"Як раніше вже не буде": психолог ЗСУ про виснаження, стрес і виклики після війни

Кожен із нас уже довгі роки живе у реальності війни — навіть якщо ми не на передовій. Ми навчилися триматися, звикли до сирен, до новин про обстріли, до втрат і до постійної напруги, яка не зникає з перших днів повномасштабного вторгнення. Війна триває довго, виснажує і змінює нас.

Але як залишатися людиною, коли навколо — хаос і невизначеність? Як не втратити себе, коли сили вже на межі, а інші потребують нашої підтримки? І як ветеранам після всього пережитого знайти шлях назад до мирного життя?

Про це TrueUA поговорив із військовим психологом із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрієм Козінчуком, який щодня працює з тими, хто пройшов найважче — і продовжує боротися вже в середині себе.

— Почнімо нашу розмову з невеличкого знайомства. Розкажіть, хто такий військовий психолог і як ви прийшли у цю професію?

— Психолог — це той, хто працює з людьми. Це може бути дитячий, шкільний психолог. Може бути психолог, який працює з онкохворими. Військовий психолог — це той, хто не просто працює з військовими, а ще й служить. Тобто виконує накази, але суть та ж — психічне здоров'я, підняття морально-психологічного стану, стійкості — все, що пов'язане саме з душевними переживаннями.

Від інших фахівців цього напрямку військовий психолог відрізняється, мабуть, роботою в жорсткій військовій ієрархії. Аби стати військовим психологом, необхідно не просто працювати з військовослужбовцями. Такий психолог ще й служить у війську, має посаду, звання тощо. Тому це офіцерська посада зі всіма наслідками. У мене спершу було велике бажання стати військовим. Але я — гуманітарій, а більшість військових професій — технічні. І дуже небагато є спеціальностей гуманітарних — їх всього чотири. Хоча, можливо, зараз і більше, адже з'явилися міжнародники. Це юрист, політолог, перекладач і, власне, психолог. І так я вирішив стати психологом. Наче і пальцем в небо, але пішло-поїхало…. Це було задовго до війни. 2002 року я вступив до вишу, а прийшов у професію 2007 року — до того, як це стало мейнстримом. Наскільки це можна назвати взагалі мейнстримом.

— Як війна змінила вашу роботу і, зокрема, ставлення до неї? 

— Мої уявлення про роботу військового психолога на війні й те, як воно було насправді — це радикально різні речі, не в сеесі краще чи гірше, а в тому, що стосується якихось обов'язків. Є речі, які мені досі диковинні, і я не погоджуюся з ними. Наприклад, робити службові розслідування, заповнювати мільярд сторінок документації, підпорядковуватися людям, які уявлення не мають, що таке психологія, бо "десь чув, десь щось бачив". Але врешті-решт не зупиняємося і працюємо для людей, для особового складу.

Трохи складнувато, адже сама професія передбачає величезні зусилля над своїм власним ресурсом: тобто я маю бути відпочившим, виспаним, в ресурсі, в потоці, але нічого з цього немає, тому що твій підрозділ десь щось робить. Можна довго з цього скиглити, а можна зробити цукерку.

З усіх професій мені невідома якась країна, яка б досягла супер-мега, неперевершеного досягнення у військовій психології там, де була або зараз є війна. Люди беруть участь в бойових діях, і не можливо, аби вони воювали й при цьому у них було все прекрасно, не було виснаження, випадків суїциду або суїцидальних намірів, де було б відсутнє насилля, зокрема й домашнє. Тобто все це є. Наша задача — зробити так, щоби воно було меншим у відсотках.

— На якому рівні, на вашу думку, сьогодні в Україні перебуває військова психологія? Наскільки вона у нас розвинена?

— Мабуть, на такому ж, як і штучний інтелект. Тобто вона розвивається, але ще не досягла якогось високого рівня. Психологію всі бояться, як і штучного інтелекту. Якщо на вищому рівні вже визнали, що психологія потрібна для виконання задач, щоби ми просто зберегли себе, то на середньому це поки не досягається. Тобто ми динамічно розвиваємося, адже 10 років тому це було бозна-що, а зараз, може, не всі погоджуються, але усвідомлюють, що у низці випадків потрібна допомога і підтримка фахівця.

