Історія незалежної України, на жаль, багата на невдачі, помилки і поразки. Але разом з тим наша держава за 32 роки незалежності мала чимало успіхів та перемог, перш за все — над російським імперським сусідом. Про п'ять головних, на нашу думку, перемог України — у новому матеріалі.
До складу української Автономної Республіки Крим входить невеличкий острів Тузла, розташований у Керченській протоці. Колись це була коса, яка сполучалася із таманським, російським берегом протоки. Після сильного шторму 1926-го Тузла стала островом, а 1941-го цей острів був переданий до складу Кримської АРСР, яка за 50 років стала частиною незалежної України.
Росіяни хотіли повернути Тузлу ще в 90-х, а у вересні 2003-го раптом почали будувати дамбу від території Краснодарського краю до острова. Офіційно вони пояснювали такий крок тим, що, мовляв, намагаються захистити своє узбережжя від штормів і розмивання. Однак усі розуміли, що це лише привід для тиску на Україну — тим паче, саме в цей момент президент нашої країни Леонід Кучма перебував із закордонним візитом аж у Латинській Америці.
Острів Тузла. Фото з соцмереж
Крім того, приналежність Тузли до України означала, що судохідна частина Керченської протоки є повністю під контролем нашої держави, а цього Росія не хотіла допустити. Саме тому, до речі, відмовлялася від демаркації кордону на цій ділянці.
Україна тоді відреагувала несподівано (для росіян перш за все) жорстко. Леонід Кучма терміново повернувся до України, українські дипломати натякнули американським колегам, що Росія порушує статтю 6 Будапештського меморандуму. Крім того, на Тузлі була відкрита прикордонна застава (хотіли навіть населений пункт заснувати), куди прибув особисто президент. А ще, за неофіційною інформацією, Кучма наказав відкривати по російській техніці, що насипала дамбу, вогонь у разі, якщо росіяни перетнуть лінію держкордону.
І після цього Володимир Путін здався, погодившись на переговори. Це була перша серйозна геополітична перемога України над Кремлем. Перша, але далеко не остання, бо за рік російський диктатор отримав значно болючіший удар.
Російська влада постійно намагалася затягнути українську до своєї орбіти. Після того, як Леонід Кучма, вигравши вибори-1999 на проукраїнському, прозахідному електораті, змінив свою риторику на більш патріотичну, призначив прем'єром Віктора Ющенка — Кремль почав будувати плани помсти. І головною подією цього плану мали стати вибори президента України 2004 року.
Тепер уже навряд чи у когось є сумніви, що тодішній кандидат від південно-східної, русифікованої частини України — прем'єр-міністр Віктор Янукович — перебував під контролем Кремля та ФСБ уже тоді, перед початком передвиборчої кампанії — 2004-го. Росія відверто підтримувала Януковича, Путін приїздив до Києва, мав ефіри на провідних українських телеканалах (зараз це неможливо уявити — пряма лінія Путіна на укрТБ), де агітував за свого кандидата.
Крім того, було здійснено замах на головного опозиціонера, екс-прем'єра Віктора Ющенка. Здавалося, кремлівський план таки буде втілено у життя за допомогою потужного адмінресурсу та тиску силових структур на усіх, кого тільки можна. Але коли одіозний голова ЦВК Сергій Кивалов, який за свою роботу на тих виборах отримав промовисте прізвисько "Підрахуй", оголосив результати другого туру (за якими прогнозовано "переміг" Янукович) — на центральній площі країни, Майдані Незалежності, уже стояли палатки протестувальників.
Помаранчева революція, 2004 рік. Фото: Музей Революції Гідності
Той Майдан (саме з 2004-го це слово стало окремим поняттям, яке означало великий, всеукраїнський протест проти злочинних дій влади) обійшовся без крові. Але зумів перемогти. Янукович не мав усієї повноти влади, а Кучма відмовився грати на боці Москви. Тож, коли Верховний Суд ухвалив рішення про переголосування другого туру (так званий "третій тур") — Янукович, який, за підрахунками Ківалова переміг у 2,9%, прогнозовано і розгромно поступився Ющенку. На чесних виборах за нього проголосувало не 49,6% виборців, а лише 44,2 — тоді як проукраїнський, помаранчевий (саме від кольорів кампанії Ющенка революція отримала свою назву) кандидат набрав 52%.
Пізніше стало зрозуміло, що таким чином українське суспільство і патріотично налаштована частина українського політикуму вберегли Україну від долі, схожої на долю Білорусі — фактично колонії кремлівської імперії. Але Путін через дев'ять років вдався до ще однієї спроби.
Восени 2013-го Україна мала підписати Асоціацію з Євросоюзом, що чітко означало курс на європейську інтеграцію нашої держави. Причому за Асоціацію усі весну та літо агітувала партія влади, проросійська Партія регіонів. Володимир Путін не міг цього стерпіти — і, викликавши Віктора Януковича на переговори, домігся від того відмови від підписання Асоціації на саміті у Вільнюсі.
Це спричинило бурхливу реакцію активної частини суспільства — у центрі Києва знову з'явився Майдан. Але цього разу ситуація була значно серйозніша. У ніч на 30 листопада 2013-го міліція (нині не існуюча силова структура, місце якої зайняла реформована і частково створена заново поліція) побила студентів-протестувальників на Майдані Незалежності. Після цього боротьба із владою зайшла уже надто далеко, аби а) зупинитися, б) вимагати лише підписання Асоціації.
Але і Янукович, за спиною якого стояла ФСБ, здаватися не збирався. Майдан не розходився, бився із силовиками — і у січні в центрі Києва почали гинути люди. Найстрашнішими стали три дні в самому кінці Революції Гідності — 18-20 лютого 2014-го. Тоді загинуло настільки багато людей, що їх назвали Небесною Сотнею.
Але Майдан знову переміг, Янукович утік, а наступний президент України Петро Порошенко підписав Асоціацію з ЄС, а згодом і добився для громадян України безвізового режиму із країнами Євросоюзу.
Фото: Київська міська рада
Не втримавши владу руками Януковича, Путін розпочав справжню війну проти України, анексувавши Крим і захопивши частину Донбасу. Але нова українська влада, витягнувши державу із прірви дефолту (президент-утікач практично повністю розграбував державний бюджет), надалі зайнялася процесом дерусифікації та декомунізації публічного простору. В результаті Україна із фактичної колонії РФ почала перетворюватися на сучасну європейську державу. І одним із найважливіших кроків стала поява власної, законної і канонічної православної церкви.
Головною православною структурою на території України була так звана "Українська православна церква" (Московського патріархату) — самоврядна церква в складі Російської православної церкви. УПЦ МП називали найбільшими фактором впливу Кремля на українських громадян, тож поява власної, української церкви, яка б мала на меті розбудову власної країни, а не підпорядкування її чужій — було життєво необхідне.
Перші спроби створення такої канонічної структури на базі самовизнанрої Української православної церкви Київського патріархату (її створила частина українських ієреїв 1992-го після того, як тодішній патріарх Московський відмовився надати Україні автокефалію, тобто церковну незалежність) були зроблені ще за президентства Ющенка. Але тоді велика кількість і громадян, і політиків була проти такого кроку. Після подій 2014-15 років українці почали змінювати своє ставлення. До того ж постмайданна влада цілком і повністю була за створення української церкви.
Тож після низки переговорів із Константинопольським патріархатом його очільник, Вселенський патріарх Варфоломій І, переконавшись у тому, що політичне керівництво України готове до підтримки нової церкви — фактично дав відмашку на її створення. 15 грудня 2018 року у Києві відбувся об'єднавчий собор нової Православної Церкви України, до складу якої увійшли дві неканонічні церковні структури, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква, а також частина представників УПЦ МП.
Предстоятелем ПЦУ був обраний митрополит Епіфаній. І він же 6 січня 2019-го отримав з рук Вселенського патріарха томос про автокефалію Православної Церкви України. ПЦУ стала 15-ою офіційно автокефальною (незалежною) церквою світового православ'я. На сьогодні, за менш ніж п'ять років існування, вона отримала визнання уже чотирьох інших церков, а ще три фактично визнали існування ПЦУ.
Фото: Духовний Фронт України
Крім того, попри те, що велика кількість парафій досі не перейшла із "УПЦ МП" до ПЦУ — саме Православна Церква України є найбільшою церквою України за кількістю парафіян. 2022 року різні соціологічні організації давали майже однаковий результат — 75-78% православних українців назвали себе вірянами саме ПЦУ. Україна отримала свою власну церкву, а російський вплив у цій царині невпинно зменшується, особливо після початку повномасштабної війни.
У лютому 2022 року Володимир Путін, зрозумівши, що і Володимира Зеленського, як перед тим Петра Порошенка, не вдасться схилити до капітуляції, вдався до останнього можливого кроку — повномасштабного вторгнення. Метою диктатора було захопити Київ за кілька днів і поставити там маріонеткову владу, яка б відмовилася від усіх євроінтеграційних процесів та потягла Україну до Митного союзу та ОДКБ (організацій, створених Росією спеціально для повторного поневолення колишніх колоній).
Цей план провалився, росіяни навіть змушені були відійти за межі України у північних областях, зокрема, у Київській. Але головний удар російські окупанти отримали на початку вересня, коли після періоду відносного затишшя Сили оборони України почали несподіваний контрнаступ на позиції російських військ у Харківській області.
За першу ж добу контрнаступу, з 6 по 7 вересня, ЗСУ просунулися аж на 20 кілометрів у напрямку окупованих міст Куп'янськ та Ізюм. А уже 8-го українська армія звільнила перший значний населений пункт на окупованій території Харківської області — місто Балаклію.
Надалі Збройні сили України звільнили практично усю території Харківщини, зокрема, міста Ізюм та Куп'янськ, а також Лиман та Святогірськ у Донецькій області. Цей контрнаступ завдав дуже серйозного удару по імперських амбіціях — як військового, так і перш за все політичного. Кремль саме оголосив про майбутню анексію чотирьох регіонів України (Донецька, Запорізька, Луганська і Херсонська область) у повному обсязі, аж тут ЗСУ повернули собі під контроль частину територій, на які зазіхнув Путін.
Фото із соцмереж
Після Харківської операції стало зрозуміло, що російська армія — ніяка не "друга армія світу", що вона успішно підтвердила через кілька місяців на іншій ділянці фронту, ганебно втікши з Херсона (який на той момент уже "назавжди" був вписаний в Конституцію країни-агресора). Так окупанти втратили єдиний захоплений ними після 24 лютого 2022 року обласний центр України.
Успішні контрнаступальні дії ЗСУ призвели до того, що головною подією наступного, 2023 року став уже не новий наступ російської армії, а контрнаступ Сил оборони України на південному напрямку, де до Дня Незалежності українські війська досягли серйозних успіхів, фактично проламавши у кількох місцях ешелоновану оборону окупантів.
Підписуйтеся на нас в Telegram 
, щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими
