Символ епохи: як Мірча Луческу переписав історію українського футболу
Український футбол небагатий на великих тренерів. Можна сказати, що до повернення Валерія Лобановського їх взагалі не було. Але Лобановський, як-не-як — це радянський період, його найбільші успіхи (три клубні європейські трофеї, срібло чемпіонату Європи) сталися до появи незалежного українського футболу. А п’ять чемпіонських титулів з "Динамо" і півфінал Ліги чемпіонів 1999-го стали фактично прощанням майстра.
Після Лобановського так ніхто з українських тренерів і не зумів піднятися до його вершин, хоч в ті чи інші моменти були фахівці, які демонстрували варті уваги результати — наприклад, чвертьфінали чемпіонату світу і Європи зі збірною.
Та один великий тренер в українському футболі ХХІ століття все ж таки з’явився. Причому, що показово, таким він став не в останню чергу саме завдяки роботі в Україні. У вівторок, 7 квітня 2026 року, він відійшов у засвіти. Звали його — Мірча Луческу.
Злет зі збірною, євротрофей у Туреччині
Звісно, Луческу — герой перш за все для своєї рідної, румунської публіки. Ні, не через успіхи в Україні, бо врешті-решт румунський гранд "Стяуа" вигравав ще у 80-х Кубок чемпіонів, тож Кубок УЄФА із "Шахтарем" не став якимось рекордом для румунських тренерів. Він здобув повагу зі збірною Румунії.
У віці 39 років Луческу, який до того працював лише у скромному провінційному "Корвінулі" (причому граючим тренером) й здобув хіба що третє місце у місцевому чемпіонаті (та й те уже після призначення, а на момент рішення федерації мав взагалі тільки один сезон і шосту підсумкову позицію) — потрапляє з командою в групу на чинних бронзового призера Євро (Чехословаччина-80) і чемпіона світу (Італія-82). І не просто потрапляє, а проходить їх! Так уперше Румунія стала учасником чемпіонатів Європи. І там, хоч і зайняла останнє місце в групі, дала бій усім суперникам, програвши німцям і португальцям усього в один м’яч.
А Луческу згодом повернувся на клубний рівень, виграв кілька трофеїв, зокрема, і чемпіонат Румунії (причому з двома різними столичними клубами, і "Стяуа" серед них не було), попрацював в Італії, навіть із грандом ("Інтером"), несподівано виграв європейський трофей (прийшов у турецький "Галатасарай" одразу після тріумфу того у Кубку УЄФА — і взяв з ним Суперкубок, перемігши мадридський "Реал"), здобув два поспіль чемпіонські титули в Туреччині (причому з двома різними стамбульськими клубами). А потім, навесні 2004-го, опинився в Україні.
Золотий донецький період
Де і почалася чи не найлегендарніша сторінка його кар’єри. Мірча Луческу прийшов у "Шахтар", який перебував у непростій ситуації. З одного боку — гірники восени 2000-го спробували на смак Лігу чемпіонів, у травні 2002-го здобули такий омріяний перший у своїй історії чемпіонський титул. З іншого — далі були два других місця у чемпіонаті, а у єврокубках — постійні провали. Власник клубу змінював тренерів щороку, але результату не було. Досвід з іноземним фахівцем (італійцем Невіо Скалою), який приніс чемпіонський титул — обернувся відвертою невдачею з наступним легіонером (німцем Берндом Шустером). І саме в цей момент прийшов Луческу.
Він одразу взяв два чемпіонські титули. Причому якщо перший з досить комфортним підсумковим відривом від головного переслідувача, то другий став справжньою драмою, про яку ще знімуть фільм — 0:2 у матчі останнього туру з тим самим переслідувачем, київським "Динамо", підсумкова нічия і тріумф у єдиному в історії України "золотому" матчі у Кривому Розі.
Потім він здобув один титул, але головне уже було не це — "Шахтар" у трьох із чотирьох перших сезонів Луческу пробивався у груповий етап Ліги чемпіонів. Причому двічі займав там третє місце і продовжував євросезон навесні у плей-офф Кубка УЄФА. Це був серйозний, відчутний крок уперед. Та, як виявилося, не останній.
Бо в сезоні-2008/09 "Шахтар" Мірчі Луческу піднявся на європейську вершину. Розпочавши той сезон сенсаційною поразкою від новачка ліги, "Львова", вигравши у перших дев’яти матчах чемпіонату лише одного (!) разу, та й то у зручних для себе сусідів із Маріуполя — на початку травня 2009-го донеччани стояли на порозі свого першого європейського фіналу. А на дорозі у них були ті самі головні, можна сказати, вічні опоненти — "Динамо". Українське дербі, Класичне, у півфіналі Кубка УЄФА — зараз це звучить як фантастика. А тоді це було реальністю. Реальністю, у якій переміг Луческу. Він вийшов з командою у фінал, де у важкому матчі з німецьким "Вердером" здобув європейський трофей.
Потім були ще п’ять чемпіонських титулів, причому поспіль (як у Лобановського в "Динамо"), був найвищий злет "Шахтаря" у Лізі чемпіонів — чвертьфінал 2011 року, коли шлях донеччанам перепинила тільки непереможна "Барселона" Ліонеля Мессі.
Повернення в Україну
Луческу пішов з "Шахтаря" у травні 2016-го, після двох поспіль невдач у чемпіонаті. Кажуть, пішов із важким серцем, адже у клубі не підтримали це рішення. Він відверто посередньо попрацював у Росії та Туреччині, на початку 2019-го начебто завершив кар’єру — і тут улітку 2020-го сталася несподіванка: румунський тренер повернувся до України.
І аж ніяк не у "Шахтар". Його запросив президент головного суперника гірників — Ігор Суркіс. Мірча Луческу на чолі "Динамо" — ще років за п’ять до того це здавалося анекдотом, особливо після усіх скандалів, претензій тренера до братів Суркісів, легендарного "браво, Федерація!"
Але в липні 2020-го це стало реальністю. Для багатьох — шокуючою. Звісна річ, фанати "Динамо" виступили проти такого призначення. І цей протест мало не увінчався успіхом. Але Луческу залишився. І уже в серпні приніс "Динамо" Суперкубок, перегравши у матчі за цей трофей, звісна річ, свій колишній клуб, "Шахтар". А через неповний рік, навесні 2021-го — здобув для київського гранда золотий дубль, перший за шість сезонів і останній на цей момент.
Єдиний в історії
Він пішов з "Динамо" уже під час повномасштабної війни, програвши у своєму останньому матчі, на стадіоні імені Валерія Лобановського головному супернику свого клубу. Своєму колишньому клубу, з яким здобув найвищі вершини. Потім ще попрацював з рідною збірною, але не зумів вивести її на чемпіонат світу. І от…
За усю історію "Динамо" і "Шахтар", "Шахтар" і "Динамо" тренували тільки чотири тренери. Три з них — це ще радянська історія, коли і протистояння між гірниками та динамівцями не було. В українські незалежні часи уявити собі таке було просто неможливо. Він не побоявся у свої 74 роки увійти в цю річку — і вийшов з неї з честю. Ставши єдиним в історії українського футболу тренером, який здобув чемпіонський титул за два різні клуби. Точніше, дев’ять (рекорд, який невідомо коли поб’ють і чи поб’ють взагалі) титулів — вісім для "Шахтаря" і один, останній свій трофей, для "Динамо".
Він став справді великим тренером. Причому багато у чому — завдяки роботі в Україні. Мабуть, він один такий і на довгі роки таким залишиться. Це не тільки румунська, це і українська футбольна історія. Яка сьогодні, на жаль, закінчилася.