Ще трохи дикості у нас є в таких речах, як: "Я краще почитаю гороскоп, розкладу ТАРО, подивлюся на гущу кави, аніж запитаю у фахівця поради". Ну і знову ж таки, можна подивитися в Інтернеті — зараз чимало реклами психологічної допомоги, чатів, гарячих ліній, ботів тощо. Тобто є купа всього, питання в тому, наскільки людина цього хоче. Бо комусь не подобається формат, хтось хоче, аби психолог до нього йшов і просив: "Хочеш психологічної допомоги?" А так не працює. Власне, є над чим працювати. Мене не влаштовує формалізація: "Ми дали вам посади — працюйте". На жаль, усвідомлення до всіх щаблів військового управління ще не дійшло, і наслідки з цього всього будуть.

— Чи спостерігається сьогодні дефіцит військових психологів на фронті?

— Мені невідома статистика, але, думаю, ця інформація не є таємною. Можна зробити запит в Центр психологічної підтримки персоналу Збройних сил. Як на мене, "недостатньо" стосується не так кількості, як якості. Не можу сказати, що нічого не робиться, але мені б хотілося б більше навчання, адже якщо ви сьогодні закінчили виш, уже завтра ваші знання застарілі. Не вистачає якихось практичних досліджень. Ті дослідження, якими ми користуємося, мають британське, американське коріння. Китай почав працювати потужно у цьому напрямку. Останні дослідження, абсолютно науково обґрунтовані, були саме китайські. Раніше ми могли посміятися над якістю, зараз уже не надто смішно. Тому тут відповідь трохи двояка.

Не можу сказати, що їх немає, але хотілося б якіснішого підходу. Власне, чому ми не готували військових психологів пачками? Випускалося від 10 до 40 фахівців на рік — із них, бодай, аби половина доходила до війська. Хтось йшов у бізнес, хтось — ще на якусь приватну практику, і зараз на ці посади приходять знову ж таки люди гуманітарної сфери.

Нині кар'єрна сходинка психології у війську досить куца. Тобто якщо ти хочеш рости у психології, ти не можеш займатися з людьми, а будеш в будь-якому випадку займатися статистикою, кар'єрою інших людей, грубо кажучи, організацією. Важливо розділяти управління й пряму залученість у фах. Ось у Третьому армійському корпусі, як мені відомо, єдина в цьому питанні команда, у моїй бригаді більш-менш, але, власне, у підрозділах тих колег, з якими я спілкуюся, якогось єдиного підходу не виділяють.

— Зважаючи на те, що для багатьох звернення до психолога все ще видається "дивним", як, на вашу думку, багаторічна війна змінює нас — навіть тих, хто фізично перебуває в тилу?

— У тому й суть психіки, що тобі необов'язково треба їхати на фронт для того, аби отримати психотравмуючу подію. Є поняття стрес — це така штука, яку ми бачимо щодня. Ми прокидаємося — це стрес, ми сваримося з коханою людиною — це стрес. Б'ємось мізинцем ноги об меблі — це стрес, але це все можна пережити. Є поняття "дистрес", тобто такі стресогенні фактори, які без наслідків не пройдуть. Ми втрачаємо людей, втрачаємо землі, помешкання, нам страшно. Або, наприклад, мама може нормально переживати обстріли, але вона надто переймається за дитину, і у тієї така ж проблема — вона бачить, що мама стресує, і нервується сама. Навіть якщо людина в тилу — це не означає безпеку. Когось стрес мобілізовує, хтось каже: "Так, я не можу сидіти, мені треба волонтерити, донатити в Збройні сили, тікати за кордон". Тобто на щось він мотивує. Інший варіант, навпаки, це ступор, деградація, ескапізм — тобто втеча у якийсь власний створений світ. І це може бути не просто бульбашка, а залежність — алкоголізм, наркоманія, лудоманія, перегляд коротких відео годинами... Бо "тобі там зрозуміло все, а світ тебе не розуміє".

