"Тіло горіло, ногу аж за спину завернуло": десантник — про бої за Донбас, важке поранення і нове життя у спорті
У перші дні повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ долучались тисячі добровольців. Та якщо у великих містах цей процес був поставлений на потік, то в селах, де всі один одного знають, мобілізація ставала непересічною подією, адже на війну йшов не просто мешканець села, а член великої родини.
Така доля спіткала й 26-річного мешканця села Попівка, що на Черкащині, Юрія Юрикова. Хлопець отримав повістку в перші ж години "великої" війни, і всупереч відмовлянню збентежених батьків, зібрав речі та вирушив до військкомату. У складі 95-ї бригади Юрій пройшов довгий бойовий шлях, який обірвався після тяжкого поранення. Хлопець вже думав, що помирає і подумки готувався до найгіршого, та був врятований і, пройшовши через ампутацію, розпочав нове життя. Свою історію він розповів нашому виданню.
Романтики на війні ніякої
Після закінчення школи й технікуму, у 2019 році, Юрій Юриков був призваний на строкову службу в еліту українського війська — морську піхоту. По поверненні з армії хлопець зовсім трохи встигає попрацювати автослюсарем за спеціальністю, аж як почалася повномасштабна війна.
"Взагалі війна то почалася ще з 2014 року. Тоді збирали хлопцям донати, різні продукти по селах, але потім вона якось потихеньку "відійшла" і відчувалася десь там, далеко. Тому і не було розуміння, що росіяни так нахабно підуть в наступ і вчинять повномасштабну агресію", — пояснює Юрій.
24 лютого 2022 року почалося для хлопця як звичайний день: він прокинувся, та став збиратись на роботу. Та потім зателефонував батько і попросив увімкнути новини по телевізору. Пізніше, один за одним, стали виходити на зв'язок й товариші по строковій службі.
"Коли ми демобілізувалися зі строкової служби, то всі ж казали, мовляв, ми ж морпіхи, еліта, раптом що, так ми ж підемо... А коли все почалося, у деяких моїх товаришів по службі, на жаль, перші думки були хто куди тікати буде. Це, звісно, їхній вибір, та я цього не розумів і навіть трохи ображався: хіба ж еліта так вчиняє", — каже військовий.
А через декілька годин пролунав дзвінок з сільської ради — наказано з'явитись за повісткою. Батьки намагалися відмовити сина одразу ж йти на війну, та для Юрія такий вибір не стояв. До рідної морської піхоти хлопець, на жаль, потрапити не зміг, тому вирішив записатися до 95-ї десантно-штурмової бригади. Юрій зізнається, що діставшись до Житомира, де формувалися батальйони, він зіткнувся з хаосом перших днів "великої" війни.
"Тоді, звісно, була плутанина: сто осіб стоять в спортивних костюмах з автоматами, а інші сто стоять вже в формі, але без зброї. Але був дуже великий потік людей і добровольців", — зазначає захисник.
Та ще навіть не опинившись на лінії фронту, військовий вже відчув, як же сильно відрізняється реальна війна від навчань.
"Вперше я зрозумів, що це зовсім не строкова служба і не комп'ютерна гра, коли почув гул літаків (вони тоді в нахабну літали) і три ракети прилетіло поблизу частини. І я зрозумів, що романтики на війні ніякої не буде", — пояснив наш співрозмовник.
Перша ротація Юрія була на Харківщину, потім — на степи Донбасу.
"Звісно, страх був постійно присутній. Не боїться тільки мертвий, або дурний. Та найбільша наша перевага, що ми захищаємо своє, а це додає мотивації. А більшість з них мотивовані грошами або іпотеками. У мене навіть є родичі у РФ, та я їх був радий бачити до тих пір, поки вони до мене у двір зі зброєю не зайшли. А коли зайшли, то які ж вони мені родичі?" — каже військовий.
"Ми влучили в "жирну" ціль. За це і поплатились"
Спочатку Юрій воював у піхоті, а через декілька місяців вирушив на навчання в Естонію, щоб повернутися в бригаду і заступити на посаду бойового парамедика в артилерійській батареї. Він успішно виконував завдання на фронті до серпня 2024 року, коли й дістав важке поранення в районі Торецька, що на Донеччині.
"Це був звичайний день: ми відпрацювали по цілях і, судячи з усього, влучили у якусь "жирну" ціль, за що і поплатились", — пригадує захисник.
У польових умовах нашвидкуруч хлопці приготували обід і сіли до столу.
"А комбат пішов їсти до бліндажа, адже там були рації і їх треба було слухати, бо ж раптом ціль нову отримаємо, то треба кидати миски й працювати. І в цей час прилетів перший снаряд. Він пробив бліндаж і розірвався в середині. Всі в розсипну. Я почув крики комбата з бліндажа: "Горю!" Я забіг і, бачу, що комбату розірвало обличчя. Витяг його, дістав бандаж з рюкзака і почав бинтувати обличчя", — розповідає Юрій.
