Очільник зовнішньополітичного відомства Сполучених Штатів Америки Ентоні Блінкен нарешті відвідав Китай. Цей візит був запланований ще на лютий, але тоді йому завадив скандал із китайським аеростатом-шпигуном. Вашингтон прогнозовано відклав поїздку — і от аж у середині червня головна дипломатична подія першої половини року таки відбулася.
Зважаючи не тільки на інцидент із китайською кулею, а й на низку заяв, перш за все, з боку комуністичної влади Китаю — уже сам факт прильоту Блінкена до Пекіна можна вважати великим геополітичним успіхом. Не Сполучених Штатів, а світової спільноти, перш за все. Останнім часом політологи усе впевненіше прогнозують десятиліття політичної (і добре, якщо тільки політичної) турбулентності, боротьби між демократичним та авторитарним світами, які очолюють самі ці дві країни, США та КНР. Тож коли дипломати говорять — це завжди краще, ніж коли вони обмінюються звинуваченнями. Як це відбувається, скажімо, із молодшим партнером Китаю, Російською Федерацією.
Ще кілька місяців тому світ чекав, а чи не розпочнеться китайське вторгнення на Тайвань. Були моменти, коли імовірність такого розвитку подій була дуже високою. Не на рівні легендарної карибської кризи, звісна річ, але достатньо реалістичною, аби почати розмірковувати над тим, що буде далі. Тайвань, як відомо, це й одна із ключових складових у сучасній економіці, її технологічній частині, і партнер США, з яким Вашингтон пов'язаний серйозними зобов'язаннями (не такими, як сумнозвісний Будапештський меморандум). Тож інвазія комуністичного материка на капіталістичний острів у цілком осяжній перспективі загрожувала війною двох наддержав. Двох ядерних наддержав.
І нехай ядерний потенціал Сполучених Штатів значно потужніший, ніж у Китайської Народної Республіки (вона в цьому компоненті відчутно програє і Росії), але битва двох гігантів негативно відбилася б на усьому глобальному світові. Та що ми бачимо?
Сторони гіпотетичного військового конфлікту зустрічаються, проводять досить продуктивні й результативні, за їхніми словами, переговори. Про небезпеку війни на Тайвані якщо і згадується, то лише в форматі "обов'язкової програми" — застереження і нагадування, не більше. Так само держсекретар США вкотре наголосив на відданості позиції "одного Китая" і вказав на відсутність планів визнання незалежності Тайваню. (Деякі українські аналітики зробили з цього сенсацію, але насправді саме у цьому нічого сенсаційного немає. Така позиція Сполучених Штатів давно закріплена купою різних міждержавних угод, на чому Ентоні Блінкен кілька разів і акцентував — як на переговорах, так і на брифінгу за його підсумками.)
При цьому тон коментарів з обох сторін був досить спокійний і миролюбивий. Жодних погроз ні з боку Пекіна, ні зі сторони Вашингтона не прозвучало. Акуратні нагадування мали місце — тут і китайські господарі, і американські гості чітко окреслили низку проблемних місць на геополітичній карті світу. Зокрема, було згадано ситуацію в азійсько-тихоокеанському басейні — із відвертим натяком на нещодавній саміт "Великої сімки" у Хіросімі, куди, цілком очевидно, за наполяганням США запросили ключові країни регіону для антикитайських переговорів. З іншого боку, маємо місце наведення фокуса на проблему прав людей у трьох буремних регіонах Китаю — Гонконзі, Сіньцзяні та Тибеті. Але все це здається не більшим, ніж "ми все бачимо, але це не заважатиме нам співпрацювати".
Одним словом, після зустрічі в Пекіні й анонсу візиту-відповіді (на який Китай, на відміну від запрошення Володимира Зеленського, одразу відреагував бажанням прибути до Вашингтона у будь-який зручний для обох час, що в перекладі з дипломатичної на обивательську мову означає досить непогані взаємини між державами) світ може видихнути. Великої, планетарної війни поки що не очікується. Звісно, фактор "чорних лебедів" ніхто не скасовував, але поки що, з логіки розвитку американсько-китайських відносин — ситуація є цілком безпечною.
Чому? На нашу думку, основну роль тут зіграли два фактори. По-перше, економіка Китаю відновлюється після пандемії коронавірусу важче, ніж планувалося. Сі Цзіньпін і так в останній рік зіткнувся із низкою проблем — і це не тільки про продовження свого "царювання", яке по факту є не дуже коректним. Зайві проблеми йому зараз не потрібні. А ці проблеми цілком можуть з'явитися у разі тих чи інших різких рухів. Чи їх відсутності. Бо ж, попри усі старання — і Лі Хуея, і самого Сі Цзіньпіна під час зустрічі з Еммануелем Макроном (який, втім, був під пильним наглядом головної нині політикині світу Урсули фон дер Ляєн) — Китай так і не зумів розбити євроатлантичну єдність США та ЄС. Грати на підвищення ставок за такої ситуації було б нерозумно і невигідно. Сі Цзіньпін же — не Володимир Путін. Йдеться не про те, що він раптом перестав бути авторитарним правителем, але китайський лідер — досвідчений політик і апаратник, на відміну від "кадебіста" із мінімумом політичного досвіду (те, чим займався Путін з 1999-го року, можна назвати низкою спецоперацій, але не політикою). І розуміється на геополітичних хитросплетіннях значно краще. До того ж якраз приклад Путіна у нього перед очима.
І це саме той другий фактор, який поки що упокорює Китай. В Пекіні пильно слідкують за діями Заходу в російсько-українській війні — і роблять відповідні висновки. Висновки для КНР не дуже втішні. Ситуація з Афганістаном, яка, скоріш за все, підштовхнула Путіна до повномасштабного вторгнення на територію України, повністю перекреслена. Антиросійська коаліція "Рамштайн", душею і мотором якої є міністр оборони Ллойд Остін, продемонструвала, на що здатні Сполучені Штати, якщо зачепити їхні інтереси. Якщо вже Україна, яка не мала і не має жодних реальних угод — отримує все, що потрібно, аж до літаків F-16 (і, можливо, через деякий час навіть вони здадуться нам уже не вершиною цієї співпраці), то, екстраполюючи ситуацію, можна припустити, як США відреагують на агресію проти Тайваню.
Тому Китай і притих. І тому, до речі, тема України практично не порушувалася під час цього візиту. Бо і так усе усім зрозуміло. Блінкен ще раз наголосив на неприпустимості військової допомоги Росії з боку Китаю, похвалив Пекін за її відсутність — що має означати прямий натяк: "Не заважайте контрнаступу України своїми балачками про переговори". Особливого протесту з боку китайської сторони не прозвучало. Що є добрим знаком для нашої держави.
Звісна річ, проблему Китаю з порядку денного остаточно не знято, та це і неможливо — зважаючи на масштаби діяльності цієї країни. Тож і надалі ми будемо бачити переговори США із партнерами по зоні азійської частини Тихого океану — щонайменше для нагадування китайським колегам, що в Будинку Гаррі Трумена (там розташований Державний департамент США, — ред.) все бачать. Але загострення у взаєминах між лідерами двох світів поки що малоімовірне. Навіть навколо українського питання. Чи — у першу чергу навколо українського питання. Сполучені Штати продемонстрували Китайській Народній Республіці свій потенціал, і, схоже, ця демонстрація вийшла переконливою. А у Сі Цзіньпіна повно проблем на внутрішньому напрямку, аби було бажання ними займатись.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
