Ситуація в російській економіці за рік війни погіршилася настільки, що частина офіційних структур, зокрема, очолюваний Ельвірою Набіулліною Центробанк країни-агресора (який традиційно є острівцем здорового глузду у нинішній заточеній під війну путінській владі), почала вголос визнавати "труднощі". Втім, Кремль продовжує робити хорошу міну при поганій грі, заявляючи про те, що все здійснюється згідно із визначеним відомо ким планом і навіть краще.
Але, разом з тим, уряд уже серйозно збільшив податкове навантаження на нафтову галузь, починаючи з цього року і на найближчих три. Це збільшення податків на системоутворювальну галузь стало найбільшим за усю історію. Втім, тільки спробою вичавити приховані нафтовими магнатами кошти Кремль цього разу не обмежився. Тим паче і ціни на сибірську нафту Urals упали, і обсяги продажів серйозно скоротилися.
Так, джерела в російській владі минулого тижня повідомили, що федеральний уряд готує проект так званого "одноразового внеску до бюджету". Перший віце-прем'єр уряду РФ Андрій Білоусов підтвердив існування такої ідеї, традиційно назвавши її "добровільним внеском від бізнесу".
Великий бізнес уже прогнозовано негативно відреагував на цей добровільно-примусовий крок, запропонувавши як альтернативу підняти ставку податку на прибуток на 0,5%. Це, своєю чергою, обурило владу — все той же Білоусов заявив, що жодного підвищення податків не буде, буде лише одноразове стягнення податку "на непередбачені витрати".
Перший віце-прем'єр уряду РФ ще раз додав, що цей одноразовий податок буде винятково добровільним. Хоча ЗМІ уже дізналися навіть про його майбутні обсяги — 200-250 млрд рублів, себто близько 3,5 млрд доларів США.
Насправді це не дуже велика сума. Ще в листопаді видання Forbes порахувало, що дев'ять місяців війни коштували Росії близько 82 млрд доларів. А в останні місяці умовна ціна одного місяця бойових дій в Україні для російського бюджету ще й виросла. Тож варто очікувати, що такий "одноразовий" податок на війну (названий представником уряду "непередбаченими витратами") буде повторюватися і надалі. І тут виникає логічне питання — чому великий російський бізнес, на який Захід покладав певні надії (зокрема, і запроваджуючи "підштовхувальні" санкції), не протестує проти дій Кремля. Але для цього необхідно згадати ситуацію в Росії у другій половині 90-х.
Той період розпочався із президентських виборів, єдиних більш-менш демократичних і прозорих в історії Росії. Ті вибори виграв чинний президент Борис Єльцин, у шанси якого на початку року (перший тур відбувся 16 червня) не вірив майже ніхто. Принаймні, світовий бізнес на форумі в Давосі спілкувався із лідером російських комуністів Геннадієм Зюгановим як з майбутнім керівником РФ.
Єльцина тоді врятував, крім пресловутого адміністративного ресурсу — який, втім, у порівнянні з путінськими часами був дуже і дуже скромним, — великий бізнес. Одним із найяскравіших явищ того періоду була так звана "семибанкірщина" (тут відвертий натяк на період Семибоярщини, боярського уряду Московського царства в період Великої смути 1610-1612 рр.). Цим терміном називали фактичну коаліцію найбільших бізнесменів Росії, неформально очолювану Борисом Березовським. Саме вона профінансувала успішну навіть попри інфаркт президентську кампанію чинного глави держави. Саме з нею боролася тоді силова частина кремлівської влади на чолі з охоронцем Єльцина Олександром Коржаковим.
Силовики тоді програли, великий бізнес виграв — і вибори, і право фактично керувати російською економікою. Через систему заставних аукціонів, яка частково була вигідна і владі, олігархи розділили між собою найприбутковіші й найперспективніші сектори російської економіки. Була певна формалізація "семибанкірщини", зокрема, Володимир Потанін, який і придумав схему із заставними аукціонами, деякий час обіймав посаду першого віце-прем'єра. Але в цілому олігархи надавали перевагу фактичному, а не формальному управлінню російською економікою.
Володимир Путін, який саме 1996 року, після поразки його тодішнього патрона, Анатолія Собчака, на мерських виборах у Санкт-Петербурзі, переїхав до Москви й влаштувався в Управління справами президента РФ — усю цю ситуацію бачив, як-то кажуть, впритул. Тож, прийшовши до влади, він одразу почав змінювати ситуацію, аби не залежати від великого бізнесу. Ба більше — Путін зробив усе, аби ситуація стала протилежною. Тобто аби бізнес залежав від Кремля, тобто персонально від нього. І йому це вдалося. Вигнавши й посадивши частину олігархів 90-х, інших Кремль узяв під свій повний контроль. А новий великий бізнес виріс уже у визначених адміністрацією президента умовах.
Умови ці були простими — у вас залишається все, що маєте, однак винятково завдяки волі президента. Він дав вам дозвіл на збагачення (часто не зовсім законними шляхами, що теж було однією із частин плану; бо ж керувати людьми із напівкримінальним бекграундом дуже зручно), тож ви маєте про це завжди пам'ятати й платити йому лояльністю.
У нафтові нульові, які завершилися аж навесні 2014 року, оплачувати лояльність — якщо ти не переходив дорогу безпосередньо комусь із наближених до Путіна осіб, на кшталт братів Ротенбергів чи нового державного нафтового магната Ігоря Сечіна — було дуже просто. Вимагалося лише не лізти в політику, не створювати проблем Кремлю. У те десятиліття між другою інавгурацією Путіна та анексією Криму великий російський бізнес взагалі міг вважати себе відносно вільним, забувши про свою залежність від Кремля.
Але війна, спочатку на сході України, а потім і повномасштабна — змінила ситуацію. Росія поступово почала втрачати гроші. Санкції, які після 24 лютого 2022-го перетворилися із демонстраційного на реальний інструмент впливу, власне витрати на війну — усе це призвело до того, про що йдеться на початку статті і називається Центробанком "труднощами". (Знаючи особливість нинішньої російської політичної мови, коли авіакатастрофа, наприклад, називається "жорсткою посадкою", а вибух — "хлопком", можна легко зрозуміти, про що саме говорить відомство Набіулліної).
І саме в цей момент Путін руками уряду нагадав про ту неофіційну соціальну угоду між Кремлем і бізнесом. "Ви заробляєте стільки, скільки можете і хочете, але не забувайте, що усе це — завдяки Йому. Але не забувайте, що може настати час, коли...".
Час настав. Російський великий бізнес, який був сформований Володимиром Путіним у форматі повної особистої від нього залежності, тепер змушений буде оплачувати продовження війни в Україні. Фактично Путін почав використовувати бізнес як іще один Фонд національного добробуту (у якому за рік війни зникло три трильйони рублів, і це ще не кінець). А реакція бізнес-еліт, які лише намагаються мінімізувати втрати, запропонувавши збільшення податку на прибуток, говорить про те, що вони цілком свідомі свого реального стану — і жодних спроб бунтувати проти експропріаційної політики Кремля Росія не побачить.
Путін не просто створив новий великий бізнес РФ як запасну кишеню для своїх майбутніх воєн — він цілком успішно сформував у цій бізнесовій еліті рабську залежність від своєї політичної волі. Навіть ті олігархи, які надбали свої статки ще за часів Єльцина, зокрема, вже згадуваний Володимир Потанін, прийняли правила гри.
Звісно ж, таке відверто більшовицьке ставлення до "новітніх непманів", яким просто дали можливість трохи пожити й оживити економіку країни, рано чи пізно призведе до повної катастрофи російської економіки. Але Володимир Путін зробив свою остаточну ставку на війну. І в ній економіка — це лише один з інструментів. А бізнесмени, їхні статки, надбані за два десятиліття путінського царювання — не більш ніж витратний матеріал.