Це може бути паніка, або фобії. Палітра надзвичайно різноманітна. Нараховується близько 2% людей, яких це не торкає. Тобто ми не говоримо зараз про 98%, яких це якимось чином змінює. Знову ж таки, у психології не часто кажуть про мінуси чи плюси, говорять про особливості. Тобто якась людина навпаки — знайшла професію, створила стосунки, тому що в них їй безпечніше. Або людина створила себе, тому що стрес був поштовхом до цього. Але те, що можна казати зараз про всіх, це, мабуть, емоційне вигорання й хронічна втома, яка вже не залежить від того, спала людина чи ні. Ми просто перебуваємо в очікуванні новин, обстрілів, вимкнень світла, якихось таких комунальних проблем, порушенні взаємостосунків із соціальним світом тощо. Людина перебуває у постійному напруженні —  фізичному, емоційному, соціальному. Уявіть, що маєте гантелю на один кілограм, але ви 15 годин поспіль її підіймаєте — у вас рука відвалиться. Те ж можна казати зараз і про психіку.

— Ми часто чуємо фразу "головне — вижити". Як зробити так, щоби режим виживання не перетворився після війни на спосіб життя?

— Ти не зможеш жити прекрасно, якщо поряд є небезпека. Уявімо, коли не просто тривога, а триває обстріл вашого мікрорайону, і ви вирішили повчити англійську мову… В такому випадку зосередитись неможливо, адже мозок блокуватиме це. Коли небезпека минає, мозок дуже поступово повертатиметься у звичні стани. Чи ситуація: боєць, який щойно вийшов з передової, помився, переодягнувся і пішов у кіно на якусь романтичну комедію. Він не зможе насолоджуватись режисерськими екзерсисами.

Тому нам варто навчитися виживати. Виживання — це ж не про вогонь у дощ розвести, а про організацію свого розпорядку дня, графіку дітей тощо. Як тільки у нас ця зовнішня небезпека мине, збережуться навички виживання на все життя. І нам тоді треба буде наново вчитися, якимось чином жити, відпочивати, любити. Найгірше, що нам важко буде навчитися, на жаль, мабуть, це моя суб'єктивна думка — довіряти. З початком повномасштабного вторгнення багато людей розраховували на допомогу найкращих друзів, кумів, родичів тощо. У тих теж якась ситуація була, і вони, можливо, не змогли допомогти, інша людина інтерпретує це як зраду, байдужість. Можливо, так і було. І, як це часто буває, допомогли випадкові люди. От після такого навчитися довіряти важко, але це можливо, адже наш мозок дуже адаптивний.

— А як людині повернути або напрацювати здатність довіряти? Які підходи чи практики можуть допомогти відновити довіру після пережитих травм?

— Це починається із визнання того, що мені це треба. По-іншому неможливо. Поки людина із зайвою вагою не визнає, що з цим проблема, то вона нічого не робитиме. Токсична жінка, яка вісім разів розлучена, має визнати, що її взаємостосунки з чоловіками, мабуть, не дуже хороші. Керівниця, від якої тікає персонал…. Ну і таких прикладів безліч. Все починається з визнання — нам треба буде це, інакше стосунки з іншими будуть дискомфортними. По-друге, знаходити таких же людей, які потребують довіри, взаємостосунків.

Ми навчимося це робити, коли будемо про це говорити прямо, а не натякати. Тоді люди здивуються, наскільки це є потребою й інших, наскільки можна отримувати насолоду від того, що наші стосунки екологічні, що ми можемо просто довіряти, пробачати, говорити про свої невдоволення ненасильницьким шляхом.

— Багато людей про це мовчать сьогодні…

— Але вони мовчать вербально, не говорять про це, хоча всередині них війна. Там вибухи, там дрони літають всередині, жах просто. І визнавати такі речі дуже класно, це така соціальна терапія. Хірург би сказав "соціальна хірургія", ампутація чогось поганого, електрик би казав "підключення мережі довіри". Кожен інтерпретує по-своєму, а я ось так. Повторюся: ми не зможемо покращити, змінитися, не визнавши, що чогось не вистачає. Адже, коли ми прийдемо до магазину і мовчатимемо, то нас не зрозуміють, і так підемо без отриманого.

— Багато військових повернуться з фронту з різним ступенем психологічної травми. Які найсерйозніші виклики їх чекатимуть у мирному житті? І що, на вашу думку, буде найважчим у процесі адаптації?

