# історії військових

У перший день широкомасштабного вторгнення 27-річний Вадим Бартащук з Вінниччини мав виїхати з України на заробітки. Та коли на країну почали сипатися російські ракети, а ворожі танки зухвало перейшли кордон, він зібрав речі та в той же день пішов до військкомату.Вадим брав участь у звільненні Херсона, обороні Бахмута та Авдіївки. Отримавши важке кульове поранення, захисник втратив кінцівку, але надзвичайно швидко опанував протез і тепер мріє повернутися до Сил оборони, де зараз служить його рідний брат. Свою історію захисник розповів нашому виданню."Моя мотивація — захищати країну"Професійним військовим Вадим Бартащук ніколи не був. У 20 років він пройшов строкову службу, а потім повʼязав своє життя з будівельною справою: працював в Чехії, Литві, Естонії. Наприкінці 2021 року Вадим повернувся в Україну і 24 лютого 2022 року повинен був виїжджати в ЄС на роботу за контрактом. Та "велика" війна, у можливість якої чоловік навіть не вірив, внесла корективи."Почалася війна, мої плани різко змінились. Я пішов в той же день до військкомату, а вже 25 лютого я потрапив у підрозділ", — пригадує він.Рідні намагалися відмовити Вадима від швидкої мобілізації, мовляв, якщо прийде повістка, то тоді вже і треба йти, однак чекати окремого "запрошення" на війну Вадим не став. "Я хотів стати на захист країни. У мене була можливість виїхати ще 24 лютого, та я не став цього робити", — каже Вадим.Захисник потрапив у 61 окрему механізовану бригаду й отримав позивний "Снаряд". Першим бойовим відрядженням чоловіка стала Херсонщина, звідки ЗСУ успішно вибили окупантів. "Там були специ. "Чмобіками" вони лише прикривалися, а основні завдання виконують досвідчені спеціалісти", — запевняє військовий. Потім був Донецький напрямок: Соледар та Бахмут. Відправившись на кілька тижнів на ротацію, Вадим вирішив змінити підрозділ і вступити, певно, до потужного військового братства України — Третьої штурмової бригади. "Мені захотілося в бригаду, яка більше за своїх людей стоїть. Де командири, які слухають і всі як одне ціле, де немає такого, що якщо хтось командир, то він вищий за тебе. Там всі рівні", — пояснює свій вибір захисник.Ворожа засідка і пораненняАмбітному підрозділу амбітні завдання: у складі Третьої штурмової Вадим вирушив на оборону Авдіївки, яку окупанти на той час не перший місяць рівняли з землею. "У перші дні мого перебування там було спокійніше, ніж на Бахмутському напрямку. Та потім ворог розпочав штурми, ми його відбивали й ніхто не відходив з позицій. Далі вони почали гатити з усього, з чого могли і КАБами вони зруйнували там практично все", — розповідає Вадим.У лютому 2024 року Сили оборони отримали наказ про вихід з Авдіївки. Потім цей відступ самі військові назвуть "дорогою смерті", адже окупанти "проводжали" українських захисників шквальним артилерійським вогнем. "Нас почали масово накривати артилерією. Їх дронів навкруги було так багато, немов птахів у небі,. Ворог просунувся  швидко і ми потрапили у його засідку. Зав’язався бій", — пригадує Вадим. Під час ближнього бою чоловік отримав кульове поранення правої ноги. Говорить, що вчасно та правильно зміг накласти собі турнікет, але через те, що швидко евакуюватися під щільними обстрілами не було можливості, в кінцівці почалися незворотні процеси."Побратими виносили мене вже на ношах. Я лежу, дивлюся в небо, а їхніми дронами все усіяно і скид за скидом… Вони руйнували все, що могли", — розповідає військовий.Отямившись в лікарні, першою думкою, яка промайнула в голові у Вадима, було “Чи вдалося втримати Авдіївку”? "Я о другій годині ночі прокинувся в госпіталі, зайшов в карту і побачив, що Авдіївка вже не наша", — розчаровано каже захисник.Тільки потім військовий подумав вже про власний стан. "Я відчував сильні фантомні болі. Потім мені захотілося підвестися на ноги. Розумію — щось не те. Дивлюсь — а ноги немає", — пояснює Вадим."Хочу повернутися до побратимів"Втрата кінцівки не дала чоловіку зневіритись. Рецепт ментальної стійкості — не зациклюватися на втраті. "У мене було миттєве розчарування, немов хтось швидко вимкнув, а потім увімкнув світло. А далі думка: "Стоп! Ну це ж нічого не змінює. Мені треба жити далі", — говорить військовий.Вадим швидко опанував протез і принципово не сідав у крісло колісне. Завзятість дала свої плоди: через три тижні після отримання штучної кінцівки боєць навчився ходити. Цим він здивував навіть досвідчених реабілітологів."Спочатку думаєш: що там такого? Зараз легко стану та піду на протезі. Але ні. Так не працює. Ти стаєш як дитина, якій треба навчитися ходити. Це не твоя жива нога, яку ти можеш як завгодно поставити. Тобі треба зрозуміти, як працює протез, відчути його, розуміти, як його завантажувати. Це займає певний час. Та я дуже швидко все освоїв завдяки своєму фізіотерапевту", — пояснює військовий.На шляху реабілітації справжньою перепоною стали фантомні болі. Однак постійне спілкування з рідними та близькими дозволяло захиснику відволіктися від думок про біль і стало в прямому сенсі цілющим.Наразі ж чоловік вже завершує своє фізичне відновлення і мріє повернутися до свого підрозділу, який за час повномасштабного вторгнення став для нього рідним. За словами військового, Україна має дві важливих складові перемоги, які врешті-решт зіграють свою історичну роль у майбутньому. "Це хлопці, які хочуть, щоб у нас в Україні було все добре і люди, які підтримують цих хлопців, що на «нулі». Наш народ хоче цієї перемоги і знає їй ціну", — резюмував Вадим Бартащук.Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Вже другий рік поспіль у перший день жовтня Україна шанує своїх захисників та захисниць. Кожного, хто залишив своє звичне життя, взяв до рук зброю й обрав боротьбу за Батьківщину. Кожного, хто вирішив присвятити себе Україні -- її незалежності та волі… Але так було не завжди. З 2014 року День захисників і захисниць в Україні відзначали 14 жовтня -- у День Покрови Пресвятої Богородиці. Проте 1 вересня 2023 року Православна церква України перейшла на новий календар, тому свято перенесли на 1 жовтня. Та особливий цей день у календарі кожного українця і тому, що на нього припадає ще два не менш символічних і знакових свята -- крім Покрови Пресвятої Богородиці, це День українського козацтва й День створення УПА. Споконвіку Пресвята Божа Матір була захисницею воїнів-захисників. Ця традиція дуже давня і походить ще від часів Київської Русі. Козаки навіть називали Покрову своєю заступницею і завжди молилися Діві Марії перед початком важливих битв. На Січі була побудована церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, де збиралися козаки подякувати захисниці після вдалого походу. Для українців День захисників і захисниць має вагоме значення. Сьогодні, коли в Україні триває повномасштабна війна, вшанувати подвиг військових, волонтерів та медиків особливо важливо. Тільки завдяки ним наша Батьківщина зберігає свою незалежність. TrueUA у своєму новому спецпроекті розповідає історії неймовірних українців, які завдяки патріотизму, силі духу та непохитності віри прискорюють відновлення незалежності України -- на фронті, за волонтерством, на трудовому шляху. Ігор -- військовослужбовець, позивний "Брокард" До повномасштабного вторгнення Ігор 17 років пропрацював аналітиком програмного забезпечення у компанії BROCARD. У вільний час займався спортом, бігом, родиною й вихованням двох доньок. Рішення стати на захист Батьківщини ухвалив 2022 року -- тоді, у березні, він "закохався" у столицю, в якій "не було зайвих людей, а були суворі вулиці й суворі люди". "На той час Київ готувався до того, щоб відстоювати себе як місто, своє право на існування. У всіх підземним переходах були "коктейлі Молотова", скрізь, де тільки можна, встановлювалися блокпости, ходили ТРО. Серед моїх знайомих були люди, які вже пішли воювати, у тому числі наші колеги з BROCARD. Надихався їхнім прикладом і своїм розумінням того, що навряд чи без мене це повинно відбуватися. Коли ти на власні очі бачиш, що може очікувати на твоє місто, твою родину, батьків, рішення було досить очевидним", -- розповідає військовослужбовець. Спочатку він допомагав іншим захисникам, а потім мобілізувався та встав у стрій. Після цього сформувався його підрозділ і захисники поїхали на Схід. За увесь час служби чоловік обороняв рідну землю на Бахмутському, Авдіївському, Ізюмському напрямках. Фото з особистого архіву військового Сьогодні Ігор продовжує захищати свою країну. Наближати перемогу йому допомагає компанія BROCARD, яка не лише зберегла його посадовий оклад, але й підтримує фінансово.  "Це дуже допомагає, бо витрати на проходження військової служби вищі, ніж мої витрати в мирний час. Не можна сказати, що держава чимось не забезпечує. Проте часто є випадки, коли крім забезпечення від держави треба щось докуповувати, чим держава не повинна забезпечувати, але в цьому є нагальна потреба. Або забезпечила, але це було втрачено при тих чи інших умовах. І поки тривають певні службові розслідування, щоб це майно списати, аби була можливість отримати нове, потрібно закривати ці "дірки" та докуповувати за власні кошти", -- пояснює захисник. Так, BROCARD забезпечила свого працівника-військового власною автівкою, яку за цей час він з побратимами встиг довести до стану бойової "колісниці". Зараз автівка поїхала знову на Донбас, вже до іншого їхнього колеги. Ігор зізнається: підтримка компанії відчувається в усьому. "Дуже приємно, що наші співробітники закривають збори за необхідності та розуміють, що війна -- це не тільки військовослужбовці, які перебувають безпосередньо на фронті. Війна має глибоке коріння. Це боротьба за нашу Незалежність і зараз вона вже виходить на етап боротьби за наше існування. Дуже важливо, щоб всі це розуміли. І дуже приємно, що розуміє компанія. Хотів сказати, "в якій я працюю" 17 років, але, мені здається, правильніше буде сказати -- "з якою разом" ми працюємо 17 років", -- каже захисник й додає: знав, що буде підтримка, але не очікував, що настільки потужна. Військовий наголошує, що війна триває, й триватиме до нашої Перемоги, і війна -- вона у всіх, не тільки у військових. "Вона загальнонаціональна. Тому треба готуватися, тренуватися, розуміти, що вона буде йти стільки, скільки ми зможемо триматися. Якщо ми її програємо, то в мене для всіх дуже погані новини", -- резюмує Герой. Дмитро Рубець, добровільно мобілізований військовослужбовець, позивний "Естонець" На захист своєї Батьківщини Дмитро без вагань став у другий день повномасштабного вторгнення Росії -- 25 лютого. Служив в 411 окремому батальйоні БПАК оператором безпілотних авіаційних комплексів. Та все змінило важке поранення, яке військовий отримав цьогоріч 6 квітня поблизу Очеретиного, що на Донеччині... "Перед початком вторгнення я довгий час працював в Естонії, та