Питання мирних переговорів, які мали б, за логікою як Заходу, так і Сходу, завершити російсько-українську війну, порушується вже не вперше. Були навіть спроби провести такі переговори — у Білорусі, потім у Туреччині. Але усі ці ідеї виділялися одним — вони так чи інакше були спрямовані на якусь одну частину світової спільноти. Саудівська Аравія, якщо вірити американським ЗМІ, вирішила об'єднати усіх. Навіть головного партнера країни-агресора.
Напередодні The Wall Street Journal повідомив, що орієнтовно 5-6 серпня у саудівському місті Джидда мають пройти переговори щодо перспектив мирного урегулювання війни, розв'язаної Росією в Україні. І на цих переговорах мають бути присутні не тільки самі господарі несподіваного саміту, Україна та — очікувано — західні країни, які по факту є у цій геополітичній шаховій грі партнерами Києва. До Саудівської Аравії мають прилетіти й представники глобального Півдня. Причому не тільки такі важковаговики з об'єднання БРІКС, як Індія та Бразилія, а й (от де сенсація із сенсацій) китайська делегація.
Звісно, уся ця інформація поки що неофіційна. І склад цієї гіпотетичної делегації (з чого можна було б робити якісь перші висновки) невідомий. Але сам факт появи таких публікацій є справжньою несподіванкою. З однієї простої причини.
До сьогодні Китайська Народна Республіка намагалася грати у всій цій історії свою окрему гру. Згадайте візит спецпредставника КНР Лі Хуея до Європи (а також у Київ та Москву), пропозицію мирного урегулювання, яку потім намагалися підтримати й просунути країни, близькі до Пекіна. Це все були ініціативи самого Китаю. Тобто комуністична імперія, звісно ж, виступаючи на боці Російської Федерації — в цьому навряд чи у когось є сумніви — діяла проактивно, створюючи власний порядок денний. Цього ж разу Пекін просто бере участь у чужому заході як звичайний член світового співтовариства. Що ж змінилося за останні тижні?
Відповідь, наскільки можна зрозуміти позицію Китая, є очевидною. Росія припинила участь у Чорноморській зерновій ініціативі. А вона б'є не тільки по глобальному Півдню, який так чи інакше залежить від Китаю, від його економіки та геополітичних забаганок, а і по самій КНР. Китайці були одними з основних покупців українського зерна. Тепер вони втратили цей ринок, який не так вже й легко замістити. Відповідно, черговий вибрик Володимира Путіна боляче ударив і по Сі Цзіньпіну. Так, це не вперше — можна згадати, скажімо, ядерний шантаж Росії, проти якого Китай відкрито виступав стримано, а за кулісами, імовірно, відправив жорсткіші меседжі до Кремля. Але тоді Росія послухалася — чи Схід, чи Захід, але точно взяла до уваги попередження сильних світу цього. І тема як ядерного удару, так і спроби теракту на окупованій росіянами Запорізькій АЕС, схоже, відійшла у минуле.
Цього ж разу Путін пішов наперекір Сі Цзіньпіну. Чому? По-перше, як би банально це не звучало — не тільки Росія залежить від Китаю, а і Китай від Росії. Перш за все, від російської ядерної тріади, якої у КНР немає. Так, зараз ситуація навколо Тайваню дещо стабілізувалася (а ядерна зброя та носії для неї потрібні будуть Пекіну лише в одному-єдиному випадку — війні з США, яка зобов'язалася захищати капіталістичну Китайську Республіку від посягань комуністичної). Але гарантії, що так буде і надалі, до кінця третього чи четвертого терміну Сі Цзіньпіна на чолі партії та країни — не дасть ніхто. Тема "маленької переможної війни" взагалі одна з улюблених у диктаторів, тож рано чи пізно привид ядерного протистояння між двома наддержавами знову постане над планетою. І тут без російської допомоги не обійтися.
Але є ще і по-друге — яке, можливо, важливіше навіть за ядерний фактор. У Китаю, за великим рахунком, немає важелів впливу на Росію. Так, Пекін може припинити постачання Москві товарів подвійного призначення, чим створить певні проблеми тамтешньому ВПК. Також китайські покупці можуть відмовитися від російських енергоносіїв, що іще зменшить рівень дохідної частини бюджету країни-агресора. Однак Володимир Путін, всерйоз втягнувшись у війну на виснаження, зараз демонструє, що йому начхати на будь-які зовнішні та внутрішні фактори.
