Однією із головних подій так званого "параду перемоги" на Червоній площі у Москві 9 травня стала поява самопроголошеного президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка. Навіть не стільки поява як така, скільки стан білоруського диктатора.
Інтернет облетіли фото Лукашенка — змучене обличчя, пов'язка на руці, — а потім і відео того, як сателіт Володимира Путіна не зумів пройти кількасот метрів від трибуни до могили невідомого солдату для покладання вінків. "Президента" Білорусі довелося навіть підвозити на спеціальному автомобільчику. Так світ дізнався, що Олександр Лукашенко нездоровий.
Лукашенко на параді у Москві 9 травня 2023 року. Колаж з соцмереж
Звісна річ, офіційно про хворобу Лукашенка ніхто не повідомляє. І офіційний сайт президента Білорусі, і неофіційний Telegram-канал "Пул первого", який висвітлює кожен крок Лукашенка — поводяться так, ніби нічого не сталося. 10 травня, наступного дня після інциденту в Москві, Лукашенко "привітав" на своїй офіційній інтернет-сторінці президента Азербайджану Ільхама Алієва з ювілеєм його покійного батька Гейдара. А ось 13 травня з'явилася інформація, що білоруського диктатора привезли в президентську клініку під Мінськом. Уздовж доріг, що ведуть до клініки, виставили силовиків, а після проїзду кортежу Лукашенка, проїзди знову відкрили. 14 травня диктатор відзначив свято державної символіки (прапора, герба і гімну) Білорусі. Обидва ці привітання стали "заочними" — жодних відео з привітаннями Олександра Лукашенка не оприлюднювалося.
Білоруська опозиція через кілька днів після зникнення диктатора із публічного простору заявила, що той серйозно захворів. За словами представника кабінету з транзиту влади, колишнього міністра культури Білорусі Павла Латушка, Лукашенко страждає на інфекційно-алергічний міокардит. У самопроголошеного президента країни, мовляв, задишка, тахікардія та болі в серці.
15 травня Лукашенко нарешті з'явився перед камерами — принаймні, було опубліковане фото диктатора у центральному командному пункті ВПС. Виглядав "Бацька" і справді не дуже добре, що тільки підтвердило здогад про хворобу білоруського диктатора. На кадрах видно, що обличчя Лукашенка червоне, а ліва рука (на параді пов'язка була на правій руці) — перебинтована. Це може свідчити про те, що Лукашенко проходить курс крапельниць.
Лукашенко нібито на центральному командному пункті Збройних сил Білорусі 15 травня Фото: Telegram-канал "Пул Первого"
Насправді, наскільки серйозним є стан фактичного господаря Білорусі — звісно ж, невідомо. Така ситуація — аж ніяк не новина, тим паче для пострадянського простору. Згадаймо, що 2016 року хвороба узбекистанського диктатора Іслама Карімова також приховувалася до останнього. Що там казати, якщо навіть в умовно демократичній Росії середини 90-х ЗМІ мовчали про інфаркт у президента Бориса Єльцина в розпал передвиборчого періоду. Тож про Лукашенка будуть мовчати до того моменту, поки це буде можливо.
А далі — можливо, не найближчим часом, але неодмінно, бо еліксир безсмертя досі не створений — на Білорусь чекатиме те, чого там боялося тамтешнє пострадянське суспільство і чим лякав це суспільство сам Лукашенко. Політичний хаос і боротьба за владу, помножені на економічну кризу аж до можливого краху білоруської економіки. І це далеко не найгірший варіант.
Олександр Лукашенко, прагнучи у 90-х об'єднання з Росією задля власної вигоди (він тоді, в часи хворого Єльцина, лобіював ідею створення у Союзній державі єдиного центру влади із посадою очільника цього СРСР 2.0; посадою, яку на фоні немічного російського колеги планував зайняти сам), фактично кинув свою країну у пащу кремлівському леву. Коли президентом Росії став молодий, активний і з ФСБ за спиною Володимир Путін, ідея Лукашенка очолити спільну державу РФ і РБ провалилася. Але Білорусь виявилася прив'язаною до колишньої метрополії намертво, не стільки політичними, скільки економічними важелями.