У цей час по позиціях артилеристів прилетів другий снаряд.
"В очах одразу спочатку спалах, а потім темно, все в пилюці. Відчуваю, що у мене наче горить все тіло. Дивлюсь, а ногу мою вже аж за спину завернуло. У цей момент я зрозумів, що ногу мені таки відірвало. Та я вирішив продовжувати бинтувати обличчя комбату: я то собі турнікет накладу, а от йому треба допомогти першочергово. Намагаюся бинтувати й розумію, що не можу навіть втримати в руці бандаж", — каже військовий.
Річ у тім, що уламками ворожого снаряду хлопцеві пошкодило не тільки ногу, але й перебило пальці на правій руці. Юрій став кликати побратимів на допомогу. Один із них відгукнувся та забіг до бліндажа, однак його охопила паніка, тож нашому герою спочатку довелося заспокоїти товариша, а потім керувати його діями, щоб він врятував і самого Юрія, і вцілілих побратимів.
"Добре, що я тоді не спіймав паніку і намагався якомога довше бути при свідомості. Оскільки сам я вже не міг нікого врятувати, то цей товариш фактично був моїми руками й робив все, що я казав", — пригадує військовий.
На всяк випадок Юрій став записувати на телефон прощальне відео.
"Я міркував так, що не дай боже ми тут всі помремо, то треба ж щоб знали хто тут був, в який час, щоб нас не записали в безвісти зниклі та родичам показали це відео", — зазначив захисник.
Під час того трагічного обстрілу двоє побратимів Юрія загинуло, та завдяки допомозі суміжників хлопцеві все ж вдалося врятуватися, хоч він вже і думав, що помирає, коли опинився в евакуаційній автівці.
"У мене почало темніти в очах, став засинати і я питаю медика: "Що, не встигли?" А він відповідає: "Ні, друже, встигли. Це діють знеболювальні", — розповів військовий.
"Мені одразу сказали, що буду нападником"
Отямився захисник вже в лікарні в Дніпрі. Травмовану ногу медикам довелося ампутувати, втім, за словами військового, переймався він зовсім не через втрату кінцівки. Річ у тім, що невеличкі уламки снаряда влучили в район паху.
"Тому коли я прокинувся в Дніпрі, перша думка: "А як же там? Все нормально?" Розкриваюся, щоб подивитися, а я повністю перебинтований і незрозуміло, чи все на місці? Зі спини рукою якось підібрався... Фу-ух. На місці! Ногу відірвало? Та біс із нею, друга ж залишилася, то буду вже якось стрибати. А все ж таки я планую, щоб у мене була ще і родина, і діти", — пояснює хлопець.
Після загоєння ран Юрій пройшов протезування в Україні. Військовий зізнається, що навчитися ходити наново зі штучною кінцівкою було нелегко.
"Все на характері. Бо з'являється розуміння, що якщо я зараз не встану і не почну ходити, то за мене ніхто цього не зробить", — каже ветеран.
А одного чудового дня, в житті військового з'явився ампфутбол. У цей адаптивний спорт хлопця привела його лікар-реабілітолог.
"Я тоді ще навіть про протез не думав. Перші кроки намагався робити на милицях, та тільки-но на них ставав, у голові паморочилось і я падав. З часом ставало краще, і лікар якось каже: "Так у футбол грати будемо?" Я відповів: "Ну звісно що будемо". Але ж я думав, що вона просто жартуючи мотивує мене, ну і я відповідав жартома", — розповідає співрозмовник.
Втім, те, що починалося як підбадьорливий жарт, згодом стало реальністю — і вже скоро ветеран прийшов на своє перше тренування.
"Коли вперше мені дали м'яч, то я одразу спробував побігти й нормально так розігнався, а потім як розклався на тому на полі: милиці відлетіли в різні сторони. То мені одразу сказали, що буду нападником", — сміється військовий.
Зараз Юрій вже набрався спортивного досвіду і є гравцем команди МСК "Дніпро". Ветеран радіє, що ампфутбол в Україні розвивається, команд стає дедалі більше, однак, за словами захисника, це викликає у нього змішані почуття.
"З одного боку добре, що хлопці активні, займаються спортом. Зі 100% людей з ампутаціями, на жаль, тільки 30-40% щось пробує в спорті, а інші просто здаються. А з іншого боку, команди ж ці створюються за рахунок того, що людей з ампутаціями стає все більше", — пояснює ветеран.
З усім тим, адаптивний спорт — найкраща фізична і психологічна реабілітація для військових, що відновлюються після травм.
"Ми їздимо на матчі, змагаємось один з одним, та все ж таки, головне, це боротьба з самим собою, розуміння, що ти не здався і багато чого можеш", — резюмував Юрій Юриков.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe