У війни — і дитяче обличчя. Історії юних Героїв, які загинули від російської зброї
Українські діти уже понад 10 років живуть в умовах війни. Багато з них втратили життя від куль та ракет агресора, а деякі — увійшли в історію відчайдушним опором російським окупантам.
До 2025 року 1 червня в Україні відзначали День захисту дітей. Після початку російської агресії 2014 року це питання, питання захисту (і самозахисту) дітей вийшло на зовсім інший, практично екзистенційний рівень. У війні, яка триває уже 12-й рік, гинуть не тільки дорослі, а й неповнолітні українці.
Щороку 4 червня в Україні вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Точних даних щодо кількості загиблих українців віком до 18 років немає, але, якщо використовувати ті, що є, можна сказати, що тільки за час повномасштабної війни російські окупанти убили майже півтисячі українських дітей. Один з останніх випадків — загибель одразу трьох дітей у сім’ї з міста Коростишів (Житомирщина) під час чергової російської ракетно-дронової атаки 25 травня.
Звісно, кожне дитяче життя безцінне. І цією статтею ми хочемо віддати шану передусім усім нашим маленьким співвітчизникам, які заплатили життям за свободу і незалежність України. Та все ж деякі випадки увійшли в історію російсько-української війни. Про них і згадаємо.
Степан Чубенко
16-річний мешканець Краматорська Степан Чубенко став однією із перших жертв російської агресії. Юний воротар краматорського "Авангарда" брав участь у мітингах на підтримку України у рідному місті, допомагав військовим, які прибули до Краматорська — носив їм продукти й воду.
Після того, як мати вивезла його до родичів у Росію (це сталося після тимчасового захоплення Краматорська групою Ігоря Гіркіна 2014 року), він повернувся додому. У 16 років хлопець став активним учасником подій.
Влітку 2014 року він загинув. Тоді хлопець їхав з Краматорська до Києва через Донецьк. Окупанти, які ще маскувалися під сепаратистів, схопили Стьопу не просто так — а помітивши на його наплічнику жовто-синю стрічку. Що було після цього — не хочеться згадувати. Точно відомо лише, що тіло закатованого юнака знайшли через два місяці після зникнення, у вересні. А поховали Степана Чубенка аж 8 листопада.
Мати Степана, Сталіна Чубенко, розповідала, як бойовики виправдовували вбивство сина.
"Його затримала контррозвідка МДБ ДНР і відразу відправила в колишню будівлю СБУ. У нього була проукраїнська позиція, шарф "Карпати", стрічки. Тому почались катування, знущання. А потім його відправили в селище Горбачево-Михайлівка під Донецьком до бандформування "Керч". Змушували його писати заяву, щоб воював проти "укропів". Ну і результат — п'ять пострілів. Тобто, не зрадив і прийняв смерть гідно", — розповідала жінка журналістам.
Усі три вбивці були вирахувані, їх заочно засудили до довічного позбавлення волі. А рідна Стьопина школа №12 з 2021 року носить його ім’я. Того ж року в місті встановили пам’ятник загиблому юному футболісту з логотипом ФК "Авангард". За народним героєм України посмертно закріплений перший номер у команді.
А уже під час повномасштабної війни у Краматорську з’явилася вулиця імені Степана Чубенка. На честь Степана Чубенка у Краматорську щорічно проводять футбольні турніри пам’яті.
Данило Дідік
Іншою знаковою дитячою жертвою став харківський школяр, юний активіст Данило Дідік. Він, до речі, як і Степан Чубенко, теж займався футболом у рідному Харкові, куди батьки повернулися у свій час із Німеччини.
А ще він так само як його краматорський майже-одноліток брав активну участь у патріотичних акціях. Саме під час однієї з них й обірвалося, усього лиш на 16-му році, його коротке, але яскраве життя. Це був Марш єдності 22 лютого 2015 року, до річниці перемоги Революції Гідності. Гаряча фаза російсько-української війни на той момент уже завершилася, але не зникло бажання імперії знищити непокірну націю, яка обрала власний шлях.
Шлях, який для Дані Дідіка зупинився біля Палацу Спорту, звідки колона активістів встигла пройти лише якусь сотню метрів у напрямку головної міської площі — майдану Свободи. Стався вибух, який організували троє проросійських "ждунів" (їх спіймали, а згодом обміняли на українських полонених). Хлопець був попереду колони, тому потрапив майже в епіцентр теракту — і отримав важку черепно-мозкову травму. Наступного дня 15-річний Данило помер у лікарні. Крім нього, тоді загинуло ще троє учасників ходи.
