"Буча" сталася 30 років тому. Як українці прогледіли своє страшне майбутнє

Друга половина червня — це час, коли в сусідній країні, з якою нам не пощастило жити поруч, згадують одну страшну подію. Подію, яка сталася рівно 30 років тому і змінила ту країну. Це — захоплення заручників у місті Будьоновськ, що на Ставропіллі.

Будьоновськ і одне "але"

Тоді, з 14 по 21 червня 1995 року, майже дві сотні чеченських повстанців під керівництвом Шаміля Басаєва тримали у полоні мирних жителів, після чого, внаслідок домовленостей із федеральною владою Російської Федерації (в історію увійшла телефонна розмова Басаєва із тодішнім прем’єр-міністром РФ Віктором Черномирдіним), повернулися назад до Чечні. Результатом тих подій стали 129 загиблих — в основному цивільне населення Будьоновська, а також кільканадцять чеченців та понад три десятки російських силовиків.

Вважається, що саме ця подія змінила ситуацію у та навколо Чечні, власне, у Першій чеченській війні, яка розпочалася у грудні 1994-го і завершилася фактичною капітуляцією Росії перед президентськими виборами 1996 року. Той, як традиційно називають подію в російській історіографії, терористичний акт став першим подібним інцидентом в пострадянській Росії — і спровокував радикалізацію з обох сторін: як з чеченської, так і з російської.

Далі був схожий інцидент у дагестанському Кизлярі (уже на початку 1996 року), низка терористичних актів (частина із яких, як підозрюють, є справою рук не чеченців, а федералів, зокрема, Федеральної служби безпеки), Друга чеченська війна, захоплення заручників у школі Беслана 2004 року, воцаріння у повоєнній Чечні родини зрадника Кадирова (головний муфтій Чеченської Республіки Ічкерія Ахмат Кадиров під час Другої чеченської перебіг на бік Кремля й отримав посаду очільника республіки). Словом, можна сказати, що з Будьоновська виросли усі подальші проблеми між Чечнею та Росією. Якби не одне "але". Усе почалося не там і не тоді.

І йдеться навіть не про те, що, власне, війна Чечні за незалежність під командуванням генерала Джохара Дудаєва почалася, як уже було сказано, в середині грудня попереднього року, і не про новорічний штурм столиці Ічкерії Грозного, який став справжнім пеклом для російських окупаційних військ. (Примітка. Україна у жовтні 2022 року офіційно визнала Чечню країною, яка окупована Російською Федерацією.) Теракту в Будьоновську передувала подія, про яку навіть в умовно демократичні часи Бориса Єльцина, у ті пресловуті 90-ті, які самі росіяни називають "лихими", хоча насправді вони були ще й вільними (принаймні, на тлі нинішньої тоталітарної Росії такими точно є) — старалися не згадувати. Для прикладу — сюжет про Будьоновськ у передачі "Намедни" відомого ліберала Леоніда Парфьонова.

У відео не сказано жодного слова про передумови таких жорстоких дій чеченських повстанців (ось повне відео випуску "Намедни", присвячене 1995 року). Жодного слова про щось, що передувало нападу загону Басаєва на Будьоновськ. А це "щось", між іншим, стало справжнім пеклом на землі. Пеклом, ім’я якому — Самашки.

Що означає "Самашки"

Це сталося 7-8 квітня 1995 року. Після бою російських окупантів з чеченськими повстанцями в районі села Самашки, що розташоване фактично на межі північної, рівнинної Чечні та південної, гірської її частини. У Самашках певний час перебував один із підрозділів армії Дудаєва, але на момент бою чеченських військ у селі не було. Та це не зупинило росіян, які розпочали, як казали тоді, на протоновоязі (що розцвів буйним цвітом у путінські часи), "зачистку".

Фактично це було те саме, що Україна і світ побачили через кілька десятиліть у Бучі, Ірпені, Ізюмі. Російські військові йшли від хати до хати й убивали мирних мешканців Самашок. Тільки за офіційними даними у чеченському селі було убито 103 особи. За неофіційними — кількість жертв російських головорізів перевищила три сотні.

Саме ця подія, а також подібні їй, але менші за масштабом, і спровокували чеченців до рейду на Ставропілля (як казав тоді Басаєв — аби захопити літак, дістатися до Москви і повоювати там). Але навіть ліберал Парфьонов не зв’язав ці дві події між собою: не зміг, не захотів чи не дозволили — невідомо. Відомо лише, що про Самашки в контексті подій у Будьоновську почали говорити у російських медіа тільки після Бучі. Коли ці очевидні паралелі стало просто непристойно не помічати.

А до того росіяни сприймали Першу чеченську винятково через призму пісень Юрія Шевчука — про "умиравших пацанов", але не тих, кого вони убили, прийшовши на чужу землю.

Або ж — присвяченої "павшим в Грозном". Йдеться про загиблих федералів, тобто окупантів, а не про захисників своєї столиці.

Уроки для України і Європи

І українці, на жаль, сприймали ту війну російськими очима. Бо дивилися російське телебачення з позицією пропаганди РФ, а деякі українські телеканали ретранслювали російське "Останкино". З одного боку пропаганда критикувала президента Єльцина за ту війну (були в історії Росії й такі неймовірні часи), а з іншого — демонструвала чеченців як звірів і нелюдів.

А слова Шаміля Басаєва, які були сказані там, у Будьоновську, навряд чи мелькали на російських федеральних каналах. Хоча тепер, на четвертому році повномасштабної війни, переживши (а хтось і не пережив…) не одну сотню ракетних атак по тилових містах — ми чудово розуміємо, чому чеченці страчували, як-то кажуть, без суду та слідства російських льотчиків.

Тоді ж українці були на боці агресора. Не усі, але тих, хто підтримував Чечню (зокрема, буквально, зі зброєю в руках), було дуже і дуже мало. Майже усе українське суспільство співчувало російським військовим, яких командування, кинуло у практично м’ясний штурм Грозного. Співчувало, не розуміючи, не передчуваючи, що рано чи пізно усе це дійде і до нас.

А воно і дійшло. І Буча перетворилася на Самашки. І Маріуполь перетворився на знищений російською авіацією Грозний. І колишні українські чиновники та політики перетворилися на Ахмата Кадирова — на щастя, лише на провінційному, обласному рівні, а не на рівні усієї країни. З 2022 року Україна переживає рівно те, що Чечня пережила три десятиліття тому.

 На жаль, українці не навчилися на чужій трагедії — тому пережили свою. Залишається тільки вірити в те, що європейці не повторять українських помилок — і не дочекаються своїх Самашок, своєї Бучі. І допоможуть Україні зупинити країну-агресора. Яка хоч у 90-х, хоч у 20-х, хоч у XVI столітті — коли московитські війська Івана Грозного вирізали мешканців Великого Новгорода, які, так само як і чеченці, як і українці, просто хотіли жити власним життям, а не під кривавою владою Кремля.