки США — воно було створене 2002 року як реакція на теракт 11 вересня 2001-го — Крісті Ноем. Втім, це міністерство займається винятково внутрішніми проблемами Сполучених Штатів, тож цікавість до нього за межами США мінімальна.А от два інші міністри — очільник Держдепу (американський аналог міністерства закордонних справ у інших країнах, тільки з дещо іншими повноваженнями) та міністерства оборони — прогнозовано викликають підвищений інтерес. Особливо в Україні, для якої США є важливими союзниками у питанні допомоги у війні з Росією. Отже, хто такі Марко Рубіо та Піт Хегсет, чого чекати від них нам — і світу?Рубіо — за чи проти України?Державний секретар — одна із найважливіших посад в системі американської влади. Варто нагадати лише один промовистий факт — у лінії наступності президентських повноважень (простіше кажучи, хто обійме посаду президента, якщо з главою держави щось станеться) саме держсекретар йде першим серед міністрів, після віце-президента та керівників двох палат Конгресу. Тобто саме очільник зовнішньополітичного відомства — головний американець, не обраний, а призначений Конгресом, який може стати президентом країни. Тож увага до керівників Держдепу завжди велика.А ще — цікаво, що Дональд Трамп, який розпочав свою другу каденцію з боротьби проти мігрантів, на посаду держсекретаря обрав сина мігрантів. Батьки Марко Рубіо народилися на Кубі — і втекли до США, між іншим, за три роки до перемоги Фіделя Кастро, тож були типовими мігрантами, які шукали не свободи, а кращого, багатшого життя. Хоч, звісно, до персони самого Марко це не має прямого відношення, але факт цікавий.Сам Рубіо став відомим ще під час перебування в Сенаті, коли зайняв різку позицію щодо світових авторитарних режимів — перш за все, щодо Китаю. Йому навіть забороняли в’їзд на територію КНР. Зараз, звісно, залюбки запросять до Пекіна на переговори — яких, підозрюємо, буде багато.Ще 2016 року Рубіо міг стати кандидатом у віце-президенти при республіканцю Мітту Ромні, але той обрав іншого політика, тодішнього спікера Палати представників Пола Раяна. Марко ж продовжив свій шлях — на якому 2024 року уперше навсправжки перетнувся з Україною. Це сталося у квітні 2024-го, коли він проголосував проти чергового пакета допомоги Україні.Це, звісно ж, сам процес не зупинило, але змушує бути пильним щодо цього персонажа, який одразу після призначення на посаду очільника Держдепу зробив заяву про Україну — війну треба закінчувати, але коли вона закінчується в такому стані, як зараз, без очевидної переваги однієї зі сторін, то обидві сторони мають іти на певні поступки. Очевидно, у випадку України у заяві Рубіо йшлося про визнання фактичного контролю Росії над окупованими територіями — тобто це і не поступка, а констатація факту, як було і 2014 року, після анексії Криму та окупації Донбасу. Але варто бути уважними до наступних заяв нового очільника Держдепу, який уже встиг переговорити з ключовими європейськими колегами — очільницею МЗС Німеччини Анналеною Бербок та генсеком НАТО Марком Рютте (обидва ці політики є чітко проукраїнськими, що важливо) щодо майбутнього України та Європи. Про членство України в Альянсі, звісно ж, не йшлося, зате Рубіо однією з перших заяв дав чітко зрозуміти — російсько-українську війну треба завершити так, щоб вона не відновилася за кілька років. І це можна однозначно записати у позитив для нашої держави, яка і так буде змушена пережити дуже важкі повоєнні роки, коли треба буде наздоганяти світ, що пішов уперед у своєму розвитку, поки ми воюємо за право на існування.Отже, резюмуючи, поки що позиція Рубіо є схожою на відому крилату фразу про те, що "краще жахливий кінець, ніж жах без кінця". Втім, зважаючи на те, що наприкінці лютого 2022 року російські війська стояли під Києвом — нинішня лінія фронту, яка в перспективі стане новою лінією розмежування, навряд чи є жахливим кінцем цієї війни. Війни, яка, за словами нового очільника Держдепу, має стати останньою для України.Хегсет — "закінчувати війну треба вже"Звісно ж, антиамериканські медіаресурси відреагували на призначення міністром оборони тимчасового радника Дональда Трампа його тимчасового радника під час першої президентської каденції Піта Хегсета очікуваним меседжем — армію США очолив телеведучий. Але це, як завжди у росіян (бо вони і є головними антиамериканістами світу), це лише половина правди.Бо задовго до кар’єри телеведучого Хегсет пішов служити до американської армії. І не просто відсиджувався на кубинській базі Гуантанамо, а і воював як доброволець в Іраку — отримавши там Бронзову зірку і Значок бойового піхотинця. Останній отримують за безпосередню участь у бойових діях, а Зірку (четверту за рангом військову нагороду США) — за доблесть в бою. Тож до Пентагону в’їхав не якийсь медіаперсонаж, що не має жодного поняття про ту царину, якою керуватиме, а людина з більш ніж 10-річним досвідом служби в армії, ба більше, досвідом війни.