Війні Росії проти України не два, не десять, і навіть не сто чи триста років. За великим рахунком, вона велася завжди, як Московське князівство стало на ноги і набралося трохи сили. Зараз ця війна перебуває у гарячій, видимій стадії. А до того велася в тихому, фоновому режимі, із певними сплесками, які зазвичай називають обтічним словом "кризи". Та насправді це були продумані кроки для досягнення головної російської мети — кінцевої перемоги та зникнення української нації та держави з політичної мапи світу.
TrueUA згадує деякі епізоди цієї війни, часом призабуті, вже часів незалежності України.
На початку червня 1989 року Помісний собор РПЦ церкви ухвалив новий устав, в якому, зокрема, підтвердив статус свого Українського екзархату і надав йому право називатися Українською православною церквою. А за рік перезаснував УПЦ вже як самоврядну церкву з правами "широкої автономії", що, втім, не відповідає канону. Очолив нову церкву митрополит Київський і всієї України Філарет — один з найвпливовіших єпископів РПЦ. Він навіть був місцеблюстителем московського патріаршого престолу, але згодом програв боротьбу за головування в РПЦ Алексію II.
Можна припустити, що передача йому України була свого роду втішним призом. Філарет, вочевидь, не втішився. І щойно Україна отримала незалежність, на початку листопада 1991-го, Собор УПЦ одноголосно оголошує незалежність — автокефалію. Проте Москва не планувала відмовлятися від своєї гілки із найбільшою кількістю приходів і двома лаврами (потім, за прем'єрства Януковича, до Почаївської та Києво-Печерської додасться ще й Святогірська). Починається індивідуальна робота з єпископами щодо відновлення лояльності "Центру".
Вже за півроку, 27-28 травня 1992-го, у Харкові відбувається інший, таємний Собор. Очолив його митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, який без відома й дозволу предстоятеля зумів зібрати 16 з 18 найвищих ієрархів церкви. Філарету висловили недовіру, звільнили його з посади та заборонили у служінні. Сам предстоятель на збори запрошений не був.
Замість нього головою церкви обрали митрополита Ростовського, керуючого справами Московського патріархату Володимира (Сабодана). Хоча він навіть не міг бути претендентом, бо не належав до єпископату УПЦ. Філарет разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком) та єпископом Львівським Андрієм (Гораком) згодом створив свою ієрархію і почав називати себе патріархом. Так в Україні з'явилися дві УПЦ — Московського та Київського патріархатів. Паралельно розвивалася ще й Українська автокефальна православна церква, створена у 1989-му задля відродження УАПЦ 1919-1937 років.
В Україні починається невидима церковна війна. У 1997 Філарет отримує від Москви анафему, що його, звісно ж, не зупиняє. А УПЦ МП — офіційно просто УПЦ — стає потужним оплотом "русского міра". Через її церкви розповсюджується агітаційна література. Її отці змушують молитися на "новомученика" Ніколая ІІ, прославляють "русскіх братів" й сіють ненависть до України. Навколо її парафій кучкуються проросійські парамілітарні підрозділи та "казакі". І саме через неї Україні нав'язується чужинський візуальний та культурний церковний стандарт — чужинські маківки-луковки, псевдорусскі храми, обов'язково закутані у спідниці та хустинки жінки...
Треба сказати кілька слів на захист першого предстоятеля УПЦ МП, митрополита Володимира. За іронією долі, саме цей вихідець з Хмельниччини — а не ті, хто його обрав, — вирощує навколо себе проукраїнське крило церкви. За п'ять років після його смерті, вже відсторонене від керування, воно таки завершить його справу і разом з УПЦ КП та УАПЦ отримає на початку 2019-го Томос та заснує нову, канонічну й автокефальну Православну церкву України.
Від самого початку української незалежності Крим був болючою "втратою" для Росії, але оголосити його своїм молодій "демократії" не пасувало. Втім, на тотально русифікованому півострові серед понавезених "корінних" та військових (і не тільки) пенсіонерів було достатньо людей, готових гребти в бік Росії. І такою людиною для Москви став Юрій Мєшков.
