Олімпійські ігри були створені — як у часи Давньої Греції, так і наприкінці ХІХ століття — як альтернатива війнам. Як можливість усім країнам світу позмагатися зі своїми сусідами чи іншими ворогами на легальному і безкровному "театрі воєнних дій". Тому говорити про те, що "спорт поза політикою", а особливо олімпійський спорт — безглуздо, бо з самого початку він задумувався як частина політичного життя. Недаремно ж спортсмени виходять не під прапорами чи логотипами місцевих олімпійських комітетів, а під державними прапорами своїх країн — і під час нагородження лунають офіційні державні гімни. А усі заявивши про те, що Олімпійські ігри не мають нічого спільного з геополітичною боротьбою — є нічим іншим, як лицемірством.
Бо уже 1908 року Олімпійські ігри пережили перший політичний скандал. Який — неймовірно, але факт — був пов’язаний із тією країною, якої на цих іграх немає. З Росією. Тоді, щоправда, не Федерацією, а Імперією. Річ у тім, що у тій Олімпіаді брали участь спортсмени із Фінляндії. А позаяк ця країна була частиною Російської імперії, то в Санкт-Петербурзі заявили, що фіни мають виходити на церемонію відкриття не під своїм національним біло-синім хрещатим прапором, а під російським триколором.
Та ідея росіян провалилася, делегація Фінляндії заявила, що краще вийде взагалі без прапора, ніж із символікою окупантів. Так нинішня країна-агресор уперше проявила себе політичною агресією на олімпійському рівні. А наступні політичні жести Росії, на той момент відомої у світі як Радянський Союз, сталися 1952 року, коли комуністична імперія таки вирішила приєднатися до світового олімпійського руху.
Ті ігри відбувалися саме у Фінляндії, яка давно здобула свою незалежність, тож тут у Москви претензій бути не могло. Зате з’явилися інші претензії — радянські спортивні чиновники за наказом верховного партійного керівництва заявило, що спортсмени із СРСР не будуть жити в олімпійському селищі. Причина була зрозумілою — спілкування з колегами з капіталістичних країн могло погано, на думку комуністів, вплинути на мізки молодих і успішних радянських спортсменів. А то вони могли взагалі утекти на Захід, користуючись свободою в місцях проживання учасників ОІ-52.
Аби не ганьбити Радянський Союз та самих себе — бо в Москві придумали фантастичну ідею, возити своїх спортсменів на змагання із Ленінграда (сучасний Санкт-Петербург), — організатори Олімпіади нашвидкуруч збудували поруч з основним олімпійським селищем ще одне, спеціально для спортсменів із СРСР та інших соціалістичних країн. Так комуністична диктатура уперше навсправжки розділила світовий олімпійський рух — легкоатлети та плавці, борці та гімнастки із Радянського Союзу втратили можливість хоча б на кілька тижнів побути частиною єдиного великого спортивного світу.
Бували на Олімпіадах і політичні події, у яких Радянський Союз не брав безпосередню участь, але фігурував, як причина скандалу. Так сталося на Олімпійських іграх 1968 року у Мехіко. Того року перед ОІ у комуністичній Чехословаччині розпочалася "празька весна" — процес демократизації влади та суспільства, брутально і криваво задушений радянськими військами.
Багато чехів та словаків або прямо виступали проти окупантів з-за Карпатських гір, або мовчки обурювалися діями армією СРСР. Однією із таких громадянок Чехословаччини була гімнастка Віра Чаславська. На іграх до її і так антирадянської позиції додалося ще й підсуджування її опоненткам – радянським гімнасткам. Тож на п’єдесталі пошани Чаславська, почувши гімн СРСР, опустила голову і відвернулася, влаштувавши такий мовчазний демарш.
