"Людини, якою я був до поранення, більше не існує": ветеран — про життя після втрати зору на війні

Втратити здоров’я на війні — важке випробування, адже зміна фізичної реальності тягне за собою й психологічні перетворення. Та особливо важко тим, хто залишився без найціннішого — зору.

Владислав Єщенко з Донеччини — один з таких ветеранів. Після підриву на міні чоловік втратив обидва ока й частково — слух. Ветеран розповів TrueUA, як незрячі люди адаптуються до нових умов життя, які технології допомагають їм у побуті та що потрібно змінити в нашому суспільстві для справжньої доступності. 

Ризик на фронті — свідомий вибір заради інших

Владислав Єщенко народився в Горлівці на Донеччині. У 14 років він дізнався, що таке війна, коли у 2014-му його рідне місто захопили росіяни. Родина не схотіла залишатися в окупації, тож зробила вибір й без вагань переїхала до Слов'янська.

"Я хотів вступити до вишу у рідному місті. Чекав, коли війна закінчиться, сподівався, що зможу навчатись там. Та згодом звик до нового міста і майже забув своє рідне. Але коли війна знову прийшла й забрала все, що я встиг напрацювати за ці роки, це стало неочікуваним ударом", — пригадує Владислав. 

Чоловік пішов до військкомату без повісток і дзвінків, хоча рідним все ж сказав, що повістка йому прийшла. Незабаром хлопець вже приймав присягу в Часовому Яру. Його направили в інженерно-саперний взвод 104 батальйону територіальної оборони Бахмута.

Вже 9 серпня 2022 року під час бойового виїзду Владислав підірвався на міні та втратив зір. Очі довелося видалити через загрозу гангрени. Праве вухо перестало чути повністю, ліве — частково. Також він отримав близько 30 уламкових поранень, а пошкодження слизової позбавило його можливості відчувати запахи. Владислав дихав через апарат штучного дихання, харчувався через зонд. Щелепа була зламана, лице розірване, а в лобі та вилицях встановлені титанові пластини. 

"У моєму взводі я став першим, хто отримав поранення. До цього весь особовий склад залишався неушкодженим. Чи був я готовий до такого? Звісно. Кожен боєприпас, кожна міна — це ризик для життя. Але, виконуючи розмінування, ти ставиш на шальки терезів своє здоров’я або навіть життя, щоб урятувати інших. Якщо ми знешкодили багато боєприпасів, то це означає, що зберегли багато життів", — розповідає Владислав.

Перший час після поранення чоловік не знав, що втратив очі. Обличчя було забинтоване, і здавалося, що вони просто закриті. Коли рухав ними, думав, що вони на місці, але це були лише м’язи й очні нерви, що залишилися. Через кілька днів після того, як Владислав прийшов до тями, йому сказали правду. Проте він сприйняв це спокійно, без паніки.

"Рух м’язів зберігся до сьогодні. Я навіть можу керувати своїми протезами — рухати ними праворуч, ліворуч, угору, вниз. Це можливо завдяки тому, що м’язи працюють, а кукса правильно сформована. — ділиться він. — Відчуття та рефлекси залишилися: я все ще можу кліпати, у мене виділяються сльози, я сплю із заплющеними очима. Та найскладніше — щоранку відкривати очі та усвідомлювати, що картина переді мною не змінюється".

Держава покриває лікування, але інновації — власним коштом

Чоловік пережив багато операцій. Найбільше хірургічних втручань було зроблено, поки він перебував у комі. За ті 10 днів лікарі виконали все необхідне. А вже після того він переніс ще понад 15 операцій.

"Вся медична допомога, яку я отримав, була безплатною. Жодного разу я не платив за лікування. І щоразу це була кваліфікована допомога у найкращих закладах від найкращих лікарів", — ділиться чоловік.

За його словами, якщо ветеран оголошує збір, то, швидше за все, це на протез, який не покривається державним забезпеченням.

"У моєму випадку ми теж збирали кошти, тому що хотіли випробувати біонічне око. Але це вже не медицина, це наука, експериментальний шлях. На жаль, держава покриває не все, що стосується інноваційних технологій", — говорить військовий.

До слова, зараз триває друга стадія клінічних випробувань біонічного ока в Іспанії, в Інституті Мігеля Ернандеса (Аліканте). Там розробляють біонічне око Cartivis. Також Владислав стежить за американським проектом Neuralink — це розробка мозкових імплантатів, які мають стати інтерфейсом для взаємодії між мозком людини та електронним пристроєм. Втім, Neuralink планують почати залучати перших людей до експерименту приблизно через два роки.

"Зараз деякі аспекти мого здоров'я потребують постійного контролю. Наприклад, у мене серйозно постраждав слух — правим вухом майже нічого не чую. Лише завдяки слуховому апарату можу компенсувати цю втрату, але час від часу доводиться лікувати запалення, коригувати налаштування", — підкреслює Владислав.

Щодо очного протезування — основна робота вже завершена, але потрібно регулярно перевіряти та оновлювати протези. Найскладніше зараз для ветерана — соціалізація та навчання пересуватись містом.

"Людини, якою я був до 9 серпня 2022 року, більше не існує. Після того, як я вийшов із коми 19 серпня, я, як мала дитина, заново вчився всього: як себе нагодувати, як одягнутися, як користуватися телефоном і комп’ютером", — ділиться ветеран.