й за характером, кажуть побратими, схожий, тому маю позивний Естонець. Ніколи не мріяв стати військовим, працював на великих промислових об'єктах оператором CNC станків, але повномасштабне вторгнення спонукало до єдиного на той час правильного рішення", -- розповів "Естонець" нашому виданню. Дмитро зізнається, що ніколи не думав, що матиме поранення, та ще й таке важке. Однак і на смерті не зациклювався. Фото з особистого архіву Дмитра Рубця "Просто робив, що міг, ризикуючи життям, але з холодною головою. Побратими врятували мені життя, адже саме завдяки їхнім чітким діям, я був оперативно доставлений у стабпункт", -- пригадує захисник. У військового високі ампутації лівої руки та ноги. Про те, що не має більше лівої руки Дмитро Рубець дізнався в Новомосковській лікарні. А новина про ампутацію ноги застала чоловіка вже у реанімації столичного шпиталю. "Та завдяки турботі лікарів та моїх близьких швидко прийшов до тями, після цього розпочався мій шлях реабілітації. Наразі ми розпочали процес протезування. Але все не так швидко, як хотілося б", -- зазначає "Естонець". Сьогодні поряд із Дмитром кохана дружина Олена, родина, друзі та побратими, з якими він на постійному зв’язку. Військовий не полишає надії продовжити службу після протезування. "До поранення я обслуговував літальні апарати, маю великий досвід пілотування, ведення обліку та складування техніки. Дуже хочу повернутися за кермо", -- ділиться планами на майбутнє захисник. Ірина Клейменова, бойова медикиня До повномасштабного вторгнення Росії Ірина Клейменова працювала в ІТ-сфері, виховувала двох дітей та волонтерила. З 2022 року жінка -- бойова медикиня одного з підрозділів ЗСУ. Її позивний -- "Сонце". "У 2020 році я зрозуміла, що рано чи пізно прийде той день, коли ми всі воюватимемо. І я почала готуватися: вивчати тактику та стратегію переміщень, стріляти з різних видів озброєння та вивчати такмет", -- розповіла Ірина Клейменова в ефірі "Українського радіо. Львів". За кілька місяців до повномасштабного вторгнення, коли стало очевидно, що Росія нападе, то почала визначати, що ж буде робити. "Я обрала для себе тактичну медицину. Тому 24 лютого 2022 року я вже знала, що робити", — каже Ірина Клейменова. Фото з архіву Ірини Клейменової / "Суспільне. Львів" Згадуючи події дворічної давності, Ірина розповідає, що ще 23 лютого, коли вже було оголошено надзвичайний стан, вона вночі сіла за кермо свого авто і дві чи три години їздила дорогами міста та околицями, щоби впорядкувати свої думки та накреслити план дій. Каже, що водіння за кермом є одним з методів поповнення ресурсу: навіть зараз, якщо потрібно прийняти важке рішення, сідає за кермо. "Я хотіла зрозуміти, що я робитиму зранку, що -- пообідді. Мені треба було полишити волонтерку, у моєму телефоні були номери великої кількості військових. Я розуміла, що вони вже почали рух, почали підготовку. І коли я побачила, що все вірно: є ракети, які летять, є рух колон у різних напрямках, навіть там, де я не очікувала, я зібралася і поїхала у львівський військкомат", — згадує бойова медикиня. За її словами, те, що колись їй доведеться взяти в руки зброю, вона вирішила ще у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна. Тоді вони з чоловіком домовилися, що хтось з них піде на війну. Два роки тому їй, жінці та мамі двох дітей, у військкоматі спочатку сказали фразу: "Ми жінок не беремо". У черзі охочих мобілізуватися на 11 ранку 24 лютого вона була сім тисяч п’ятисота. "Я простояла до пізнього вечора. Перезнайомилася зі всіма, навіть з тими, хто стояв у наряді на вході. І нам з подругою вдалося потрапити до командира 103 бригади територіальної оборони. Мабуть, наш напір неможливо було стримати. Я всім доводила, що вам потрібні будуть медики, ті, хто фізично витягуватиме поранених, фронт буде динамічним і нас буде бракувати. Ми всіх так дістали, що нас мобілізували", — говорить жінка. Залишалося тільки повідомити про своє рішення дітям: синові на той час було вже 12, доньці – вісім років. Їм Ірина не наважилася сказати. Про те, де вона перебуває і що може не бути зв’язку, знав тільки чоловік. Говорячи про початок своєї служби у ЗСУ, Ірина Клейменова розповідає, що тоді вона мала досвід, коли до жінки в армії ставилися несерйозно. Та, пригадує жінка, вона стояла в нарядах, не цуралася нічних, бойових, не ховалася. Дуже активно навчала людей -- ламала стереотипи. За її словами, зараз вже є розуміння, що жінка-медик, яка працює на фронті, це -- бойові люди, які мають глибокі та конкретні знання. У спілкуванні з чоловіками Ірині допомагала її освіта психолога. У роботі медика, каже Ірина Клейменова, коли потрібно надавати допомогу побратимам, з якими ділилася кавою та їжею, їли з однієї тарілки, пили з одного горнятка. І коли перед нею два десятки поранених, а ті, найближчі, настільки важкі, що можуть не вижити, то важко їх сортувати. А коли їй треба виплакатися, вона йде на Марсове поле у Львові, розмовляє з загиблими побратимами, свариться з ними, кричить на них. І стає легше. Коли підрозділ Ірини вийшов з Кремінної, вона вирішила, що більше не може і схотіла полишити бойову медицину та перевестися на посаду аеророзвідника. Проте до знань медика у неї додалися вміння керувати безпілотниками. І вона таки продовжує надавати допомогу пораненим побратимам. Жінка каже, що не хоче передати цю війну своїм дітям. Тому після перемоги залишиться в армії.

