Кожен десятий — ВПО. Як змінюється Київ і чому класична допомога більше не рятує

Майже кожен десятий мешканець Києва сьогодні — ВПО. У столиці живе понад 435 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і ця цифра зростає. Більшість із них уже не "перечікують" війну, щоб повернутися. Тобто мільйони людей лишаються в наших містах надовго. 

Проблема в тому, що ми так і не навчилися робити їх частиною цих міст. Можемо видати продукти, виплати, гуманітарку, але не вміємо повертати людині відчуття, що вона тут своя. А без цього інтеграція не працює. Я переконана, що починається вона не з кабінетів і документів, а зі значно простіших речей — і саме про це хочу поговорити. 

Не "перечекати", а жити тут

Перші роки великої війни ми всі — і ті, хто переїхав, і ті, хто приймав — жили з відчуттям тимчасовості, мовляв, "ось закінчиться, і повернемося". Але дані останніх років малюють зовсім іншу картину, і її важливо проговорити чесно.

Станом на грудень 2025 року в Україні офіційно зареєстровано 4,62 млн внутрішньо переміщених осіб. Київ — четвертий регіон за їхньою кількістю і перший серед обласних центрів: тут живе понад 435 тисяч переселенців. І ця цифра не зменшується, а зростає — лише за друге півріччя 2025 додалося понад сім тисяч людей.

При цьому, за даними національного звіту УВКБ ООН, лише 7% переселенців планують повернутися до місць постійного проживання впродовж найближчих пів року. Дослідження соціальної інтеграції ВПО фіксує те саме іншими словами: мобільність переселенців низька, переважна більшість має намір залишитися там, де живе зараз.

Ці мільйони людей — більше не "гості, які скоро поїдуть". Вони — нові постійні мешканці наших міст. Тому інтеграція тепер не просто "бажана", вона життєво необхідна. Місто, у якому кожен десятий роками почувається чужим, має глибоку тріщину всередині. І цей розкол рано чи пізно дасться взнаки кожному.

Чого насправді бракує і чому це не вирішується гуманітаркою

Щоденна практика роботи з переселенцями доводить: однієї гуманітарної допомоги вже недостатньо. Речі, продукти, виплати — це лише база для виживання, але не те, що повертає людині повноцінне життя.

Найбільше виснажує те, чого не покладеш у продуктовий набір. За даними УВКБ ООН, 69% переселенців відзначають негативний вплив війни на психічне здоров'я, а кожен дванадцятий не може впоратися з повсякденним стресом. Більше половини опитаних не почуваються в безпеці. Дослідження "Соціоконсалтингу" додає важливий штрих: психологічний стан, безпека та доступ до звичного дозвілля стабільно тримаються у топі того, що "дуже хвилює" людей, поступаючись лише матеріальному становищу.

За цими відсотками — банальна людська самотність. Тікаючи від війни, людина втрачає не лише дім. Вона втрачає коло спілкування, звичні маршрути, сусідів та відчуття того, що вона тут своя. І найбільше бракує простої взаємодії — посміятися з кимось, побудувати плани, відчути себе частиною спільноти.

Саме тому фокус допомоги має зміщуватися з класичної гуманітарки на соціокультурні проєкти. Головне завдання сьогодні — не просто видати пакунок, а створити середовище для адаптації через живу взаємодію, нові знайомства та спільні можливості.

Як події просто неба допомагають інтеграції ВПО

Справжня інтеграція людей, які через війну втратили дім, не відбувається в межах кабінетів. Вона народжується там, де створюються спільні сенси та простір для живої взаємодії містян і нових мешканців. Суспільству критично бракує подій, які не розділяють людей за статусом, а навпаки — об’єднують навколо спільних інтересів, цінностей та простого людського дозвілля. І саме великі міські події просто неба, на кшталт фестивалів, стають найефективнішим інструментом для такого зближення.