За його словами, раніше він бачив емоції людей, а тепер їх відчуває — за голосом, інтонацією, тембром, дотиком. Сприйняття світу кардинально змінилося, адже зір — це 80% інформації про навколишнє середовище. А коли він відсутній, та ще й майже немає слуху, доводиться покладатися на інші органи чуття. Але навчитися можна всьому.

Додатки та пристрої роблять моє життя зручнішим

Окрім білої тростини, Владислав користується спеціальними додатками та пристроями, які допомагають у повсякденному житті.

"Існує багато корисних застосунків. Наприклад, ті, що розпізнають гроші або текст. Є Be My Eyes — у ньому можна зателефонувати волонтеру, який через камеру допоможе зорієнтуватися. У цьому ж додатку є штучний інтелект, який розпізнає об’єкти", — говорить чоловік.

Також є скрінрідери — програми для озвучування інформації на екрані. Вони дозволяють незрячим користуватися телефонами та комп’ютерами. Усі дії виконуються жестами. Наприклад, якщо провести двома пальцями вліво, перегортається сторінка. Якщо провести одним пальцем, система зачитує список активних кнопок. Щоб вибрати потрібну, Владислав має двічі торкнутися екрану. Програма поступово озвучує всі активні елементи: текст, кнопки, меню.

Компенсації на житло в Києві не вистачає

У 2014 році, коли ворог прийшов "звільняти" українців, Владислав втратив дім і улюбленого собаку Арчі — снаряд забрав його життя.

"Я б дуже хотів знову завести собаку для себе зараз, але після тієї втрати це психологічно складно. Арчі був для мене не просто собакою — він був рідним. Також зараз ми не маємо власного житла. А собака — це велика відповідальність. Тому поки що це питання відкладене, так само як і питання дітей. Якби в нас був свій дім, то, можливо, ми б до цього повернулися", — ділиться чоловік.

Владислав мріє про власний дім, та, на жаль, за компенсацію, яку надала держава, у Києві, де мешкає ветеран, купити житло нереально. А якщо шукати дім далеко за містом — це більше дача, ніж місце для проживання. Наш Герой говорить, що навіть без дорогих технологій є багато способів зробити житло комфортним для людини, яка втратила зір. Наприклад, можна викласти двір плиткою та розділити на квадрати, щоб було легко орієнтуватися. Це дасть змогу самостійно доглядати за територією.

Суспільство поки не готове до реальної інклюзії

Після втрати зору Владислав помітив багато проблем в міській інфраструктурі.

"Автобуси та тролейбуси мають бути обладнані зовнішньою та внутрішньою озвучкою. Але в нас це або відсутнє, або працює неправильно: озвучку вмикають невчасно, плутають зупинки", — каже він.

Ще одна проблема — водії громадського транспорту часто не під’їжджають до зупинки, стають за 20-30 метрів від неї й знайти двері людині з білою тростиною або в кріслі колісному дуже складно.

"Їх потрібно навчати: якщо бачиш людину з тростиною, зупиняйся так, щоб двері були перед нею. Взагалі, безбар’єрність — це не тільки про інфраструктуру, а й про обізнаність людей. Навіть у місцях, де немає спеціальних умов, можна допомогти людині зорієнтуватися", — вважає Владислав Єщенко.

Попри це, для незрячих людей в Україні є професійні можливості. Їм надають роботу у кол-центрах, дають можливості бути викладачами, психологами, юристами, масажистами, тифлопедагогами.

"Роботодавці мають працевлаштовувати цих людей. Не можна створити універсальну систему доступності для всіх одразу, бо у кожного своя ситуація. Наприклад, у когось, крім втрати зору, є ще проблеми зі слухом чи моторикою. Тому адаптацію робочого місця варто робити вже після того, як людина прийшла працювати", — говорить ветеран.

Жалість і пафос зайві — достатньо простої людяності

За словами чоловіка, існує кілька правил спілкування з людьми з інвалідністю, аби не завдати їм дискомфорту.

"Найголовніше — не впадати в гіперопіку. Є "людина з інвалідністю" — це статус на папері, а є просто людина, і вона залишається повноцінною особистістю", — говорить він.

Спілкуватися потрібно на рівних, без зайвого акценту на тому, що хтось чимось відрізняється.

"Якщо ви бачите військових з інвалідністю на вулиці, відштовхуйтеся від того, яку емоцію ви хочете подарувати. Бо саме ця емоція залишиться й у вас, і у людини, до якої ви звернулися. Якщо хочете висловити подяку — достатньо сказати: "Дякую вам. Гарного дня. Дозволите потиснути руку?" або ж просто побажати добра. Не треба робити це з надмірною емоційністю чи драматизмом", — каже чоловік.

А от жалість, сльози й слова на кшталт "Ой, бідненький, як же ви тепер…" не додають у спілкування нічого хорошого.

"Це лише створює незручність. Так само і надмірний пафос, коли хтось намагається стати на коліна чи ще якось гіперболізувати подяку. Це зайве. Проста людяність і щира позитивна емоція — цього достатньо", — підсумовує Владислав Єщенко.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. 

Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.