Туреччина — ключовий геополітичний гравець у Чорноморському регіоні. На турецьких інтересах зав'язано багато процесів, які мають безпосереднє відношення до України — починаючи із "зернової угоди" під час повномасштабної війни, яку розпочала Росія. Президента Турецької Республіки Реджепа Тайїпа Ердогана за його суперпрезидентські після конституційного референдуму 2017 року повноваження усе частіше називають султаном, а його країну — Османською імперією (причому не тільки через намагання домінування на усьому просторі від Балкан до Ірану).
Але, яким би султаном не почувався сам Ердоган, ситуація на нинішніх виборах для нього складається зовсім не по-султанськи. Уперше — а це уже треті вибори (власне, усі прямі вибори президента в Туреччині, які з'явилися після іншого референдуму, 2007 року) за участю нинішнього глави держави — він реально може програти.
І на це є причини, серйозні й глибинні, які можуть уперше з далекої середини минулого століття привести до влади представників партії легендарного творця нинішньої Туреччини Мустафи Кемаля, більше відомого як Ататюрк. Цікаво, що таким "батьком усіх турків" хоче стати й Ердоган, хоча під час свого правління він намагається відійти від деяких ідей Кемаля, зокрема, від секуляризації суспільства.
Соціологічні опитування — на відміну від результатів попередніх виборів — не дають однозначної відповіді на питання, хто ж вийде переможцем із цих перегонів. І в Ердогана безперечно залишаються шанси. Але є вони й у його головного конкурента, представника найстарішої в країні політичної сили — Республіканської народної партії (її, власне, колись і заснував Ататюрк) — Кемаля Киличдароглу. Причому, як показує соціологія в цілому, саме у кандидата від соціалістів, точніше, від широкого блоку опозиційних сил, куди входять навіть і праві партії, шанси є найбільшими. Не набагато, але все ж.
Протягом останніх місяців саме Киличдароглу лідирує у передвиборчих опитуваннях. Так, його перевага є невеликою, вписуючись, як-то кажуть, в межі статистичної похибки. Але вона є, вона стабільна — і її цілком може виявитися достатньо для перемоги. Причому, можливо, навіть у першому турі. А у другому, як стверджують соціологи, Ердоган програє уже не із "похибковим" відставанням, а із різницею, яка не залишить сумнівів у тріумфі його опонента.
Згідно з останнім передвиборчим опитуванням KONDA Research, проведеним минулого тижня, Ердогана підтримують 43,7%, а Киличдароглу — 49,3%. Така ситуація означає, що переможця визначить другий тур, який має відбутися 28 травня.
Інфографіка: KONDA Research
Що ж сталося із "турецьким султаном", який ще 2018 року здобув перемогу у першому ж турі, обійшовши іншого представника Республіканської народної партії, Мухаррема Індже, на 22%?
Перш за все — економіка. Довгий час Ердогану, який уже 20 років керує країною (з 2003-го по 2014-й він був прем'єр-міністром у парламентській республіці), вдавалося підтримувати імідж "міцного господарника", який витягнув країну з економічних негараздів до позиції регіональної супердержави, і в фінансовому плані також. Але за останні роки ситуація в Туреччині істотно погіршилася. Зростання цін на енергоносії та продукти, інфляція і знецінення турецької ліри — зовсім не те, чим можна похвалитися перед виборцями. Тому не дивним є те, що Ердоган саме в цей період, використавши війну в Україні, намагався грати уже іншу роль — лідера Чорноморського регіону, який організовує переговори між воюючими країнами, який забезпечує функціонування "зернового коридору" і має вигляд сильного політика.
Реджеп Тайїп Ердоган. Фото з Facebook
Загалом це звичайна практика — якщо з економікою у тебе далеко не все гаразд, демонструй свою силу на інших, менш проблемних для самої країни, але потенційно вигідніших для тебе напрямках. От Ердоган до останнього і намагався продемонструвати не стільки Кремлю чи Банковій, Брюсселю чи Вашингтону, скільки своїм виборцям, який у нього авторитет, й що до нього дослухається сам Володимир Путін — який зараз мало кого сприймає всерйоз.
Втім, цей фактор, якщо і спрацював, то не на усі сто. А у лютому позиції Реджепа Ердогана отримали потужний удар у вигляді стихії. Землетрус на південному сході Туреччини обернувся для президента серйозними репутаційними втратами. По-перше, опозиція не забула звинуватити владу у запізнілій і недостатній реакції на трагедію. Уже наступного після землетрусу дня Кемаль Киличдароглу, який тоді ще не був спільним кандидатом від низки опозиційних сил, заявив, що головна відповідальність за наслідки землетрусу лежить саме на президентові.