Пам’ять Дані Дідика увічнили у назвах — зокрема, у станиці Харків юнацької частини Пласту з’явився підготовчий курінь імені загиблого юнака. А одним із найнесподіваніших і найзворушливіших моментів став крок голкіпера харківського "Металіста" (саме там Дідик займався футболом) Олександра Горяїнова. Під час прощального матчу легенди харківського футболу його син Олексій вийшов на поле у футболці, на якій був зображений не тато, а саме Данило Дідік.
Нагородна рада місії Народний герой України одноголосно ухвалила рішення нагородити Данила Дідіка недержавним орденом (посмертно). А батьки Дані впевнені, якби він був живий, то, трохи підрісши, воював за Україну. В одному з інтерв'ю тато Андрій розповідав, що іноді не розуміє, як жити далі, але, як і раніше, безмежно піклується про доньку Ніку, дружину Анжелу, у яких біль теж не стихає.
"Данька народився 1999 року. У 2000 пішла моя мама. Даня був єдиною рідною мені людиною на світі. І любив він мене так сильно – мабуть, за всіх рідних, яких вже не було на цьому світі… Іноді ми залишалися вдвох із сином. Він завжди радів цьому. Лягав зі мною спати. Вночі прокидаюся, а він руку мою обійме і спить… Іноді ми залишалися вдома втрьох: я, Даня та Ніка (сестричка хлопчика, — ред.). Спали разом на великому ліжку. Сестричці Даня був за няню. Забирав Ніку з садочка", — пригадує Андрій Дідік.
Микита Ханганов та Тигран Оганнісян
Після початку повномасштабної війни на окупованих територіях опинилося багато підлітків, які відчували себе частиною України й не хотіли миритися з тим, що їх намагаються затягнути у пекло "русского міра". Найвідомішими стали два 16-річні бердянські хлопці — Микита Ханганов та Тигран Оганнісян.
Ще 2022 року окупанти почали їх тягати по своїх катівнях, згодом возили аж у Ростов-на-Дону, звинувачуючи у підготовці диверсії на залізниці. Точної інформації про це зі зрозумілих причин немає, але, зважаючи на те, що відбулося далі, можна припустити, що хлопці справді намагалися боротися з окупаційною владою.
Обидва хлопці стали відомими після численних звернень української спільноти до міжнародних організацій, з проханням допомогти у визволенні Тиграна та Микити. Навіть Європейський парламент включився у цей процес, ухваливши 15 червня 2023 року відповідну спецрезолюцію.
Та головна подія, зафіксована у короткому відео, сталася за дев’ять днів, 24 червня — за добу до дня народження Микити. Обидва хлопці записали відеопрощання, встигнувши розповісти, що відстрілюються від окупантів.
"Все, це смерть, пацани. Прощайте", — сказав наприкінці короткого ролика Тигран Оганнісян, додавши: "Слава Україні!"
Ті події український омбудсмен Дмитро Лубінець назвав "позасудовою стратою" з боку російської окупаційної влади. Тіла загиблих українських хлопців не віддали родині, за наявною інформацією, їх таємно поховали у Бердянську. А з 2024 року в Запоріжжі замість вулиці Лассаля з’явилося одразу дві вулички. Одна з них носить ім’я Микити Ханганова, інша — Тиграна Оганнісяна.
Кирило Ілляшенко
За 11 років війни від російської зброї загинула не одна сотня українських дітей. Але наостанок згадаймо того, хто вижив — і став символом стійкості України. Це сталося у Сумах 13 квітня 2025 року — росіяни того дня завдали чергового ракетного удару по цьому прикордонному обласному центру.
Під удар потрапив, зокрема, один із рейсових автобусів, у якому їхав 13-річний школяр Кирило Ілляшенко. Хлопець отримав три осколкові поранення голови, але не загинув, не втратив свідомість. Ба більше — підліток вчинив не по-дитячому розважливо, він вибив скло, виліз із пошкодженого автобуса і почав власну рятувальну операцію. Кирило розблокував вхідні двері, допомігши пасажирам автобуса врятуватися.
А через півтора місяця Кирило Ілляшенко поїхав до Хорватії на чемпіонат Європи із пляжної боротьби серед юнаків, кадетів та юніорів. І не просто взяв участь у турнірі через шість тижнів після того, як мало не загинув, а виборов срібну медаль, ставши віце-чемпіоном Європи.
Таке воно — дитяче обличчя російсько-української війни. Українські діти, підлітки уже 12-й рік змушені жити у зовсім не дитячих умовах. Жити, боротися і виживати. Шана і співчуття усім українським батькам, які втратили своїх дітей внаслідок російської агресії. Адже ховати свою дитину — це страшніше, ніж чекати власної смерті, це болючіше, ніж усі хвороби, разом узяті. Біль пекучий, нестерпний не минає ні з роками, ні з усвідомленням реальності. А маленьким Героям, що загинули від рук окупантів — вічна пам’ять і вибачення від нас, дорослих, які не змогли захистити, не вберегли їхні короткі, але такі сміливі життя.