Трагедія з ізраїльськими заручниками на Олімпіаді-72 у Мюнхені (захопила їх палестинська організація "Чорний вересень") та бойкотом Олімпіади-76 у Монреалі з боку купи африканських країн, Іраку та Гаяни (ці образилися на збірну Нової Зеландії із неолімпійського тоді регбі, яка зіграла товариський матч із командою ПАР, де тоді процвітав апартеїд) — не мали прямого відношення до Радянського Союзу. Хоч Кремль і підтримував як палестинських терористів, а почасти навіть готував їх у спеціальних таборах на своїй території. А от Олімпіада-1980 стала початком епохи грандіозних бойкотів.
Ті ігри віддали Москві. Віддали у той період, коли СРСР та західний капіталістичний світ переживали період "розрядки", певного потепління відносин. Та за пів року до старту Олімпійських ігор політбюроо ЦК КПРС (головний партійний орган, який фактично виконував роль колективного керівника країни) ухвалив рішення про початок агресії проти законної влади Афганістану.
Західний світ на чолі зі Сполученими Штатами Америки заявили, що не приїдуть до столиці червоної імперії — саме через вторгнення радянської армії на територію Демократичної Республіки Афганістан. 66 країн-членів Міжнародного олімпійського комітету не прилетіли до Радянського Союзу. За що керівництвом Комуністичної партії вирішило помститися на наступній Олімпіаді, проведення якої було заплановане в американському Лос-Анджелесі.
Але оскільки реальних причин для бойкоту в Москві знайти не змогли, то заявили, що не поїдуть через те, що організатори, мовляв, не забезпечили відповідний рівень безпеки для спортсменів. Цей бойкот став значно скромнішим — лише 14 країн не прилетіло на тихоокеанське узбережжя Сполучених Штатів.
Радянське керівництво організувало для своїх спортсменів та представників країн-сателітів квазі-Олімпіаду, змагання "Дружба-84". Але така ситуація не влаштовувала світ — тому американський мільярдер Тер Тернер на 1986 рік організував Ігри доброї волі, у яких уперше за 10 років взяли участь одночасно американські та радянські спортсмени. Ці ігри проводилися до 2001 року, тобто їхнє завершення збіглося у часі з початком путінського етапу в історії Росії.
А коли нова авторитарна Росія набралася сил і почала використовувати спорт у політичних цілях по повній програмі — йдеться про масштабний допінговий скандал на зимовій Олімпіаді 2014 року в Сочі — Міжнародний олімпійський комітет відреагував різким, але справедливим рішенням. На наступну зимову Олімпіаду, 2018 року у Пхьончхані, Росію як країну не допустили — а тамтешні учасники виступали під вивіскою "Олімпійські спортсмени з Росії".
На Олімпіаді-2020 в Токіо, яка через пандемію пройшла 2021 року, ситуація була такою ж. А після повномасштабного вторгнення Росії на територію України — обмеження для представників країни-агресора посилили. По-перше, заборонивши участь усіх російських команд. По-друге, індивідуальним спортсменам настільки обмежили можливість потрапляння, що їх, з одного боку, виявилося дуже мало, а з іншого, ображені росіяни самі почали відмовлятися від участі.
У підсумку на Олімпіаду-2024 у Парижі заявилося лише 15 "індивідуальних нейтральних спортсменів" (саме так вони будуть називатися під час змагань) з Росії. Також, разом із країною-агресором, покарання не обійшлося і кремлівського сателіта — Білорусь. Та білоруських "індивідуалів" виявилося навіть більше — 17.
Як бачимо, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація протягом усієї історії Олімпійських ігор використовує спорт як майданчик для геополітичної боротьби. За що врешті-решт і поплатилися. Тож щонайменше до завершення війни в Україні Росії на Олімпіадах не буде. А це значить, що стане менше скандалів, менше допінгу і махлювань з результатами. Тож спорт — він, звісно ж, не поза політикою, але коли він — поза Росією, тоді він точно є більше спортом, ніж політичною боротьбою.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
