"Я лежав після бою і дивився в небо у ворожих дронах": боєць ЗСУ — про оборону Авдіївки, поранення та нове життя

У перший день широкомасштабного вторгнення 27-річний Вадим Бартащук з Вінниччини мав виїхати з України на заробітки. Та коли на країну почали сипатися російські ракети, а ворожі танки зухвало перейшли кордон, він зібрав речі та в той же день пішов до військкомату.

Вадим брав участь у звільненні Херсона, обороні Бахмута та Авдіївки. Отримавши важке кульове поранення, захисник втратив кінцівку, але надзвичайно швидко опанував протез і тепер мріє повернутися до Сил оборони, де зараз служить його рідний брат. Свою історію захисник розповів нашому виданню.

"Моя мотивація — захищати країну"

Професійним військовим Вадим Бартащук ніколи не був. У 20 років він пройшов строкову службу, а потім повʼязав своє життя з будівельною справою: працював в Чехії, Литві, Естонії. Наприкінці 2021 року Вадим повернувся в Україну і 24 лютого 2022 року повинен був виїжджати в ЄС на роботу за контрактом. Та "велика" війна, у можливість якої чоловік навіть не вірив, внесла корективи.

"Почалася війна, мої плани різко змінились. Я пішов в той же день до військкомату, а вже 25 лютого я потрапив у підрозділ", — пригадує він.

Рідні намагалися відмовити Вадима від швидкої мобілізації, мовляв, якщо прийде повістка, то тоді вже і треба йти, однак чекати окремого "запрошення" на війну Вадим не став. 

"Я хотів стати на захист країни. У мене була можливість виїхати ще 24 лютого, та я не став цього робити", — каже Вадим.

Захисник потрапив у 61 окрему механізовану бригаду й отримав позивний "Снаряд". Першим бойовим відрядженням чоловіка стала Херсонщина, звідки ЗСУ успішно вибили окупантів. 

"Там були специ. "Чмобіками" вони лише прикривалися, а основні завдання виконують досвідчені спеціалісти", — запевняє військовий. 

Потім був Донецький напрямок: Соледар та Бахмут. Відправившись на кілька тижнів на ротацію, Вадим вирішив змінити підрозділ і вступити, певно, до потужного військового братства України — Третьої штурмової бригади. 

"Мені захотілося в бригаду, яка більше за своїх людей стоїть. Де командири, які слухають і всі як одне ціле, де немає такого, що якщо хтось командир, то він вищий за тебе. Там всі рівні", — пояснює свій вибір захисник.

Ворожа засідка і поранення

Амбітному підрозділу амбітні завдання: у складі Третьої штурмової Вадим вирушив на оборону Авдіївки, яку окупанти на той час не перший місяць рівняли з землею. 

"У перші дні мого перебування там було спокійніше, ніж на Бахмутському напрямку. Та потім ворог розпочав штурми, ми його відбивали й ніхто не відходив з позицій. Далі вони почали гатити з усього, з чого могли і КАБами вони зруйнували там практично все", — розповідає Вадим.

У лютому 2024 року Сили оборони отримали наказ про вихід з Авдіївки. Потім цей відступ самі військові назвуть "дорогою смерті", адже окупанти "проводжали" українських захисників шквальним артилерійським вогнем. 

"Нас почали масово накривати артилерією. Їх дронів навкруги було так багато, немов птахів у небі,. Ворог просунувся  швидко і ми потрапили у його засідку. Зав’язався бій", — пригадує Вадим. 

Під час ближнього бою чоловік отримав кульове поранення правої ноги. Говорить, що вчасно та правильно зміг накласти собі турнікет, але через те, що швидко евакуюватися під щільними обстрілами не було можливості, в кінцівці почалися незворотні процеси.

"Побратими виносили мене вже на ношах. Я лежу, дивлюся в небо, а їхніми дронами все усіяно і скид за скидом… Вони руйнували все, що могли", — розповідає військовий.

Отямившись в лікарні, першою думкою, яка промайнула в голові у Вадима, було “Чи вдалося втримати Авдіївку”? 

"Я о другій годині ночі прокинувся в госпіталі, зайшов в карту і побачив, що Авдіївка вже не наша", — розчаровано каже захисник.

Тільки потім військовий подумав вже про власний стан. 

"Я відчував сильні фантомні болі. Потім мені захотілося підвестися на ноги. Розумію — щось не те. Дивлюсь — а ноги немає", — пояснює Вадим.

"Хочу повернутися до побратимів"

Втрата кінцівки не дала чоловіку зневіритись. Рецепт ментальної стійкості — не зациклюватися на втраті. 

"У мене було миттєве розчарування, немов хтось швидко вимкнув, а потім увімкнув світло. А далі думка: "Стоп! Ну це ж нічого не змінює. Мені треба жити далі", — говорить військовий.

Вадим швидко опанував протез і принципово не сідав у крісло колісне. Завзятість дала свої плоди: через три тижні після отримання штучної кінцівки боєць навчився ходити. Цим він здивував навіть досвідчених реабілітологів.

"Спочатку думаєш: що там такого? Зараз легко стану та піду на протезі. Але ні. Так не працює. Ти стаєш як дитина, якій треба навчитися ходити. Це не твоя жива нога, яку ти можеш як завгодно поставити. Тобі треба зрозуміти, як працює протез, відчути його, розуміти, як його завантажувати. Це займає певний час. Та я дуже швидко все освоїв завдяки своєму фізіотерапевту", — пояснює військовий.

На шляху реабілітації справжньою перепоною стали фантомні болі. Однак постійне спілкування з рідними та близькими дозволяло захиснику відволіктися від думок про біль і стало в прямому сенсі цілющим.

Наразі ж чоловік вже завершує своє фізичне відновлення і мріє повернутися до свого підрозділу, який за час повномасштабного вторгнення став для нього рідним. За словами військового, Україна має дві важливих складові перемоги, які врешті-решт зіграють свою історичну роль у майбутньому. 

"Це хлопці, які хочуть, щоб у нас в Україні було все добре і люди, які підтримують цих хлопців, що на «нулі». Наш народ хоче цієї перемоги і знає їй ціну", — резюмував Вадим Бартащук.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe