Днями українську, та і світову публічну політику в цілому (бо українська тема зараз є ключовою геополітичною темою) сколихнув справжній землетрус. Ним виявилися слова керівника апарату генерального секретаря НАТО Стіана Єнссена про те, що існує такий теоретичний варіант, як приєднання України до Північноатлантичного альянсу в обмін на територіальні поступки Росії.
Звісно ж, реакція українських влади та суспільства була очікувано різкою — і в Офісі президента, і у Кабінеті міністрів цю заяву розкритикували, нагадавши, що на жодні поступки країні-агресору Україна не піде. Тож і сам керівник апарату генсека НАТО, і прес-служба Альянсу поспішили виправити ситуацію, заявивши, що, мовляв, ті слова були помилкою. Дезавуювання таким чином відбулося. Але на що варто звернути увагу у заяві Стіана Єнссена?
Звісно ж, не на "територіальні поступки". На такий крок не погодиться ні Україна, ні Захід. Українська влада — тому, що цей крок стане останнім для неї. Захід — бо цей крок відкриє таку скриньку Пандори, у порівнянні з якою нинішня війна і витрати на неї будуть просто передмовою до кулішевої "Чорної ради".
Та якщо відкинути саме це формулювання і зазирнути, так би мовити, "за лаштунки" самої ідеї вступу України до НАТО, то можна побачити дещо цікаве. Про що, між іншим, уже давно говорять ті аналітики, які беруть розумом і логікою, а не епатажем, брехнями про "2-3 тижні" чи лайкою в стилі "Вова, їб*ш їх".
Йдеться про варіант унікального вступу України до НАТО. Унікальність цього підходу полягає в наступному. Наша держава приєднується до Північноатлантичного альянсу, на неї, відповідно до усіх установчих документів, починає розповсюджуватися дія легендарної уже статті 5 (у ній йдеться про те, що напад на одну країну НАТО вважається нападом на усі країни Альянсу, тож реакція має бути відповідною).
При цьому гарантії безпеки цієї статті будуть розповсюджуватися не на усю територію України, а лише на ту її частину, яка... Ось тут можуть бути два різні варіанти. Які, до речі, можна сплутати із "територіальними поступками", особливо що стосується варіанту 2.
Варіант №1 — гарантії безпеки (а ми усі розуміємо, що йдеться перш за все про "ядерну парасольку" трьох країн НАТО — Великої Британії, США та Франції) накриють ту територію України, яка буде перебувати під твердим контролем українських влади і армії.
Варіант №2 — гарантії безпеки накриють ту територію, яка не є спірною у російсько-українській війні.
В чому різниця цих двох варіантів? Простий приклад. У першому Херсон і Запоріжжя потраплять під захист сил НАТО, бо там повний і беззаперечний контроль України (і навряд чи у когось є сумніви, що принаймні у нинішній війні Росії уже туди не дійти за жодних обставин; так, навіть за умови використання тактичної ядерної зброї — теж). У другому — ні, бо Запорізька і Херсонська області у повному обсязі вписані до Конституції Росії.
Схоже на "територіальні поступки"? Схоже. Але чи є така ідея ними насправді?
Насправді, ні. Бо, по-перше, формально ніхто територію Криму і (частково) чотирьох українських областей визнавати Росією не буде. Звісно, для Кремля і російських пропагандистів це не матиме жодного значення, вони з будь-якого л*йна уміють зробити цукерку — згадаймо лише "жести доброї волі". А для нас?
По-перше, розповсюдження гарантій безпеки (реальних, а не тих гарантій допомоги, які нам пропонуються нині під вивіскою "гарантій безпеки") на абсолютну більшість території України зробить остаточно безперспективною російську агресію проти нашої держави. Бо у випадку продовження війни, із перетином окупаційними військами цієї умовної "лінії ядерної безпеки України", постане питання про війну уже з усім блоком НАТО. Тобто про війну ядерної держави з одного боку — і кількох (щонайменше двох) ядерних держав з іншого. Про, можливо, світову ядерну війну.
Але, як би це цинічно зараз не прозвучало, у світовій ядерній війні (яка, на нашу думку, завершиться не знищенням усього людства, а лише зникненням Росії з політичної мапи світу) головною ареною бойових дій буде уже не Україна. Згадаймо громадянську війну в Іспанії 1936-1939 року. Тоді на боці двох учасників війни — республіканської влади та військових заколотників-монархістів — постали, відповідно, нацистська Німеччина/фашистська Італія та комуністичний СРСР. Але коли справа дійшла до світової війни — Іспанія уже нікому не була цікава. Щось схоже буде й у випадку гіпотетичної світової війни, особливо із застосуванням ядерної зброї. Який сенс, воюючи — реально, а не у вигадках пропагандистів — із США та Великою Британією, бити по Києву, а не по Вашингтону чи Лондону. (Чи доб'ють росіяни туди, це інше питання. Але принаймні логіка тих ударів буде зрозуміла і виправдана.)
Отже, можна із великою долею імовірності припустити, що на військовий конфлікт із НАТО Росія не піде. І, відповідно, для абсолютної більшості України війна припиниться. Це буде схоже, між іншим, на Мінські угоди. З тією лише різницею, що зараз Росія під серйозними санкціями продовжить котитися в економічну а, відповідно, і політичну — прірву. Крім того, не виключений варіант поступового звільнення нині окупованих територій (і поширення, якщо ми говоримо про варіант №1, гарантій безпеки НАТО на нові звільнені райони окупованих областей).
Звісно, цей процес — хоч політично-економічного витіснення Росії за межі України, хоч військового — займе деякий час. Можливо, довший, ніж очікує суспільство, заспокоєне байками про "швидку перемогу над ні на що не здатним ворогом". І це справді виглядатиме як втрата територій. Але — ми жили в такому режимі сім років, з дня підписанням других Мінських угод до початку повномасштабного вторгнення. І ніхто не говорив про "територіальні поступки", усі розуміли, що це українська земля, просто окупована росіянами. То чим статус Мелітополя після "часткового вступу до НАТО" відрізнятиметься від статусу Сімферополя після 2014 року?
В тім-то й річ, що нічим. І територія, на якій розташована столиця АРК, була записана в Конституцію, і територія другого за розміром міста Запорізької області записана туди ж. І той, і той регіони усім світом визнані як українські.
Інша справа, що проведення по мапі України певної чіткої "ядерної межі НАТО" — справді матиме вигляд як "Ось це — Україна, а далі — незрозуміло". Досі таких чітких меж ніким й ніде не було проведено. Саме це і лякає українське суспільство, таке фактичне визнання не підконтрольності частини території вітчизняній владі. І головне питання — "А чи не зупиниться Захід на цій лінії взагалі, чи не почне знімати санкції й нормалізувати відносини з Росією".
Цього ми знати не можемо. Імовірно, не мають відповіді й у західних "центрах ухвалення рішень". На боці України як міжнародне право (демократичному світу невигідно підмінювати силу права правом сили, історія із нацистською Німеччиною уже продемонструвала хибність цієї логіки і обернулася реальною світовою війною), так і велика економічна трансформація — Захід перебудовує свої економічні зв'язки, позбавляючись прив'язки до Росії, і відновлювати їх, тим паче зараз, по-живому, навряд чи хтось погодиться. Інакше доведеться пояснювати електорату, навіщо тоді були усі ці витрачені мільярди, зростання цін, інфляція та інші неприємні наслідки. Та й нова економічна реальність, нові постачальники вуглеводнів — ось же вони, навіщо рвати зв'язки тепер і з ними.
Тож, в принципі, в ідеї "вступу України до НАТО без частини територій", як не крути, є раціональне зерно. Хоча б тому, що вічно воювати ми не можемо, принаймні, через досить скромний мобілізаційний резерв. Та і потім — це Путін може взяти й спалити у топці війни, скажімо, увесь бурятський народ. Йому, диктатору, не шкода своїх одноплемінників ("русских"), що вже говорити про якихось "інородців", до яких в Росії завжди ставилися, як до людей другого сорту. В України ситуація інакша. Ми воюємо саме для того, аби збереглася не тільки Українська держава, а й українська нація.
Отже, війну так чи інакше треба зупиняти. Але — на вигідних для нас і західних партнерів умовах, щоб було зрозуміло (світу перш за все), навіщо Захід у все це вписався. І таким кроком справді може стати цей унікальний вступ України до НАТО, із гарантіями безпеки для частини територій. І, так, з тимчасовою втратою іншої (значно меншої, та все ж) частини. На роки чи, можливо, і десятиліття. Врешті-решт, Німеччина у свій час також втратила — і значно більше. Але більшість із втрачених територій (те, що було під контролем СРСР і називалося "НДР") вона повернула. Не без проблем із цими поверненими територіями, але уявіть собі, що було б, якби не п'ять східних бундесземель 45 років побули під контролем КДБ, а уся Німеччина. Яку б ми зараз мали катастрофу у Євросоюзі — і, відповідно, у світі в цілому.
Звісно, найоптимальнішим підсумком війни є звільнення усіх територій України. І, навіть без підписання мирної угоди з Росією, вступ до НАТО. Але ситуація може скластися так, що нам доведеться обирати із не найоптимальніших варіантів. І до них треба бути готовими уже зараз. Врешті-решт, формулу "Готуйся до найгіршого, прагни найкращого" ніхто не скасовував.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