Він народився у Синельникові на тодішній Дніпропетровщині, в юнацтві працював у Сімферополі, вчився у Москві, а працював потім у Криму (кар'єру починав слідчим прокуратури). 1990-го став депутатом Кримської облради (півострів тоді ще був областю), яку згодом перейменували на Верховну Раду АРК. Точніше, Вєрховний Совєт — українську в Криму не жалували.
Енергійний Мєшков засновує Республіканський рух Криму і у 1992 він ініціює референдум за від'єднання півострова від України. З першої спроби "не зрослося" — референдум "зарубав" тодішній голова ВР АРК Микола Багров. Але антиукраїнська справа на цьому не закінчилася. Навпаки, все тільки починалося.
У тому ж 1992-му кримські депутати ухвалили Конституцію півострова, яка передбачала, що півострів увійде до складу України як самостійна держава на договірних умовах. У січні 1994-го півострів обирає собі президента.
Мєшков розвинув шалену діяльність. Він обіцяє максимальне зближення з Москвою аж до злиття, рубльову зону (в Україні в ці часи були перехідні "купони"), військову угоду. На кримську сцену виходять такі відомі російські шовіністи, як Костянтин Затулін, Сергій Бабурін та інші. Виборець у захваті — Мєшков отримує переконливі 73% голосів. Президентам України знадобиться ще 25 років, щоб досягти таких результатів.
Першим же указом новий президент впроваджує на півострові московський час — його називають "мєшковським". В уряд заходять росіяни. Спікером Вєрховного Совєта стає Сергій Цеков. Це потім він буде "регіоналом", багаторічним опікуном "соотєчєствєнніков" і, врешті, сенатором РФ, а тоді це був один з чотирьох депутатів, які проголосували проти Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990-го. Мєшков знову готується до референдуму про від'єднання від України.
В Україні на той час прийшов вже інший президент, Леонід Кучма. Який не спускає ситуацію "на гальмах", а береться за остаточне вирішення кримського питання. У березні 1995-го Верховна Рада скасовує кримську Конституцію і посаду президента Криму. До АРК заходить Нацгвардія, яка бере під контроль будівлю кримського парламенту. Мєшков на кілька тижнів барикадується в кабінеті. Кримський парламент таки голосує за референдум, який вже не відбудеться — до повторення сценарію у 2014-му. "Уряд" тікає назад у Москву. Туди ж згодом російські військові вивезуть і Мєшкова. Допомагати йому облаштуватися буде Юрій Лужков.
На підтримку президента тоді вийшли кілька сотень людей, переважно пенсійного віку. Інші "73%" і так зрозуміли, що "кримська весна" закінчилася.
У 2011-му колишній президент повертається до Криму, але швидко депортується в "родную гавань". У 2014-му приїжджає знов і заявляє, що готовий очолити півострів після референдуму, бо у 1995-му його незаконно позбавили посади. Але він вже нікому не цікавий, та й не потрібний. За 5 років він отримав інсульт після сварки з адміністрацією готелю у Туреччині, повернувся в Москву із пневмонією і за два тижні помер.
Газовий шантаж Росії зараз пам'ятають переважно з часів Ющенка (а з російського боку – за часів Путіна), але залежність від "блакитного палива" Москва використовувала проти України й до того. Про те, що до розвитку сибірських родовищ газ Росія отримувала з багатої на вже розвідані родовища України, магістральним газогоном "Дашава — Київ — Брянськ — Москва", в останній воліють не згадувати.
Перші газові погрози пролунали ще 20 лютого 1993. Причина — заборгованість у 138 млрд рублів. Київ тоді пригрозив, що перекриє газогони, якими Росія гонить паливо в Європу. Спрацювало.
За два роки "Газпром" таки призупиняє поставки — борг перевищував вже 1 трлн рублів. Як розплату хоче частину майнових прав на газотранспортну систему. Проблему вдається "заговорити", пообіцявши графік погашення заборгованості. Який так і не був наданий.
У 1998-му в історії з'являється Юлія Тимошенко. Точніше, компанія-посередник "Ітера", яку з нею пов'язують.