Та поки що від новопризначеного очільника Пентагона Білий дім чекає вирішення двох інших ключових питань сучасності. Це, по-перше, наведення порядку із військовими закупівлями — виявляється, це не тільки українська тема, у Штатах і свої проблеми з цією темою. По-друге —  Хегсет уже заявив, що займеться проблемою південного кордону. В цьому нічого немає дивного, адже Трамп обіцяв вирішити питання мексиканських мігрантів, тож міністр оборони — активний консерватор й особистий прихильник чинного президента, буде одним із ключових персонажів у цій темі.Щодо України, то у Піта Хесгета позиція ще з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації була досить однозначна. Перед призначенням на посаду він знову її повторив. Звучить ця позиція так: ми знаємо, хто — агресор, а хто — жертва, ми хочемо, аби усе завершилося з максимальною вигодою для України, але закінчувати війну треба вже.Власне, і позиція Рубіо, і заяви Хегсета — є цілком в контексті позиції самого Дональда Трампа. Республіканська влада США планує максимально швидко завершити російсько-українську війну. І є підстави вважати, що під час роботи над цим завершенням українські інтереси таки будуть враховуватися. Це якщо коротко резюмувати те, з чим два головні — для нас — чиновники другого кабінету Трампа прийшли на свої посади. А далі будемо дивитися на те, як вони втілюватимуть цю позицію у життя.

45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп повертається до Білого дому і стає 47-м. Оскільки США є головною країною західного світу, то багато в чому саме від позиції її президента залежить ситуація на зовнішньополітичній арені. Зокрема, і в Україні. Чого чекати Києву від старого-нового президента США, що пишуть про можливе майбутнє перемир’я і перспективи завершення війни західні та східні ЗМІ — у нашому матеріалі.Відбитися від Росії вкрай важкоВідоме арабське видання Al Jazeera, коментуючи плани нової адміністрації Білого дому зупинити війну, акцентується на проблемах перш за все України. У матеріалі, присвяченому сприйняттю нинішнього стану російсько-української війни в країні-жертві, журналісти нагадують про ті проблеми з боку Заходу, з якими зіткнулася Україна за час повномасштабного вторгнення Російської Федерації.При цьому Al Jazeera згадує про українську кав’ярню з обіграним гаслом трампівської передвиборчої кампанії — Make Russia Small Again. Але, разом з тим, журналісти визнають, цитуючи як простих українців, так і американських чиновників — повернути всі окуповані Росією території під контроль України зараз є неможливим.Видання наголошує на тому, що обидві сторони військового конфлікту намагаються використати свої головні козирі перед вступом Дональда Трампа на посаду, аби мати потужнішу позицію на гіпотетичних переговорах. Україна завдає повітряних ударів по об’єктах військової та стратегічно важливої для війни інфраструктури — підприємствах нафтогазової галузі тощо. А Росія продовжує просуватися на сході Донецької області, єдиній частині фронту, де окупанти ще можуть здобувати якісь невеличкі успіхи.План, який повністю не влаштує жодну зі сторінВидання Euronews у матеріалі з промовистою назвою "Чи зможе Дональд Трамп покласти край у війні в Україні?" звертається до теми передвиборчої обіцянки старого-нового президента США щодо завершення російсько-української війни за 24 години.Констатуючи неможливість втілення обіцянки у життя, видання разом з тим наголошує — зокрема і вустами опитаних спікерів, як от екс-міністра економіки України Тимофія Милованова — на тому, що це радше є позитивним сигналом для України. Бо зупинити війну за 24 години можливо лише в одному варіанті — примусити Україну капітулювати.Відкладення ж завершення війни на кілька місяців чи навіть півроку означатиме, що адміністрація Дональда Трампа розроблятиме певний план, який буде не на користь Російської Федерації. Втім, не влаштує цей план на усі 100 відсотків і українську сторону — оскільки в ньому, ймовірно, йтиметься про де-факто російську приналежність Криму та частини чотирьох південно-східних областей України.Новий "графік" зупинки війниПро неможливість підписання мирної угоди щодо України у перший же день президентства Дональда Трампа наголошує у своєму матеріалі й інформаційна агенція Reuters. Посилаючись на радників Трампа, там вказують, що зараз розглядається уже місячний графік вирішення, точніше, зупинки російсько-української війни.Втім, навіть тримісячний термін фінальної стадії війни, озвучений генерал-лейтенантом у відставці Кітом Келлогом, який у Трампа буде представником по Росії та Україні, є більше оптимістичним, ніж реалістичним, підкреслюють у Reuters. Крім того, ключовим залишається питання, що змусить Росію та Україну (перш за все, звісно, Росію) піти на припинення бойових дій. Точніше, яким має бути тиск на Кремль і який позитив має отримати від Білого дому Банкова. У матеріалі Reuters, звісно ж, згадується про ідею відстрочки вступу України до НАТО, що нібито має задовольнити Володимира Путіна.Натомість Україна, на думку радників Трампа, має отримати реальні гарантії безпеки, які унеможливлять усі можливі війни з боку Росії у майбутньому. Це, перш за все, демілітаризована зона, в якій будуть перебувати європейські війська. Втім, і балканські кейси, де європейці дозволяли сербам вчиняти геноцид боснійців, і можливість продовження повітряних ударів по тилових містах України в цій статті не розглядається, а саме вони є відверто слабким місцем плану радників Трампа. Бо ситуація, де не відбувається тільки сухопутних зіткнень, а у повітрі продовжуються атаки по українській інфраструктурі — це аж ніяк не може влаштувати Україну.