Війна змінює геополітичну ситуацію так, що речі, іще вчора неможливі, починають всерйоз обговорюватися, причому на досить високому рівні. Скажімо, членство України у Європейському Союзі та НАТО. Або розпад "останньої імперії", Російської Федерації.
Про такий варіант майбутнього Росії заговорили після того, як стало очевидно, шо країна-агресор не тільки не перемагає у війні проти України, а й цілком реально може програти цю війну — що неминуче обернеться проблемами, аж до гіпотетичної громадянської війни (щонайменше на Північному Кавказі) на території самої Російської Федерації.
Це, ще учора суто теоретичне, майбутнє РФ стало раптом настільки реальним, що, скажімо, Генрі Кіссінджер у своєму виступі на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, заявивши про те, що Україна має стати членом НАТО — також торкнувся теми можливого зникнення Російської Федерації як геополітичної реальності.
Ось що заявив тоді патріарх американської дипломатії: "Знищення Росії як держави, яка може реалізовувати власну політику, відкриє величезну територію, що охоплює одинадцять часових поясів, для внутрішніх конфліктів та зовнішнього втручання в той момент, коли там зберігається понад 15 тисяч одиниць ядерної зброї".
У цій фразі Кіссінджер, людина, яка — навіть у своєму поважному віці — має гострий розум і добрі аналітичні здібності, окреслив усе коло проблем, з якими боїться зіткнутися Захід у випадку розповзання величезної країни на шматки.
По-перше, це ядерна зброя. Ядерна загроза завжди, з самого початку цієї ери, була для західних країн серйозним, переконливим жупелом. Цим пояснюється, зокрема, величезна увага до підполковника Радянської армії Станіслава Петрова, який у вересні 1983 року, у розпал так званих "зоряних війн", через помилку системи цілком міг віддати наказ на ядерний удар по США — але, взявши на себе колосальну відповідальність, не зробив цього, логічно вирішивши, що сповіщення про масовий запуск балістичних ракет з ядерними боєголовками з території Сполучених Штатів не відповідає дійсності. На Заході йому вручали нагороди, про нього знімали фільми і писали книжки — в пострадянській Росії про нього майже ніхто не знав.
Фото: Прес-служба Кремля
До речі, у нинішній війні Росія також спробувала розіграти карту ядерного залякування, але, схоже, щось пішло не за планом Кремля (імовірно, відкриті попередження від США та напівприховані від Китаю подіяли навіть на збожеволілого Володимира Путіна). Тож після певної активності на цьому напрямку — йдеться про заяви, не про дії, їх, як таких, і не було — російська влада притихла, і педалює цю тему хіба зовсім нерелевантними на світовому рівні персонажами на кшталт Рамзана Кадирова.
По-друге, навіть без ядерної зброї громадянська війна на території такої країни, як Російська Федерація, може обернутися серйозними наслідками для усього регіону. Зокрема, міграційними. Європа регулярно переживає навалу мігрантів з Африки, пережила спровоковану Росією і Асадом сирійську мігрантську кризу, тепер намагається допомогти найзручнішим мігрантам із усіх — українцям, тобто українкам з дітьми. Але масштаби усіх цих криз є неспівмірними із тим, що може очікувати на Європу у випадку розпаду 140-мільйонної Росії.
Тож цілком логічно, що на Заході намагаються забезпечити таку перемогу України, яка б одночасно не знищила Російську Федерацію. Між іншим, подібна позиція — імперія, яка б вона не була, має залишитися цілою — не новина в сучасній світовій історії. І ми, українці, про це добре знаємо. 1 серпня 1991 року у Києві, в будівлі Верховної Ради тоді ще УРСР виступав президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш (старший). Одним із меседжів його промови — яку написала майбутня держсекретарка в уряді іншого Буша-президента Кондоліз Райс — і було збереження цілісності країни. Американський президент тоді наголошував, що США не будуть підтримувати заміну віддаленої тиранії на локальний деспотизм.
Заява Джорджа Буша, попри негативну на неї реакцію (у ЗМІ її навіть прозвали "Котлетою по-київськи"), була цілком логічна. Європа якраз переживала югославську кризу — СФРЮ, на відміну від СРСР, розпадалася криваво (втім, і у СРСР не обійшлося без смертей мирних громадян — у Азербайджані, Литві, Латвії). Згодом на території ще учора найуспішнішої соціалістичної країни Європи, яка багато в чому не відрізнялася від сусідніх капіталістичних держав, запалала низка найсправжнісіньких воєн. Повторення такого сценарію у збільшеному масштабі ніхто в США і на Заході в цілому не хотів.
До того ж, в Україні — на відміну від Хорватії чи Боснії — була розташована ядерна зброя. І цей фактор напружував Сполучені Штати значно більше, ніж навіть можливість російсько-української (за прикладом сербсько-хорватської) війни. Саме тому, до речі, за кілька років і з'явився на світ Будапештський меморандум — бо консервативна українська влада і можливі проблеми всередині новопроголошеної країни лякали Захід більше, ніж режим Бориса Єльцина в Росії. Навіть після стрілянини з танків по Білому дому у Москві в жовтні 1993 року. Саме тому Україна і втратила ядерну зброю, не отримавши взамін нічого. Але "локальний деспотизм", який врешті замінив "тиранію", сформувався зовсім не в Україні, а саме там, куди і вивезли ядерну зброю з нашої території. Іронія долі...
Зараз ситуація в Росії може бути гіршою, ніж свого часу в СРСР. Бо у союзних республік були принаймні дві речі, які уможливили відносно спокійний розпад Союзу. По-перше, формальне право виходу, по-друге, чітко визначені кордони, які сяк-так, але збігалися із межами розселення відповідних народів. В Росії з ним значно гірше.
