Росіяни — людиноненависники за своєю природою. Тому кожний народ, який має справу з Росією, рано чи пізно з нею конфліктуватиме. Зараз прийшла черга Азербайджану.
Минулої п’ятниці в російському Єкатеринбургу поліція затримала групу осіб, у ході чого загинули вихідці з Азербайджану — Зіяддін та Гусейн та Сафарови, ще кількох — госпіталізували. Силовики країни-терористки почали брехати, що один з братів помер від серцевого нападу, а причину смерті другого ще уточнюють. В Азербайджані ж переконані: їхніх громадян російські поліцейські вбили. Всім добре відомо, що в Росії нормою є переслідування вихідців з Кавказу, ксенофобія та дискримінація за етнічною ознакою. То ж загибель братів Сафарових — іскра, з неї розгорілося полум’я конфлікту, який визрівав давно. Нині ж Росія своїм нахабством перетнула червоні лінії.
Нагадаємо, з чого все почалося понад 35 років тому. 20 січня 1990 року, за часів СРСР, у Баку сталися події, відомі як "Чорний січень". Їм передував підйом національної самосвідомості азербайджанців, значну роль у цьому зіграла війна у Карабаху, яку влада у Москві була неспроможна зупинити. Або не хотіла це робити. Як і в інших республіках Союзу, в Азербайджані відбувалися процеси демократизації, сформувалася громадсько-політична організація Народний фронт Азербайджану. Досить пістрява — від демократичного налаштованої інтелігенції до радикалів, але популярна опозиція. Події в Азербайджані у січні 1990-го розвивалися дуже стрімко — були страйки, велелюдні мітинги із закликом до відставки комуністичного керівництва республіки, але мали місце й вірменські погроми. Ймовірно, до них приклався КДБ руками місцевого криміналу.
12 січня почалося радянське вторгнення в Азербайджан. Угрупування понад 50 тисяч військових різних родів військ захоплювало сухопутні й морські території, а в ніч на 20 січня почався штурм Баку. Мирні жителі зустріли окупантів барикадами та блокуванням казарм, але переважна більшість бакинців не чинила опору. Натомість агресори штурмували місто, ведучи прицільний вогонь по всіх живих цілях, у тому числі по дітях. Особливою жорстокістю вирізнялися псковські десантники.
Внаслідок штурму окупантами загинуло близько 170 мирних жителів, близько тисячі зазнали поранень. Тодішній міністр оборони Дмитро Язов, який через півтора року стане одним з організаторів путчу ДКНС в серпні 1991 року, і не приховував, що метою військової операції було силове припинення діяльності азербайджанської опозиції. Гейдар Алієв, батько нинішнього президента Ільхама Алієва, засудив дії Москви та звинуватив Михайла Горбачова у порушенні Конституції СРСР. Загиблі азербайджанці переважно поховані на Алеї шахідів, яка є національним меморіалом.
На державному рівні Росія ніколи не визнавала причетність росіян, хай на той час і радянських військових, до злочинів, скоєних у січні 1990 року в Баку. Крім того, у Москві знайшли притулок окремі азербайджанські діячі, які вдома фігурували у кримінальних справах за ці події. Хоча в історичну пам’ять азербайджанців добре закарбувалося, що саме Москва стояла за злочинами проти їхнього народу, влада Азербайджану не вимагала від Кремля вибачень. Так було до 25 грудня минулого року.
Того дня над Чечнею було атаковано пасажирський літак авіакомпанії Azerbaijan Airlines, що прямував з Баку до російського Грозного. Судно впало біля казахського міста Актау. Загинули 38 із 67 людей, які перебували на борту. Російська влада почала звинувачувати кого завгодно, окрім себе. За кілька днів після трагедії Алієв прямим текстом заявив, що літак зазнав обстрілу із землі. Він демонстративно відмовився їхати на саміт до Санкт-Петербурга. Вимоги Баку до Росії були стандартними: визнати факт збиття літака, покарати винних та виплатити компенсацію постраждалим і родинам загиблих. Нічого з цього досі не зроблено. Путін спромігся лише перепросити перед Алієвим за "трагічний інцидент".
Замість слідства, яке росіяни затягували, правду про причину трагедії днями розповіли азербайджанські ЗМІ. Вони опублікували пояснювальну записку капітана ППО Дмитра Паладічука, в якій він зізнається, що пасажирське судно збили за наказом Міноборони РФ. Справжність цих даних підтвердив і сам російський військовий. Публікацію пояснювальної можна вважати персональним привітом Алієва Путіну, якого впіймали на брехні й неповазі до азербайджанців. А історія з убивством братів Сафарових — рецидив зневажливого ставлення Росії до Азербайджану та його громадян.
