Підтримати проект
Марина Стрельцова: Нашому мистецтву не вистачає потужної державної підтримки
Інтерв'ю, 07.12.2021 14:04

Якщо із минулим української культури наша спільнота біль-менш ознайомлена, то сучасний стан та тенденції у мистецькій діяльності як в Україні, так і закордоном залишаються загадкою для переважної більшості. Адже через недостатнє висвітлення у медіа здобутків наших талановитих співвітчизників найчастіше ми перебуваємо в інформаційному вакуумі та не можемо сформувати уявлення про Україну в міжнародному культурному контексті. Руйнуємо вакуум разом із Мариною Стрельцовою, мистецтвознавцем, старшим науковим співробітником науково-дослідного відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. НХМУ.

– Пані Марино, наскільки зарубіжній публіці цікаві роботи молодих і вже відомих представників України?

– Це питання радше варто адресувати артділерам, зокрема Ігорю Абрамовичу, і нашим галеристам – Максиму та Юлії Волошиним, Людмилі Березницькій та іншим, котрі представляють сучасне українське мистецтво на провідних міжнародних артярмарках і аукціонах. Буквально на цьому тижні Bereznitsky Art Foundation виставив у своєму боксі на італійському Roma Arte in Nuvola кілька молодих і вже доволі знаних митців і звітував у соцмережах про постійну цікавість до їхньої творчості, анонсувавши подальшу мандрівку своєї експозиції країнами Європи. А це вже доводить певну привабливість й конкурентоспроможність нашого мистецтва на світовому артринку. Ігор Абрамович доволі успішно просуває український contemporary art (сучасне мистецтво. – прим. ред.) на різних світових майданчиках. В окремих закордонних галереях та інших інституціях відбуваються персональні або групові виставки українських митців. Різні покоління наших скульпторів активно беруть участь у міжнародному симпозіумному русі. Луцький Музей сучасного українського мистецтва Корсаків і інноваційний проєкт сучасних митців зі сходу України «Тонка червона лінія» стали справжнім цьогорічним відкриттям у бельгійському Брюгге в межах «Тижня Українського мистецтва». Але у глобальному контексті ми все ще говоримо про спорадичні явища, часто доволі камерного масштабу. Без державної підтримки та грамотної міжнародної політики культурної експансії України серйозно говорити про український слід на світовій артарені немає жодного сенсу. Ця теза вже давно стала «загальним місцем», але її актуальність з часом не зменшується. Як країна, котра з 2014 року знаходиться в стані гібридної війни, ми продовжуємо програвати в інформаційному полі. Навіть всередині країни ми до кінця не визначились зі своїми історичними та культурними наративами. Тому й досі Малевич у світі асоціюється з революцією саме російського мистецтва ХХ ст., як це сталося під час його нещодавньої першої за 30 років ретроспективи в  лондонській Tate Modern.

– Чи зацікавлені закордонні діячі мистецтва (художники, творчі колективи) в проведенні своїх заходів на території України?

– Направду питання це багатошарове. Безумовно, Україна здатна зацікавити закордонних діячів мистецтва своєю природою, культурним та історичним бекграундом, феноменом самоорганізації, волелюбності, патріотизму та здатності до самопожертви заради своєї держави та європейських цінностей, які оприявнилися через лакмусові папірці обох Майданів і російсько-української війни. Її колективні травми, закорінені в трагедіях Голодомору та Голокосту, та пов’язана з ними політика пам’яті стають сферою дослідження і художнього осмислення не лише істориків та інших науковців, а й митців. Власне, «Кришталева стіна плачу» Марини Абрамович в Бабиному Яру є тому унаочненням.

– Чи вигідно іноземцям проводити свої культурно-мистецькі заходи в Україні?

– Напевно, але, наскільки я розумію, це доволі ситуативне явище, зумовлене як фінансовими питаннями, так і питаннями престижу (того, хто є організатором/куратором, на яких майданчиках буде представлено ту чи іншу подію). Це чудово ілюструють Arsenale 2012 в Мистецькому Арсеналі, Kyiv Sculpture Project в київському ботанічному саду ім. Гришка того ж року, виставки у PinchukArtCentre таких всесвітньовідомих зірок, як Деміен Хьорст, та міжнародна премія для молодих художників на кшталт Future Generation Art Prize. На цю тему нещодавно в розмові вдало пожартував Посол Республіки Корея в Україні Кім Хьонг Те, відзначивши, що саме київське Arsenale 2012 стало стартом для міжнародного визнання корейського художника та дизайнера Чой Джонг Хва. Як фахівець із сучасної української скульптури, можу стверджувати, що у другій половині 2010-х рр. серед іноземців суттєво набувають ваги міжнародні скульптурні симпозіуми, що відбуваються в Києві, Каневі, Закарпатті, Білій Церкві та під Львовом.

– У яких країнах найбільш популярні роботи українських митців?

– На це питання мені доволі важно відповісти. Потрібно знати ситуацію зсередини. Твори наших митців знаходяться в приватних колекціях абсолютно різних країн світу, хоча насамперед йдеться про країни Західної Європи та США, що доволі зрозуміло. Певний час на слуху були продажі творів до Китаю, азіатський ринок є для нас доволі привабливим, але навряд можемо похизуватися великими продажами.

– Яка тенденція існує у молодих творців – розвиток в Україні або більш переважний розвиток закордоном?

