Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція сайту може не поділяти думку авторів блогів
Скандальна столична історія із хлопцями, які запрошували дівчат до себе на квартиру, підпоювали, а потім, користуючись їхнім безпорадним станом, знімали, прямо скажемо, порнографічний контент, прогнозовано викликала бурхливу реакцію. І тут виникає питання: чи можливий компроміс між прихильниками позиції "сама винна" та тими, хто не бажає чути жодні застереження?
Тут і чергові заяви про те, що дівчата самі винні, нічого було ходити незрозуміло куди. І традиційно обурлива реакція на ці заяви. (Що цікаво, з кожним подібним випадком, кількість перших зменшується, а других при цьому збільшується.)
І не дуже зрозуміла кваліфікація подій у київській квартирі столичними правоохоронцями — справу відкрили винятково щодо виготовлення, зберігання та розповсюдження порнографії, ніби дівчата брали участь у цьому процесі добровільно.
І походження цих хлопців — частина з них, як повідомлялося, приїхала з Івано-Франківська, тобто з традиційно богобоязливої Галичини, де у школах викладають християнську етику, а щонеділі ходять до церкви. Це прогнозовано дало антиклерикальним активістам зайвий привід наголосити на непотрібності релігійних уроків у школах чи й релігії як такої.
І незрозуміла ідея видати частині персонажів замість підозри у вчиненні злочинів повістки до військкоматів. У нас армія перейшла на “вагнерівські” принципи комплектування? Тоді навіщо ці історії із вуличною мобілізацією. Ідіть по в’язницях і колоніях, набирайте живу силу там.
І сам факт поведінки молодих людей, звісна річ. Одним словом, історія із про "нехорошу квартиру" у столиці спровокувала велику кількість обговорень і дискусій. Які, втім, далеко не завжди мають шанси перетворитися на якийсь корисний (для суспільства в цілому) висновок. Особливо це стосується традиційно тригерної теми про можливу відповідальність самих жертв.
На цьому питанні, як російські ліберали на питанні українському, завжди завершуються будь-які спроби порозумітися між двома групами українців. До першої, що є умовними прихильниками логіки "сама винна", є чоловіки і частина жінок. До другої, що одразу — іноді і не чекаючи на закиди опонентів — заявляють про "віктімблеймінг", є жінки і частина чоловіків. Затятість цих двох груп, навіть на тлі загальноукраїнських тенденцій, де досі безглуздо ворогують прихильники двох президентів — є неймовірною. Як тут не згадати легендарну поему Редьярда Кіплінга, власне, її початок:
Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог…
Але це у Кіплінга просто — не зійтись, та й по всьому. А українцям доведеться якось знаходити спільну мову, бо ж живемо ми усі в одній країні, в одному суспільстві, де подібні випадки, на жаль, не завершаться на київській квартирі (хоч і хотілося б, та треба бути реалістами).
А у цій спільній мові, на мою думку, необхідно формувати не нові смисли, вони в принципі зрозумілі і цілком логічні (хто ж буде сперечатися, що у таких історіях винні ґвалтівники, чи що люди мають дбати про власну безпеку перш за все самі) — а виробляти нову, прийнятну для обох груп термінологію.
Нічого нового в цьому немає. Скажімо, у Сполучених Штатах у свій час з'явився термін "афроамериканці". Причому це сталося зовсім недавно, на початку минулого століття, назва "негр" для означення темношкірих мешканців США була не те що прийнятною, а й повсюдно вживаною. Але змінилися часи, трансформувалися суспільні погляди — і для того, аби віднайти у мультикультурному американському суспільстві консенсус з цього складного питання, довелося змінити расову лексику.
В Україні таке питання щодо проблем у міжстатевих відносинах навіть не назріло — перезріло. Але прихильники позиції "кожен має дбати про свою безпеку самостійно" уперто продовжують називати жертв подібних історій "винними". Роблячи це в такому стилі, ніби це може вплинути хоча б на невеликий відсоток людей із протилежного табору — і, відповідно, змусить дівчат і жінок замислитися над цим питанням. Часом здається, що адепти гасла "сама винна" нагадують тих шведських радикалів, які спалили Коран — нібито протестуючи проти чогось поганого у мусульманському світі, а насправді (думаю, в цьому мало хто сумнівається) зупиняючи рух цієї скандинавської країни у НАТО через відповідну реакцію Туреччини.
Чи багато жінок дослухатиметься до людей, які перш за все тикатимуть їм після історій на кшталт київського секс-скандалу — мовляв, сама винна? Звісно, таких людей буде мінімум. Точнісінько як ніхто з тих пішоходів, яких зіб'ють на "зебрі", не стане з поламаною ногою чи розбитою головою дослухатися до критики на кшталт "А чому по сторонах не подивив(ла)ся, перш ніж переходити?" Вибачте за політичний штамп, але така критика "не на часі". Причому завжди.
Звісно ж, кожна людина має дбати про свою безпеку. Це очевидна істина, яка не потребує доведень. А от ситуація в Україні, де до жінок досі часто ставляться як до об'єктів, а не до суб'єктів, відмовляючи їм, зокрема, у праві на незгоду із сексуальною пропозицією — це серйозна проблема. У нас, скажімо, досі є дикістю (якщо вони взагалі є) випадки засудження за зґвалтування чоловіком дружини, хоч у цивілізованому світі це давно є нормою.
Вимога навчати хлопців правильному, коректному — і рівному, партнерському — ставленню до дівчат актуальна і правильна. Але точно так само необхідно навчити українських дівчат тому, що в українському суспільстві частина чоловіків можуть становити небезпеку. Так, як би це вас, українські чоловіки (які зараз, в часи війни, особливо героїзуються — згадайте, скільки у вас в стрічці Facebook пишуть про "наших героїв", "котиків" та ін.), не зачіпало. В Україні дійсно склалася така неприємна — як для жінок, так і для порядних чоловіків, між іншим — ситуація, коли самі статеві ознаки можуть бути сигналом агресії. Не завжди і не всюди, і, ймовірно, з кожним новим поколінням все менше (статистики не маю, оперую винятково умовиводами; але, думаю, вони недалекі від істини) — але досі це є.
І з цим треба рахуватися. І пояснювати дівчатам, що деякі речі — які формально, законом не заборонені — можуть обернутися серйозними неприємностями. Щоб вони розуміли, що досі в українському суспільстві не усі чоловіки вважають їх рівними собі.
А чоловікам у цій ситуації треба не ображатися, а проводити роботу над собою. Чи над своїми синами. Щоб подібних ситуацій ставало усе менше і менше. Щоб урешті-решт дівчина приймала відповідне запрошення без тіні страху і сумніву не тому, що в теорії "ви зобов'язані мене поважати" (це і так зрозуміло) — а тому, що це правило і на практиці є дієвим.
Власне, усі ми, і чоловіки, і жінки — говоримо про одне й те ж. Про суспільну безпеку. Безпеку перш за все найбільш вразливих верств населення. І чоловіки, навіть попри те, що вони мають мікроскопічні шанси потрапити у таку ситуацію — мають дружин, доньок, які, як показує ця і багато подібних історій, легко можуть стати жертвами.
Тож давайте, шановні "Схід" і "Захід" сходитися і знаходити спільну мову. Завдяки якій — і тільки завдяки їй — ми зможемо побудувати таке безпечне суспільство, де дівчат не треба буде лякати сексуально агресивними чоловіками, а хлопці змалечку розумітимуть, як треба поводитися із представницями протилежної статі.