Після Помаранчевої революції "Газпром" починає "скаженіти": вимагає, щоб Україна купувала газ за майже європейськими цінами (250 доларів за "куб"), хоча сама купує його в Туркменістані за 44 долари. І 1 січня 2006-го закручує вентиль, мовляв, "Україна несанкціоновано відбирає газ". За три дні Москва і Київ домовляються за тимчасову ціну у 95 доларів за "куб". Згодом, за прем'єрства Януковича, на сцену виходить компанія "РосУкрЕнерго", яка стає посередником на газовому ринку України.
У жовтні 2008-го, ставши знову прем'єром, Юлія Тимошенко разом з Путіним підписує Меморандум, яким з ринку прибирається ненависне їй "РосУкрЕнерго" і наче як прописуються умови постачання на наступні роки. Але в прибраного посередника виявився борг у 2,4 млрд доларів, які Москва починає вимагати у Києва. Починаються складні перемовини.
31 грудня Ющенко наказує їх припинити та відкликати делегацію "Нафтогазу" з Москви. Потішний президент Росії Дмитро Медведєв погрожує, що відтепер газ буде по 450 доларів за "куб" (до того торги точилися між 205 і 235 доларів). Згодом з'являється Путін і докидає ще "двадцятку". "Газпром" знову перекриває газ. Україна тримається. Європа починає мерзнути й погрожувати, що якщо сторони не домовляться, забути про репутацію доведеться обом.
Як потім, майже за десятиліття, розповідатиме Дмитро Фірташ, Ющенко свідомо йшов на загострення, аби вибити з Москви вигідні умови. Але Юлія Тимошенко грала свою гру. Вона без погодження з президентом поїхала до Путіна, похіхікала з його дурнуватих жартів і підписала газові угоди, які згодом називатимуть кабальними.
Покінчити з ними вдалося лише після Революції гідності й чотирьох років судових тяганин: 28 лютого 2018-го Стокгольмський арбітраж зобов'язав "Газпром" виплатити "Нафтогазу" 4,63 млрд доларів за невиконання постачання узгоджених обсягів газу, а "Нафтогаз" — виплатити "Газпрому" за відібраний для транзиту газ. Україна лишається у виграші на 2,56 млрд грн і, що головне, без газових угод Тимошенко. Ярмо нарешті скинуте.
Культурна експансія Росії — надзвичайно масштабна тема. Але варто згадати хоча б деякі способи, у які Москва зводила нанівець українське і без військових втручань затверджувала контроль над нашим населенням та простором.
Перший — це витіснення і знецінення національного. Що із розвитком технологій та зростанням доступності інформації — радіо, телебачення, а згодом й Ынтернету — набуло ще більших масштабів, русифіковуючи навіть ті осередки українськості, які до того були "на узбіччі" (як, наприклад, села) або "в обороні" (як Західна Україна).
В хід йшло все: книги, кіно та серіали, мультфільми, гумор, театр, навіть експерти та політтехнологи. Росія охоче підтримувала виробництво та експорт свого продукту у колишні "республіки". При цьому місцеве висміювалося як недолуге, "сільське" та економічно невигідне. Натомість російське ніколи не називалося "дєрєвєнскім" — свою культуру Москва завжди позиціонувала як "городську", а значить "вищу".
Як наслідок, українці та їхні діти намертво "залипали" в російській реальності: говорили російською, дивилися російське, слухали російське і ходили на російське. Захоплювалися "бригадою" і "ментами". Повторювали безглузді жарти за "Нашею Рашею". Співали російські пісні. Просто тому, що російського було багато і воно було всюди. А українське треба було знайти.
Другий спосіб — це нав'язування свого та "помічення території". Це і вже згадані маківки-луковки на церквах УПЦ МП, і "спільні" пам'ятники (наприклад, Катерині ІІ в Одесі або Козаку Харку у Харкові), фестивалі типу "Великого русского слова" у Криму, освітні програми, мова і навіть часовий пояс (нагадаємо, "регіонали" свого часу хотіли перевести Україну на московський час).
Так формується культурна шизофренія, коли вже не розбереш, де своє, а де чуже, де питоме і справжнє, а де новітня бутафорія. Всюди русскій дух. А чим менше відмінностей, тим простіше переконати людину, що ти "свій". Точніше, що вона — твоя.