– Порівняно з 1990-ми рр., ситуація зараз змінилась. Тоді багато хто їхав за кордон у пошуках кращої долі. Дехто повернувся в 2000-х і знайшов себе в мистецькому плані саме вдома. Хтось живе на дві країни.

В Україні сьогодні з’явилося набагато більше можливостей для самореалізації – open calls різних проєктів і артфестивалів, грантові програми, стипендії, школи та курси сучасного мистецтва, артрезиденції, симпозіуми тощо. Ті, кому щастить якось потрапити за кордон, не поривають зв’язки з Україною, виставляються і там, і тут. Хоча є цікаві випадки, коли мистецтво наших земляків користується більшою увагою на Заході, ніж у нас. Скоріше за все, це пов’язано з особливостями рецепції, естетичними запитами, фінансовою спроможністю населення, врешті-решт.

– Які перешкоди виникають для розвитку в рідній країні і закордоном?

– Закордоном нашому мистецтву здебільшого не вистачає саме потужної державної підтримки. До того ж, щоб систематично брати участь у світових артярмарках і форумах потрібні неабиякі грошові вливання. Але, навіть за умови участі в таких заходах, завжди залишається питання: чи сприйме твоє мистецтво іноземний галерист/колекціонер? В Україні процесові заважає малорозвиненість артринку, обмаль шансів для продажу творів, обмежені фінансові й матеріальні можливості творців, наприклад, відсутність власної майстерні.

Напевно, перешкоджають і недоліки професійної академічної освіти – певною мірою її анахроністичний (нетиповий для сучасності. – прим. ред.) характер, неготовність випускників академії інтегруватися в малознайомий для них світ contemporary art, в якому домінує не ремесло, а ідея, осмислені концептуальні рішення.

Не вистачає нам досі й державного музею сучасного мистецтва, так само, як і модернізації, збільшення експозиційних площ наявних музеїв. 

Дискусійною є й проблема вторинності сучасного українського мистецтва, продиктована різними чинниками: від бажання відповідати магістральним світовим художнім трендам і котируватися на міжнародному ринку до нездатності створити щось нове та оригінальне.

Звичайно, сьогодні немає сенсу винаходити велосипед, тим паче, з огляду теперішньої  актуальності постмодерністського дискурсу, але людина має розуміти, що вона хоче повідомити світові та у який спосіб це репрезентуватиме. Для того, щоб світ нами цікавився, ми не маємо продукувати ще одного «Ротко» чи «Кунса», нам конче треба пропонувати світовій спільноті власну культурно-мистецьку парадигму з модерними «інтонаціями» та актуальною візуальною мовою.

– Наскільки затребувані наші діячі мистецтва за кордоном? Які перспективи розвитку в Україні?

– Це питання суголосне вище наведеним. В українському мистецтві (візуальному, музичному тощо), як і в спорті, є поодинокі визначні особистості, котрі можуть зацікавити закордонне артсередовище, але якоїсь глобальної тенденції затребуваності наших митців в інших країнах зараз, з цілком зрозумілих причин, не спостерігається. Про перспективи розвитку в Україні тим чи іншим чином було згадано раніше. Я дивлюся на це питання цілком оптимістично, попри всі зазначені раніше проблеми.

Як змінився погляд світової громадськості на українське мистецтво і його представників за 30 років незалежності?

– На жаль, кардинальної трансформації у цій сфері не доводиться констатувати. Країна, в якій відсутня стала внутрішня та зовнішня державна культурна політика, не може претендувати на визнання та чітку національну ідентифікацію на міжнародній мистецькій сцені. Поодинокі успіхи наших митців, галерей та інших інституцій закордоном не здатні сформувати цілісного образу країни як самодостатнього гравця на світовій мапі. Фігурально висловлюючись, нам потрібно мінімум 10-20 проектів на кшталт виставки Йогана Георгія Пінзеля у Луврі, щоб нас почали по-справжньому впізнавати в світі. Це стосується і представників сучасного українського мистецтва.

– Часто досягнення, перемоги діячів мистецтва України за кордоном не зважають великим інфоприводом для вітчизняних ЗМІ. З чим це пов’язано і що потрібно зробити для більшого висвітлення подібних тем і досягнень наших талановитих співвітчизників?

–  Як правило, для них і досягнення українських митців у себе в країні не варті уваги, за винятком медійно розпіарених особистостей та шоу-бізнесу. Переконувалася в цьому не раз. Навіть деякі поважні, прогресивні та шановані мною журналісти з байдужістю та невіглаством висвітлювали дуже важливі мистецькі проекти в Україні. Причини банальні – ЗМІ «продають» те, що «купує» споживач і навпаки. Таке собі порочне коло. Щоб з нього вийти, потрібна системність у внутрішній культурній політиці і, як мінімум, виховання художніх смаків і розвиток світогляду наших чиновників, депутатів, очільників ЗМІ та журналістів. Хоча, на щастя, трапляються винятки з правила.

– Чи аполітично мистецтво?

– Ні. Я в це не вірю. Аполітичним в сучасному світі можна бути хіба що на ізольованому острові посеред океану. Так чи інакше мистецтво завжди рефлексує та реагує на актуальні суспільні процеси. Проте митець може не завжди усвідомлювати свої політичні цілі. А питання полягає лише в тому, чому саме, якій ідеї, якій політиці відповідає створене ним мистецтво. Навіть, коли українські митці малювали пейзажі та натюрморти в часи гегемонії соцреалістичного методу, - це часто також була певна позиція та боротьба проти.

Авторка: Богдана Новікова

Інтерв'ю, 07.12.2021 14:04