.png.webp)
.png.webp)
"У міні було півкіло тротилу. Я дивом вижив": історія ветерана з Закарпаття, який став прикладом незламності
“Я себе відділяю від маси людей. Та недостатньо про це лише казати. Треба робити вчинки, не такі, як у всіх”, — каже 34-річний ветеран Андрій Куричка з села Драгово, що на Закарпатті.
І вчинки чоловіка дійсно не пересічні: 17-річним юнаком Андрій йде на Майдан, долучаючись до Революції Гідності. Звідти відправляється на війну, а повернувшись з війська, знову йде добровольцем, щоб відбивати вже повномасштабну навалу РФ. На фронті військовий отримав тяжке поранення і втратив ногу, та, за словами лікарів, насправді був за півкроку від втрати життя. Своєю історією захисник поділився з нашим виданням.
Зі школи на Майдан
Рік закінчення школи для Андрія Курички збігся з моментом, коли тогочасна влада зробила різкий розворот від ЄС до Росії. У столиці, на Майдані, спалахнули багатотисячні протести — й хлопець вирішує їхати в Київ, щоб підтримати революціонерів. Андрій каже, що, не дивлячись на молоді роки, діяв тоді виключно з прагматичних міркувань.
“Ну от дивіться, я закінчив школу — і постало питання вибору майбутнього. Ми, молоді люди, тоді сподівалися, що наші університетські дипломи будуть дійсні в Європі й цілому світі. І тут Янукович не підписує угоду з ЄС — і наші дипломи стають дійсні тільки в СНД, а це зовсім не перспектива. Тому постає логічний вибір: або ти йдеш до краху, або ж до розвитку. І якщо хтось один вирішує за всю країну, що нам не треба розвитку, а треба в Росію, то я з цим не згоден. Тому не треба було особливої мотивації на той момент, коли ламали моє майбутнє”, — зазначає чоловік.
Під час протестів Андрій отримав своє перше поранення, та, відновившись, прямо з Майдану пішов на війну, яка на той момент починалася на Донбасі.
“Йшли в якихось капцях, з обрізами без жодного захисту”, — пригадує ветеран.
Відвоювавши два роки, чоловік повертається до цивільного життя, однак передчуття більшої біди не полишало його ще задовго до 24 лютого 2022 року.
“Я реаліст. Ще коли була війна в Чечні, я дитиною на це дивився і не розумів, чому нам чеченців показують як терористів, адже вони на своїй землі. Тому і в Україні варто було чекати війни. Росія — це ж іго. Вони не вміють нічого робити. Вміють тільки прийти, забрати, використати, а коли закінчилось — йти далі”, — розмірковує захисник.
То ж коли окупанти великими силами перетнули державний кордон України, чоловік зв'язався з побратимами, з якими пліч-о-пліч воював ще у 2014 році, зібрав речі й знову долучився до війська. Андрій запевняє, що інакше і не міг вчинити, адже господарювати на своїй землі — екзистенційна формула існування українців.
“Як казав Ярослав Мудрий, ми поставлені між двох світів, щоб творити нове життя. Але щоб його творити, треба бути у руля між цими двома світами, як, колись і було в Київській Русі”, — зазначає військовий.
"Мене відкинуло на п'ять метрів"
Андрій потрапив у підрозділ розвідки ГУР. Виконував бойові завдання на Донеччині, Харківщині, Запорізькому напрямку.
“В армії м*скалів є і бомжі, і “чмобіки”, але ж є і професійні військові, офіцери, які вміють воювати. А цих чмобіків вони використовують просто як “мясо”, як масу. А в цей час спецпідрозділи роблять свою роботу. Ми не можемо недооцінювати ворога”, — зазначає чоловік.
Як розвідник, Андрій неодноразово просочувався в глибокі тили ворога. Чи було страшно в такі моменти?
“Той, хто бачить “русскій мір”, тому вже не страшно нічого. Страшно пустити це до нас, а боротися з цим не страшно. Тільки програти страшно”, — каже ветеран.
