Одним із найяскравіших моментів обстрілу Одеси в ніч з 22 на 23 липня стало влучання російської ракети у Свято-Преображенський кафедральний собор УПЦ МП. Ніякої архітектурно-історичної складової в цьому акті немає — це новобудова початку поточного століття, жодних історичних подій (на відміну від такої ж київської новобудови, Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря ПЦУ) там не відбувалося. А от символізму — хоч греблю гати.
Церкви української філії РПЦ потрапляли під атаки російських окупантів і раніше. Навіть Свято-Успенська Святогірська лавра (яка отримала статус лаври лише 2004-го, коли прем'єром був представник Донеччини Віктор Янукович) була обстріляна окупаційними військами. Але уперше росіяни завдали прямого ракетного удару по кафедральному собору УПЦ МП прямо у центрі міста. Та ще і якого міста — Одеси, яку вони щиро вважають "російською".
Реакція на цей удар, на диво, не забарилася. Але — якою вона була... Очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій у своєму зверненні, опублікованому на сайті цієї релігійної організації, заявив лише про "ворожий обстріл". Хто знає, про яких ворогів говорив пан Орест Березовський, який, скажімо, у свій час відмовився встати у Верховній Раді під час вшанування Героїв України, які отримали це звання за героїчну боротьбу на Донбасі у 2014-15 роках…
Митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел був уже чіткішим, заявивши й про "війну Росії проти України" і про "геноцид українського народу". А вікарій Одеської єпархії, архієпископ Віктор, не тільки засудив агресію Росії проти України, а й заявив, що РПЦ має "відстати" від УПЦ МП, яка нібито обрала свій самостійний шлях у майбутнє.
Чим нижче за вертикаллю церковної влади, тим більше антиросійською є риторика представників української філії Російської православної церкви. Але риторика, заяви, навіть публічні — це лише вершина айсберга. Бо є ще об'єктивна реальність, яка далеко не завжди корелює із висловлюваннями тих чи інших діячів. А у цій об'єктивній реальності на сайті РПЦ можна знайти, скажімо, сторінку Одеської єпархії. А на сторінці УПЦ МП на цьому ж сайті недвозначно сказано: "Українська Православна Церква є самоврядною Церквою із правами широкої автономії у складі Московського Патріархату".
І тут, як не дивно, контора Кирила (Гундяєва) має абсолютно законне право так писати. Тому, що організація під назвою "Українська православна церква" (Московського патріархату) не отримувала незалежності ні від РПЦ, ні від Вселенського патріархату. Тобто заяви, подібні тим, що зробив архієпископ Віктор, є нічим іншим, як розкольництвом.
Між іншим, вікарій Одеської єпархії РПЦ у своєму зверненні визнає саму наявність такого терміну, заявляючи: "Як можна називати нас вірних дітей Української Православної Церкви, та рішенням її Святого Собору, тими, хто "йдуть шляхом розколу?" Що, очевидно, має означати усвідомлення незаконності заяв кліриків УПЦ МП про свою повну самостійність від Російської православної церкви.
Як тут не згадати, що й Онуфрій, і Агафангел були учасниками легендарного Харківського собору УПЦ МП у травні 1992 року. Тоді, нагадаємо, ці діячі викинули з митрополичої кафедри предстоятеля української філії РПЦ Філарета — тільки за те, що той ще в листопаді 1991-го скликав Помісний собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення про канонічну незалежність, себто автокефалію Української православної церкви. Саме це рішення Філарету і не пробачили, влаштувавши у Харкові (традиційному для російської влади, хоч церковної, хоч світської) переворот.
Між іншим, рішення на листопадовому Помісному соборі УПЦ про автокефалію і звернення до патріарха Московського Алексія ІІ було ухвалене одноголосно. І серед тих, хто підтримав цю пропозицію, був і Онуфрій, тоді ще єпископ Чернівецький і Буковинський. Так що розкольницькі традиції у нього досить давні.
