Чи можна лікуватися самостійно: ризики антибіотиків і порад з Інтернету

Самолікування в Україні давно перестало бути поодиноким явищем і дедалі частіше сприймається як норма — особливо в умовах війни, коли доступ до лікарів ускладнений, а рівень стресу зростає.

Люди шукають відповіді в Інтернеті, радяться на форумах і самостійно призначають собі ліки, не завжди усвідомлюючи ризики.

Де проходить межа між допустимим і небезпечним самолікуванням, чим це може загрожувати і які помилки українці роблять найчастіше — про це ми поговорили з лікаркою-інфекціоністкою приймального відділення КП "Обласний клінічний медичний центр соціально небезпечних захворювань Полтавської обласної ради" Діаною Власовою.

Самолікування як нова норма

— 7 квітня у світі відзначали Всесвітній день здоров’я, тож символічно, що саме у квітні ми говоримо на тему. Попри те, що лікарі постійно наголошують на важливості професійної медичної допомоги, багато українців все ж намагаються лікуватися самостійно — часто навіть без консультації лікаря. Наскільки сьогодні поширене самолікування? Чи справді люди стали рідше звертатися до лікарів і частіше покладаються на себе?

— На жаль, самолікування зараз дуже поширене явище, і на це є багато причин. На мою думку, основних проблем дві: фінансова та логістична.

З фінансовою, в принципі, все зрозуміло, адже зараз ціни на все стрімко зростають, заробітні плати та пенсії не підвищуються, і люди намагаються хоч якось зарадити своєму стану з мінімальними витратами. Хоч державна програма "Доступні ліки" й налічує понад 600 препаратів, вона все одно не покриває більшість захворювань, особливо гострих.

Щодо логістичної проблеми — тут усе дуже складно. Якщо згадати років 10 тому: коли людина умовно захворіла на респіраторну інфекцію, прийшла до терапевта, їй призначили ліки — і все. Або ж, якщо, наприклад, почали боліти суглоби, то вона одразу могла звернутися до ревматолога практично в той самий день.

А зараз — це просто жах. Спочатку потрібно взяти в реєстратурі талон до сімейного лікаря, потім відстояти чергу, отримати рекомендації та направлення до того ж ревматолога. Потім знову записатися в реєстратурі й чекати своєї черги щонайменше кілька тижнів. Тобто витратити, як мінімум, два дні, щоби потрапити до вузького спеціаліста.

І це дійсно складно, особливо якщо людина працює. І це ще добре, якщо за цей час не буде тривог та відключень світла, і працюватиме система, в якій лікарі створюють електронні направлення. Адже, враховуючи ситуацію в країні, може статися все, що завгодно.

Я працювала в поліклініці майже два роки і знаю, як працює вся ця система. Найбільш образливо, що багато людей звинувачують у цьому лікарів. Мовляв, не хочуть приймати, понавигадували зайвих паперів. Але через "чудові" нововведення НСЗУ ми зовсім не маємо можливості надати людині допомогу без цього направлення.

Бо людина має пройти систему, отримати SMS-підтвердження про внесення її даних та інші процедури. І нам, лікарям, теж не подобається, що 70% часу ми витрачаємо не на пацієнта та його скарги, а на комп’ютер. Але є певний алгоритм дій під час консультації пацієнта, і ми юридично не можемо його обійти.

Також не варто забувати, що багато лікарів або виїхали за кордон у зв’язку з війною, або ж просто вигоріли й звільнилися. А замість того, щоб найняти нових лікарів, поліклініки та лікарні просто розподіляють пацієнтів між іншими лікарями, підвищуючи навантаження і збільшуючи черги.

У приватні клініки потрапити значно простіше, але для більшості населення 500-700 гривень за консультацію — це дорого. Але це вже окрема тема для дискусії.

Тому людині дійсно простіше погуглити або поспілкуватися з чатом GPT, обрати один із варіантів — таблетки чи народну медицину — і далі вже як пощастить: або допоможе, або стане гірше.