По-перше, права виходу з РФ у суб'єктів федерації немає. По-друге, національні утворення уже при Путіну в деяких місцях перерізали так, щоб ускладнити можливість національних рухів і незалежності — як у випадку з Бурятією, де дві частини бурятської території акуратно впхнули в інші регіони.
Усе це, разом із великим ядерним арсеналом, логічно лякає Захід, який не хоче отримати під боком ядерне Сомалі. Але чи ж настільки небезпечним є розпад Російської Федерації?
Ядерна зброя, на відміну від звичайної конвенційної зброї — це та річ, яку неможливо "купити у воєнторзі" і тут же використати. Тож цілком імовірно, що контроль за усіма ядерними зарядами, попри усі негаразди, залишатиметься в руках центрального уряду — чи тієї структури, яка замінить її внаслідок тих чи інших подій. Крім того, оскільки у ядерній катастрофі не зацікавлені ні США, ні Китай (який, на відміну від США має спільний кордон із РФ), ці дві наддержави в обмін на підтримку центральної влади у боротьбі із новоствореними державними угрупованнями зможуть взяти ядерну галузь Росії під своє зовнішнє управління.
Боєприпас для міномету "Тюльпан". Ця установка здатна стріляти мінами з ядерним зарядом. Фото: Міноборони РФ
Власне, застосування ядерної зброї у конфлікті типу громадянської війни є іще менш вигідним, ніж у нинішній російсько-українській війні. А те, що тактичний ядерний удар не принесе якогось відчутного результату країні-агресору — імовірно, очевидно уже і у Кремлі.
Тож, можливий ядерний удар під час конфліктів, які цілком реально супроводжуватимуть розпад Росії — є як невигідним, так і практично неможливим. Ядерна зброя, яка від самого початку вважалася фактором стримування, в Росії перетворилася на фактор залякування, і не більше.
Втім, як уже було сказано, без конфліктів під час розпаду РФ не обійтись. Вони відбувалися і у відносно спокійні 90-і, і це не тільки дві Чеченські війни, були і значно менші сутички, які вдалося вгамувати без активного втручання федеральних сил. Але чи спровокують ці конфлікти масову міграцію з території нинішньої Росії?
Тут варто згадати, що після жовтневого перевороту 1917 року хвиля еміграції з колишньої Російської імперії до Європи мала місце — але це була досить рафінована еміграція. З тодішньої Росії утікали заможні й успішні, що не тільки не стало проблемою, а навіть обернулося вигодою для низки країн заходу. Варто згадати хоча б той факт, що саме через громадянську війну з Росії до США виїхав Володимир Зворикін, який на своїй новій батьківщині створив таке явище, як телебачення.
Звісно, від громадянської війни в РФ тепер тікатимуть не тільки вищий і середній класи. Але за часи СРСР та путінських часів суспільству у цій країні було прищеплено такі антизахідні настрої, і водночас гіперболізовано поняття "патріотизм" та "батьківщина", що росіяни оберуть за краще залишитися удома, ніж їхати на "проклятий Захід".
Фото: росЗМІ
Росіяни взагалі, на відміну від українців чи поляків, не є активною в плані міграції нацією. Недаремно навіть у середовищі русифікованих євреїв, які намагалися утекти із антисемітського Радянського Союзу на Захід, зокрема, у США були непоодинокими випадки ностальгії за минулим. Це відображається навіть у емігрантській художній літературі, тобто явище це було непоодиноке, а досить масове, аби стати літературним образом.
До того ж для еміграції потрібні такі якості, як воля до свободи, чого у росіян після десятиліть негативної селекції майже не залишилося. А якщо згадати, що навіть під час Громадянської війни 1918-1922 років та радянсько-німецької війни 1941-45 років Росії (на відміну від, скажімо, України, де процес міграції був досить потужним) не втікав той клас-гегемон, який і сформував нинішню політичну націю — можна припустити, що росіяни, позбавлені пієтету перед Заходом, оберуть можливість вижити (або ні) на батьківщині, ніж поневірятися на ненависній чужині.
Тож, при детальному розгляді, обидва фактори, які турбують західних політиків — і ядерна, і мігрантська загрози — мають не настільки страшний вигляд, як це намагаються подати деякі занадто обережні (або ангажовані Росією) політики. А от що в цій ситуації є реальним, так це проблеми для самих політиків. Рівно через 23 дні після Chicken Kyiv speech Джордж Буша Україна оголосила незалежність. А та його промова не тільки була визнана однією із найгірших в історії Сполучених Штатів, а й коштувала перемоги на наступних виборах. На передвиборчих заходах Буша регулярно пародіював персонаж у костюмі курки — що врешті-решт стало одним із факторів нищівної поразки тодішнього очільника держави. Джорж Буш, який 1988-го виграв у 40 штатах — за чотири роки, завдяки і "Котлеті по-київськи" також, зберіг підтримку лише у 18 суб'єктах американської федерації.
Отже, розпад Росії дійсно може обернутися проблемами для західних політиків — але зовсім не тим, чим намагаються лякати Захід проросійські голоси. А для того, щоб мінімізувати і два головні стримувальні фактори — треба не закривати на них очі, а уже зараз працювати у цьому напрямку. І тоді цілком може виявитися так, що постпутінська влада в обмін на допомогу у втриманні хоча б частини нинішньої РФ сама охоче передасть під зовнішнє управління усю ядерну зброю "останньої імперії".
