Після початку повномасштабної війни, після провалу бліцкригу і потужного санкційного удару по російській економіці на порядку денному несподівано, але разом з тим і досить логічно, постало питання про майбутнє Російської Федерації.
Перш за все йдеться про те, чи буде існувати путінський, точніше, ФСБшний режим, який уже понад 20 років контролює найбільшу за територією країну світу. Якщо точніше, то рівно чверть століття, після призначення в.о. прем'єр-міністра РФ "ліберала" і "реформатора" Сергія Кирієнка, який, як показали путінські часи — виявився плоттю від плоті нинішньої системи.
Нинішня ситуація в Російській Федерації склалася у такий спосіб, що руйнування правлячого ФСБшного режиму, навіть після смерті/убивства/відсторонення Володимира Путіна від посади, є дуже малоімовірним. Цьому є рівно дві головні причини.
По-перше, в Росії за час правління Володимира Путіна держава повернула якщо не усі радянські можливості впливу на суспільство (все-таки СРСР, на відміну від РФ, був ідеологічним утворенням, нехай з середини брежнєвського правління усе більш формальним, але ідеологія нікуди не ділася), то основні — точно. Вертикаль влади спочатку взяла під контроль економіку, потім повністю чи майже повністю зачистила медійний та культурний простір — зокрема, за допомогою Російської православної церкви, яка виявилася значно ефективнішим інструментом, ніж Комуністична партія.
У Росії зникли навіть залишки незалежної судової влади, дуже важливого для змінності влади інструменту — згадаймо українську Помаранчеву революцію, де саме рішення Верховного Суду призвело до переголосування другого туру президентських виборів і встановлення справедливих результатів голосування. Усього цього в путінській, ФСБшній Росії немає. Ба більше, історії із новітніми "павліками морозовими" та звичайнісінькими дорослими стукачами, яких з кожним місяцем "спеціальної військової операції" стає усе більше, підкреслюють і успішний напрямок роботи російського державного механізму в приватному житті пересічних росіян — що вже зовсім нагадує радянські часи.
По-друге, ще до і незалежно від появи на російському троні Володимира Путіна російське суспільство було серйозно атомізоване, розбите на не пов'язані між собою соціальні одиниці, які або розучилися, або взагалі нездатні на ефективну взаємодію. Знов-таки, для прикладу згадаємо, як єдналося українське суспільство під час обох Майданів, як виникав масовий волонтерський рух у 2014-му та 2022-му роках. У росіян нічого подібного не виникає — хіба карикатурні спроби зібрати гроші на допомогу мобілізованим, що зазвичай завершувалося (і самі ж організатори це визнавали) провалом.
Тож, за великим рахунком, бандитсько-ФСБшний режим імені Володимира Путіна почувається в Росії у відносній безпеці. Втім, є певні сили, певний вектор, який у перспективі може спричинити руйнування нинішньої владної вертикалі. Цей вектор можна умовно назвати "російська національна держава". Важливо пояснити, що терміном "російський" в українській мові позначаються два принципово різні поняття, які в тамтешній мові мають наступні дефініції: "российский" та "русский". "Российский" означає усю повноту нинішньої імперії, включно з усіма націями та народами РФ, "русский" стосується лише титульної нації цієї країни. Ми, називаючи цей умовний проект "російська національна держава", матимемо на увазі, звісна річ, "русскую", а не "российскую".
Перспективність такого формату протидії Кремлю намагалися використати ще у довоєнні часи відомі тепер російські опозиціонери. Зокрема, Олексій Навальний брав активну участь у так званих "русских маршах". Для країни, яка наповнена великою кількістю мігрантів, зокрема, трудових, із країн Закавказзя та Середньої Азії, тема протистояння своїх, "русских", та чужих, "понаехавших", є актуальною за будь-яких умов і в будь-яких ситуаціях.
Одним із важливих факторів є те, що тему "русского" руху в Російській Федерації традиційно підтримують футбольні фанати — одна із небагатьох непідконтрольних чи принаймні частково непідконтрольних Кремлю соціальних структур, які мають досвід самоорганізації й успішної (принаймні, на рівні самооцінки) боротьби з "інородцями". Серед політичних сил чітко вираженої "російської" партії немає, хоча в різний час цю тему намагалися експлуатувати як заборонені націонал-більшовики Едуарда Лимонова, так і дозволена Кремлем партія "Родина" Дмитра Рогозіна.
Більш того, прихильники "русской России" напевно є й у владній вертикалі, принаймні, на середній та нижній ланках. До речі, можливість появи "російської" фракції у кремлівській владі передбачав у своєму епохальному романі "Завтра в России" радянський письменник-емігрант Едуард Тополь (там він також передбачив путч і скидання Михайла Горбачова зі спробою його ізоляції). Тож не варто виключати й вплив "русской" ідеї на нинішню російську владу. Яка може не витримати активності цієї умовної об'єднаної національної опозиції на імперську вертикаль — і рухнути у будь-який момент.
Але в цьому проекті є і значні ризики для України. Ризики як теоретичні, так і такі, що реалізуються на практиці. Нинішня кремлівська влада, перш за все вихідці із середньої ланки КДБ СРСР 70-80-х років ХХ століття, була вихована уже не на ідеології "дружби народів" (цей патерн залишили для пропагандистського вжитку, а також для маніпуляції свідомістю русифікованої частини національних республік), а на русофільській і почасти ксенофобській літературі, на кшталт Валентина Пікуля. Непрямим свідченням зміни поглядів всередині ключової радянської спецслужби є поява з початку 70-х у телеефірі ЦТ СРСР кіно- та телефільмів, у яких формально чи фактично позитивними виявилися персонажі з білогвардійським бекграундом, що протирічило усій радянській ідеї "сім'ї народів-братів". Зрозуміло, що без санкції відповідних структур КДБ ця тема не могла з'явитися в публічному, ба більше, телевізійному просторі.
Остаточно прийшовши до влади із Володимиром Путіним, ФСБ РФ почала процес тотальної русифікації народів Російської Федерації, чого не було навіть у радянські часи. Не раз і не два мешканці окупованих територій України бачили наслідки цієї русифікації — коли російські військовослужбовці очевидно монголоїдного походження, умовно кажучи "буряти" (хоча там були представники й інших народів РФ), називали себе не "россиянами", а "русскими", що безглуздо з етнічної точки зору, але цілком зрозуміло з точки зору імперської.
Таким чином, "російська національна держава", яка є чи не єдиним проектом, що теоретично має можливості і ресурси протидіяти ФСБшному режиму Володимира Путіна, може у разі перемоги перейти від суто національної ідеї до уже апробованої їхніми опонентами ідеї нав'язаної націоналізації — себто продовження тотальної русифікаторської політики й фактично консервування імперії з її відповідними зовнішньополітичними прагненнями (які на практиці означають агресію щодо своїх найближчих сусідів), замість будівництва національної держави, яка б, як і будь-яка національна держава у світі, займалася власними проблемами на своїй міжнародно визнаній території.
Отже, "русский" національний проект, який може зрушити правлячий режим ФСБ, має для України як очевидні плюси, так і серйозні мінуси. А що саме може призвести до падіння путінського режиму — нехай і під гаслами російського національного, а не імперського шовінізму, обговоримо у наступній статті, присвяченій цьому питанню.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