Працівники міжнародної організації Червоного Хреста не можуть забезпечити захист прав українських військовополонених. Таким чином вони демонструють так звану "позицію страуса". Про це заявив уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець. "Усе частіше російські солдати вбивають українських військових, які здаються у полон. Це фіксують як правоохоронні органи, так і міжнародні організації", — зазначив він. За його словами, на всі публічні страти українських військовополонених, а це воєнні злочини, Україна вимагає дієвої реакції від міжнародної спільноти, зокрема, нових ордерів на арешт для злочинців від Міжнародного кримінального суду. "Міжнародний комітет Червоного Хреста продовжує показувати позицію "страуса" — організація не може забезпечити захист прав українських військовополонених", — наголосив він. Як відомо, зафіксовано неодноразові випадки того, що росіяни порушують правила ведення війни. Це як порушення прав і вияви насильницької діяльності щодо цивільного населення, так і відверто жорстокі вбивства українських військових, які потрапили в полон. Нещодавно генеральний прокурор Андрій Костін заявляв, що Офіс генерального прокурора продовжує розслідування 28 розстрілів українських полонених з боку російських військових. Під час цих подій загалом загинули 62 українські військовослужбовці. Нагадаємо, що на початку вересня російські окупанти розстріляли трьох полонених українських військових на Торецькому напрямку, що у Донецькій області. Такі дії загарбників є грубим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

У четвер, 1 серпня, у столичному кінотеатрі "Оскар" пройшов допрем’єрний показ документального серіалу про мобілізацію. Це унікальний проект, ініційований Державним бюро розслідувань і реалізований "Френдс Креатив Лаб" спільно з телеканалом "Ми-Україна+".  "Ще вчора вони жили цивільним життям, а вже сьогодні захищають Україну в лавах ЗСУ. Герої нашого серіалу -- двоє чоловіків і молода жінка, за якими ми маємо можливість спостерігати з моменту мобілізації до завершення проходження базової військової підготовки в навчальних центрах ЗСУ", -- розповідають автори серіалу. Глядачам пропонується зазирнути за лаштунки того, що відбувається після отримання повістки або після прийняття рішення йти захищати країну добровільно: як розподіляють бійців за фахом, що питають в ТЦК, що брати з собою з дому, чим годують в НПЧ, чому навчають інструктори, як можна підготуватися до участі в реальних бойових діях? Кожен учасник має свою реальну історію і розповідає про труднощі, навчання, ріст, зіткнення з реальністю війни. Ідея розкриття всіх "таємниць" підготовки до служби належить Державному бюро розслідувань. "Для того, аби зруйнувати численні російські міфи Державне бюро розслідувань виступило з ініціативою створення правдивого і реалістичного проекту про мобілізацію і підготовку наших воїнів. Цю ініціативу зрозуміли та підтримали в генеральному штабі ЗСУ, а група "Ми-Україна+" одразу увімкнулася в роботу. Ми раді, що наша ідея, незважаючи на усі супутні труднощі, втілилася в життя і ми усі отримали гідний продукт. Це -- ще один наш внесок у зміцнення обороноздатності країни. Державу боронимо разом!" -- каже радниця з комунікацій ДБР Тетяна Сапьян. За сценарієм, учасники проекту потрапили в різні навчальні центри. Щодня їх супроводжували три різних знімальних групи, які документували кожен етап підготовки й те, як цивільна людина трансформується у військову. "Цей проект дуже важлива і цікава історія в момент, коли багато хто з нас мусить кардинально змінити своє життя. Невідомість лякає, тому ми вирішили показати, що відбувається після того, як ви стали на шлях солдата. Без прикрас, без наших коментарів, свої історії розповідають наші герої. А ми тільки фільмуємо", -- додала генеральний продюсер "Ми-Україна+" Наталія Стрибук. Проект має 6 епізодів по 45 хвилин. Під час допрем’єрного показу була продемонстрована одна із них. Також після показу відбулася Q&A сесія. На показі були присутні: генерал-майор Голоднюк Олександр Миколайович -- представник ГШ ЗСУ;  капітан Мельничук Богдан Ярославович -- офіцер відділу звʼязків з громадськістю управління комунікацій Командування Сухопутних військ Збройних сил України; Тетяна Сапьян -- радниця з комунікацій ДБР; Наталія Стрибук -- генеральний продюсер "Ми-Україна+"; Олексій Гончаренко -- керівник Френдс Креатив Лаб; учасники проекту. Документальний реаліті-проект "Шлях солдата. Мобілізація” буде показаний в ефірі телеканалу "Ми-Україна+" 4 серпня о 20:00.

Війна забирає багато людських життів, але вона також загартовує характери та змушує по-новому цінувати кожну мить. Євген Тюрін -- один з тих, хто зміг не лише вижити, а й віднайти в собі сили продовжити службу та реалізувати свої мрії. Про свою історію він розповів нашому виданню. Життєвий вибір 31-річний Євген родом з Донецька. Після закінчення університету якийсь час він мешкав у Києві. "Я шукав роботу у тому, що мене цікавило. Однак не зачепився, нічого такого не знайшов, тому вирішив піти на контракт. Колись ще дуже давно я мріяв бути військовим", — ділиться Євген. Це було ще у 2017 році. За словами чоловіка, досвідчені військові постійно тримали себе у формі, керуючись принципом "хочеш миру, готуйся до війни". Утім, напередодні навчання чоловік ніяк не міг налаштуватися на серйозний лад. "Дуже не хотілося їхати на курси з підвищення кваліфікації у навчальний центр. Лише переконання командирів змусило мене зважитися", — каже він. Пізніше, саме на навчанні, Євген застав день повномасштабного вторгнення Росії. Він з важкістю в голосі пригадує перші тижні бойових дій для української армії. "Спершу все було плутано, росіяни поводилися непослідовно. Але недооцінювати їх — велика помилка", — застерігає захисник.  