Чому саме цей формат, а не звичні консультації, тренінги чи офіційні засідання круглих столів?

Офіційні формати, попри їхню важливість, не знімають головного психологічного бар'єра. Туди людина все одно приходить у важкій, виснажливій ролі: "переселенець", "людина в кризі", "проситель допомоги". Подія у відкритому міському просторі миттєво знімає це тавро. Тут немає штучного поділу на зон "для своїх" і "для приїжджих". Музика, фудкорти, дитячий сміх, йога на траві та майстер-класи формують єдине, живе середовище. Людина стає частиною міста нарівні з усіма.

Це запускає глобальну зміну внутрішнього світовідчуття. Поки життя обмежене маршрутом між соціальним помешканням чи орендованою квартирою, роботою та щоденними тривогами, воно ніби стоїть на паузі. Проте варто вийти у парк, де вирує спільне життя міської громади, як приходить раптове усвідомлення: "Я теж маю право на це місто. На відпочинок, нові знайомства і майбутнє тут".

Ідея створювати окремі "заходи для ВПО" є хибною від самого початку. Це поглиблює розкол, знову маркуючи людей і ділячи їх на "нас" і "них". Саме тому соціокультурні ініціативи, як-от ПОРУЧ KYIV FEST, мають задумуватися як міські події для абсолютно всіх. Людей об'єднують побутові дрібниці: спільний улюблений трек у плейлисті, діти, які однаково фанатіють від Minecraft чи наввипередки відмовляються їсти броколі. Через ці маленькі моменти поділ на "ми" і "вони" зникає набагато швидше.

Руйнувати ці бар'єри необхідно вже зараз. Ставлення приймаючих громад до нових мешканців загалом приязне, проте воно не є безхмарним. За даними дослідження "Соціоконсалтингу", 22% переселенців стикалися щонайменше з одним проявом упередженості через свій статус, а на Заході країни цей показник сягає 34%. Стирати подібні кордони найкраще не офіційними звітами, а спільною кавою в одній черзі.

Один день, який стає точкою старту

Звісно, один день не здатний миттєво подолати проблему самотності чи штучної ізоляції. Проте він здатний стати потужною точкою старту. Саме такою платформою покликаний бути ПОРУЧ KYIV FEST, який відбудеться цього серпня у столиці. Для багатьох нових містян це перша за довгий час нагода вийти з тіні власних переживань і знову відчути себе частиною великої спільноти. У такому середовищі знайомства відбуваються максимально природно — через дитячі розваги, спільну музику та щирі емоції. І часто одна така тепла розмова "на рівних" дає людині значно більше внутрішньої опори, ніж десятки офіційних зустрічей чи кабінетних інтеграційних програм.

Ми вже не раз бачили, як після наших подій люди продовжують спілкуватися, дружити, запускати спільні проєкти. Хтось знайомиться через волонтерство, хтось — через творчість чи роботу. Приходять самі, а йдуть із новими контактами й відчуттям, що в цьому місті теж є "свої". Для мене це найцінніше: подія закінчується, а зв'язки між людьми лишаються.

Зрештою, головна мета цих зусиль дуже проста. Серед нових мешканців столиці — тисячі тих, хто відкриває бізнеси, запускає соціокультурні проєкти, волонтерить і виховує дітей. Вони вже сьогодні формують новий Київ нарівні з усіма. Важливо, щоб суспільство нарешті побачило за сухою абревіатурою "ВПО" живих людей — активних, талановитих і сильних. Коли зникає умовне маркування, виявляється, що людина навпроти — це просто той, із ким у вас збігаються музичні смаки та спільне бажання жити нормальне життя. У цей момент будь-які ментальні бар'єри руйнуються самі собою.

Якщо людина — байдуже, киянин вона чи переселенець — піде ввечері з відчуттям "я не один, я частина цього міста, тут є місце для мене", значить, ми все зробили правильно. Бо зрештою всім нам хочеться одного — відчувати, що ми вдома.