У матеріалі Reuters наголошується, що спроби досить швидко закінчити війну в Україні, обіцянки Дональда Трампа зробити це у короткий термін — прогнозовано зіткнулися із реальними проблемами, перш за все, із тим, як зупинити російського агресора. І якихось однозначно успішних варіантів нова адміністрація Білого дому, схоже, не має.Хоча одним із таких кроків може стати рішення ще старої адміністрації про масштабні санкції проти нафтогазової галузі Російської Федерації. Від них, від успішності цих санкцій, від наслідків, які світ незабаром побачить — Дональд Трамп і зможе відштовхнутися у своєму тиску на знесилену трирічною війною, величезними втратами, серйозними поразками на фронті й санкціями Заходу Росія.

Німеччина — одна із найстабільніших країн Заходу. Після 1983 року дострокові вибори там (не рахуючи спеціальних виборів 1990 року, коли окупована Радянським Союзом східна частина країни повернулася додому) проходили лише один раз. Це сталося 2005-го — кабінет соціал-демократа Гергарда Шрьодера дійшов до такого рівня недовіри, що був змушений достроково віддати повноваження Християнсько-демократичному союзу. За дивним збігом обставин (насправді, ні — жодних збігів, усе абсолютно логічно), другі за останні 40 років дострокові вибори відбуваються також через недолугу політику уряду на чолі із соціал-демократом. З чим же Німеччина підійшла до дострокового голосування?Головний невдаха, який намагається зберегти обличчяПерші повоєнні вибори у Німеччині (лише західній, вільній від радянської окупації частині країни) відбулися 1949 року. Тоді Соціал-демократична партія Німеччини, одна із найстаріших політичних сил країни й постійний, аж до початку 1930-х років, домінатор  на виборах у Веймарській республіці, фінішувала на другому місці із показником 29,2%.Відтоді й до 2021 року соціал-демократи на кожних виборах незмінно фінішували у топ-двійці, а чотири представники СДПН очолювали країну на посаді федерального канцлера. Респектабельні лівоцентристи, які у нинішній історичний період — на відміну від міжвоєнних часів — кілька разів погоджувалися на велику коаліцію із правоцентристами, логічно і заслужено вважалися однією із двох великих, системотворчих партій. І от прийшов 2025 рік.Точніше, усе відбулося ще 2023 року, коли есдеків — переможців попередніх виборів, які відбулися 2021-го — випередила у соцопитуваннях одна із донедавна міноритарних партій. Однак це не була ліва партія Die Linke, яка логічно могла б перехопити частину лівоцентристського електорату. СДПН обійшла ультраправа "Альтернатива для Німеччини". І відтоді, уже майже два роки AfD посідає друге місце, яким не має наміру поступатися.Есдеки ж мають усі шанси уперше в сучасній історії Німеччини фінішувати аж на третій позиції (та і партнери по нинішній "світлофорній" коаліції, Зелені, розташувалися неподалік, бо свіжі рейтинги говорять про перевагу червоних — традиційний політичний колір СДПН — над зеленими в районі 2-4%, тобто на межі статистичної похибки). Звісно ж, це колосальний провал уряду Олафа Шольца, який пов’язаний не в останню чергу із російсько-українською війною.Шольцу навіть довелося змінювати міністерку оборони Крістіне Ламбрехт — цю посаду обійняв обізнаніший та активніший Борис Пісторіус. До речі, Пісторіуса багато хто бачив майбутнім кандидатом СДПН на посаду канцлера, але партія вирішила по-іншому й залишила у цій номінації чинного прем’єра. Втім, схоже, ці вибори стануть останнім — і найпровальнішим — виступом Олафа Шольца в німецькій політиці.Загалом соціал-демократи зберігають певний оптимізм, розраховуючи на те, що зможуть в останні тижні обійти "Альтернативу" (зараз блакитні випереджають червоних на 3-7%) — і зможуть на більш-менш прийнятних умовах увійти у майбутню коаліцію на правах молодшого партнера. Але варто нагадати, що на торішніх виборах у Європарламент найостанніші рейтинги есдеків виявилися серед інших топ-партій найоптимістичнішими. Тож цілком можливо, що на фініші СДПН опиниться не на третьому, а на четвертому місці, позаду Зелених.Довгоочікуване повернення Союзу. І МерцаБезумовним лідером перегонів, найімовірнішим переможцем дострокових виборів 2025 року є союз ХДС та ХСС (в Німеччині цю загальнонімецьку партію з автономними баварськими сателітами так і називають "Союз", Union). Партія, традиційним кольором якої є чорний, ще з квітня 2022 року лідирує у соцопитуваннях, а з осені 2023-го не опускається нижче 30%-ї позначки.То ж цілком очевидно, що головним претендентом на посаду федерального канцлера є кандидат від Союзу Фрідріх Мерц. І тут варто згадати, що саме Мерц був лідером християнських демократів у Бундестазі на початку століття. Але поразка на виборах 2002 року вдарила по його шансах на посаду канцлера, а на наступних виборах консервативного Фрідріха Мерца витіснила Ангела Меркель, яка взяла курс на полівішання правоцентристської, Християнсько-демократичної партії.