— Ну є така теорія, що вони не повернуться до попереднього життя, воно знищене. Можна створити тільки нове життя, яке не матиме нічого спільного з попереднім, й відновлювати щось нове. Навіть з тими ж людьми, з якими вони перебувають в стосунках, потрібно наново відновлювати зв'язок. Цінності змінилися ж, змінилися якісь речі. Наприклад, середньостатистичний чоловік 35 років. Якщо раніше для нього важливо було мати найновіший смартфон, більш-менш нормальну машину, жінку поряд гарну, то нині воно взагалі все не має ніякого сенсу. Адже сенс в іншому: в самому житті, взаємостосунках. І після тих всіх втрат, які військовий отримав, давити на новий телефон, чи марку автомобіля, не матиме ніякого сенсу.

Тому треба буде вибудовувати щось нове. З чим людина зіштовхується? Знову ж таки з розчаруванням. Тому що деякі військовослужбовці мали дуже чітку позицію. З ким вони спілкуються? Рідні, інші військові, волонтери, фонди тощо. І таке враження, що всі тебе підтримують в тилу, працюють 24/7, щоби тобі генератор чи зимову гуму на фронт прислати, або полікувати твого побратима… А коли приїжджаєш додому, то бачиш зовсім інше. І в моїй сентенції немає ніякої критики зараз тилу. Я точно знаю, що ми не стали на військові рейки, і я не хотів би зараз казати, що "Як вам не соромно у мирних містах". Ні, просто уявлення таке є. Але, коли приїжджаєш і бачиш, що це не так, в голові виникає конфлікт світів. Хтось розчаровується, хтось агресує, хтось знову їде до своїх побратимів, волонтерів, рідних. А хтось нападає з претензіями, що може бути дуже шумно, навіть з порушенням закону. Але треба прийняти, що світ ось такий — він не несправедливий чи поганий, а має таке реалістичне забарвлення.

Наша задача буде, як і на війні: пристосуватися, адаптуватися і зайняти свою нішу. Більшість військових не з народження в армії. До повномасштабної війни це були інженери, водії, електрики, айтівці тощо. Але ми пристосувалися. І тут треба буде так само, хоча період адаптації видасться найскладнішим, адже військовим потрібно пристосуватись до цивільних, а цивільним — до військових. І всім нам треба буде звикнути до нового життя.

Це як перший рік подружнього життя: раніше пара зустрічалася, була романтика, піднесення, а коли почала жити разом, то з'явилися "шкарпеточки", незакручена зубна паста, вона готує кашу не як мама тощо. І тут або розуміння і звикання, або розрив.

— Як суспільство може підтримати військових, які повертаються до цивільного життя, і зробити це так, щоби не вдавати, ніби "все як раніше"?

— Так, бо "як раніше" вже не буде. Суспільству, по-перше, треба впоратися зі своїми проблемами. Якщо ви живете в Ужгородському районі Закарпатської області, це означає, що у вас немає проблем. Вирішуйте їх. По-друге, не тягніть військового на свою сторону, не кажіть, як краще, не критикуйте, а створіть такий майданчик, де ви можете поспілкуватися, підтримати одне одного. Не беріть багато на себе, якщо у вас немає відповідних ресурсів, знань, навичок. Майте якусь конкретну ціль, якій можете слідувати, і робіть те, що можете. Ну і піклуйтесь про свою безпеку, тому що вам теж може бути страшно. Якщо вам страшно, а ви йдете до військового і розказуєте, як йому жити, то після цього вам стане ще страшніше.

Відповідаючи, як зробити так, аби після повернення з фронту військовому було добре й він відчував безпеку, подумайте, чи вам самим безпечно? Створіть безпечні території. Безпека — це не про систему ППО у дворі біля колодязя, а про відчуття захищеності. Коли поліція культурно спілкується, влада дотримується обіцянок, ну і люди загалом привітні. Але нам до цього ще дуже далеко.

— Що ви можете порадити родинам військових щодо спілкування з близькими, які повертаються з фронту? Як говорити з ними та слухати так, щоб не травмувати й не чинити тиску?

