У Брюсселі 4 квітня 2023 року відбулася знакова подія. Новим, 31-м членом НАТО стала Фінляндія. Днями угоду про прийняття цієї країни ратифікував парламент Туреччини (останньої країни Альянсу, яка це зробила), президент Реджеп Ердоган підписав цю ратифікацію — і уже нічого не заважало генеральному секретарю НАТО Єнсу Столтенбергу та президенту Фінляндської Республіки Саулі Ніїністьо в урочистій атмосфері підняти синьо-білий прапор нового учасника Альянсу біля штаб-квартири цієї організації.
У цього рішення є багато різних геополітичних аспектів. Зокрема, різке зростання спільного кордону Росії та НАТО. Звісна річ, міністерство закордонних справ РФ відреагувало на цю подію — у відомстві Сергія Лаврова ще не до кінця забули про правила дипломатичної діяльності. Але при цьому реакція Російської Федерації на те, що "агресивний блок НАТО" упритул підсунувся до північної столиці, Санкт-Петербурга, вийшла досить стриманою, що зайвий раз підтверджує одну просту істину.
Заява Володимира Путіна про те, що його страшно турбує вступ до НАТО України, є не більше ніж відмовкою. Точніше, членство нашої держави в Північноатлантичному альянсі Кремлю стратегічно невигідно, але зовсім не тому, що в Москві нібито дуже переживають за власну безпеку. Річ у тім, що статтю 5 договору НАТО ніхто не скасовував, а воювати не з Україною (хай навіть і підсиленою деякими зразками західної зброї), а із військами Альянсу, перш за все американськими та британськими, до того ж наражаючись на можливість ядерного удару — це зовсім інша справа. Тому Росія у пострадянські роки й робила усе для того, аби Україна не вступила до НАТО.
А з Фінляндією ситуація кардинально інша. Росія давно, уже майже 80 років, не розцінює територію цієї країни як свою власну, говорячи словами Путіна, "територію історичної Росії". Хоча Велике князівство Фінляндське ще 107 років тому входило до складу Російської імперії. А потім почалася історія, яка є показовою як для України в цілому, так і для тих, хто довгий час намагався спекулювати на цій темі у вітчизняному політикумі.
Ні для кого не секрет, що одним з аргументів, який, між іншим, мав певну популярність в українському суспільстві, — використовуваних проросійськими політичними силами, був приклад саме Фінляндії. Ще в радянські часи з'явився такий термін — "фінляндизація", який ці українські політики подавали як велике благо для маленької країни, яка сусідує із великою ядерною державою.
Але насправді у "фінляндизації", як би не переконували адепти цієї ідеї для України, не було нічого доброго. Бо ті відносини, які склалися між Фінляндією та СРСР після Другої світової війни, були відносинами васала і сеньйора. Звісно, була серйозна відмінність між статусом Фінляндії та захоплених Радянським Союзом країн Центральної та Східної Європи. У Східній Німеччині, Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії та Болгарії комуністичний сталінський режим встановив за своїм принципом правління місцевих комуністів із відповідними наслідками, нехай і пом'якшеними порівняно із самою метрополією — у деяких країнах навіть дозволявся невеликий приватний бізнес, про що в СРСР можна було тільки мріяти.
Звісна річ, у Фінляндії не було диктатури місцевої компартії, комуністичної ідеології, атеїзму, колгоспів і усього іншого, що можна було спостерігати у "червоній" частині Євразії. Але при цьому Гельсінкі не було самостійним геополітичним гравцем. Скажімо, кремлівське керівництво мало право вето на призначення тих чи інших політиків — і завжди цим правом залюбки користувалося. Тобто неможливо було навіть уявити собі якісь відверто антирадянські сили на чолі Фінляндської Республіки.
Вплив Кремля доходив до таких огидливо-анекдотичних випадків, як зустрічі керівників Фінляндії із радянським генсеком Леонідом Брежнєвим у бані. Цілком очевидно, що на такий крок могли піти тільки політики, підконтрольні Кремлю. Просто цей геополітичний повідець для Фінляндії у СРСР був довший, ніж для країн так званого соцтабору.
Звісно, фіни намагалися використовувати своє васальне становище, як могли. Заробляли на ньому гроші, зокрема, у сфері торгівлі та енергетики. Це і створило таке оманливе враження, перш за все, у самих радянських, а потім російських політологів про те, що Гельсінкі від процесу "фінляндизації" лише виграє. Насправді, як ми бачимо, усе було трохи не так.
Після розвалу СРСР ситуація змінилася. Змінилася перш за все тому, що російські шовіністичні кола перестали вважати цю країну своєю історичною територією — як країни СНД. З часів Зимової війни, коли Кремль намагався захопити та приєднати територію Фінляндії (так, як трохи згодом він зробить це із трьома країнами Балтії), пройшло чимало часу. Російська влада, російське суспільство змирилися з тим, що Фінляндія це інша країна, чужа. Так, дружня, та тепер уже із суто прагматичних причин, бо важелів впливу на Гельсінкі у Москви вже не було, однак при цьому чужа.
