У попередніх двох статтях ми проаналізували ідею так званої "російської національної держави", яка у перспективі може знищити імперський режим ФСБ/Володимира Путіна, та фактори, які можуть спровокувати повстання росіян ("русских") проти Кремля. У третій, заключній частині, розглянемо варіанти завершення російсько-української війни та, відповідно до цих варіантів, дії України на російському післявоєнному фронті. На нашу думку, таких сценаріїв може бути три. Розглянемо їх усі, з наслідками для Росії.
Цей варіант є найоптимістичнішим для України, та, власне, і для російського населення також — навіть попри те, що воно не усвідомлює усіх переваг. Під повною перемогою мається на увазі вихід Збройних сил України на державні кордони, тобто звільнення й окупованих 2014 року Криму та частини Донецької й Луганської областей. Наслідком цього в Росії може бути серйозна кремлівська криза, яка в перспективі завершиться заміною Путіна на іншого представника тамтешньої еліти. (Перемога опозиції в Росії нами не розглядається в принципі — через відсутність її як організованого і здатного на певні реальні дії явища.) Так, Путін необов'язково може втратити владу, але саме при цьому сценарії заміна лідера в країні-агресорі є найімовірнішою.
Зважаючи на серйозні економічні проблеми, викликані західними санкціями, і можливість "обнулити" усю свою діяльність, списавши її на попередника — будь-хто із кремлівської еліти, хто замінить Путіна (навіть такі одіозні персонажі, як секретар Радбезу Микола Патрушев), буде зацікавлений у реальних переговорах із Заходом. Головними темами переговорів будуть два моменти — остаточне політико-дипломатичне урегулювання конфлікту з Україною і дорожня карта зі скасування санкцій.
Після досягнення певного компромісу в політичній історії Росії не виключений такий період, який можна назвати "нова перебудова". Можливість повторення історії 1985-1989 років пояснюється тим, що Захід за гарячими слідами російсько-української війни погодиться на послаблення санкційного тиску проти Росії тільки за умови демократизації цієї країни — аби уникнути проблем на цьому геополітичному напрямку назавжди чи, принаймні, на деякий досить тривалий час.
У цьому варіанті Україна, як і у першому, здобуває низку серйозних успіхів — але не звільняє усю свою територію, дійшовши, умовно кажучи, до лінії розмежування станом на початок повномасштабної війни. Втім, можливі варіації, скажімо, деокупація Донбасу без Криму чи навпаки. Для України цей сценарій неприйнятний тим, що територіальне питання не вирішується остаточно — і це, зокрема, може стати проблемою під час вступу до НАТО. Але зосередьмося на Росії.
У країні-агресорі після завершення війни на таких позиціях влада Володимира Путіна, скоріш за все, збережеться, бо захист "російського Криму" (Донбас не сприймається російським населенням та елітами як така ж невід'ємна частина імперії, як Кримський півострів) можна "продати" суспільству як важливий геополітичний успіх.
Разом з тим, відверта поразка на полі бою — фактично буде знівельована уся "спеціальна військова операція", яка завдала самій Росії серйозних втрат, як людських, так і економічних, викличе відповідну реакцію в опозиційної частини населення. Причому йтиметься не стільки про формальну опозицію, яка за два десятиліття путінського правління продемонструвала свою імпотенцію, скільки про тих націонал-радикалів, які щиро підтримували вторгнення 24 лютого 2022 року.
Одним з уже наявних прикладів такої опозиційної частини є "Клуб рассерженых патриотов" Ігоря Гіркіна, за яким, імовірно, стоїть частина російських спецслужб чи інших впливових структур. Незадоволені результатами війни, вони будуть через цю та інші структури розхитувати позиції Володимира Путіна — чим в перспективі спровокують негативну реакцію і традиційно аморфної російської більшості.
Персоналістський путінський проект тим часом втрачатиме привабливість через асоціювання поразки винятково з його прізвищем. Послаблення диктатури може спровокувати хвилю міжнаціональних конфліктів — як в очевидних регіонах (Тива, Чечня, можливо, Татарстан та Башкортостан), так і в більш-менш спокійних до останнього часу (Бурятія, республіки Північного Кавказу), — як це було під час останнього періоду існування Радянського Союзу.
В такому варіанті в Росії навряд чи варто очікувати широкомасштабні репресії — занадто великою буде верства незадоволених владою, і, побоюючись потужної протидії, Путін побоїться наважитися на такий крок.
Цей варіант ще можна назвати "корейським" чи "ірано-іракським" — тобто коли ні Україна, ні Росія не здобудуть серйозних успіхів на фронті, але продовжувати повноцінну війну не матимуть змоги.