— Все те ж — спочатку ми переймаємося собою. Запитуємо, чи в мене все окей? Якщо у вас є дійсно проблеми, варто спочатку вирішити із собою. Тому що переважна більшість конфліктів виникає тоді, коли тривожна людина перекладає свої переживання на близького. По-друге, не змушуйте іншого щось робити й поважайте його право на простір. До прикладу, військовий, який під час війни жив у бліндажі, або у найманій на десятьох квартирі, чи користувався машиною з побратимами, нарешті приїжджає додому, а на нього всі накидаються. Мама, дружина, дочка, кум — всі хочуть чимось вгодити, а він просить одного — тимчасової ізоляції. І ось тут виникають непорозуміння, бо, наприклад, дружина починає думати, що така поведінка свідчить, що, можливо, він має іншу жінку, а ще якщо начиталася різного у мережі…

Тому виділіть якийсь період на адаптацію, звикайте один до одного, спробуйте запросити на побачення, навіть якщо ви разом вже 17 років, але не тисніть. Насолодіться естетикою свого чоловіка, дружини постарайтеся не стільки говорити, як слухати, але не тисніть щосекунди: "Ну скажи мені щось. Чому ти зі мною не хочеш розмовляти?" Просто побудьте разом, без якихось різких рухів. Запитайте у партнера/сина/батька, чого йому б хотілося, покажіть, де їжа і відійдіть на безпечну дистанцію. Людина після повернення з фронту від місяця до півроку має адаптовуватись.

Ще є такий страх у близьких, що військовий після повернення з фронту нічого не захоче робити. І вже на другий день перебування вдома починається тиск: "Ну що, йдеш на роботу? Я чув/чула на заводі є посада охоронця, вони візьмуть ветерана". Не тисніть. Дайте людині відпочити місяць, після цього поцікавтеся її планами на життя. Відповідь може здивувати, бо стається, що людина радикально хоче змінити свою професію.

— Але тут виникає інша проблема — різниця в оплаті, порівняно з тим, скільки військовий отримував на фронті.

— Так, адже люди безпосередньо в зоні бойових дій отримують близько 100 тисяч гривень, а приїжджають додому — і їм пропонують "чудову" роботу на 16 тисяч гривень. І відбувається дауншифтінг, який може тиснути. Тоді людина починає думати, як їй жити далі. Але це треба вирішувати на урядовому, системному рівні. Однак психологів сюди не надто запрошують. Та це не про критику, а про моє відчуття відсутності якогось рішення. 

Що стосується комунікації, якщо ви не вмієте цього робити зі звичайними людьми, то і з учасником бойових дій це буде складно. Тому запитайте себе: "А як я взагалі комунікую? Чи не надто я токсичний? Чи не виходить з мене якась пасивна агресія?" На початковому етапі важливо навчитися комунікувати з найближчими цивільними.

— На жаль, багато наших військових переживають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Що це означає у повсякденному житті для самої людини та її близьких? І які дії допомагають із цим впоратися чи принаймні полегшити стан?

— Це трохи така журналістська калька, що багато хто страждає на ПТСР. Але де статистика? Статистики у нас немає. У нас є статистика американська й ізраїльська. Вони там розрахували по діагнозах. У нас зараз з діагностикою не все окей. Можливо, я не знайшов, але треба знати, скільки людей у нас у відсотках страждають на ПТСР.

Посттравматичний стресовий розлад — це психічне набуте захворювання, яке відбувається внаслідок переживання людиною психотравмуючої події. Психотравмуюча подія для кожного різна. Це може бути втрата рідної або близької людини, якась страшна ситуація, яка накладається на себе й пов'язана зі страхом смерті, каліцтва, полону, якихось інших страшних речей. Вона відбувається не одразу, тому і назва така "посттравматична". Після завершення психотравмуючої події може пройти місяць, три, півроку, два роки…

Є рідкісні випадки, коли ПТСР може виникати через 10 років після закінчення психотравмуючої події. Оскільки це психічне захворювання, воно внесено у протокол DSM (Diagnostic and Statistical Manual — Посібник з діагностики психічних розладів, — ред.) і входить до Міжнародної класифікації хвороб. Воно проявляється через нав'язливі стани: "Всюди небезпека, мене хочуть вбити". Напруження настільки серйозне, що можуть провокувати порушення сну, головні болі, флешбеки — коли ти в реальності ніби бачиш речі, які з тобою були саме під час цієї психотравмуючої події. Тобто ситуації в минулому накладаються на теперішні. Це може бути заміна органів чуттів. Наприклад, коли хтось смажить м'ясо, а людина відчуває запах обгорілого побратима. Або, наприклад, коли свистить чайник, а тобі здається, що це міна. Всі ці речі дуже напружують, і внаслідок зміни поведінки може виникати агресія, або навпаки апатія.