Подальші кроки Баку — затримання російських пропагандистів з агентства Sputnik, виклик на килим посла РФ, плани переходу російськомовних шкіл країни на державну мову, включення азербайджанської пропаганди, якій дозволено казати майже все на адресу Росії — це все ознаки геополітичного дистанціювання Азербайджану від Москви. Інша справа, як довго воно триватиме. Попри заклики Z-блогерів та балакучих папуг на РосТВ повторити події січня 1990-го, офіційні особи до радикальних заяв не вдаються. Це наштовхує на думку, що Кремль шукатиме з Алієвим якісь точки дотику.
Відносини Баку і Москви протягом десятиліть мали вигляд дружніх, але насправді не були союзницькими. Делегація Азербайджану проголосувала на підтримку територіальної цілісності України та проти анексії Росією Криму (резолюція Генасамблеї ООН від 27 березня 2014 року), а під час повномасштабного російського вторгнення азербайджанська сторона надає Україні гуманітарну допомогу. Тобто Ільхам Алієв та його народ — на нашому боці. У нинішньому конфлікті Україна підтримала Азербайджан.
"Висловив наші співчуття Азербайджану у зв’язку з убивством на території Росії братів Сафарових. Впевнений, що будуть з’ясовані всі факти. І потрібна справедливість", — заявив президент України Володимир Зеленський.
На бік Баку стали й у Євросоюзі, хоча там неодноразово нарікали на проблеми з правами людини в Азербайджані.
"Я глибоко стурбований повідомленнями про насильство, катування та нелюдське поводження з етнічними азербайджанцями в Росії, скоєне росіянами, що призводять навіть до загибелі людей", — написав у мережі Facebook посол ЄС в Азербайджані Петер Михалко.
Не роблять заяв в Анкарі, але і без них зрозуміло, що Туреччина та її президент Раджеп Таїп Ердоган підтримує Баку. Після подій у Сирії, де завдяки ефективній підтримці турків сирійці прогнали в Росію диктатора Башара Асада, сказати криве слово на адресу Алієва Путін остерігається, оскільки в гру одразу ж вступить Ердоган. Це — перша причина, чому у Кремлі спробують охолодити конфлікт з Азербайджаном.
Друга причина — Баку може згорнути спільні з Росією проекти в енергетичній сфері, що стане додатковим ударом по російській підсанкційній економіці. Через цю країну проходять ключові газопроводи регіону, а також гілка транспортного коридору "Північ-Південь". Азербайджан може закрити Росії вихід на азійські ринки, зокрема, до Ірану.
Третя причина — кордон РФ та Азербайджану проходить в Дагестані, де мешкають народи, близькі до азербайджанців. Дагестан — вибухонебезпечний регіон. За час російської війни проти України там у вересні 2022 року були масові протести проти мобілізації. Простіше кажучи, за бажання Баку може розіграти дагестанську геополітичну карту.
Третя причина — циркулює інформація, що справжня причина нальоту поліції на азербайджанців в Єкатеринбургу у небажанні мобілізуватися до армії окупантів. Мігранти у РФ стають жертвами примусової мобілізації, але воліють мовчати, боячись розправи. Якщо підтвердиться примус азербайджанців до служби, це потягне за собою суттєве скорочення трудових мігрантів у Росії, яка потерпає від нестачі робочих рук.
А чи може конфлікт поглибитися? Війна на власній території точно не входить в плани Алієва. Позицією, яку зайняв, він демонструє Путіну, що той в регіоні вже не хазяїн і навіть не арбітр. За останнє десятиліття Азербайджан посилився економічно та у військовому плані, що дало можливість у 2023 році встановити контроль над Нагірним Карабахом. Росія навіть не сунулася захищати вірменів, зрадивши Єреван. Нині триває переговорний процес між Вірменією та Азербайджаном, і Росію до нього ніхто не запрошує. То ж не дивно, що сусіди дивляться на Азербайджан як на нового гравця — і в регіоні, і в тюркському світі. У Росії під імперським гнітом перебуває достатньо тюркських народів, які в разі послаблення Москви шукатимуть братських союзників. Мабуть, це лише мрії, й розвалювати Росію чи підпалювати Північний Кавказ Алієв не планує, але опція похитати колоса на глиняних ногах у нього є. І він нею користується.