"Покоління війни" — історія за кожним твором

Спеціальний проект TrueUA та Асоціації з розвитку міжнародних відносин Adrum представляє роботи однойменного арт-марафону, де TrueUA є постійним інфопартнером. Арт-марафон є частиною Міжнародного Художнього Фестивалю Малюй.ua.war, який розпочався в перші дні повномасштабного вторгнення та планується проводитися до Перемоги. Виставки робіт арт-марафону були представлені в Україні, Польщі, Греції, Чорногорії, Болгарії, Албанії, Північній Македонії, Малайзії, Пакистані.

Як взяти участь в наступній виставці, дивіться тут.

Віктор Коваленко, 52 роки, Київ

Народився В місті Магдебург, Німеччина, у сім’ї військового, тому навчався у різних містах — і в Угорщині, і на Далекому Сході недалеко від китайського кордону, а після школи вступив в Уманський технікум на спеціальність "Механізація сільського господарства". У 1990 році пішов в армію, потрапив в прикордонні війська Радянського Союзу, потім закінчив школу прапорщиків, але одружився, пішов з армії, став ковалем — і до 2014 року мав власну кузню. 

Закінчив екстерном Політехнічний інститут за спеціальністю "Машинобудування та обробка металів", а також Поліський національний університет за спеціальністю "Еколог". Дипломну роботу захищав онлайн, бо після вторгнення РФ в Україну пішов на війну, і вже одинадцятий рік захищає Батьківщину, служить у 77-й бригаді ДШВ України.

Віктор любить писати вірші, прозу, пісні. Любить рибалку, полювання, море та дуже-дуже сильно любить життя. Малювати почав під час війни.

"Вже під час повномасштабного вторгнення волонтери влаштовували ярмарок і запитали, чи ми зможемо щось зробити своїми руками, — розповідає митець. — А я ж все ж таки коваль, і як будь-який коваль, бажаєш — не бажаєш, а повинен хоч трошки малювати. Але ні разу в житті я не малював фарбами й не тримав в руках пензля — тільки олівець чи крейду. З нами служив справжній художник Володя Махоня — він вчився на художника, його картини розташовані в краєзнавчому музеї в П’ятихатках. І я прийшов до нього, сказав, що хочу малювати на дереві — на дошках з-під ящиків від снарядів. Кажу: не маю уяви, як і що до чого. Він запитав, якими фарбами я хочу малювати. Я сказав, що олійними, бо бачив, як на Андріївському узвозі художник їх змішував. Як кольори поєднуються, я приблизно уявляв, бо все ж таки коваль, а метал фарбується і розмальовується. Але Володя порадив акрил, сказав, що мені сподобається, сказав купити набір пензлів, і що я сам визначусь, які мені підходять, а які ні, розказав, як ґрунтувати дерево і полотно, як покривати лаком і, каже: "Все, малюй". Я сів і почав малювати. Сюжетів в голові дуже багато, бо дуже багато думок і дуже багато чого трапляється за життя".

У Віктора є донька, яка зараз у Польщі з дітьми — старшого онука воїн-митець бачив, коли тому було три роки — зараз йому сім,  а молодшу онучку ще не бачив зовсім.

"Я розумію, що кожна людина тут перебуває із якимись своїми думками, зі своїх якихось причин, — каже Віктор. — У мене такі думки: я не люблю, коли про війну кажуть з пафосом, зовсім не люблю. Бо правда війни — це, м’яко кажучи, морок. Просто річ у тім, що прийшли люди, яких я не знаю, які не знали мене, і почали вбивати моїх друзів, дітей моїх друзів, які на той час повиростали й вже були офіцерами, військовослужбовцями, чи просто цивільними людьми і їх призвали. Всі мої друзі… дехто з них був зі мною з дитячого садка. І коли вони загинули, то виявляється, що ворог у мене відняв частину мого життя, і ця частина вже ніколи не повернеться назад. Ні за що. Я просто тут через те, щоб цього не було, щоб чиїсь діти не лякалися феєрверків, бо вони виросли під розривами. Як це було з моїм знайомим, який відправив сім’ю в Чехію, і на якесь свято його діти попадали на клумбу, бо вони весь час були в Херсоні під бомбардуваннями. Я не хочу, щоб хтось гинув. Я не хочу, щоб руйнувалися будинки, бо для більшості людей їх будинок — це теж частина їхнього життя. Я не хочу, щоб у них це все віднімали. 

Ну і також є для мене ще важлива причина. Також, без пафосу. Я — українець. Я не хочу ні в кого питати дозволу, чи можна мені у своїй країні розмовляти моєю мовою. Я хочу, щоб мої онуки вчили українську літературу, а не російську, щоб вони слухали українські пісні. Я хочу, щоб своїм дітям — моїм правнукам — ми співали українські колискові, розповідали українські казки, читали українські книжки".

Картина "Коли не вистачає сліз", 17х29 см, акрил, лак, дошка з ящиків від снарядів до гаубиці м 119,  створена у Часовому Яру і Бахмуті у 2024 році. Робота була представлена в арт-марафоні "Покоління війни" на виставках в Україні, Чорногорії та Албанії. 

Віктор каже: "Коли приходить лихо, забирає всі сили, випалює все з середини, людині залишаються тільки сльози. Коли не вистачає сліз, за людей плаче Бог…"

Instagram автора