Катерина Левченко: Ґендерна політика стосується всіх сфер життя суспільства і кожного з нас

Україна взяла на себе зобов’язання виконати ключові міжнародні норми щодо забезпечення ґендерної рівності. Країна прийняла Цілі Сталого Розвитку, приєдналася до Пекінської Декларації та Платформи Дій на 4-тій Світовій Конференції Жінок у 1995 році, ратифікувала ключові договори з прав людини.

Підписана у 2014 році Угода про Асоціацію між Україною та ЄС зобов’язує до гарантування рівних можливостей для жінок та чоловіків у сферах працевлаштування, освіти, навчання, економіки, у суспільстві та прийнятті рішень. Ґендерна Рівність закріплена у Конституції України.

Про досягнення та виклики у реалізації державної ґендерної політики  TrueUA поспілкувався з Урядовою уповноваженою з ґендерної політики Катериною Левченко.

– Катерина Борисівна, більшедвадцятироків ви працюєте у сфері правового захисту -зокрема протидії насильству і торгівлі людьми, слідкуєте за дотриманням прав дітей і ґендерної рівності. На Вашу думку, які зміни відбулись в Українів питаннях забезпеченнярівнихправ і можливостей жінок і чоловіків?

 – У нас відбулися позитивні зміни. І перш за все, це стосується суспільної свідомості, сприйняття питання рівних прав та можливостей і неприйняття насильства, як способу поведінки, ненасильницьке вирішення конфліктів. І якщо на початку 90-х років, коли я починала займатись цією роботою, мало хто був знайомий з цією проблематикою, то сьогодні майже всі про це знають.

Незалежна Україна, зробила дуже багато для того, щоби утвердити абсолютно нові підходи до цих питань і в тому числі завдяки участі в міжнародних організаціях. Перш за все в ООН. Потім Україна стала членом ради Європи, приєдналась до організації з безпеки співробітництва в Європі та активно співпрацює з НАТО. А з 2014 року у нас є угода про асоціацію з ЄС.

Зміни є, але ще дуже багато суспільних сфер в яких нерівність проглядається, в тому числі – секторі безпеки та оборони. І тому другою змінною, другим важливим досягненням для України є формування міцної законодавчої бази, яка дозволяє рухатися вперед. Перший крок був зроблений – це закон України про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Документу вже 15 років, він був прийнятий ВР України 8 вересня 2005 року. Для законодавчого акту, це не так багато.

–  Для покращення правового захисту населення, що на практиці потрібно зробити?

–  Ми знаємо, що є чимало проблем. Щоб змінити життя на краще, потрібно фокусуватися на певних групи людей. Чоловіки у 20 років і у 65-ть мають різні потреби і соціальні інтереси. Так само і жінки, особливо, хто має маленьких дітей, або навпаки – жінки зрілого віку.

Коли закон фокусуватиметься на найбільш зацікавлених категоріях, управління буде більш ефективним. Адже ефективне управління, це коли в центрі уваги – людина з її проблемами та потребами. Багато успішних країн, зокрема, Ісландія, Данія, Швеція, Норвегія та інші приділяють питанням забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків дуже багато уваги, тому що розглядають це як недооцінений ресурс суспільства.

Ми шукаємо гроші у державі на розвиток медицини, на розвиток освіти, на будівництво доріг. Але при цьому у нас зберігається диспропорція при залучені жінок і чоловіків до сфери оплачуваної праці.

–  На вашу думку, чому склалася така ситуація?

–  Це обумовлено тим, що на жінок більше покладається так званої праці по догляду. Є різниця і у пенсійному віці. Раніше вона була більш значною. Крім того, жінки перебувають у відпустках по догляду за дитиною, і ці відпустки є досить тривалими.

–  Але такі відпустки вже дозволено і для чоловіків?

–  Так, і відсоток чоловіків, які користуються цим правом, зростає. Але все одно, це ще не співмірна із жінками кількість. Перебуваючи у відпустках по догляду за дитиною, жінки втрачають заробітну плату, можливості для подальшого кар’єрного зростання.

Якби участь жінок в оплачуваній праці була такою ж, як і чоловіків, наш внутрішній валовий продукт зростав би більше, ніж на 7,5 млрд на рік.

Якщо зміниться структура сфери зайнятості, буде створено більше робочих місць із гнучким графіком роботи, частковим залученням працівників – ми отримаємо і додаткові надходження до бюджету. Тоді зміниться і економічна аргументація для наших політиків і наших державних службовців, а перетворення будуть більш ефективними.

–  Які країни тримають лідерство з впровадження ґендерної політики?

–  Скандинавські країни, але навіть там кажуть, що дуже складно досягти рівності, яка б статистично вимірювалась. Певною мірою, це ідеальне суспільство з наших мрій.

–  За якими критеріями, показниками це визначається?