— А як діяти, якщо у людини все ж є систематичні проблеми?

— Все, що я назвав може бути і у здорової людини. І стається, коли людина, наприклад, загресувала на когось, інші починають: "О, ПТСР, контужений!" Тому питання ПТСР одразу ж віднесемо до діагностики. Хороша новина — ПТСР лікується: як медикаментозними препаратами, так і терапією — індивідуальною, а ще краще груповою. Що нам треба знати? ПТСР — це від 5 до 10% людей. Тобто у переважної кількості людей, які пережили психотравмуючу подію, психіка не застрягне, а все-таки витіснить цей ПТСР, його просто не буде.

Якщо у людини спостерігаються симптоми ПТСР, їх необхідно діагностувати. У нас вважають, що відвідування психіатра завершиться гамівною сорочкою, транквілізаторами й станом "овоча". Але, людоньки, 2025 рік надворі. Сьогодні ніхто не примушуватиме до діагностики без вашого дозволу. До речі, переважна більшість пацієнтів психіатричних клінік добровільно ними стали. Тобто за рішенням в суду хіба що там когось покладуть до лікарні, якщо ця людина несе суспільну загрозу. Немає такого: "На тобі таблетку від ПТСР, приймати двічі на добу". Це комплекс. Тому важливо знайти свого психіатра. Я знаю декількох людей, у яких був ПТСР, але вони прекрасно функціонують, це був складний етап до лікування, але після цього все супер. Але дайте мені будь-яку людину, і скажіть, що у неї все окей.

Тому ПТСР — це така собі калька, стигма, я б навіть сказав. Кому людина з ПТСР зробить найважче? У більшості випадків собі. Але значно більше людей, які не звертаються до профільного лікаря, аби розв'язати свою проблему. Ну і знову ж таки є інша сторона медалі, коли перелякані лікарі просто пишуть в медкарту "ПТСР" — і це не відповідає дійсності. Тому психоедукація в наших руках — вивчайте, що це таке.

— А що має насторожити, якщо підозрюєш у близької людини ПТСР? Які поведінкові чи емоційні сигнали свідчать про те, що пора звертатися до спеціаліста?

— Їх небагато, але вони є. По-перше, це систематична зміна настрою, тобто людина понад два тижні перебуває в пригніченому настрої. Це нормально бути не в настрої день-два. Нормально, якщо зміни настрою зумовлені особливостями організму, як-от ПМС у жінок. Але якщо це спостерігається понад два тижні — це дзвіночок. Другий дзвіночок — це реактивність, або ж стан якоїсь агресії: коли постійний, або невмотивований сміх. Будь-який вид залежності — лудоманія, алкоголізм, психоактивні речовини — також є сигналом.

Це все свідчить про те, що з людиною варто поговорити: "Якщо хочеш, ми можемо разом сходити до спеціаліста. Хоча би проконсультуватися, аби дізнатися, що воно таке". Завантажити якийсь легальний у нашому регіоні додаток з приводу цих станів. Якщо нічого з цього не працює, людина може піти у ветеранський простір. Наприклад, в один із підрозділів Міністерства у справах ветеранів, де можна проконсультуватися з фахівцем.

— Як українцям, які живуть у постійному стресі через обстріли й воєнні дії, зберігати внутрішній баланс і знаходити для себе точки опори?

— Це буде неприємно, але дисципліна. Нам треба навчитися піклуватися про себе, тому що це фізіологія. Психологія — прекрасна наука, рекомендую, але біологія була перша. Сон — мінімум шість годин. Якщо у вас була безсонна ніч через обстріли чи з інших причин, то наступну потрібно провести у максимальному відпочинку. Харчування, достатня кількість води тощо. Далі — це соціальні аспекти: піклуйтеся про людей, які поруч, і дозволяйте піклуватися про вас. Ну і, звісно, професійне: відповідайте собі на питання, хто ви, що ви, для чого ви. Ніхто про вас не буде піклуватися, якщо ви про себе не попіклуєтесь.

Нам потрібно витягувати всю державу на новий рівень, і це починається з себе. Бо це питання виживання. І цей комфорт досягається шляхом створення власного безпечного простору.