Куля, що змінила все Підрозділ чоловіка був направлений для виконання бойових завдань на Луганщину. Там Євген і отримав серйозне поранення. "Це сталося 17 квітня у місті Попасна. Ми виходили групою, виконували задачу. Було зіткнення з противником і я отримав кульове поранення. Їх було менше, ніж нас, тому вони одразу почали тікати", -- зазначає він. Після поранення розпочалася евакуація. "Рівно 35 хвилин і я був вже у Часовому Яру, у спеціальному медичному шпиталі", — говорить Євген. Робота побратимів і медиків була злагоджена. "Це було добре спрацьовано і швидко. Всі знали, що робити. Хтось займався мною, надавав мені допомогу. Хтось тримав свій сектор, щоб інший ворог не вирішив піти в наступ", -- пояснює чоловік. Турнікет Євгену накладав товариш. Сам не зміг би, адже було перебито дві кістки одразу: "Відчуття було таке, що куля пройшла навиліт. А пізніше я дізнався, що вона залишилась в мені". Через цю кулю згодом виникли ускладнення. "Вона не пройшла навиліт, а застрягла у мені. Вона там залишилася і закарбувалася", -- каже захисник. Через це вже у Львові Євгену ампутувати ногу. "Ми дістали її через рік, — розповідає Євген. — Лікарі були здивовані, що вона там залишилася, маючи той характер поранення, який у мене".  Сила духу замість психотерапії Після ампутації ноги Євген налаштувався на позитивний лад, хоча й розумів, що буде складно. Його не охопила депресія, навпаки — він відчув полегшення від того, що вижив. "Це єдине життя. Нічого страшного. Люди живуть і не з такими травмами", — розмірковує він. Під час реабілітації чоловік багато працював над своїм психологічним станом та бойовим духом. "Мені треба було піднятися, навчитися гарно ходити", — пояснює він. Євгена надихала мрія в майбутньому взяти на руки власну дитину, гратися з нею, а коли вона дорослішатиме, то подати щось з верхньої полиці. Раніше він і не замислювався над такими дрібницями. Психологічну підтримку Євген черпав радше від побратимів, рідних і з власного ресурсу, ніж від фахівців. "До психологів не хотів йти, — зізнається він. — Моральний психологічний стан у мене був загартований ще з 2017 року. Я розумів, що таке війна і до чого потрібно готуватися". Одужання давалося нелегко — Євген пережив близько 13 операцій! Найбільш виснажливими були перші хірургічні втручання, коли доводилося долати високу температуру та кровотечі. "Мені перелили дуже багато крові. Хотілося вночі хоч трохи поспати та відпочити, і я відпочивав саме під час операцій", — ділиться спогадами співрозмовник. Обрав реабілітацію вдома Всі операції та протезування Євген проходив в Україні. "Для мене було пріоритетним питанням — як далі обслуговувати протез: чи треба їхати за кордон, чи це можна робити в Україні?" — пояснює він.  Зрештою, Євген обрав рідну країну з кількох причин: "По-перше, це моя Батьківщина. По-друге, є побратими, поранені хлопці, які також тут реабілітуються". Підтримку в цей період Євгену надавала мати. "Вона робила все можливе, — розповідає співрозмовник. — Мої батьки дуже переживали". Іноді рідним бракувало слів підбадьорення, проте Євген ставився до цього з розумінням. Після ампутації чоловіка турбували фантомні болі, особливо на початку та при змінах погоди. "Після першої операції фантомні болі були досить виразними. Але зараз вони майже не турбують", — зазначає військовий. Загалом він цілеспрямовано працював над тим, аби звести ці відчуття до мінімуму. Реакція людей на протез Євген добре помічає реакцію оточуючих на свій протез. "Ти дивишся на людей, як вони сприймають, який їхній настрій — з цікавістю чи певним жалем. Навіть якщо вони нічого не кажуть, це відчувається", — ділиться спостереженнями він. Сам він воліє, щоб його сприймали як звичайну та рівну собі людину, а не жаліли. "Я не люблю, коли мене жаліють, і це на мені відбивається", -- наголошує чоловік. Усі фото з особистого архіву Євгена Тюріна Зараз Євген підтримує зв'язок з побратимами, хоча і не дуже тісний.  "Періодично буває з кимось списуюсь. Підтримую їхні збори. Проте зараз більше дружу зі спільнотою ветеранів. Друзів знайшов у реабілітаційних центрах", — розповідає він.  Футбол на милицях і служба Наразі чоловік продовжує військову кар'єру, хоча й на іншій посаді, яка дозволяє працювати з протезом кінцівки. Військовий зізнається, що поранення вплинуло на його плани та світогляд.  "Мені здається, я став активнішим, більше намагаюся щось робити, веду більш активний спосіб життя. Мені цікаво себе випробовувати, ставити нові задачі", — ділиться військовий. У вільний час Євген займається спортом: грає у футбол на милицях. Також він водить авто. Основною порадою для ветеранів, які адаптуються до цивільного життя, Євген вважає налагодження психологічного стану. "Треба прийняти те, що потрібно буде пройти реабілітацію і навчитись ходити. Мотивувати себе цим", — наголошує чоловік. Військовий радить не зупинятися на досягнутому. "Хлопцям буде цікаво спробувати свій максимум на протезах, знайти ту межу. А може її не буде?! Можливо на двох ногах ти не робив чогось, що робиш зараз", — підсумовує Євген Тюрін. Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

У четвер, 20 червня, поліція оперативно затримала жінку, яку підозрюють у вандалізмі на могилах українських військових — "Джуса", "Да Вінчі" та Павла Петриченка. Про це повідомила Київська міська прокуратура. "Затримано 60-річну жінку, яку розшукували за наругу над могилами захисників України. З нею працюють правоохоронці", — йдеться у повідомленні. Жінка, яка вчинила наругу над могилами Героїв. Джерело: Київська міська прокуратура Раніше правоохоронці порушили кримінальну справу за фактом наруги над могилами захисників у Києві. Тоді з’ясувалося, що до вандалізму причетна жінка. Підозрюваній загрожує до п'яти років позбавлення волі. Нагадаємо, що в ніч на четвер, 20 червня, в Києві невідомі розгромили могили полеглих захисників України — Дмитра Коцюбайла із позивним "Да Вінчі", Андрія Пільщикова з позивним "Джус" і Павла Петриченка. Внаслідок акту вандалізму, який стався близько опівночі, на могилах Героїв, похованих на Аскольдовій могилі в Києві, все поламане, розтрощене та порване. Таблички зірвали, поламали. Побили всі лампадки на триптиху Героїв, прапори обмальовані.