— Самолікування може мати різні причини — від економії часу і грошей до недовіри до медицини. Що сьогодні переважає: страх перед лікарями чи все ж фінансовий фактор?

— Я б сказала, що це як кава 3 в 1 — тут усе й одразу. Враховуючи все вищесказане, це дійсно економія часу, а от щодо економії грошей — доволі спірне питання. Адже іноді в аптеках пропонують більш дорогий препарат із тією ж діючою речовиною. Або ж можна взяти взагалі не той препарат, який ніяк не допоможе, і доведеться купувати інший.

Страх перед лікарями також досі присутній у багатьох людей — навіть я сама боюся стоматологів. І недовіра до медицини теж є, бо коли у людини щось болить, її можуть ганяти з одного кабінету в інший через відсутність направлення або тому, що пацієнт звернувся не до того спеціаліста.

Тобто, наприклад, якщо у людини є якесь почервоніння на шкірі, її можуть оглянути дерматолог, інфекціоніст і, за потреби, хірург. І кожен із лікарів має виключити або підтвердити свою патологію, щоб призначити правильне лікування. І, звісно, коли лікар каже: "це не моє", бо захворювання дійсно не за його спеціалізацією, пацієнт може відчувати розчарування.

Або коли якесь хронічне захворювання постійно рецидивує — наприклад, герпес або бешиха (рожа), — і людина начебто виконує всі рекомендації, але краще не стає. Людина лікується місяцями, і ніби мало б бути краще, але чомусь не стає. І чому так трапляється — не завжди зрозуміло. Можливо, через імунодефіцит, через інші порушення в організмі, через антибіотикорезистентність або навіть через недостатню гігієну.

Як тут не зневіритися пацієнту в медицині, хоча лікар у цьому не винен?

Google замість лікаря

— Окрема тема — це Інтернет. Саме там люди шукають поради, читають форуми і нерідко починають "лікуватися" самостійно. Чи можна довіряти такій самодіагностиці — коли людина вводить симптоми в пошуку і ставить собі "діагноз"? І до чого може призвести таке онлайн-лікування?

— Так, дійсно, це поширена проблема. Лікарі навчаються шість років у виші, потім 2-3 роки інтернатури, далі — щорічні курси, підвищення кваліфікації, лекції, конференції, наукові статті, нові накази, клінічні рекомендації, оновлення стандартів лікування. Усе це для того, аби розуміти, як правильно поставити діагноз, які методи обстеження призначити та які аналізи потрібно здати пацієнту, щоб підтвердити захворювання.

Для дуже багатьох захворювань одних симптомів недостатньо. Тобто якщо у людини, умовно, є біль у животі, це може бути будь-що — від банальної кишкової інфекції до апендициту, перитоніту або навіть інфаркту.

І якщо людина, наприклад, поспілкується з чатом GPT, їй можуть порадити якісь знеболювальні, і це спрацює, але не так, як потрібно. Тобто біль може пройти, бо ми його заглушили таблетками, але саму проблему — наприклад, запалення кишківника чи інфаркт — це не усуне.

Натомість це лише "змаже" клінічну картину, і коли людина вирішить звернутися до лікаря, лікар може неправильно встановити діагноз, бо вже немає тих симптомів, які мали б бути.

Тому самолікування може бути дійсно небезпечним для життя і мати серйозні наслідки.

Головні помилки, які шкодять

— Які найтиповіші помилки роблять люди, коли намагаються лікуватися самостійно?

— Займатися самолікуванням — це вже помилка, бо далеко не завжди лікування підібране правильно.

Дві найбільш поширені помилки: перша — сподіватися, що стане краще, коли стан лише погіршується під час самолікування. А друга — приймати ліки безконтрольно, не враховуючи мінімальну дозу препарату або максимальну добову дозу, що не тільки погіршує стан, а й додає нових проблем.

— У яких випадках самолікування може призвести до серйозних ускладнень або погіршення стану?

