Рівно 10 днів тому, 6 серпня, Україна ошелешила Росію, яку "життя до такого не готувало", здивувала світ і певною мірою саму себе. І хоча спочатку до Курського наступу ЗСУ чимало хто поставився з дуже стриманими очікуваннями, зараз вже можна впевнено сказати: українська офензива-2024 вдалася і стане одним з визначних епізодів російсько-української війни.
TrueUA згадує, чим вже відзначилася Курська операція, і підбиває її перші інформаційні підсумки.
На відміну від минулого року, коли про майбутній наступ — як виявилося, невдалий — голосили звідусіль, цього разу все відбулося геть інакше. Про майбутню операцію, як розповідають залучені в ній українські оборонці, не знали навіть її учасники. До особового складу інформацію про вихід на Курщину довели за добу. Деякі підрозділи перед тим були "показово" відправлені на інші напрямки й розвернуті вже в дорозі.
Як наслідок, заскочені були всі. І розслаблений Кремль, який, схоже, і сам повірив, що Україна не посміє перейти його кордон із повноцінною армійською операцією. І російська армія. І західні союзники з їхнім одвічним страхом "ескалації". Ба більше, навіть Україна не чекала такого "маневру". Хоча поза очі, "на кухнях, про перенесення бойових дій на територію супротивника і мріялося, але у ймовірність того, що влада наважиться на "хук справа" не вірив ніхто.
Розбита російська техніка. Фото: Андрій Цаплієнко
Треба визнати, що навіть після перших успіхів воєнної операції українські "говорячі голови", ласі до переможних заяв, не заговорили. Дізнаватися новини українцям довелося з інформаційних крихт, частина з яких долітала із... Z-пабліків. Російська пропагандистська машина була помітно розгублена і дезорієнтована, тож першу партію зіграли "воєнкори". Досить обривчасто та істерично, вони таки повідомляли про незрозумілий український прорив, поки офіційні канали стандартно брехали собі: "Ворог розбитий, ситуація під контролем".
Говорити про військову складову Курського наступу — справа складна і невдячна. Ніхто, крім її "отців", не знає ні її мети, ні інструментарію, ні залучених сил. Тож і сказати, чи виправдовує вона задум, неможливо — можна лише припускати. Але кілька важливих моментів визначити можна.
По-перше, наступ відбувся. Попри те, чи будуть досягнуті його — повторимося, поки невідомі — цілі, він вже став одним з потужних епізодів війни.
Російська оборона посипалася. На відміну від українських захисників, захисники російські битися за свою землю, як "діди" з кінофільмів, не стали. Що, звісно ж, це не означає, що ВС РФ бігтимуть аж до Москви, як війська Кутузова від Наполеона. Їхня військова машина оговтується і розбудовує спротив. Але ЗСУ в Росії за десять днів встигли зробити більше, ніж ВС РФ в Україні за рік. Із незрівнянними за обсягами ресурсами.
По-друге, курська офензива не є "разовою акцією", рейдом, і триватиме далі. Про це свідчить чимало непрямих ознак, частину з яких називати не варто, але достатньо і видимих — наприклад, останніх заяв влади щодо намірів цивілізовано піклуватися про цивільне населення і появу військових комендатур на захоплених територіях.
По-третє, операція на Курщині підняла бойовий дух і війська, і цивільних. Вона пригасила розпач від невдалого українського контрнаступу 2023-го, повзучого російського наступу 2024-го і взагалі відсутності помітних військових успіхів за останній рік. Російська Суджа повернула надію та віру у власні сили. Українці отримали психологічну сатисфакцію.
Бійці 61-ї окремої механізованої степової бригади в Суджі, 9 серпня 2024. Скриншот з відео
Якщо говорити про реакцію росіян, то більш-менш повно її можна описати кількома словами: ступор, розгуба, безпорадність. Зневіра — зокрема в армії — і тиха образа на владу. Традиційне "За чьто?". Хоча насправді вони чудово розуміють — за що.
Росіяни багато років дивилися реаліті-шоу "Убий Україну", але виявилися не готовими до того, що шоу прийде до них. Російська влада їх навчила, що війна десь далеко. А зараз їх, як у відомій пісні Бориса Гребенщикова, "налюбили".