Максимум, що міг зробити "останній диктатор Європи" — це зберегти залишки незалежності й намагатися загравати із Заходом, в якому він бачив противагу кремлівській диктатурі. Лукашенка лякала не влада ФСБ як така, а давня заява Путіна у відповідь на претензії білорусів щодо повільної інтеграції (йшлося, звісна річ, про фінансову вигоду Мінська) — "які проблеми, приєднуйтесь областями". Що автоматично означало зникнення Білорусі з політичної мапи світу — і втрату Лукашенком усього свого впливу. Бо кому він був потрібен без своєї, залежної й напівмаріонеткової, але все ж окремої держави. Максимум, на що він міг розраховувати — це посада у владній вертикалі Росії, вертикалі, в якій усе залежало від волі Путіна. А в Білорусі, навіть економічно залежній від Кремля, Лукашенко був сам собі господар.
Ситуацію змінили вибори-2020. Білоруський диктатор остаточно побив горшки із Заходом, а залежність від Росії зробив ще більшою. Завдяки цьому росіяни нагнали своїх військ на територію РБ, звідки й почали наступ на західну частину Києва. Крім того, білоруські аеродроми росіяни використовували для своїх літаків, а військові частини армії Білорусі — для підготовки своїх мобілізованих. Фактично єдине, чим не поступився Лукашенко — це вступом у війну власне Збройних сил Республіки Білорусь. Тут вже власні інтереси виявилися важливішими. Диктатор злякався, що армія, яка не бажає воювати в Україні, оберне зброю проти нього.
Але в цілому залежність Лукашенка від Путіна має уже зовсім непристойний вигляд. Вимушений приїзд білоруського "президента" на 9 травня у хворобливому стані — цьому чудова ілюстрація. Те, що кремлівський тиран вирішив прикритися від можливої атаки на Червону площу главами інших держав, стало зрозуміло майже одразу після інциденту в Кремлі й появи інформації про те, що до Росії, яка раніше не планувала нікого запрошувати на парад, прибудуть ті чи інші президенти/прем'єр. Але ж Олександр Лукашенко був не один такий, хто не міг відмовитися від цієї пропозиції. Без нього ситуація б не змінилася жодним чином — бо прибули Токаєв і Мірзійоєв, Жапаров і Пашинян. Але Путін захотів висмикнути свого білоруського васала — і той не зміг відмовити.
Парад у Москві 9 травня 2023 року. Фото: сайт Кремля
Якщо навіть досвідчений партнер-опонент Путіна зараз не може йому відмовити, то цілком очевидно, що з його наступником, ким би той не був, президент Росії церемонитися не буде. До того ж другий президент Білорусі — це буде людина, яка не виборювала свою владу, як Лукашенко (нехай і протизаконними засобами). Ця влада упаде йому в руки. Крім того, Лукашенко мав певний авторитет, його можна було назвати рівним Путіну, а за політичним досвідом він навіть переважав росіянина. У наступника "Бацьки" нічого цього не буде.
І, на відміну від Касим-Жомарта Токаєва, який теж є новачком на пострадянському політичному Олімпі, за ним не стоятимуть інтереси Китаю. Які дозволяли другому президенту Казахстану прямо в Росії, у присутності Путіна заявляти про невизнання "ДНР" та "ЛНР". Наступний президент Білорусі не матиме навіть такої можливості.
Тож після смерті Олександра Лукашенка Білорусь із позиції сателіта перетвориться на щось схоже на Абхазію — де люди обирають свого керівника, але тільки такого, який сподобається Кремлю. А можливий іще гірший варіант — той самий, що "приєднуйтеся областями". І цілком може виявитися, що другий президент РБ стане і останнім керівником цієї держави. Причому буквально в тих же часових рамках, які були вказані в оприлюдненому документі про поглинання Росією Білорусі до 2030 року.
