"Відкрив очі, подивився на ноги, а їх немає": історія захисника, який переміг смерть, став на протези й вчить інших не здаватися

"Мене вів тоді інстинкт чоловіка. Нічого собі! Якісь м*даки їдуть на танках до мене додому", — пояснює свою мотивацію стати на захист України в перші дні "великої" війни ветеран з Чернігівщини Вадим Медвідь.

Батько двох дітей взяв до рук зброю, бо добре розумів, що залишитися осторонь просто не може. Ця історія — про втрату, боротьбу і віднайдену силу жити далі після поранення.

З тракториста у піхотинці

За освітою Вадим Ведмідь — ветеринар, і у мирні часи навіть встиг попрацювати у ветслужбі в районній лікарні. Та потім чоловік вирішив кардинально змінити фах і влаштувався в агрохолдинг трактористом.

Каже, що напередодні повномасштабного вторгнення мав погані передчуття, але не очікував такої зухвалості окупантів. 

"Я розумів, що це переросте у більш напружений конфлікт. Але я навіть не уявляв, що буде такий наступ і що вони підуть на столицю трасами", — розповідає ветеран нашому виданню. 

24 лютого 2022 року він збирався на роботу. Пролунав дзвінок від колеги, який повідомив, що танки переїхали кордон. Потім дзвонить інший колега і говорить про ракети, які вдарили по Києву.

"Я вийшов на вулицю і почув далеко вибухи. Тоді зрозумів, що от вона — повномасштабна війна", — пригадує він.

Попри все, Вадим таки поїхав на роботу. Швидко зрозумів, що має повернутися й евакуювати рідних. Наступного дня був уже у військкоматі…

У "багажі" у чоловіка не було військового досвіду. Лише строкова служба, яку він проходив у 2008 році. Вадим зізнається, що діяв в ті дні інстинктивно.

"Мене вів інстинкт чоловіка, який повинен захищати державу. В голові крутилось: нічого собі! Якісь м*даки їдуть на танках до мене додому! Я приїхав до військкомату і побачив там знайомих, близьких, рідних. Всі, як один. Слава Богу, у українців тоді спрацював цей інстинкт захищати країну, бо якщо б він не спрацював, у нас вже не було б України", — зазначає ветеран. 

Колишнього тракториста одразу розподілили до роти охорони місцевого ТЦК. Згодом Вадим перевівся у 54-ту окрему механізовану бригаду імені гетьмана Івана Мазепи. Влітку 2022 він чоловік вже був на Сході. Там війна була іншою — більш жорстокою. 

Думав, що також буду "двохсотим"

На лінії розмежування між Донеччиною та Луганщиною "простий піхотинець", як каже сам про себе чоловік, копав окопи та стояв з побратимами у глухій обороні. Але бойовий шлях Вадима був недовгим — під час другого виходу на позиції стався удар "Граду". 

"Я побачив спалах. Відкриваю очі, думаю, що треба встати та подивитися куди ж прилетіло. Подивився на ноги, а їх немає. Прилетів "Град" та відірвало мої ніжки. Одну ногу одразу відірвало (я побачив її просто біля себе), а інша нога була дуже сильно пошкоджена. Рятувати там вже було нічого", — каже ветеран. 

Він залишався при тямі, поки побратим накладав турнікети. Евакуація була блискавичною.  

"Сталася жахлива ситуація: в евакуаційній автівці в багажнику сидів "трьохсотий" побратим, лежав "двохсотий" і я… Були думки, що теж буду "двохсотим", але я тримався", — пригадує військовий. 

Вадима почали рятувати в Краматорську. Далі були лікарні Дніпра, Києва. Операції... яких було десять! 

"Я чекав операцій, як Бога, бо це наркоз — і ти зможеш нарешті заснути", — пригадує ветеран.

Було важко говорити рідним про поранення. Розповісти матері про це Вадим не зміг — попросив сестру. Дружині повідомив сам. 

"Коли мене везли з Краматорська в Дніпро, я зателефонував дружині й сказав, що все добре і поклав слухавку. Потім думаю: ну все одно ж треба сказати. Зателефонував ще раз, і сказав: "Я "трьохсотий". Нога". Не сказав, що травмував обидві ноги. Потім подумав... Ну друга ж нога не виросте. І все розповів", — зазначив він. 

"Треба звикнути робити все самому"

Вадим мав величезну підтримку. Саме це і допомогло виграти "бій" з депресією і призвичаїтись до нового життя. 

"Дружина, діти, мама з татом, сестра, друзі. Коли у тебе велика підтримка, то у тебе просто немає часу журитися та думати про погане", — пояснює ветеран. 

Важлива саме підтримка, а не жалісливість. Вадим впевнений, що вона шкодить ветеранам, які мають важкі травми. 

"На щастя, у мене в родині немає ось цього "мусі-пусі". Не треба надто опікуватись нами. Якщо дуже важко, то можна, звісно попросити про допомогу, але треба звикнути робити все самому", — каже колишній військовий. 

У шпиталі чоловік надихався роликами про людей зі схожими травмами. Він дізнався багато історій про людей, які досягали успіху без кінцівок. Це мотивувало якнайшвидше стати на ноги. В день, коли вперше приміряв протези, Вадим був шокований. 

"Я відчував шок і не мав достатньо інформації про протези. Я думав, що це встав і пішов. А виявилося взагалі не так: я не міг зробити ні кроку, навіть стояти не міг. Я поклав протези і дні три до них взагалі не підходив", — сміється ветеран. 

Згодом побратими в реабілітаційному центрі мотивували Вадима вчитися ходити на протезах. Через деякий час Вадим вже спонукав вставати з лікарняного ліжка інших ветеранів. Завдяки цій ланцюговій реакції військового братерства герой повернувся до повноцінного життя.

"Я вже і забув, як то ходити на ногах. Тепер знаю тільки як ходити на протезах", — каже чоловік. 

Сьогодні Вадим водить автівку, впевнено тримається на своїх нових ногах та повернувся до роботи в рідному агрохолдингу. Тракторами й комбайнами не кермує, але має нову спеціальність: фахівець з моніторингу і диспетчеризації техніки. 

Також ветеран захопився спортом: брав участь у змаганнях "Сильні України" і здобув перші місця у дисциплінах: жим лежачи, веслування на тренажері, ейрбайк та жим гирі.

Указом президента України Вадим Медвідь нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеню. Ветеран вірить у перемогу понад усе.

Усі фото надані Вадимом Медвідем

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.