— Зазвичай це ті випадки, коли симптоми виникають раптово — наприклад, з’являється сильний біль будь-де: чи то головний, чи в животі, чи в грудній клітці. У таких ситуаціях у жодному разі не можна займатися самолікуванням, адже під час прийому знеболювальних симптоми "змазуються", і це часто є проблемою для лікарів.

Також це підвищення температури, яке погано збивається. Наприклад, при грипі у невакцинованих людей температура може підніматися до 40 градусів, знижуватися на кілька годин і знову підвищуватися.

І людина хоче якось собі зарадити, тому починає приймати все разом: ібупрофен, парацетамол, німесил (який взагалі при температурі заборонений — це навіть в інструкції написано), диклофенак. І таким чином може перевищити добову дозу в кілька разів, що неодмінно негативно впливатиме на печінку.

Тобто людина начебто хотіла зробити краще і збити температуру, а "в бонус" отримала токсичний гепатит.

І особливо небезпечно займатися самолікуванням, коли нізвідки різко з’являється задишка або кровотеча — це може бути блювання кров’ю, випорожнення чорного або яскраво-червоного кольору чи маткова кровотеча у жінок.

У таких випадках потрібно одразу викликати швидку, бо час іде на хвилини.

— Чи були у вашій практиці ситуації, коли людина фактично ризикувала життям, відкладаючи візит до лікаря і намагаючись лікуватися самостійно?

— Так, це трапляється. Зазвичай так виходить, коли людина знає (або ж не знає) про діагноз гепатиту В або С і роками лікує печінку — то травами, то БАДами — аж поки не з’являються ознаки тяжкого, запущеного цирозу. І тоді допомогти вже дуже і дуже важко.

Якщо брати короткотривалі історії, то, наприклад, людина щось не те з’їла, отримала харчову інфекцію з типовими проявами — нудотою, блюванням, проносом та температурою — і замість того, аби звернутися до лікаря, вона йде в аптеку, купує дуже відомий препарат під назвою "Лоперамід".

В інструкції до нього вказано: "Початкова доза — дві таблетки, у подальшому — одна таблетка після кожного наступного рідкого випорожнення". І якщо у людини пронос 10-15 разів на добу, то вона й далі приймає його після кожного випорожнення, навіть не дочитавши, що максимальна добова доза не повинна перевищувати шість таблеток.

А потім розвивається кишкова непрохідність, і замість п’яти днів лікування людина опиняється в хірургічному відділенні на кілька тижнів.

— Чи часто пацієнти звертаються вже із запущеними станами саме через те, що спочатку лікувалися самі?

— Як би не хотілося це визнавати, такі випадки трапляються, і доволі часто. Доводиться стикатися з ситуаціями, коли пацієнти звертаються вже на пізніх стадіях захворювання саме через попереднє самолікування або банальне ігнорування симптомів. Коли люди списують усе на вік, хронічний стрес, постійну втому та інше. Особливо це стосується таких інфекцій, як вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція та туберкульоз.

Я дуже рада, що на багатьох роботах є щорічні огляди, під час яких раз на рік роблять рентген або флюорографію та обстеження на гепатити. Так ми можемо виявляти захворювання на ранній стадії, що є важливим для адекватної діагностики, обстеження контактних осіб і своєчасного призначення лікування.

Варто розуміти, що спроби самостійно впоратися з симптомами за порадами з Інтернету, чату GPT, сусідки чи знайомих нерідко призводять до тимчасового полегшення, але не усувають причину хвороби.

Як наслідок — прогресує, ускладнюється, і лікування потребує більше часу, зусиль і ресурсів. Саме тому я завжди наголошую, що своєчасне звернення до лікаря — це запорука вчасної діагностики та лікування.

— Чи можна довіряти самодіагностиці — наприклад, коли люди вводять симптоми в пошуку і ставлять собі "діагноз"?

