Битва за Бахмут, за якою понад рік спостерігає увесь світ, небезпідставно називається найкровопролитнішою битвою з початку російського вторгнення в Україну 2022 року і найкривавішою битвою піхоти з часів Другої світової війни. За даними західної розвідки, під час штурму Бахмута росіяни втратили понад 60 тисяч військових убитими й пораненими, тоді як втрати Сил оборони України були у 7,5 раза меншими.
Бахмут має для України історичне значення. Саме у Бахмуті 7 листопада 2017 року вперше на Донбасі було піднято жовто-сині національні прапори.
Скріншот з YouTube-каналу "Фабрика Думки "Донбас"
Саме тут у жовтні 1918 року місцеві жителі підняли єдине на весь Донбас повстання на підтримку Директорії Української Народної Республіки. Також варто згадати, як у Бахмуті, який тоді називався Артемівськ, ще за часів СРСР порушувалося питання повернення місту історичної назви.
Звісно, все це аж ніяк не причина героїчної багатомісячної оборони міста Збройними силами України. Це більше історичний підтекст, який яскраво підкреслює цю оборону. Що стосується причин, то вони значно тривіальніші. Але про все по черзі.
Вперше (якщо не рахувати більшовиків у 1918 році) "русскій мір" завітав до міста весною 2014 року. 12 квітня, у день коли сусідній Слов'янськ захопили озброєні російські загони під командуванням Ігоря Гіркіна, в Артемівську (так з 1924 по 2016 рік називався Бахмут) російські диверсанти за підтримки місцевих колаборантів проголосили так звану "Донецьку Народну Республіку".
Вірні присязі українські сили закріпились у 1282-му центрі забезпечення бронетанковим озброєнням та технікою — військовій частині в межах міста, де зберігались величезні запаси бойової техніки, зброї та боєприпасів. Чотири рази сепаратисти намагались захопити цю військову частину, у тому числі за допомогою пригнаного з Росії танка Т-64, однак марно. А 6 липня 2014 року у ході Антитерористичної операції місто було звільнене підрозділами Нацгвардії й ЗСУ.
Тоді здавалося, що назавжди. Однак, як показали подальші події, ті хто так думав — помилялися. Через вісім років "русскій мір" повернувся.
Під час повномасштабного російського вторгнення, попри те, що відстань від Бахмута до лінії розмежування (так званої "лінії АТО") складала лише 33 км по прямій, зона активних бойових дій наблизилась до міста аж у травні 2022 року — майже через три місяці після вторгнення. Власне, відтоді й почалися регулярні авіаційні та артилерійські обстріли Бахмута російськими військами.
Після захоплення російськими окупантами Попасної 22 травня, українські війська відійшли від міста, щоб посилити позиції в Бахмуті. А після того, як 3 липня росіяни захопили останнє українське місто на Луганщині, Лисичанськ, стало зрозуміло, що наступної їхньою великою ціллю стане саме Бахмут. Розуміли це і в українському Генштабі, тому укріплювали місто настільки, наскільки це було можливим.
З травня по листопад 2022 року бої велись переважно на східних околицях Бахмута, а також навколишніх населених пунктів: Курдюмівки й Кліщіївки — на півдні та Сіверська з Соледаром — на півночі. Усе літо й осінь позиційні бої тривали з перемінним успіхом: то окупанти просунуться на кілька кілометрів, то ЗСУ в ході успішної контратаки відкинуть росіян назад.
Початок битви за Бахмут. Мапа DeepStateMAP
Змінилась ситуація з початком зими — після втрати Харківщини й Херсона Кремлю треба було показати бодай якийсь успіх, і маленький Бахмут видавався ласим шматком (який, забігаючи наперед, став росіянам поперек горла). Тому на початку грудня 2022 року російські війська підійшли впритул до Бахмута, захопивши села на східних околицях, і почали штурмувати саме місто. Штурм Бахмута здійснювався переважно силами ПВК "Вагнера", чисельність яких налічувалась близько 50 тисяч — 10 тисяч професійних найманців і 40 тисяч мобілізованих "зеків".