Тоді це було до певної міри виправданим, але ситуація в Україні, початок великої війни — продемонстрували нездалість лівих політиків адекватно реагувати на геополітичні виклики. До того ж для Німеччини війна Росії в Україні означала неминучі економічні проблеми, пов’язані із російським газом, із необхідністю протидії Росії, із необхідністю пошуку альтернативи "Північним потоками", які з’явилися на світ не без допомоги Меркель.Словом, після 2021 року Союз знову згадав про своє консервативне коріння. І Фрідріх Мерц, очоливши ХДС, що майже збіглося в часі з початком російської агресії проти України — зайняв значно чіткішу, однозначнішу і антиросійськішу позицію, ніж правляча Соціал-демократична партія. І причиною цього була не тільки зручна для різких заяв позиція головних опозиціонерів, а і внутрішнє переконання Мерца.Тож майбутня коаліція, навіть якщо в неї потраплять соціал-демократи (можливо, навіть із Шольцем в ролі віце-канцлера), буде з Фрідріхом Мерцем на чолі однозначно кращим партнером для України, ніж нинішня. Хоч і не варто буде чекати прямо відразу завантаження ЗСУ "Таурусами" та іншою суперсучасною німецькою зброю. От чого варто чекати — так це посилення тиску на Росію. Та головне — навіть для України — не це, на зовнішньополітичному напрямку Німеччина хоч Шольца, хоч Мерца змушена підтримувати нашу державу. Важливо для майбутнього кабінету Мерца — перемогти головного внутрішнього ворога.Блакитні путіністи на вершині?А ними є "Альтернатива для Німеччини" — ультраправа, проросійська, антиукраїнська популістська партія. Яка в останні роки переживає справжній тріумф. Блакитні піднялися на друге місце в соцопитуваннях, виграли місцеві вибори у Тюрингії (це уперше з нацистських часів ультраправі в Німеччині перемогли на виборах, нехай і місцевих) — нехай і не сформували коаліцію.Словом, ультраправі зараз на підйомі, причому відгризаючи не тільки голоси у правоцентристів з ХДС (до 2019 року саме чорні в Тюрингії перемагали на місцевих виборах), а й у лівих — тих же соціал-демократів, яких з протилежного боку підпирають ліві популісти з "Блоку Сари Вагенкнехт". Але чи матиме цей підйом логічне завершення у вигляді перемоги на загальнонімецьких виборах?По-перше, на цих виборах — точно ні. ХДС своє перше місце не втратить, позиції поважної правоцентристської партії, яка після 24 лютого 2022 року, на відміну від безхребетних соціал-демократів, показала свої "політичні зуби", є досить потужними. У світі зараз взагалі відбувається певний правий поворот — правий і ультраправий, так буде точніше, бо ситуація складається таким чином, що відсидітися на двох стільцях одночасно не вийде, а праві та правоцентристи зазвичай є більш рішучими у подібних ситуаціях, тоді як лівоцентристи, соціал-демократи краще почуваються у мирні, ситі часи.По-друге, навіть якщо станеться катастрофа й AfD виграє вибори до Бундестагу — влада їй не світить жодним чином. Історія в Тюрингії показує, що навіть ХДС, не те що СДПН, готові блокуватися із лівою популісткою Сарою Вагенкнехт, аби не допустити до влади політичних нащадків нацистів. А на загальнонаціональному рівні у Союзу є одразу два цілком прийнятних партнери по майбутній коаліції — це есдеки, з якими Union уже мав кілька великих коаліцій, та Зелені, які з усієї "світлофорної" коаліції мали найрішучішу позицію щодо війни в Україні.Мерц — для України, ЄС і світуТо ж в будь-якому випадку Німеччина не матиме блакитних ультраправих при владі — ресурсу на здобуття моно коаліційної перемоги у них немає. Та це не означає, що проблема "Альтернативи для Німеччини" є вирішеною. З кожним роком політичної та економічної нестабільності у Європі (а Німеччина як головна країна ЄС усе це відчуває на собі уповні) рейтинги ультраправих будуть зростати. Приклад сусідньої Франції це демонструє просто-таки показово.Тож головним завданням Фрідріха Мерца на посаді канцлера буде так трансформувати німецьку економіку, аби ситуація в країні заспокоїлася, покращилася — і це автоматично б почало знижувати популярність ультраправих. А зниження їхнього впливу і повернення стабільного двопартійного чи трипартійного (із Зеленими) порядку означатиме й упевненість України у німецькій підтримці.Чим стабільнішою, прогнозованішою і рішучішою буде Німеччина після дострокових виборів 2025 року — тим краще буде не тільки для самих німців, а і для ЄС загалом, для України. Якщо говорити глобально — для усього світу. Бо Європа матиме проблему зі Сполученими Штатами Америки імені Дональда Трампа. І для адекватного опору цьому правопопулісту Старому світу потрібно мати потужну позицію, економічну перш за все, яку може забезпечити тільки стабільна й успішна Німеччина на чолі з рішучим канцлером. Як завжди у скрутні часи — правоцентристським. Що ж, Німеччина певною мірою повертається у повоєнні часи, коли саме Християнсько-демократичний союз на чолі з Конрадом Аденауером витягнув на своїх плечах зруйновану війною, знищену союзними військами країну. Цього разу ситуація є значно кращою, але й політичні нащадки Гітлера підняли голову занадто високо.

