Про потенціал українських президентів та стратегію Трансформації України на міжнародній арені розповів в інтерв’ю TrueUA Анатолій Кінах, український політик і державний діяч.
І.К.: Пане Анатолію, під час робочого візиту Президента України до Сполучених Штатів Америки у розмові із Байденом Володимир Зеленський згадав таке явище, як Стратегія Трансформації України. Однак, згадана вона була одноразово й без жодних подробиць. Як задіяна у створенні даної Стратегії особа, поясніть, будь ласка, її основну суть.
К.А.: Почнемо з того, що ми нещодавно відсвяткували 30-ту річницю нашої незалежності. Підводячи підсумки цих років, я з великою тривогою зазначаю, що досі ми так і не визначили нашу національну ідею. Спираючись на цей параметр, була розроблена Стратегія Трансформації України. Це громадська ініціатива, яка спрямована на формування необхідного рівня діалогу між владою і структурованим суспільством. Ця система необхідна для того, щоб ми мали загальнонаціональний майданчик, на якому можна проводити серйозні дискусії щодо впровадження змін для розвитку нашої країни. Тут влада матиме зворотній зв’язок від фахівців з усіх сфер діяльності. Результат може бути досягнений лише спільними зусиллями. Одних лише громадських ініціатив недостатньо, повинні бути задіяні інститути державної влади. І, що дуже важливо, Стратегія Трансформації спирається не тільки на наш специфічний національний напрям, але також охоплює частку міжнародного досвіду, який мають розвинуті країни Європи.
І.К.: На прикладі яких країн Євросоюзу Ви можете довести, що така стратегія успішна?
К.А.: Виходячи з досвіду інших європейських держав, візьмемо в якості прикладу Республіку Польщу. Станом на сьогоднішній день усі її показники, такі як якість життя людей, рівень реальних доходів, доступ до медицини й освіти, інфраструктура, в середньому в 3-4 рази випереджають ці показники в Україні. На більш конкретних цифрах, ВВП Польщі вже приблизно 700 млрд доларів, доки у нас десь лише 150 млрд. Однак, для України це не має бути сліпим копіюванням міжнародного досвіду. Цей досвід має бути адаптований до наших пріоритетів і умов.
І.К.: Пане Анатолію, Ви привели в приклад Польщу. Проживши в цій країні три роки, я знаю, як оповідають історію становлення держави зсередини самі громадяни. 80-90-і роки старше покоління згадує як надзвичайно важкий час, коли треба було міцно затягнути паски. Саме в той час там діяла Стратегія Трансформації. Чи готові українці до ще більш скрутних часів саме через перетворення? Бо поки створюється щось краще, чимось потрібно жертвувати.
К.А.: Я впевнений, що в нас не менше талантів й здібностей, ніж в поляків. Важливо, щоб в державі були чинники, які консолідують націю. Польща є дуже релігійною країною, в якій більшість людей об’єднує саме віра. В Україні, на жаль, такі святі речі як духовність, релігія, мова, безпека, збройні сили деякі наші політики перетворюють в політичні технології для того, щоб підняти собі рейтинги. І тоді святині, які мають об’єднувати суспільство, його розколюють. У світі існує і діє поняття «боротьба за місце під сонцем». І перемагають, в гарному сенсі цих слів – без війни, лише ті держави, які сконсолідовані. Розвиток не повинен спиратися на ходіння по світу із простягнутою рукою. Бо інколи складається таке враження, що в нас отримання чергового траншу перетворюється ледь не національне свято. І виникає питання – хто святкує, коли бере у борг? Тому нам треба працювати над собою – це наше домашнє завдання, яке ніхто, окрім нас, не виконає.
І.К.: Якщо це наше домашнє завдання, це означає, що не тільки політики, а й суспільство також має працювати над цим. Тобто ідею треба донести. У нас досить свідомі громадяни, як показує практика, але не буває такого, щоб у всіх інтереси збігалися. Як визначити одну конкретну національну ідею і просунути її в народ?
К.А.: В основі має бути довіра. Довіра суспільства до реформ, до дій влади, до держави. Вона формується в залежності від співвідношення слова до діла, обіцянки й результату, й тому подібне. Якщо в Україні потрібно провести реформи, наприклад, медицинську й аграрну, люди мають від початку розуміти, що це за зміни, яка кінцева мета, де необхідно перетерпіти, аби через деякий час стало краще. І якщо цього розуміння, а й, відповідно, довіри до таких реформ немає, вони приречені на невдачу від самого початку. Це повинно бути не просто ініціативами якихось креативних особистостей, це повинна бути держана політика.
І.К.: Одже, для донесення державної політики до громадян має бути задіяний суспільний інформаційний простір, чи не так?
