Від мирної праці на залізниці до жорстоких боїв на Донецькому напрямку — таким виявився життєвий шлях Миколи Ворончука, добровольця, який без вагань став на захист України. У запеклих боях чоловік втратив руку, але не втратив волю до боротьби: зараз військовий збирає дрони для наших захисників.
Історія Миколи, яку він розповів нашому виданню — свідчення того, що жодні випробування не можуть зламати українського духу.
До повномасштабного вторгнення Росії Микола Ворончук проживав на Жмеринщині та працював на залізниці. У вільний від роботи час чоловік лагодив повербанки та світильники.
Про можливість масштабного вторгнення Микола, звісно ж, здогадувався.
"Про це знали, напевно, всі. Тому це не було чимось неочікуваним, нічим дивним. Це очікували більшість українців, просто не знали точної дати", — каже він.
Велика війна застала чоловіка на роботі у відрядженні. Аби взяти безпосередню участь у знищенні окупантів, чоловік хотів піти на фронт добровольцем. Втім, його не відпускали через роботу на залізниці.
"Та коли мого меншого брата хотіли мобілізувати, я домовився з військкоматом і пішов замість нього", — пояснює своє рішення Микола.
Чоловік воював на Донецькому напрямку: спочатку був коригувальником артилерійського вогню, а згодом його перекваліфікували на старшого навідника артилерії.
Оцінюючи противника, військовий зауважує: бомжів там не зустрічав, але бачив садистів та професіоналів.
"Озброєння у них достатньо, одяг нормальний. Те, що нам показують по телебаченню, не завжди правда. Зброї в них вдосталь, озброєння нормальне, і навчають їх непогано", — каже Микола.
У 2022 році, під час запеклих боїв біля Мар'їнки, чоловік отримав важке поранення.
"Наша гармата отримала "поранення" під час останнього виїзду: осколок прилетів по механізму наведення. Для того, щоб ми не сиділи без діла, нас відправили на спостережний пост, щоб поміняти хлопців. Але о 7 ранку на наш пункт почався наступ. Ми трималися до 9 ранку, допоки не скінчилися боєприпаси. Коли ж боєприпаси закінчилися, противник зайшов на наш пункт, прямо у наші траншеї. Нас було шестеро: двох наших бійців вбили під час бою, а мене поранили", — ділиться чоловік.
Окупанти забрали частину групи Миколи в лісосмугу і там її розстріляли.
"А на мені порізали одяг і сказали: "Нехай здохне, як собака". Тобто, садисти серед них справді є", — констатує військовий.
Та Микола вижив, хоч і довго не міг дочекатися евакуації, адже противник зайняв українські позиції.
"Мабуть, наші вирішили, що нас там не лишилося, і артилерія почала бити по нашій колишній позиції. Я лежав на землі, (а це було 16 січня, холодно) і чекав на уламки від нашої ж артилерії. Та мені поталанило — не зачепило", — розказує боєць.
Коли російські війська відступили, український дрон застиг над пораненим бійцем. Микола лежав нерухомо, але потім зрозумів — якщо продовжить так лежати, то за ним просто ніхто не прийде.
"Я помахав лівою рукою, показуючи, що живий. Через кілька годин прийшли хлопці та мене евакуювали. Ми чотири кілометри бігли до села Новомихайлівка, бо БТР не міг під'їхати ближче. Всю дорогу нас супроводжував ворожий дрон і накривали міни", — продовжує розповідь військовий.
У госпіталі лікарі поставили невтішний діагноз — некроз руки. М’які тканини почали відмирати через п’ятигодинну затримку з евакуацією.
"Та я і сам розумів, що руку врятувати вже не вдасться. Я маю трохи незакінченої медичної освіти, тож знав про наслідки некрозу, якби пробували щось робити. До мене підійшов лікар і каже: "Ти ж розумієш?" Я кажу: "Так, розумію". Він каже: "Ми не можемо її врятувати". Я відповів, що бачу — врятувати руку вже нереально. Мені її й ампутували", — говорить чоловік.
Звикнутися з новою реальністю життя Миколі допомогла кохана жінка.
"Вона приїхала до мене в госпіталь, і мені не було коли думати про депресію. Вона мене повністю підтримувала і досі підтримує. Моя сім'я не бачить в мені інваліда, вони не вважають мене неповноцінним. Я працюю, займаюсь улюбленими справами. Моя родина — це моя підтримка, опора і захист. Я воював за свою родину, за те, щоб "русскій мір" не дійшов до неї", — ділиться боєць.
Після загоєння рани та серії операцій на Миколу чекало нове випробування: лікарі натягнули шкіру на м'яз, зашили куксу, але не помітили, що кістка не зашліфована. Тож вже після протезування йому довелося робити повторну операцію.
"Реабілітація відбувалася не дуже якісно, бо таких як я було дуже багато. Лікарям не вистачало часу приділяти комусь особливу увагу — мало лікарів, багато поранених", — пригадує Микола.
Загалом чоловік переніс близько 10 операцій.
"Важко, звичайно, важко. Це вплинуло на мою пам'ять, на мовлення. Мене в загальній кількості 10 разів повністю відключали під наркозом за короткий проміжок часу. Плюс були контузії", — каже захисник.
Завдяки волонтерській допомозі ініціативи Protez Foundation Микола Ворончук зміг потрапити на протезування до США.
"Мені здається, в США люди навіть більше розуміють, що в Україні війна, ніж ті, хто зараз в Україні. До військових ставляться дуже добре. Нас підтримували протягом трьох тижнів, які ми там були. Відчувалася дійсно велика підтримка від української діаспори і самих американців", — запевняє Микола.
Після повернення зі Штатів, чоловік відважився зробити пропозицію коханій. Момент був обраний не банальний: на концерті відомого співака Артема Пивоварова Микола вийшов на сцену та запропонував коханій стати його дружиною.
Наразі поранений український військовий знайшов для себе вкрай важливе заняття — збирання дронів для армії.
"Пайка — це моє давнє хобі, я люблю паяти й мені це подобається. Якось мої знайомі познайомили мене з компанією, що робить дрони для наших Збройних Сил. Ми зв'язалися, і я вирішив долучитися, адже так можу допомагати нашим захисникам", — каже Микола.
Чоловік застерігає від масових закликів до цивільних збирати дрони самотужки.
"Не думаю, що це гарна ідея — закликати людей збирати дрони. Адже дрони теж зброя, і не всі зможуть зробити це правильно. Але донатити кошти на закупівлю дронів дуже гарно, допомагати треба хто чим може", — наголошує військовий.
Зібрані ним дрони ретельно перевіряються перед відправкою на фронт. Абсолютно все тестується на кожному етапі.
Захисник зізнається, що збирати дрони з протезованою рукою йому, звісно, важко.
"Але головне — бажання. Я у своїй стихії, мені це подобається, я отримую від цього задоволення", — каже Микола.
Щодо свого бачення майбутнього України після перемоги, військовий переконаний, що буде важко.
"Україні доведеться відбудовувати дуже багато. Для мене перемога — це, насамперед, закінчення війни, припинення смертей", — вважає Микола.
Надалі ж в планах захисника робота з психологом у клініці у Сваляві на Закарпатті. Переїхати на початку червня до Сваляви чоловік планує разом з родиною.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