З одного боку, поглинання Білорусі означатиме фактичну перемогу України у війні з Росією. Білорусь (варто нагадати, що вона єдина із колишніх "республік"-колоній, яка не проголошувала незалежність від Москви) і так перебуває під фактичним протекторатом Росії, потреби у її повній анексії немає. Хоча з геополітичної точки зору Російська Федерація ж втратить одне гарантоване місце в ООН. Нагадаємо, що в радянські часи Кремль, навпаки, вибив для Білоруської (і Української) РСР окреме місце в цій організації, а у 70-х роках представник Мінська навіть брав участь у засіданнях Ради безпеки ООН як непостійний член цієї структури.
Навіщо ж Росії анексувати Білорусь? У випадку поразки Кремля у нинішній війні проти України такий крок буде потрібен Путіну чи його наступнику для того, аби підсолодити гірку пігулку невдачі. Мовляв, в Україні ми тимчасово програли, але в Білорусі, "на яку кинули оком НАТО і Польща", діємо на випередження – і не дамо цьому братньому народу потрапити під контроль Заходу, об'єднуючись з ним в одну державу ("як було за царя-батюшки"). Це буде та невеличка перемога, якою можна буде перекрити невдачу в Україні. І заодно, не граючись у чергові референдуми на пеньках, спокійно продовжити повноваження Володимира Путіна як керівника уже оновленої російсько-білоруської держави.
Тож анексія Білорусі означатиме, що Кремль остаточно визнав поразку в Україні. Але поки цього не станеться, поки Росія триматиме фактичний контроль над територією наших північних сусідів — тут для України можуть виникнути проблеми. Лукашенко вдалося утриматися від вступу у війну на боці агресора, у його наступника цей "трюк" може не вийти. Тож одним із варіантів розвитку подій після смерті нинішнього білоруського диктатора може стати початок бойових дій по усьому білорусько-українському кордону. Звісно, Збройні сили Білорусі і слабші за українську армію, і мотивації у них зовсім не буде, але зайвих проблем нам це додасть. Крім того, з білоруської території можуть перейти у наступ російські війська, які там дислокуються чи дислокуватимуться, а самих білорусів перекинуть на схід на місце знищених до того часу "вагнерівців".
В такій ситуації для України вигідним було б захоплення влади у Мінську проєвропейськими силами. Втім, зі зрозумілих причин, така ситуація є малоімовірною. Вплив Заходу на ситуацію всередині Білорусі значно менший, ніж російський. Нагадаємо, що головним опозиційним кандидатом на виборах-2020 був абсолютно проросійський керівник "Белгазпромбанку" Віктор Бабарико, а Світлана Тіхановська, яка опинилася в політиці випадково і перебуває зараз у Європі — жодного серйозного впливу на білоруське суспільство не має.
Тож найкращим варіантом для України стали б масові заворушення із переходом у певну фазу громадянської війни, точніше, партизанської війни із російськими окупаційними військами. Це відвернуло б увагу Кремля від подій в Україні й відтягнуло частину сил, яких у Путіна вже не так багато, на білоруський напрямок.
Звісна річ, такий варіант звучить досить жорстоко, але не забуваймо, що білоруси фактично віддали свої життя в руки диктаторів давним-давно, ще у середині 90-х, після побиття парламентської опозиції, авторитарно-радянського референдуму 1996 року і створення Союзної держави. Те, що більшість громадян Білорусі до 2023 року дожили у відносно мирній і спокійній країні, — це винятково тому, що Лукашенку не було потрібно їхньої крові. Якби ж він ухвалив рішення про спільні воєнні дії з Росією проти України — зараз на території РБ була б купа свіжих могил, а долю Бєлгородщини й Брянщини повторили б Мінська і Гомельська області.
Білоруси виживуть лише у тому випадку, якщо вони зможуть не дати Росії захопити владу після смерті Лукашенка, коли б вона не сталася. У протилежному випадку на них чекає щонайменше доля мешканців окупованих українських територій.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