Врешті, третій спосіб — це присвоєння собі чужого. Це діє як на внутрішню аудиторію, так і на зовнішню. Як приклад першого можна згадати русифіковану версію фільму "За двома зайцями". Оригінальна українська фонограма була загублена на пів століття. Її знайшли у 2013-му у Маріуполі, відреставрували, і фільм зазвучав по-новому. Його наративи змінилися: кіно виявилося не про "смішних простецьких хохлів", а про пройдисвіта без сорому й гідності, який намагається "закосити під русскоязичного городського".
А от історія з іншим фільмом — "Тіні забутих предків" Параджанова — вже приклад присвоєння, орієнтованого на аудиторію зовнішню. У березні 2024-го у Франції відбувся фестиваль "російського кіно". Фільм Параджанова був внесений до програми, хоча авторські права належать Кіностудії імені Олександра Довженка, яка жодних запрошень, звісно ж, не отримувала. Україна спробувала запобігти показу та привласненню української спадщини. Але отримала від організаторів відмову, мовляв, вони "поза політикою". Легендарне українське кіно було показане як російське.
Присвоєння особливо ефективне в роботі з іноземцями, які і так не розрізняють московське від награбованого. На тлі повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути собі видатних Іллю Рєпіна та Івана Айвазовського, які понад століття вважалися "російськими". Але величезна кількість скарбів — від вивезених з України колекцій російського "Ермітажу" до музики та фільмів — для іноземного споживача лишається "російською". Москва набиває собі ціну за рахунок Україні.
В інтернеті можна наткнутися на оповідку – начебто спогади автора про навчання у радянському виші — про методи бойової або "чорної" пропаганди. Вона завжди спрямована на заплутування аудиторії та репутаційні втрати, "нерукопожатність" супротивника. Довести їх або вкрай складно, або неможливо. Загадаємо деякі найгучніші випадки, які мають ознаки таких спецоперацій.
У квітні 2002-го колишній майор Держохорони Микола Мельниченко — той самий, який оприлюднив записи начебто розмов в кабінеті президента Кучми — розповів Великому журі Сан-Франциско, що в його плівках є і розмова щодо продажу Іраку чотирьох "Кольчуг". Це система пасивної радіолокації літаків, українське ноу-хау, здатне побачити навіть "Стелси". Сполучені Штати тоді якраз збиралися вторгнутися в Ірак. Виник гучний скандал.
Українській стороні із шаленими зусиллями вдалося довести американцям, що нічого подібного не було. Але "відкочувати назад" інформаційно було пізно. Була заморожена фінансова допомога Україні. Ставлення західних партнерів до Леоніда Кучми, і без того не безхмарне, стало ще прохолоднішим. За багато років по тому один з організаторів акції "Україна без Кучми", на той час вже генпрокурор Юрій Луценко, висловив "глибоке переконання", що "плівки Мельниченка" були спецоперацією ФСБ проти Кучми, який тоді якраз посмів заявити про рух в НАТО.
На пів року раніше, 4 жовтня 2001-го, російський Ту-154 авіакомпанії "Сибір", який летів з Тель-Авіва в Новосибірськ, впав над Чорним морем. Загинули екіпаж та 66 пасажирів, з них 51 — громадяни Ізраїлю. Катастрофа сталася під час спільних українсько-російських навчань із пусками бойових ракет. Російський МАК заявив, що літак випадково збила українська зенітна ракета.
До цієї версії одразу виникло багато запитань. З ТТХ української ракети не збігалася ні ймовірна точка підриву, ні траєкторія її польоту, ні швидкість, навіть час до ймовірного влучання і непідсвіченість ймовірної цілі. Та й сам літак був у зоні відповідальності за безпеку повітряного руху РФ — українці свій сектор для польотів закрили. Але Росія всі "стрілки" перевела на Україну й агресивно просувала свою версію на всіх доступних майданчиках.
Попри всі ці нестикування президент Кучма тоді визнав, що літак був збитий українським ЗРК. Україна виплатила компенсації, хоча юридично так і не була визнана винною. Спроби компанії "Сибір" та чотирьох російських родин вибити додаткових грошей у 2007-му та 2010-му були розвалені у судах.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