Ще одним проблемним моментом, пов'язаним із землетрусом і водночас із виборами, стало неякісне будівництво у сейсмонебезпечних районах. Ердогана одразу звинуватили у роздуванні цієї мильної бульбашки у вигляді "великого будівництва", яке на публіку мало вигляд потужного економічного успіху, а насправді відбувалося із порушенням купи норм, які й далися взнаки у лютому 2023-го.
Наслідки землетрусу у Туреччині. Фото: Anadolu
Щодо авторитаризму самого Ердогана і його прихильності до більш релігійного устрою суспільного життя — ці фактори теж, безперечно, мають вплив на майбутній результат чинного президента на виборах. Але вони не є питанням останніх років, в цьому Реджеп Ердоган досить прогнозований — і усе, що міг втратити на цих темах, він, скоріш за все, уже втратив.
Тому тут доречно перейти до розгляду кандидатури його конкурента, лідера лівоцентристів, алавіта й економіста Кемаля Киличдароглу. Чим же привабив цей 74-річний політик таку велику — близько 50% — кількість турецьких виборців? І чого чекати від його гіпотетичної перемоги туркам, Європі — і Україні?
По-перше, як це завжди буває, об'єднання опозиції позитивно діє на протестний електорат. Люди отримують чітку і зрозумілу фігуру, на яку можна спертися у протистоянні чинній владі. (Згадаймо українські президентські вибори 1999-го і 2004-го — їхню головну відмінність і підсумкові результати.) Звісно, ближче до дати виборів гуртується і провладний електорат, але це очевидний процес, а для опозиції завжди необхідно докласти певні зусилля. Цього разу вони були докладені, причому досить серйозні з політичної точки зору — як вже було сказано, до коаліції, яка підтримала лівоцентриста Киличдароглу, увійшла навіть "Партія щастя". Це праворадикальні консерватори, ісламісти з антиєвропейською позицією. Якщо навіть вони опинилися у цій опозиційній когорті, значить, робота справді була виконана серйозна.
Кемаль Киличдароглу. Фото: mk-turkey.ru
По-друге, на руку Кемалю Киличдароглу грає й економічна криза в країні, і масштабний землетрус. Прийти до влади в таких умовах значно простіше, ніж тоді, коли в країні економічний зріст. До того ж, коли криза прямо пов'язана — реально чи політтехнологічно — із діями влади, це серйозно збільшує шанси тих, хто цю владу критикує.
Одним із ключових ходів Киличдароглу є обіцянка повернути парламентську форму правління, що теж викликало позитивні емоції у частини електорату. У цій же царині взагалі можна говорити про геополітичний поворот Туреччини після перемоги кандидата від опозиції. Оскільки він уже заявив, що має намір покращити відносини із Заходом, зокрема із США. А прихильність до ЄС і можливого вступу туди Туреччини серед населення цієї країни є досить високою.
З одного боку, уміння протистояти сильним світу цього, зокрема, колективному Заходу, високо цінується серед малоосвічених любителів "простих рішень", з іншого ж — в нинішніх умовах Туреччині краще було б більше взаємодіяти із демократичним західним світом. У Киличдароглу, складається враження, це вийде краще, ніж в Ердогана. Тож, наприклад, Швеція може очікувати на схвалення своєї заявки на вступ до НАТО. Хоча, як вважається, і чинний президент після виборів, коли відпаде нагальна потреба у виконанні ролі "крутого хлопця і захисника ісламу", теж змінить свою риторику.
Щодо війни в Україні й ставлення до обох воюючих країн — то тут навряд чи ситуація принципово зміниться. Єдине, на що можна буде очікувати у випадку перемоги опозиціонера — так це на те, що Заходу вдасться продавити зменшення співпраці Анкари з Москвою в економічній сфері.
Одним словом, перемога опозиційного кандидата на президентських виборах у Туреччині значно більше позначиться на чинному главі держави, ніж на самій державі. Хоча не можна виключати того, що нова влада зможе за допомогою певних внутрішніх і зовнішніх чинників покращити економічну ситуацію в Туреччині. Головне ж для турків зараз — не допустити серйозних заворушень і системного протистояння в країні. А це, як показує практика останнього часу, зокрема, поразок на виборах чинних президентів США Дональда Трампа і Бразилії Жаїра Болсонару (які мають певну схожість у своїх політичних портретах), цілком можливо.
Ердоган, якщо він програє, має красиво і чесно піти. А Киличдароглу одразу після перемоги доведеться взятися за виконання двох своїх головних обіцянок — відновлення економіки й повернення попереднього політичного устрою. І невідомо ще, чи не обернеться гіпотетична невдача нинішнього президента його тріумфом на найближчих парламентських виборах, які проходитимуть уже за новою-старою схемою.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