–  Щороку на економічний форум в Давосі їдуть керівники всіх держав, є там і український сніданок, і український дім. Але мало хто знає, що щороку до цієї події готується звіт, який визначає і індекс ґендерного розвитку. Він є одним із показників розвитку країни. Серед основних критеріїв – різниця в оплаті праці жінок і чоловіків, освітні можливості, забезпечення рівної участі в процесах прийняття рішень у політичній сфері, доступ до охорони здоров’я.

Наприклад, різниця в оплаті праці жінок і чоловіків у нас коливається між 23-25%. Це дуже високий показник. Загалом у порівнянні із минулим роком у 2020 році Україна піднялася на 5 позицій. Ми обіймали 64 місце, а тепер на 59-му.

Чому? Тому що у 2020 році одним із показників стало збільшення представництва жінок в парламенті. Це наближення до паритетного представництва 40 на 60%. Минулого року також прийнято новий виборчий кодекс, який закріпив ґендерні квоти у партійних списках.

–  Для жінок відкрилися нові можливості і нові професії, а чи є така опція і для чоловіків?

–  Ґендерна політика, це не лише захист прав та інтересів жінок. Це політика в інтересах суспільства в цілому. Вона спрямована, в тому числі, і на ліквідацію дискримінації за ознакою статі. І чоловіки, і жінки повинні мати рівні можливості в суспільстві. Адже нерівність призводить до цілої низки негативних наслідків. Страждає особистість, страждає родина, страждає суспільство. До цих питань потрібно ставитися відповідально і через призму соціального розвитку.

Якщо вести мову про сферу освіти то, чесно кажучи, я не знаю таких спеціальностей, на які б не брали чоловіків. Так, у навчальних закладах переважно працюють жінки, але це тому, що середня зарплата в сфері середньої освіти нижче ніж в інших галузях. Жінки більш активно погоджуються на менш оплачувану працю. Десь отримують час на сім’ю, а десь тому, що ринок праці не завжди толерантний до жінок, особливо молодих. Роботодавці неохоче приймають їх на роботу, тому що жінка може піти у декретну відпустку.

Тільки нещодавно були заборонені дискримінаційні оголошення типу «шукаємо для роботи чоловік віком 30-40 років». По-перше, це дискримінація для чоловіків інших вікових груп, а по-друге, це і дискримінація для жінок. Сьогодні зазначати стать в таких оголошеннях, окрім вузькопрофільних, неможна.

–  Можливо, варто подумати про комплексний підхід і для медіа? Методичні рекомендації, яквірно, коректно висвітлювати ґендерні питання, створювати рекламу і таке інше?

–  Декілька років тому в Україні був підготовлений дуже хороший посібник «Ґендер для медіа». Державна соціальна програма «Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», яка прийнята у 2018 році, містить програму відповідних курсів з ґендерної проблематики для студентів спеціальностей журналістика та маркетинг. Багато вищих навчальних закладів цю практику вже застосовують.

Сьогодні основним принципом ґендерної політики є її універсальність. Вона стосується всіх сфер суспільного життя. Тому дуже важливо у наших фахівців також сформувати розуміння, що це не справа, скажімо, лише міністерства соціальної політики або віце-прем’єра – це наша з вами робота.

–  Чи змінилося щось в суспільному ставленні до домашнього насильства?

–  Про домашнє насильство почали відкрито говорити. У 2001 році прийнято перший закон про попередження насильства у сім’ї, у 2003-му – внесені зміни до Кодексу України про адміністративні порушення. Тоді почала формуватися статистика звернень до поліції. Вона зростала щороку. Сьогодні надходить приблизно 120-130 тис звернень на рік. Це правопорушення, які поліція визначає, як домашнє насильство.

Пригадую, коли ми починали говорити про це, мене переконували, що у нас такого в країні таких випадків не має.

Домашнє насильство, як явище, виникло не сьогодні. Ми знаємо силу-силенну історичних прикладів нерівних стосунків між жінками і чоловіками. І тому ця проблема потребує прискіпливої уваги і держави, і суспільства.

–  Як можна мінімізувати це явище?

–  Універсального рецепту не існує. Для того, щоб мінімізувати насильство, потрібна і превентивна робота. Однозначно більш ефективною має бути і система відповідальності. Має вестись облік осіб, які схильні до насильства і з ними проводитися відповідна робота. В законі це називається «робота з кривдниками».

Я вважаю, що формування саме не насильницької поведінки, не насильницьких способів вирішення проблем, це і є те, чому ми маємо навчати нашу молодь. Це завдання і для шкіл, і для вищих навчальних закладів. Діти і підлітки сьогодні вже по-іншому оцінюють проблему насильства в сім’ї. Вони прагнуть жити в безпечному світі який можливий лише за умови відсутності насильства в сім’ї. Зараз дуже багато молодіжних ініціатив у цій сфері. Молодь дуже добре сприймає такі ініціативи.