А от Агафангел, який у серпні 1991-го відмовився їхати в Івано-Франківську єпархію УПЦ МП і не обіймав жодної посади, якраз був одним з організаторів бунту проти митрополита Філарета. Тобто він з Онуфрієм до певного моменту був по різні сторони барикад, опинившись згодом на одній. Для московської політичної традиції це аж ніяк не новина, згадаємо хоча б, що нинішній очільник Держдуми РФ В'ячеслав Володін був одним із лідерів антипутінського блоку "Отечество — Вся Россия" на парламентських виборах 1999-го року. А потім спокійно прилаштувався у вертикаль чекістської влади.
Одеська частина УПЦ МП відреагувала на обстріл свого кафедрального собору жорсткіше, ніж центральний офіс цієї релігійної організації. Та в РПЦ, звісно ж, не звернули жодної уваги на цей демарш. І саме руйнування Свято-Преображенського храму назвали (причому навіть українською мовою) — для порядку, спираючись на дані міноборони РФ, "справою рук українських ППОшників". Чому раптом силам протиповітряної оборони Одеси захотілося серед ночі постріляти — у Кирила (Гундяєва) не уточнювали.
Така реакція РПЦ є цілком зрозумілою. Організація, яка вважає себе — принаймні, на словах — самостійною Українською православною церквою, перебуває у цілком очевидній пастці. Отримати законну автокефалію у луб'янської церкви вона не зможе ніколи. (Або це уже буде не філія Луб'янки. Та для цього щонайменше зі своєї посади має піти Кирило Гундяєва, якого уже відкрито називають людиною з чекістськими погонами під рясою.)
Є інший шлях — і на нього чітко вказав Вселенський патріархат. Є об'єднання, точніше, тепер уже приєднання до канонічно автокефальної Православної церкви України. До речі, в УПЦ МП, як і в церкві-матері, РПЦ, люблять поговорити про невизнання ПЦУ частинами церков із православного диптиху. Так от, Православна церква України визнана уже чотирма церквами вселенського православ'я, зокрема, і головною, Константинопольською — а УПЦ МП не буде визнаною ніколи і ніким. І в Свято-Даниловому монастирі (там розташована резиденція патріарха Московського) це чудово розуміють.
Але приєднатися єпархіями до ПЦУ — це означає втратити не тільки свій вплив і фінансові потоки, а і дещо більше. Поки УПЦ МП як єдина структура керує настроями частини українського суспільства — вона може так чи інакше відбивати атаки правоохоронних органів. А цих атак з часом буде усе більше і більше, бо залученість частини представників цієї "української" церкви до антиукраїнської пропаганди і війни, розв'язаної Росією проти України, уже давно ні для кого не секрет. І для прокуратури зі Службою безпеки України також.
Доля УПЦ МП не просто нагадує, а прямо повторює долю тих українців, які до останнього часу були адептами умовної політичної течії "какая разница". Як і передрікали численні політологи, після початку повномасштабної війни у цих людей залишився один-єдиний вибір — або скоритися агресору і стати росіянами, або чинити агресору опір і у такий спосіб долучитися до повноцінної політичної української нації. Час тих, хто хоче залишитися посередині, ні в тих, ні в сих — пройшов остаточно.
Саме такою є і майбутнє УПЦ МП. І окупанти, які на захоплених територіях України переводять єпархії у пряме підпорядкування Московському патріархату, виводячи їх з-під юрисдикції Онуфрія — це прямо демонструють. Тож або парафії "Української православної церкви" увійдуть до складу канонічної Православної церкви України, або їх зроблять єпархіями РПЦ уже без цієї онуфріївської псевдоавтономії. Інших варіантів у цієї організації уже просто не залишилося. І чим швидше вони зрозуміють безальтернативність цих двох шляхів — тим менше у підсумку їхніх храмів постраждає від чергових ракетних ударів.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