Пострадянська Росія довгий час нічим не видавала своїх загарбницьких планів, а якщо й демонструвала їх, то це стосувалося перш за все колишніх республік СРСР, а не колишніх провінцій Російської імперії (а це не тільки Фінляндія, а і, наприклад, Польща). Тож усі прикордонні конфлікти за участю Росії, хоч в Молдові, хоч у Грузії — не сприймалися у Фінляндії як загроза власному суверенітету.
Так само відреагували у Гельсінкі й на анексію Криму та появу сепаратистських псевдореспублік на Донбасі. Це можна пояснити навіть суто прагматичною позицією — Росія надовго застрягне в Україні, а якщо й виплутається колись звідти, то у неї під боком ще багато колишніх радянських республік, аж до країн Балтії, які росіяни з більшим правом вважають своїми (порівняйте кількість російськомовних у Латвії та Фінляндії). Тож боятися фінам нібито не було чого. До того ж ідею нейтральності підтримувала велика кількість громадян країни, а в демократичній державі це для будь-якої влади є потужним сигналом.
Але тут Росія відкрито напала на Україну, і ситуація у Фінляндії різко почала змінюватися.
Ще у січні 2022 року тодішня прем'єрка Фінляндії Санна Марін заявила, що приєднання до НАТО навряд чи відбудеться за її каденції. (На цих вихідних Соціал-демократична партія Фінляндії програла парламентські вибори, та 4 квітня 2023-го Марін ще залишалася на посаді голови уряду.)
Але уже 24 лютого вона заявила — ситуація з обговоренням можливого вступу Фінляндії до Альянсу тепер безперечно зміниться. Фінляндія разом зі Швецією взяли участь в екстреному саміті НАТО (як члени програми "Партнерство заради миру"), а через місяць після початку війни в Україні, 26 березня, президент Ніїністьо зробив ключову заяву — переваги членства в НАТО переважають недоліки.
Квітень минув у парламентських і урядових дебатах, а 12 травня Ніїністьо і Марін виступили зі спільною заявою — Фінляндія йде у НАТО. 18 травня 2022 року ця країна офіційно подала заявку на вступ до Північноатлантичного альянсу.
29 червня фіни отримали заявку на членство, а у липні почався процес ратифікації відповідного протоколу країнами-членами НАТО. Завершився процес 1 квітня 2023 року, як вже було сказано, підписом турецького президента. 4 квітня Фінляндія офіційно стала членом Північноатлантичного альянсу.
Фінляндія не тільки продемонструвала своє бажання жити у мирі й безпеці, навіть живучи поблизу із Росією. Спринтерський забіг Гельсінкі став красномовною відповіддю усім тим українцям — як політикам, так і простим обивателям, які десятиріччями наполягали на нейтральному статусі своєї держави, ставлячи у приклад саме Фінляндію.
Фінляндія була нейтральною країною у радянські часи, коли іншого вибору у будь-якої влади в Гельсінкі просто не було. Фінляндія була нейтральною країною у пострадянські часи, коли комуністичний сеньйор зник з політичної мапи світу, а російському його нащадку було зовсім не до фінів.
Але коли фіни побачили російські танки, які перетинають — ні, не їхній кордон, а кордон України — їм знадобилося усього три місяці для того, аби дозріти до офіційного прохання про ядерну парасольку НАТО. І усього лиш рік для того, аби стати повноправним членом Північноатлантичного альянсу.
Ось що значить "фінляндизація" насправді: пильно стежити за божевільним сусідом, і після перших же реальних сигналів, які до того ж стосуються не тебе самого, а значно вразливішого члена східноєвропейської геополітичної "комуналки" — зробити різкий геополітичний поворот, забезпечивши власну безпеку, не доводячи ситуацію до перших жертв.
І як тут не згадати, що 2008-го року, коли після нападу Росії на Грузію український журнал "Тиждень" вийшов із красномовною фразою "Наступною буде Україна" на обкладинці — за вступ нашої держави до НАТО було менш як 20% українців. А у січні 2013-го, за рік до початку російської агресії — ще менше, лише 15%.
Немає сумнівів, що Україна, як і Фінляндія, рано чи пізно стане членом Альянсу. Але наскільки ж наша ціна вища за фінську. Зокрема, і через віру у вигадану політтехнологами якусь особливу позицію фінської влади. Яка, як виявилося, просто керувалася власними інтересами, інтересами своєї держави й своїх громадян. А не інтересами майбутнього агресора, окупанта і ґвалтівника.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