Але є дещо незвичне для українців, що проходить червоною ниткою через всі російські обурення й бідкання — байдужість. Вона проглядається буквально в усьому. В діях місцевої влади, яка не організувала евакуацію прикордонних населених пунктів у перші дні наступу. У діях влади центральної. І навіть у діях самих росіян, які вже починають здавати квартири "не для жителів Курської області". "Страна огромная" не піднялась.
"Успіхи" спецпідрозділу "Ахмат" у забігу на довгі дистанції подалі від ЗСУ — окрема тема. Поки "тікток-війська" знімали свої відео на далеких українських напрямках, росіяни охоче їм підспівували. А от відео з Курської області чомусь перестали "заходити". Бо, як виявилося, воювати — це не "срочників" по "лєсополках" псувати.
ЗСУ зараз чавлять виплекану кадирівську внутрішньоросійську міфологію важким "натівським чоботом". На їхній же, російській, території. І виправдання командира "Ахмата" Апті Алаутдінова (якого донедавна називали ймовірним наступником Кадирова, але це вже не точно) в стилі "ми розминулися з українцями", викликають криву усмішку навіть в росіян. Особливо на тлі розповідей російських полонених про те, чим реально прославився "Ахмат" на Курщині.
Російська пропаганда вже оговталася від ступору і традиційно бреше, часто навіть не зрозуміло, навіщо. Невідомо, чи "зайдуть" аудиторії казочки про "укрофашистів" цього разу. Але страхання — лише один з векторів російської машини задурювання. А вона завжди працює в різних напрямках, "на перспективу".
Один з альтернативних варіантів був "запущений" в маси у недавньому випуску програми "Мєсто встрєчі" на "НТВ". Один зі спікерів, під схвальне піддакування ведучих, закликав відкинути емоції, подивитися на мапу великої Росії і співставити з нею втрачені території: "Евакуювати треба з усього прикордоння. Готуватися до найгіршого варіанту. До того, що цими територіями, дай бог без людей, доведеться пожертвувати".
Те, що росіян готують до гіршого — добре. Що Росії начхати на Курщину — байдуже. Але не варто сприймати наведені вище слова як гіпотетичну можливість здачі цих земель Україні. Ні. Там буде випалена фронтова земля, як на українському Сході та Півдні. Курщина, як і будь-що інше: буде або російська, або мертва.
Навряд чи варто згадувати зрадницькі оцінки Курського наступу в стилі "краще б під Покровськ відправили". Головні українські емоції — це радість від успіхів (хочеться вірити, без запаморочення) та зрозуміла зловтіха. Але декілька елементів української реакції варті уваги.
Перше — це фантазії про захоплення Курської АЕС. Розраховувати на це навряд чи доводиться, оскільки до неї ще йти і йти, щодня все складніше. Росіяни — не дурні, як би того не хотілося, і до оборони АЕС готуються. Та й міжнародна спільнота навряд чи буде в захваті від ще одного ядерного об'єкта під воєнною загрозою. Хоча для торгів за ЗАЕС лот був би переконливий.
Друге — це захоплення від залишків українського минулого регіону. Деякі мешканці Курщини зберегли на диво якісну українську, чудово розуміють наших хлопців і не демонструють ворожості. Відео з ними можуть дуже тішити. Проте не треба вводити себе в оману: це лише деякі мешканці. Похилого віку. Вони відійдуть. Замість них залишиться зовсім інший контингент.
Третє — це те, як українці, слідом за Telegram-каналами, взялися "звільняти" курські села і містечка. Не всі здатні відрізнити сарказм від самоомани. Але Україна не звільняє Курщину. Вона її захоплює. Бере під контроль. І з часом має покинути.
На противагу єхидним очікуванням, цього разу західні партнери навіть не згадали про "глибокі занепокоєння". Навпаки, вони демонструють повний спокій і зацікавлено спостерігають за тим, що ж буде. Єдине, що довелося трохи "поморозитися" від Кремля, мовляв, "українці нам нічого не казали" і взагалі Україна має право на захист.