— Насправді це дуже поширена й абсолютно неправильна тактика. Я вже говорила про те, що лікарі навчаються понад вісім років і протягом усього свого професійного життя проходять різні навчальні курси, дивляться лекції та читають нову літературу не тільки тому, що так треба, а й для того, щоб правильно вміти діагностувати захворювання та лікувати їх згідно з новими рекомендаціями.

Симптоми — це лише верхівка айсберга хвороби. Звісно, іноді бувають типові симптоми — наприклад, та сама кільцеподібна еритема після укусу кліща. Коли людина гуглить "почервоніння після укусу кліща", бачить у мережі фото з такою ж плямою і розуміє хоча б, що з нею і куди звертатися з цією проблемою.

Але коли людина гуглить, наприклад, "симптоми наявності гельмінтів", там буде кілька десятків абсолютно різних симптомів, які можуть підходити під величезну кількість захворювань. Людина обирає ті, які їй найбільше підходять, і переконує себе, що в неї дійсно є гельмінти.

Бо іноді люди більше довіряють Інтернету, ніж лікарю. Тому навіть якщо ви вже провели "консиліум" щодо своїх симптомів разом із Google і чатом GPT, не полінуйтеся проконсультуватися з реальним лікарем.

Чи буває "безпечне" самолікування

— Чи існує взагалі поняття безпечного самолікування? Якщо так, то в яких випадках людина дійсно може допомогти собі сама без шкоди для здоров’я?

— Поняття безпечного самолікування дуже умовне. Я б віднесла до цієї групи дві категорії станів: легкі захворювання та знайомі симптоми.

Легкі захворювання — це, наприклад, легка застуда або симптоми ГРВІ без вираженої лихоманки та інтоксикації, незначні травми (ніхто ж у здоровому глузді не буде викликати швидку через порізаний палець чи синець), головний або менструальний біль — усі ці стани не потребують втручання лікаря, адже є нескладними. Звісно, якщо з’являється погіршення стану, без лікаря вже не обійтися.

До так званих знайомих станів належать хронічні захворювання, наприклад різкі коливання тиску, напад болю в грудній клітці (так звана "грудна жаба") при стенокардії, який з’являється періодично, зміна рівня цукру у людини з діабетом тощо.

Тобто людина розуміє, що її головний біль є наслідком підвищення тиску, приймає таблетку від тиску, а не від голови, і головний біль минає. Вона запам’ятовує цю схему і надалі діє так само.

Це теж частина самолікування, яка дійсно працює. Тобто коли пацієнт уже звертався до лікаря з цього приводу, має певні препарати, які лікар призначив приймати за потреби, і надалі використовує їх самостійно — у цьому випадку самолікування може бути корисним.

Або ж коли людина має часті носові кровотечі — не сильні (наголошую), але періодичні — і вже знає, як із ними справлятися, то в такій ситуації теж можна обійтися без лікаря.

— Часто буває складно відчути межу між "ще можна полікуватися самому" і "вже потрібно звернутися до лікаря". Як її не пропустити?

— Самолікування допустиме, якщо після його початку стан покращується, перебіг захворювання легкий, не з’являється нових симптомів, і людина впевнена, що такі скарги вже колись були. Вона приймала певні ліки (і точно знає, які саме — це дуже важливо), і їй ставало краще. Ну і, звісно, немає "червоних прапорців".

Це такі симптоми, які потребують термінової консультації лікаря або виклику швидкої. Наприклад: раптове різке погіршення стану, втрата свідомості, оніміння та різка слабкість у м’язах будь-якої частини тіла, судоми, будь-які кровотечі, випорожнення чорного чи яскраво-червоного кольору, раптова задишка, кашель із кров’ю, температура вище 38,5, що не збивається, незрозумілий біль за грудиною тощо. Насправді їх більше, але для кожної системи організму характерні свої симптоми, і всі їх перераховувати довго.

І якщо стан хворого під час самолікування погіршується, не варто чекати, що ось-ось стане краще. Як показує практика, чим довше людина відкладає похід до лікаря, тим гіршими можуть бути наслідки для здоров’я та життя загалом.

