Перша закордонна поїздка переобраного на черговий президентський термін Володимира Путіна не стала несподіванкою. Обравши для цього Китай, він вкотре підтвердив залежність Росії від цієї країни, а також обмеженість свого вибору — принаймні тому, що у низці держав його можуть арештувати й передати до Гааги.
Сама поїздка диктатора до Сі Цзіньпіна не є дивною, однак запитання викликає склад російської делегації, куди увійшло чимало чиновників (зокрема голова Центробанку РФ Ельвіра Набіулліна), які у таких візитах президента РФ не супроводжують. Цей момент є доволі показовим й промовисто ілюструє мету путінського вояжу, яка полягає у домовленостях про подальшу максимальну підтримку Росії у війні проти України — як військову, так і фінансову, однак з цим можуть бути проблеми.
Проблеми не у Росії, звісна річ. Точніше, у Росії зараз самі лише проблеми — і та мізерна перемога під Вовчанськом, як і інші локальні успіхи, на кшталт захоплення руїн Бахмута, Авдіївки чи Мар’їнки, не мають вагомого результату для агресора. Ці негаразди, перш за все, у військово-промисловому комплексі (адже він зараз є головною частиною федерального бюджету країни-агресора) розрослися настільки, що диктатору довелося навіть знімати з посади міністра оборони Сергія Шойгу і призначати на його місце економіста Андрія Бєлоусова. Це все більш чітко говорить про те, що Путін хоче оптимізувати воєнні витрати, адже у бюджеті значна прірва. І далі — щомісяця не вистачатиме усе більше, адже ще у перші два місяці 2024 року був вичерпаний фактично увесь дефіцит річного кошторису.
Взяти гроші ("живі" чи у вигляді зброї) Кремль може лише у Пекіні. Однак нещодавно у Москви з’явилася чергова проблема — у вигляді візиту до КНР голови Держдепу США Ентоні Блінкена, який пояснив китайським колегам ситуацію дуже просто — якщо Китай не вирішить проблему подальшої підтримки Росії у війні, то це зроблять Сполучені Штати.
Тому Сі Цзіньпін зараз опинився на своєрідному геополітичному роздоріжжі. З одного боку — Росія, яка є партнером Китаю, механізмом тиску на Захід та просування китайських інтересів. З іншого — економічні санкції США чи усього колективного Заходу (а в тому, що ЄС і Японія приєднаються до американського тиску, добровільно чи під тиском Білого дому сумнівів небагато) уже продемонстрували свої можливості на прикладі Росії. Тільки у РФ є куди звернутися — до КНР, а ось у Китаю "запасного аеродрому" немає, адже для Кремля він сам таким є.
Тож цілком прогнозовано Сі відреагував на візит Блінкена поїздкою до Європи. Очевидно, під час цього візиту йшлося про можливість певних домовленостей із лідерами ЄС, домовленостей, які підуть всупереч жорсткій позиції США. Та так само очевидно, що жодного серйозного успіху лідер КНР не мав.
Тож тепер, під час візиту усієї керуючої верхівки Росії до Пекіна, яка розраховувала на серйозні домовленості, що дозволять продовжувати війну на виснаження, Сі не зробив якихось різких проросійських кроків. Скажімо, про газопровід "Сила Сибіру — 2" не з’явилося жодної конкретики, на що сподівалися у Росії (адже де ще брати гроші, як не продаючи енергоресурси "старшому брату").
Сі розуміє, що посилення такої співпраці — не на словах, а на ділі — справді може обернутися економічними проблемами уже не для Росії, а для самого Китаю. Слова Блінкена подіяли на комуністичне керівництво Китайської Народної Республіки.
Тож Путін повернеться до Москви ні з чим. Звісно, Китай продовжить грати роль миротворця, закликаючи враховувати інтереси Росії у нинішній війні в Україні — це головна комуністична країна робила досі й робитиме далі. Але якихось серйозних геополітичних рішень, які українські аналітики люблять називати "пастками для України", за цими словами немає.
А от зменшення економічної співпраці (і військово-промислової, як ключової її частини) між РФ та КНР цілком може мати місце у середньостроковій перспективі. Просто тому, що Китай завжди думає перш за все про власні інтереси. І не лише Пекін — для США підтримка України також є власними інтересами, інтересами головної демократичної країни світу, оплоту західної демократії, яка протистоїть азійським деспотіям.
А для Китаю підтримка Росії важлива тільки до певного моменту. Якщо питання постане гостро (а на це Блінкен більш ніж прозоро натякнув), то, звісно ж, Пекін погодиться на продовження масштабної економічної співпраці зі США та іншими країнами Заходу, аніж підтримку Росії. До того ж Сполучені Штати в останні роки активно працюють на іншому геополітичному фронті — азійсько-тихоокеанському, збираючи (чи, власне кажучи, уже зібравши) потужну антикитайську коаліцію. До неї ситуативно може увійти й Індія, яка має "вічні" проблеми зі своїм північним сусідом.
Словом, усі реверанси у бік Пекіна, навіть принизливе порівняння диктатора з "ішаком" китайського господаря, яке дозволив собі Лавров, не допомогли Путіну і його делегації досягти серйозних успіхів під час цього візиту. Хоча для Росії це ледь не останній шанс, адже недаремно з боку Кремля й Китаю, зокрема, останнім часом усе частіше лунають заяви про необхідність припинення війни. Звісно ж, на російських умовах, але це було зрозуміло навіть тоді, коли про це і не йшлося. Однак зараз, зважаючи на економічну ситуацію в Росії, Путін вкрай потребує "перемир'я".
І от у цьому Китай допомагатиме Росії. Працюючи, зокрема, з тими країнами, які планують у червні взяти участь у швейцарському Саміті миру. Тут Путін може розраховувати на допомогу Сі. Та от наскільки ця допомога виявиться дієвою — велике питання. Адже Захід, перш за все США — також проводить відповідну роботу.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