До речі, "вагнерівці" так вчепилися в це місто невипадково. Власник ПВК Євген Пригожин від самого початку її заснування використовував насамперед для особистого збагачення: в Сирії, Судані й Лівії "вагнерівці" воюють за контроль над нафтопроводами й нафтовими родовищами, у ЦАР — над золотими шахтами тощо. За дивним збігом обставин в Україні вони теж відзначились лише там, де є що розграбувати: у Соледарі — одне з найбільших родовищ кам'яної солі у Європі, а в Бахмуті — унікальне підземне сховище з не менш унікальною колекцією елітних вин. Власне, вони й не планували приховувати те, як одразу після окупації Соледара почали вантажівками вивозити сіль на Росію, а в Бахмуті Пригожин особисто запропонував власникам заводу шампанських вин забрати своє майно (тисячі ящиків з вином) — зрозуміло, що не безкоштовно.
Але повернімось до фронту. Після того, як окупанти захопили Курдюмівку в грудні й Соледар та Кліщіївку — у січні, Бахмут опинився в оточенні з трьох сторін: сходу, півдня і півночі.
Бахмут в напівоточенні. Мапа DeepStateMAP
І тут ми підходимо до головного питання: чому Сили оборони України не залишили Бахмут, коли ситуація там стала критичною. Відповідь на нього лежить одразу у двох площинах: військовій і географічній. З військової точки зору добре укріплене і підготовлене до оборони майже безлюдне місто ідеально підходить для стримування і "перемелювання" ворога, адже буквально кожна багатоповерхівка перетворюється на фортецю, яку ворогу доводиться брати з боями й шляхом значних втрат (класичним співвідношенням втрат оборони й атаки вважається співвідношення 1 до 6, тобто на 1 оборонця припадає 6 штурмовиків).
Фото: Окрема штурмова бригада
З географічної точки зору втрата Бахмута і панівних висот довкола нього призвела б до вимушеного відкочування фронту до лінії Слов'янськ — Краматорськ — Дружківка — Костянтинівка й значних втрат як серед військових, так і серед мирного населення.
Простіше кажучи, тримати Бахмут було вигідно суто з військової точки зору, а всі версії про нібито особисті амбіції політичного керівництва країни є маячнею. Власне, на черговому засіданні Ставки верховного головнокомандувача 6 березня 2023 року генерали Валерій Залужний (головнокомандувач ЗСУ) і Олександр Сирський (командувач Сухопутних сил ЗСУ) одноголосно виступили за продовження оборонної операції у місті.
Скріншот з сайту Офісу президента України
Таким чином ЗСУ зайняли оборону, тоді як російські окупанти використовуючи тактику "вогняного валу" і "м'ясних штурмів" повільно просувалися зі сходу на захід, буквально знищуючи будинок за будинком і всіваючи вулиці трупами (переважно, своїми).
20 травня 2023 року власник ПВК "Вагнера" Євген Пригожин оголосив, що захопив весь Бахмут, однак з українського боку з таким твердженням не погодились. 25 травня українські війська перейшли у контрнаступ на флангах, щоб взяти місто у тактичне оточення, і мають певні успіхи як на північних, так і на південних околицях. І вже 10 липня командувач відповідального за оборону Бахмута оперативно-стратегічного угруповання військ "Хортиця" Олександр Сирський оголосив, що "ворог перебуває у пастці й місто береться під вогневий контроль Сил оборони".
Фото: Окрема штурмова бригада
Як пояснили трохи згодом в Міноборони України, в Бахмуті ЗСУ вже декілька днів тримають під вогневим контролем входи, виходи та переміщення ворога містом. Це стало можливо завдяки тому, що в процесі просування вперед наші війська взяли під контроль основні панівні висоти довкола міста. Отже, битва за Бахмут триває й досі, тільки тепер наступає українська армія.
Цікаво, що до початку повномасштабної війни населення Бахмута складало 73 тисячі мешканців. Станом на середину травня 2022 року, коли почались бої за місто, у ньому залишалося трохи понад 20 тисяч, з яких станом на березень 2023 року залишилось лише три тисячі — це переважно ті, хто відмовились від евакуації на підконтрольну Києву територію і залишились чекати "визволителів". Ця статистика наглядно спростовує російський міф про те, що нібито весь Донбас чекав приходу Росії.
Що стосується самого міста, то воно внаслідок багатомісячних боїв практично повністю зруйноване — власне, як і багато інших населених пунктів Донбасу.
Фото: Telegram-канал Донецької ОВА
Однак, якщо щодо інших міст можуть виникати сумніви щодо доцільності їхньої відбудови, то щодо Бахмута таких сумнівів не повинно виникати ні в кого — місто має бути відбудоване як символ незламності українського духу та історичний символ українського Донбасу.
Денис Крига, спеціально для TrueUA