Хвороби без симптомів

— Деякі захворювання можуть розвиватися майже без симптомів. Які інфекції або стани можуть протікати непомітно, але залишатися небезпечними? І як їх вчасно виявити?

— Так, до таких інфекцій належать гепатити В та С, ВІЛ-інфекція та туберкульоз. Ці інфекції є дуже небезпечними не лише через те, що не мають (або практично не мають) симптомів, а й через те, що хворий може заражати інших, навіть не знаючи про це.

Ці інфекції можуть роками прогресувати, руйнуючи печінку, легені, імунну систему та інші органи. А оскільки симптоми зазвичай невиражені — наприклад, слабкість, незначне підвищення температури до 37,2-37,5 градуса, періодичний кашель, болі в суглобах — люди не звертають на це уваги.

Усі звикли списувати це на що завгодно: хронічний стрес, поганий сон, нестачу вітамінів, вік, зрештою, — і не роблять найголовнішого: не звертаються до лікаря.

Як гадаєте, з якою скаргою найчастіше звертаються до лікаря будь-якої спеціальності? Так, це біль. До стоматолога йдуть, коли є зубний біль, до невролога — коли є біль у спині, до ревматолога — при болях у суглобах. А ці інфекції — вони не болять дуже довго. Наприклад, біль при гепатитах може з’являтися лише тоді, коли печінка вже не витримує (а вона може витримати багато чого). Сама по собі вона не має больових нервових закінчень, на відміну від багатьох інших органів. Лише в її оболонці, тобто капсулі, є больові рецептори, які реагують, коли ця капсула розтягується.

Тобто коли печінка збільшується в розмірах або в ній з’являється новоутворення, лише тоді вона сигналізує нам болем. До речі, вірусні гепатити В та С без лікування часто призводять до онкології печінки (карциноми).

Туберкульоз — так само. Легені не болять, цей симптом з’являється, коли вже є ураження плеври — це така мембрана, яка огортає легені. Біль може виникати, якщо вогнище не в легенях, а в інших органах. Ми всі прекрасно знаємо, що Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток і мала сильні болі в суглобах.

З ВІЛ-інфекцією все складніше, адже вона уражає імунну систему, тобто вірус не має чіткої локалізації. І в більшості випадків люди звертаються вже на пізніх стадіях, коли є виражене схуднення, збільшення лімфовузлів та інші тяжкі симптоми.

Тому я закликаю кожного хоча б раз на рік здавати аналізи на ВІЛ та гепатити. Їх можна здати у сімейного лікаря або інфекціоніста, у центрах СНІДу, які є в багатьох містах. Або ж придбати швидкі тести в аптеці чи звернутися до приватної лабораторії. Варіантів безліч, тому обирайте будь-який.

Щодо туберкульозу — щороку робіть рентген грудної клітки або флюорографію і будьте спокійні за своє здоров’я.

Ліки "про всяк випадок": антибіотики й противірусні препарати

— Багато хто звик приймати ліки "про всяк випадок". Зокрема, при перших симптомах люди п’ють противірусні препарати або антибіотики. Чому цього не варто робити? І чи правда, що через неправильне використання антибіотики можуть втрачати ефективність?

— У своїй практиці я досить часто стикаюся з такими ситуаціями, і це створює велику кількість проблем. Наприклад, коли людина відчуває, що підвищилася температура або почало боліти горло, чомусь у багатьох вибір падає на прийом антибіотика замість того, щоб просто приймати адекватну дозу жарознижувальних препаратів.

Перш за все, важливо розуміти, що більшість гострих респіраторних захворювань мають вірусну природу. Антибіотики ж діють виключно на бактерії і є абсолютно неефективними проти вірусів. Тобто при звичайній застуді або грипі їх прийом не лише не приносить користі, а й створює зайве навантаження на організм, зокрема на печінку та кишківник. Крім того, антибіотики можуть викликати побічні ефекти — від алергічних реакцій до серйозних порушень мікрофлори.