К.А.: Абсолютно вірно. Я дуже стурбований тим, що в нас інформаційний простір монополізований олігархічними структурами. Я інколи розповідаю такий напівжарт, наприклад, нещодавно розповів Савіку Шустеру. Кажу, Савіку, я був би щасливий, якби на ваших політичних шоу сиділи наші соціологи й психологи і хоча б раз на тиждень розповідали як нашим дітям поводити себе на вулиці, як спілкуватися з дорослими й однолітками, в якій руці які столові прибори тримати, як поводитися в театрі, і так далі. Це було б набагато краще й результативніше для суспільства з точки зору виховання нових поколінь, наших сучасних громадян й представників України. На сьогоднішній день це, на жаль, відсутнє.
І.К.: Довіри до традиційних медіа в Україні теж небагато.
К.А.: Це випливає з того, що люди в інформаційному просторі чують те, що кардинально відрізняється від реальних умов. Наведу приклад: виступає Прем’єр-міністр Шмигаль і каже, що Україна на 100% готова до опалювального сезону. І в той же час ми бачимо, що опалення вмикають не усюди й не водночас. В будинках холодно, початок опалювального сезону було зірвано. Яка після цього може бути довіра суспільства до дій або закликів влади? Представники держави повинні вміти казати людям правду. Тоді і тільки тоді можна впроваджувати реформи.
І.К.: Говорячи про реформи. Аби стати членом Євросоюзу, Україні необхідно відповідати Копенгагенським критеріям. Демократія, верховенство закону, децентралізація влади, дотримання прав людини й захист прав меншин – це деякі з них. Усі ці пункти вказані в Конституції України від самого початку її існування. Тоді що ми робимо не так? Чого не вистачає Україні, щоб ці пункти співпадали з тим, чого від нас хочуть?
К.А.: На засіданнях Форуму ми підкреслюємо наступне: однозначно інтеграція України в європейський в політично-економічний простір це незворотній процес. Нам пора припинити дискусії з теми чи крокувати нам в Євросоюз чи ні. Вступ до ЄС визначається не датою. Перш за все ми маємо впроваджувати європейські стандарти на Українській землі. На якомусь етапі з’явиться і дата. А коли ми ставимо віз поперед коня й починаємо розказувати, що нас кудись не беруть, ми стомлюємося не лише самі. Наші європейські партнери вже й самі втомилися від цього. І коли хтось з влади починає кидатися претензіями до партнерів – це аж ніяк не збільшує поваги до держави. Пам’ятаю, свого часу я виховував Віктора Андрійовича. Він якось сказав: «Через три місяці підпишемо Програму дій по членству в НАТО». Я його питаю: «А перед тим, як сказати, що через три місяці ця Програма буде прийнята для України, ти погодив це з кимось із наших міжнародних партнерів? Вони поділяють твою позицію чи не поділяють?». У відповідь: «Ні, ми односторонньо так вважаємо». І як це взагалі може бути? В будь-яких переговорах, коли ти визначаєш мету, яка не підтримується іншою стороною, реакція буде тільки від’ємна.
І.К.: Ви сказали, що немає конкретної дати вступу ані до ЄС, ані до НАТО, це правда. Якщо взяти Естонію, колишня президентка цієї держави сказала, що Україна потрапить до Європейського Союзу лише через 30 років. Зараз стільки подій відбувається у світі, що це може виявитися сумною правдою, оскільки нас від вступу до вказаних організацій віддаляє війна з Росією на території нашої держави. Увесь наш подальший розвиток впирається у цю війну. З нею, скільки б всього ми не робили, скільки б реформ не впровадили, нас не візьмуть нікуди.
К.А.: Ви маєте рацію. Багато людей вважає, що мине ще кілька поколінь перед тим, як Україна потрапить до омріяних НАТО та ЄС. В умовах нашого положення, нам необхідно зрозуміти, що реальний суверенітет це не тільки гімн, чи символіка, це ще й кордон. Сюди також відносяться конкурентноспроможність держави, її обороноздатність і вміння захищати свої національні інтереси по усьому периметру. І нам дуже важливо зміцнювати ці позиції, аби в майбутньому наші можливості залежали не від вступу в ЄС чи НАТО, а від того, яку сильну державу ми будуємо і наскільки ми самі можемо себе захищати. Це перший такий глобальний висновок. А далі починається геополітика. Зараз, коли Україна знаходиться у великій залежності від інших країн і в політичному, і у фінансовому, і у воєнному плані, ми втрачаємо велику частку нашого суверенітету. Через це Україна інколи виконує функцію не суб’єкта на міжнародній арені, а об’єкта зі складовими полігона, на якому змагаються наддержави (США, Росія). Дуже часто це не відповідає нашим національним інтересам. Це другий висновок, і я би дуже хотів, аби він був чітко зрозумілий і мав вплив на наші дії.
І.К.: Говорячи про полігон, що саме Ви маєте на увазі, пане Анатолію?
К.А.: Те, що по суті кожний сам за себе. Нас можуть підтримувати, але. З точки зору навіть останніх прикладів, коли Меркель в останній раз була з візитом у США, де вони домовлялися з Байденом про Північний потік-2, Байден тоді сказав: «Я зрозумів, що санкції проти Північного потоку-2 суперечать національним інтересам нашої держави». Це дало нам зрозуміти, що для нього відносини с Німеччиною важливіші за загрозу того, що Україна втратить статус транзитної держави. Які ще потрібні аргументи, щоб зрозуміти, що в першу чергу кожна країна повинна захищати свої інтереси? Це головна функція влади.
І.К.: Чи був у когось з наших президентів потенціал до подібного керування країною й оборони цих самих інтересів?
К.А.: Коли тільки відбулася інавгурація Зеленського, ми проводили дискусію й прийшли до висновку, що в нього був унікальний шанс. Як президент, який прийшов як позасистемний, він ніколи не був у політиці, він не підписав жодної міжнародної угоди, він не давав ніяких міжнародних обіцянок. Що йому заважає на тій же Асамблеї ООН чи на зустрічі з європейськими лідерами, чи в рамках нормандського формату чітко сказати правду про те, що відбувається? Пункт №1: Мінські угоди не ведуть до миру. За період дії другого пакету, який був підписаний в лютому 2015, на момент, коли він став президентом, на сході загинуло кілька тисяч наших бійців. В такому форматі ці домовленості не можуть бути виконані. Не може бути так, що контроль державного кордону – останній пункт, а все інше необхідно зробити до цього. А там під 400 км нашого кордону, який ми не контролюємо.
І.К.: Можливо, варто було б почати із внутрішніх змін військового характеру, аби протистояти цій «незворотній умові»?
К.А.: Дійсно дуже багато залежить від нас самих. З приводу війни, пам’ятаю дискусію з Порошенко ще у липні 2014 року. Я тоді працював в Комітеті національної безпеки Верховної Ради і сказав: «Петро Олексійовичу, ситуація змінилася. Готуй засідання Ради безпеки, бо повністю всі наші стратегії національної безпеки, які ми мали раніше, не враховують війни. Повинен бути підхід до армії». Ми підготували це засідання Ради безпеки, де я зробив доповідь, в якій наполягав, що необхідно впровадити воєнний стан як мінімум в двох областях. Бо є закон про оборону України, де оголошення воєнного стану це є не право, а обов’язок голови держави. Якщо ти бачиш, що виникла загроза зовнішньої агресії і розпочинається війна, ти зобов’язаний оголосити воєнний стан. Порошенко цього не зробив, бо в разі цього неможливо було проводити дострокові парламентські вибори, а йому дуже хотілося свій президентський успіх швидко перетворити ще й в парламентський.
І.К.: Отже, якщо не вдається впровадити зміни зсередини, треба переходити на зовнішні показники?
К.А.: Так. Агресор – Росія, і Україна захищається від неї. Ми повинні відкликати нашого посла, перервати дипломатичні відносини й торгово-економічні, щоб увесь світ зрозумів, що ми воюємо. Цього ми також не зробили. У нас в 2020 році товарообіг з Росією склав 7,3 млрд доларів, а зі Сполученими Штатами – 3,9 млрд. Приберіть назви держав, подивіться на ці цифри і скажіть де наш друг, а де наш ворог. Зараз просто імітація того, що в нас йде війна. А треба не імітувати, а показувати це й відповідно діяти. Поступово війна на Донбасі відсувається все далі за горизонт в очах Європи й світу. З’являються події в Сирії, Пакистані, Афганістані, і Україна починає розчинятися на фоні. Європейське суспільство починає стомлюватися і таким чином ми втрачаємо можливість об’єднати світове співтовариство. Ми навіть наше суспільство не можемо об’єднати зараз, тому ситуація дуже непроста.
І.К.: Тож, які нові загрози випливають з цього? Окрім очевидної втрати фінансування.
К.А.: Є загроза, що війна на Сході перейде у фазу замороженого конфлікту. Але не по принципу Придністров’я – там не стріляють, а замороженого з втратами. І, звичайно, тій державі, яка не вирішила свої територіальні проблеми, дуже важко інтегруватися в інші глобальні структури. Зараз необхідно робити все можливе для розвитку структурованого громадянського суспільства. Воно вже не раз вставало на захист і підтримку України. Але важливо, аби це не перетворювалося в константу, адже головним чином це обов’язки самої уряду. Добровольці й волонтери не можуть робити цього на постійній основі. Країна повинна використати цей період, коли є такі серйозні громадські ініціативи, аби стати більш потужною й взяти на себе ці функції. Політична система України повинна вдосконалюватися, але це можливо тільки через консолідацію суспільства. Проєкт Трансформації України вбачає, що уряд буде опиратися на цей потужний фундамент громадянського суспільства. Будемо працювати далі, сідати за стіл переговорів, подобається це владі чи ні, щоб разом шукати рішення, які відповідають національним інтересам.
Автор: Ільницька Катерина
Також читайте: Анатолій Кінах: Мінські угоди не ведуть до миру
Фото з мережі інтернет.