Він демонструє, що готовий воювати... Згадаймо, як російські пропагандисти лякали, що "Захід буде воювати до останнього українця"? Так от насправді це — стратегія самої Росії. Причому далеко не нова, в історії Другої світової війни подібних випадків, коли російські, точніше, тоді радянські воєначальники просто закидали противника "м'ясом" більш ніж достатньо. І зараз ми бачимо, що словосполучення "м'ясні штурми" відкрито використовують самі російські чи проросійські, на кшталт Тетяни Монтян, пропагандисти.
Тож Путін готовий воювати й далі, навіть якщо йому доведеться спалювати й спалювати у вогні війни населення Російської Федерації. Головною його метою зараз є уже не збереження контролю над окупованими територіями, не збереження навіть цілісності самої Росії (про загрозу розпаду якої уже почали говорити шовіністично налаштовані пропагандисти, які ще вчора були на боці Кремля), а сама війна, як така. Точніше, як запобіжник для вступу України в НАТО. Вступу, який означатиме не просто поразку Путіна у цій війні, а стратегічний крах усієї російської геополітики, не путінських навіть, не радянських часів, а в принципі. Бо, навіть попри роботу пропагандистської машини, війська НАТО на російсько-українському кордоні означатимуть, що Росія остаточно перетворилася на азійську державу. І їй доведеться з цим жити, доведеться повертатися до своєї історії — історії улусу Золотої Орди, а ніякої не "Московської Русі". І до усього іншого, забуваючи про легендарно-вигадані ідеї "Третього Риму", "царя усіх православних" та багато-багато чого іншого.
Володимиру Путіну, відповідно, таки доведеться пожертвувати партнерськими відносинами із Сі Цзіньпіном. Бо тут або "велика євразійська імперія", або мало кому цікавий шматок Північної Азії, який навіть на сусідні держави (якими, попри географію, уже будуть не Україна, країни Балтії та Фінляндія, а Казахстан і держави Середньої Азії) не може всерйоз упливати.
І в Китаї, скоріш за все, розуміють і це також, а не тільки збитки від "зернового демаршу" Росії. Саме тому, якщо вірити The Wall Street Journal, КНР і погодилася взяти участь у саудівських мирних переговорах. Чого чекати від Китаю в цій ситуації? Скоріш за все, це будуть певні домовленості, які Пекін після саміту у Джидді намагатиметься донести до Москви. По-перше, домовленості про розблокування Чорного моря. По-друге, імовірно, йтиметься про припинення гарячої фази війни, себто бойових дій — в тій чи іншій формі (відведення військ за міжнародно визнаний кордон чи зупинка на нинішній лінії фронту). По-третє, можуть бути домовленості про мирну угоду за прикладом зернової — коли й Україна, і Росія домовляються не напряму, а з посередниками.
Що саме привезе Китай у Саудівську Аравію, з чим поїде звідти й що передасть Росії — це питання. Можна навіть сказати, ключові питання сьогодення. Але не варто забувати головне. У липні 2024 року у Вашингтоні має пройти саміт НАТО. Саміт, який, по-перше, відзначатиме ювілей — 75-річчя Альянсу. А по-друге — може і має шанси стати для Джо Байдена самітом переможця і серйозним козирем у боротьбі за другий президентський термін.
Домовленість же про припинення воєнних дій — навіть "заочна", як у випадку із Чорноморською зерновою ініціативою — відкриє Україні шлях до вступу в НАТО. Навіть якщо гарантії безпеки й не будуть розповсюджуватися на усю територію країни, а тільки на ту, яка перебуває під твердим контролем української влади. У будь-якому випадку це означатиме остаточну безглуздість у продовженні війни з боку Росії.
Чи розумієте Пекін, що така ситуація, така поразка Росії стане частково і його невдачею? Безумовно. Але, як показує ситуація із "зерновою угодою", бувають моменти, коли ситуативна перемога Росії для Китаю обертається більшими проблемами. Тож у ситуації з двох не-виграшних варіантів КНР може вибрати той, який принаймні забезпечить їй економічну стабільність. Навіть ціною поразки російських партнерів.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