Також не варто забувати, що деякі люди, як тільки відчувають покращення, одразу припиняють прийом антибіотиків, щоб не "шкодити" організму зайвими ліками. І це ще гірше, адже щороку зростає кількість випадків антибіотикорезистентності, тобто коли бактерії поступово "навчаються" протистояти дії антибіотиків.

І головна причина цього — саме неправильне та надмірне використання цих препаратів. Коли антибіотики приймають без потреби, у неправильних дозах або не завершують повний курс лікування, виживають найстійкіші бактерії. З часом вони розмножуються, і звичні ліки перестають працювати.

І тоді вже скільки б ми не лікували бактеріальне захворювання, бактерії будуть сприймати ліки як "вітамінку". Уже зараз антибіотикорезистентність спричиняє понад 1 мільйон смертей щороку, адже у нас просто немає нових антибіотиків, бо їх виробництво не встигає за швидкістю розвитку резистентності.

У результаті через те, що хворі приймають антибіотики без показань, світ ризикує опинитися в ситуації, коли навіть прості бактеріальні інфекції буде складно або неможливо лікувати.

— А як щодо противірусних препаратів?

— Тут теж ситуація не така проста. Переважна більшість "противірусних препаратів є неефективними". На сьогодні ми маємо противірусні ліки з доведеною ефективністю: від герпесу (ацикловір, валацикловір), від грипу (озельтамівір), від COVID-19 (ремдесивір, паксловід, молнупіравір), від гепатитів (тенофовір, софосбувір, велпатасвір), від ВІЛ-інфекції (антиретровірусні препарати). Все.

Ніякі новірини, гроприназини, аміксини, анаферони не мають жодної адекватної доказової бази. Якщо противірусний препарат позиціонують як "одну таблетку від усіх вірусів", це вкрай хибна інформація.

Вірус — це не якесь абстрактне мікроскопічне утворення, а надзвичайно складний з еволюційної точки зору набір ДНК або РНК, який, потрапляючи в клітину, "перепрограмовує" її на вироблення нових вірусних частинок. Тобто вірус буквально з будь-якої клітини робить "колиску" для свого потомства. І кожен вірус має унікальний набір генетичної інформації, яку неможливо знищити універсальною таблеткою.

Тому головне правило, яке я як лікар хочу донести: не займайтеся самолікуванням. При появі симптомів краще звернутися до спеціаліста, який визначить природу захворювання і призначить адекватне лікування. У більшості випадків організм самостійно справляється з вірусною інфекцією за підтримки симптоматичних засобів, відпочинку та достатнього пиття.

Раціональне використання антибіотиків — це відповідальність не лише лікарів, а й кожного пацієнта. Від цього залежить ефективність лікування сьогодні і можливість лікувати інфекції в майбутньому.

— Наскільки серйозною є проблема антибіотикорезистентності сьогодні? Чи відчувається вона вже в Україні?

— Антибіотикорезистентність сьогодні — це одна з головних загроз глобальному здоров’ю людства. За даними ВООЗ, приблизно одна з шести бактеріальних інфекцій уже є стійкою до антибіотиків. За останні роки резистентність зросла більш ніж на 40%, і, як я вже казала, вона вже спричиняє понад мільйон смертей щороку. І це лише офіційна статистика.

Тобто ми фактично повертаємося в середньовічну епоху, коли звичайні інфекції знову можуть ставати смертельно небезпечними. І дуже страшно усвідомлювати, що коли пацієнт має певну бактеріальну інфекцію, ти застосовуєш два-три різні курси антибіотиків, а йому не стає краще.

І коли приходять результати бакпосіву, в якому ця бактерія, що викликала захворювання, стійка до 15 видів антибіотиків, просто не знаєш, що робити.

Як би це не було гірко визнавати, значною мірою цю проблему створили ми самі. Коли антибіотики приймають "про всяк випадок", без призначення лікаря, п’ють як-небудь, самостійно переривають лікування, люди фактично "тренують" бактерії і вчать їх ставати сильнішими. Ці бактерії адаптуються, змінюються і вчаться виживати там, де раніше гинули.

В Україні ця проблема відчувається особливо гостро. Через навантаження на медичну систему, через війну, через велику кількість складних інфекцій ми все частіше бачимо бактерії, які стійкі одразу до кількох антибіотиків.

Зрозумійте: антибіотики — це наш ресурс, який може закінчитися. І якщо ми не змінимо ставлення до нього вже зараз, ми ризикуємо повернутися в ті часи, коли навіть звичайна інфекція могла коштувати людині життя.

Температура: коли це небезпечно

— Буває, що температура тримається кілька днів, і люди починають діяти інтуїтивно. Які помилки у таких ситуаціях допускають найчастіше? І чи нормально самостійно "збивати" температуру — та в яких випадках це вже небезпечно?

— Найчастіша помилка, яку роблять люди, — це паніка і самолікування. Багато хто одразу починає з "важкої артилерії" — антибіотики, противірусні, знеболювальні, жарознижувальні — усе й одразу. Такий "коктейль" не лише не допомагає, а й може викликати токсичний гепатит, алергії та інші несприятливі стани.

Потрібно розуміти, що температура — це не самостійна хвороба, а лише сигнал організму, який вказує на те, що він бореться з чимось. Це може бути вірус, бактерія, грибок, паразити, онкологія — будь-що. Організм включає цей захисний механізм, щоб за допомогою температури знищити частину патогенних збудників і допомогти собі.

Саме тому ми намагаємося не збивати температуру до 38,5 градуса, даючи шанс організму впоратися самостійно. Але іноді процеси терморегуляції порушуються, і температура піднімається до 40 і вище. І, звісно, це вже небезпечно для організму, тому таку температуру обов’язково потрібно знижувати.

Також не забуваймо, що кожен організм індивідуальний: хтось при температурі 37,8 вже почувається дуже погано, а хтось при 38,7 навіть її не помічає. Тому в таких ситуаціях ми орієнтуємося не лише на цифри на термометрі, а й на самопочуття людини.

— Багато хто може кілька днів ходити з температурою і не звертатися до лікаря. Наскільки це небезпечно і про що може свідчити тривала температура?

— Це ще одна небезпечна помилка. Якщо температура тримається понад три дні і погано збивається, це вже сигнал, що потрібна консультація лікаря. Особливо якщо з’являються додаткові симптоми: задишка, висип, сильний головний біль або порушення свідомості.

Кашель, нежить, біль у горлі — найчастіше це прояви звичайного ГРВІ, але іноді за цими симптомами може ховатися грип або COVID-19. Так, коронавірус після початку повномасштабного вторгнення нікуди не зник. На щастя, немає того рівня захворюваності, що був у 2019-2021 роках, але ми повинні пам’ятати про нього.

Якщо це звичайна гостра респіраторна інфекція, вона проявляється поступово: спочатку слабкість, потім підвищується температура до 38-38,2 градуса, з’являється біль у горлі та нежить — і це минає через п'ять-сім днів.

Грип же починається раптово: буквально о 10-й ранку людина ще здорова, а вже об 11-й з’являється сильна слабкість, температура може підніматися до 40 градусів і погано збивається, нежитю майже немає, натомість є виражений головний біль і біль у горлі.

— І все ж — коли варто звернутися до лікаря?

— По-перше, тривалість симптомів. Якщо стан не покращується або навіть погіршується після трьох-п'яти днів — це вже не типова картина для легкого ГРВІ, імовірно, приєдналася пневмонія або інша бактеріальна інфекція.

По-друге, висока температура, яка тримається довше трьох днів або перевищує 39°C і погано збивається.

По-третє, задишка або утруднене дихання. Це один із найнебезпечніших симптомів, який може вказувати, наприклад, на пневмонію або наявність рідини в легенях.