Близькосхідна військово-політична мапа 2024 року, як ніколи, багата на різноманітні події. Після трагедії 7 жовтня 2023-го Ізраїль вистояв і у цього року упевнено розбирається не тільки з ХАМАСом у Секторі Газа, а й з "Хезболлою" на північних кордонах, тобто у південному Лівані. Світ став свідком перших масованих ракетно-дронових атак за межами України — так Іран намагався помститися Ізраїлю за розгром його проксі-сил. Свій внесок до загального хаосу зробили і єменські хусити, які створили проблеми одному з головних логістичних шляхів світової економіки, через Баб-ель-мандебську протоку до Суецького каналу. І от нарешті під кінець року спалахнуло у Сирії.Причому спалахнуло так, як, здається, не очікував ніхто, включно із самими організаторами наступу — опозиційною сирійською групою "Тахрір аль-Шам" чи тим, хто за нею стоїть (про це поговоримо нижче). Бо ж наступ на Алеппо — фактичну другу столицю Сирії, головне місто на півночі країни — розпочався 29 листопада, а уже до кінця наступного дня Алеппо було взяте повстанцями.На цьому наступ "Тахрір аль-Шам" не припинився, ба більше — його темпи тільки збільшилися. За кілька днів повстанці не просто дійшли до ключового міста Хама у центральній частині країни, а і взяли його — точніше, маневром оточення витіснили проурядові війська з міста. А надвечір 5 грудня з’явилася інформація про те, що опозиційні війська уже наближаються до міста Хомс — фактично перерізаючи останню магістраль, яка пов’язує столицю Сирії Дамаск, де і перебуває тамтешній диктатор Башар Асад з узбережжям Середземного моря. Тобто — не просто з портами, а із базами російського контингенту, на зброї якого Асад і втримався 2015 року, захопивши, зокрема, і Алеппо.Туреччина, Ізраїль чи США?В цей момент, коли швидкий наступ "Тахрір аль-Шам" продовжується, варто поговорити про той аспект, який поки залишається не до кінця зрозумілим — і тому викликає чимало різних версій, аж до конспірології. Хто ж стоїть за цим наступом антиасадівських повстанців?У Ірану, наприклад, одразу з’явилася традиційна версія -- Ізраїль. По-перше, тому, що у всіх бідах режиму аятол винні сіоністи (а в тому, що удар по Асаду це удар і по Хаменеї — сумнівів немає). Але є і конкретні моменти. Наприклад, відмова Ізраїлю від допомоги сирійській владі — це практично доведений факт, — хоча, якщо говорити цинічно, Єрусалиму навіть вигідніший нинішній слабкий сирійський недодиктатор, ніж нова влада, яка може бути напряму пов’язана із, скажімо, недругами Ізраїля. Сюди ж можна згадати й розгром "Хезболли", яка так чи інакше була партнером Асада в регіоні, а тепер не може нічим допомогти президенту Сирії, бо сама переживає, м’яко кажучи, не дуже веселі часи.В Ізраїлі натомість побутує турецька версія, яка має навіть більше право на життя. Бо ж і територія, з якої стартували повстанці, перебувала під негласним контролем Анкари. І ставлення Реджепа Ердогана до Башара Асада, м’яко кажучи, не надто позитивне. Зокрема, через те, що головним ворогом Туреччини в регіоні є Іран, який підтримує сирійський режим. Ну, і релігійні моменти не можна відкидати — клан Асадів є представником алавітської меншості, яка підім’яла під себе сунітську більшість. Турки також є сунітами, а внутрішньомусульманська боротьба це досить звичне явище.Є ще версія щодо того, що за наступом стоїть не тільки Туреччина, а й Сполучені Штати. Американці в Сирії контролюють інший невеличкий район з поміркованою і менш релігійною опозицією, але, на думку деяких експертів, могли долучитися і до цього наступу, аби послабити Асада — і або скинути його зовсім, або зменшити його вплив на події в Сирії до мінімуму.Словом, у Башара Асада у цій історії дуже багато ворогів. І це ми не згадали про, мабуть, головних — власне сирійське населення, яке з радістю зустрічає визволителів (а ті демонстративно і показово заявляють, що війська "Тахрір аль-Шам" не будуть чіпати християнські населені пункти, діючи зовсім інакше, ніж це робити проурядові війська), а також велику курдську меншину, яка контролює свою частину сирійської території й бажає більшого принаймні в іракському форматі, де автономія Іракський Курдистан фактично є незалежним державним утворенням. А хто ж залишився на боці диктатора?