У ніч на четвер, 20 червня, в Києві невідомі розгромили могили полеглих захисників України — Дмитра Коцюбайла із позивним "Да Вінчі", Андрія Пільщикова з позивним "Джус" і Павла Петриченка. Відповідне відео опубліковане у соціальних мережах Аліни Михайлової. "На могилах загиблих воїнів — "Да Вінчі", "Джуса", Петриченка — сьогодні вночі зробили розгром. Сім'ї та друзі це відновлять. А ось вам, абсолютні пі****си, хто це зробив — буде дуже погано, бо ми знайдемо кожного", — написала вона. Автор відео розповідає, що внаслідок акту вандалізму, який стався близько опівночі, на могилах Героїв, похованих на Аскольдовій могилі в Києві, все поламане, розтрощене та порване. "Таблички зірвали, поламали. Побили всі лампадки на триптиху Героїв. Що можна сказати — якісь божевільні люди. Навіть намальовано щось. Прапори обмальовані", — додав чоловік, який знімав відео. Волонтерка та військовослужбовиця Аліна Михайлова згодом додала, що відео опубліковане "не з метою нас пожаліти", а з метою "проінформувати вкотре — якого рівня повтори серед нас, знайти їх і показати наочно, фізично, що покарання буде". Нагадаємо, що 10 березня минулого року в Михайлівському соборі в Києві попрощалися з українським воїном, Героєм України Дмитром Коцюбайлом "Да Вінчі", який загинув 7 березня у боях за Бахмут. Церемонію відвідала прем’єрка Фінляндії Санна Марін і президент Володимир Зеленський.

Новий законопроект передбачає збільшення чисельності прикордонних військ України на 15 тисяч осіб. Такий документ уряд зареєстрував в українському парламенті. Про це повідомив постійний представник Кабміну у Верховній раді Тарас Мельничук. Йдеться про проект закону під назвою "Про внесення зміни до пункту 1 розділу ІХ "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державну прикордонну службу України". Реєстраційний номер 11091. Законопроект планує збільшення на 15 тисяч військовослужбовців загальної чисельності Державної прикордонної служби України. За словами Мельничука, це пов'язано з нагальною необхідністю формування та нарощування бойових резервів Держприкордонслужби у складі Сил оборони та забезпечення готовності Держприкордонслужби в повоєнний період узяти під контроль державний кордон у його міжнародно визнаних кордонах. Також збільшення кількості особового складу прикордонників пов'язане з адекватним реагуванням наявними силами і засобами Держприкордонслужби на актуальні та потенційні загрози національній безпеці на державному кордоні. Раніше президент Володимир Зеленський заявляв, що Україна збільшуватиме кількість прикордонних військ. Зокрема, це необхідно для того, щоб захищатися від російської агресії. "Будемо збільшувати чисельність прикордонних військ — і з огляду на поточні завдання захисту від російської агресії, і в розрахунку на довготривалий захист кордонів нашої держави після цієї війни", — зазначав він. Нагадаємо, нещодавно стало відомо, що Державне бюро розслідувань завершило досудове розслідування щодо двох прикордонниць, які продавали інформацію з закритих державних баз даних. Обвинувальні акти направлено до суду.

"Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще?" -- саме ця думка надихає команду For Ukrainian Soldiers створювати дійсно унікальні речі, які не лише знаходять своїх господарів по всьому світу, а й сприяють наближенню Перемоги України у війні з російськими загарбниками. Проект For Ukrainian Soldiers був започаткований влітку 2022 року, коли до його засновника -- офіцера Вадима Бєлкіна з позивним "Шериф" -- потрапили уламки збитих російських гелікоптера і літака. Вони з командою однодумців хотіли зробити з російського залізяччя щось дійсно знакове: тоді й виникла ідея виготовляти унікальні коїни -- монети, присвячені збиттю рашистських літадл. Засновник проекту For Ukrainian Soldiers, офіцер Вадим Бєлкін Та лише на одному тиражі виробів з російського металобрухту ніхто зупинятися не планував -- і вже за невеликий проміжок часу натхненна спільною ідеєю команда презентувала низку оригінальних коїнів. Всі гроші від продажу виробів For Ukrainian Soldiers спрямовує на закупівлю спеціального спорядження для підрозділів Сил спеціальних операцій. На рахунку команди -- сотні зборів, тисячі одиниць переданої військовим техніки, у планах -- нові проекти. TrueUA поспілкувався з дизайнером For Ukrainian Soldiers Максимом Рудановським про те, як вони з командою завдяки креативу допомагають нашим захисникам нищити ворога. -- Ваш проект успішно реалізується вже протягом двох років. У який момент виникла ідея перетворювати уламки ворожої техніки на коїни? -- Я і мої друзі допомагаємо нашій Армії починаючи з 2014 року. З початком повномасштабної війни потреба у всіх видах допомоги збільшилась в десятки разів. Раніше ми справлялись власними силами, а з 24 лютого 2022-го їх почало критично не вистачати. Провівши "мозковий штурм", ми вирішили запустити проект, який дозволить різко збільшити кількість спорядження, яке ми передамо нашим Воїнам. Концепт був у тому, щоб долучити якомога більше людей в Україні й за кордоном до справи допомоги ЗСУ, але не звичайними волонтерськими зборами, а продаючи людям унікальні вироби з історичною цінністю.  