Також мають насторожити:

• сильний біль у горлі, особливо з утрудненим ковтанням (може бути ангіна);

• гнійні виділення з носа або мокротиння;

• біль у грудях;

• виражена слабкість, запаморочення, втрата свідомості.

У таких випадках точно не можна займатися самолікуванням — необхідно звернутися до лікаря.

Міфи про лікування: народна медицина й "сильніші" ліки

— Люди часто зупиняють лікування після перших ознак покращення. Чи виправдано це? І чим може загрожувати?

— Це абсолютно хибна думка, адже курс лікування потрібно завершувати, особливо коли йдеться про антибіотики. Знову ж таки, проблема антибіотикорезистентності у світі набагато більша, ніж ми можемо уявити.

Так само і з іншими препаратами: якщо лікар призначив або ви самостійно прочитали в інструкції, що препарат потрібно приймати 10 днів — приймайте 10 днів. Не сім, не 12, а чітко 10. Тоді це буде ефективно.

— Народні методи лікування залишаються популярними. Чи дійсно вони можуть допомогти, чи все ж більше шкодять?

— Дивлячись, які це методи. Я в жодному разі не маю нічого проти народної медицини, але все потрібно робити з розумом. З того, чим можна допомогти: гарячий чай, теплі ванни для ніг, промивання носа сольовим розчином — це непогані поради.

Натомість не можна дихати над картоплею, бо можна отримати опік слизової бронхів. Не можна використовувати гірчичники, бо є ймовірність отримати хімічний опік. У жодному разі не можна закапувати в ніс сік будь-чого, молоко, сечу чи спирт.

Так само, в жодному разі, не можна розтирати ні себе, ні тим більше дітей спиртом чи оцтом — це ризик хімічного опіку.

І не потрібно кутатися при температурі, щоб "пропотіти", адже так, навпаки, можна отримати перегрів і створити додаткове навантаження на серцево-судинну систему.

Тому все потрібно робити з розумом, а не жити за принципом "нам так робили — і все було добре". Знайте, вам просто пощастило, що все обійшлося.

— Існує поширена думка, що чим сильніші ліки — тим швидше одужання. Чи відповідає це дійсності, чи це більше міф?

— Я дуже "люблю" такі ситуації, коли пацієнти просять призначити лікування "посильніше", щоб точно допомогло. Іноді хочеться сказати: "А як ліки вирішують, хто з них сильніший? На дуелі чи грають у камінь-ножиці-папір?"

Насправді поняття "сильних" і "слабких" ліків є дуже умовним. Візьмемо, наприклад, лікування грипу. Є специфічний препарат озельтамівір (це діюча речовина), він добре справляється з вірусом і не має аналогів. А є ремантадин — років 20 тому він був умовно найкращим, бо інших варіантів не було. А зараз жоден адекватний лікар не призначить ремантадин, адже є новий, доказовий і ефективний препарат.

— А як щодо одвічної "боротьби" між таблетованими та ін’єкційними препаратами?

— Теж поширене явище. Адже багатьом здається, що ліки, які приймають перорально, набагато слабші, ніж ті, що вводяться ін’єкційно. Можливо, це пов’язано з підсвідомою потребою страждати під час лікування — не знаю.

Існує дуже велика кількість міжнародних досліджень, які показують, що використання таблетованих препаратів там, де це можливо, є більш гуманним і менш травматичним.

Не забуваймо також про ймовірність утворення запальних процесів у місці введення, абсцесів, флегмон, тих самих болісних "гуль" на сідницях — чи варті вони того, щоб просто мати відчуття, що вас лікують, бо "уколи — то святе"?

Так само і з внутрішньовенними ін’єкціями та крапельницями. Дійсно, є певні стани, коли цей метод введення є обов’язковим — наприклад, коли стан хворого тяжкий або коли препарат існує лише в ін’єкційній формі. Але це точно не для всіх поспіль.

Якщо стан пацієнта дозволяє, ми завжди намагаємося лікувати таблетками. Головне — щоб їх приймали вчасно і не пропускали.