Під час одного з таких бойових виходів, коли Андрій з побратимом просунулись вглиб окупованої території на 2,5 кілометри, захисник отримав поранення.
“Це сталося через те, що розмір ноги у мене більший, ніж у побратима. Я йшов за ним крок у крок, а у нього 41 розмір, а у мене 45-й. Літо, висока трава, і я добре нічого не бачив. Я з п'яти на носок ставав у його сліди, і тільки-но ступив на носок в черговий раз, як мене одразу ж відкинуло на п'ять метрів”, — пригадує військовий.
Це була міна. Кінцівку одразу відірвало, та, на щастя, після потужного вибуху чоловік не втратив свідомість, що дозволило йому евакуюватися.
“На одній нозі я стрибав назад близько кілометру (!), і хлопці з боєм мене змогли вивести. Так я і вижив”, — пояснює Андрій.
Медикам в госпіталі довелося ампутувати чоловікові ногу. Втім, військовий запевняє, що насправді йому ще дуже пощастило, адже після таких мінно-вибухових травм виживають одиниці.
“В тій міні було приблизно півкілограма тротилу! У госпіталі мені сказали, що я один з 10 тисяч, кому так щастить, адже, зазвичай, після таких вибухів у людей або висока ампутація, або втрата двох кінцівок, або смерть. Пролетіти п'ять метрів, відкрити очі й стрибати на одній нозі назад... Бог мені допоміг, чесно”, — зазначив ветеран.
"Роблю те, що бояться люди з двома ногами"
Андрій каже, що втрата кінцівки й зіткнення з новою реальністю фізичного тіла не стали для нього трагедією і психологічно не надломили.
“Хто йде на війну з надією, що все буде добре, у того й починаються потім стресові ситуації, депресія. Такі люди, можливо, не були готові. А коли ти розумієш, що це війна і чим це може закінчитися особисто для тебе, то просто дякуєш богу, що залишився живий”, — зауважив військовий.
Після загоєння ран чоловік пройшов реабілітацію й отримав протез, навчившись на ньому ходити. Андрій наголошує, що не відчуває якихось обмежень внаслідок своєї травми.
“У мене вдома шість автівок, дві з них вантажні і тільки одна на автоматі. І я все роблю, працюю і на протезі роблю те, що людина з двома ногами боїться робити”, — каже захисник.
Зараз чоловік займається господарством в рідному Драгово, головує в місцевій спортивно-патріотичній молодіжній організації, є фахівцем із супроводу ветеранів, членом виконкому в ОТГ і навіть виступає в змаганнях з регбі на кріслах колісних. Крім того, ветеран активно займається збором вторинної сировини у своїй громаді.
“Я не за гроші то роблю, а просто хочу, щоб довкола було чисто. Наприклад, у мене на нозі пять шрамів ще з дитинства. Я жив біля річки, любив там купатися, а люди кидали скляні пляшки в річку. Так я в дитинстві часто і травмувався. І я не хочу, щоб так було і з моїми дітьми”, — говорить ветеран.
Як перемогти у війні? Для розв'язання цієї проблеми чоловік має свій рецепт.
“Я багато стикався з інтернаціоналами на війні: французи, шведи, американці, чехи. І всі вони кажуть одне: якщо ми хочемо виграти цю війну то абсолютно всі повинні зібрати речі і піти воювати і через два тижні війна завершиться. І неважливо, що у ворога багато людей, адже ми захищаємо своє. Зброя? Зброї у нас вистачає. Нам треба бажання. Хтось має щось возити, готувати, шити форму, лагодити автівки. 90% війни — це побут. І військові знесилені не через те, що треба стріляти, бо коли ти стріляєш, у тебе адреналін. Ти виснажуєшся через побутові моменти, які б могли взяти на себе інші”, — резюмував Андрій Куричка.
Читайте також: "Тіло горіло, ногу аж за спину завернуло": десантник — про бої за Донбас, важке поранення і нове життя у спорті
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe