Володимир Фесенко. Фото: uatv.ua

"Є проблеми, а не криза": політолог Володимир Фесенко про зміни у Кабміні, громадянське суспільство та занепад опозиції

Попри те, що про кадрові зміни у Кабміні оголошувалися, звільнення віце-прем'єр-міністра — міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова вийшло досить гучним. По-перше, його натурально "пішли", не запропонувавши колишньому фавориту Банкової нічого взамін. По-друге, у Кабміні намітилася чимала кадрова пробоїна — без міністрів лишається вже шість міністерств, адже мегавідомство Кубракова знову розділять на складові — Мінінфраструктури і Мінрегіон. Водночас у Раді вже встигли заспокоїти — на найближчому пленарному засіданні парламент розгляне декілька кадрових питань, зокрема може відбутися призначення нових міністрів, заявив днями Олександр Корнієнко.

А по-третє, Банкова знову продемонструвала, що вона — єдина влада в Україні, ладна "скосити" кого завгодно і коли завгодно. Навіть своїх же соратників, причому без зайвих розшаркувань.

Разом з директором Центру політичних досліджень "Пента" Володимиром Фесенком TrueUA розбирається, що відбувається в Кабінеті міністрів, чим йому загрожує кадровий голод та як почувається громадянське суспільство у сучасній Україні.

— Почати хотілося б із нашумілого звільнення Олександра Кубракова. Гадаємо, сказати, що це є політичним рішенням, не буде перебільшенням?

— Скажімо так: політика в цьому випадку присутня лише фоново. Радше, це рішення стосується особистих стосунків Кубракова з президентом, судячи з різних витоків у ЗМІ, і чергової хвилі урядової оптимізації. Тут немає саме політичних конфліктів або причин для звільнення. Але накопичилися розбіжності з президентом і певною мірою з ОП. І, думаю, Кубраков припустився великої помилки: у нього з'явилося чимало критиків, навіть ворогів, у депутатському корпусі. Причому як в опозиції, так і в правлячій партії.

— Якої саме помилки він припустився?

— Це не одна помилка. Наприклад, стосунки — не завжди дослухався. Загалом у депутатів претензії є до багатьох урядовців і, безумовно, не депутати ініціювали це звільнення. Але подивіться на результати в депутатському корпусі, навіть по соцмережах помітно чимало критики. У опозиції незадоволені, в першу чергу, великою роллю Кубракова у так званому "Великому будівництві", ще до війни. І торік великі кошти йшли через нього, в опозиції завжди до такого ставляться з підозрою.

А у правлячій партії незадоволені тим, що він — виходець з їхньої фракції, але став самостійною фігурою і особливо до депутатів не дослухався, назустріч не йшов. А торік була ситуація, коли один з депутатів, я так розумію, звернувся до Кубракова і деяких інших посадовців міністерства з проханням посприяти у вирішені проблем за винагороду, а Кубраков звернувся до НАБУ (справа нардепа "За майбутнє" Сергія Лабазюка, — ред.). З позицій етики і сучасної ситуації він зробив абсолютно правильно. Але я вже бачив дописи в соцмережах, де його називають "стукачем".

Це, ймовірніше, додатковий чинник. Хоча не виключаю, що з депутатського корпусу в ОП були і скарги, і не тільки скарги на адресу Кубракова. Показова ситуація: коли був удар по Тріпільській ТЕС та інших енергооб'єктах, це одразу використали для критики Кубракова. Причому представники як опозиції, так і правлячої партії. Хоча там його провини, як свідчать фахівці, не було.

— Якщо повернутися до політичної складової, то про які наслідки цього звільнення можна говорити? Зокрема, чи зачепить це співпрацю з партнерами?

— Не буде ніяких великих наслідків. Комунікативно, організаційно — так, певні проблеми виникнуть на деякий період. Але наші партнери давно чудово знають, хто і як ухвалює рішення. Що можуть бути кадрові зміни в уряді теж було відомо. Відносини з партнерами у нас визначаються не прізвищем міністра, а станом війни. Залежно від конкретної ситуації хтось з кимось комунікує, контактує, але далі працюють робочі відносини. Ключові ж політичні рішення так чи інакше ухвалює президент, Офіс президента і керівництво Кабміну.

— Розділення Мінвідновлення — наскільки цю ініціативу можна вважати виправданою? Тим більше, що об'єднання Мінінфраструктури і Мінрегіону під Кубракова свого часу теж спричинило проблеми — просіла регіональна політика…

— Це Безгін (голова профільного комітету ВР Віталій Безгін, — ред.) сказав, що це призвело до провалу регіональної політики. Йому видніше, він відповідає за цей напрямок. Я думаю, що регіональна політика провалилася не через Кубракова, а тому що війна. Будемо відверті, зараз не до регіональної політики. Кардинально знизився вплив місцевого самоврядування, фактично на паузі реформа децентралізації. Вона відновиться — і значення регіональної політики знову потужно проявиться вже після війни. А зараз не це причина. Думаю, просто формально треба було знайти підстави для критики.

— А якщо оцінити не в контексті звільнення, а саме розділення Мінвідновлення на два відомства?

— Помилкою було об'єднання міністерств. Про це багато хто з фахівців говорить, я теж так вважаю. Їх справді об'єднали у мегаміністерство саме під Кубракова. Зараз його знімають — і все роз'єднують. Але саме це об'єднання функціонально, з точки зору управлінських завдань, було помилкою. Зараз її виправляють. Думаю, логіка саме в цьому.

Оці коливання — то об'єднують, то роз'єднують — ми бачимо з 2019-го року. Але насправді це було і раніше. У нас такі цикли адміністративної реформи: то об'єднують міністерства і скорочують їхню кількість, то роз'єднують, тому що потрібно або створити нові, або зробити структуру урядування більш функціональною. Це у нас було неодноразово: в часи Кучми, в часи Януковича — в перший рік його президентства і певною мірою у другий. Це відбувалося і за Порошенка, і от вже декілька хвиль за Зеленського.

— Тоді виникає наступне питання. Це велике міністерство буде розділене на два, але у нас і так вже кілька відомств без міністрів: Мінмолодьспорту, Мінкультури, Мінветеранів...

— Це дійсно проблема. Думаю, по деяких міністерствах просто чекають. Наприклад, Міністерство молоді і спорту з високою ймовірністю не буде існувати — дехто каже, що дочекаються, коли завершаться Олімпійські ігри, і його ліквідують. Це міністерство за своїм функціоналом не тягнуло на великий, міністерський статус, і його вже неодноразово ліквідовували. І зараз, коли виникла ідея скорочення кількісті міністерств, а завдання підготувати відповідні пропозиції дали ще влітку 2022-го — це міністерство було одним з перших на ліквідацію.

Щодо Мінветеранів йде дискусія. Воно теж на зараз не тягне на статус окремого. Його створили за Порошенка виключно політично, під Ірину Фріз, за американським досвідом — в Штатах це міністерство має потужну силу, туди йдуть великі фонди. Можливо, хотіли політично його і використати, але не встигли — Порошенко програв вибори. А міністерство залишилось. І зараз от в чому проблема: функціонал його обмежений, він значною мірою співпадає частково з Міністерством соціальної політики, а частково — з Міноборони. Останнє не хоче брати на себе додаткове навантаження, там своїх завдань вистачає. В перспективі повернеться велика кількість ветеранів, ними треба займатися. Тому, так розумію, спочатку були плани його ліквідувати, а зараз, ймовірно, його навпаки залишать. І треба вирішити, хто його очолить.

Щодо Мінкульту теж дискутують. Є плани ліквідації цього міністерства, його розділення — там може залишитись Міністерство інформаційної політики, а культура відійде державному агентству. Я вважаю, це теж не зовсім правильно. Тому що для України, українського суспільства, українського відродження, для виховної роботи нам треба зберігати високий статус культурної політики. І цим має займатися саме міністерство. Зниження статусу державного органу управління, який опікується культурою, призведе до зниження уваги до неї. Тому я не прихильник таких змін.

Тож так, декілька міністерств будуть певний час без очільників. Але у нас це не вперше. Нагадаю, в часи уряду Гройсмана і президента Порошенка були схожі ситуації. Відома історія з виконувачкою обов'язків міністра охорони здоров'я (Уляною Супрун, — ред.), яка декілька років була в цьому статусі. Призначити через Верховну Раду її було неможливо, тож її тримали в статусі виконувачки обов'язків. Це, я б сказав, була політична технологія. А зараз — більше ситуація невизначеності. Коли є проблеми з перспективою окремих міністерств, і тому не призначають нових міністрів. Але її треба виправляти, в нинішньому вигляді це дійсно не зовсім правильно.

— Чи можна за цих обставин говорити, наприклад, про певну кадрову або взагалі урядову кризу?

— Немає ніякої урядової кризи! У нас дуже легковажно ставляться до питання про кризу: виникають якісь проблеми — і одразу ж починають говорити, що це криза. Але що таке криза? Криза — це коли не працює відповідна державна інституція або ситуація в цій інституції створює економічну, соціальну чи політичну проблему. Наприклад, якщо у країні виникає гіперінфляція — це один з проявів економічної кризи. І це, безумовно, наслідок поганої роботи Міністерства фінансів. От вам приклад кризи.

Або коли у нас не працювали, були деморалізовані й дезорганізовані силові структури, від армії до СБУ — це кінець лютого, березень і частково квітень 2014 року, що сприяло захопленню Криму і початку сепаратистських заколотів на Донбасі. Оце криза — коли фактично не працювали одні з ключових державних інституцій.

Дуже сильні кризові тенденції в різних проявах були у 1990-ті роки — і інституційна, за певними напрямами, і економічна. Війна — це теж криза, але не внаслідок внутрішніх проблем, а внаслідок взаємин з нашим сусідом і ворогом.

Те, що зараз, — це певні типові для нас регулярні проблеми. Проблеми з кадровою політикою у Зеленського від початку. Він прийшов до влади, не маючи ні політичної команди, ні кадрового резерву. Було так і раніше, хіба в менших масштабах. І подібна ситуація у нас, до речі, знов може виникнути. Якщо одна дуже відома і популярна у країні людина в перспективі стане президентом, а у неї теж немає ні політичної команди, ні кадрового резерву.

Зеленський завжди шукав кадри, експериментував. Взагалі він у кадровій політиці достатньо рішучий: якщо кимось не задоволений, то достатньо швидко ухвалює рішення. Проблема у відсутності кадрового резерву. Але такі проблеми були і у Порошенка. Можливо, у Януковича не було — там інша була ситуація й інші проблеми. Проте це проблеми, а не криза.

А що таке урядова криза? Це, наприклад, коли уряд йде у відставку або його туди відправляють, він втратив довіру, а призначити новий уряд не можуть. І уряд "зависає" у стані виконувачів обов'язків. Саме юридично, весь уряд, не окремий міністр. І поміняти їх з тих чи інших причин неможливо.

— Тобто провисає ціла гілка влади, так?

— Так. А іноді може бути латентна криза. І у нас була така ситуація з латентною парламентською кризою, причому тягнулося вона приблизно два роки. Десь з 2017-го до середини 2019-го року. Коли у Верховній Раді реально не було парламентської більшості. І не тільки де-факто, а і де-юре. Зараз у "Слуг народу" теж де-факто немає своїх 226 голосів, і треба домовлятися, вони використовують ситуативну більшість. Але юридично в них проблем немає — у складі фракції 235 депутатів. А тоді навіть не було 226 парламентарів у коаліції. І всі про це знали. Але за рахунок різних маніпуляцій, дій Парубія і уряду, уникали підрахунку депутатів. І нічого, все працювало, великих проблем у державному управлінні не виникло. Так і зараз.

Якби у нас зараз була урядова криза, ми би вже програвали війну. Зараз складна ситуація на фронті через нестачу зброї, боєприпасів, проблем з американською допомогою, але виключно управлінськи система працює. Так, зі збоями, із внутрішніми конфліктами, але рівень проблем дещо менший, ніж навіть був до війни. Тому не бачу жодних ознак кризи.

— Будемо вважати, що це хороші новини. Останнє питання. Рішення у владі зараз ухвалюються із залученням досить обмеженого кола осіб. І чи не складається у нас ситуація, коли громадянське суспільство втрачає вплив до, скажімо, умовного церемоніального рівня?

— Абсолютно не погоджуюся! Ситуація не така одномірна. Десь вплив громадянського суспільства обмежений, але це більше пов'язане з війною. Десь навпаки. А от чий вплив у нас значно зменшився і став суто номінальним, то це вплив опозиції. Тут можна точно сказати про радикальне зменшення впливу на ситуацію в парламенті, на уряд, на суспільну ситуацію. Зараз найбільший рівень недовіри саме до лідерів парламентської опозиції, а не до представників влади, як це не парадоксально. Такого ще не було. І досить часто роль опозиції виконує саме громадянське суспільство.

Хто ініціював найбільш резонансні антикорупційні скандали, які призвели, до речі, до кадрових змін, зокрема у Міністерстві оборони? Громадянське суспільство — журналістські розслідування, активна позиція громадських організацій. Якраз засоби масової інформації, журналісти, громадські активісти, особливо волонтерські організації, активно впливають на різні напрями політики, особливо оборонної. Вони її не визначають, але коли виникають певні проблеми, громадянське суспільство дуже потужно себе проявляє. Іноді, мені здається, навіть надмірно як для умов війни.

Тому я не погоджуюся, що вплив громадянского суспільства зменшився. Безумовно, війна на нього впливає, у довоєнний час вплив був більший. Дуже потужний вплив громадянського суспільства був після Майдану — у 2014-2015 роках. І періодично це проявлялося в різних формах в різних ситуаціях. А зараз він певною мірою обмежений, хоча, знову ж таки, більшість кадрових рішень у нас значною мірою були наслідком активної позиції громадянського суспільства. Це стосується і змін у Міністерстві оборони, і раніше в Міносвіти, і певною мірою у Міністерстві культури.

Кому в нас довіряють найбільше? Збройним силам України, державним інституціям, які пов'язані зі спротивом агресору, і волонтерам. Високий рівень довіри до волонтерів — це теж ознака довіри до громадянського суспільства, але до тієї частини, яка активно проявляє себе саме в контексті війни.

Наведу конкретний приклад. Йдеться про таку проблему, як вибори під час війни. Восени минулого року це була дуже дискусійна проблема. І саме позиція громадянського суспільства, громадська думка вирішальним чином вплинули на те, що президент погодився, і це було закріплено і в політичній позиції парламенту, що не можна проводити вибори під час війни. І справа не тільки в законі. Там був і спільний лист представників понад 200 громадських організацій та аналітичних центрів, всі опитування громадської думки показали, що люди проти, і президент змушений був з цим рахуватися. Хоча частина його команди, наскільки мені відомо, наполегливо йому радила вибори все-таки провести, як мінімум президентські.

А от вплив парламентської опозиції мінімальний. Найменший, мабуть, за весь час незалежності. І дуже незрозуміла ситуація з місцевим самоврядуванням. В умовах війни його повноваження, зокрема фінансові, певною мірою обмежені, створені воєнні адміністрації. І там, де сильні мери і є гроші у громадах, місцеве самоврядування може бути помітне. А де грошей немає або слабкі керівники, то бачимо провал. Так що війна і воєнний стан, безумовно, сильно вплинули на діяльність різних політичних і суспільних інституцій, але в цілому із громадянським суспільством, я вважаю, проблем немає.

Підписуйтеся на нас в Telegram телеграм, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими

Політика, 15.05.2024 10:00