Американський сенатор-республіканець Ліндсі Грем взагалі вважає, що те, що робить Україна, — неймовірно. З ним повністю згодні Швеція, Фінляндія та інші країни Балтії, оскільки Росія знімає війська із західного кордону, зокрема з Калінінграда, і відправляє їх до України. Що, своєю чергою, свідчить, що чого-чого, а нападу з боку НАТО Путін насправді не боїться.
Реакція Китаю цікавіша. МЗС КНР обтічно заявило, що Пекін взяв ситуацію "до відома" і закликає всі сторони до деескалації. Це комюніке не варто сприймати як негативне, адже важливо, про що там не сказано. Китай спостерігає і вичікує. І шанси на дієву підтримку у слабкої Росії скоріше зменшилися, ніж зросли.
І, нарешті, "улюбленець" українців — угорський прем'єр Віктор Орбан і друг його Петер Сіярто. До того досить активні через санкції російському "Лукойлу", цього разу вони як води в рота набрали. Жодних заяв на захист любої Московії! На Курськ байдуже навіть Орбану.
Зрозуміло, що Суджа не стане Бучею, щонайменше поки в неї не повернулися російські "захисники", яким буде потрібна картинка "бандерівських звірств". А поки Україна починає опікуватися населенням захоплених територій. Тим самим, яке підтримувало Путіна і його "СВО".
Вже заявлено про створення військових комендатур. Першу з них очолив генерал-майор Едуард Москальов, прізвище якого не могло не викликати здорових веселощів у українського сегменту Інтернету.
Тим часом віце-прем'єрка Ірина Верещук ввечері 14 серпня написала на своєму Telegram-каналі, що Україна має бути готова до прийому російських біженців, Мінреінтеграція відкрила "гарячу лінію" для жителів російського прикордоння і вже вигадує гуманітарний маршрут для цивільних з Курщини до Сум. Причому заявила це Верещук російською мовою. Тож виникло питання, перед ким так розпиналася українська міністерка. І чи точно куряни готові до зустрічі із обстрілюваними ними сумчанами. Сумчани, найімовірніше, готові.
Поки що ніякої гуманітарної катастрофи на підконтрольній Києву частині Курщини не спостерігається. Це переважно сільська місцевість, де у більшості є власне господарство. Навіть на російських пабліках звісток про мор на землях під українською хунтою не спостерігається. А про покинутих напризволяще жителів Суджі, які не змогли виїхати з міста, зараз піклуються українські військові.
Кількість російських полонених, взятих на Курщині за десять днів, б'є всі рекорди. Русскіє таки здаються, причому масово: 14 серпня спецпризначенці СБУ взагалі взяли одразу 102 бранці. Це, безперечно, свідчить про досить низький морально-бойовий дух курських оборонців — що, враховуючи кількість серед них необстріляних "срочників", і не дивно.
Фото: Андрій Цаплієнко
На жаль, тут варто додати "ложку дьогтю". По-перше, не потрібно вважати, що кожен русскій солдат складає зброю, щойно бачить українця. І в міру перекидання під Курськ бойових підрозділів з окупованої України та "вагнерівців" з африканських "вояжів" цей спротив зростатиме.
По-друге, Україна теж втрачає своїх синів. Російські пабліки почали вивішувати фото і відео розбитої української техніки, загиблих і полонених. Кількість втрат не зрівняти з російськими, але на відміну від перших днів, коли заради потрібної картинки за Курщину намагалися видати, наприклад, Донбас, це вже дійсно матеріали з країв Суджі та Тьоткіного.
Головні підсумки десяти днів Курського наступу — це, звісно, не кількість захоплених кілометрів, трофейної техніки чи квадратних кілометрів. Перше — це те, що "червоні лінії", якими Росія стільки років лякала світ і Україну, не існують. Москві не лишається, чим нас лякати, окрім ядерної війни. Але її Кремль боїться не менше.
Друге — ескалація не страшна. І світ, зокрема і Захід, любить сильних і зухвалих. В цивілізованих межах, звісно ж.
Третє — Україна вміє робити дуже тихо, але дуже боляче.
І четверте — здається, в України з'являються сильні аргументи для перемовин, про які не дуже хочеться чути українцями, але багато говорив той же Трамп. І на наступний Саміт миру Росії, ймовірно, таки доведеться їхати. Якщо Київ дозволить.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
