У попередній статті ми торкнулися теми проекту так званої "російської національної держави", яка у перспективі може знищити імперський режим ФСБ/Володимира Путіна, плюси й мінуси цього проекту. Зараз же розберемо ті фактори, які можуть спровокувати повстання росіян ("русских") проти Кремля.
З одного боку, цей фактор має не дуже реалістичний вигляд, оскільки узурпація влади, як, власне, і репресії проти опонентів режиму — розпочалися задовго до нинішніх часів. Але особливістю періоду "спеціальної військової операції" є те, що Кремль може розпочати терор (і, ймовірно, уже розпочав — зокрема, є питання щодо випадку із "воєнкором Татарським") проти тих, хто ще учора був "вірним псом" режиму.
Ці структури та люди можуть зараз підпасти під удар Федеральної служби безпеки чи інших структур, підконтрольних адміністрації президента Росії (необов'язково, до речі, формально державних, бо історія із ПВК "Вагнера" на фронтах війни в Україні продемонструвала, що Кремль цілком може користуватися послугами організацій, від яких буде значно легше дистанціюватися, ніж від офіційної спецслужби; традиції опричнини часів Івана Грозного живуть в російській владі, час від часу виходячи назовні) з різних причин. Зокрема, через непотрібність на цьому етапі війни настільки радикальних "лідерів суспільної думки". Але проблема Кремля в тому, що ці люди уже відчули смак влади.
До того ж вони мають певний військовий досвід, досвід організації достатньо автономних від Кремля структур. Схожа історія відбулася на території західних регіонів України, анексованих 1939 року у Польщі й приєднаних до СРСР. На Галичині існувала абсолютно лояльна комуністичній радянській імперії КПЗУ, Комуністична партія Західної України — себто ціла структура, яка була цілком готова до колаборантської діяльності. Але КПЗУ розпустили ще 1938 року, до початку Другої світової війни, а майже усіх представників цієї партії, які потрапили до СРСР після анексії частини Польщі, репресували. Кремлю не потрібні люди, які мають навіть теоретичну можливість існувати поза його контролем. Саме тому репресії чекають на тих, хто зараз стоїть по один бік барикад.
І саме тому стратегічно важливим завданням відповідних українських структур є необхідність проведення певної агітаційної роботи у цьому середовищі, аби створити умови для бунту росіян проти російської влади. Зокрема, у форматі знищення протекціонізму для деяких народів імперії.
Йдеться перш за все про Чеченську Республіку, вихідці з якої, маючи певні зв'язки із тамтешньою владою чи персонально з Рамзаном Кадировим, є фактично невизнаною імперською елітою, "людьми першого сорту" — на тлі яких етнічні росіяни уперше в історії своєї країни втратили панівне становище.
У часи Російської імперії національні меншини (себто колонії, завойовані російськими князями, царями та імператорами), ті, які не були повністю знищені, як, наприклад, черкеси — мали дуже обмежені права. Не будемо говорити про відомий український кейс, згадаймо значно актуальнішу для Росії в період 1991-… років азійську тему. До знищення класичної імперії у нинішніх столицях країн Центральної Азії місцеві мешканці не мали права заходити в елітні райони своїх міст, відведені для російських колоністів. Це лише один із численних прикладів домінування росіян-"русских" над іншими народами в імперії.
У часи СРСР ситуація з певних причин змінилася, але навіть після періоду більш-менш достовірної імітації "дружби народів" та поваги до усіх народів, які населяли залишки імперії, зібрані комуністичними заколотниками за час громадянської війни — російський етнос все одно вважався номером один в оновленій більшовицькій державі.
Після розпаду Радянського Союзу, чеченських воєн і вимушеної угоди Кремля з Ахматом Кадировим та його оточенням — на території Росії з'явився анклав, де росіяни стали людьми не просто якогось другого чи третього сорту, а взагалі громадянами без особливих прав. Щобільше, вплив чеченських еліт розповсюдився далеко за межі власне Чечні, що викликало негативну реакцію російських націонал-шовіністів. До певного моменту Кремлю вдається балансувати між настроями російських етнічних праворадикалів та необхідністю, називаючи речі своїми іменами, платити данину Чечні замість проведення чергової війни. Та так буде не завжди. Конфлікт між "вагнерівцями" та оточенням Рамзана Кадирова демонструє, що тема "досить годувати Кавказ" у перспективі є цілком продуктивною.
Також одним із болючих питань для російських націонал-шовіністів є велика кількість мігрантів із Середньої Азії. З ними ситуація дещо інша: вони не мають серйозного лобі в кремлівських елітах, але цей фактор — особливо на тлі злочинів, вчинених представниками цієї спільноти (подібні випадки традиційно використовуються російськими етнічними угрупованнями для виправдання терору проти гастарбайтерів; до того ж суспільна думка, сформульована, зокрема, у відомих персонажах популярного російського комедійного серіалу "Наша Russia", підігріває необхідні настрої) можуть бути використані для антикремлівського бунту. Його формальним гаслом може стати щось на кшталт "Навіщо нам такий Путін, який не може захистити росіян від чеченських мажорів та таджицьких ґвалтівників?"
Одним із дотичних до чеченського є фактор відсутності нормального фінансування етнічно російських регіонів. Зокрема, так званої "російської Півночі", регіону з найбільшим відсотком "русских" і, як вважається навіть ліберальною частиною російського суспільства, хартлендом російськості. (Хоча навіть відомий телеведучий Леонід Парфьонов, який у своїх історично-публіцистичних проектах просував цю тему, є етнічним вепсом, а не "русским".)
Бюджет Російської Федерації, яка є тотально корумпованим і мафіозним державним утворенням, не може забезпечити повноцінний розвиток усіх регіонів. Дисбаланс між Чечнею, яка отримує багатомільярдні федеральні дотації (витрачаючи їх перш за все на показуху для Кадирова і його оточення, що також є додатковим тригерним фактором для російських націонал-шовіністів), та північно-західними регіонами РФ, які за часів Путіна відверто занепадають, очевидний. Власне, занепад цих регіонів розпочався далеко не в ХХІ столітті, але нафтові надприбутки могли змінити ситуацію. Але — не змінили. Образа "русских" на таке ставлення до найросійськіших регіонів також може стати додатковим стимулом для антипутінського бунту.
Фінансові злидні, своєю чергою, впливають на інший важливий для етнічних росіян фактор. Їх стає усе менше у власній країні. Якщо на Північному Кавказі, навіть у відверто небагатих республіках, високий коефіцієнт фертильності певним чином компенсує смертність, то у власне російських регіонах цього чинника просто немає. Попри відому історичну байку "баби єщо нарожают", у найросійських регіонах РФ народжуваність значно поступається смертності. Зокрема, і через тотальний алкоголізм місцевого населення, прямо пов'язаний із попередніми фінансовим фактором.
Усе це в перспективі є серйозним аргументом для адептів "Російської національної держави", які можуть повстати проти путінського режиму. Бо навіть попри потужну русифікаційну кампанію, яку путінський режим проводить як всередині Росії, так і на окупованих українських територіях — "русские" неофіти ніколи не будуть сприйняті російською націонал-шовіністичною спільнотою за "своїх". Схожою була ситуація в радянські часи, коли навіть русифіковані євреї перебували у ситуації "людей другого сорту". Але у той історичний період на боці етнічних росіян (які, нагадаємо, були лише відносною більшістю) була держава.
Зараз же Кремль використовує механізм русифікації винятково для власних мілітарних потреб, бо росіяни на території начебто своєї держави, зокрема, у Чечні та Тиві, давно не є привілейованою верствою, ба більше, щодо малої батьківщини нинішнього міністра оборони РФ Сергія Шойгу давно побутує думка про те, що росіянам там взагалі небезпечно перебувати. З Чечнею, поки діє негласна угода Кремля з Кадировим, ситуація краща — але, оскільки вона залежить від особистої волі правителя, усе може змінитися аж до повторення 90-х років минулого століття.
Підсумовуючи, зазначимо, що адепти "Російської національної держави", яка теоретично може знищити неоімперський режим ФСБ/Путіна, уже зараз мають велику кількість аргументів проти кремлівської еліти. Це і чеченський протекціонізм, і становище етнічної не русифікованої (чи русифікованої у минулі історичні епохи) російської більшості, і фактичне вимирання "русских" при повному потуранні влади. Усі ці фактори можуть стати каталізаторами низового антипутінського бунту, який, разом з тим, здатен зачепити й частину еліт, зокрема, регіональних. А участь структурно організованих спільнот — зокрема, традиційно праворадикальних футбольних фанатів — може підсилити цей бунт і зробити його критичним для Кремля.
У наступній статті ми розглянемо можливі варіанти завершення нинішньої російсько-української війни й, відповідно до цих варіантів, формат українського впливу на події в Росії.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