Друзі-військові передали нам уламки знищеного рашистського гелікоптера, й ідея остаточно сформувалася. Допомагати нищити окупантів за рахунок шматків від їхньої ж техніки -- що може бути краще? МІ-28Н. Кейс Червоний вибух -- З яких видів російського металобрухту виготовляється найбільше коїнів? Це лімітовані серії? -- Всі коїни випускаються лімітованими серіями. Кожен виріб має власний порядковий номер. Вони виготовляються виключно з авіатехніки. Знищеної ворожої "броні" вже стільки, що її ще роками після нашої Перемоги прибиратимуть з полів і степів. А збиті ворожі літаки й гелікоптери, як правило, падають в таких місцях, звідки їх складно або неможливо вивезти, це найбільш рідкісний "трофей". Окрім коїнів, ми виготовляємо інсталяції з уламків збитих рашистських ракет. Як правило, збита ракета вибухає чи розпадається ще в повітрі на безліч мікрочастин, тому це теж доволі рідкісні "експонати". Водночас українців, які знайшли такі уламки, ми закликаємо в жодному разі не підходити й не торкатися до них, це може бути небезпечно. Найкраще, що може зробити громадянин, виявивши подібні речі -- повідомити про це відповідні спецслужби. Уламок збитої ракети "Калібр" -- Скільки часу займає виготовлення одного коїна? Чи змінюєте ви дизайн уламків, або ж лишаєте їх у такому вигляді, в якому вони до вас потрапляють? -- Виготовлення кожного коїна -- індивідуальний процес, оскільки уламки спочатку потрібно розібрати, розсортувати, відібрати ту частину, яка буде спрямована на подальшу обробку. Якщо тезисно, то у виробництво залучена низка людей: дизайнери розробляють макети, слюсар ріже метал на шматки, цех металообробки вирівнює і вирізає напівфабрикати майбутніх коїнів, теслярі працюють над футляром тощо. Весь процес займає не менш ніж два тижні. Ми виготовляємо кожен коїн у такий спосіб, щоби максимально зберегти оригінальну поверхню. Людина буквально доторкається до історії, коли бере його в руки. Набір коїнів з автографами президента Зеленського та генералів Залужного і Буданова -- Чи роблять вам спецзамовлення великими партіями, або ж попит мають більше одиничні продажі? Яку найбільшу партію коїнів на замовлення ви отримували? -- В основному коїни купують по одному або декілька штук. Ми співпрацюємо з різними організаціями і благодійними фондами, на замовлення яких виготовляємо подібні вироби, в обмін на їх участь у нашому проекті. Це, як правило, також унікальні речі з лімітованим тиражем. Ми відкриті до співпраці зі всіма, хто допомагає наближенню нашої Перемоги. -- Усі кошти від продажу виробів ви спрямовуєте на допомогу військовим, зокрема, на закриття зборів. Чи вдавалося за допомогою продажу однієї партії коїнів закрити повністю збір? За який максимально швидкий термін ви закривали збір? -- Скажу навіть більше, рекорд -- ми допомогли закрили збір одним коїном! Ми передали унікальну монету з підписом генерала ЗСУ Валерія Федоровича Залужного для спеціального збору коштів на квадрокоптери, ініційованого відомим новинно-інформаційним порталом Insider UA. Мета збору коштів -- 1 млн 732 тис. грн. Збір коштів завершився за півтори години. Монету отримав той, хто зробив найбільшу пожертву -- 850 тис. грн ($22 600). Автограф Генерала Залужного. МІ-28Н -- Яку зброю з реалізації виробів вже вдалося придбати для наших захисників? -- В основному ми закриваємо потреби військових у коптерах. Це та річ, без якої зараз неможливо виконувати будь-які бойові завдання, і, на превеликий жаль, це розхідний матеріал. Але дуже дорогий розхідний матеріал. Тому потреба у них є завжди. Також ми передавали багато різних речей, починаючи від рюкзаків і зимового одягу, закінчуючи оптичними прицілами, квадроциклами, старлінками, павербанками й авто. -- Ваші вироби популярні й за кордоном, адже їх презентували на низці міжнародних подій. Хто з відомих людей має коїни від For Ukrainian Soldiers? -- Легше, мабуть, перерахувати тих відомих людей, у кого немає наших коїнів. Президент Володимир Зеленський, генерал Валерій Залужний, принц Гаррі з Великої Британії, голова Пентагону Ллойд Остін, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, посол України в США Оксана Маркарова, громадська діячка Наталія Яресько, співак Сашко Положинський і радіоведуча Соня Сотник, відомий режисер Айзек Шрайдер. Продовжувати можна довго. Генерал Валерій Залужний -- Яка позиція з проекту є для вас найбільш знаковою? -- Найбільш значущим і важливим для нас було створення нагород для військових, які повертались з "Ігор Нескорених". До нас звернулись наші друзі з Міністерства ветеранів з проханням створити нагородні кубки для наших спортсменів-військових, і ми виготовили їх з частини ракети Patriot. ЗРК Patriot захищають наше небо, а наші патріоти -- нашу землю. -- Чи можна замовити коїн або ж статуетку за особистим макетом? -- Так, звичайно. Ми можемо реалізувати будь-який концепт за особистим макетом. Все що, наближає Перемогу, -- для нас в радість. Безпечна бавовна від ГУР -- Як звичайні українці, окрім донатів, можуть допомогти у реалізації ваших проектів? -- Навіть звичайний перепост і поширення посилання на сайт дуже важливе. Зараз кожен в Україні так чи інакше наближує Перемогу. -- Чи плануєте ви нові проекти? -- Так. Коптери -- це дуже важливо. Але є ще одна сфера, не менш важлива, але менш медійна. Це реабілітація наших поранених військових. Зараз ми працюємо над реалізацією проекту, який спрямований на це.

