Скандал, пов'язаний із постаттю Медведчука та фільмом про Василя Стуса насправді є дуже показовим. Він свідчить про те, що українське суспільство чітко усвідомлює, хто такий Віктор Медведчук та його зловіщу роль в історії України. Це – ще одне підтвердження того, що Україна змінилася і її відрив від совкових традицій збільшився. Але хотілося б нагадати, що свого часу, в критичний для нашої держави період, Медведчук очолював Адміністрацію Президента України. «Сірий кардинал» команди Леоніда Кучми у 2003-04 роках був ініціатором багатьох доленосних рішень, які, в кінцевому варіанті і призвели до війни Росії проти України.
Тож саме з його «легкої» руки напередодні виборів президента та помаранчевої революції в державі був спровокований внутрішній розкол за кількома напрямками. Перший, це обрання на противагу прозахідному кандидату Віктору Ющенка просхідного проросійського Віктора Януковича. В адміністрації Кучми на той час розглядалося кілька варіацій кандидатів в президенти. Серед них були і такі авторитетні на той час політики як Георгій Кирпа та Сергій Тигипко. Обидва мали позитивний баланс рейтингу довіри/недовіри та відзначилися конкретними позитивними справами. Але ці кандидатури на думку Медведчука були неконтрольованими і йому вдалося переконати у цьому Леоніда Кучму. Таким чином була зроблена ставка на повністю керованого та відверто проросійського Віктора Януковича. До чого це все призвело – усім відомо.
Для того, аби посилити позиції Януковича на тлі Ющенка, з подачі Медведчука була запущена інформаційна компанія протиставлення Заходу та Сходу України. Перший мем – це мовне питання. Саме тоді вперше зазвучали тези про «пригнічення російськомовних» та необхідність зробити російську другою державною, зі старої шафи були витягнуті питання героїзації УПА та суперечливих моментів визвольної боротьби українського народу. На думку ідеологів кампанії це мало би згуртувати навколо Януковича ту частину населення України, які ідентифікують себе зі східною російською спільнотою та змусити тих, хто «невизначився» зробити вибір у бік радянських традицій та «стабільності».
Другий мем – це протиставлення Криму, ліво та право бережної України. В результаті ми отримали ідеологеми про те, що Донбас годує Україну, про «історично російський» Крим та про те що «кращі сини нації» проживають на східній Україні, а західні – не патріоти, бо тікають до ЄС.
Таким чином вже тоді з подачі Віктора Медведчука були закладені міцні підвалини для розколу українського суспільства за мовним, географічним та ідеологічним принципами. З часом ці тріщини нікуди не зникли і в 2013 році російській владі потрібно було лише трохи натиснути, аби відколоти Крим та спробувати відібрати південно-східну частину України. Але Медведчук та російська влада прорахувалися, тому що українське суспільство виявилося більш згуртованим навколо ідеї Української держави, ніж імперської Росії.
Зараз Медведчук знову намагається увійти до української політики. Скандал із фільмом про Стуса надихає надією, що йому це не вдасться і що більша частина українців воліла б бачити його швидше, на лаві підсудних, аніж в парламенті.