Реакція Росії — що вона має означатиЗвісно, це Іран і Росія. Але Іран не може допомогти Асаду — у нього банально немає можливостей для перекидання військ, бо не існує сирійсько-іранського кордону. А пройти Ірак (навіть оминувши курдську його частину) — це уже повномасштабна війна, до якої Тегеран, схоже, не готовий і навряд чи буде готовий, зокрема у короткостроковій перспективі. (А довго- і навіть середньострокової перспективи в Асада уже може і не бути.) Тож залишається Росія.Але Кремль у цій ситуації поводиться, м’яко кажучи, беззубо. Якщо Асад дійсно літав до Москви, як про це писали численні ЗМІ, і повернувся ні з чим — це підтверджує один промовистий факт. Зокрема, появу на вулицях Алеппо аміра "Тахрір аль-Шам" Абу Мухаммада аль-Джулані. Річ у тім, що Алеппо у свій час російська авіація просто закидала бомбами. Тож, маючи сирійська армія підтримку ВКС РФ у повітрі — аль-Джулані, звісно ж, не ризикнув з’явитися на публіці й наразитися на швидку і неминучу смерть. Лідери "Хезболли", наприклад, ховалися у глибоких підземеллях, але ізраїльські бомби знайшли їх і там. А оскільки лідер повстанців ходить вулицями величезного міста — він упевнений у своїй безпеці.А це своєю чергою означає, що російських літаків у сирійському повітряному просторі немає. Чому? По-перше, наступ "Тахрір аль-Шам" і для них, очевидно, став несподіванкою. Таку версію виключати не варто. Врешті-решт, Ізраїль із його спецслужбами "проспав" наступ ХАМАСу, а росіяни уже показали свою незграбність на війні в Україні. А по-друге — нічим російській авіації воювати в Сирії. Усе чи майже все перекинуте до України. Тож повстанці так швидко і просуваються, бо знають — з повітря їм нічого не загрожує. А на суходолі...Кінець режиму чи СомаліА на землі армія Асада не просто відступає. Вона — тікає, кинувши таку кількість зброї, її номенклатура -- це не тільки танки, "Панцирі" та "Смерчі" (такого не здобували навіть ЗСУ під час Слобожанського наступу), а і, як стало відомо в останні години, цілі ескадрильї літаків на аеродромі міста Хама, що означає фактичну капітуляцію.Армія не хоче воювати за Асада — і на це є кілька причин. По-перше, диктатор і справді набрид уже усім. Але є значно практичніше "по-друге". Захоплення і навіть оточення міста Хомс, як вже було сказано, означатиме відрізання Дамаска від усіх основних шляхів постачання зброї з боку Середземного моря. Тобто в умовах недосяжності території Сирії для іранських партнерів — Башар Асад залишиться на самоті проти низки розлючених і серйозно озброєних ворогів. Це і "Тахрір аль-Шам". І поміркована опозиція, яку підтримують США. І курди. І навіть залишки ІДІЛ, які зараз активізували й собі прихопили частину території, яку ще кілька днів тому контролювали асадівські війська.Боротьба у такій ситуації — справа безнадійна. Тож недаремно на півночі, у звільнених повстанцями містах, колишні вояки проурядових військ не просто тікають, а розбігаються по хатах, скидають форму і записуються до структур нової влади, очікуючи амністію. Це уже більш ніж тривожний дзвінок — повернути собі втрачені території диктатору буде просто нічим.І у найкращому для себе випадку Асад зможе хіба що втримати південний захід Сирії з Дамаском -- остаточно перетворивши країну на близькосхідне Сомалі, де законна влада довгий час контролювала лише невеличкий шматок території. Поки існує невеличка імовірність збереження шляху до порту Тартус — куди, до речі, тікають високопоставлені асадівці з півночі (ті, яким амністія від "Тахрір аль-Шам" не світить за жодних умов) і де розташована російська військова база. Але з кожною годиною наступу повстанців на Хомс надії на це у сирійської влади все менше.Найгірший варіант — це, звісно, повне падіння режиму. А от що буде далі з Сирією — навряд чи хтось зараз може сказати. Іракський варіант неможливий, бо США не мають аж такого впливу на ситуацію. Можливо, не мають впливу і турки, як би в це не хотілося комусь вірити. Тож можна спрогнозувати, що через деякий час на тій території Сирії, яка не є підконтрольною курдам (там ця етнічна спільнота за принципом Іраку уже не перший рік намагається будувати своє незалежне, нехай і не визнане світом державне утворення), почнуться нові бойові дії. Уже без Асада. Але, можливо, з Іраном. І, скоріш за все, без Росії, яка просто втратить інтерес після цієї величезної, хто б що не говорив, геополітичної поразки на Близькому Сході.

Війна, розв’язана Російською Федерацією у режимі походу на Київ, війна, яка мала закінчитися за три-чотири доби, сьогодні досягла символічної позначки — 1000 днів. За понад два роки небачений в Європі з часів Другої світової воєнний конфлікт поставив перед Україною, перед її владою та суспільством низку важливих, вікопомних завдань.Виклик перший — військовийПершим, найважливішим у початковий період повномасштабної війни, став військовий виклик. Російська пропаганда так завзято розповідала про те, що "в гарячій війні ми Україну переможемо за два дні", що росіяни "тільки брову піднімуть" — і Україна капітулює, що в це повірили, здається, не тільки усі росіяни й кремлівська влада, а й, на жаль, певна кількість самих українців. Продемонструвати, що усі ці закиди є лише імперською пихою Москви, й разом з цим втримати Київ, аби не дати диктатору Путіну встановити в українській столиці свою владу — стало головним завданням Збройних сил України у перші дні та тижні повномасштабної війни.І з цим викликом українська армія під керівництвом Валерія Залужного впоралася з честю. Збройні сили України, інші силові структури відстояли Київ, а через місяць взагалі вигнали ворога з північних областей. Це була перша велика перемога України у великій війні.Далі Сили оборони України продемонстрували, що вони можуть не тільки захищатися, а й наступати. Спочатку слобожанський контрнаступ, в результаті якого був звільнений Ізюм і майже уся окупована Харківщина, а потім Херсон та уся правобережна частина Херсонської області — стали успішним завершенням воєнного 2022 року.2023 року ЗСУ зробили майже неможливе під Бахмутом та на Півдні. Донецьке місто стало справжньою фортецею, звідти українська армія відступила тільки тоді, коли оборонятися банально було ніде — та й при цьому фактично знищивши підрозділи ПВК "Вагнер". А на Приазов’ї Збройні сили України зуміли просунутися, нехай і не так глибоко, як планували, але в умовах неймовірно насиченої оборони навіть той результат, який показали ЗСУ, став серйозним успіхом.Врешті, 2024 року Україна досягла несподіваного прориву, взявши під контроль частину міжнародно визнаної території Росії. І досі країна-агресор нічого не може вдіяти із тими підрозділами ЗСУ, які тримають оборону на Курщині. Тож можна сказати, що українська армія продемонструвала — проти "другої армії світу" можна успішно воювати.Виклик другий — дипломатичнийДругим викликом було не просто втримати агресора, не програти у блискавичній війні й зберегти під контролем максимальну частину території своєї країни, а ще й закріпити це на зовнішньополітичному напрямку. Простіше кажучи, Україна мала добитися світової підтримки, продемонструвати Росії, що світова спільнота, попри наявність таких же навіжених диктаторів, як Путін, все ж стоїть на сторожі демократії та свободи, а значить, й України.Цей виклик наша держава також здолала. Організація Об’єднаних Націй на своїх голосуваннях досягла максимуму, якого можна було чекати від структури, якою керує прихильний до антизахідних тиранів лівак і в якій голосує низка залежних від Росії та Китаю країн. Та коли навіть частина з цих членів ООН підтримали відповідні резолюції — стало зрозуміло, цей напрямок окупанти програли.Не менш важливим було досягти успіху на внутрішньоєвропейському дипломатичному напрямку. Йдеться не тільки про антиросійські санкції, які постійно продовжуються уже без жодних дискусій, а й про євроатлантичні перспективи України. Станом на зараз наша держава уже є офіційним кандидатом у члени ЄС і готується розпочати переговори про вступ до Євросоюзу. Що це, як не свідчення успішного подолання дипломатичного виклику?Виклик третій — економічнийВійна, яка триває понад рік, війна, яка перейшла у фазу "виснаження" — серйозне навантаження не тільки на армію, а й на тил. На економіку держави, на фінансовий сектор, на Національний банк й банківські структури загалом. Війна, яка у певний момент обернулася справжньою катастрофою для енергетики — після початку масованих ракетних обстрілів відповідної інфраструктури — це ще важче випробування. Та подивімось на ситуацію через 33 місяці після початку війни.Більша частина України живе у більш-менш звичному режимі. Після 2022 року, коли закривалися бізнеси, почали з’являтися нові підприємства, відкриватися торгово-розважальні центри та мережі супермаркетів. Так, це переважно у найвіддаленіших від лінії фронту регіонах країни, але все ж це територія воюючої країни.