Для уродженця Сумщини 32-річного Артема Руденя, війна почалася не у 2022 році, а ще у 2014-му — у період проведення АТО. Тоді 22-річний хлопець вступив добровольцем у "Правий сектор" і боронив Україну на найгарячіших напрямках фронту Донеччини: аеропорт, Піски, Водяне, Авдіївка. Навіть отримавши важке поранення, після лікування Артем повернувся до війська, та згодом поринув у цивільне життя. Втім, велика війна змусила чоловіка знову взяти до рук зброю. Своєю історією захисник поділився із нами. Матеріал створено у співпраці з EnableMe Ukraine — новітньою платформою для спілкування та інформування людей з інвалідністю в Україні З Майдану — на війну На фронт Артем Рудень пішов прямо з Майдану, на якому був з перших же днів Революції Гідності. В ДУК "Правий сектор" чоловік служив у складі розвідувально-диверсійної групи. Перше поранення Артем отримав у 2014 році. Він буквально горів у автівці. "Танчик" відпрацював по нашій автівці. Є такі пікапи, де є задні сидіння, але немає дверей. Снаряд влучив у двигун, хлопців не передніх сидіннях чи викинуло, чи вони встигли зреагувати, а я залишився на задньому сидінні. Весь вогонь від вибуху одразу вдарив мені в лице. Я почав вибиратися з автівки, переліз на переднє сидіння, намагався відкрити двері, та ручки вже згоріли. Намагався розбити скло, та в цей момент хлопці почули, що я залишився в машині, і змогли витягти мене з вогню", — розповідає Артем. Артем Рудень. Фото з особистого архіву військового Військовий отримав опіки І-ІІІ ступенів шкіри рук та голови. В Україні медики наростили Артему штучну шкіру, а канадські пластичні хірурги практично відновили обгоріле обличчя. На війні чоловік ще затримався до 2017 року, а потім повернувся до цивільного життя, працював в будівництві, жив з дружиною в Києві. "Нас одягли, взули й відправили на позиції" Напередодні широкомасштабного вторгнення дружина Артема Маргарита поїхала в Чернігів, а чоловік залишився в столиці, бо ж готувався до здачі важливого об’єкту на роботі. "24 лютого мені зателефонувала дружина і каже, що почалася війна. Я кажу: "Та яка війна, треба їхати здавати об’єкти". Та коли пішли прильоти, я все зрозумів", — пригадує Артем Рудень. Першим ділом чоловік вирушив за дружиною в Чернігів. "Зібрав речі, виїхав на Лісовий проспект, а люди кидалися прямо на капот автівки, щоб я їх підібрав. Я підібрав тоді двох жінок", — розказує військовий. Коли родина возз’єдналася, то вирушила до батьків у Крюківку, що на Чернігівщині. "Ми поїхали через Чернігівський аеродром: їдемо, а по аеродрому ракети прилітають. В полях вже танки стояли й було незрозуміло — наші це чи не наші. Як тільки ми проїхали на Крюківку — підірвали мости. Тобто назад, в сторону Чернігова, дороги вже не було", — пояснив військовий. Артем Рудень. Фото з особистого архіву військового Впевнившись, що родина у відносній безпеці, Артем почав шукати можливості піти на війну. "Треба було щось робити, адже я розумів, що на війну йшли люди, які навіть зброю ніколи не тримали в руках", — розказує захисник. В Мені (місто в Чернігівській області) виявився працюючий військкомат — там Артем і записався в ЗСУ. "А наступного дня ввечері мені зателефонували з військкомату і запитали, чи готовий я вже вранці вирушати на Чернігів. Я погодився, а дружині почав розповідати казки, що я буду в Мені переправляти техніку через Десну. Сам же виїхав в Мену, нас переправили через Десну на човнах в Ніжин, а далі в Чернігів. Там нас швидко одягли та взули й відправили на позиції. Не було нічого — не броні ні касок", — пригадує чоловік перші буремні дні широкомасштабного вторгнення. Друге поранення Після того, як ЗСУ вибили окупантів з Півдня, разом з 54-ю механізованою бригадою Артем Рудень вдруге вирушив на Донецький фронт, але там вже було не так, як в період АТО. "Навіть ті ж вагнерівці, яких понабирали з в’язниць. За тиждень-два їх так навчали, що вони становили вже загрозу для наших військових. Крім того, там воювали найманці, які були в Африці. На жаль, в російській армії є професіонали, до яких нам далеко", — пояснив чоловік. На Донецькому напрямку вже воював молодший брат Артема — Максим. Коли Артем вперше пішов в АТО, Максимові було лише 11 років, та війни "вистачило" і на його долю. Брат Артема боронив Маріуполь, був поранений і потрапив у полон. "Тяжко було в ті дні, — зізнається чоловік. — Брата катували, ніхто там не дивився, що він поранений. Батьки дуже постаріли за цей час. Та, на щастя, його обміняли". Артем Рудень. Фото з особистого архіву військового Сам Артем воював під Мар'їнкою. "Мар'їнки просто немає. Зараз там лише земля та бетон…" — нарікає військовий. Влітку 2022 року Артем отримав друге поранення. "Ми з хлопцями перебували в автівці, й біля неї щось прилетіло. Щось таке важке, бо мене з автівки просто викинуло. Я від вибухової хвилі отримав травму, і плюс ще збирав собою бетоні стовпчики", — пригадує чоловік. Він втратив свідомість, а отямився вже в госпіталі у Дніпрі. "Пощастило, що медики з 54 бригади швидко відреагували", — каже захисник. Лікарям вдалося врятувати життя Артему, втім, травма хребта виявилася надто серйозною. "У Дніпрі мені зробили операцію, де поставили пластину, а ще треба було поставити протез диска. Мене відправили в Польщу, щоб зробити цю операцію, а там один з шурупів прокрутили через весь хребет прямо в аорту. Як вона не розірвалася – одному богові відомо. В Україні місяць шукали спеціаліста, який би взявся викрутити той шуруп. Тепер в аорті у мене стоїть протез", — пояснює Артем Рудень. Зараз чоловік вчиться наново ходити й збирає кошти на американський нейростимулятор, а це не дешево — 740 тисяч гривень. "Мені вже провели вживляння українських електростимуляторів. Це така таблетка, що вшита в тіло і спеціальним пристроєм, що нагадує ключ від домофона, стимулюєш м’язи. Та це можна робити чотири рази на день по 20 хвилин", — розповідає захисник. Не дивлячись на важкі випробування, що випали на долю Артема, військовий не втрачає жаги до життя і впевнений, що вже зовсім скоро зможе ходити без сторонньої допомоги. А ще захисник пише книгу... "Вона про правдиву війну. Про те, якою вона є насправді. Як почалася для мене війна, як триває реабілітація. Тобто про моє життя і війну", — резюмував Артем Рудень. Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.