У такій ситуації доля Росії є найпесимістичнішою. Володимир Путін не просто залишиться при владі — маючи певний привід вважати себе переможцем, він продовжить утримувати усю вертикаль влади у власних руках. А це означатиме неминучість репресій, причому уже не проти опозиції чи опозиційно налаштованої частини населення, а проти номенклатури та силовиків. Схожі процеси ми вже бачили під час арештів частини керівництва поліції та Росгвардії, але після завершення війни у такому форматі ті чистки матимуть вигляд невеличкої прелюдії.
Умовно кажучи, якщо перший сценарій матиме вигляд "нової перебудови", то другий — повторенням дезінтеграційних процесів в кінці існування СРСР, то третій матиме усі шанси стати Великим терором 2.0. Цьому сприятиме і закриття Росії від зовнішнього світу, націоналізації та централізації промисловості. Цю закриту систему можна було б назвати нерадянською, але в СРСР, на відміну від путінської Росії, була потужна секулярна ідеологічна складова — тож коректніше буде порівняти таку ізольовану православну Росію з ісламським Іраном.
Ще один важливий момент. Якщо у другому сценарії від Росії, найімовірніше, відвернуться — у сенсі економічної співпраці — навіть країни "глобального Півдня", які не ризикуватимуть мати справу із розбурханою і непрогнозованою державою, то у варіанті 3 — навпаки, залежність закапсульованої тоталітарної Росії від Китаю тільки посилиться. Певним прикладом може слугувати Албанія Енвера Ходжі, з поправкою на розміри, звісна річ. Така Росія, як у третьому варіанті, буде потрібна Китаю у гіпотетичній великій війні тираній проти демократій, яку пророкують деякі політологи, називаючи нинішню війну в Україні пробним каменем.
У кожному із трьох сценаріїв майбутнього Росії є своя вигода для України. І, відповідно, свій перспективний план дій. Так, після початку реалізації першого сценарію Україна матиме можливість політичного тиску на Росію, з вимогами тих чи інших поступок — не територіальних, але економічних чи навіть ідеологічних. Скажімо, можна буде пригадати кейс Греції, яка змусила Македонію змінити свою назву заради євроатлантичної інтеграції. Гіпотетична зміна назви "Росія" на "Московія" є не лише актом помсти, як багато кому видасться, а і частиною процесу деімперизації (аналогу денацифікації Німеччини після Другої світової війни), без якої неможливе повноцінне й адекватне співіснування об'єднаної Європи, частиною якої безперечно буде Україна, із пост воєнною Росією.
Тема "російської національної держави", про яку ми говорили у першій частині нашого дослідження, також може мати свою реалізацію в варіанті 1, але найоптимальнішим для втілення цього плану у життя є варіант 2 — оскільки проблеми в імперії активізуватимуться саме на міжнаціональному рівні.
В принципі, навіть при третьому сценарії робота Української держави у напрямку створення структур, які могли б у перспективі сформувати "російську національну державу", має сенс. Власне кажучи, ми вже бачимо такі проекти — це легіон "Свобода России" та "Русский добровольческий корпус", які воюють не тільки на українській, а і на власне російській території. Альтернатива нинішньому імперському режиму, підконтрольна Україні й тому одразу, з початку, запланована як антиімперська, тобто національна — це необхідна для боротьби з експансіоністською політикою Кремля річ. Тому варто відзначити важливість створення цих військових підрозділів уже зараз. Але, разом з тим, для такого проекту потрібне і політичне крило — умовно кажучи, як "Шинн Фейн" при ІРА. Тож у цьому напрямку українській владі ще потрібно попрацювати.
Також необхідно активізуватися у медіанапрямку. Як показала історія путінської Росії, контроль над шляхами передачі інформації відіграє у процесі захоплення та утримання влади важливу роль, тож необхідно розвивати медіамайданчики для поширення ідей антиімперської "російської національної держави" під контролем України. Фактично це є використанням інституту "хороших росіян", але не на українському чи західному медіапросторі, а на російському. Власне кажучи, в часи Холодної війни Захід уже випробовував такий проект у вигляді російськомовних антирадянських радіостанцій. Ця тема є апробованою і тому перспективною.
Підсумовуючи, зазначимо, що Україна у будь-якому випадку має цікавитися тим, що відбувається і відбуватиметься в Росії. І для того, аби мати на східному кордоні більш-менш прогнозоване і контрольоване (а тому безпечне) державне утворення — українській владі, разом із залученням Заходу, необхідно регулярно й активно працювати на цьому напрямку.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