Курс долара до гривні помітно зріс — з 28 до нинішньої позначки 41. Але, по-перше, більш ніж половину цієї "дистанції" українська валюта подолала за тиждень у липні 2023-го, коли це було необхідно. У інші періоди знецінення гривні зовсім не таке відчутне, як очікувалося. Не кажучи вже про те, що курс у нас взагалі-то зовсім не воєнний. Чому сприяло, зокрема, різке підвищення облікової ставки НБУ — з 10 до 25 пунктів ще 2022-го. (А влітку 2023-го, коли гривня поповзла униз, ставку якраз почали знижувати.) Зараз розмір облікової ставки Нацбанку становить 13%, знизившись з початку року на два пункти.Для порівняння — у Росії, яка охоплена війною значно менше, ніж Україна, у якої не страждають від обстрілів ключові сектори економіки (а якщо і страждають, то від дій власного диктатора), ключова ставка ЦБ з січня виросла на п'ять пунктів — з 16 до 21%. У країні-агресорці інфляція лише посилюється, прогнози у росіян відверто погані. Тоді як українська економіка не просто вижила, а й намагається розвиватися.Виклик четвертий — політичнийЦей виклик виявився чи не найскладнішим. І його, будьмо чесними, Україна не до кінця здолала. Принаймні, тієї єдності політеліту та суспільства, до якої закликали після початку повномасштабного вторгнення, зараз немає. Тут можна звинувачувати як Банкову, так і опозицію — претензії знайдуться і до тих, і до інших. Але важливо ось що.2024 року Україна, на думку Кремля, мала пережити дуже серйозну політичну кризу. Пов’язували її кремлівські пропагандисти із закінченням п’ятирічного терміну повноважень як президента Зеленського, так і монокоаліційної Верховної Ради. Росіяни з початку 2024 року усіма силами намагалися розігнати мегазраду. Але цей план провалився.Як би не ставилася частина українців до чинного глави держави (а його рейтинг логічно знижується з кожним місяцем війни) — його термін перебування на посаді до закінчення дії воєнного стану ніхто навсправжки не оскаржував. "Майдан", на який сподівалися Путін і ФСБ, не стався. Українці зуміли поставити важливість стабільності самої держави вище того, хто саме керує нею в цей надважкий історичний момент. А обрати нового президента завжди встигнемо після війни. Бо Україна — навіть за усіх обмежень воєнного часу — залишається демократичною країною.Виклик п’ятий — соціальнийОстанній виклик — найнепомітніший, та від того не менш важливий для існування єдиної держави. Після початку повномасштабної війни, яка охопила переважно російськомовні до війни Південь і Схід, до центральних і західних областей потекли не струмки, а бурхливі потоки біженців. Люди, які десятиліттями щонайменше з підозрою ставитися одне до одного, зустрілися віч-на-віч.Так, не обійшлося без проблем. Були й надвисокі ціни на оренду житла на Галичині, і відверто ксенофобські заяви — як на адресу біженців, так і на адресу мешканців західних регіонів. Та при цьому ситуація, як би на це не сподівалися росіяни та їхні поплічники тут, в Україні, жодного разу не вийшла з-під контролю. Не було масових бунтів, заворушень. Схід і Захід, які змушені були нарешті зійтись, зуміли втриматися від занадто різкої риторики, зуміли не забути, що, попри усю розмаїтість, вони залишаються однією, єдиною країною.А Схід ще й почав переходити на українську. Не усі й не завжди, але у кожного з нас знайдеться кілька, а може, й кількадесят знайомих прикладів того, як повністю російськомовні до 24 лютого 2022 року люди — "забули" мову країни-агресора, як той польський адмірал німецького походження Юзуф Унгур у вересні 1939-го.П’ять викликів — п’ять висновків. Україна вистояла, Росія не зможе її захопити — уже, здається, ніколи. Україна залишається частиною демократичного світу, який, попри усі проблеми, продовжує підтримувати нас, не віддавши на поталу російським ордам. Українська економіка не обвалилася, а демонструє дуже непогані для свого нинішнього стану результати. Українці зуміли примиритися із тим, що президент буде керувати країною після завершення терміну повноважень, бо держава важливіша, ніж прізвище її очільника. Українці Заходу зуміли простягнути руку тим, хто під впливом російських і проросійських медіааферистів вважав їх мало не злочинцями, а українці Сходу зуміли зробити крок в напрямку єдиної в мовнокультурному просторі держави як надійного запобіжника від наступних імперських зазіхань.Так, війна ще не завершена. Й Україна ще не перемогла. Але Росія уже зазнала невдач у всіх своїх стратегічних планах.